Олесь Гончар. Твоя зоря ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ │ http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Твоя зоря - твоя судьба З народних уст ЧАСТИНА ПЕРША. ПОДОРОЖ ДО МАДОННИ Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное в слове: дорога! и как чудна она сама эта дорога... Гоголь ЗАБIЛIЛИ СНIГИ Все життя Заболотний потiм запевнятиме - i, зда║ться ровсiм не жартома, - що найнадiйнiшi люди па свiтi - це дiти. Що навiть життям сво┐м вiн завдячу║ тому славному степовому народцю - хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, повержеiного аса, пiд якоюсь там заячою кура┐ною в степу й па ряднi притяглi┐ до хутiрця сво┐м матерям па клопiт... Тi║┐ осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi бо┐, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою "яструбкiв", прикриваючi┐ сво┐х хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцi┐ дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'┐ степову Помпею. Зача┐вшись но обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численiшх колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б ┐х винозити в той проклятий рейх! Степова юнь, - хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, - вони душею вiдчували, що тут, у вогнлх Вузлови┐, зараз вирiшу║ться ┐хня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружиню║; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiтб iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд сво┐х-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв! Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив ┐┐ змовницьким, нiби на весь степ чутним, навiишепотом: - А в нас льотчик! Так наче сказав би: "А в нас народилось дитятко!.." У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофе║м до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям - клопотами про льотчика. Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвича║на до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже ┐й: - Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята... А жiноцтво!.. Не знайти слiв... Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону? Дiвчина догадалась, що його непоко┐ть. - Нiхто не зрадить. - Чому ви так певнi? Чому? Вона й сама не зна║ чому. А от певна - i все... Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки ┐х падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збсзвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах... А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузлово┐, на обшi┐угованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одно┐. Тополя та явiр бiля чи┐хось ворiт, традицiйнi вишепьки поза хатами, два-три колодязнi журавлi (на хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв), осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, - такий це свiт... Чи┐сь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцi┐, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш. I Софiйка, вiдколи пам'ята║ себе, все була по║днана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцi┐ машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджу║ться, побув i подавсь, знову десь там одержу║ маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд... Зда║ться, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi сво┐м промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тi║┐ найсумиiшо┐ ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над стеном, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник... Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було - не почути. I тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тi║┐ осенi новiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявля║ться, просто гiлочка вишнi... Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки ┐хн║ чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi. Бо ж ║ кого рятувати, ║ кому щорання дарувати свiй усмiх, ║ за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожей повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою сво║ю присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорю║ тс, що ма║ статись. Вiд моменту з'яви льотчика що вiдтепер весь увiйшов у ┐хн║ життя й сумлiння, для хутiрських людей почався iнший вiдлiк часу. Хоч i не всiх ута║мничено в цю iсторiю, хоч i не кожному випадало знати, де вiн зараз, у кого, за чи┐м комином його сьогоднi переховують, одначе догадувались-таки усi: вiн ║, ║ десь тут, постiйно перебува║ помiж ними, цей ┐хнiй мовби живий талiсман!.. I коли, бува║, зберуться бiля нього жiнки, чи┐ми зiллями та припарками йому вiдвойову║ться життя, то навiть у грубуватих жартах сво┐х рятiвниць вiн вчува║, як багато важить для них сама його присутнiсть у цьому загубленому в степах, нiякими законами не захищеному хутiрцевi, де людям i його падiння було мовби доречне й несло в собi щось схоже на вiдраду. Адже вiн, поза власною волею, дав ┐м нагоду виявити себе, свою сутнiсть, дав змогу, скажiмо, й цим хутiрським балакухам забути про чвари, згуртуватись, крiзь вдаване невдоволення виказати свою вдачу й непоказну, але добре йому видиму саможертовнiсть. Помiчав, як цi артистки вдавано сердились на дiтей: звiдки ви нам його притягли, цього з обсмаленими бровами, що й ходити пе вмi║, такий дiстався нам сокiл! Це ж можуть i нас погубити за нього, всi душi з нас повитрушують полiца┐, якщо тiльки докотиться до них, кого ми тут перехову║м... Та хоч би ж вусатого були знайшли в бур'янах, та щоб менше дiрок на ньому, а то й полотен наших па пього вже не стача!.. Вiд буркотливих нарiкань та не надто лякливих перестрахiв рятiвницi його заскакують думками раз у раз i в день завтрашнiй, i ось тодi виходило, що льотчик таки ┐м не зайвий, бо ж як прийдуть нашi та скажуть: ану показуйтесь лишень, якi ви тут ║, може, сякi-такi, а ми вам не сякi-такi, ми ось кого врятували, ви за це кожнiй iз нас ще й медалю видати могли б!.. Одначе до того, уявного, ще треба дожити. А поки що, коли Софiйка залиша║ться зi сво┐м пiдопiчним вiч-на-вiч, вона просить не ображатись па тiток хутiрських за ┐хнi жарти, запевня║, що опинився вiн серед людей щирих, надiйних. - Але ж, кажуть, котрийсь тут iз ваших у полiцайчуках ходить? При свiтлi каганчика в Софiйки на губi з'явля║ться вольова, войовнича риска: - Той мовчатиме. Хлопцi йому пригрозили, щоб нiмий був, бо iнакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут одi┐н такий: никав, вивiдував... Нашi прилiпили йому прiзвисько: Пiп Гапон... - Де ж вiн тенор? - Був, та пема. Ви не бiйтесь. - Наче й пе з полохливого десятка, однак... - Знаю! - I справа ж пе тiльки в мо┐й особi... - Розумiю i це. Перед усiма побсзпскями ви топор нiби наш повпред... - О, яка атестацiя!.. - Так от, i не хвилюйтесь, товаришу повиред... - I пiд щокою дiвчини трепече смiшок, хоч губенята мiцно студенi. Одначе для бiльшо┐ довiри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповiсть. Полiцайчук, про якого вiн пита║, справдi в природi iсну║, час вiд часу павiду║ться в Синiй Гай. Як ходили до школи, в однiм класi був iз Софiйкою, i хто б мiг подумати, що аж так вiн знiкчемнi║ пiд цю лиху годину? Але ж ма║ тепер життячко: вiд-коли ту полiцайську ганчiрку на руку начепив, у вiчнiм перебува║ страху, нi на деяь пе сходить з нього переляк, в очах завжди бiга║ сполоханiсть... Тiтки плюються, мати кляне: "Чого ти встряв? Хто тебе вiдмивати буде?" Нi, безчестя само в собi кару песе... А як пiсля склянки самогону розвезе його, тодi цей Вашi-нашi (так його продражнили хутiрськi) навiть сльозу каятьби перед дiвчатами пустить: "Знаю, продав дугпу чортам, прийдуть вашi-нашi - повiсять, а за що? Я ж i зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дiвчата, з чимось кри║тесь вiд мене, та ж, бачите, мовчу. Нiмий як риба! Невже за таку поведiнку вашi-нашi потiм хоч трохи не збавлять менi грiха? Ви за мене посвiдчите, дорогесенькi?" Софiйка, розповiдаючи, смiшно iмiту║ того шепелявого продайдушу. - А це якось беру воду, а вiн де взявсь i з-за спиiiиi "Дозволь, я поможу тобi, Софiйко..." I так скривився жалiбно... - Може, вiн просто не байдужий до вас? - Та пробував пiдбивати клина, поганець. - I Софiйка, не бажаючи поширюват┐iсь про це, запропонувала: - Вам i сьогоднi щось почитати? Бува║, вона вечорами чита║ льотчиковi при вогнику блимавки когось iз поетiв, а коли вiн, зпеможений, задрiмне, ще й пiсля того бiля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькi, фронтовi чи, може, що дово║ннi. А вранцi потiм запита║: - По-якому то ви говорили ввi снi? - Невже говорив? - Якась мова зовсiм не знайома. - Чи не бенгальська? - всмiхнеться льотчик. - У вас i таку вивчали? Усiм хутiрцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибiгла аж у поле, де вiтерець так i струже, бiгли б i бiгли, але тут ┐м сказано було вернутись, бо ж невiдомо, яка цей пбвоз чека║ дорога, може, доведеться правити навiть за Днiпро, доки знайдуть сво║му пiдбитому соколовi належне пристанище... Гордiсть почувають жiнки, що мають такого пасажира. I Софiйка душею квiтне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило ┐х гостротою небезпеки й силою кругово┐ поруки. Повискують полозки по тугому снiжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жiнок вiдповiдно до окупацiйно┐ моди обкле║нi гумою з автомобiльно┐ камери - захожий взуттяр iз Кривого Рога лишив ┐м на згадку дотепне сво║ вмiння. Час вiд часу жiнки обмiнюються жартливими докорами мiж собою, поскаржаться льотчиковi, що ця ось, борозенна, весь час заламу║ корiнну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як пiдкинуть комусь оце загiпсоване глиною "немовля", а воно потiм, коли стане на ноги, опиниться в небi, то й забуде про них; хоч би, як знову лiтатиме, при нагодi записочку кинуло або крилом помахало над ┐хнiм Синiм Га║м! - Це буде, обiцяю, - всмiхнеться льотчик самими очима, i знову тiльки диха║: iнiй сiдав сиво на башлик. Софiйка в жартах участi не бере, хоча думи ┐┐ теж довкола цього: ось вiдвезуть, здадуть його, i налл║ться тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю i забудь, що було, що так несподiвано подарувала тобi доля. Подарувала, а тепер забира║, мабуть, без вороття. Так зрiднилася з ним за цi кiлька тижнiв, що минули вiд того осiннього вечора, коли, зранений, обгорiлий, опинився на ┐хнiх руках. Падав на сiрi осiннi кура┐, а зараз снiги бiлiють, безкрая розлука бiлi║, хоч, зда║ться, тiльки б радiти, бо все найстрашнiше нарештi минулося... Вберегли сокола! Нiчия зрада не виказала його, нiхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця вiд злого полiцайського ока, i ось вiн, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю вiддаляючись вiд тебе, вiд Синього Гаю, належачи тепер уже комусь iншому... Зрiдка окине Софiйку поглядом весело┐ або ж при-смучено┐ вдячностi, а потiм знов у небо, що квiтне над ним ясне, нозмiрпо високе i вже вiльне, вiльне!.. Дiвчина, зда║ться, зна║ про Заболотного все, бачить ось вона його в рiднiй його ┐ернiвщинi в товариствi хлоц'ят-пастушкiи, котрi, блукаючи за худобою по стернях чи прилiгши горiлиць на межi, часом задивлялися вгору в сво┐й першiй дитячiй задумi: "Чи далеко до неба?.." Або ж вимайне Заболотний перед Софiйкою чубатим юнаком у мiстi де вiн уже робiтфакiвець, а потiм студент, що заповзявся опанувати мало не всi мови свiту... Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як вiп каже, навiть курйозно. Записавсь до аероклубу нiбито скорше з мотивiв враженого самолюбства, хоча тепер, звiсно, нiскiльки не шкоду║... Софiйка любила, коли вiн вiдкривався, поставав перед нею в таких iнтимних одвертостях, звiряючись ┐й у тому що для нього, для його внутрiшнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотiв отих, що про них кажуть - красивi, одухотворенi, зовсiм мало випало на його долю... "Здебiльшого ж пiд вогнем, пiд прицiлом - признався якось вiн Софiйцi з гiркотою, - коли ось-ось станеш мiшенню i сам тiльки й шука║ш мiшенi, рвешся бодай секундою ранiше за ворога вийти на дистанцiю вогню..." Справжнього щастя польоту, власне, тiльки й зазнав при хрещеннi в аероклубi, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справдi пережива║ мить натхнення, звiду║ такий стан душi, що його нi з чим не зрiвняти. Слухаючи Заболотного, Софiйка й сама наче була поруч iз ним того найкрасивiшого у його життi ранку, коли вiп курсант аероклубу, дiстав нарештi право на самостiйний полiт. Такого не проспиш, до схiд сонця ти вже па льотному полi, де небо навстрiч тобi гра║ зорею, кличе в свою неосяжнiсть. I ось ти вперше сам, без iнструктора береш розгiн i пiдiйма║ш лiтака в це вранiшн║ небо... Нема таких слiв, щоб виповiсти, як спiвала його душа, бо ж пiсля всiх земних прикростей ти нiби опинився в iншiй природi, для тебе, людини-птаха, вiдкрилось одразу все пебо де тобi дано по-iншому вiдчути себе, сво║ ║ство, дано пi знати безмежжя свободи, звiдати захват досi не знаного почуття, що його, мабуть, тiльки й можна порiвняти з почуттям першо┐ любовi, - так це вiн сказав Софiйцi в хвилину вiдвертостi. - А хiба, крiм першо┐, бува║ ще й друга? - запитала вона тодi. I вiн глянув на не┐ здивовано, якесь аж сторожко, затримав на нiй погляд пильнише, нiж завжди: - Не знаю. Так кажуть... Може, вдруге справдi такого не бува║. Бо хоч скiльки льотних годин пiсля того провiв у повiтрi, однак те, що звiдав у сво║му першому небi, так бiльше й не повторилось... Небо фронтове - то вже щось зовсiм iнше... Але що означав тодi той його погляд? У суцiльнiм сум'яттi зараз Софiйчинi почуття. Лихо звело ┐┐ з цим льотчиком, звiв випадок нещасливий, i скiльки натремтiлась та перемучилась за нього душею, - а може, колись цi сповненi тривогами днi i такi ж неспокiйнi ночi стануть найщасливiшим спогадом твого життя? I вже з свiтлим почуттям згада║ш тривоги й страхи усiх цих днiв, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним вiд зловорожого полiцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опiки, готувати в належних пропорцiях мiсиво глини з половою, що замiняло йому гiпс, i весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього пiд кулями бiгла-тодi в шелюги, летiла, що й куля конво┐рська тебе не догнала!.. Наперекiр усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано... Нарiвнi iз старшими по краплинцi повертала його до життя, зрiднившись з ним у цих клопотах, пiд завивання вiтру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класикiв або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюваннi ловлячи його якiсь наче недомовленi слова, схожi на сповiдь чи, може, на приховане, в жарти повите освiдчення... Нiчого цього бiльше не буде, надивляйся на свого сокола востанн║, бо мине час i все зникне, розтане, облетить, як цвiт з весняно┐ вишеньки, - нiкому ще не вдавалось затримати його, той цвiт, надовго, навiчно... Радiсть визволення i бiль розлуки - все змiшалось, все клекоче в душi, а коли вiдклекоче, що тобi зостанеться, дiвчино? к в нього отам, у планшетi, фотокартка, вона так подоба║ться Софiйцi: з друзями обiйнявшись, сто┐ть Заболотний на весняному польовому аеродромi серед високого квiтучого рiзнотрав'я. Такi всi веселi, усмiхненi, зупинились на мить перед самим вильотом, i хтось догадався клацнути ┐х фотоапаратом, а збоку на карточцi написано льотчицькою рукою: "Запам'ятайте нас веселими!" Така нiбито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, i адресувалась вона, можливо, бiльше тим дiвчатам-офiцiанткам з аеродромно┐ ┐дальнi, якi тяжко переживали, коли котрийсь iз льотчикiв не повертався iз завдання. Самi не сво┐ ходять кiлька день, запухлi вiд слiз, слiпi вiд горя, мабуть, i за ним, Заболотним, досi там тужить якась й чому ж бо й нi? Хiба Софiйка, опинись вона в такiм становищi, поводилась би iнакше? Полетiв i не повернувся. З групою "яструбкiв" прикривав сво┐х хлопцiв доки вони бомбили тут Вузлову, i все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподiвано атакували тi тро║ з-за хмар. Вирiшили якiсь секунди - секунди пiдступностi. Заболотний досi не може спокiйно згадувати, як пiдло було йому завдано удару, тро║ збивали одного, ось i за це також ма║ з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмiнно тепер вiн не дасть себе пiдстерегти, а що вiн лiтатиме, то це рiч певна, - який тут може бути сумнiв? Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всi шляхи зима позамiтала, тiльки навеснi вiдкри║ться тут кожна польова дорiжка, вiдродиться кожна стежина. Дорiг нема, а слiдiв од танкiв безлiч, i всi нiби замикаються в собi, схрещуються переплутано i нiкуди не ведуть, бо то вже слiди нежиття, слiди у нiчогiсть. Прямуючи степом, жiнки раз по раз в надi┐ поглядають на Вузлову, хоча Вузлово┐, власне, нема, вся вона лежить у ру┐нах, тiльки чудом якимось збереглась водонапiрна башта, уцiлiла, вже ┐м видно ┐┐: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жiнки весь час тримають у полi зору той свiй орi║нтир, засльозеними вiд вiтру очима скидають далеч та рештки станцi┐, де, за ┐хнiм припущенням, ма║ бути польовий госпiталь чи який-небудь приймальний пункт. Боляче Софiйцi бачити ру┐ну там, де ранiше все було нiби овiяне батьковим духом, зiгрiте майже родинним теплом - скiльки разiв ще дiтьми бiгали туди в кiно або на вечори в залiзничний клуб; робiтники депо часто показували самодiяльнi вистави, широкою славою користувався ┐хнiй хор, - серед залiзничного люду завжди чомусь було багато артистiв та спiвакiв з чудовими голосами. Вразливiй дiвчинi все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли i в педучилищi була, Софiйка не раз ловила себе па тому, що ┐й подоба║ться казати: - Я дочка залiзничника. Або: - Мiй тато водить далекорейсовi по┐зди!.. Це ж не кожному да║ться бiгати дивитись на лет по┐здiв, зустрiчати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближа║ться до тебе, пахкаючи парою, батькiв чорний велетень, наближа║ться з ночi у вогнях, працюючи всiмй сво┐ми сталевими м'язами, - сама сила й могуть! I татко визирас з висоти паровозного вiконця, зморений, але усмiхнений, пода║ донечцi знак вiтання: бачиш, усе гаразд, профiль путi вiдомий, пiд усiма семафорами пройдено i додому прибув секунда в секунду!.. А коли цi зайди запоганили станцiю, заповнили ┐┐ свси ┐ми вивiсками та джеркотнею, Софiйка вiдчула, як вiдтодi станцiя втратила для не┐ свою привабу i тiльки рой ранювала душу - вiдпала охота бувати там, нiхто з молодi, зда║ться, сво║ю волею в часи окупацi┐ туди не xoдив, хiба що нахапають пiд час облави 16-17-рiчних та силомiць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софiйка це вiдчувала i знала, що нiколи з цим не змириться. Аж тодi пережила щасливi хвилини, коли нашi стали налiтати iз-за Днiпра, взялися мало не щодня молотити проклятi фашистськi ешелони, вiд яких завжди тiсно було на колiях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклi розплати, що ┐х ставили соколи з-за Днiпра! Похмурiстю ру┐ни зараз зустрiча║ Софiйку рiдна Вузлова. I вокзал, i залiзничнi майстернi стоять обгорiлi, зяють пробо┐нами, сажею чорнiють закопченi стiни. Вiд садкiв привокзальних позалишались самi оцупки, вагони лежать потрощенi, одну з платформ зовсiм скинуло вибухом з колi┐, - лише водонапiрна сто┐ть неушкоджена, наче хто ┐┐ зачаклував! Однак життя поверта║ться. На територi┐ станцi┐ з'явився перший люд, вештаються вiйськовi й цивiльнi з лопатами, мiнери пишуть мазутом на закуренiй стiнi вокзалу свою резолюцiю, засвiдчують, що мiн уже нема; дерева блищать iне║м, в обчухраному скверику бiля пакгаузу дiвчата-зенiтницi встановлюють довгошию гармату, нацiлюють ┐┐ прямiсiнько в небо, хоч воно зараз зовсiм спокiйне. На дiвчатах кожушки новенькi, й самi вони чепурнi, пiдтягнутi, шапки-вушанки збитi набакир якось аж кокетливо; настрiй у дiвчат вiдповiдний цьому дневi, що по║днав у собi сонце й мороз, i радiсть здобуття Вузлово┐, - смiх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенiтницi щось там доладновують бiля гармати. - Бiжи до них, Софiйко, питай!.. - зупинились жiнки. А тiльки Софiйка стала наближатися до зенiтниць, дiвочий смiх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-пiд них пасмами волосся застигли рядком бiля бруствеpa, i на розпашiлих обличчях з'явилася настороженiсть. Що за одна зволила в ┐хнiй зонi з'явитись? Видно, ця мiсцева красунька рокiв сiмнадцяти викликала в них, крiм настороги, ще й схоже щось па ревнощi чи докiр. "Ми ось вою║м, нам вiйни дiста║ться пiд перший номер, а ти собi коло мами! Квiтчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантiв! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?.." - Дiвчата, де тут госпiталь? - чомусь хвилюючись, спитала Софiйка. - А тобi нащо? - холодно озвалася з ями широколиця блондинка. - Нездужа║ться? Вловивши холодок насмiшки, Софiйка мимоволi випро-. сталась i, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордiстю в бiк саней: - Льотчика веземо! Цього було досить: миттю перемiнились дiвчата! Мов вiтром винесло ┐х iз ями, гуртом пiдбiгли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невiдомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебiй розпитували, за яких це сталось обставин... Льотчик кволими устами усмiхнувсь до зенiтниць: - Як та чому - про це, сестрички, буде ще кому доповiдати... А рятiвницi мо┐ - ось вони, перед вами... Старшi жiнки помiтно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали - хай уже Софiйка сама... А Софiйку тим часом наче вiдсторонили. Одна iз зенiтниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала: - Може, вам нормочку спирту для пiдiгрiву? Заболотний заперечливо ворухнув головою: - Ми тут до сам-жене звикли. - О, то у вас життя! В надiйних, видно, руках опинились, - засмiялись дiвчата, i вже блищики привiтностi застрибали кожнiй в очах, навiть та широколиця блондинка глянула на Софiйку подобрiлим поглядом, мовби подумки вибачалася за сво┐ недавнi пiдозри. - А де ж тут можуть бути однополчани мо┐? - ось що найбiльше йому хотiлось би знати. Про частину, яку льотчик назвав, дiвчата навiть не чули, такий бо ж наступ, всi в русi, кожен день аж трiщить пiд навальним натиском подiй... Полк не втече, сказали йому, спершу вилiкуватись треба... Лiкарiв на станцi┐ одначе не виявилось, медсанбат ┐хнiй розташувався десь у Петропавлiвцi, але ж туди неблизький свiт - ще кiлометрiв та кiлометрiв... Жiнки переглянулись. - Ну як, корiнна? - Анумо берись, борозенна... I знов упряглись у мотуззя. - Вперед на захiд, на Петропавлiвку! - рушаючи з мiсця, скомандувала сама собi тiтка Василина, i зенiтницi розсмiялись, бо Петропавлiвка лежала якраз на схiд. Санчата з льотчиком поскрипiли далi, а навздогiн ┐м котрась iз зенiтниць ще догукувала, пояснювала зичливо: - Не до┐жджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк... Ото вiн i буде, медсанбат!.. Але ж як тут перебратися через насип? Живого мiсця нема: по всьому полотну горо┐жаться потрощенi шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорiзка пройшлася, порiзала, повивертала важезнi колоди, з сiрниковою легкiстю поламала кожну шпалу якраз посерединi, i тепер стирчать вони, задертi по насипу, чорним на┐жаченим палiччям. Дорога просто приголомшила жiнок сво┐м виглядом, вжахнула й пригнiтила ┐х самою безглуздiстю нищення. - Та оце не гаспиди, - примовляла тiтка Василина. - Кожну шпалу, наче ножем... А мати Софiйчина, мiряючи поглядом знiвечене полотно, сказала до доньки тужливо: - Ой не скоро, дитино, по такiй дорозi наш батько повернеться... За будкою на пере┐здi ┐м таки вдалося подолати насип, i незабаром вони видобулись знов на просторе. Софiйка змiнила в упряжцi тiтку Василину, й санчата заскрипiли далi. Не гомонiлось тепер, iшли мовчазнi, шукаючи поглядами у вiдкритих снiгах ознаки рятiвного медсанбатiвського шатра. Одначе попереду бiлiв голий степ. Софiйка, напружившись в упряжцi, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосiб зробити матерi полегкiсть, - тепер у супрязi з донькою мати справдi вiдчула себе вiльнiшою. В однiм мiсцi зустрiлись ┐м тi, що поля розмiновують, тодi набрела ще якась команда, зда║ться, похоронна, бiйцi в опущених вушанках перекинулись iз жiнками словом, спитали, кого везуть, i знов - снiги та безлюддя, слiди гусениць, закрученi лютими вiражами, кинутi гармати, мертвi танки кособочаться, а ще далi чудом уцiлiлi ожереди соломи де-не-де маячать у полях пiд самий небокрай. Софiйцi з думки все не сходила зустрiч iз зенiтницями. Пiсля Вузлово┐ дiвчина вiдчула себе певнiше, сама не зна║ чому. Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? I самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у сво┐х пiдозрах, бо, Мабуть, збила ┐х з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, - про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу... Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ята║ ┐┐ якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згада║, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно - Синiй Гай... I це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею - холодок недовiр'я ,до певного моменту явно ж вiдчувався... А ось коли сказала ┐м оте гордовите: "Льотчика веземо!.." - як це ┐х переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тi║┐ хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось ┐┐ нiби пiднесло У власних очах. I все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона ма║ захист в особi цього мовби самою долею посланого ┐м льотчика, - i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у сво║му глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячйй цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватi┐сь у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмi║ дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий... Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi" i ще дорожчим ставало для не┐ те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й прита║не, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки дво║: вiн i вона. Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу ┐й людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому ра║м, а потiм так безжально кину-г┐о його неподалiк Вузлово┐ в осiннi кура┐, де б вiй i кров'ю стiк, якби його не пiдiбрала зiркоока синьоганська дiтвора. Хоч i рухались заснiженим полем навпростець, однак пе заблудились iз сво┐м льотчиком серед снiгiв, не проминули Петропавлiвки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав сво┐ шатра, збирався перекочовувати кудись далi услiд за фронтом, - ┐м просто пощастило, що встигли його застати на мiсцi. Прийняли Заболотного вiд них у жарко натопленiм примiщеннi школи, де багато було поранених, призначених для евакуацi┐ в тил. Лiкарi, приймаючи льотчика, з перших побiжних оглядин оцiнили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний ┐хнiй гiпс старший iз хiрургiв навiть усмiхнувсь, сказавши, що це дотепно, слiд би виписати патент на таке нововведення. Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хiрургом, а коли настала мить прощання, заговорив до сво┐х рятiвниць незвично серйозним тоном, без тiнi жарту: - Документ вiдповiдний вам зараз видадуть, вiзьмiть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували... Софiйчина мати подякувала, а до льотчика мовила: - Не забудь же нас. - Я вас не забуду, - пообiцяв вiн. - I ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардi┐ винищувач, вiчний боржник ваш, - i аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. - Веселим запам'ятайте... - Одужуй, - сухо схлипнула тiтка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усiх трьох, затримався посмутнiлими очима на Софiйцi. Вона стояла як пiч. - Що ж тобi, Софiйко, лишити на згадку? Дiвчина мовчала. - Не знаю навiть i що, - додав вiн, дивлячись на не┐ ласкаво. - Карточку оту подаруйте, - раптом видихнула дiвчина випроставшись, готова, зда║ться, так i бризнути слiзьми. Йшлося про той груповий фотознiмок, що зберiгався у нього в планшетi пiд штурманською картою, уже вiдлiта-ною тепер. - Якщо так ти ┐┐ уподобала... Пiдемо ради цього навiть на порушення... Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софiйцi: - Бери. З планшетом бери. - Спасибi. Дiвчина взяла, густо зашарiвшись. - Фото нi до чого не зобов'язу║, - всмiхнувся льотчик, - та все ж: краще згадай i подивись, анiж подишiсь i згадай... Тiтка Василина, видно, була невдоволена цi║ю церемонi║ю. - Карточки дарувати, - буркнула вона, - то педобра прикмета... - Для нас добра, - рiшуче мовила дiвчина. - Хiба нi? I несподiвано для всiх, нахилившись до льотчика, швидко, нiби обпалюючись, чмокнула його в щоку. - Оце по-нашому! - пiдбадьорливо зауважив хiрург, а дiвчина, як вогнем залившись, сахнулася геть вiд льотчика й слiпма кинулась до дверей, - без слова вискочила зi школи, знов навстрiч бiлим снiгам. - Ось i вхенькали день, - сказала тiтка Василииа, коли опинилися за селом. - Валянки ось зовсiм розлазяться... А чи по тiй розписцi нам у сiльрадi скидку на податок дадуть? - Кому що! - спалахнула вiд сорому Софiйка. - Ну як ви можете? - А що такого? Хiба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували... - Таж не в тiм рiч, - хвилювалась дiвчина. - Що рятували - в самому цьому вже щастя... - А правда, - сказала Софiйчина мати. - Допомогли, то й добре. Всi гуртом, хто як мiг... Хай йому доля тепер сприя║, - додала вона тихо. Софiйцi вже в полi згадалось, як вiн одного разу сказав ┐й, коли що називав ┐┐ на "ви": "Ви помiтили, Соню, як горе ║дна║ людей? кдна║, звiсно, i радiсть, а от - що горе..." Щось схоже по║днало i ┐х обох, по║днало так несподiвано, зовсiм випадково. Забуде чи пi? Це для Софiйки зараз було найважливiше - найважливiше з усього-усього на свiтi! Вiн-то, звичайно, дав зрозумiти, що не забуде ┐┐ бо ║, мовляв, речi, якi не забуваються нiколи, та чи кожен iз нас владен над сво┐м почуттям? I хоч нема в не┐ нiяких пiдстав пiддавати сумнiвам правдивiсть його слiв, правдивiсть кожного його погляду, прощально┐ сумовито┐ усмiшки, все нiбито зараз за те, що розлука ця не буде вiчна, принаймнi не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!.. Адже навiть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться вiн для тебе в недосяжностi, вiйна ж трива║, i Заболотний свого не вiдлiтав, вiн певен цього, певен, що не раз ще зiв'║ться в небi його "яструбок"... Духом хлопець мiцний, вiрить у сво║ бойова щастя, але ж на вiйнi, там пiхто не застрахований... "Пiдеш - не вернешся" - таку п'║су ставили колись у депо. Десь далi й далi вiн буде вiд Софiйки, вiд цього богом забутого хутiрця, наринуть iншi враження та зустрiчi, i невiдомо, чим душа вiдповiсть, коли стрiнеться йому на путi котрась отака, як ця бойковита зенiтниця, що припа" дала йому сьогоднi до грудей та аж виспiвувала, пропонуючи спирту для вiдiгрiву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким житт║ва дорога по║дна║ тебе - цього нiяка ворожка не скаже, а тiльки такий щем, така тоскнота на душi!.. I цi аж до обрi┐в заснiженi степи дихають зараз на Coфiйку самою спустошенiстю, доймають вiтром осиротiло-стi, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче i полишив вiн ┐й iскорку надi┐, стиха десь жеврi║ вона в грудях, то пригасне, то знов зажеврi║, але серце ║ серце, i нiчим тобi не пересилити гiркоту розлуки. - Був, та й нема, - сказала тiтка Василина, коли вони зупинились пiд скиртою перепочити в затишку. - Наче з рiдним сином попрощалася, - призналася мати Софiйчина. - I я теж, - тiтка Василина сухо схлипнула в рукавицю. Станцiйна вежа ледь мрiяла в далечi, цегла споруди холодно червонiла в призахiднiм сонцi. Софiйка сидiла на самiм кра║чку саней близько до жiнок i крiзь думки чула, як вони гомонять мiж собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь ма║ значення, що родом вiн десь iз-за Днiпра, з-пiд Козельська, це не так i далеко... - Пригаду║ш, Оксано, як ми колись, ще дiвками бувши, туди на ярмарки ┐здили, - вже звеселiлим голосом зверталась тiтка Василина до Софiйчино┐ матерi. - Та як застерiгали нас матерi, щоб не задивлялись на тамтешнiх парубкiв... Не виходьте, казали, дiвчата, замiж за Днiпро, бо там у них, в Заднiпров'┐, самi розбишаки, а цей, бач, який славний виявився... Потiм жiнки знов ледве не засперечались мiж собою, бо однiй iз них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, ║й-же-║й, сльоза забринiла, а друга запевняла, що то просто вiд вiтру та вiд морозу... - Не з тонкосльозих вiн, а втiм... А втiм, зiйшлися обидвi на тому, що, може, й сльоза бо хоч i льотчик, а серце ж у грудях не кам'яне. Бiло-бiло в ┐хнiх степах, аж до крайнеба лежать розстеленi полотна снiгiв. Вiтер iз-за скирти пiддима║, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною... I раптом тiтка Василина, не зводячи очей iз заснiженого простору згорбившись, як сова, заскрипiла сухим, нiби примороженим голосом: Забiлiли снiги, Та забiлiли бiлi... Це вона спiвала. I товаришка ┐┐ дiвоцтва, мати Софiйчина, по якiйсь хвилi знехотя, хрипкувато, наче з простуди, при║дналась до не┐. Софiйка з глибоким щемом душi слухала цей ┐хнiй мовби безпомiчний спiв, ┐хню мовби скаргу до безкра┐х снiгових полотен, до того холодного обрiю, i враз, набравшись духу, влучивши в тон, i сама пiдхопила пiсню на весь голос - дзвiнко та молодо: Забiлiли снiги, Ой та забiлiли бiлi!.. I, зда║ться, на всi чотири сторони свiту не було зараз нiде тако┐ далечi, куди б не долинули цi здруженi горем жiночi голоси, що так i били пристрастю й тугою з-пiд степово┐ самотньо┐ скирти. I Мчимось. Ще рано, ще майже нiч. Траса досвiтня, однак, живе плавко тече рубiнами - цiлi галактики тих вогнiв черво^ нiють в пiтьмi перед нами, бiжать i бiжать десь у далеч у безвiсть. Друг мiй сидить за кермом, друг дитячих лiт. Свiтить у темрявi сивиною, що до не┐ нiяк я не можу звикнути _ посивiв Заболотний за останнiй рiк чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб. Всього, видно, звiдав мiй друг на цих сво┐х дипломатських хлiбах, ма║ вдосталь тут i прикрощiв i гiркот, однак скарги вiд нього не почу║ш, та й з вигляду не скажеш, що перед тобою людина, втомлена життям. Не скажеш, що владу над ним взяли лiта чи обставини. Спортивно-легкий, пiдтягнутий, сидить, вiльно випроставшись, поклавши без напруги руки на кермо. Менi уявля║ться, що саме ось так сидiв вш колись у кабiнi свого "яструбка", коли полiт випадав спокiйний i поблизу не вiдчувалося небезпеки. Заболотний вважа║ себе щасливцем, щиро в цьому переконаний, хоча всього дiсталось йому в життi - i в небi горiв, i виходив з оточення, знову лiтав i знов падав, у чому вiн i не вбачав нiчого дивного, адже, за його словами, життя фронтового льотчика якраз i склада║ться iз падiнь та воскресiнь, вся рiч тiльки в тому, щоб останнiх на одне було бiльше. Вiд одного з колишнiх його бойових побратимiв довелося менi чути, що Заболотний був льотчиком першокласним, в полку називали його "лiтаючим барсом", хоча сам Заболотний про сво┐ подвиги розпросторюватись не любить, а якщо - пiд настрiй - i викличеш на вiдвертiсть, то скорiше вiн зобразить себе в ситуацi┐ напiвсмiшнiй, близькiй до комiчно┐. Розповiсть, скажiмо, як пiсля якогось там вильоту, геть поскублений, ледве дотягнув до аеродрому на оцупку одного крила, або, як у них кажуть, "на однiй площинi", умовчить лише, що товаришi потiм збiгались з усього аеродромного поля дивитися, тетерiючи в подивi: на пiвкрилi хлопець долетiв, на власному ентузiазмi дотягнув до рiдно┐ смуги!.. Розвидню║ться повiльно, майже непомiтно, весь час ┐демо в сутiнках, рубiни переднiх машин без кiнця втiкають вiд нас, зникають в ще схожих на нiч iмлах свiтання. Сигарети "Кемел" (з верблюдом у пустелi коло ║гипетських пiрамiд) лежать поруч Заболотного, на переднiм сидiннi. Час вiд часу, не змiнюючи пози, вiн тягнеться рукою до пачки, до того верблюда i, навiть не глянувши в той бiк, звичним, безпомильним рухом добува║ сигарету. Прим'яв, тицьнув у зуби, припалив, коротко блиснувши електрозапальпичкою, i знову загнав запальничку на мiсце, в гнiздо на панелi. Все це Заболотний робить, зда║ться, машинально, нiби пехiтьма й недбало, а втiм, з винятковою точнiстю, - кожний рух, вiдчува║ться, виконувався безлiч разiв, i з часом його доведено майже до автоматизму. Поряд iз запальничкою на панелi рябi║ налiплений: малюночок, зроблений дитячою рукою: акварельне сонце в розпатланих променях, якiсь квiточки, комахи - звичайна дитяча i║роглiфiстика... Це робота. Лiди, юно┐ нашо┐ супутницi, що, забившись, як пташеня, в протилежний вiд мене кут