ись, i пiсля цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крiсло. I, дивна рiч, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось i ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирiв, сказав до них голосно, нiби вибачаючись: - Молодий чоловiк запевня║, що це був жарт. Вiн перепрошу║. По якомусь часi вийшла стюардеса з тацею в руках i, так мовби нiчого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Пiд час роздачi пасажири стежили за виразом ┐┐ обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд мiг у нього вiдшукати те, чого й це хотiв би, - глибоко, як i ранiш, прита║ну тривогу. ...Вночi ми приземлились на котромусь iз сибiрських аеродромiв, хоча посадка ця й не була передбачена. Всiм пасажирам велено було негайно залишити борт лiтака. Пояснень не давалось. Мороз надворi аж кипiв, для бiльшостi парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нiчний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж i за таких обставин вони не втрачали свого оптимiзму, було чути жарти та смiх, усiх нас розважало, коли дiвочi тендiтнi руки, ненароком доторкнувшись до металево┐ обшивки автобуса, вiдсмикувались, як вiд вогню, бо нахолонулий на морозi метал так i хапав. З смiхом та зойками вскакували нашi супутники в цей проледенiлий, навстрiч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив вiд лiтака. Вже коли ми, несподiванi нiчнi транзитники, перекочувавши до аеропорту i збившись на другому поверсi, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотiла нам вiдпустити, зважаючи на пiзнiй час, i що змiна ┐┐ кiнча║ться, i що в нас, перелiтних, мабуть, нема║ валюти, i що взагалi дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого мiнiстра, - вже тут, стоячи з Заболотним в сутiнi довго┐, ледь освiтлено┐ галере┐, дивились ми крiзь ┐┐ скляну стiну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванiв незрушно край нiчного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графiком посадка? Залишений пасажирами невiдомо наскiльки, могутнiй наш лайнер нiби ждав чогесь. Незабаром крiзь сутiнь ночi до лiтака по трапу швидко стали пiдiйматись тiнi людей з якимись вудилищами в руках, постатi збiгали вгору одна за одною, i хоч рухались на екранi ночi постатi силуетнi, однак i в сво┐й силуетностi були вони якiсь рiшучi й заклопотанi, - то до нашого опустiлого, холодом наповненого лайнера поспiшала команда хлопцiв, озбро║них мiношукачами проти того загадкового "тiк-так"... Iснував вiн насправдi чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, - як би там не було, комусь належало це перевiрити, ризикуючи власним життям... III I ось тепер ми ┐демо до Мадонни. Iнший континент, iншi дороги, тiльки Заболотний незмiнний у сво║му во-дiйському завзяттi. Звечора на квартирi Заболотних несподiвано виникла думка податись у цю подорож, i Лiда, яка була присутня з батьком при нашiй розмовi, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсiм незвичним для ┐┐ стримано┐ вдачi: - Вiзьмiть i мене! Будь ласка! ┐й, виявля║ться, ну просто необхiдно подивитись на ту сенсацiйну слов'янську Мадонну, що про не┐ тут зараз стiльки розмов. Дударевич, батько Лiдин, давнiй колега Заболотного по службi, пробував вiдрадити доньку, малював труднощi далеко┐ дороги, обiцяв навзамiн iншi спокусливi видовища, але дiвчинка затялась: ┐ду, i край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти. Заболотний, як завжди, коли йшлося про дiтей, надто ж про Лiду, виявив свою поблажливiсть, а Софiя Iванiвна навiть зрадiла бажанню Лiди, бо знала, що юна приятелька ┐┐ - людина з характером i зможе в дорозi стримувати Заболотного, якщо вiн, опинившись на трасi, розвиватиме бiльшу, нiж дозволено, швидкiсть. - I вас теж прошу отямлювати в дорозi цього безумця, - апелю║ Заболотна до мене. - Бо коли вихопиться. на трасу, вiн просто шалi║, цей ваш тернiвщанський ас. - Ну-ну! Ас не ас, але в небi не пiшки ходив, - примирливо заперечу║ Заболотний. - Полотно автостради не злiтна смуга, - сто┐ть на сво║му Соня-сан. - Де ви бачили, щоб iз льотчикiв виходили путящi водi┐? Мiй Заболотний саме тому приклад: нiяк не перебуду║ться, все дума║, що й на землi йому небо. А в них тут стiльки катастроф, - дода║ вона стишено, тамуючи в голосi тривожнiсть. - Доки вiн у дорозi, ближнiм анi хвильки спокою... - Ви, Софi║ Iванiвно, розписку з нього вiзьмiть, - радить Дударевич. - Та й взагалi, нащо ви йому да║те вiзу на цю сумнiвну подорож? Пожертвувати у┐кендом, гнати за сотнi миль, щоб тiльки глянути на якусь там фальшиву Мадонну... - Чому фальшиву? - нахмурю║ться Заболотний. - Всiм вiдомо, що по музеях у них повно пiдробок! - безапеляцiйним тоном заявля║ Дударевич. - Фальшування ста║ промислом доби... Скiльки тих пiдроблених Ван-Гогiв та Сезаннiв зараз блука║ по свiту! - Сподiва║мось, що наша Мадонна справжня, - каже ┐- Заболотний суворо. - Звiдки така певнiсть? - Iнту┐цiя. - Сумнiвний аргумент. - А для нього нi, - раптом посмiха║ться Соня. - Я, до речi, теж вiрю в iнту┐цiю. - Отже, ви його вiдпуска║те? - А що я можу, коли вже надумав... Самi ж зна║те: натура, як у тура!.. З квартири Заболотних чи вiд будь-кого з мешканцiв цього службово-житлового будинку можна внутрiшнiм ходом потрапити безпосередньо до пiдземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвiтанкову ми вже в залiзобетонних його катакомбах, де серед рiзних марок автомобiлiв, серед запахiв бензину та гуми Заболотний, зда║ться, почувався куди краще, нiж там, нагорi, у сво┐й службовiй кiмнатi з сейфами, кондицiонером та вiчно опущеними металевими жалюзi. Вже я помiтив: збираючись у по┐здку, друг мiй щоразу жвавiша║, збадьорю║ться, таке враження, мовби протягом тижня вiн тiльки й чекав того моменту, коли, вiдкинувши щоденнi клопоти, вiльний нарештi вiд усього су║тного й надокучливого, опиниться ось тут, бiля свого б'ю┐ка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провiзiю та iншi похiднi речi, а потiм ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олiвцем проштудiювати маршрут, ще й тебе закличе в свiдки переконатись, що з кiлькох можливих варiантiв вибрано найзручнiший. Сама перспектива дороги, передчуття вiдстаней, що ┐х доведеться долати, непередбаченi труднощi, якi можуть виникнути, - все це наелектризову║ Заболотного, наснажуб бадьорiстю, душа його вихоплю║ться на простори дорiг ранiше, нiж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкi сталевi дверi гаража, щоб випустити в сiрий досвiток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобiлiста: гасати по хайвеях, по ┐хнiх нацiлених у далеч гудронах-бетонах - для нього сама втiха. Нiде вiн не почува║ться так у сво┐й стихi┐, як у летючiм потоцi, в шаленiй отакiй гонитвi, де вiтер швидкостей тебе обда║, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки да║ гiн усiм табунам кiнських сил, зiмкнутих у двигунi, видобуваючи з них бурю летючих енергiй! Доки Заболотний споряджа║ свого б'ю┐ка в дорогу, його тендiтна Соня-сан, блiда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерiга║ свого "лихача": - Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи ┐м, що ти не лихач... Дай менi слово... Обiцяй менi? - Гаразд, буде по-тво║му, - гуде Заболотний iз-за пiднятого капота. - Обiця║ш, а потiм... Сказано ж: натура - як у тура! Всi║ю натурою лихач i порушник... - Дякую за вранiшнiй комплiмент. - Нi, ти серйозно менi поклянись, що не гнатимеш! - заходить дружина з iншого боку i зверта║ться до Лiди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: - Лiдо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте вiд мене доручення, зрозумiла? - Й║с, - озива║ться з машини дитячий голосок. Ох, це дiвча! Схопилося сьогоднi нi свiт нi зоря, все боялось проспати таку нагоду... Ми ще голились, як Лiда вже постукала в дверi, вбiгла, блiда вiд хвилювання, що й з росичкою на русявiм волоссi пiсля вмивання: - Я готова! - Рання птаха, - приязно окинула оком Софiя Iванiвна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкiльного свята: на йогах бiлi панчiшки, на голевi старанно заплетенi мишачi хвостики кiсок, що туго стирчать урiзнобiч, з бiлями бантами, вiдкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло. - I цi кiсники тобi до лиця, - пiдхвалила Заболотна свою пiдопiчну. Чекаючи нас, дiвчинка призналася, що був у не┐ напiр прихопити в подорож i свого вiрного друга - маленького амазонського папугу, хай би й вiн розважився, додивився свiта, дихнув простором. Однак мама рiшуче Х┐й не дозволила... - I вiрно мама зробила, - зауважив Заболотний, вiдкладаючи бритву. - Сама подумай, як без нього в домi? Адже вiн там у вас, по сутi, найвищий арбiтр: коли яка-небудь домашня кризова ситуацiя - одразу до нього, до какаду, щоб розсудив... - То так, вiн у нас мудрець, - згодилося дiвча, розумiючи жарт. Лiда потiм першою, поперед Заболотного, збiгала внутрiшнiми сходами до гаража, ще й нас квапила: не Хбарiмось, для нас ма║ значення кожна хвилина, треба виграти час! Тепер вона, зайнявши мiсце, з машини раз у раз перепиту║, чи скоро ми ви┐демо, адже час бiжить, бiжить!.. А в Софi┐ Iванiвни - сво║ на думцi: щоб не гнав... Коли ми були готовi нарештi ви┐хати з гаража, вона й тодi соромливо нагадала чоловiковi сво║ прохання, не боячись навiть видатися надокучливою: "Ти ж обiця║ш, правда?" Речi мовби й неiстотнi, однак чомусь ще й тут, на хайве┐, уява малю║ менi той момент, коли Соня, худенька, блiда, з благальним усмiхом зазира║ в вiчi сво║му Заболотному: - Кирику, я знаю, ти будеш хорошим... I як завжди, коли вона розлуча║ться з чоловiком, очi ┐┐ враз наливаються синявою, пречистою синявою вiдданостi, й росинки мимовiльно┐ сльози вже бринять на вiях, i самi очi вiд сяйва тих росинок глибшають i мовби ростуть, ростуть... - Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, - каже ┐й Заболотний. - Ждiть i не тужiть на валу. Була б вона, певне, спокiйнiша, якби ми ┐┐ теж прихопили з собою. Заболотнi часто вирушають в по┐здки удвох, i якщо дорога випада║ далека i втомлива, Софiя Iванiвна - на рiвних правах - пiдмiня║ за кермом чоловiка, до того ж вона щиро в душi переконана, що веде машину куди краще за нього... Але цього разу ┐й довелося змиритись, залишилася вдома, бо лiкарi поки що не дозволяють Софi┐ Iванiвнi тривалих мандрiвок: влiтку на однiй iз тутешнiх автострад подружжя Заболотних потрапило в "маленьку пригоду", як висловлю║ться мiй друг, пiсля яко┐ сам "ас" вiдбувся синцями та саднами, а Софiя Iванiвна мусила кiлька тижнiв пролежати в гiпсi i тiльки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозумiла ┐┐ сьогоднiшня тривожнiсть та настiйливi застороги, якими вона проводжала нас вже й пiсля того, як ми сiли в машину i Заболотний поволi став вирулювати, спрямовуючи свого б'ю┐ка на сталеву, ще не вiдчинену браму гаража. Зараз ми перебува║м на чималiй вiдстанi вiд того похмурого гаражного пiдземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно нiби хтозна й коли було з тим сво┐м службовим телеоком, яке недремно звiдкись споглядало нас, щоб у потрiбний момент нечутно розсунути перед нами важкi сталевi дверi й - пiд мовчазне благо-словiння Сонi-сан - випустити ще одного ловивiтра в сiре свiтання стрiтiв, у гонитву дорiг. Були спершу безлюднi каньйони вулиць, де в одному мiсцi пiд синьою зливою неонiв, серед ошмаття газет в такий раннiй час уже сидiв i щось жував старий занедбаний чоловiк, збайдужено дивлячись на нас; де потiм промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офiсiв, банкiв з кутою та║мничiстю сво┐х брам; зостались позаду й сяючi вiтрини крамниць з коштовностями та манекенами, i чорний алюмiнiй хмарочосiв, що сво║ю похмурою величчю зникають десь у темнiй високостi, стискаючи простiр, залишаючи перед нами тiльки вузьку його щiлину, щоб могли ми вилетiти на цю замiську трасу, де Заболотний полегшено, повеселiло скаже: - Нарештi! I, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрiчний вiтерець. Заболотний веде свого б'ю┐ка рiвно, плавко, машина не йде, а пливе, i це, безперечно ж, зараз можна пояснити тiльки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповiтiв Сонi-сан. - Зваж, Лiдо, як ┐демо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплiнованiсть? - каже мiй друг, усмiхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цi║┐ митi перед ним дружина в тiй сво┐й тривожностi, коли, провiвши нас у путь благословляючим, ще, певно, вiд матерi перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освiтленiм гаражi. Маленька, як дiвчинка, блiда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного пiдземелля пiд його низьким зализобетонним склепiнням, що тримало на собi все громаддя бiлдiнга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами. - Тьотю Соню! - обернувшись, гукнула тодi ┐й Лiда, i аж вираз болю перебiг дiвчинцi по обличчю, той болiсний вираз так i не сходив, доки вона махала рученям Заболотнiй, котру гаражне пiдземелля поволi зашторювало сталлю дверей. I зараз в дорозi чомусь виника║ в уявi та сценка з тендiтною постаттю Сонi-сан, залишено┐ десь там, в гаражнiй печерi серед сталевих балок та бетону. Дорога тим часом нiби втягу║ нас i думки Лiдинi вже летять уперед. - Зовсiм не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, - каже дiвча. - I перед сном усе думала, хотiла уявити i нiяк не могла... Звiдки вона з'явилась? - В тiм-то й рiч, що подробиць не повiдомляють, - вiдповiда║ Заболотний. - Справдi, з чи┐х рук придбано? На якому аукцiонi? Чи було ┐┐ внесено до мiжнародних каталогiв перед цим? Скiльки шедеврiв позникало з музе┐в пiд час вiйни... I не лише картини. Де, скажiмо, та "Янтарна кiмната" та рiдкiснi книги-iнкунабули з пограбованих наших бiблiотек?.. Розшукують ┐х по всьому свiту, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у бруднiй пiтьмi штолень-печер беруться цвiллю, лежать, нiчи║му оковi не досяжнi та ждуть, хто ┐х знайде, видобуде на свiт... З-пiд обрiю помiтно свiта║, наче там вiдкрива║ться кiнець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелястi, присмерковi; обабiч хайвею сивi║ низом якась iмла чи туман, "ото вiн i ║, смог, у натурi, - каже Заболотний, помiтивши мо║ зацiкавлення, - аж куди розпросторив свою владу". Дорога в цих мiсцях ста║ справдi високою, схожою на дамбу, полотно траси проляга║ весь час по насипу. Злiворуч тих смогiв-тума-нiв прозирають силуети якихось промислових споруд, поцяткованi вогнями невiдомого призначення, що свiтять мовби забуто, в них ║ нiби якась безжитт║вiсть. Може, тому, що такий раннiй час, коли й усi тi гiгантськi темнi споруди серед досвiтнiх туманiв, зда║ться, iснують мовби самi по собi, без людини, без ┐┐ втручання. Не видно там нiякого руху, хоча газовi факели палають потужно, земля всюди забудована, траса перетина║ зону суцiльних мегаполiсiв, де одне мiсто ще не кiнчилось, а вже вочинаеться друге, це переходить в iнше, зрощу║ться з ним, зливаючись в однакову похмурiсть потужного, але нiби не для людини, а для роботiв призначеного життя. Ось тягнеться котре вже iндустрiйне поселення, за ним випливають з димiв знову заводи, промелькують чорнi довжелезнi цехи, хащi трансформаторiв, пакгаузи з гофрованого сталевого листа, а поряд лиснiють величезнi якiсь болота, вiдстiйники, резервуари, i всюди потопом смоги, смоги, смоги... Дедалi виразнiше чу║мо характерний сморiд хiмiчних заводiв, змiшаний iз затхлим духом болiт. Коли б хто задумав ставити фiльм-засторогу про те, що може чекати планету завтра, змалювати картину, як задиха║ться вона вiд власно┐ промислово┐ надпотужностi, вiд рiзних ядучих випарiв та нечистот, - то тут для такого фiльму вистачило б натури вдосталь. Темна купа прокопчених споруд, i знову, пiдступаючи аж до само┐ траси, маслянисто проблискують якiсь води, важкi, не-зрушнi, зачервоненi по сталевому тлу полум'ям заводських заграв. Бо заводи стоять десь поруч, зануренi у власнi дими та в туман, таке враження, що й самi заводи розкинулись на болотах серед сво┐х намертво отру║них вод, куди вони щоденно скидають все новi й новi потоки смердючих всевбивчих вiдходiв. Вiн всюди тут, цей важкий незникаючий сморiд. - Ну ти ж i вибрав маршрут, - кажу до Заболотного. - Хто б додумав, що шлях до Мадонни пролягатиме крiзь таке пекло... - Когай, сказали б японцi, - вибачливо мирка║ Заболотний. - Повiдомлялося, що вiдстiйникiв тут уже поменшало, а тим часом... Ну, та, сподiваюсь, це скоро кiнчиться. Мегаполiси пливуть i пливуть попiд небокра║м, напiв-потонувши в iмлах, в природних чи, може, хiмiчних туманах. Подеколи заводи вiддаляються, потiм знову пiдступають до траси, тодi з хмаровиння диму прориваються цiлi клуб'я промислових вогнiв, багряних, як рани, - газовi печi там палають, чи що... Бiля самого полотна автостради ще частiше мелькають плеса важких, лиснючих вод з розтеклими в них вогнями реклам, цiлi дзеркала ┐х, забарвлених рекламами плес, лежать тут на водi в болотянiй незрушностi, а поруч беззахисне щуляться сiрi кущики очеретiв. - То кущики справжнi, не синтетичнi, - пiдбадьорливо кида║ в бiк очеретiв Заболотний. - А взагалi правду ти кажеш: пекло. Чорнi отi мегаполiси, що розповзлися чортзна-куди, i цi смердючi озера-вiдстiйники, вся отак методично, поступово й без намiру вбита природа - все вола║ до нас, людей... Ще одна засторога нашому братовi, жителевi планети: дивись! Бо можливий i такий варант... Просто дивно: серед такого промислового могуття i раптом цiле царство нечистот... зона змертвiлих болiт... - Це тi болота, - поясню║ Заболотний, - куди мафiозо викидають тiла сво┐х жертв. Нiхто не зна║, скiльки Людських життiв у цих трясовинах потоплено... Траса, вражаючи прямизною, летить далi й далi через болота, прокладена нiби пiд лiнiйку. Нестерпно довго тягнеться наша дорога через цей гiгантський, окутаний димами та смогом промисловий район, кiнця не видно закопченому цьому кра║вi, де хiмiчнi хмари не зникають, де заводському громаддю аж тiсно вiд самого себе, i землi вже нiби важко утримувати вагу "впоруд на собi; пан Смог володарю║ над похмурим цим регiоном, де все задиха║ться у власних випарах, де мiста, що ранiш iснували поокремо, овiянi польовими та Океанськими леготами-вiтрами, тепер позростались в темнi загазованi мегаполiси, втратили назви, iмепа, розгубили тепло людських мiкроклiматiв, мовби якiсь чорнi мойри зоднаковiлостi прирекли ┐х в усьому уподiбнитись мiж собою, стати безiменною iндустрiйною величчю; життя тут наче змирилось i з нечистотами, i з нестачею кисню, i з неприродною скупченiстю, селища звикли бути постiйно окутанi спiльною на всiх жовто-бурою ковдрою ядучих хмар, важко навислих над цiлим кра║м. Чисте повiтря десь там, над океаном, а тут дими, гази, сморiд вiдстiйникiв, гнитво болiт... I цим ось дихати? Вiд колиски i до могили? Мiльйони людей мешкають тут, а враження цiлковитого моторошного безлюддя. Близькi й далекi вогнi волають мовби нi до кого. Тiльки дорога живе. Зда║ться, саме дороги, ось такi траси дедалi частiше стають засобом iснування сучасно┐ людини. Помiж машинами мчать житла людськi - цiлi будиночки на колесах, з фiранками на вiкнах. Комфортабельно i весь час у русi, в гонитвi, певне ж, за щастям... Машини шумлять потоком, летять нескiнченною рiкою, якби кому забаглось перейти дорогу - нема де! Стугонять велетенськi радiофiкованi фургони, потужнi трайлери, що вдень i вночi перевозять вантажi на далекi вiдстанi, вони женуть чимдуж, бо треба, треба; швидше довезеш - бiльше заробиш!.. На узбiччi хайвею для пiшохiдця не залишено анi смужки - пiшохiдцiв хайве┐ не визнають, вважа║ться, що таких нема, все для машин, для машин!.. Лише акуратнi стовпчики, схожi на верстовi, раз у раз виникають, миготять уподовж дороги, i на кожному з таких стовпчикiв - будьте ласкавi: телефонний апарат... - Сервiс, - вiдзнача║ Заболотний. - Що скажеш? - Зручно. А Лiда дода║: - Будь-звiдки можна викликати Софiю Iванiвну, коли що трапиться. - В дорозi про таке не говоримо, - суворо вiдказу║ Заболотний. - Трапитись нiчого не повинно... Дорога летить, i це нiби летить самий час. Сутiнь досвiтку змiниться короткою зорею, потiм свiтлом дня, змiнюватиметься живопис ландшафтiв, зазна║ змiн i настрiй людей подорожнiх, та тiльки вона, ця швидкiсна траса, буде байдужа до всього: для траси з мiцним ┐┐ покриттям, з ┐┐ гарматним гуркотом, з невпинним багаторядвим рухом - в один бiк i в другий - iсну║ тiльки один вияв життя, тiльки цей нестримний шал гонитви. Дивна рiч, при всiй могутностi руху вчува║ться в ньому якась неповнота, вiн позбавлений чогось iстотного, летять навстрiч горбатi контейнери, летить залiзо, змигують мимо тебе цятки чи┐хось облич, але виразiв ┐хнiх не вгледiти, нiчийого голосу ти не почу║ш, хай би як вiн волав до тебе, - тут чу║ш тiльки свист, двигтiння, джухкаючi вишуми швидкостей. У потоцi лiмузинiв, скромних i розкiшних, звичайних i броньованих-куленепробивних, серед авто найновiших моделей, що мчать щодуху, серед усiх цих красенiв яскравих, мов птахи тропiчнi, блискучих, грацiозно-легких, владно двиготять сталевi бронтозаври дорiг - далекорейсовi тонновики, що, ревучи, цiлодобово мчать з вантажами по трасах в несамовитому русi. Обiч нас стугонить величезний контейнер-автомобiлевоз: новiсiнькi, щойно з заводу легковi останньо┐ моделi ярусами копичаться на ньому, позлазившись, мов жуки-скарабе┐, лиснiють кузовами в погрозливiй близькостi вiд нас; за контейнером двигтить ще потужнiший великоваговик, багатоосьовий трайлер повен цементних блокiв, залiзобетонних конструкцiй - перевозить ┐х кудись на далекi вiдстанi... Зустрiчний дощик прокрапав по склу, нiби спецiально, щоб збадьорити Заболотного, бо ж дощик в дорогу - це, як Соня сказала б, добра прикмета... Повинно б уже розвиднитись, однак вiд хмар, що розповзлись по небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутенiло, щоправда, ненадовго, i тепер ось нiби вдруге розвидня║ться, дедалi помiтнiше новий день вступа║ в сво┐ права. - Нi, воно таки днi║, - каже Заболотний. - Закуримо, щоб дома не журились... I рука його знову тягнеться до сигарет, пальцi, як i ранiш, одразу й безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий, точний, - i сигарету запалено, вже вона в'║ться димком, а погляд водiя незалежно вiд цього весь час невiдривне - на трасу, де нам ще буде миль та миль. - Скiльки йдемо? - цiкавиться Лiда. - Все в нормi, Лiдо, хоча можна трохи й веселiше, - i Заболотний набавля║ швидкiсть. Цятки сигнальних вогнiв, цiлi грона мокро розблислих рубiнiв заповнили перед нами всю трасу. Вiд самого досвiтку незлiченно й незникно червонiють вони перед нами на "кадилаках", б'ю┐ках, "Лiнкольнах", "мерседесах", весь час вiддаляючись в iмли свiтання, плавко й невлов-но втiкаючи. Щось вони менi нагадують сво║ю вишне-вiстю, але що? Запитую Заболотного, чи не викликають i в нього тi рубiни якихось асоцiацiй. Мовчить якусь часину мiй друг. Потiм каже задумливо: - По-мо║му, чимось схожi вони на Романовi яблука... Так, так, то все втiкають вiд нас яблука Романа-степового... IV Як то все далеко було! Було десь у нашiм дитячiм палеолiтi, де ще тiльки маревнi рiки струменiли нам у степу, як образ чистоти й вiчного руху, i все було переповнене свiтлом, все живе в пестощах млiло пiд ласкавим, найласкавiшим сонцем нашого тернiвщанського лiта! Звiдти ми з Заболотним, де польова дорiжка побiгла не-вiдь-куди помiж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де ║диний лайнер - Романова бджола, прогувши над тобою, далi погула над хлiбами, полетiла у бiлий-бiлий, налитий сяйвом свiт. Все там буде iнакше, iнакше... Ще були ми там безтитульнi, майже безiменнi, була просто "пасльоновi дiти". Досвiд i знання не обтяжували нас; дрiбнi пастушата, зляскуючи батогами в повiтрi, ми й думки собi не завдавали, вiд чого той зляск, навiть не пiдозрювали, що то ж i ║ та мить, коли кiнчик батога дола║ звуковий бар'║р! Такi речi були там поза межами нашого пiзнання, але хiба ми були вiд того менше щасливi? I цей Кирило Заболотний, що обгасав уже пiвсвiту, що зна║ планету незгiрше, нiж знав колись рiдну свою Тернiвщину з усiма ┐┐ ярами та приярками, вiн був у тiй нашiй тернiвщанськiй далечi просто Кириком, вдат-ним на рiзнi вигадки бешкетником, котрий у школi з-помiж нас вирiзнявся не лише веселiстю вдачi, а ще й чуднуватим сво┐м iм'ям, бо ж справдi чудне: хоч як його читай - злiва чи справа, вiд початку чи вiд кiнця, - а воно все буде Кирик та й Кирик!.. Таке iм'я теж було для нас предметом розваги, бо хiба ж не дивина - з усiх бокiв однакове, кругле й мiцне, мов горiх! Коли я пробую намалювати Лiдi, яким був цей Кирик десь там у наших степах, дiвча просто вiри не йме, Лiда майже певна, що Кирило Петрович був завжди дорослим i що нiяк не могли його вигнати з класу за нестриже-нiсть, за те, що "у вухах гречка росте", якщо вже де життя його й починалось, то радше воно починалося в небi, в кабiнi "яструбка"... Це вона може уявити, решту... Щоб iз бешкетникiв виходили дипломати? Лiда знизу║ недовiрливо плечем. - В лiтах дитинства, - каже згодом до мене Заболотний, - можливо закодовано щось вельми для душi необхiдне, таке, що потiм упродовж усього життя познача║ться на наших цiлком "дорослих" вчинках... Ти як вважа║ш? Допуска║ш таку можливiсть? - Чому ж нi... Закодовано, але що саме? Чому одне вивiтрилось, а iнше... Мимохiдь кинуте кимось слово, добре або глумливе, дайня чиясь випадкова ласка або нiби зовсiм маленька образа: кривда чи, навпаки, пiдтримка - чому, вони мають здатнiсть оживати? Чому звiдси, де ми зараз мчимо, такою значною поста║ кожна росинка в тому нашому свiтанковому блакитному свiтi? Сухе тепло серпневого степу, що й сюди його чу║ш... Терники, шипшина та глiд по байраках... Птахи з гнiздами, рiзнi комашки... А нашi балки коноплянi, з духом сонця, з вербами, що розiмлiли пiд кручею!.. Тодi вони були нiби нiщо, а зараз чомусь так багато важать! Навеснi, тiльки сонце пригрiло, тiльки закурликало в небi, вже, мов дикунчата, босi вискаку║м з хат, знудженi за зиму, галасу║м, не тямлячись вiд захвату, кида║м у небо шапки, солому, палiччя: "Гуси, гуси, нате вам на гнiздо!.." Бо птахи - то ж нашi найпершi друзi. Жай-воронча всю весну дзвенить над степом, як частка тво║┐ душi... Невидимi пташата всюди висять над полями й сиплють, сиплють срiблястий спiв... Жайвiр тодi не боявся людини. Пiд ноги жниварям кинеться, рятуючись вiд кiбця... Дядько Роман, орючи, гнiздечко пiдбере, перекладе на рiллю, другу борозну йде, а пташка вже сидить на гнiздi, не злiта║... А тi розблизкотiлi макiвки церков по обрiях, що найперше означали для нас ярмарки, храми, довгождану нагороду за всi тво┐ пастушачi труди... Сарматське рипiння колiс, iржання коней, цукерки довгi, в китицях, i неодмiнно якась подiя, що весь ярмарок сколихне... А якою музикою вiдтворити той настрiй, що охоплював вас, малих, коли пiсля спеки в степу хмара заходить... Збившись гуртиком, сто┐мо, дивимось, а вона, темна, вста║ десь iз-за Бiлогрудових хуторiв, сонце закрила, насува║ться, грiзна, волохата, з бiлуватими пасмами... "То град, - каже тихо котрийсь, - градова хмара". I так стане тривожно одразу... А блискавка як блисконе, як вдарить поблизу сво┐м списом у жита, "аж землю прооре" (бiга║мо потiм дивитись, шукати слiд блискавки)... Одначе все почина║ться з балок, де ми, позбiгавшись, гра║мось, б'║мось, плачемо i миримось, де так гарно i солов'ям, i дiтям... Роса по балках така, що коли треба ноги помити чи ранiшнiй сон розiгнати, то бiжи мерщiй, де споряпi та лопухи, там вона така краплиста, що й себе заспаного в краплинi побачиш... А в степу! Там ро-свчка буде тепла, там вена виблиску║ i в чашечках бiло┐ березки, i на стебельцях жита, i червоний горошок свiтиться нею, i рiзве польове квiття, що радi║ кожною квiтивкою, розбризкане всюди по межах серед дозрiваючих нив. I нiколи не втратить той вранiшнiй свiт для нас сво║┐ росяно┐, свiтлоносно┐ сили та свiжостi, нiде й нiщо не погасить в душi тi║┐ ранково┐ зорi, що цвiте нам iз-за тернiвщансько┐, з байраками-глинищами, гори, що тодi здавалась тобi малому такою високою. Як поволi там рухався час, а лiто - воно тяглося цiлу вiчнiсть! Адже i все, що тодi з нами вiдбувалось, наче вiдбувалось на iншiй планетi. Нiхто там iз нас не повинен був зникнути, ми були там немрущi i неминущi, здавалось, завжди ми будемо, i нiколи не знатимем втрат, i, щасливi сво║ю дитячою дружбою, завжди будем такi, якi ║. Ще не мло┐ли нас думи, що розвiянi будем по свiту i що комусь вiдведено буде довгi лiта, а комусь короткi, тому судитиметься подвиг на полi бою й золота весна Перемоги, а iншому концтабiрна мученицька смерть чи випаде, бути пропащим безвiсти, i що тiльки якась неймовiрнiсть зможе котрихось iз нас, вихопивши з житт║вих безвiстей, знову зблизити, звести десь отак у дорозi, на бистринi залiзно┐ цi║┐ рiки. Ми ще там не знали, що чого варте, для нас ще не були цiннiстю тi вишневi вранiшнi зорi, i тi прекраснi дощi, якi щолiта висiли по наших обрiях, i те напо║не сонцем найчистiше повiтря, що, розлите океаном вiд небес до небес, кришталево свiтиться i мерехтить над нашими тернiвщанськими стернями. Не думали ми там про вiчнiсть, але вiдчуття ┐┐ носили в собi. Все довколишн║ здавалося неминущим, не пiд-датдим нiякiй ру┐нi, i серед людей для нас не було смертних, все нас оточували невмирущi! Роман-степовий, скажiмо, був для нас вiчним, неперебутним, вiн не мiг зникнути так само, як його садок, i музикою наповненi вулики, i все на свiтi з'явилося лише для того, щоб бути й бути, нiщо не зруйну║ться i нiхто не зникне, - з таким ми жили вiдчуттям. Може, оце й було закодовано в тих лiтах? А гени совiстi? А вiдчуття справедливостi, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж i воно якийсь свiй генетичний код? А чи не звiдти .й сама ця невтоленнiсть, жага хлоп'яча, що й досi ганя║ Кдрщса по свiту, хоча тепер у нього лиш усмiшку викличуть тернiвщанськi юнi зайдиголови, отi ми, простодушнi й задичавленi, котрi, зупинившись десь на Козячiй срiблястiй могилi й позадиравши лоби, мiря-, ють очима височiнь, занурюють погляди в блакить та питаються самi себе: "Чи далеко ж до неба?" А хмари, що потiм попливуть над нами, заволiкаюче блакить, будуть сповненi життя сво║рiдного й та║мничого, якщо бiлi-бiлi, то на них вiдпливають душi померлих людей, вiдпливають по небесних дорогах прямiсiнько в рай, котрий уявля║ться нам в образi тихих, розквiтлих вишневих садкiв, коли навеснi вiд ┐хнього цвiту аж повиднiша║ в нашiй Тернiвщинi; а хмари чорнi, волохатi, грiзнi - тi несуть на собi тяжких грiшникiв, часом дуже схожих на декотрих хутiрських мугирiв у чумарках, що, понабиравши собi з нашо┐ слободи на лiто батрачат, не вiдпускають ┐х потiм додому навiть у храмовi свята, так i не бачать сво┐х дiтей тернiвщанськi матерi до самих холодiв, до покрови!.. Якщо ж хмари принесуть нам дощ, що лине, мов з вiдра, та ще й градини почнуть пiдскакувати на шляху бiлими кульками, то матерi тернiвщанськi з примовкою "свят! свят!" злякано викидатимуть на подвiр'я дерев'янi лопати, якими саджають до печi хлiб, це для того, щоб град припинився, i небо, побачивши лопати на подвiр'ях, одразу ж припиня║ градове бомбування, а нам, хлопчакам, пiсля тако┐ з градом зливи стане иа душi ще веселiше, радiснi, в телячому захватi, ми бiгатимем по спiненiй, з бульбашками водi, що цiлими озеречками позалива║ зеленi, м'якi споришi i в якiй бродити нам так лоскiтно, так при║мно!.. А згори, вiд толоки, всiма тернiвщанськими рiвчаками, пiнячись, весело гуркоче нова й нова, така незвична для нас небесна вода. О, яке ми тодi переживали душевне пiднесення!.. Грiм уже вiдкотивсь за Улинiвку, небо над нами очистилось, i в нас нiби свято. Якщо ж дощ захопив нас у степу, то, промоклi до рубця, ми в такий день ма║м право гнати худобу додому ранiше, бредемо в облиплих сорочках, повертаючись, наче з битви, матерi зустрiчають нас перестрашено, а ми тiльки смi║мось, збуджено дiлимось щойно пережитим, хвалячись, як градини мiцнi, завбiльшки з перепелине яйце, вiдскакували вiд наших ще мiцнiших лобiв, ми ж при цьому не ховались, бо де там схова║шся вiд таких градин у вiдкритiм степу! Ну, якщо близько баштан, - то в курiнь, де пахне сiном i динями, а якщо це поблизу Романового хутiрця, - то гайда пiд повiтку до дядька Романа, он вiн, весело махаючи нам, бiжить через подвiр'я, накинувши на голову рiжечком догори вивернутий мiшок, - з тим рiжечком-хохолком дядько Роман для нас схожий на одуда чи на iншого смiшного якогось птаха... Щолiта бачимо, як вiн перебiга║ пiд добiщем подвiр'я, накинувши на голову мiшок, i щолiта Роман веселить нас сво║ю схожiстю з якимось чубатим птахом! Навiть осiнь не наганяла смуткiв на нас сво┐ми безконечними мряками, негодою та вiтрами, не лякаяа й зима, дарма що багатьом нашим героям доводилось зимувати на печi, бо взутись нема в що, сиди цiлi днi в хатi, де допiзна тiльки прядка гуде та пiсня жiноча неголосно лл║ться, а школяревi до читанки пiдморгу║ каганець-слiпачок: "Буде тобi провiдниця - ясная зорниця!" Юна, переповнена мрiями душа знаходила вiдраду i в тому елементарному свiтi, де найскладнiшою машиною була прядка, де пломiнчик на гнотику був ║диним неоном ваших осiннiх ночей, де взямку смiливий маляр-мороз малював по вiкнах буйнi сво┐ вiтражi - бiлi розгонистi папоротi, лiле┐, химерне квiття тропiкiв... Та все ж наближений пам'яттю степ наш чомусь найчастiше поста║ менi в сонцедення, в слiпучу спеку, коли марево прозорою рiкою бiжить i бiжить по телятникiв-ських горбах, перетiка║ через бреусiвську дорогу, i небо аж побiлi║ вiд власно┐ свiтлостi, на ньому нiде нi хмарини, лише по обрiях iскристим бджоляним золотом ряхтять макiвки церков в Улинiвцi та Озерах. У храмовi свята там будуть ярмарки з каруселями, з бiйками, з циганами, з кiньми, - невiдомо тiльки, чи вiзьмуть нас на тi дива iз собою дорослi... Тож шануйся, коли корову пасеш, щоб не пiшла вона в шкоду, дивись, не дрiмай... А на сон хилить, бо рано збудили, а сонце не руха║ться, бо л; лiто, воно таке довге, та що там лiто - тодi i звичайний день трива║ для нас цiлу вiчнiсть! Звечора тебе не вкладуть, гаса║ш з хлопцями по балках та левадах, де пiд кожною вербою шепочуться, пирскають смiхом закоханi, а нам так цiкаво ж знати про ┐хнi тайнощi, хто кого любить, хто за ким сохне, хто до кого залиця║ться... Як ┐х наслухатись, то зда║ться, що весь свiт тiльки й переповнений любов'ю та ревнощами! Тож звечора тобi не до сну, а вранцi тебе не добудяться, лоскочуть, зi смiхом тягають сонпого по долiвцi за руки й за ноги, а ти вкручу║шся в ряднину, тобi ще б хоч хвильку поспати! "Вставай, вставай, парубче! До працi пора". - "Ой, ще хоч трiнь-трiнечки..." - "Треба було не бiгати До пiвночi... Вставай, вставай!.." I чиясь лагiдна рука лоскоче, щоб розбуркати тебе, бо ж справдi пора виганяти, скоро сонце зiйде, вже он небо гра║ зорею... Гра║ зорею! Вискочиш на подвiр'я, а по той бiк балки, iз-за гори, небо над глинищами все пала║, цвiте! В Тернiвщинi нашiй вулички глибокi, бо стiльки ж по них поколiнь перейшло, до само┐ глини повибивали землю сво║ю ходьбою тi, що до пас тут жили колись. Iдеш наче ровом, i колюча дереза, в'ючись по горбах, нависав з обох бокiв над тобою. У вуличцi повно пухко┐ пилюки, нона пiсля ночi прохолодна, а на толоцi там i споришець тобi босi ноги росою полоскоче - це остаточно розганя║ сон. Хай малий, та все ж трудiвник, жепеш свою корiвчину пасти, десь за тобою сонце, сходячи, крiзь дерезу спiлим кавуном червонi║, i, коли опинишся iз своею Рябою за школою, на рiвному, де польова дорiжка лягла ген-ген у бiлий свiт, бачиш, яка вiд тебе тiнь мiж хлiбами посува║ться величезна. Довго ж доведеться чекати, доки вона, ота тiнь, зменшиться аж до тако┐, що зможеш ┐┐ переступити, бо тiльки тодi (не ранiш) можна буде повертатися додому на обiд. Степ вiдкрива║ться одразу за школою, а в далечi попiд небом садки синiють хутiрськi - вся наша Тернiвщина оточена хуторами, з якими вона вiчно не в миру. А десь на пiвдорозi мiж далекими Кишкiвськими хуторами, мiж Вигурiвщиною i нашою слободою маленьким острiвцем серед хлiбiв виднi║ться ще один хутiрець, вранiшн║ сонце вже лягло на його три тополi: живе там Роман-степовий садiвник i бджоляр, а при ньому Надька, смаглочола донька його, що вчилась у Полтавi на фельдшерку, а от щастя не склалося - до батька повернулась з дитям, що вродилось у не┐ невiдомо й вiд кого... Тернiвщина багата вродливими дiвчатами, в недiлю як висиплють на толоку, - тiльки дивись! Одначе Надька Винникова, всi визнають, найперша з наших красунь, не даремно ж вона росою та зорею вмива║ться, - так про не┐ кажуть тернiв-щавськi жiнки. Не раз начебто бачили, як вона раненько бреде по колiна в росах на край садка, де на лопухах роса - як вода, озирнеться, наххлиться i... Не iнакше росою та зорею вмита, мабуть, i зараз десь там сто┐ть, край батькового садка, свiтячись яйцем до схiд сонця, вранiшня, свiжа пiсля свого чарiвницького вмивання... Зблизька ми побачимо ┐┐, ту красуню Випнинiхну, тiльки згодом, коли хлiба поскошують i нам буде вiльно насти всюди по стернях та коли ми цiлою ватагою ходитимем до Романа Винника, щоб набрати з його колодязя води. Поки що ж нам, пастушатам, доводиться пасти поокре-мо, водячи сво┐х корiвок за налигачi по межах, де для них багато наросло пирiю, чи ось по такiй польовiй дорiжцi, де Ряба твоя, поволi посуваючись, чепурно вищипу║ м'який споришець попiд самим житом, що стiною, вище за тебе, гояубi║ край дороги. Паси та пильнуй, щоб не хапнула твоя ласуха чийогось колоска, бо тiльки лизне, одразу де й вiзьметься господар, налетить, нагрима║, а то й вуха намне... Кирик о цiй порi вiд тебе далеко, десь вiн аж за третiм горбом пасе, загубився з корiвчиною серед хлiбiв, а ти тут блука║ш по межах або вподовж польово┐ дорiжки, що, безлюдна, задумана якась, побiгла й побiгла помiж хлiбами, невiдомо й куди. Струму║ повiтря, тиша млi║, i нiде нiкого. Сам-один. Спiйма║ш коника-стрибунця i чу║ш, як вiн, маленький, рветься в тебе крiзь пальцi сво┐м пругким, повним енергi┐ тiльцем, а ти, маючи безмежну владу над ним, над його життям i смертю, трима║ш це трiпотливе створiння й роздуму║ш: пустити чи нi? Жити йому чи не жити? I якщо не залишилось удома прожерливе галченя, що його ма║ш годувати, тодi доля стрибунцевi усмiхнеться, пiдкинеш його з долонi: живи! I зникне в житах твiй зелений крилатий кiнь щастя, що його тепер уже не зловити, хiба сам колись iзрине, нагада║ тобi про себе аж ось на такому хайве┐. Зупинився, не руха║ться наш степовий час. Дрiма║ дорога, небом укрита. Повiтря незрушне, склисте. Сонце нiби припнуте налигачем на мiсцi, нiяк не хоче рухатись до тi║┐ позначки, коли тiнь твоя так зменшиться, що вже зможеш ┐┐ переступити чи бодай перестрибнути, добре знапружившись. Так сумно тобi самому, повитому в цю бринливу тишу степову, де лиш твоя дитяча самотнiсть переклика║ться через пагорби й жита з Кириковою самотнiстю. Звiдкись нiби пiсня сумовита до тебе долiта║, чиясь мати-птиця людським голосом скаржиться: "В мене дiти-малолiти, не здужають в степ летiти..." I враз ти ось вирiс, ста║ш завбiльшки як вранiшня тiнь, i тебе вже кудись проводжають, тужать за тобою, а ти втiша║ш, щоб не плакали, бо ж дощi змиють тобi головоньку, а розчешуть дрiбнi терни... I знову сам, сам. Зустрiнеться тобi товаришем тут хiба що стовп