я, дочко, за "Георгiями" не ганявсь. Людину вбивати вiра тодi моя не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва Миколайовича графа Толстого прийняв. - Я чомусь так i думала, що ви були толстовцем, - тихо стрепенулась Ольга. - Ви i в Ясну Поляну ходили? - Нi, в Ясну не ходив, нiколи було за роботою. А ось мати моя, так вона аж у Палестину ходила, в крусалим, i хоч темна женщина, проте аж звiдти, з аравiйських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Бiльше року ходила, а дома за цей час хазяйство занепало, i батько так розсердились на ┐┐ походеньки, що, коли вона явилася з крусалима iз сво║ю запаленою свiчкою, вiн спересердя i свiчку ту загасив, i всi геть з хати iкони повикидав - сокирою серед двору порубав на цур'я... А ми, молодшi, за сво║ю вiрою нiкуди вже не ходили. Толстовськi проповiдники самi до нас у слободу прийшли, кiлькох тодi парубкiв таких, як i я, вченням сво┐м прихилили до себе. Ото, дiвчата, через те й стрiльба моя була така. - Так це ви, дiдусю, пацифiст? - вигукнула Ольга. - Це ви, як i Роллан, були "над схваткою"? - В рiзних схватках бував я, дiвчата, - мовби не розчув старий, - а скажу вам одне: нема в тих вiйнах пуття. Це як чума, що ото колись ходила по свiту, або холера. Хто раз вiйни спробував, тому на все життя вистачить нею вiдпльовуватись... - Вiдпльовуйся не вiдпльовуйся, а ┐х, бач, знову несе! Спитати б, чого ┐м треба вiд нас? - сердито сказала тiтка Хотина, беручись за лопату. - Нiхто ┐х не чiпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти сарани, копай. Хоч би ┐х там нашi добре почистили за Днiпром. - Круковi мило не поможе, - сказав дiд Лука, рушаючи до водовозки. - Вам, дiду, ще нiчого, - кинула йому тiтка Хотина. - Ваш син у морфлотi, десь аж на Тихому океанi, а мiй ось Трифон просто у вогонь пiшов. Втямки не вiзьму, як вiн там воюватиме. Ви ж зна║те, такий вiн у мене тихий та плохенький, курки боявся зарiзати, мухи не вбив. Як же вiн людей убиватиме? - Не людей, а фашистiв, - поправила рiзко Мар'яна. - А фашиста я й сама оцi║ю лопатою, як жабу, перерубала б. - Нелегко, нелегко й вам, дiвчата, - спiвчутливо глянула на студенток висока, з отеклим обличчям жiнка - багатодiтна мати з сусiднього колгоспу. - Молодi, вченi, матерями б вам скоро бути, а де воно, ваше материнство? Де вони тепер, вашi судженi? - Героями, в орденах повернуться, - сказав, з'являючись iз-за водовозки, забризканий водою Штепа зi сво║ю незмiнною вивернутою усмiшкою. Коли унiверситет вiдправляв людей на окопи, Штепi доля теж вручила лопату i послала разом з усiма сюди. - Та воно й тобi, хлопче, - скоса поглянув на Штепу дiд Лука, - бiльше личило б зараз там бути, а не отут мiж спiдницями плутатись. Однокашники ж тво┐ там? - А я не потовпився, - вiдповiв Штепа в тонi жарту. - Iч, йому весело, - з обуренням вигукнула Мар'яна, апелюючи найбiльше до жiнок-колгоспниць. - Тисячi наших студентiв за рюкзаки - i в похiд, а вiн не потовпився! За шкуру свою трясеться! - I, розчервонiвшись, крикнула дiдовi Луцi: - Не давайте йому, дiду, води! Хай висохне, хай мумiя з нього стане! Займаючи знов сво║ мiсце на водовозцi, дiд Лука чужакувато глянув на Штепу. - Бач, як воно трясогузовi на свiтi... Штепу це аж скривило: - Вам, дiду, краще б помовчати з вашим махновським минулим! Дiд, не вiдповiвши, мовчки цьвохнув у повiтрi сво┐м батiжком, по┐хав. Надвечiр того дня несамовито заверещала сирена. Завила, завугукала: "Вугу-вугу!.." - Нiмець летить! - Ховайтесь! Посплигувавши на дно рову, дiвчата бачили, як над трасою ┐хнiх робiт у хижому блиску мчить лiтак. Диркнув над полем кулеметною чергою, потiм од нього вiддiлилось щось темне, кругле i з наростаючим торохканням, з свистом полетiло вниз. Лiтак вихором промчав над мiсцем робiт на невеликiй висотi - було навiть видно льотчика в кабiнi, його оскаленi зуби: вiн реготав. - Бочку скинув! - почулися голоси окопникiв. - Бочку порожню з-пiд пального! Ще й дiрки пробив, щоб дужче свистiла! - Нiкого не поранив? - пробiючи стривожено питав вiйськовий. - Хотiв, та нiкого не влучив, - вiдповiдали жiнки. - Бочку кинув - це ж придумати! - На другий раз не тiльки бочку вiд тракторiв, а й цiлого трактора на голови нам кине! Пiд Iванiвною, кажуть, шмат воза отак кинув на окопникiв... - Самого б його кинуло об землю! - лаялася тiтка Хотина вслiд лiтаковi. - Ще вiн i регоче, песиголовець, на кутнi б ти реготав! - Треба вимагати, хай завтра ж зенiтнi кулемети нам тут поставлять, - лютилась, беручись до роботи, Мар'яна. - Бо надто вже розперезались тi хулiгани фашистськi... З потро║ною силою працювали в цей день дiвчата. Працювали так, наче мстились за цей налiт, за втрачене мирне життя, за понiвеченi судьби сво┐. Таня, дарма що була серед них ростом найменша та найтендiтнiша, виконала до вечора пiвтори норми. Горiли долонi, все тiло розламувала втома, коли, допомагаючи одна однiй, вони в кiнцi дня вибрались нарештi з рову на поверхню. - Хоч би скупатися десь, - озвалася до дiвчат Ольга, озираючи сухий степ. Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу землянiм, бачили перед собою розгорнуту на пiвнеба буйну красу заходу. Сонце перед тим, як зникнути за обрi║м, розпускало високi вiтрила свiтла по нерухомих, мовби закам'янiлих, хмарах, що нагадували фантастичнi скелястi ландшафти якихось iнших планет; i десь за тими ландшафтами, десь пiд тими сонцевими вiтрилами були ┐хнi хлопцi на вiйнi. 31 Жнив'яною спекою налитi були днi. Нiжних акварельних тонiв були вечори. Пiсля палаючого слiпучого дня млисто-бузково синiла польова далеч, лелiла, кликала дiвчат туди, де тополi за стернями, де дзумкочуть коники на весь степ i висока золота стерня шелестить пiд ногами, мов нападало за день з неба зматерiалiзоване сонячне промiння. Ледь бовванiють край степу обриси випростаних тополь. Там полустанок. Обiйнявшись, туди вони йдуть. Микола Ювеналiйович, ┐хнiй професор, пiсля роботи спочиваючи з колегами пiд посадкою, дивиться услiд цим трьом дiвочим постатям, i дума рiзьбить йому чоло: "Мабуть, тiльки з задумливою пiснею можна порiвняти оцей настрiй душi, коли трiйко дiвчат обнялися отак i тихо пiшли й пiшли у вечорiючий степ. Скiльки це доброго чуття треба мати одне до одного, скiльки спiльностi мрiй i переживань, щоб отак нiжно обнятись i пiти..." Далi й далi бредуть дiвчата в бузкову синь, i степовий обшир довкола них все дзвiнкiше, все незчисленнiше сюрчить та цвiрчить. Такий запашний ще не отру║ний вiйною вечiр у полi, вечiр, що пахне снопами, що лунко торохтить десь гарбою, - так i зда║ться, ось вийдуть з посадки ┐хнi хлопцi-студенти, у майках, чубатi, загорiлi, перестрiнуть з веселими студентськими жартами та дотепами. "Як ви тут, дiвчата?" А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрiвнюють ┐хнi нагорнутi протягом дня вали, розтягують по полю вибраний з протитанкового рову грунт. Поле, що було перед цим золотим, ста║ попелястим, темнi║, а тiтки-солдатки, дивлячись, як ┐хня праця розсiва║ться по полю, зачинають спiвати тi║┐, де всi гори зеленiють, тiльки одна гора чорна, тiльки тая гора чорна, де орала бiдна вдова... Дiвчата тим часом вже зовсiм далеко вiд ровiв. Земля, волокушi, лопати, деннi турботи - все кудись вiдступа║, натомiсть здiйма║ться тiльки одна гора чорна, потiм i ┐┐ поглина║ млиста синява степових просторiв, i дiвчата вже поринають думками в недалеке сво║ минуле, в солодкий свiт студентського життя з усiма його принадами, розбурханими пристрастями, де все переплелось: i кохання, i ревнощi, i щастя примирень, i хвилювання на екзаменах, i мрi┐ про ольвiйське лiто... - Такий свiт, жити б тiльки та жити, - говорить Таня задумливо. - Небо оце. Степ широкий. Пiсня. Кохання. Та кому дозволено зазiхати на це одвiчне право людське на працю людську, на щастя? Був час, коли людина була звiром, жила в лiсах, печерах, тiльки i вмiла добувати собi харч, що мисливством, - тодi вона змушена була воювати. З примiтивним сво┐м знаряддям накидалась на мамонтiв... Тепер стоять перед нею тисячi книг, в яких зiбрана мудрiсть вiкiв, стоять нацiленi в небо труби телескопiв, в якi вона розгляда║ далекi свiти. Вона сягнула на дно океанiв i швидше за птицю лiта║ в повiтрi! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум ┐┐ - це диво iз див! Всiм би вистачило i землi, i неба, i пiсень, i матерiального достатку, якби тiльки люди навчились жити без во║н, якби цi дедалi зростаючi спалахи людиновбивства не забирали в народiв стiльки, як вони забирають, i розуму, й сил, а найголовнiше, життiв людських, квiтучих, обдарованих! - Таня розхвилювалась, щирий бiль чувся в ┐┐ голосi. - Досягти того, що досягнуто людством, i ось тепер, пiсля цього, знову назад? До печер, до пiрамiд з людських черепiв? Отой цивiлiзований бандит, що пролiтав сьогоднi тут та жбурлявся бочками, чим вiн кращий за Бати║вого башибузука, хоча й з'явився не на монгольськiм конi, а на сучасному лiтальному апаратi? Варвар вiн, тричi варвар! - Може, Толстой тому так i бунтував на старостi лiт проти цивiлiзацi┐, - загомонiла Ольга, - що передчував оцi сучаснi, не виданi за розмахом ру┐нницькi вiйни... - А подумати тiльки - цього ж могло не бути, - сказала Мар'яна. - Варто було тiльки свого часу всiм трудящим Нiмеччини проголосувати за Ернста Тельмана. - Нiхто не мiг всього передбачити, - з сумом промовила Таня. - О, якби людина могла крiзь роки прозирати вперед, все на свiтi було б iнакше... Стерня кiнчилась, вони вийшли на дорогу, i Таня, нiби зачувши якусь мелодiю, прислухалась у надвечiр'я. - А степ сюркоче й сюркоче, - голос ┐┐ забринiв журливо. - Чи й там десь коники отак сюрчать? I це "там" дiвчата розумiють в тому значеннi, що це там, де хлопцi, де ото останнi барви неба пригасають на заходi. - Не можу простити собi, що ми не одружились ранiше, - з болем вимовила Мар'яна. - Могли ж, скажiмо, на Перше травня... Правда, Славик все жалiв мене, вiдтягував мо║ "уявлення", як вiн казав, до закiнчення унiверситету, але ж я мусила бути рiшучiшою. Навiщо я слухалась його? I всi отi ночi веснянi, солов'┐нi були б нашi, нашi!.. Коли рушили далi, Таня звернулася до гречанки: - Заспiвай, Олю, що-небудь... I Ольга, так наче мелодiя вже перед цим гучала ┐й у душi, вихопила пiсню десь iз пiвслова, iз середини. Пiсня незнайома - грецька. Ольга-гречанка родом iз Приазов'я, з Ногайських степiв. Якось розповiдала дiвчатам, що вона i вчилася в грецькiй школi, такi школи були в багатьох там грецьких селах, якi потiм невiдомо чому позакривано. Ольга вже вся в пiснi, чару║ степ задушевним сво┐м голосом, а дiвчата, йдучи поруч, думають про не┐, про ┐┐ нелегку дiвочу долю. Iде край дороги висока, кiстлява, темна з лиця, i темнi круги пiд очима. Губи, як завжди, сухi, спраглi, нiби жар ┐┐ палить весь час. Хоч лiтами вона дiвчатам ровесниця, проте збоку можна було прийняти ┐┐ за молоду матiр, що вигодувала вже дитину, - така в нiй була якась змученiсть, згорьованiсть i водночас ласка, тиха материнська доброта. Дiвчата розумiють, що змученiсть ця, певне, вiд гризот душевних, вiд невдалого i майже безнадiйного ┐┐ першого кохання. I тiльки, коли спiва║, вона красивiша║, особливо тепер, коли пiсля прощання з Степурою в таборi зблиснула ┐й якась надiя. Степура обiцяв ┐й писати з фронту i хоч нiчого ще не написав, але вона жде, надi║ться i вiд самих надiй уже якось нiби розцвiла, одмолодiла. Та чи не найбiльше змiню║ться подруга ┐хня вiд оцих пристрасних клекотливих пiсень грецьких, що вона ┐х спiва║ на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пiснi цi - дiвчата знають - призначаються насамперед йому, Степурi. Для нього, для душi його поетично┐ ллються над степом ┐┐ пiснi вечорами, це йому, далекому коханому, на сво┐й грецькiй напiвзабутiй мовi посила║ вона свою незрадливу любов. На окопах дiвчата зблизились ще бiльше, стали як сестри, i вiд Танi й Мар'яни нема║ тепер у Ольги та║мниць. Не криючись, в отакi вечори, теплi ночi липневi вона вилива║ подругам те, що досi так спрагло й приховано носила в собi. - Поет! Вiн же справжнiй поет, зрозумiйте ви! - каже вона запально, коли заходить про Степуру мова. - Я бачу в ньому все краще, що йде вiд його народу, вiд рiдно┐ землi, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орiлька... I сила його. I врiвноваженiсть. I правдивiсть, i душевна чистота. А голос? А спiвуча його вимова? Та в нього ж мова шелестить шовком, поезiя свiтиться в його очах! - Та додай ще оту вайлакуватiсть, - зауважу║ Мар'яна. - То, певне, теж вiд нацiонального характеру? - Смiйся, але вiн таки характер. Коли всi пiснi твого народу, що складались вiками, живуть у тобi, живуть навiть забутi... Хiба це не характер, не вияв дужо┐, глибоко┐ натури? А в ньому вони живуть... - Пробач, Ольго, але ота вайлакуватiсть та сентиментальнiсть нiколи мене в ньому не приваблювали. - Не тобi, Мар'яно, оцiнити його по-справжньому! - розпалившись, вигукнула Ольга. - Для тебе вiн тiльки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко - iдеал, вершина. Iншi тобi тiльки забавка. Недаром кажуть - багатому й чорт дiтей колише, так i тобi. А хто зна║, якби не ти, якби не баламутила марно Андрiя три роки, може, i в нас воно все б склалось iнакше. - Чим же я винувата? - циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем. - Ось не кокетуй хоч зараз. Добре зна║ш, що вiн лише тобою живе, тiльки про тебе вiршi склада║, а я йому... Ох, якби менi хоч промiнчик того тепла, що так щедро й так марно лл║ться з його душi на тебе! Хiба ж не могли б ми з ним бути щасливi? В напливi одвертостi Ольга розповiла в цей вечiр дiвчатам те, що за iнших умов не розповiла б нiкому: - Якось увечерi з бiблiотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж зна║те, як нелегко менi наука да║ться, - i ось уже бiля Гiганта бачу раптом у вiкнi на другому чи третьому поверсi два силуети: вiн i вона. Студент якийсь i студентка. Не знаю, хто були вони, з якого iнституту, але то було мов видiння. Менi видно було мов на екранi кожен рух ┐┐ i його, розпущене волосся в не┐ на плечах, вигин тiла, неспокiйнi руки, що сплiтаються в обiймах... Я бачила, як зближаються в поцiлунку ┐хнi обличчя i довго зостаються так, впиваючись. Потiм, знов вiддаляючись, дивились одне на одного, i здавалось, видно було, як вони, танучи в ласках, посмiхаються одне одному - тi силуети. Ах, дiвчата! Збожеволiти можна було вiд тi║┐ сцени нiмого силуетного кохання! Наче ошаленiла я там. Озирнулась i побачила раптом, що i весна навкруги, i вечiр чудовий, i всi на свiтi кохаються, любляться, цiлуються, п'янiють у поцiлунках, i тiльки я поза цим, я одна... - Знаю я такi вечори, - зiтхнула Таня. - Через дрiбницю яку-небудь посваришся, а тодi ходиш, мучишся, кату║шся, готова руки на себе накласти. - Пiду! Сама, думаю, зараз до нього пiду! - розповiдала далi Ольга. - Як була, з книжками, з конспектами, завернула в хлопчачий корпус. Набралась рiшучостi, безсоромностi, постукала до нього в кiмнату. Вiн був сам. Сидiв коло столу, як притомлений косар або тракторист, що повернувся додому з поля пiсля важко┐ цiлоденно┐ працi. Дим стояв хмарою довкола нього, i недокуркiв була перед ним повна тарiлка. Вiн був для мене в туманах, був тут i не тут. Навiть не здивувався, що я прийшла, i, зда║ться, й не помiтив, у якому я настро┐. Пiдвiв голову, дивиться на мене крiзь цигарковий дим, видно, що думки його лiтають десь i бачить вiн когось iншого в цю мить, а не мене. Як менi кривдно стало! Я прибiгла до нього, стояла перед ним в такому станi, що здатна була будь-яку жертву принести, а вiн? Про що, ви гада║те, вiн мрiяв у цi хвилини? Про кого виливались його поезi┐ в той школярський розкритий зошит, що лежав перед ним на столi? Не пiдозрюючи про мо┐ почуття, вiн довiрливо, як дитина, показав менi написане, сам навiть прочитав кiлька вiршiв. Про кого, дума║те, вони були? - Про мiсячнi ночi полтавськi? - з усмiшкою запитала Мар'яна. - Про тебе були тi вiршi, Мар'яно. Я слухала ┐х, i, боже, скiльки треба було менi сил, щоб втриматись, щоб не залитись слiзьми... - Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, - обiйняла ┐┐ Мар'яна. - Але тепер все пiде по-новому. Я замiжня, я сво┐х дiтей колихатиму, а тебе сама висватаю за нього, хай тiльки вони повертаються швидше. Вони ж повернуться - не може бути iнакше! - Можливо, там листи вже ║? - сказала Таня з надi║ю. - Давай ми тебе, Мар'яно, завтра командиру║мо додому на розвiдку. - Ой, чи пустять? - Пустять. Ми твою норму вiзьмемо на себе. - Що ж, я готова. Дiвчата мимоволi стали чепуритися на ходу: перед ними вже був полустанок. Що ┐х тягне, веде сюди щовечора? Самi бояться собi признатись, що приходять виглядати ешелонiв з фронтовиками - з покалiченими, з пораненими людьми. Вчора в такий час саме проходив тут санiтарний ешелон. Жiнки з радгоспу, бiгаючи вподовж вагонiв, викрикували прiзвища, допитувались, чи нема серед поранених когось iз ┐хнiх. Дiвчата, припадаючи до вiкон, теж питали, в напрузi ждали, чи не озветься з ешелону хтось iз харкiвських, студентiв. Не було. Прикордонники були. Льотчики. Колгоспники. I навiть студент один був, але ленiнградець - а ┐хнiх нiкого не було. Чи iншими дорогами везуть, чи в боях ще, чи... Бували тут щодня, але за всi рази тiльки одну звiстку про сво┐х перечули з уст пораненого лiтнього вже командира, з яким розговорилися на перонi пiд час коротко┐ зупинки. Чув вiн про студентiв, дiяли вони нiбито десь за Днiпром на Бiлоцеркiвському напрямi. - Вашi чи не вашi, не скажу, - розповiдав вiн, - а тiльки добра слава про тих студентiв по фронту пройшла, про ┐хнiй комунiстичний батальйон. З самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам... Сьогоднi звiдти, з боку Днiпра, знов наближався ешелон. "Можливо, знову партiя поранених?" - перезирнулись, поспiшаючи до перону, дiвчата. По┐зд, наближаючись, так закричав, нiби болiло йому. Без вогнiв наближався, чорний, слiпий. Пiдiйшов i зупинився, розтягнувшись далеко за полустанок у вечiрнiй степ, i мiж посадками на невисокiм насипi наче ще одна виросла посадка: всюди були гiлля над ешелоном. Прив'яле розкидане гiлля, що ним замаскували платформи з заводським устаткуванням. На платформах серед верстатiв, труб та болванок халабуди якiсь, вузли, жiнки з дiтьми. Не встигли дiвчата схаменутись, розпитати - хто i звiдки, як раптом з однi║┐ платформи : - кй же ║й, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась: - Я! - Це ж наш завод! Хiба не впiзнала! I мама твоя тут! Танi, як вiд удару, аж зблиснуло в вiчу: - Де вона? Де мамуська? - Десь там, у хвостi ешелону! - гукали з платформи жiнки. - Бiжи питай... А батько ще на заводi зоставсь! Таня кинулась вподовж ешелону. - Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо, де ти? - гукала в сутiнь, в залiзо платформ i знов бiгла далi, а в цей час ешелон рушив. Рушив i поплив усiм сво┐м маскувальним гiллям i нiби роз'║днав Таню з матiр'ю назавжди, навiки. Чула якiсь окрики, бачила хустинки жiнок в сутiнi на платформах, i все то були ┐й матерi, матерi... Побiгла за ними. Ешелон невблаганно перегонив ┐┐, чути було на однiй iз платформ тоскний, тужливий голос яко┐сь бабусi: - Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, i баклажани не ростуть, i ми всi, мабуть, померзнемо... Доки ешелон набирав швидкiсть, Таня все бiгла за ним, i, навiть коли вже останнiй вагон джухнув повз не┐, вона й тодi ще деякий час летiла в степ, мов неприкаяна. Спiткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах, упала в жужiль, здерла колiно. Ось так. Нема домiвки, нема заводу, все на колесах, мама не почула ┐┐... Лежала знесилена, задихана, в грудях - повно стукоту серця. Гостро щемiло збите колiно... З натугою пiдвелась i, не в силi зрушити з мiсця, стояла серед цi║┐ жужелицi, мов безпритульна, за полустанком i тiльки чула, як даленi║ сталевий перестук на рейках, як щомитi менше дрижать пiд ногами шпали. Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовiрний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Пiсля розлуки з Богданом для не┐ це був удар найстрашнiший. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась по┐хати до батькiв, вiдкладала це день вiдо дня, i ось тепер уже i ┐хати нiкуди, доганяй тепер сво┐х хтозна-де... Чому вiн не постояв ще трiшки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-лiпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душi готова ти була до цього? Там - мама, евакуацiя, а тут - унiверситет, сюди ж тiльки й може прийти вiд Богданчика звiстка! Дiвчата, пiдбiгши до не┐, схопили, шарпнули вбiк: - Тiкай, он ще один товарняк iде! Знов задрижала земля, наближа║ться новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушову║ з iскрами. На платформах труби, верстати, мотори... Теж заводський... Може, тато тут? Чи хтось iз родичiв, iз сусiдiв? Сяде i по┐де з ними! Отак, як ║! Або хоч перекаже, що вона ┐х дожене, розшука║, знайде! Пролiтають платформи, заклечанi гiлками рiдних заводських акацiй, пролiтають i... не зупиняються. Нiби вистрiлений, шугнув повз них ешелон, вдарив тугим повiтрям. Кусаючи губи, Таня сто┐ть край насипу, дивиться ешелоновi вслiд. Червоне око останнього вагона швидко вiддаля║ться, гасне в степу. - Ходiм, - Мар'яна подала Танi руку. - Одна тепер, - прошепотiла Таня. - Зовсiм одна... - Ти не одна, будемо разом, - притулилась до не┐. щокою Ольга. Зiйшли з насипу i, знов обiйнявшись, побрели у вечiрню тишу, де пiсля гуркоту ешелону, як i ранiше, нiжно, невтомно сюркоче кониками степ. 32 Досi, коли Таня думала про вiйну, коли обговорювали мiж собою невтiшнi, ким-небудь завезенi з мiста фронтовi зведення, ┐┐, при всiй трагiчностi подiй, все ж не покидала надiя на якесь чудо, сподiвання на те, що одно┐ прекрасно┐ днини вiйна враз кiнчиться, кiнчиться так само раптово, як i почалась... Прийде замирення, знайдено буде спосiб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свiй вир уже мiльйони й мiльйони людей. Тепер же пiсля оцих ешелонiв з днiпровськими демонтованими заводами стало ┐й зовсiм ясно, що були то тiльки на┐внi ┐┐ фантазi┐, що нi про яке замирення не може бути й мови. Почува║ться, що боротьба ця надовго, ┐й не видно кiнця. Вiйна, пiдступаючи до кожного порога, зруйнувала вже i ┐┐ рiдне надднiпрянське гнiздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рiдного мiста, нездужа║ часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформi - куди i наскiльки? А тато? Де дiдусь? Що вiн скаже про свою онуку? Руйну║ться той звичний свiт, в якому минало ┐┐ дитинство, гаснуть мартени, порожнiють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйну║ все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для не┐ домiвки, нема Днiпра, не буде бiльше погожих ранкiв iз спiвом заводських гудкiв. Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите свiтлом сво║┐ юностi, життя, що в усiй повноцiнностi i привабливостi постало перед нею тiльки тепер. Знала його, яким було - разом а труднощами, з гiркотами, драмами людей, i все ж то було життя, що зводило Днiпрогеси, злiтало в стратосферу, пробивало арктичнi криги i всiм рухом сво┐м було нацiлене в майбутн║, майбутн║! I нiби вже було освiтлене тим майбутнiм... I ось тепер ця чорна навала, закривавленi фронти, виття сирен по мiстах, демонтованi заводи на колесах i вона, полишена на розпуттi; ще й зараз не зна║, чи кинути все i доганяти матiр, чи й далi триматись унiверситетських сво┐х подруг, з якими вона бiльше нiж будь-де i бiльше нiж будь з ким почува║ зараз свою близькiсть до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання. За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило ┐┐ всю. Не думала, що можна любити бiльше, як вона любила, а виходить, можна! I оце, що з матiр'ю розминулась на полустанку, зда║ться ┐й заслуженою карою за неуважнiсть до рiдних, за те, що не по┐хала додому вiдразу, як почалася вiйна, забула про всiх i про все на свiтi, крiм нього одного. Якби хоч слово звiдки почути про Богдана, бо листiв нема, нема вiсток нiяких, i це пригнiчу║, мучить весь час, в уявi малюються найпохмурiшi й страшно ймовiрнi картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день i нiч сидiла б доглядальницею над ним. В неволi фашистськiй? Пiшла б i в неволю, щоб там полегшити його страждання. I все ж найтяжчi припущення вiдступали перед непереможною вiрою в його щастя, в його долю, в те, що вiн живий. Десь ║. Десь у боях. Рано чи пiзно вiн до не┐ озветься! За думками про нього Таня зараз ледве чу║ розмову дiвчат, хоча вони йдуть поруч попiд посадкою, - пухла шляхова пилюка пахка║ пiд ┐хнiми босими ногами. Вони розмовляють про тiтку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не мiг убити. "Без рук, без нiг буде - i то заберу..." - Я iнодi питаю себе, - каже Ольга, - чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Менi зда║ться, що я ще не зробила в життi нiчого по-справжньому доброго, i це мене мучить. - Не наклепуй на себе, Ольго, - заперечила Мар'яна. - Вже коли хтось в нас на факультетi був добрим до товаришiв, чуйним з потреби, не з обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, i жаль, що цього досi не мiг зрозумiти твiй шалапутний Степура. - О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар'яно. Кожен, кому доводилось зробити добре iншому, повинен, менi зда║ться, переживати радiсть якусь особливу, яку нi з якою iншою й порiвняти не можна. Мабуть, ото i ║ щастя. Мабуть, ото й буде iдеальне суспiльство майбутнього, коли потребою для кожно┐ людини стане робити для iншо┐ тiльки щось добре, при║мне, корисне, може, навiть саможертовне. - Я думаю iнодi, чи не забагато унiверситет дав нам у дорогу рiзних iлюзiй, - сказала Мар'яна. - Ось ти заговорила про суспiльство майбутнього. Для нас воно найпрекраснiше, за нього боремось, про нього мрi║мо. Але коли бути реалiстами: чи не вiддалить його вiд нас оця вiйна з ┐┐ ру┐нницькою диявольською силою? Вiдкинула ж татарська неволя Ки┐вську Русь на триста рокiв назад. Ну, нас, звичайно, не вiдкинуть, - я оптимiстка, - але часом, коли подума║ш, аж дико ста║: в який тяжкий ми вiк живемо, скiльки пiдступностi, жорстокостi, вiроломства навкруги. Тисячi рокiв тому, коли во┐ни на сво┐х бенкетах черпали вино черепами сво┐х противникiв, навiть тодi перед нападом попереджали ворога чесно й вiдкрито: iду на ви! А тепер, в двадцятому сторiччi, вчиняють напад вночi, по-розбiйницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дiтей, матерiв. - I це пiсля вчорашнiх запевнень у дружбi, - скрушно додала Ольга. Таня не втручалась у розмову, але думки ┐┐ були про це ж саме. "Вiк кам'яний знало людство, вiк бронзовий, вiк залiзний, - думала вона, - а чи буде ж iще вiк золотий, як говорять легенди? Чи вiн iще жде нас попереду? Чи, може, вiн уже минув, вiдiйшов, не розквiтнувши?" - Хто це тут ходить так пiзно? - почувся зненацька голос iз лiсосмуги. Здригнувшись, вони зупинились. - Хенде хох! I до них вийшов з гущавини дiд Лука. У брилi сво║му незмiнному, з гвинтiвкою на плечi. - Так i злякати можна, - озвалась до нього Мар'яна. - Непротивленець з гвинтiвкою - чудеса! - Степ сторожую, - сказав дiд Лука. - У нас тут тепер стрибительний батальйон ║. Вдень ми по сво┐х роботах, а вночi поля вiд диверсантiв охороня║мо та й залiзницю теж. - I, стишивши голос, вiн додав: - Само енкаведе нами керу║. - Толстовець - i раптом по лiнi┐ енкаведе, - усмiхнулась Мар'яна. - Та вам же, як толстовцевi, i зброю не годиться брати до рук! - Тепер i сам Лев Миколайович взяв би, - сказав старий. - Час такий настав. У цiй вiйнi старi й малi воюватимуть. - I не страшно вам отут у посадках? - запитала Ольга. - А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, i то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, вiдьма за мною з версту гналася... - Вiдьма? - пожвавiла Мар'яна. - Ви бачили вiдьму? - Як оце тебе. Тiльки ти, бач, сто┐ш, а вона - клубком, клубком по землi поперед мене пiд ногами. Я зупиняюсь - i вона зупиниться. Я рушу - i вона рушить. - Добре були, мабуть, напiдпитку? - засмiялась Мар'яна. - Хотiла б i я на ту кицьку глянуть хоч раз... - Тепер нема, - твердо сказав дiд. - Всi вiдьми й вiдьмаки випропадали: не стало ┐м життя помiж теперiшнiми людьми. Ранiше, було, здо┐ть молодиця корову, нацяпа║ два стакани, несе, та ще й фартушком прикри║, щоб сусiдка, бува, не наврочила. А вiдьмам, так тим на всю нiч було роботи: чу║ш, в тi║┐ вночi корову видо┐ла, тiй поробила, тiй присушила. А зараз он моя невiстка на фермi дояркою, вiдро повне набуксу║, несе вiдкрите, i нiхто й не наврочить, i корова не присушу║, бо з автопо┐лки воду п'║. - В нечисту силу, бачу, не вiрите, - приста║ Мар'яна. - А в бога ви ще вiрите? Дiд Лука помовчав, зiтхнув: - Чи ║ бог, чи нема, нiхто не докаже. А совiсть краще бога. - "Совiсть краще бога" - це хоч записуй, - посмiхнулась Ольга до Танi. Пахка║ пiд ногами холодна пилюка, муром темнi║ вподовж шляху гущавiнь посадки. Мар'яна в темрявi зачепилась спiдницею за якусь глодину, обережно стала вiдчiпати. - Яка тут посадка густа та колюча. У вас, дiду, рушниця заряджена? - Все як слiд. - I якби оце хто - парашутист ┐хнiй абощо, - одразу б i бахнули? - Ще й як! Бiльше двадцяти лiт гвинтiвки в руках не держав, думав, уже бiльше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: "Ти наче аж помолодшав з нею". - - Справдi, у вас з'явилось щось розбишацьке... Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: "Дiду Лука, вас Махно гука!" - Та дражнять, шибеники, смiються, що гука. А признатись вам, дiвчата, iнодi й справдi чую вночi, як нiбито гука. Та тiльки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодiсть, степи, конi, воля революцi┐, розгульне, вольове життя. Не був я вже тодi толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тодi пiшов на Сиваш i його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останнiй рейд, коли вiн в Румунi┐ опинився, а потiм десь аж у Африцi, в iноземному легiонi сво┐ми тачанками гасав... Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив - вона вдома, на рiднiй землi. Спочива║ степ, налива║ться прохолодою пiсля денно┐ спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Мiсяць - щербате циганське сонце - вибився з-за хмар й став над степом у захiднiй частинi неба; десь далеко в той бiк горять стернi за балкою, хтось пiдпалив, i видно, як величезнi багрово-бурi валовища диму, освiтленi мiсяцем, вирують, важко стеляться низом. - к щось зловiсне в нiчних пожежах, - сказала Ольга, поглядаючи туди. - Невже ото все стернi горять? - Стернi, - спокiйно пiдтвердив дiд. - Хлiба там близько нема... Зерно з-пiд комбайна просто на станцiю пiшло. - А до нашо┐ скирти вони не догорять? - Нi, там у балцi стирловано все, нiчому горiти. I хоч горiли тiльки стернi, й горiли далеко, все ж було щось справдi зловiсне в тiй розлитiй по степу, цiлим фронтом наповзаючiй пожежi. З iншого краю, десь вiд села, став долинати ледве чутний собачий гавкiт, що переходив у виття, тривожне, численне. - На мiсяць там вони виють, чи що? - запитала Мар'яна. - Собачi маневри зараз бiля радгоспу, учба на всю нiч, - пояснював дiд Лука. - Недавно привели ┐х i тепер дресирують, щоб пiд танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розумi║, як жити хоче. Пустять ┐м танк старий, кидають м'ясо шматками пiд нього: бiжи! хапай! - а воно, бiдолашне, хоч яке голодне - ┐м перед тим цiлий день ┐сти не дають, - тут i м'яса не хоче, тiка║ вiд танка свiт за очi, бо смерть свою чу║. - Мабуть, не думав академiк Павлов, що так буде використано його вчення, - промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавулiння. - А ти забула, - чомусь дражливо сказала Мар'яна, - що ще в ассiрiйцiв були загони бойових собак, якi брали участь у битвах? - Ожесточились, ожесточились нрави людей, - сумно кинув дiд Лука i, сказавши дiвчатам "на добранiч!", повернув до села, на ту далеку гавкотняву. Дiвчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свiжо┐ сьогорiчно┐ соломи, недовершений, розритий, - це й був для дiвчат ┐хнiй табiр степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломi, пiд вiдкритим небом. Коли дiвчата пiдiйшли до ожереду, всi з ┐хнього загону вже спали, i вони незабаром i самi лежали в ряд покотом на сво┐й розкiшнiй солом'янiй постелi. Солома вiд мiсяця поблискувала, вона нiби намокла за день у зливi сонячного промiння, i ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем. Мар'яна i Ольга, зручнiше вклавшись, швидко поснули, а до Танi ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нiчний птах у лiсосмузi i хтось бухика║ у соломi нагорi, де спали чоловiки, а Таня, пiдклавши руки пiд голову, все дивилась на високу мерехтливу зiрку в небi. Це був той час, коли Таня, як вона казала, "настроювалась на хвилю Богданову", вела найiнтимнiшi з ним розмови, чула голос його i майже фiзично вiдчувала його бiля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревнiсть робила ┐┐ часом просто смiшною в його очах, i хоча вона розумiла все, але не в силi була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварцi i були тепер безнадiйно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожно┐ усмiшки, якою вiн обмiнювався з кимось, ревнувала до кожно┐ дiвчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан ┐┐ покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось ┐й, було так багато довкола! I те, що ревнощi ┐┐ були вiд надмiрно┐ до нього любовi, це однаково не могло бути для не┐ виправданням. Тепер, коли вiн пiшов на фронт, вона перестала нарештi ревнувати його i заприсяглася в душi, що нiколи бiльше не ревнуватиме, хай вiн тiльки повернеться. Хай би його любили всi, хай би всiм вiн подобався, як ┐й, славний ┐┐ Богданчик, аби тiльки вiн був живий, не загинув! Мiсяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стернi й досi горiли, i моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговинi важкий рудаво-червоний дим. З усiм денним вигоряють стернi, з сюрчанням коникiв, з пахощами й золотом сонця - чорно ста║ там, де пройшла пожежа... Щось мовби пiдвело Таню з постелi. Встала, обережно пробралася соломою помiж дiвчат i побрела в степ. Так дивно, коли ти вночi один в степу i на тебе повзе при землi валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотлiва║ на обрi┐ бездомною червоною купою... "Де ти? Що з тобою? Що хвилю║ тебе, що болить тобi? - зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючi стернi до Богдана, зверталася сво┐м зойком, болем, сво║ю дiвочою самотнiстю. - Тобi тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобi? Нiчого менi зараз на свiтi не треба, як тiльки допомогти тобi, полегшити тво┐ болi, твою долю солдатську, тво┐ страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батькiв сво┐х я погана донька, бо вже й домiвку втратила, по┐зди кричать, повз мене пролiтають на схiд, а я всi║ю iстотою лину тiльки до тебе. Днями й ночами чекаю тво┐х слiв, чекаю вiсток вiд тебе, а ┐х нема. Чому ┐х нема?" В напiвзабуттi якомусь пекучому повернулася знову до скирти. - Це ти все бродиш, лунатичко? - спросоння заговорила Мар'яна й, пiдвiвшись, сiла на соломi, чимось нiби стривожена. - Що то за вогонь? - Та то ж стернi горять. - А-а, я й забула. Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким сво┐м тiлом пiдсунулась ближче до не┐, обняла. - А менi, Таню, сон приснився. Цi степовi ночi, якi тут дивнi сни сняться... Тiльки заснула, як аж над вухом нiби голос юначий, такий славний, веселий, слiв не розберу, але чую, як цей голос смi║ться. Чий вiн? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розiбрати, але нiчого не розберу, а голос якось трепеще до мене i все смi║ться, i вже чую його трепетнi, Славиковi, руки на собi... 33 Додому, до рiдного мiста мчав по┐зд наступного дня Мар'яну з окопiв. Насилу вiдпросилась - хором окопники допомагали. Побува║ вдома, а заодно i в унiверситетi, може, там будуть листи для дiвчат. А ┐й лист вiд Славика ма║ прийти просто на тракторний, до батькiв. Цього разу лист мусить бути неодмiнно, недаром же такi радiснi, збудливi сни ┐й сняться... Зда║ться, минула вже цiла вiчнiсть, як вони розсталися з Славиком. Його нiжнiсть, усмiшка, i весiлля, оте летюче, i жарке шаленство ┐хньо┐ першо┐ коротко┐ ночi - чи було все те, чи тiльки наснилось, майнуло в жагучiй п'янкiй нестямi? Зда║ться, в не┐ буде дитина. Буде син. Виросте i буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокiйний, трохи насмiшкуватий... Але чи й тодi, як вiн виросте, будуть ше вiйни? Нi, не повинно ┐х бути бiльше пiсля цi║┐. "Ми не будемо народжувати дiтей для вiйни! - хочеться крикнути в по┐здi жiнкам, серед яких вона помiтила одну, теж вагiтну. - Як для вiйни, то краще ┐м не родитись. Для радостi, для щастя - ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тiльки й варто народжувати ┐┐ на свiт!" В Харковi, коли Мар'яна вставши з по┐зда, поспiшала по перону вокзалу, перше, що впало ┐й в око, - написи всюди по стiнах, чорнi, тривожнi, з стрiлками кудись у землю: "Бомбосховище". Санiтари несуть поранених на носилках. Жiнки бiжать з неспоко║м в очах. - На п'ятiй колi┐, на п'ятiй. - Що там на п'ятiй? - Санiтарний сто┐ть он на п'ятiй, поранених сортирують: кого знiмають тут, кого далi... I вже Мар'яна з неспоко║м в очах, з косами, що телiпаються на нiй недбало, бiжить понад санiтарним ешелоном, жадiбно зазира║ у вiкна вагонiв. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрi, вже поснiдавши, товпляться бiля вiкон з перев'язаними головами, з пiдвiшеними на пов'язках руками, а обличчя в усiх сповненi чекання, надi┐ зустрiти когось свого. - Мар'яно! Степура перший окликнув ┐┐, iнакше вона могла б так i пробiгти, не розгледiвши його серед дядькiв зарослих, i сам вiн був зарослий, у бородi - теж як дядько. Як вона зрадiла йому! Як стрепенув вiн ┐┐ всю сво┐м окликом. Вiкно напiвспущене, i вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радiсною жадiбнiстю i острахом : - Андрiю! Голубчику! Його широке обличчя в цiй рiдкiй русявiй бородi було незвично блiдим, i сам вiн у бiлiй госпiтальнiй сорочцi був якийсь мовби посвiтлiлий, мовби очищений пережитим. - Де Славик? Ти бачив його? Степура зробив довгу, глибоку затяжку, - вiн курив "Бiломор" - пачка "Бiломору" лежала перед ним на столику, - повiльно випустив дим i майже зник за тим димом. Якось недобре зник. - Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були? - Разом, - i замовк. Вона бачила, як важко йому сказати щось бiльше, крiм цього. - Кажи, кажи, - напосiдала вона. - Всю правду кажи! - Правду? Туго видобуваючи слово за словом, вiн заговорив. Заговорив про бiй з танками. Про якiсь пляшки горючi. Про те, як покремсало ┐хнiй студбат, поранено було багатьох... i Лагутiна теж. - А потiм, потiм? Де зараз вiн? Насупившись, вiн помовчав, нiби пiдшукував якесь найменш вразливе слово. - В грузовику на переправу нас везли. Вiн усе кричав. Аж бiля Днiпра вже перестав кричати... Степура обволiкся димом. Потiм таки видавив з себе: - Зовсiм перестав. Мар'яна мало не впала. Мiцнiше вхопилась руками за вiкно вагона, щоб не впасти. Обличчя ┐й перекосилось, очi налилися злiстю. Степура нiколи не бачив у нiй стiльки злостi, яко┐сь божевiльно┐ злостi. - Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! - закричала вона на весь перон. I вже замiсть тi║┐ Мар'яни, що з усмiшкою чарiвною, з щирою радiстю кинулась кiлька хвилин тому до Степуриного вiкна, стояла тепер перед ним роз'ярiла вовчиця, яку вiн навiть не пробував угамувати. - Це ти вигадав! Навмисне вигадав! - кричала вона,