остать швидко зникла у дверях прохiдно┐. XXIV "Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцi┐ в таких на все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки хто ненароком на п'яту передньому наступив, - враз оберта║ться, i вже затуляй обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають. Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирово┐ матерi, дозволив собi вiдгукнутись про не┐ брутально... Ну й дiстав по заслузi. За кiлька днiв по цьому, коли радiсно збудженi школярчата ┐хали в радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними й не було, вже сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор затягнув сво║┐ безглуздо┐: По кривiй i нерiвнiй дорозi пхав безколiсний грузовик... Цей ви┐зд був особливий: ┐хали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть ┐х не дiждуться... Зустрiв ┐х не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят могутнi черешневi вежi, що вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по верхах, горять, як при свiтлi вранiшньо┐ зорi... Високо? Так це ж i добре, ║ куди дертися тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тiльки зарум'янилась "тавричанка" та "рання мелiтопольська", директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи: - Виручайте!.. I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу. Черешню ┐ж, скiльки хочеш, це дозволя║ться, а черешня така, що хоч i вiдро ┐┐ з'┐си - живiт не болiтиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай! Кульбака, що перед цим вiдзначився на полоттi гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному стендi: "Гостри сапу звечора! Хай вона буде гострiша за тво┐ власнi зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще бiльше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй лiнiйцi стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на совiсть! Iншi теж не лiнувались, за винятком хiба що Бугра, на якого в школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: сто┐ть руки в боки, за┐дений до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На збираннi черешнi Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не да║ться, бо, мовляв, сонце так слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна була карикатура, i сам Бугор голоснiше за всiх реготавсь, впiзнавши себе, розмальованого... Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли ви┐хали вдруге... Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без драбини обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi, тiльки листя шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'┐здять машини, вiдкривають борти, i ящики з черешнями раз! раз! - i вже кузов ними наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто з саду, ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме ┐х в мiста безчерешневi, людям у Якутiю, в Заполяр'я... Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив, був агроном - хвалив, пiдходить з костуром сторож, колишнiй мартенiвець, людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких, i теж раду║ться працею недавнiх правопорушникiв. - Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. - Чесний хлiб, вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто, так i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв, голi, мов дикуни, продираються крiзь живоплiт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класiв, мабуть, скiнчив? А вiн: "Та я тiльки попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч стрiляй його: звiдси вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi поставали - нi сорому, нi честi. Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про сво┐ хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах, перш нiж пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi. Псу║ настрiй хлопцям новий доглядач вiд служби режиму, вiн тiльки влаштову║ться до них, проходить iспитовий строк i, може, тому на всiх в'┐да║ться, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили, для них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил (Хлястик запевня║, що очицi в нового справдi схожi на крокодилячi). Невiдомо, звiдки й узявся; тi кажуть, з гесiвсько┐ охорони його вигнали за пияцтво, iншi, що вiн нiбито строк вiдбував на комишитовому заводi. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечi, перебiгав вiд дерева до дерева, винюху║, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i нагода трапилась. З консервного заводу завернули кiлька ящикiв з черешнею, де було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi, а черешнею зверху тiльки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж поки Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi: - Оце ти такий ударник? Очi замилю║ш? Грiш цiна тво┐м рекордам! I вгорi ото, - кивнув на дерево, - на вершечку позалишав, то для кого? Для горобцiв? - То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою. - А чия? Хто обривав? Тебе питаю! - Не скажу. - Ага, втаю║ш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньо┐ ягодини! - Не полiзу! - А я кажу: лiзь! - Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, - всi хлопцi знали про це. Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще бiльше розлютило наглядача: - Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу! Отам погарту║тесь! А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над лобом, затанцював перед Порфиром: - Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось! Доводь тепер, що ти не верблюд! I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля вчорашньо┐ карикатури теж вирiшив норму перекрити, вийти в правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в нього правило таке: роби що хоч, тiльки не попадайся!.. Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й ма║ рацiю Бугор? З цим Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки, до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка з волячою ши║ю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе змушений був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих житт║вих справах. - Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував Бугор, - а я ┐м грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху притрусив i теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка! - А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах? Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше: - А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий, а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча ┐хня правда! Не пий, не кури, бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? - i Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться та знову як дасть концерт, - не зна║ш, де дiватися... I такi вони всi, - розмiркову║ упевнено Бугор. - Нам нотацi┐ пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!" - За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму. - На┐вняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Вiн тебе з тi║ю правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить... I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у вiдрядженнi, в мiнiстерство на нараду викликали. Ганна Остапiвна знов прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана влаштуванням лiтнього табору, тi║┐ "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе... Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила? Як помститися йому? - Чого вiн чiпля║ться до всiх, халява стара? - Яке ма║ право? - Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке учудити!.. I це сподобалось товариству: - Учудити! Учудити! - почулися звiдусiль веселi правопорушницькi голоси. XXV Фрегати хмар бiлiють по обрiях, а помiж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що колись зеленiли тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробира║ться щось на мiсячний всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжитт║во, голо, молоча║во. Пiщанi видми жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто ┐де? хто смi║ться в тiм брезентовiм шарабанi? Руха║ться газик-всюдихiд науково-дослiдно┐ станцi┐. Крiм водiя, хлопця iронiчного, в машинi ще доктор наук (вiн же й директор), симпатичний товстунець у брилi, в окулярах, та Оксана Кульбака, що ┐де провiдати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив i ┐┐, бо це майже по дорозi. Весело в машинi, смiшне згадалось, що могло обернутись i дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пiсках мiни та снаряди. Настягували ┐х цiлу купу, заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а вона не заводиться!.. Довелося рекорд iз бiгу ставити: таку швидкiсть розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися також рiзнi штуки, що ┐х викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станцiйного балакуна. к такий у них, рота не затуля║, нiчим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi не вмiща║ться... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще про свою дисертацiю... - Гуморист вiн у тебе, з ним не заскуча║ш, - вiдгуку║ться водiй. - Вогонь-хлопець! - Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь... Чи на користь йому пiде ┐хня муштра? - Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати... Я чув, ┐м навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвню║ться до роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацю║ - i вже руки трусяться... - А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцi┐. - То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт... А тепер вiн десь там штукарю║... - Отож таке кляте: доки чогось не вико┐ть, i спати не ляже... А бува║ ж золоте дитя. I заспоко┐ть тебе, i школу обiця║ бiльше не пропускати, з усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього дня не побачив!.." Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона вже уявляла свою незабарну зустрiч iз ним. Добротою та нiжнiстю, невихлюпнутими ласками була ┐й переповнена душа. Надi┐ на сина - це було зараз найсвiтлiшим у ┐┐ життi. Ось тiльки чи не забува║ вiн там свою неню, чи не розучиться за всiма науками та муштрами матусю любити? Сво┐ми сумнiвами вона й подiлилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже. - Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн, - там кiнець усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя для них самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння цього, коли бува║ вже пiзно... - Ви вважа║те, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне? - Я цього не сказав. Навпаки, менi зда║ться, в ньому ║ моральнiсть, багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За мо┐ми спостереженнями, любов мiцнiша║, коли людинi трудно. - Вчителька говорила, що мiй труднощiв не бо┐ться, - похвалилася мати. - Особливо на годинах працi себе показав. - У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга... Ото був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай, мов, мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як сво║ знав! - Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось до не┐ за досвiдом ┐дуть. Тiльки з машин - одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогнi вирощу║... - Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана. - Iване Титовичу, а що будем робити, як ┐┐ в нас засватають, - весело мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди? - Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства. - Ми ┐й тут, на мiсцi, пiдшука║мо пару, - сказав Iван Титович. - Так тому й бути: за рахунок станцi┐ справимо весiлля, хай уже потiм налiта║ контроль... - Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почу║ш, все бiльше з радiоли. - Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши, - Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi - нi пiсень, нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться, провалився б вiн вам... - Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю, - нагадав водiй. - А тебе висвата║м за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi... Догаду║ться Оксана, кого вiн ма║ на увазi. Один такий у них молодий удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину втратив: струмом убило ┐┐, коли прасувала бiлизну... З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони мiцно, здавалось, так i до старостi дiйдуть у глибокiй вза║мнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя, вiд переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в хату хоч трохи навести лад, - запущено ж, незаметено... Забiжать, а вiн в чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима, - спить чи тiльки дума║... по кутках телевiзори аж два (жоден не працю║), на вiкнах важкi, з червоного плюшу порть║ри, вiд них i в хатi сутiнь, якийсь червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: сто┐ть бiля столу з електричним прасом у руцi i прасу║ блузку дружинi! Кажуть, перед кожним святом механiк сам пере ┐┐ i сам прасу║... Бо Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба ┐┐ хто мiг би йому замiнити? А цi, бач, не розумiють, уже б ┐м сватати... I ви, товаришу директор, хоч i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все зна║те достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, зда║ться, тямку║те... - I людина надiйна, - каже директор, знову натякаючи на механiка. - Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь... Вiд лiтуна тiльки й чу║ш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обо║ корiнням тут, у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обо║ ще молодi, мiцну сiм'ю створили б... - Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А коли вiн ще свою любить i йому не до мене? Та й у мо┐й душi не все ще, може, вигасло... I несподiванi сльози враз ┐й виступили на очах. Непроханi свати пiсля цього бiльше ┐┐ не чiпали. Де ┐м знати було, як усе складно для жiнки, для матерi, що ма║ дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди, були ночi вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собi: "Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.." XXVI Любив Антон Герасимович ось такi тихi години, коли, пiдмiнюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будцi на прохiднiй. Як нiде, почува║ тут повноту сво║┐ влади, адже кожен, хто до тебе зверта║ться чи повз тебе проходить, виявля║ тобi шану й повагу, бо ти вiда║ш брамою, сто┐ш при тiм найсерйознiшiм рубежi, вiд якого почина║ться режимне чи безрежимне життя. В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки нема; стiни товстi, намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуля║ вiд сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному (як вiн сам каже) станi духу перебува║ Антон Герасимович. Озбро┐вшись окулярами, сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз тих обстрьопаних стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу в руки начальника режиму. Ма║ пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись чудом добутих, за це дружина його назива║ вдома чорнокнижником, звiсно, бiльше жартома. Процес читання стародрукiв подоба║ться Антоновi Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що ма║ш потiм можливiсть несподiваним випадом загнати в глухий кут котрогось iз цих шкiльних мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз них, зацитувавши при нагодi напам'ять щось таке, як, скажiмо, указ Петра Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером 1698: "Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется..." Зациту║ ось таке Антон Герасимович ┐хнiй педагогiчнiй асамбле┐, а надто ж тому патлатому дискутеровi Берестецькому, з яким найчастiше схрещу║ списи, i сто┐ть тодi, вдоволено пожинаючи лаври ┐хнього сум'яття та подиву: "А що, вхопили? Оце вам i Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходсько┐ школи)!" А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжн║ багатство - поiменний ре║стр усiх куренiв сiчового лицарства. З бiльшою цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи та║мну думку зустрiти серед ре║стровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок певнiсть, що сам вiн роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дiдовiй хатi прикрашало рiзьблене - з ятями та з твердими знаками - свiдчення про лицарське походження роду Тритузних. "Десь ма║ бути й Тритузний, неодмiнно десь ма║ бути", - з цi║ю думкою читав, вчитувався у списки ре║стровцiв (теж з ятями та з твердими знаками). - Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!.. Ясько Дудка!.. - шепотiли губи його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою. - Андрушко Великий!.. Михайло Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут... Iван Злий!.. Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперiшнiх: Едик - Вадик - Жорик... тьху! За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка. Стала на порозi, як тихе лiто, як видиво його, Тритузного, юностi, що прийшло глянути на його осiнь. У газовiй косинцi, вив'язанiй аж трохи грайливо, красуючись у сво┐х смаглих рум'янцях, сто┐ть усмiхнена, приязна, з високим бюстом... Антон Герасимович одразу ┐┐ впiзнав. Це ж та, комишанська, що на пристанi тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи пiдфарбованi, золотий годинник на руцi й плетена з синтетично┐ соломи сумочка (з тих, що ┐х можна добути лише в китобо┐в, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй та корзин з передачами... Трима║ в руцi лише жмуток синiх волошок, що десь синiли перед цим у гарячих ┐┐ кучугурах, - вважа║, певне, що для синочка це буде наймилiше... Чемно привiталась, пита║: - Це ви будете товариш Саламур? Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати ┐┐ геть, але ясно було, що запиту║ вона щиро, без намiру образити (ось так слава його пiшла по свiту пiд цим прiзвиськом). I тому вiн, торкнувши вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю; - Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли? - Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир... - Зна║м такого... На черешнях зараз, повернуться на обiд. Так що доведеться зачекати. Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить браво пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв i сам бiля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якiй були понаколюванi якiсь папiрцi, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант. - Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. - Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це вiн - семибаламут! - мене так охрестив! . - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi тiльки усмiхнулась з зата║ною гордiстю. - Чи не хворiв вiн тут у вас? Чи не бешкету║? - Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних, але для вас зробимо виняток як для знатно┐ виноградарки... Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi "сенсо" та "карабурну"... А вiдвiдувачка знов за синочка: - Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi? - Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до всякого дiла, а це вже неабиякий плюс... Можна надiятись, що вилюднi║, обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий! Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрiсть людини - в працi. З нею почува║ш, що живеш недаремно на свiтi, да║ вона певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi майже насолоду, яку, може, й називають щастям... - Але тiльки праця обрана, улюблена... - Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути при║мнiше для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш... Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте: - А дома ж був такий шалений! - Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але ║ в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатiю... I що роботи не бо┐ться. I взагалi... смiлива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. - Антон Герасимович i незчувсь, як скористався примовкою директора, що ┐┐ сам свого часу висмiював. - Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я вдячна вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою, в iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач, сама Батькiвщина взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi... - Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз вiн у надiйних руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут за ним догляд i вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не мина║ться безслiдно, декому передчасно здають нерви, зношу║ться органiзм... Одначе щадити себе не доводиться, бо - треба... - Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно. - Можете уявити, яких сюди нам направляють... Понiвеченi вже та покрученi, як отой карагач у пустелi... Так уже його крутило та викручувало житт║вими бурями... А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину... - I не кожному воно да║ться, потрiбен хист i до цього, - узгiдно каже вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до сво║┐ роботи... Вiзьмiть хоч i в нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить це швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних - женеться лише за заробiтком, ганебний слiд кида║ позад себе: цiлiсiнькi кущi, якi йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ, анiж думати над тим, як правильно його сформувати. - Так то ж просто кущi, - вигуку║ Антон Герасимович, - а нашi кущi - це живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спряму║ш, так воно й ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ! - Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, - з сумом сказала Оксана. - А прищеплю║м! - вигукнув начальник режиму. - Хай навiть воно i кричить, i вiдборсу║ться, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити. - I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва? - А звiдки - до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти цi лiхтарi поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там мо┐й особi при║мнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi, черствi, бо вимага║те, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки нашi нiчим не кращi... Скiльки ┐х таких розвелося, котрим пошанувати старших зда║ться принизливим. Iнодi навiть у добропоряднiй сiм'┐ воно раптом ста║ бездушним вимагачем, шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж тяжчо┐ кари, нiж кара дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не жило, а вже набралося звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз себе раба. Тiльки вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж не байдуже, якими вони виростуть, оцi потомки, оцi, що завтра мають нас замiнити... Дивишся на нього й дума║ш собi: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ? Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i вiдвiдувачцi до душi був цей його щирий пал, звертався до не┐ вже не просто один з вартових, що стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостерiг у життi i близько прийма║ до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про агресивнiсть натури пiдлiтка, i про дисгармонiю поведiнки, i про те, як обережно треба торкатись до пуп'янка ще не розквiтло┐ дитячо┐ душi... Мабуть би, занiмiла в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперу║ зараз Антон Герасимович... - Бува║, розводять дискусi┐, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом? - дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-мо║му, i тим, i тим... Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так само як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi скритним ста║, хова║ться, причини його настро┐в уже для нас невiдомi... Крик, сльози, лють, тiкав свiт за очi, а ми й не здогаду║мось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге або втрете виходить, i воно стражда║ вiд цього, ревну║, - у такому вiцi дитячi ревнощi страшнi, воно на все здатне... "А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, ви┐ду кудись", - з жалем подумала Порфирова мати i знову з надi║ю i пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося ┐й, у спромозi дати щодо сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить сво┐х пiдопiчних, чита║, мов розгорнуту книгу, ┐хнi дитячi правопорушницькi душi. З вигляду простий, навiть грубуватий, не одразу вгада║ш у ньому аж он якого вченого чоловiка, що, як на ┐┐ думку, мiг би бути й доктором вiдповiдних наук. Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не шкодувала Оксана, що вiддала коханого синочка сюди, на вишкiл цим досвiдченим, терплячим i вимогливим людям. - У вас, мабуть, теж дiти? - запитала. - У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний. - Так, зна║те, швидко все змигнуло. Життя, воно не сто┐ть на однiй нозi, мчить i мчить вперед, мов по┐зд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та й далi, далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку, а хто новий сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат лицявся... Бо хоч i бiднi були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в плавню, на човнах ката║мось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньо┐ ночi спiви та гуки... Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер уже й плавнiв тих нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами... Говорив це Анiон Герасимович з настро║м, бо чомусь хотiлося постати йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа i думки яко┐ сягають далеко поза цi мури. - А я ж вашi плавнi сама корчувала, - сумовито всмiхнулася жiнка. - Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила... Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столi телефонний апарат. - к люди, - сказав нарештi, - що мало чим цiкавляться, я ┐х дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому ще... На┐дений, напитий, пiвлiтра на столi, а в кутку телевiзор з футболом, можна цiлий вечiр сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли, щоб нашi вихованцi такими виростали. Людинi замало качиного щастя!.. Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала Марися Павлiвна, що зненацька влетiла до прохiдно┐ чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь ┐здила, вбрана по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить шкiльним правилам... Вона вже, видно, бiльше почува║ себе десь там, на сво┐й "Бригантинi", якою зараз тiльки й живо. З вiдвiдувачкою привiтно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзна║те, i пiсля цього одразу до Антона Герасимовича з сво║ю радiстю: - На аеродромi була! пздила з Ганною Остапiвною сина ┐┐ зустрiчати!.. А лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала... I за кожним словом оченята ┐й яскрiлись, блищали, i голос бринiв незвично, як бува║ тодi, коли людину переповню║ почуття яко┐сь пота║мно┐ радостi, почуття велике й нестримне... "Так наче сво║ щастя зустрiла", - з присмутком дивилась на не┐ Оксана, що одразу мовби пригасла в присутностi вчительки, мовби злиняла перед ┐┐ яскравою молодiстю. Щось сталося, це ж видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття... А вiд нього й красива... Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна? Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на край стола, виставивши стрункi сво┐ ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапiвни (Ясько - iм'я яке чудне!), вона вже, виявля║ться, запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про ту свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв, переливався той щебет молодого щастя, а вiдвiдувачка, схилившись, сидiла з пучечком волошок притихло, i, якби дано було читати Марисi ┐┐ думки, мабуть, прочитала б: "З усiх кра┐н найкраща кра┐на - Юнiсть. Але хто вiдплив вiд ┐┐ сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема таких кораблiв, нема таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе людину в той край на сво┐х нестарiючих крилах..." З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi: - Це вам... За те, що клопочетесь мо┐м розбишакою... Чи, може, вiн уже чемнiший став? Який вiн зараз? - допитувалась мати з надi║ю. Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i до слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш усього бачить... задумливим. Iнодi ┐┐ аж тривога бере: про що вiн? Чого ото лоба схмурю║? Просто посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина почина║ узагальнювати явища, починав вловлювати якiсь доти ┐й не доступнi закономiрностi життя... А може, ║ й iншi причини тих його задумувань... Дехто з колег вважа║, що треба ┐м не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк, кудись у пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке ┐х чимось принаджу║, викликав нездорову цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про втечу вже, зда║ться, вiдмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокоренiсть аж непоко┐ть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про цi сво┐ сумнiви Марися не стала говорити матерi, навпаки, приспоко┐ла ┐┐, що Порфир вирiвню║ться, особливо в працi, тут вiн просто вiртуоз!.. - Однак трудове умiльство - це для нас iще не все, - говорила Марися Павлiвна. - Наша мета - щоб син повернувся до вас внутрiшньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн за все оцiнить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синiвсько┐ вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг... - Дивлюся на вас i думаю; така ви молода i згодились пiти на чужих дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими... - А вони вже менi не чужi, - всмiхнулась Марися. - Тут волi-неволi порiднишся... Тепер можу зiзнатися: не раз до слiз доводив, думалось навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В очi штрика║те, пiд партами лазите, витiвками сво┐ми до краю вимордову║те... Ну, а потiм втяглася... мабуть, загартувалась, - додала iронiчно. Ще й ще могла б розповiсти, як почувалась, коли воно тебе обража║, геройству║ перед тобою, ┐житься, колючиться, а ти мусиш терпiти, стримувати себе, бо за всiм цим уловлю║ш дитячу його невлаштованiсть, шука║ш способу знеболити його прихований бiль... Уже i вночi сто┐ш над його лiжком, слуха║ш дихання неспокiйне, стогiн якийсь, i серце тво║ розшарпу║ться вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, зда║ться, й вiдчула вперше в собi не просто випускницю, яка прийшла дослiджувати звихнутих, найтруднiших, вистежувати, якою вироста║ людина в режимi напiвсвободи, гiршою чи кращою ста║ (щось таке блукало в головi, коли подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви того, що звуть покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а вчительку майбутнiх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом... Сидячи на рiжечку стола, Марися раз у раз ловила на собi погляди вiдвiдувачки i сама уважно розглядала ┐┐, бо хотiлось би ┐й глибше проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства i зараз, може, й потерпа║ за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власно┐ волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю. "Вона пiшла за сво┐м почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти - чи змогла б?" Щоб зробити якусь при║мнiсть виноградарцi, сказала ┐й: - Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних... - А мене за що? За якi айсберги? - За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однi║ю пустелею буде менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в не┐ розум i душу, а ви пита║те за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило - хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогоднi займа║тесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi... З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повiдомив про це. Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не пiд'┐жджа║ шкiльний автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося ┐й, як вискочить з автобуса ┐┐ ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонцi, - цiкаво, яку мiну вiн скорчить з несподiванiм, коли загледить бiля прохiдно┐ поряд з учителькою i свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднiшнiх вiдвiдин. Може, й хлопцiв не посоромиться, кинеться до не┐ i, як маленький, припаде, обiв'║ теплими рученятами шию. I що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутн║, i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати вiдчу║ до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй дитинi нiжнiстю й сво┐м безмежним материнським прощенням! Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата, самою поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що вiн зараз тут на посту, що вiн i вiком, i службою - старший серед них. - Хто? Хто? - суворо перепитував вiн у трубку. - А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдя┐ ви такi!.. Обличчя начальника режиму збуряковiло, цупкий вус його сердито нащетинився, i вже був Тритузний як нiч, коли обернувся до Марисi Павлiвни: - Чули?.. З саду - втеча! Групова! I серед заводi┐в Кульбака ваш, - глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата. XXVII Багато ┐х розбiглося, аж незручно було показувати цифру у зведеннi, проте надвечiр першi втiкачi почали приблукуватись, далi iншi позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. ┐хнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi. - Мiй промах, мiй! - виправдовувався того дня перед Ганною Остапiвною Тритузний. - Надало ж менi послати з ними того телепня. А вiн, виявля║ться, з тих, що тiльки й умiють конфлiктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi! Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, пiд гарячу руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора. Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повiдомлено куди слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це поки що нiяких не дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстi┐лись... Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втiкачi не забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них, десь блука║ тут поблизу, визирку║, вистежу║ звiдти, як вистежують, хай поки що в уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашо┐ планети. Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках, i в степах, i в рiзних чутках, навiть якщо й виплодженi вони були тiльки уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темрявi ┐┐ маленький лицар, замучений докорами сумлiння. Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь рибалки запевняли, нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених стали такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове вiття. I за┐жджий археолог докинув напiвжартома, що хтось невiдомий уночi нiбито ходив довкола ┐хнiх наметiв, мабуть, приваблений скiфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та пiд голови собi в наметах складають. Бiльше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка нагляда║ за директоровою квартирою, доки господар перебува║ у вiдрядженнi (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорськiй квартирi хтось телевiзор дивився, не iнакше - новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не взяло, а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi плюшевi порть║ри опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути? I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iсти