алахкотiла пожежами. квген i Лiля брели крiзь жовту листяну заметiль в свою, як здавалось ┐м, весну. На ┐хнiй iнтимнiй стежинi - все промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В квгенових вимрiях ця стежина ляга║ поруч iншо┐, тi║┐, котра прослалась вiд його робочого стола. Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi, квген не марновiр. Йому не паморочиться в головi, що молоденькi практикантки вимовляють шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потура║ сво║му самолюбству й тодi, коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього. Йому ще треба цiдити й цiдити свiй препарат крiзь безсоннi ночi i розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його, дi║. квген упевнився на хворих, ┐х до нього йде щодень бiльше. Щоправда, Бiлан наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерiга║ свою заздрiсть i сво║ безсилля. к й iншi злорадцi. Та квгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона розгнiва║ться за батька? Коли йому доведеться вибирати? Нi, про що вiн дума║? Який вибiр? Серце вже вибрало само. - Лiля, - притримав дiвчину за руку, легенько приневолив сiсти на лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумi║ш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. - квген пiдвiв голову, - чи слуха║ Лiля. В очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й сам не знаю... Може... Хоч... Адже ми разом працювали. Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова. - А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а не на горбок? - в котрий раз перепитала дiвчина. - Вже скiльки людей обманювалось вiдкриттями. - Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, - гарячкував квген. В його вузьких татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я знаю все, що винайдено в свiтi з цi║┐ хвороби. к американський тiо-теф. к А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця. Всi вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати ┐┐. - Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася мiцно-мiцно. - На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насi║мо... В нас, Женю, буде найкраще на весь Ки┐в обставлена квартира. З квгеново┐ душi скресла крига страху. Але вона понесла з собою й мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, ┐┐ чомусь було шкода. Проте крижини швидко сховали ┐┐ пiд собою. - Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами за вухом. - До речi, квартиру я мiг би одержати й зараз. В нас закiнчують будiвництво, мене ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi смiються... Кажуть - дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш. - А справдi, чому ти... Нехай би поки що така... - От, саме тому. Я ┐м доведу... Не за нiкчемно┐ житлоплощi... - Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... - Лiля затну-лася, пiдбираючи потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А ще... Що тобi байдуже, близько чи далеко вiд тебе буде твоя Лiлея... - Лiля... Як можна? Хiба ти не розумi║ш!.. - От... Ти вже й вибухнув. Везувiй! - Етна. Я розумiю, не розумi║ш ти... ...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але квген понiс додому вiдчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше... З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня. Ранок принiс на сво┐х плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився пiд ноги, квгеновi здавалося, нiби вiн переступа║ через велетенськi суво┐ полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома сила шарпонула його за плечi, прихилила вниз. Сидiв навпочiпки, повними слiз очима дивився на грато-ванi вiконця ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку вiн просовував крiзь дротики, лупали очима, мов ляльковi. Мабуть, ┐х винесли ще ввечерi. Знесилених в боротьбi з прищепленою хворобою, ┐х доконала нiч, вдихнула в ┐хнi легенi свiй простудний вогонь. Злiсть опалила квгеновi горло. Вiн розпалював ┐┐ в собi, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. квген мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору. Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн подзвонив, що сьогоднi не при┐де зовсiм. Завiдуючий вiддiленням квгеновi на вiдповiдь сказав, що ┐м потрiбне примiщення, що нiхто не ма║ права тримати приватних вiварi┐в у клiнiцi, та ще й вiварi┐в з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо квген не погоджу║ться, нехай iде скаржитись. квген таки ходив. До директора лiкарнi. Той слухав, (спiвчував. Але що мiг зробити звичайний лiкар професоровi, котрий засiда║ на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Бiлановi, який прочиня║ дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До того ж казенна iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв знайти чуланчик десь в iншому мiсцi. Спiвчували квгеновi й хлопцi, товаришi по роботi. Несправедливiсть професора до ┐хнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже всi вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторi┐ саме по собi вилилося в груповi комсомольськi збори. Збори винесли резолюцiю, котрою осуджували вчинок професора i просили партiйну органiзацiю втрутитися. Це було незвичайно на┐вно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не змiг приховати глузливо┐ усмiшки, коли прочитав постанову зборiв. Посмiхалися й iншi. квген теж розумiв, яка мало дiйова ┐хня резолюцiя. Вона нiби дзижчання мухи над вухом слона. Але вiн не думав схилятись перед Бiланом. Вiн запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту. * * * Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на квгена стаття в вечiрнiй газетi. Стаття про шарлатанство асистента мiсько┐ лiкарнi Мазура. Страшно, коли пише про хворих людина необiзнана i здорова. Страшно, коли на змагання виходить бо║ць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп. Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши ┐┐, квген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Ки┐в побiг би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали б його, вказували б пальцями: "Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн хотiв добути славу. Дурив, вбивав людей". Маленька, переобладнана з комiрчини кiмнатка була тепер йому i фортецею, i схимом. Розпач, мов шашiль, точив квгеновi серце. Хлопець замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотiв побачити Лiлю й боявся ┐┐. Лiля не йшла. Лiля... його строга iнкська богиня. Вiн сидiв, одгороджений розпукою i одча║м од усього свiту, вiч-на-вiч з сво┐м горем. квген знав: тепер вiдсахнуться всi, всi, хто вiрив i не вiрив у його вiдкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких борцiв. Професорiв, академiкiв. Людей, якi мали за плечима десятки винаходiв. Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити в Либiдь. I "альфа-1", i ота рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме. Ця думка прийшла десь аж пiд ранок, пiсля безсонно┐ ночi. Люди йому вiрять. Та й як же... Ось вiн, його препарат. Лiки допомагають, дiють. квген не вилл║ ┐х в Либiдь. Вiн змусить сво┐х лиходi┐в зiйти з його шляху. Змусить! квген iшов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому свiтовi. На його змарнiлому за нiч обличчi - нетвердий спокiй, в зневажливо примружених очах - впертiсть. Дивно, всi поспiшають кудись, нiкому нема║ до нього дiла. Так. Але там, на роботi... Проте сталося зовсiм iнакше, нiж сподiвався. I вже, певне, нiж сподiвалися автори статтi. В життi, а надто в медицинi часто трапля║ться таке, коли отрутою лiкують тяжкi хвороби. Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi - чутка, вона мов грудка з снiгово┐ гори, що далi котиться, бiльше оброста║ снiгом. ...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по сво║ воскресiння. Але що мiг вдiяти квген? Вiн не мав анi койок, на котрi покласти хворих, анi засобу, щоб приготувати достатньо на таку кiлькiсть люду лiкiв. Мазур так i казав ┐м. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу сво║┐ роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних вiри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони статей i цифр. Цi люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя. * * * Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно, вiн йому сьогоднi чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столi дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура бiля вибухiвки. Думка змагала думку, злiсть борола безсилля. Пригадував останнi розмови з Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi ми не для нього й для нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед них. Не ми створили ┐х, i ┐м байдуже, хто ┐х рватиме. Ми зна║мо - квiти не зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав ┐м, людям? Хiба вони повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б мав вийти по сво┐х силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь вiк бачив щось попереду. I знаю що. Воно - мо║!" Як i кожен, чию душу роз'┐да║ сумлiння, Олександр Кiндратович шукав виправдання сво┐м вчинкам i знаходив ┐х. Хотiв видаватись собi кращим i бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали на битiм шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав ┐х. Вiн жалiв людей. Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб почути вiд них подяку. Хiба це не при║мно? Зробити добре дiло i прийняти подяку? Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн був добрим, коли були добрi з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли ви┐здив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на вулицi голий дитячий лiктик крiзь лиху сорочину, простягнену руку, болiсно опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть. Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. I хто? Прокiп! "Я все життя довiряв йому. I от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв. Прокоповi заздро, що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут". Олександр Кiндратович на мить заплющив очi, зупинився. В цю хвилину бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут. Збирав вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен, що залишить свiй метод, а iнституту - сво║ iм'я. Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрi┐ i легенько кпинив над ним. Згадка про це знову налива║ злiстю Бiланове серце. "Вiн взяв собi в звичку дражнити мою совiсть, мов чужу собаку. I я сприймаю те, мов належне. Менi це обридло, але я кожного дня з нетерпiнням чекаю за парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А ┐┐ господар ховався по той бiк, радiв, що його не дiстати. Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставля║ себе. Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть бiльша на цiлий процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Iнженером". Олександр Кiндратович пригаду║, як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод. I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала Варвара Iванiвна, його помiчник... Але ж... Хiба клiнiкою керу║ вона! Олександр Кiндратович добре пригаду║ розповiдi Холо-да про хлопця. Вiн аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд... А може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою та║мницю. То... - свiдка геть. Бiлан аж здригнувся вiд тако┐ думки. На якусь мить йому стало сумно i страшно. Вiн пригаду║, як колись, в iнститутi, вiд необережного Прокопового поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох шукали по мiсту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пiшов до завiдуючого лабораторi║ю i прийняв усю вину на себе. Вони тодi посварилися. Помирив ┐х увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали й жували сухий хлiб. Вiдтак Прокiп поворухнувся, дiстав з скриньки олiвпя. Вiдкусив хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами. ...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кiндратович нервово потиску║ плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощерблено┐ дорого┐ кришталево┐ чари, котру доводиться вiднести в смiттярку. Бо вона буде заважати. I не тiльки заважати, об не┐ можна й порiзатись. Отож тiльки викинути. Це - на користь усiм. Бiлан не помiтив, як переступив рубiж. Йому таки доводилось перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям, якi шукали сво┐х стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те - в iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду. Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали манiвцями i щодо котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп. Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду. До не┐ прагнув свiтлими проталинами душi, ненавидiв ┐┐ темними закамарками. Горiв ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз... Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i знав, що не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть, видавались вагомими - вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй. I там напише... Щоправда, вiн може не торкатися цього... Може взагалi вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не громадською користю клопочеться вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважа║ рятувати багатьох. Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От i хвороба змага║", - поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботi, не стежив за собою, не вiдпочивав вчасно. "Ревматизм..." - на мить вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн назива║ ревмокардит, а в себе - ревматизм. Чого це? "А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. I зараз. Коханку завiв. Перешкоджа║ працювати". "Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi... Я не пiдставлю друго┐. Гада║ш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро бiльшу. Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi iскри сумлiння. Рвучко вимкнув верхн║ свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Вона сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндi┐, з туристських мандрiв. Божок пробудився, засвiтив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима. Бiлан любив дивитися в тi очi. Тодi змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi очi чомусь нервували його. I вiн повернув статуетку обличчям до стiни. Вийняв чорну автоматичну ручку, пiдсунув чистий аркуш. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них i страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг, вдався до всiх, вiдомих йому засобiв. З-за дверей пiсляоперацiйно┐ ледве-ледве долiта║ пiсенька: Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять, Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать... Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з приспано┐ морфi║м пам'ятi вона видобула лише оцю дитячу пiсеньку. Життя ледве струменить з ┐┐ очей, згаса║ з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повiльно, крапля за краплею. Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять... Мине година, може, двi, i тиха печать спокою запечата║ вуста. О, професор зна║, як невiдворотно ляга║ вона. Людина пiд нею сувора, велична, i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспоко┐, в гнiвi, в радостi, в задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнiшнiх проявах i давно вiдступилися вiд його та┐нства. А щось ║ в нiй, в оцiй останнiй хвилинi життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши ┐┐, йдуть у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди ┐хнiх сердець тонуть в шелестi вiтру. Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила б життя. Люди втекли вiд не┐. I караються за це. А в садочку все мовчить-чить-чить. Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць вiн не може думати про щось сторонн║. Тiльки пташечка кричить-чить-чить. I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз: "Сашко". Але Олександра Кiндратовича нема║ в клiнiцi. Нема║ його i вдома. Холод сам збiга║ вниз по сходах, прочиня║ дверi лабораторi┐. - Лiля! Ти не зна║ш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забира║ в не┐ колбу. - Розумi║ш... Життя людини. У нього ║ лiки. - Вiн, зда║ться, говорив - буде на засiданнi в академi┐... Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне. Холод квапиться, - кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя... Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчува║, як щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив хвилювання. - Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас помира║ жiнка. Не згорта║ться кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецi┐ препарат... Ти його не витрачав... В трубцi й далi глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк, голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича. Синенькi, схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь у глибинi. Лiлi здалося, нiби вояа навiть чу║ сухе електричне потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку. - Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. При┐зди швидко. Тату! В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi: - Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте... - Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович, коли та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю. Варвара Iванiвна вхопила дiвчину за руку, мiцно, по-чоловiчому потиснула ┐┐. Але ┐┐ погляд линув до професора. Вона вiрила, що вiн щось зробить. Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу. Прокiп Гордiйович ловить на собi голубливий погляд завiдуючо┐, одверта║ться. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна любить його. Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi ┐┐ любов. I не тому, що Варвара Iванiвна негарна, немолода, просто серце ма║ свою волю... Вона нiколи не виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не помiча║. Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю. За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй просто в артерiю. Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiло┐ суворо┐ тишi на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в не┐ нема║ лиха, вона муля║ться дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котро┐ теж ступати боляче. Для Холода зараз такою водянкою вiдвiдини мiнiстерства. Його робота над ультразвуковим кардiоскопом заходила в глухий кут. Йому потрiбно залучити iнженерiв, а також закупити деталi й установки, якi коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав в англiйському журналi, що англiйськi вченi теж працюють над подiбною установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього вiн майже не ма║ часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають клiнiка i обов'язки голови хiрургiчного товариства. Показовi операцi┐, наради в мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцi┐. Йому майже зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим. З кардiоскопом лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав змоги опублiкувати його в пресi, зацiкавити який-кебудь грошовитий дослiдний iнститут чи завод. Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрiбного власника, який хова║ться з сво┐м винаходом в комiрчинi. Тому-то й мусив iти до мiнiстерства прохати грошей. Вони умовились ┐хати туди разом з директором лiкарнi Арсеном Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'┐, пiд кущем горобини. Стояв ясний осiннiй день, горобина палала пiд сонцем, неначе велетенське багаття. Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною симфонi║ю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо, й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу кiптюжить i кiптюжить небо, пахка║ на мiсто клубками отрути. Легковажнi поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати не злу, а добру красу, оспiвувати те, що полегшу║ ┐┐ життя. Вiн уже списав гору паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цi║┐ краси. Хоч поки що й марно. По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк, гукав через огорожу: - Слава, Слава, в мене син! Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок - хлопчик, котрому два тижнi тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував дзвiнкоголосе: - У нас з дядею син! У нас син! А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча. Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч хуркнув попiд кущем, збив з професорово┐ голови капелюха. - Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович. - Я його вiд смертi рятував, а воно м'ячем по потилицi... Вiддячило... Роз'┐лося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи сюди! - Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмi║те... Я не вас хотiв. - А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича. - Умгу. - А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним i директор лiкарнi. ...Заступник мiнiстра, начальник управлiння лiкувально-профiлактично┐ допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе лише директора лiкарнi. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокiп Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку, перебiгав наперед думкою розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не вiрив в оцi сво┐ вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на дiло, чоловiка з недовiрливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих денцях, презирство до людей. Полив'яний стрiча║ вiдвiдувачiв посмiшкою, але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник мiнiстра чомусь нагаду║ Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять зуби. Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо Прокiп Гордiйович вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав борг ковшем. Запас ┐┐ обидва мали ще з iнституту. Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активнiсть зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В сво║му студентському портфелi Володимир завжди носив якогось свiжого про-токола, виступав на зборах одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав до фiнiшно┐ стрiчки на комсомольських кросах. А Прокоповi одна така стрiчка мало не перетнула життя. "Який дурень за день до екзаменiв, та ще в таку погоду, прийде на крос", - сказав вiн у групi. I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв. Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй лазнi за пiвкiлометра до фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю поруч Володимира. Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чеснiсть комсомольця, серйозне ставлення до сво┐х обов'язкiв, про захист iнтересiв колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi. Прокiп сидiв на переднiй лавi. А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не буде. Кайся i обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не навчився каятись i обiцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку тонко. Вони обо║ навчалися в аспiрантурi. Вiдтак ┐хнi стежки розбiглися. Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири чи п'ять рокiв тому повернувся до Ки║ва. Привiз з собою дебелого адмiнiстративного портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому портфелi визрiва║ якийсь генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка не старiла. По коридору пробiгали мiнiстерськi працiвники, зодно-манiтненi паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визнача║ дiагноз. Причепливий професiоналiзм, котрого вiн гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякi лiкарi так i сприймають ┐х: "Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мо┐ ноги". Або ж як декотрi начальники, якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини". Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп Гордiйович любив ┐х або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I лише iнодi намагався не помiчати. Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дрiботiла попереду, буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного. - Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, - мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету. Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник мiнiстра пiдвiвся назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку. Вiн грався в дружбу. "Ох, спливло-минулося, дурнi i на┐а-нi ми колись були", - грався в простоту. I Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в iнший бiк. Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi смiшно, що заступник мiнiстра вда║, буцiм не помiча║, як вони блазнюють. Пiсля кожно┐ тако┐ розмови Полив'яному зда║ться, немов вiн проковтнув порцiю непотрiбних, непри║мних лiкiв. - То як воно стриба║ться-перекида║ться?.. - А так. Наперед гузном. - Мабуть, обважнiло гузно... - У ваших голоблях обважнi║... - Ну, вже такi товстi голоблi... А я знаю, чого ти прийшов, -хитро примружився Полив'яний. -Сказати?.. "Не в дiдька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом: - Та ну! - А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив папiрцi... - I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп. - Грошi... Мда-а... Нiкуди без них... Всi по них зiтхають. Пiшов просити ┐х я, на всю нашу хату, а менi кажуть: залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi. Отак от. Образно i кардинально... - I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть випадаючи з тону. - Я? Я сказав - вам виднiше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось при┐ду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?.. В очах Полив'яного, схованi глибоко, на самiм денцi, боролися два почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому. Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував про операцi┐, про лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i завiтати до нього в найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив. Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'┐хав, але той чекав на нього в скверику бiля мiнiстерства. - Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий. - Шофер попросився. Жiнка захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi. Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало до нiг в сумнiй знемозi. Дерева шелестiли холодно, по-осiнньому. Арсен Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм не чу║. Йому не хотiлося порушувати тихо┐ осiнньо┐ замрi┐, спокiйного плину сво┐х думок. А думалось йому про мiсто, в якому прожив бiльше половини життя, про надiю, котру привiз до нього i поселив на горi, про власнi невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав ┐х думкою. Але тi, бiльшi... Йому здавалося: вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого вони? Може, вiд злого збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб звершити щось, неодмiнно потрiбно мати талант. Лiкар - це теж талант. Людськi серця, голови, очi - всi рiзнi, ┐х треба сприймати iндивiдуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в музицi, в поезi┐. Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де ┐й просторо, де вона шуга║ без припону, на власнiй волi. Але ┐┐ таки прикро вхопив i повернув на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович. - Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого? Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима. - Ви, мабуть, дума║те, вiйна? Найбiльше в сво║му життi я злякався гусака. - Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас в такий спосiб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви зна║те... Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад, поцiкавився, чому в другiй хiрургi┐ найвищий процент смертностi. Запитував, хоч сам добре зна║, яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця, iнженера. Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комiсi┐... Ви пiдготуйте папери. Це у вас ║дине... Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж страхало Холода. Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть непри║мностi. Канцелярськi комiсi┐, схожi на допити розмови, шелест паперiв, - звiдки воно?.. - Папери... Вони й так забирають у лiкарiв половину ┐хнього часу, - вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi. - Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе iнший клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана, щоб вiн залишив сво┐ експериментальнi операцi┐? - Ну, зробимо таке припущення. - Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви вихваля║те тi операцi┐ гласно, а потiм наодинцi... - Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович. - Ну, а стаття в газетi... Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже справдi... Вiн просто не обдумав. Виходить, в Олександра ║ якiсь пiдстави на образу... Хоч, знову ж, якi? I вже не мiг виважити - чи до кiнця був справедливий з Бiланом. Вiд того непри║мно. А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не бо┐ться. - Щодо статтi я зараз вас нi в чому впевнити не можу, - сказав по хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим i тим нема║ нiякого зв'язку. Що ж до комiсi┐... Я люблю розумнi комiсi┐. - В тiм i бiда, що часто розумнi комiсi┐ укладаються з дурних голiв. Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали в чергу. Бiльше про це не говорили. Робота, турботи вiдсiяли геть непри║мне почуття, яке лишилося в Холода пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо ступати на них мiцнiше - бiльше ┐х вломиться. Мав на сьогоднi квиток до театру i не збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не вельми часто ходить до опери. Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам би не вiдповiв. Мабуть, глибоко ┐┐ не розумiв. Може, тому й прирiс душею до кiлькох мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того, що дi║ться на сценi. ...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив долонею чоло, заплющив очi... I бачить сумний журавлиний ключ в прощальнiм вирi┐. Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрi┐. Що ┐х чека║ в далекiй дорозi? Що чека║ його тут? Чи привiта║ вiн ┐х весною, чи почу║ ┐хнiй крик? Вмовкла музика. Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей. Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i вiн не хотiв вiддавати ┐┐ iншим видiнням. Не хотiв чи яе мiг. Знов тiльки - це не впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може... Мабуть, в валi зараз нема║ нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на тисячi знаних i незнаних дорiг, ┐х тут нема║, слухачiв. Однi проповзають попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи голубi очi не суджено┐ кохано┐, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим i велика, що кожна лине на сво┐ дороги, до сво┐х видiнь i мрiй. Лине до вищо┐ музики. До тi║┐, яку ми назива║м життям. Так, жоднiй мелодi┐ не передати музики людсько┐ душi, ┐┐ почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковiй росi, коли слуха║ шум осiннього бору, коли дивиться в коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж ма║ за сухого реалiста. Вiн прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi, прослухову║ на магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена або Брамса. Вони його активiзують до працi. Саме так - активiзують. ┐хню урочистiсть, високий тембр вiн несе з собою до операцiйно┐. Ввечерi, коли млявиться робота, сiда║ до рояля. Вiн себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишенi по плитцi старого затвердiлого пластилiну. I те й те розламу║ пальцi. ...Вiдлетiли журавлi. Згасла лебедина пiсня на холоднiм озерi. I лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню. Прокiп Гордiйович повертався десь близько пiвночi. Iшов далекими глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помрiяти, подумати. Йому найкраще думалось в ходi. Сумна, мрiйлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, ┐м нiхто не заважав. I так нагло, так несподiвано перепинили ┐м шлях три хиткi постатi, що Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай... Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих лiт. Тримали руки в кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту. - Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай красненьку, а то можеш спiткнутись... Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на очi куцому козирковi, пiшов просто на нього. - Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спiткнутись бо┐шся. Й не вдариш. Шрамуватий вiдступив на крок, i вiн пiшов прямо. Йшов рiвно, не втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече: - А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, - i закрокував далi. Хлопець занепоко║но оглянувся, чомусь помацав живiт. - Кiм, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хiба без апендицита... На що вiн вплива║?.. - В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в головi, - вже здалеку вiдгукнувся Прокiп Гордiйович. Йому не було анi страшно, анi смiшно. "Може, й Олег десь так", - заглушила все думка. Кiлька днiв тому впав йому до рук несподiваний лист. Той лист i порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист було адресовано на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй i кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси зворотно┐ не було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син Олег працю║ з ним в однiй бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай не турбу║ться за Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в гуртожитку, харчуються в ┐дальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам... Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрi║вi. Але довго не мiг стямитись з подиву. Олег на Донбасi! Працю║ на шахтi! Як вiн опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас! "От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима деканату. Зiзнайся, ти, iнтелiгент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем пiд пахвою? Так. Бачу. I не можу вiдмовитись. Я розумiю... Й не можу зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти серце. I всi ми... Всi ма║мо серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово. Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж менi страшно. Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм iнакше, нiж на чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас цiкавить молода доля. Молодь - майбутн║ людства, i вiд того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспiльство. Хоч отакi, як оце, взагалi плюють на суспiльство. Проте й вони, майже несвiдомо, розраховують на нього - воно ┐х завжди прохарчу║. Багатьох з них щось не вдовольня║ в життi. I вони протестують. I теж по-рiзному. Вусатий молодик заперечу║ рiшуче все i так же рiшуче копiю║ геро┐в копiйчаних фiльмiв та книжок. Його протест - мозолям. I нi гич бiльше. Ми розшеретову║мо ┐х словесними трi║рами, але насправдi всi вони зсипанi до одного засiка. До того ж, готуючись шеретувати ┐х, мiрку║мо про всiлякi запобiжники, хлорани, а самi затиску║мо мiцно в долоньцi ту, одну, ║дину, дорогу нам зернинку, гаряче притиска║мо ┐┐ до сво┐х грудей. Проростай не кукiлем, зернинко, крiзь наше серце!" РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Днi летiли, мов наполоханi конi. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застила║ ┐дка пилюка? Пилюка застила виднокiл, чутки заступають правду. Вони й котяться, мов та порохнява. В лiкарнi розповiдали, буцiм Холод випробову║ на хворих якийсь отруйний препарат, що сам вiн ледве зна║ щось в медицинi, зате тямить в жiнках, наженився, мов турецький паша; ║диного сина вигнав з дому, бо, бачте, заважав, вiйну теж просидiв чи то пiд спiдницею молодицi в окупацi┐, чи в полонi, - i ще багато iншого. Чого не вигадають лю