iн для них взiрець справдi артиста народного. Вийшов iз само┐ гущi трудового люду, в юностi був вантажником на днiпровських пристанях, грав у гуртках, а потiм революцiя вивела його на велику сцену. Народний був для Ярослави першим наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекцi┐ в iнститутi, i вiн же, цей сивогривий корифей театру, перший напророкував ┐й непересiчне мистецьке майбутн║. Колосовський бачив народного незадовго перед iнфарктом; повертався з по┐здки i випадково зустрiв артиста на трасi, в однiй iз придорожних чайних: старий сидiв у шубi за столиком, заставленим кухлями пива, в товариствi шоферiв iз рейсових автобусiв i читав ┐м якийсь монолог, зда║ться, з Шекспiра... Кращого на роль астронома було не найти. Мислив. Горiв! I тепер - вiдгорiв... Сергiй назвав iншого. Молодшого. Коли добре загримувати, цей теж потягне роль звiздаря. Ярослава пiдтримала: - Вiн розумний. - Але мене цiкавить не всякий розум, - заперечив Головний. - Я ще хочу знати: куди той розум спрямований? Що вiн несе людям?.. I знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сценi, як у постiйному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав, що коли ма║ш дар, успадкований вiд матерi, вiд рiдно┐ пiснi, вiд народу, то обов'язок твiй - народовi його й повернути! З повною самовiддачею, ще в бiльшiй довершеностi почуття й мислi... Мистецтво, воно легке лише для того, хто судить про нього з вiдстанi, мав про нього уявлення приблизне. Майже заба'ва. Насолода постiйна. Слави ужинки... I мало хто зна║ про тво┐ ночi без сну, ночi ловитви невловного, гiркоту розлетiлих iлюзiй, опiсля ж - години нових напруг, коли збурена кров у голову б'║, коли збудженням горить кожен нерв! Хто зна║ про отi безлiчнi знахiдки, в яких по хвилi ти геть розчарову║шся, вже ┐х вiдкинув i ринувся в новий пошук... Чи багатьом знанi виснаги тво┐ до падання з нiг, до розпачу i знемоги, i той сум розставання з роботою, коли радiсть звершення знову кiнча║ться вiдчуттям спустошеностi й порожнечi, коли зда║ться, що це вже все: вичерпався до дна, пустизна в душi, бiльше нi на що не будеш зда┐ен. А потiм, оживши, знову - у вир, у студiйнi клопоти, у життя!.. Оператори, художники, актори, статисти... Ти мусиш об'║днати увесь цей строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю... "i досягти". Колосовсвкий несамохiть зiтхнув. Пiдгiрський затишний, майже iдилiчний край. Не видно Чорногори звiдси. Тiльки бистрiнь рiчок цього краю, вiльгiсть та паркiсть повiтря вказу║ на близькiсть гiр. Десь там вони, на заходi, стали кряжами в небi, i циклони, йдучи, подеколи розбиваються об них, проливаючись заливними дощами. Iнтенсивно густа червнева зелень повсюди: свiт зелено┐ повенi! Свiтить рiчка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу. Ярослава - уродженка майже цих кра┐в, проте чимало часу не була тут, i тепер смаку║ повiтря дитячих лiт, нади'вля║ рiднi ландшафти, i все ┐й тут любе: блиск рiчки, зелень лукiа-пасовиськ i хвиляста, плавка, як мелодiя, лiнiя пагорбiв далеких, за якими часом ходять по обрiях дощi чорнобровi... Дикi гiллястi черешнi, висока трава по пiдгiр'ю навперемiш iз квiтами раннього лiта - все в цiм краю таке соковите, таке зелене: зеленiше, нiж будь-де! Можливо, будуть знiмати тут i ландшафти тi║┐ квропи, що за колючим дротом була, з бруквою для схiдних невольникiв, з таборами та бараками... I ста║ аж боляче, що ця твоя рiдна земля тiльки тому, що чимось схожа на прирейнськi ландшафти, повинна буде ввiйти у фiльм землею неволi, образом чужини. Все давн║ в цiм тихiм краю пiдбескиднiм. Колись була ген на тому пагорбi одна iз княжих столиць, а зараз - навiть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: iсторiя вiльна переставляти столицi. Поп'ялись чепурнi хатки по пiдгiр'ю, з густими вишняками, з латочками городчикiв, що ледве помiтнi серед буйного квiтучого рiзнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, i люди п'ють воду з княжо┐ криницi (струмочок-джерельце прозоро видзюрку║ пiд горою), а на узвишшi ║ мiсцина, що в народi й досi зветься: Золотий Тiк. Надвечiр вони йдуть утрьох па гору оглядати iсторичнi мiсця. Колос ступа║ попереду пругким сво┐м солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках вiн мало зверта║ уваги, а ┐й, як завше, при║мно бачити його смаглявий профiль з посрiбленою скронею i високу розгонисту постать, не позбавлену "елеганцi┐ двометрово┐", як часом iронiзу║ Сергiй. Якщо хочеш вивести Головного iз звичайного для нього стану зосереджено┐ мовчазностi, запитай його що-небудь про князiвськi чвари або про Осмомислiв саркофаг, що був нiбито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - i тебе одразу буде помiчено, одразу стапеш спiвбесiдницею; i Ярослава час вiд часу охоче користу║ться цим психологiчним ключиком. Те, що Колос досi зберiг свою студентську закоханiсть в iсторiю та археологiю, нада║ йому в Ярославиних очах яко┐сь зваби, бо ж завжди радiсно вiдкрити, що людина бережно носить в собi щось вiд юностi, що й звiдти ┐й проблиску║ свiтильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, тi його темнi вихори - для Ярослави теж е в них сво║рiдний чар. Скiльки разiв отi гiркi карби на мужньому обличчi, слiди не знаних тобi втрат, а може, мук i страждань, викликали гаряче бажання в нiй пiдiйти до нього, припасти, спитати: "Де був? Що довелося зазнати тобi? Чого так часто бува║ш присмучений? I чому нiколи де шука║ш спiвчуття чийогось?" - Так оце вiн i ║, Золотий Тiк? - каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим. Трава, i все. Кiлька черешень... Читають таблицю, складену якимось поетом-кра║знавцем, вчитуються, i ця гора закипа║ iншим життям, пахтить iншими часами. На цьому ось мiсцi, де зараз буяють молодi картоплi в скромному бiленькому цвiтi, не так уже й давно, як для вiчностi, вирував гомiн княжо┐ торговицi, укладались контракти, серед прийшлих зi Сходу i Заходу, сап'яновi чоботи топтали тут брук, вiд якого й слiду нема, - трава зеленi║... Все шумiло, вигравало: шаленiли натхненням давнi музики, яскрiли шовки й дорогi оксамити, прянощi й вина спокушали люд, iшли з рундукiв у торг iкони богомазiв, осипанi смарагдами та крпвавцями, i книги краснопйсцiв, лицарськi кольчуги, панцирi та шаблi дамассько┐ сталi - "все тут можна було купити, - як пише цей невiдомий патхненець-поет: - золотi прикраси й соболинi шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку"! - В майбутньому фiльмi виджу тебе в ролi красунi половчанки, - жарту║ Сергiй, чомусь посумнiлим поглядом обiймаючи Ярославину постать. - А тебе - в ролi молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважу║ Головний i торка║ рукою обважнiле похиле плече оператора. На городчику лiпнiй газда пiдгорта║ картоплю - Бараболя буде? - гука║ до нього Сергiй. Газда випроставсь, обiперсь на сапилно. - Двiцi лияли аж надто. I повтiр, що будуть. А коли тiнщiв ма║м багато, бараболя може збуйпiти... Вся пiде в бадилля, а в корiннях - там нiц... А ви з району? - З району. - То би сказали, аби нам тут, на бригадi, книгозбiрню вiдкрили... В селi ма║м клуб, молодь туди бiга║, але ж старшi люди не побiжать... А тут би й ми пiшли - газети, книжки би почитали. - Ще ║ люди, якi книжки читають, - пiдморгнув Сергiй до сво┐х. - А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово... Романи вживаю тiльки екранiзованi... Золотий Тiк... Бувало. Вирувало, шумiло, а зараз тиша, смарагдова тиша, i чути, як ростуть картоплi i як роса капле, перекаплюючись мiж листям на могутнiй розложистiй черешнi,.що сто┐ть якраз серед Золотого Току, царю║ над ним, оздоблена живими рубiнами дрiбоньких сво┐х угiдок, що ранньо вже де-ис-до жеврiють угорi. - Ви обiцяли нам щось показати? - звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далi. - Дб тi розкопки? - На розкопках поки що нiчого цiкавого, - вiдповiв Колосовський. - I зовсiм не для того прийшлi┐ ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повiтря. Перш нiж стати пiд юпiтери, перш Сергiй ось вiзьме вас у кадр з вашими нереалiстично довгими вiями. Спробуйте ввiбрати в себе цей досi вiдчутний дух давнини... Осмомисл i дружинники його, вони мусять постати для вас живi... В усiй реальностi, з яснiстю галюцинацiй ви чу║те хропiння ┐хнiх коней, брязкiт збро┐, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволi, мета║тесь в тривожнiй веремi┐ Золотого Току, бачите, як уже переправля║ться з того боку монгольська кiннота, - он там, уплав через рiчку! - i напружений слух ваш ранить перший посвист монгольсько┐ стрiли... Ви вся - в контекстi тi║┐ тривоги, вся у вировищi страшного народного лиха. Втiка║те отим ярком, за спиною наближа║ться кiнський тупiт, над вами.вже перегнувся з сiдла переслiдувач, бачите обличчя в хижому прижмурi косих очей, чу║те смердючий дух його поту... - Вона гратиме не тi часи, - нагаду║ оператор. - Але ┐й все це треба, - наполяга║ Колос. - Вона особа не позаiсторична. Коли ┐┐ ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колi┐ вона опиниться в райху - не на становищi остарбайтсрки у Рiтмайстера, а займе мiсце на нарах барака серед в'язнiв, серед сво┐х подруг чорногорок та француженок, - по нiй i там ма║ бути видно: хто вона? Звiдки? Яка iсторiя за ┐┐ спиною? Який народ? В найтоншим виразi ┐┐ обличчя, в ┐┐ задумi, у вiдкритiм поглядi очей мусить свiтитись, що вона не тупа, безрiдна рабшiя, що за нею - вiки звитяжного й трудного життя ┐┐ народу. - Менi здасться, я це зможу вiдчути, - тихо мовила Ярослава. Сергiй-оператор цього разу теж пiдтримав Головного, став розвивати його думку: - Золотий Тiк, i хори Бортнянського, i поеми Одержимо┐, якi ти, гадаю, сумлiнно штудiювала в дев'ятому класi, - все це не забудь, стаючи пiд юпiтер. Бо менi не лялька потрiбна перед об'║ктивом... - I як батько твiй там чи дядько поневiрявся у Манiтобi та на бельгiйських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрiчало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тодi глибше ввiйдеш у свiт геро┐нi, дочки народу... - Менi не потрiбна лялька перед об'║ктивом, хай навiть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергiй-оператор. - Вимагатиму людину з природним почуттям гiдностi, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справдi щось значно... глибоке, глибинне... profundis... - Браво, маестро! - засмiялася Ярослава. - Це щось iз латинян? - Авжеж, звiдтiля - се i означа║ глибинний, - скромно пояснив Сергiй. - Браво, браво! Такий лiнтюх - i завчив! - Боюсь, що на цьому й вичерпу║ться його золотий запас, - повеселiло сказав Колосовський, з симпатi║ю глянувши на оператора.' Зiйшли на вал, що ледь помiтно вигорблювався сво┐м контуром: всуцiль зарослий травою, корови на самiм валу i в ровах пасуться. За ровом ще один вал, i теж майже зниклий, розмитий часом, i тiльки уява режисера-iсторика здатна будувати там густий частокiл, ставити вежi з бiйницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельцi повзуть он звiдти, iзнизу, в гостроверхих сво┐х монгольських шапках... Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують iз-за валу, чути ┐хнi перемовин: - Ото вона, кiнозiрка... Файна яка! А той високий, вiн старший у них... А тлустому постригтись би не вадило - вiхтi з-поза вух стирчать... На долину, мимо княжо┐ криницi, збiга║ стежечка. Якийсь подорожнiй - бородатий дiдуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибива║ просто зi схилу, з-помiж трави. Неподалiк подорожнього лежить його ноша - вовняна тайстра, повна рiзьблених дерев'яних орлiв: мабуть, несе кудись на┐вним туристам на продаж. - Не люблю цих орлiв, - сказала Ярослава, взявши Головного пiд руку. - Примiтивне, грубе мистецтво. Затрачати вмiння, щоб рiзьбити стандартних хижакiв отаких... Просто несмак. Дiдуньо мiй нiколи ┐х не рiзьбив. Академiй не кiнчав, проте вiн мовби iнту┐тивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжнi художнi речi... Подорожнiй довго смакував водою, а вони зацiкавлено за ним стежили. Сергiй, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку рiч яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур i чорна хламида, схожа на рясу... Розстрига-чернець iз скиту? Чи який-небудь новiтнiй Сковорода? Втершись ребром долонi, мандрiвник сiв бiля джерела, широколиций, зарослий дрiмучою сивиною: - З таких джерелець рiки народжуються... - i, дивлячись на Ярославу, на мi'нi-спiдничку ┐┐, наказливо звернувся: - Дiво нага, нахились, напийся звiдси... - Ми вже пили. - Ту, що з пляшок? Що пiною б'║? А ви ось цi║┐, земно┐, що з самих недровищ... що аж зуби ломить! Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд вiщуна, що вмi║ читати чужi думки, на телепатi┐ зна║ться... "Якби не оця лютiсть у поглядi, можна було б спробувати на астронома, - подумав Богдан. - Щось небуденне, щось вiд дервiша в ньому ║, хоча й недобре..." Операторовi блукала на губах майже глузлива усмiшка: "Оце вiн, твiй Мамай придорожнiй - без коня, без бандури... Повна тайстра незугарних дзьобатих орлiв, що не годнi лiтати!.." Щоб оборонитись вiд його пронизливо┐ суворостi, вiд цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарiвнiших сво┐х усмiшок, але це ┐┐ невинне професiйне кокетство не справило на дiда нiякого враження. Рушаючи за товаришами далi, Ярослава минула подорожнього нiяково, з непояснимою розтривоженiстю i водночас iз полегкiстю. Але вiн знов - суворо й вимогливо - окликнув ┐х, змусивши всiх озирнутись: - А вас небо чу║? Нiби пiд владою гiпнозу, Ярослава прикипiло дивилась в тi юродиво безстрашнi врубелiвськi очi. Старий жестом руки вказав угору: - А мене воно чу║... II Вечiрня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт пiд черешнею на подвiр ┐. Ярослава скаржилась вуйнi Домiнiцi: - Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам бiля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чу║. А погляд - неначе гiпнозом обдав... Так осудливо на мо║ мiцi дививсь... Хоч би не зурочив перед роллю. - Не бiйся, Славцю, - заспоко┐ла вуйна. - То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандру║... Син його, кажутi", був командиром у вiйськах у Совiтiв, викинувся над горами з парашутом, i його на батькових очах розтерзали хортисти... Ото вiдтодi старий помутився розумом i став "небо чути"... "Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославi, - стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огиднi та кровожернi? Здасться, ладнi людину живцем розтерзати!.." Якiсь дiвчатка, певне старшокласницi, вишастували, снували поза садком, прозиркували крiзь живоплiт до кiношникiв. Вуйна Домiнiка пояснила з поблажливим усмiхом: - Школярки нашi, з гуртка самодiяльностi... З села прийшли, хочуть тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, зна║мо ┐┐ з фiльму... Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи. Одразу пiсля вечерi пiшла до себе, ввiмкнула свiтло, зачинилась. Розкрила валiзу: у валiзi ┐┐ iнтимнi дiвочi речi, зiбранi при ви┐здi похапцем, внакид... Видобула з-пiд одежi аркушi машинопису, сiла до столу: хотiла ще раз вчитатися в роль... По якомусь часi пiд вiкном почулось шелестiння в кущах, перемайнуло щось бiле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутiнь: чути шепiт, дiвчачий, схвильований... Мабуть, тi, з шкiльно┐ самодiяльностi, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи вiд дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. I почула, цiлком виразно, чи║сь до шепоту причаене, палке: - Це вона! Жива! Така артистка!.. Я би хтiла, аби вона нiколи не вмирала!.. - Любi мо┐! - приливом нiжностi вiдгукнулася ┐м Ярослава. - Не зна║те ви, що вмирають i не такi, як я. Кiнозiрки усiх студiй свiту з часом вiдцвiтають... Не старiють вони лише на колекцiях ваших листiвок, однаковi зостаються там у сво┐х юних усмiхнених позах... Вiдцвiтають i зникають, як рсi... Хiба липi деколи воскресають юними на екранах iз сво┐х напiвзабутих юних стрiчок... Мов стрiчка, рвучись, безладно летить па екранi, прискорюючись, мигтючо до хаосу, - так щодалi швидше, - в мiру того,-як входиш в лiта, - вiдлiтають днi, мiсяцi, роки... Змигують прискоренi весни, прискоренi золотi осенi... I чим швидше вони летять, тим щемливiше дорожиш усiм, що бачиш, кожним зiйденим сонцем, найменшою росинкою життя... Кожну усмiшку спива║ш спраглим поглядом, кожнiй травинцi хотiв би сказати: "Ти мудра, прекрасна. Тобi нема цiни". В пору юностi зовсiм iнша дi║ теорiя вiдносностi: там довгi днi, там iнше вiдчуття часу. Юнiсть певна себе, в блаженному невiданнi ┐й зда║ться, що життя людське безкiнечне, дорога житт║ва стелитиметься попереду рiвна, гладенька, а вона тобi судилась - на довгi перегони - вся в бакаях, у вирвищах... А то й зовсiм мусив пробиватись по бездорiжжю, тiльки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтiв, повияно ж бути хоч абияке сонце!.. Вiйну Богдан закiнчив у Берлiнi; продимлений, теж розписавсь в числi iнших на колонi рейхстагу, залишив квропi свiй гвардiйський автограф... Хмiль перемоги, колона машин з репарацiйним устаткуванням, потiм той страшний випадок, коли хлопцi-водi┐ потай вiд тебе, вiд супроводжувача, добули канiстру спирту в якогось поганця. Цiлу нiч до рапку мали ┐хати, а вже десь опiвночi з'явились першi симптоми нещастя: декотрi з водi┐в почали слiпнути. I не признавались. I не могли збагнути, в чiм рiч. Згодом з'ясу║ться, що пили з тi║┐ канiстри отруту, яку ворог навмисне пiдсунув ┐м, але поки що кожен утаював свiй стан: навiть слiпнучи, водiй не випускав керма iз рук - попереду ж була Батькiвщина... Один з найкошмарнiших епiзодiв твого фронтового життя, досi вiн час вiд часу зри.на║ напливом: довжелезна колона з репарацiйним вантажем розтина║ нiч, i нiхто збоку й не догаду║ться, що один по одному втрачають зiр у нiй водi┐, що ведуть уже ово┐ ваговози наослiп, невiдомо як орi║нтуючись, невiдомо завдяки якiй силi тримаються, - може, тiльки сила любовi, сила iнту┐цi┐ веде ┐х, як птахiв пiчних, крiзь темряву до рiдних гнiздовйщ. У Львовi всi опинилися в госпiталi, декому лiкарi ще встигли врятувати зiр, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботнiсть, яко┐, правда, немало хто допускався в тi хмiльнi днi перемоги... Хотiв зняти про це фiльм, написав навiть чорновий варiант сценарiю. Забракували. Та, може, й слiд було? Пекуча, як рана, зустрiч iз рiдним мiстом, робота на вiдбудовi, i, нарештi, з ру┐н Днiпрогесу, зовсiм неждано - в робiтники-освiтлювачi, в товариство документалiстiв, у цей химерний артистичний свiт. Та┐на кiнотворення, вона вже тодi вабила його. Таким непередбаченим руслом повернуло життя. Спершу доручали рiзний дрiб'язок: знiмав археологiчнi розкопки, заповiдники з птахами та звiрами, спуски кораблiв на воду... Помiтили його пiсля стрiчки "Обелiски", яка задумана була як фiльм-реквi║м загиблим. Потiм на одному з фестивалiв вiдзначили його двочастинного "Овiдiя". Сам вiн "Овiдiем" не зовсiм був задоволений, хоча там справдi щось таки було - добре передано простiр, силует нiчно┐ фортецi над лиманом, схоплено поезiю мiсячно┐ дорiжки, по якiй уява поетова мовби веде його iз заслання знову на пiвдень, до бiлих статуй та оливкових га┐в... Успiх постановника заслужено роздiлив i Сергiй, тодi ще випускник: його талановита операторська робота багато що вирiшила. Задум фiльму належав, звичайно, колишньому студентовi iстфаку, студбатiвцевi, не зовсiм, мабуть, критично закоханому в античнiсть, але Сергiй цiлком пройнявся тодi Богдановим настро║м, цiлими днями декламував рядки крамольного поета, що його погнала на Пiвнiч Цезарева неласка: Берег сарматський, сумiжний iз племенем гетiв стрiлецьким, Зрештою нас привiтав пiсля набридлих блукань... Самого Овiдiя в картинi, власне, й не було, була крига Днiстровського лиману, що дивувала поета сво║ю мiцнiстю i здавалась йому мармуром каррарським, та був ще сучасний Овiдiополь з золотими коронами соняшникiв, та замрiяна комсомолка з томиком римського поета в руцi... Проте хоч сам поет-вигнанець залишився за кадром, але присутнiсть його вдалось передати, образ його iснував у фiльмi незримо - в самих ру┐нах римсько┐ фортецi, в повiльному летi птаха, в гронах виноградних, в силуетi закохано┐ парочки на'фортечному мурi, над спокiйним у мiсячнiм свiтлi лиманом. Хай не було на екранi самого Овiдiя, але у фiльмi таки жила вiдчутно його поезiя, що крiзь товщу вiкiв духовним вiдблиском пробилась, дiйшла до людей iншого часу. Авторам фiльму дехто дорiкав тодi за естетство. I першою - пiсля перегляду стрiчки в головнiй проекцi┐ - поздоровила ┐х Ярослава, з якою тодi Колосовський тiльки познайомивсь. Гололобi кiнозубри солiдно хмурились та поки що резервували за собою сво┐ дорогоцiннi, невiдомо якi думки, соломоновi рiшення, а вона, Славця, з властивою ┐й безпосереднiстю допилась, вiгала (може, аж надто екзальтоване), - була ┐й тодi аргументом бiльше власна схвильованiсть: - Сарматський степ, лиман, оту атмосферу антично┐ Колими - вам здорово це все вдалось передати! I мерехтлива мiсячна дорiжка вiд фортецi кудись у море - в нiй стiльки пiдтексту! I дiвчата медучилища на мурах, на тих самих, де римськi легiонери колись у вовчих шкурах па хуртовинi стояли... Надто ж оте самотн║ нiчне дерево над фортецею у фiналi, що тане, видплива, аж не розбереш: дерево чи сам Овiдiй зника║ в степу... - Мало дi┐, - буркнув хтось. - Але у фiльмi ║ ритм! - вигукнула Ярослава ще запальнiш. - У ритмi ┐хнього фiльму щось в вiд розлогостi античних поем! Вiн плавкий, неквапний, але й не млявий... Невже ви не вловили його внутрiшню музикальнiсть, пiдспудну, приховану енергiю?.. Пiддавшись настрою, вона, звичайно, перебiльшувала, багата уява ┐┐ домальовувала, находила пiдтексти, яких, може, й не було в ┐хнiй картинi. Але це була пiдтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тiй ситуацi┐, коли все iце коливалось на терезах невисловлених оцiнок. Прямодушне дiвча, воно й не пiдозрювало, як бракувало тодi ще вiри в себе цьому похмурому документалiстовi, навряд чи думала, що смiшнуватим сво┐м дiвочим захватом вона додасть йому певностi, мiцно заронить у душу якiсь новi сподiвання... Ярослава нiби навiщувала тодi: вийшов на простiр, ма║ можливiсть робити зараз те, що потай давно в собi виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня рiч. "Ставитимеш фiльм про вiйну". Подолав власнi сумнiви, переборов Сергi║вi дикi вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чи┐сь сценарi┐ в куток: - До дiдька вашу вiйну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квiтцi... Аж поки там, в тiм таки ж готельчику, з'явилось тобi зненацька вночi - як осяяння, як одкровення! - просте и наиприродпiше: робити фiльм пережитого. Бо чого ж iншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у ┐хнiх зльотах i в занепадi, у величi й ницостi, в передсмертних муках i в щасливих сльозах переможцiв. Правда, надто велике все то було - в жоден фiльм не вмiстити... - Вiдсiяти треба, вiдiбрати тiльки найударнiше! - гарячкував, захотiвшись задумом, Сергiй. - Неволя, короста, ешелон - оце передусiм! Обiцяю вам генiальнi кадри. Юна дiвчина-укра┐нка, що покохала того вiйськовополоненого кавказця, повiнь ┐хнього кохання, поема, що розквiтла в неволi!.. Конячий острiв, мiсячнi ночi, астроном, дiвчата, що з горя обiймають коней коростявих... Та цс ж про них ма║ бути фiльм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бiй з вартою. Кулемет, що аж плига║ в руках у Байдашного... - Цього в сценарi┐ ще нема. Це було пiзнiше. - Гаразд. Тодi махнем без цього. Все вiн вирiшуй легко, те, що й досi ранить тебе, для нього кiноепiзоди, якi можна вставляти, викидати, мiняти... - I Холодну гору дознiмемо потiм, бо де набрати нам стiльки дистрофiкiв!.. Сцену з божевiльним можна зняти i в павiльйонi... А зараз конячий лазарет, острiв на рiчцi, полонянок! I ось ви тут. Шука║ш сну на пiдлозi сiльсько┐ школи, де мiсяць свiтить у вiкна, i кiнокамера тьмаво блищить у кутку, i ролики бiля не┐ лежать, схожi на автоматнi диски... За вiдчиненим вiкном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран свiтить в душу людинi без посередникiв. Але ж спершу треба його засвiтити! Нелегку ношу звалив ти собi на плечi. Не просто ж вiдтворити! Ще один епiзод, ще одне екранне видовище... Не для цього взявся. Голосом ┐хнiм ма║ стати ця ваша стрiчка... Болем i гнiвом воскреслих, свiдченням i засторогою... Творення, як завжди, почина║ться з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найцiннiшого - вольностi вияву, пам'ятаючи, що екрановi потрiбен не лад "риги замерзло┐, а скорiше звихренiсть буйноцвiття весняного... Вчора мiсцевi школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливiсть, розпитували про майбутнiй фiльм, а пота║мцi, мабуть, надiялись: чи не вiзьмуть i ┐х хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих вiдбере. Десятикласниць - "полонянками". До набору, до ешелонiв! Аж дико думати про це. Ще можна взяти ┐х на роль дiвчат iз ферми, для сцен, де треба тобi втiкачок нiчних, що шукали притулку на островi... А ще днем ранiш завiтав один iз райцентру, з Будинку культури - модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник... - Вiзьмiть мене на роль анонiмника, - запропонував сво┐ послуги. - Менi легко ввiйти в образ, я вже грав це у нашiй драмсекцi┐. - В мене пема тако┐ ролi. - То введiть! - Нема й не буде. - Гляньтi як я його зображу... Ось вiн, зiгнувшись, строчить сво┐ чорнi послання. Акуратно знiма║ з них копi┐, ще й нумеру║... Виходить на вулицю, перестрiчас знайомих, але всi сахаються, обминають його. Вiн нещасний! Серед людей, а самотнiй. Нема з ким словом перемовитись, цураються всi. Став на майданi перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!.. Дагледiв мiлiцiонера, кинувся навперейми: "Товаришу мiлiцiонер! Та поговорiть бодай ви зi мною! Всi, наче змовились, iгнорують... Хоч про що-небудь поговорiть. Будьте ж людиною!" I вiн, той мiсцевий лицедiй, досить-таки виразно передав цю, мабуть, iз житiя вихоплену сценку. - Як для проби, нiби нiчого, - сказав йому Сергiй. - Але ви не Бучма. - Перепрошую! А навiщо менi бути Бучмою? - розсердився прийшлий. - Вiн артист, але я теж... Всi ми артисти в життi. Кожен гра║ свою роль. На кону дiйсностi!.. Нi, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою... "Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо iнакше не варто, щоб i серце билось!" Пригаду║ш цi слова? Вояи ж були сказанi. Вони були тво║ю правдою, правдою тво┐х товаришiв. А чи ма║ тво║ мистецтво достатньо сил, щоб ┐┐ передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справдi досить цього? Вибухiв, кровi, смертей... Дехто каже: не сприйма║ться вже... Дайте чогось веселiшого, легшого... Я прийшов па сеанс вiдпочити пiсля втомливого дня працi, пiсля всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпi життя, в скаженому алюрi буднiв... Але ж i я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тiльки розважати! Для цього пiшов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мiй по мистецтву). Тiльки ж я iншу творчу мету собi ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певнiсть таку, що iсну║ в життi естафета людського, яку передано вам i яку ма║те iншим передати. Згадай отой весняний лiс вiйни, лiс нищення, гiлля зелене, що пада║ пiд шквалом чорного вогню. Все довкола горить, трiщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бiйцi поприростали животами до землi, тiло не може вiдiрватись вiд не┐, а ви .все ж таки вiдрива║тесь i кида║те себе вперед, i все менше ста║ вас, уже вас надвечiр - жменька... А коли настав перепадок тишi, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухранi голi кiстяки дере:в стирчать над тобою, - якийсь мертвий, скам'янiлий пралiс... Ти йшов кудись, як у трансi. Помiж окопами. Помiж дзизкотом куль, якi ще пролiтали зрiдка... Курилися вирви, людськi нутрощi позависали на кущах, в мiсивi землi, бруду i кровi знiвечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, тво┐ми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов помiж тiл, бiлiли плями облич серед чорноти розвернуто┐ землi, i враз зупинився: дiвчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колiнних суглобiв стирчало з кривавого м'яса бiле, аж голубувате. Голова скручена, спiдничка закотилась, молоде тiло бiлiв страшною святою бiлiстю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним бiле й голубе. Вперше тодi за вiйну Колосовському захотiлося бути вбитим. Стати нiчим, зникнути, перейти в небуття. Так, як цi перейшли, ставши землею. Та невже ж - нiчогiсть? Гумус, добриво, i все? I якщо якiсь сили втримали тебе у життi, то однi║ю iз них була, може, й оця, що не да║ тобi зараз заонути. Сила бажання, тодi ще, мабуть, не зовсiм визрiлого, майже пiдсвiдомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповiсти з екрана комусь, щоб посвiдчити перед кимось, хоч би й перед самою вiчнiстю: нi, не гумус... Вогонь, пречистий вогонь горiння людського, що живе, нi на яких не гасне вiтрах, не зника║ з життя безслiдно. III Мокрi кущi блищать пiд мiсяцем. Рiчка внизу жебонить по камiнню, смирна, довiрлива. З марева лугiв виплива║ постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечi, блищить... - Досi не спите, Славцю? - Не спиться чогось... Деркач дирчить... - Той цiлу нiч буде на посту. Далеко ходили? - Росяно дуже в лугах... Там конi пасуться, закортiло глянути, який вони вигляд мають вночi. Мо┐ ж партнери по фiльму. - I гiркий усмiх торкнув уста, обличчя блiде. - А я теж приглядавсь... Чи таке освiтлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?.. Часом зда║ться, що i мiсяць, i тиша - все там було iнакше. - Iшла оце й думала: пiду завтра до вас i вiдмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. I нiчого iнститут мене не навчив, та й взагалi хiба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замiсть учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти рокiв учать iмiтувати почуття... I тодi дивуються, що, нiчого ще самi не створивши, ми вже ходимо по студi┐ невизнаними генiями, все вiдкида║мо, на все кривимось... - Ви сьогоднi надто сувора, Славо, впада║те в крайнощi. Не всi ж такi: i вчителi не однаковi i вихованцi - теж. - Звичайно, ║ справжиi. Але справжнi бiльшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупiсть, примiтивнi смаки, набридлi штампи... Ви ж зна║те, скiльки i в нашому середовищi безнадiйно дрiмучих, заскорузлих, а то ще й гiрш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромностi... - I на кому те бiдне мистецтво трима║ться... Та ще й на свiтовий екран iде! - Хай, може, й згустила я трохи... Ясна рiч, що про таких, як народний, не йдеться. I про присутнiх теж. Але я вважаю, що в храмi мистецтва не мiсце жодному цинiковi, який здатен при актрисi розповiсти пошлий анекдот... I пiсля цього ще вiн мене на проби запрошу║! - Ваша вiдмова для багатьох була несподiванкою. - Iти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квiточок на полонинi? Дикий Захiд, екзотика... Нi, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, огляда║ тебе прицiнливим оком... Та хiба його цiкавить моя душа, мiй iдеал, мiй погляд на свiт? Я ж бачу: найперше цiкавиться, чи достатньо я довгонога, чи зумi║ це кiностворiяня видавлювати з ока сльозу крупним планом... Фальшивий сам, i на екран жене фальш. А тодi ще й домагатиметься за не┐ першо┐ категорi┐... I такому - в храмi мистецтва? Де корифе┐в ще вчуваються голоси? - Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурха║тесь... Не хотiв би потрапити пiд стрiли ваших сарказмiв. - Не думаю, що ждете комплiменту, адже вам це не потрiбно. У вас i в Сергiя я повiрила з перших кадрiв, ще тодi, на переглядi. Бува║ таке... Iнодi за один кадр можна в людину закохатися... - Жаль, що Сергiй цього не чу║. - Прошу не жартувати. к i в життi, i в мистецтвi такi речi, що жарти до них не кладуться. - Згоден. - Заздрю сам деколи. У вас ║ певнiсть, визначенiсть, мета. Почува║ться, прийшли ви в мистецтво з намiром серйозним i ма║те що сказати. За спиною такий досвiд життя... А я? Що я знаю? Я навiть кохати по-справжньому не встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилиннi романи студентських вечiрок або яке-небудь студiйне захоплення... - I все ви повиннi будете грати закохану. Натуру глибокого почуття... - Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу укра┐нську Офелiю з тих не знаних менi окупацiйних ночей... Оце чисте юне кохання, що так трагiчно розквiтло в неволi... - Не встигло й розквiтнути. - Так. Тiльки змигнуло... Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись... Для мене ця роль справдi затяжка. Може, менi браку║ фантазi┐, уяви? - Не наговорюйте на себе. I не розкисайте: вам це не личить. - Ходила оце по лугах, i вiдчай мене терзав... Гiркого доходжу висновку: не пiд силу менi ця роль. Щось я не вловлюю iстотне... поверхова я, неглибока. - Оце сюрприз кiногрупi. - Так, неглибока я i просто ненавиджу себе таку!.. Чомусь iншому треба було присвятити життя. В iнститут iшла з намiром вiддатись науцi... Цiкавила мене iсторiя мистецтва, зокрема народнi вироби: писанки, рiзьба по дереву... Так би й було, якби одного дня - ще тодi першокурсницею - не спокусили в iнститутському коридорi отим магiчним запитанням вашi кiномефiстофелi: "Хочете знiматись?" Ще б пак! Яка дiвчина всто┐ть перед можливiстю покрасуватись з екрана... Але чи артистка я? - I це говорити вам, вiдзначенiй на мiжнародному фестивалi? За першу ж роль? - Боюсь, що й то випадкове - за волоокiсть, мабуть... - Ваша iронiя, самоiроиiя, Славо, свiдчить, що не все втрачено i артистка жива. Просто хвилинне зневiр'я. А такi збурення не дають кровi застоюватись. Для митця невдоволення собою - скорiш норма, нiж вiдхилення вiд не┐. Хто заспоко┐вся, тому нема чого робити в мистецтвi. Серед стихi┐ творчостi затишкi'в не шукай, паруси напинай крутобокi... Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вiчний пошук, жага... Тут - хто бiльший, хто менший - але вiсi невтоленнi, усi як фаусти... - Але ж як боляче бува║! - А iншим не боляче? В голосi його вчулась суворiсть, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зiйшли на мiсточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камiнчик виставив свою тiнь i вода в прудкiй текучостi мiсячно переблискувалась. - Ох, знаю цей настрiй, Славо... Коли отак непевнiсть бере. Коли б'║шся, шука║ш-шука║ш i не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, нiмотою скутi вуста. А потiм таки ж надходить ота мить всемогутностi, коли почува║ш, що все можеш, все пiдвладне тобi, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила... Щоб кинути знов у провалля сумнiвiв, у лабiринти шукань, до навпомацки далi йтимеш... Такий уже наш хлiб. - Iванну б сюди. От вона зiграла б. Це нiби для не┐ роль... Так, але ж Iванни псма. За третiм, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охопленi полум'ям декорацi┐ мосту умовного, що пашiли зовсiм не умовним вогнем... Що ┐┐ погнало туди? Чи тiльки бездушнiсть пиката, жорстокiсть нацiлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалостi, ┐┐ артистичне бажанiш, хай навiть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрiдкiснiший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такi, як Iванна, знають творчостi шал... Актриса виняткового обдаровання, i Ярослава близька ┐й чимось - вiн певоп цього. Двi зiрки сходиля одночасно... - Чомусь сьогоднi вона менi весь вечiр з'явля║ться... Перед очима сто┐ть, смi║ться... Пiд час останнiх зимових канiкул ми з нею по┐хали в гори. Все-┐й давалось, вона й на лижах ходила чудово - лiтала з трамплiнiв, як'птиця... Пригадую, зайшли пiсля хуртовини в лiс, зупинилися пiд смереками... Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний? - Нi. - Все фантастичне. Справдi казковим ста║ лiс, прибравшись у снiговi шати... Дятел постуку║, якась пташина зимова цiвка║, ще бiльш вiдтiнюючи глибоку первiсну тишу навкруги. Снiг облiта║ з дерев тихо, лагiдно. "Який зодчий, Славцю, годен зрiвнятися з природою, - казала тодi вона, - якi хороми, палаци з танучого мармуру невiдтворне вибудувала за нiч хуртовина..." Образи птахiв якихось, звiрiв, чудиськ химерних оточували нас. Нiби тiльки там стало зрозумiло, як народжувались в народi казки, з чого витворювалась паша народна мiфологiя... "З оцього бiлого, хуртовинного, Славцю, що хоч i тане, але красою спорiднене з мармурами Мiкслапджело..." I потiм, смiючись, вдарила палицею по гiлцi, струснула цiлу шапку снiгу - сонячна холодна курява окутала нас...-Ярослава помовчала, нiби й цi мiсячнi серпанки за рiчкою ще курилися, мерехтiли ┐й тим сонячним снiгом, струшеним десь у горах подругою. Пiсля того, як Iванну обвуглену видобули з-пiд уламкiв нодотлiлих декорацiй, Ярослава бiльше тиж'ня прохворiла вдома у рiдних. Мати благала: "Кинь те кiно, бо й тебе спалять!" Але саме тодi Ярослава сповнена була рiшучостi, бiльшо┐ нiж будь-коли... "Не кину. Нe вiдступлюсь". Батько теж схвалював ┐┐ вибiр: "Доросла, ┐й вiльно робити, що вибрала... Лишилася без подруги, то нинi за двох най до пранi ста║..." Пiшов, погув у небi лiтак нiчним сво┐м рейсом. Прислухались до нього обо║. Прислухались i до далекого шосе по пiдгiр'ю - чи но чути звiдти колони студiйських машин? Десь уже рухаються, не дасть i вночi ┐м спати Ягуар Ягуарович, "генеральний обозний". - "Горить-тремтить рiка - як музика..." - Обо║ задивилися у мiсячну воду, у ┐┐ струмування мерехтливе.-Скрябiн пробував нотними знаками свiтло передати... Цiкаво, що вiн закодував у те сво║ тайнописне, загадкове Люче? "А оця рiка, що бiжить попiд нами, в нiй, мабуть, теж щось закодоване? Рiка невгасного текучого свiтла, що, примхливо в'ючись, - то мiж гiр, то долинами, - свiтить пiлотам в отакi ночi, мiсячним сяйвом та зоряним всесвiтом галактик поблиску║ штурма'нам знизу, з планети... Дочка гiр, струмлива невтомниця, де бере вона початки сво┐ i аж де перестане бути собою? Зафiльмувати б коли-небудь в образi рiки саме людське життя - вiд його витокiв до гирла..." - Як гарно спiва║ хтось на зарiччi... - Тут ще спiвають. Ще пiсню транзистор не з'┐в. Ярослава помiтила, як вiн, вслухаючись, нiби аж здригнувсь. Та сама пiсня звiдкись виринала... Решетнякова, госпiтальна: Над рiчкою над бистрою Там журавка купалася... Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордонi, звiдси й пiсню, як iз вогню, винiс... Спiвало наче на островi десь чи ще нижче, на околицi комбiнату... Десь там купалась журавка... - I ЯКА ЯСНА НIЧ! IV Замурованi снiгом шибки, виття зав'юги сибiрсько┐... Густе оранжерейне тепло палати. Дуже отут Довгi ночi. Стогнуть ввi снi товаришi, скрикують, горять у нiчному жару, i сам тупо гориш на вогнi власного болю. Лл║ дивне створiння людина! Навiть i крiзь цi стогони й скрики, крiзь скошмарену маячню та зав тогу нiчи та й з'явиться Решетняковi з сонячпих далей якась тиха дорiжка польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка з тихим сво┐м передзвоном... Дiвча на гребцi сидить, карий зблиск ока дiвочого бачиш i повний колосок, що застряв мiж сталевими зубцями гребки... Крiзь хурдельну нiч, крiзь бiль золотi║ тобi смагляво той колосок далекий, i тим золотим снить уже до ранку душа!.. А вранцi з'являються "вутки" та "гусаки", пройдуть юрмиськом лiкарi, почаклують бiля тебе, котрийсь обмаца║, придавить у найболючiшiм мiсцi, а старший кине на прощання свою неодмiнну примовку: - До весiлля заживе. Коли пiдуть, закiнчивши свiй обхiд, "бiлi ведмедi" (так ┐х назива║ палата), л