о Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом i аж по тому через силу вичавив iз себе: - Хай пiдiйде. Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому: - Пiдiйди до Кульбаки. Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир, одразу звеселiвши, чiпко схопив ┐┐ i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав. Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця. Сказано ж: артист! IX А тим часом веснi║, веснi║... Вечорами, коли учителi розходяться по домiвках, iнодi чути скрики птахiв у темному небi - журавлi чи гуси гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Бува║, зупиняться вчителi просто серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всi су║тностi дня, стоять притихнувши, проводжають нiмотно той летючий, мовби сповнений неземно┐ пристрастi гомiн. Ледве чутний гелгiт дикого птаства у нiчнiй високостi до кожного з них промовля║ по-сво║му, чимось розбентежу║ i кличе кудись... - Звичайна рiч: птахи летять, а скiльки музики в небi, - задерши голову, зупиня║ться серед колег Берестецький. - I як багато важать для душi цi уроки гармонi┐... - Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, - каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються нишком пiсля вiдбою... I хiба ж не парадокс наш учительський: ми ┐м зароню║мо в душi красу свободи i водночас трима║мо пiд замком обмежень... Це послiдовно? - То що ви пропону║те? - запиту║ зiсохлий, виснажений хворобами математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають сво┐х пiвтора коня i гайда в дорогу... - А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо. - А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лиця║ться до Марисi, щоправда, бiльше жартома. - В не┐ ж наречений ║, - нагаду║ Ганна Остапiвна. - Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край свiту ладен везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла. Квiтами ┐┐ осипа║... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя сво║┐ подруги? - Таж вiн на гiтарi гра║ й квiти малю║, - заступилась за Берестецького Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарю║ в школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й дума║м, де новий гарнiтур добути... - Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосi чоловiк Килини Устимiвни. - Квадратуру кола намалюю для вашо┐ виставки... - Намалюйте менi оцю нiч, - каже грайливо до Берестецького Марися Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба, i птахiв отих, що ┐х нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i не заблукують, дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнту┐цiя, чи родовий iнстинкт, чи що там ┐х веде?.. I потiм вони далi йдуть широкою вулицею, помiж заснулих будиночкiв, позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а iншi знову порозтрощувано, самi склянi гузирi з патронiв стирчать. Це вже не ┐хнiх вихованцiв робота, - ┐хнi з-за муру сюди не дiстануть. Скорiш усього то розважались зразковi, немiченi з радгоспно┐ школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й взагалi дiти тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили душу пiсля чайно┐. - I чому не лобом об стiну, а каменюкою по лiхтарях? - каже Килина Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання? - Печерний iнстинкт час вiд часу прокида║ться, - зiтхнула Ганна Остапiвна. - Вiн живучий. - А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську природу, - iронiзу║ Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте руйнiвне, агресивне, що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний, але ж... Вона до нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти лiзе з вилицюватою мордою маленький Герострат... - Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смi║тесь? Чого вам i в школу було йти, якщо нема вiри? - Я не гiрший за iнших, - не образившись, добродушно вiдбороня║ться Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику менi накинули, - теж не вiдмовляюсь... Чергую, стiнгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критику║те, а самi нiяк ради сво║му Кульбацi не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я, до речi, вже його сво┐ми орнаментами зацiкавив... Мистецтво - найкращий педагог! Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж бо, пiсля тi║┐ сутички не хоче визнавати ┐┐ дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на не┐ перенiс образу. Неконтактнiсть - це навiть м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всi сво┐ аргументи тiльки й чула незмиренне: "А чого ж вiн..." В iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - ма║ ┐х тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох, попався iндивiд! I як тiльки природа вмi║ лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях творить вона людськi вдачi, нервовi структури, темпераменти... А ти береш на себе смiливiсть стати ┐┐ спiвтворцем, формувальником душ... Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в нiй те, що в первiсних формулах закодовано i, може, визначено наперед? У найдикiшому поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважу║шся на таке? Ось, нарештi, й директорiв котедж. Бiля хвiртки сто┐ть уже, як на чатах, в накинутiй хустцi Зiна┐да Петрiвна, вигляда║ свого Валерiя Iвановича. "Панi директорова", як ┐┐ назива║ Марися Павлiвна. У школi всi знають, що ревну║ вона свого мужа до Марисi Павлiвни, i тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде в гуртi, тодi Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере його пiд руку, ┐й самiй теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiна┐ди Петрiвни, яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежу║ iз-за хвiртки, пiдзира║ звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю... Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв нема, Зiна┐да Петрiвна стривожу║ться: - А де ж мiй? I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне чергування, пiдмiнивши бiолога, в якого розгулялась печiнка, - "панi директорова" зiтха║ полегшено, хоча око ревниво когось вишуку║ у гуртi. - Зiна┐до Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визирку║ iз-за плеча Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно... - Стривайте, стривайте, ще й ви взна║те, що таке ревнощi, - сумовито сказала "панi директорова". - Це такий звiр, що людинi, мабуть, до старостi пощади не дасть. - Пережиток, - недбало кида║ Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм. - Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову котрась iз Будинку культури, тодi посмi║тесь... Звiсно, ревнощi - пережиток, теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж знаю, що Валерiй Iванович нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi - ой, не кажiть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстiла, обабилась... - Зiна┐до Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик. - Була, - прикрива║ молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч хлiба зовсiм не ┐м, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога... - Тут вiд самого повiтря повнiють, - усмiхнулась Ганна Остапiвна. - Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся... - Зате вiн ще бiльше тепер схожий на Шандора Петефi, правда ж? - веселiша║ Зiна┐да Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i вiршi потайки пише, виливаючи почуття ось цiй сво┐й Беатрiче, ще не розповнiлiй тодi... Ах, що тiльки не згада║ться в такi ночi, коли перелiтнi гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентськi весни, кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували, якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут? - А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. - Хiба це менше, нiж стати кандидатом? - Усе з нього випива║ робота, за вашими стриженими зовсiм часу для сво┐х не залиша║ться, - тихо скаржиться Зiна┐да Петрiвна. - Таня ще нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До урокiв не присилу║ш, на трiйки з'┐хав, тiльки транзистор йому на умi, та кiно, та ще гумового човна купiть... Жахливi сцени влаштову║. Оце вона, мабуть, i ║, пiдлiткова буря? - Переросте, - заспокою║ Ганна Остапiвна. - Вимагач, его┐ст пробива║ться - ось що страшно, - далi вiдверто дiлиться наболiлим Зiна┐да Петрiвна. - Прибiг, по┐в похапцем, дай грошей - бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим обмежуються всi бажання. А спробуй стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже й вiд Валерiя Iвановича це приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став... - Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I до жiнок ставлення лицарське... Нi, котрась таки закоха║ться! Зiна┐да Петрiвна розумi║, що це жарт, однак хвилю║ться. Якби вдень, було б видно, як пiд квiтчастою хусткою яблучка щiк пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi, а ┐┐ постать лиша║ться самотньою в темрявi коло хвiртки, на яку вона схилилась у сво┐х клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий вiдстав, завернувши до сво║┐ домiвки, а далi пiдуть Ганна Остапiвна та ┐┐ молодша колега Марися (вона в Ганни Остапiвни квартиру║), та ще, як завжди, причепиться в провожатi Берестецький, i вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi його теревенi, рiзнi "пiкантерi┐" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя. - "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна рядком поета i, торкнувшись рукою тополi, зiтхне, i одразу вiдчу║ш, що це зiтхнула солдатська вдова. Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами, на тьмянiм екранi води, чiтко проступа║ яко┐сь закохано┐ пари силует. Тендiтнi, може, навiть старшокласницькi постатi... Глибинно, весняно клекоче вода, шум течi┐ наче злива║ться з шумом невидимих крил угорi, в нiчному небi, де, почува║ться, птахи летять i летять, - повно там руху життя й загадковостей одвiчних... - Друзi мо┐, чи вiдчува║те ви плин часу? - каже в задумi Ганна Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiва║тесь, а щось неминуче втрача║те, i душу вам охоплю║ смуток вiд неможливостi зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин... Зовсiм вiн вам непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того, що ось у такi ночi його почува║ш... Х Ще як займались Порфиром батькiвський комiтет та комiсiя у справах неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала ┐м, бувши в гнiвi та вiдча┐: - Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi добре охороня║ться. Бо втече! I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир ┐┐ ще й тут, та дух його шуга║ хтозна й де, для лету уяви брам не iсну║. На рiзнi способи вда║ться до втечi Кульбака. То вiн перекине якiр вiд човна через мур i з його допомогою вибира║ться на волю, то пiдкоп робить з пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибира║ться в степ. А то ще в гумовiм колесi викочувався з територi┐, за автобусом услiд. Iнодi занишкне в кузовi, навантаженiм табуретками, що ┐х вихованцi роблять у майстернях, щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер наказу║: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!" Ще вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвiр'┐ неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бiк, просто в обiйми жаливи, дерези й волi... Проте все це були тiльки розваги духу, фантазi┐ та вимрiйки, народженi в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу мив в довжелезному коридорi, де, скiльки не пильнуй, однаково буде смiття й пiску, як тiльки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю дра┐ть пiдлогу, немов палубу готу║ для огляду який-небудь новачок-матрос. Стара║ться, аж лоб у росi. Мати пiдходить та через плече загляда║ у страшенному подивi: "Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро води принести його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу ми║? Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!" Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна сто┐ть у сво┐м великiм i радiснiм подивi. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут ма║ш спершу заслужити. Власне, ради цього й стара║ться Порфир. Ревно працю║ сам, не да║ лiнуватись i сво║му пiдручному, в ролi якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира з ганчiркою повза║ по пiдлозi, i найменша спроба ухилитись вiд чесно┐ працi не мина║ться без того, щоб вiн не дiстав нагiнки вiд комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за не┐ Кульбака мститись не став. Пiсля пам'ятно┐ лiнiйки, коли Кульбака, вiдбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв на лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбо║м Порфир кинув у його бiк майже сумовито: - I що за народ - гiрш од людей... За те, що тричi в шашки його обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкряба║... Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було. Бо яко┐ ще йому кари, цьому нещасному Карнауховi, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все ж у шашковий гурток Порфир вiдмовився записатись, хоча ранiше мав такий намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть не питаючи Порфирово┐ згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще б вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч би ┐х збивав, аби тiльки швидше звiдси випустили. При нагодi вiн, звичайно, не вiдмовиться щось утнути, як на тому вечорi, де хлопцi, перевдягнутi в дiвчачi сарафани, спiвали частiвки, i раптом у самому розпалi виступу Кульбака, нiби "забувши" текст i те, що вiн "дiвчина", задер на втiху публiцi свiй сарафан i полiз до кишенi за словами... Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'┐, бiля клумб, пiд наглядом iнструктора продовжиш свою трудову дiяльнiсть. Буйна правопорушницька челядь, гроза садкiв та паркiв, зараз сама тут садiвнику║, повзаючи по клумбах, чемненько квiти висiва║ та висаджу║ в сиру землю трояндовi кущi! Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землi) i аж облущений вiд сонця, терпляче показу║, як що робиться, i, коли стара║шся, вмi║ твою роботящiсть оцiнити. Кульбаку теж вiдзначив збадьорливим кивком: - к в тебе жилка трудова... Видно, не раз матерi на виноградниках допомагав? - Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було. Тут гарно: сонце пригрiва║, земля пахне, а ти в не┐, в теплу, вiдволожену, насiннячко кидь та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втика║ш. - Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть. Iнструктор посмiха║ться: - Нi, цього не буде... Iнодi аж дивуюсь: тi, що в парках клумби топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не зачеплять. Ще самi й поливають... Ось на собi перевiриш: якщо сам посадив - уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже воно тобi рiдне. - Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? - запиту║ Порфир. - Вiн би прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець, а дiдусь якось показував Порфировi). - Все прийметься, аби тiльки з любов'ю, - весело каже iнструктор. -Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш... Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцi┐ сюди переданий, iншого самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може, й вигаду║, може, далi Генiчеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала, - за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану: "У вас син Василько ║?" I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно: "Не знаю, як звати... А десь ║". "Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Переда║мо йому трубку!" Взяв Василько i вперше у життi здалека-здалека, iз чорних степiв карагандинських почув материн голос: "Здрастуй, синку... Це я - твоя мама... На шахтi працюю... Живем нормально... В тебе вже й сестричка маленька ║..." "При┐дьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть. - Я хочу побачити вас!" I за кiлька днiв мати при┐хала. Це було взимку, в завiрюху. Мати виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з ним. Умовили ┐┐ забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не знала, як вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки, пообiцяла наступного дня прийти, забрати з собою Василька назавжди. О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'┐зду! З товаришами i вчителями вже попрощавсь... А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварiю потрапила, пiд автобус абощо, мусили навiть до мiлiцi┐ вдатись, по лiкарнях наводити довiдки... Та марне. Зникла, щезла безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавнiй пов'язцi чергового i лише зрiдка в хвилини одвертостi котромусь iз найближчих товаришiв вилл║ свiй бiль: - Не розумiю, чого вона втекла... Я ж ┐й сподобавсь... А що нова сiм'я, то я нахлiбником ┐м не був би - здатен уже сам заробити на себе, маю розряд... Вiдчува║ться, що не ма║ вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за не┐, гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не при┐здила, щоб i не знали, що в нього мати ║... Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий вiдкриють пiсля педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей, як i Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя порпаючись на розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й ганьбу поразки, при нагодi да║ хлопцям цiннi, як вiн вважа║, поради. - Головне, додому не тiкай, - та║мничим напiвшепотом зверта║ться вiн до Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне... - А хто це - евакуатор? - Той, що ловить нас, вiн у них у штатi, йому за це грошi платять! Премiальнi ма║ за кожну впiйману душу!.. - Ну, я вже якби втiк, то чорта з два ┐м у руки дався б, - каже Порфир, усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн. - I не забудь одежу змiнити, -дораджу║ Швачко, - брови сажею натри, щоб нiчим на себе не схожий був, бо прикмети тво┐ по всiх мiлiцiях пiдуть... Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже як вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять! Наперед усе обметикував: де й першу нiч переночу║ (скорiш усього це буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому де пастись. Додому вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на ┐хню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне. Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з криком: "Чорним зроблю!"- мерщiй хапа║ться за дiдусевого ременя з бляхою... Як усмажить тi║ю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш на заднiй частинi мамину тату┐ровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклу║ там над сво┐ми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи бува║ бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовля║, смi║ться. I голос ┐┐ мовби чути Порфировi: "Оце вiддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо правду кажуть: малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть i дихати... Спекалась нарештi - тепер i менi право-воля!" В очеретах житиме Порфир, у сво┐й очеретянiй державi. Серед птахiв i сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею себе розмалю║, такi на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, нiякi дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там не такi ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а прийде осiнь, тодi видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконь║рiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припонi... Увечерi Порфир да║ хлопцям спектакль: показу║ нафантазованi сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим доктором наук - директором науково┐ станцi┐ (зда║ться, Кульбака й сам вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач усi║┐ Комишанки вiдправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершу║ться знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самi вигуки та жестикуляцi┐, оченята розблискотяться, товариство тiльки й чу║ його енергiйне, натхненне: - Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть! I як вершина всього: - Смик - i ║! Смик - i ║! Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiта║, гра║ кожним живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд за рибиною, що вже нiби й тут, у карантиннiй, вистрибу║ з води, в ясну нiч при мiсяцi з переплеском вигра║... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по дну ходив та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i всьому цьому вiр... Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, ║ матерi й сусiдам, ще й знайомим iз радгоспу та науково┐ станцi┐ перепадав вiд його щедрот, бо тепер навiть для докторiв та кандидатiв наук тараня - то головна пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчастини або на шифер, - мiшок таранi не забудь прихопити, ┐дучи у вiдрядження, повернешся з перемогою... - Не тараня, виходить, а таран? - розроджу║ться дотепом Синьйор Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть. Нарештi наста║ той день - мусив же вiн колись настати! - коли на урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кiнець карантину! Бо заслужив, не захворiв, не втiк i правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвiнко вiдкарбову║ вiн перед колективом заповiдi вихованця: - Не вмi║ш - навчать, не хочеш - примусять! - Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму i членiв ради командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир). - Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...) - Розпочату справу доводь до кiнця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в та║мницi...) А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей: - Не журись! Порфир ┐┐ вигуку║ хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братiя аж веселiша║... Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн сам ста║ нiби iнший, мовби пiдроста║ одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля карантину на третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою ступити. Ось виника║ перед ним вiкно велике, з пiднятою фрамугою, - з такого пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича - вихователя, i мов очманiлий кинувся до вiкна, припав, просяяв, нагледiвши там щось... Нiби в широкоекранному раптом вiдкрилась його очам якась екзотична краса, що вiд не┐ аж дух перехоплю║... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив у снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво вгледiв, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захватi: - Очерет!.. XI Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в кiмнатах, фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе бiлоснiжне, аж вiдляку║ чистотою. Увечерi перед сном туалет вечiрнiй, ма║ш бiгти з усiма в "ногомийку" (яке слово смiшне!), поми║ш ноги - рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi вже далi тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд когось до когось тебе передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас ще раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без не┐ до спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не ма║ш права зайти. Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро! Виявля║ться, школа мiститься на виступi берега, що вда║ться аж в очерети, вода поблиску║ майже бiля самого муру, видно мiж вербами шкiльний причал, човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя мрiй! - потяглися понад затоном кудись у бiк гирла очерети, похиливши торiшнi мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й пiшли в понизов'я, вiльно й та║мничо розкинувшись на весь простiр i мовби ║днаючи хлопця з його рiдною Комишанкою. Одначе: - Марш в ногомийку! Ногомийка та душовi - це мов клуб, з усiх бокiв тут надивишся цих ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Тi, що на лiнiйцi ┐х бачив чепурненьких, пiдтягнутих, що командирiв слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсiм бiжать наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою), вони в ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться, так уже й чу║ш: - Ану вiдступись вiд крана, робот! - А то що? - По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере! Дво║ малюкiв теж завелися, мов пiвники: - Не бризкайся, бо так i дзизну. - Ану, дзизни! - I дзизну! I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки розборонить ┐х стусанами. Старшi, яким скоро випуск, поводяться стриманiше, вони змушенi оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутiший... Iнша рiч - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали... Тiльки не всi, ║ такi, як Бугор, у котрого вся надiя на кулаки. Переросток з бичачою ши║ю, весь розтатуйований, вiн тут верховодить у ногомийцi. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витрiщившись баньками сво┐ми нахабними: - Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому! I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом у душову кабiну, регочучи, пiдперли спинами дверi й пустили зверху струмiнь холоднющо┐ води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком пiд струмiнь потрапив... I тут же Бугор та його пiдлабузники, оточивши, влаштували новачковi екзамен. - Урок як по-нашому буде? Не зна║ Порфир, тiльки плечима знизу║. Самi йому й пiдказують: - Ходiння по муках! Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi... - Школяр на екзаменi? Знов знизу║ плечем i знов чу║: - Живий труп! Двiйка у них - "Звичайна iсторiя", новий вихованець - "Пiдкидьок", вартовий - "Непроханий гiсть", п'ятiрка - "Невловимий Ян" або "Фата моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч мають у них якесь химерне, тiльки ┐м зрозумiле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цi║ю пота║мною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали сво┐м... Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi соромiцькi загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить ┐х вiдгадати. Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, почина║ впiвголоса наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку: Когда шумит ночной Марсель, Моя чувиха пьет коктейль, А я сижу, гляжу в окно И пью шампанское вино... I далi заводить другу, зовсiм безглузду: Лап-тап-туба! Вiн гумку жу║, Смокче гiркий самогон крiзь соломину. Лап-тап-туба! Лап-тап-туба! I оце безглузде "лап-тап-туба" хором пiдхоплюють iншi голоси, а декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племенi. - А ти чого тiльки сопеш крiзь дво║ дверцят? - Бугор суворо глипа║ на Кульбаку. - Чого не пiдтягу║ш? - А менi не подоба║ться. - Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорiй Микитович, що здебiльшого висиджу║ в задумi бiля сво║┐ тумбочки в кiнцi коридора. З наближенням вартового хлопцi прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться бiля умивальникiв, мовби змагаючись за чистоту. Та як тiльки крокiв вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збiглися кружкома i знову взялись за сво┐ роздебендi, - просять Юрка-цигана розповiсти, як це вiн коней умiв викрадати на очах у чесного люду. Вiн-бо тiльки зараз такий зразковий i командир загону, а в минулому давав концерти... Одного разу коня навiть у циркачiв був потяг, правда, на цьому й пiймався. Гаряча циганська кров ще й тут да║ться взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до не┐ без пам'ятi бiгти... Ох, таки справдi "мiченi атоми"! к серед них такi, що тiкали. Хто раз, а хто й двiчi. Стахура - цей ось зiрвався був у найбiльшi морози... - Тiльки й пригоди, - смi║ться вiн, - що на вугiльнiй платформi до Кривого Рога прокатавсь, пальцi поприморожував... Навiть малюк худоребрий, на прiзвисько Хлястик, теж пробував через мур перелiзти, бо за цуценятком дуже скучив... - Не вмi║те ви тiкати, - авторитетно каже Бугор. - Я вже якби дав дьору, то найперше дрiбнокалiберку б десь роздобув або пiстолет. Маску карнавальну на очi, i до унiвермагу, до дiвчат-продавщиць: "Касу на стiл!" А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрiзь ║!.. З-помiж усiх "мiчених" Бугор найбiльш "мiчений", з-пiд душу виходить, гра║ м'язами, да║ меншим розглядати, як вiн рясно татуйований: на грудях у нього виколота русалка, про яку вiн каже, що вночi вона ворушиться. Бугор нiби сам ┐┐ виколював, запевня║ малюкiв, що мiг би i тут та║мну майстерню вiдкрити, всiх би оцих пацанчат розмалював, якби тiльки добути йому спецiальну туш та двi голки... З'явля║ться в душовiй вихователь Борис Савович, i буйнощiв одразу як не було, бо цього вихователя "мiченi" не лише побоюються, але й поважають, вiн з ними нiби напiвтовариш, всякi дивовижнi речi розповiда║ ┐м про Курили, де вiн служив моряком. - Нарештi бачу людей цивiлiзованих, - весело каже вiн до вихованцiв. - Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто при║мно глянути... Помитих, причепурених ангелочкiв пiсля цього чекав спальня, черговий по режиму прийматиме хлопцiв вiд вихователя пiд розписку. Марися Павлiвна теж тут, вона показу║ Порфировi, де буде його лiжко. - Оце? - вiн сто┐ть перед лiжком радiсно-отетерiлий, навiть трохи розгублений вiд цi║┐ аж страшно┐ чистоти. Простирадла нiким до тебе не торканi, пухнаста ковдрочка у квiтчастих вiзерунках, подушка бiлоснiжна... А зверху на подушцi - мережива, сяюча, як пiна морська, накидка, що до не┐ просто й торкнутися боязно... - I оце менi тут лягати? Марися Павлiвна всмiха║ться: - Тобi. А кому ж? - Скорiш би це пiдiйшло яким-небудь ангелочкам з крильцями... - А приготовано тобi, грiшному, - сказав Борис Савович. Порфир усе розглядав цi непоруйнованi бiлi снiги, потiм сказав рiшуче: - Не ляжу. - То що ж, цiлу нiч стоятимеш отак над постiллю? - ввела брови учителька. - Чи де ти спатимеш? - Осьосьо! В куренi!.. З цим вигуком Порфир - не встигли вихователi й схаменутись - шурхнув пiд лiжко в свiй уявний курiнь. Наморочились, доки витягли його звiдти i зi смiхом вклали-таки нарештi в постелю, в оте бiлоснiжне. Укрившись, лежав, похихикував, нiби з лоскоту, так йому незвично було, хоч i вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього чепуруха - в хатi рушнички, а влiтку ще й свiжою рогозою долiвку настелено... Уже перед тим, як розлучитися з вихователями, запитав зовсiм несподiвано: - Що таке бумеранг? Здивована Марися Павлiвна не могла одразу й вiдповiсти. - Це хай Борис Савович пояснить, - перевела вона погляд на колегу. - Я певна, вiн краще за мене на цьому розумi║ться... Борис Савович вловив у ┐┐ голосi нотку ревнощiв, бо часом Марися Павлiвна аж заздрить йому, що вiн хоч i хмурко, а з вихованцями "контактний", хлопцi, коли ║ вiльний час, так i в'ються бiля нього, мабуть, пiсля школи не один iз них на Курилах опиниться, на тих скелях, де ┐хнiй учитель кордони морськi чатував... I про бумеранг Борис Савович теж виявля║ться, дещо чув. Це таке метальне знаряддя в австралiйських племен: у виглядi зiгнуто┐ палицi... - Лук не лук... I ма║ властивiсть: пiсля польоту до тебе назад само поверта║ться... - Полетить i до тебе знов прилетить? к робота для Порфирово┐ уяви! Це ж можна й собi в плавнях вирiзати таке з молодо┐ ясенини, зiгнути i... - Отак i в життi, - каже Марися Павлiвна. - Якщо ти зло кому заподiяв, то ранiш чи пiзнiш воно ж до тебе й повернеться... - А добро? - Повернеться й добро... А що зло - то напевне. Чи давне, чи недавн║... Велике чи мале... Навiть у думцi подумане - i те вiдплатиться... Ви згоднi зi мною, Борисе Савовичу? - Що принцип бумеранга дi║ в життi? Так це ж, власне, те, що в народi здавна говорять: не копай на iншого яму - сам до не┐ впадеш... А що вчинене зло iз закономiрнiстю бумеранга ма║ до лиходiйника повернутись, то це, я гадаю, й наука з часом пояснить... Невiдомi ще якiсь бiоструми вiдкри║ чи щось у цьому дусi. Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гука║ владно: - На добранiч! Це стосу║ться всiх. Вихователi теж повиннi залишити сво┐х пiдопiчних. Свiтло вимика║ться, пiслявiдбiйна тиша наста║. Одначе новi сусiди Порфировi й тодi ще якийсь час чують з-пiд ковдри його притишене, щасливе, мовлене до самого себе: - Джик! Вжик! Смик - i ║! Рибу вудить ангелочок... Аж поки скакун сновидiнь пiдхопить його й шалено понесе в степовi простори, по груди шугаючи в буйних квiтучих травах... XII Автобус летить у степ, у мiражi. Повiтря небосхилу вiбру║, свiтлими рiками тече-перетiка║ з безконечностi в безконечнiсть. Як великий художник, природа дала волю сво┐м фантазiям, творить з весняних марев озера, лагуни, слiпучi плеса, купаються в них примарнi га┐ та оази, а через дорогу перед автобусом весь час незникно котиться мiражна повiнь. Ще рання весна, ота сама розвесiнь, коли над степами покотили веснянi тепла й вигрiтi сонцем поля буйно парують, прозорою земною силою струменять у небо, i механiзатори кажуть: "На врожай!" Мине якийсь час, i засвистить над степами суховiтриця, вип'║ вологу, розжене марева, а поки що течуть i течуть вони, купають простори, перебiгають шляхи степовi, i навiть у мiстах цього краю, через широкi проспекти в нових мiкрорайонах - навперейми тролейбусам - струменять такi ось iлюзорнi пречистi рiки. Мчить степами автобусик, не такий, правда, як тi розкiшнi рейсовi "Iкаруси", що ходять по трасi, а значно менший за "Iкаруса", буденний трудяга застарiло┐ моделi, списаний шефами i подарований школi, на лобi в нього напнуте червоне полотнище з написом: "Дiти!" - хочу самому автобусi сидять "дiти" цiлком дорослi... ┐х лише тро║: в одного вiкна визира║ молодий мiлiцiонер з задумливою усмiшкою, бiля вiкна протилежного - сувора дiвчина, що сердито й напружено закам'янiла в нахмуренiй сво┐й чорнобровостi, а в самому центрi автобуса ще хтось широкоплечий розсiвся, вусатий, у кашкетi... Нiчого собi дiти! А розгадка проста: поспiшаючи з ви┐здом, в хапанинi забули той напис зняти, залишився вiн пiсля вчорашньо┐ по┐здки на екскурсiю до гiдроспоруди, куди возили премiйованих школярчат, саме тих, якi вiдзначились працею в майстернях. На степових розвилках автобусик зупиня║ться, неначе в ваганнi. Виходять з нього тро║, роззираються, радяться про щось. Наче те "щось" навмисне водило ┐х у цих просторах, показувало ┐м марева й дикi вогнистi маки на узбiччях i, мовби граючись, знову плутало ┐хнi дороги. З траси автобусик зверне на узбiчну дорогу й помчить аж до земель кiнзаводу, мовби тiльки для того, щоб знову цi постатi - двi чоловiчi й жiноча - могли вийти на межi й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед марев, серед цих затоплених сонцем просторiв, де аж пiд обрi║м мчить табунець кiнзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на iподромах, виборюватимуть призи у великому дербi, а поки що вiльно гуляють, розпустивши гриви, молодий вожак - сам як образ i втiлення свободи - в нестримному летi повiв ┐х кудись аж попiд небо. По якомусь часi зупиниться цей ошарпаний автобусик ще бiля степового аеродромчика, i люди з автобуса постоять край злiтного поля, дивлячись, як лiтаки мiсцевих авiалiнiй вирулюють на просторе, беруть розгiн, залишаючи кожен пiсля себе хвiст ранньо┐ весняно┐ куряви. Звiдси шкiльний автобусик, ще раз змiнивши напрям, помчить десь на пiвдень, аж поки з'явиться iз-за пагорба велика рiка, зблисне навстрiч сво┐м розлогим сяйвом. Униз, уподовж рiки, помiж кучугурами лежить напiвзабута дорога, по нiй тепер мало хто й ┐здить, а цi вдаряться й туди, бо пiсля тривалих перемовок в автобусi водiй почу║ коротке й рiшуче: - На Комишанку! I розпорядження те якраз належало Марисi Павлiвнi Ковальськiй. Тритузний в душi не був згоден, проте дискусiю розводити не став: хай уже цього разу буде ┐┐ зверху. Прикрою була причина, що ганя║ ┐х сьогоднi по степах: шукають Кульбаку. Випарувався, зник цi║┐ ночi! Знехтував засторогами досвiдченiших, що тiкати вночi, мовляв, небезпечно, бо пiсля вiдбою варта особливо пильна, всi ходи ┐┐ виходи стереже. I все ж, усупереч здоровому глузду, Порфир обрав для сво║┐ операцi┐ нiч, i виявилось, що вона, нiч-мати, його не пiдвела! Зник, щез, розчинився в просторi. Була просто неймовiрною ця його втеча, оце найсерйознiше для школи за цiлу весну чепе. Напередоднi так слухняно поводився, так вражений був бiлоснiжнiстю спальнi, розпитував про бумеранг, жартував... I зовсiм не схоже було, що це лише гра, хитрування, розраховане на те, щоб приспати пильнiсть вихователiв та служби режиму. Чи, може, вкладаючись пiсля вiдбою, й справдi не думав про втечу? Тодi що ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважа║, що причиною всьому фрамуга, яку не зачинили наглухо на нiч, - до речi, теж наполягання Марисi Павлiвни. Здалося ┐й, що недостатньо провiтрю║ться кiмната, де сплять вихованцi, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на нiч фрамуги вiдхиленими, i ось ма║те... Недоврахувала, що для тако