Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi, боронити ┐┐? - Будемо, будемо, - вiдповiда║мо хором, твердо переконанi в правдивостi сво║┐ обiцянки. - Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлю║ться Надька. Так, буде, з Кам'янського при┐хав, охоче розповiда║мо ┐й, зараз школу щiткою вибiлю║, а з осенi вiзьметься за нас. Худий такий, чорнявий та меткий... При школi, в сусiдствi з Андрi║м Галактiоновичем, оселивсь. Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на велосипедi! Вперше таке нiкельоване рогате диво бачить Тернiвщина. Хто добре вчитиметься, того новий учитель обiця║ на велосипедi покатати... - Яспо тобi, Настусю? - весело зверта║ться Надька до сво║┐ донечки. - Цi║┐ осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло. - А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашо┐ пастушачо┐ ватаги, може, навiть окозамилювач майбутнiй. - Нi, обманювати не будемо, - вiдказу║ Винпикiвпа, може, й так приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна? Пiдемо записуватись? Дiвча помiтно свiтлiша║ на виду, стримано кива║ матерi: згодне воно. Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дiдусь ┐┐, Роман, мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз садка на наш гомiн, ще здаля на ходу знiмаючи з голови пасiчницький каптур iз сiткою, то найперше кида║ лагiдний погляд на свою улюбленичку. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - каже господар, i нам, хлопчакам, подоба║ться цей його жарт. Та раптом дiвча нахмурю║ться, як звiреня: щось нагледiло... Ага, Мина Омелькович iде, кудись па Вигурiвщину Чимчику║ чи, може, й далi, на Козельськ. I, мабуть, теж спрагу вiдчув, бо заверта║ просто сюди, до Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближа║ться з торбою, наче старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставля║ напоказ, вважа║ ┐┐ нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи не заслугою! "Дурень, хто злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiща║ Мина громаду. - То колись було, а пiд сучасний мент злиднi тво┐ - це сила!.." Сiро-бурий картуз ще, певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия, нiби в циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч ростом i не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить. - Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатi║? - каже Мина замiсть здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'║ з цебра. Потiм, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицiнливим поглядом i - до господаря: - Яблук да║ш нарвати? - Ще зеленi. - А меду? - Ще молодий. - Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелю║ Мина до нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: - Признайся, вони й з мо║┐ дерези тобi взяток носять? - З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказу║ господар. - А то нi? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усiх бур'янiв тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини... Ще й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликiв козак-бандурист чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що вiп дума║, той колдун... Це все вiй бджiл тво┐х намовля║, щоб бiльше носили? Бо дуже вони в тебе роботящi. - Ледачих серед бджiл нема. - А ще, кажеш, без наймано┐ працi обходишся? I це ти не iкс-плуататор? Не визискувач? Хто батракiв заводить, а па тебе, святенького, бджоли батрачать - хiба тут велика рiзниця? - Як на мене - велика. - Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе й ми не слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як деякi людцi, бджолинi отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усiм зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають про наших святих та тихих... Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн допису║ до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в Тернiвщину ця газета потрапля║ лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам ┐┐ принесе, щоб потiм пiд крамницею крутити з не┐ товстеннi сво┐ цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу "Прогрес", який прода║ться лише з кременчуцькою махоркою разом. Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як вiн викриватиме в районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають у Надьки насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице ┐й захмарю║ться тривожною задумою. - Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу? - раптом зверта║ться вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте? - З такими, як батько твiй, менi й на небi буде тiсно! - вiдповiда║ Мина погрозливо. - Даватиму й на тiм свiтi ┐м духопелу! Сторчака летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк, а завтра вiп хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства. I все задарма! Зна║, кого приручити!.. - Приручай i ти, - стримано зауважу║ господар. - Хiба нема де вулика поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала, а що ти з нею зробив? Кукiль розвiв!? - Хай i кукiль, тво║ яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось мо║ все! - Мина пiдхоплю║ торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудру║шся тут. Доберемось i до таких! Потрусимо! - Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi. - Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В медах купа║шся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укри║ш? - Вкривай i ти. - Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!.. Це Мина ма║ на увазi ту грамоту, що ┐┐ за пiдписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за сво┐ досягнення в садiвництвi та бджолярствi. Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв, що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. I ми сто┐мо знiченi, почува║мось нi в сих нi в тих. - Буде тут, буде дiловi - покрику║ Мина, поглядаючи пiдбадьорливо на нас, хлопчакiв. - Якi не ║, а дiждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч цей навчить, як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще сво║ слово скаже. Це тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його силу ма║. Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк нажива║ться. Горлянку не одному передавимо! Не радi будуть нi садкам, нi ставкам, нi сво┐й "святiй худiбцi"... - Заздрiсть тебе, Мино, заслiплю║, - каже господар сумовито. - Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже, - вiдповiда║ Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз бачить далi за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мама║вi тво║му й не снилося!.. Доки Мина розбалаку║, дiвча Надьчине злякано до матерi тулиться, хова║ться за спiдницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк ┐┐ пастрагпу║, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розiйдеться ось так, що аж бiлками сердито поблиску║, тодi й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували в Тернiвщинi, що в розпал громадянсько┐, коли буржу┐в-крамарiв у Козельську трусили, заскочив нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря вночi, пiдняв переляканого з постелi: "Золото на стiл! Махновцям на лопатi з вiкна подавав, а вiд нас хова║ш?" Оскiльки ж той дiлитися статками не захотiв чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цiлу нiч кидав гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам Мина щораз уника║ мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробу║ розпитувати, а дружина його, яскраво┐ вроди молодиця, запевня║, що вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину, хоч i крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитi║ Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна i в тi його скаженi гирi повiрити... Вже зiбравшись iти, Мина подобрiлим голосом знову зверта║ться до господаря: - Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть, вiд меду здоров'я людини ста║ ведмежим? Так не поскупись - винеси Минi па дорогу окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть! I чу║ у вiдповiдь: - Хай принесуть i тобi. - Не даси? - Бджолу проси, хай вона тобi дасть. А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара ┐х з'явля║ться бiля колодязя, мовби за якимось та║мним бджоляревим знаком. Можливо, принесений Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито переда║ться, - так воно чи нi, а тiльки Романове вiйсько, мовби по тривозi пiдняте, з жалами напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над Миною Омельковичем! - Ти ба! Де ┐х в чортячого батька стiльки набралось? Сiлькор Око давай вiдмахуватись обома руками, та це бджiл не вiдлякувало, навпаки, пiддало ┐м завзяття, вони й пiдмогу пiдкликали, ще сердитiше цiлим ро║м над Миною загули, i котрась, таки влучивши мент, шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало пiд самим оком, аж бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки. Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись: - А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти ┐х! Ми, дiтлашня, просто падали вiд реготу, i Надька смiялась сво┐м клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман теж звеселiвши, провiв, як чаклун, у бiк пасiки рукою: - Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! I вони одразу й... вiдлетiли! Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспоко║ний гул. - Як тепер я на зльотi з'явлюсь? - обмацував Мина Омелькович вжалене мiсце пiд оком. - Сiлькор. Око та з таким оком... Тьху ти, нечиста сила! Надька порадила побризкати в обличчя водою, - тодi око не так запухне. Скориставшись порадою, Мина Омелькович довго бриз-кався бiля цебра, зизом поглядаючи то на нас, то в садок на пасiку. - Наплодив ти ┐х тут цiлi табуни, - бубонiв вiн. - Ще й вусатого на сторожi посадив... Побачимо, як вiн тобi насторожу║... Весь час, доки Мина Омелькович сварився тут з бджолами та ┐хнiм "отаманом", Настуся, притулившись до матерi й надувши смаглявi тугi, мов яблучка, щiчки, поглипувала на цього крикливого дядька спiдлоба, i якась аж доросла ненависть проблискувала в дитячих виразистих, наче намальованих очах. Коли дiвча насурмлю║ться, то очата, так само як i в матерi золотаво-карi, одразу темнiють, подiбно до того, як темнi║ степ, колп на нього вiд хмари тiнь набiжить. Та ось Мина, налементувавшись i ще раз ковтнувши з цебра, знову накрендив свого картуза й рушив нарештi з подвiр'я - при цьому не мiг вiн, звичайно, помiтити, яким гострим незмиренним поглядом Надьчине дитя проводжа║ його осадкувату постать з орлами свiжих, вчора, мабуть, нашитих на штанях, латок. Пiшов, i всiм пiби аж вiдлягло вiд душi. Довго що нам буде видно, як Мина Омелькович, вiддаляючись, змигу║ тими сво┐ми привареними на сiдницях орлами, що ┐х вiн нiколи не соромиться, приносить двоглавих сво┐х до Терпiвщини, навiть хизуючись, а тепер ще i в Козсльськ понесе. - Чого той дядько лаявся? - аж тепер одверто стривожу сться дитина. - Чого вiн кричав? - То вiн жартував, - приспокою║ молода мати Настусю, - ти не лякайся. - Нi, вiн лаявся, жартують не так, - твердить сво║┐ дiвча. Дядько Винник сумовито погляда║ у бiк дороги, а коли Мина вже зник за пагорбом, зауважу║ з гiркотою: - Драний то чоловiк, дитино. Непуть. Як бовкне що - то нi пришив, нi прилата║... Хiба неправду я кажу, хлопцi? Що тут заперечиш... Не вперше нам чути такi вiдгуки про Мину Омельковича. Невисоко┐ думки Тернiвщина про його, по-теперiшньому б сказати, дiловi якостi. Найбiльший гандж, що до роботи ма║ велику нехiть, а в нас ледарi нiколи не були в пошанi. Хата його прилiпилась на згiрку, на самому розi двох вуличок, дерезою обросла вiд дороги, i жодно┐ вишеньки бiля не┐, все нiяк не збереться Мина посадити, хоча щороку намiря║ться: - Ось восени i я грушу дулю посаджу для свого синочка... Не одна осiнь минула, а грушi так i нема. Вiрний лиша║ться сво┐й звичцi Мина: сяде зрання на призьбi й до обiду сидить снопом. Курить, та покашлю║, та спогляда║ свiт, мов король який-небудь, надiйно почуваючись за сво┐м колючим муром iз дерези. Нам, хлопчакам, Мина пiд настрiй поясню║, що ма║ право тепер i передихнути, бо замолоду дуже тяжко робив, всi жили ви-тягло з нього прокляте панство. Роман цей лише скiлькись там часу побув на воловнi, а тодi до садiвникiв прилiпився, Мину ж як загнали на конюшню, то вже й не вилазив звiдти - бiля коней, у гнояцi день i нiч... - Конячим духом так просмордишся, що увечерi дiвчата вiд тебе сахаються, - довiрливо жалiвся, бувало, нам Мина Омелькович. - А годували як? Нiяко┐ тобi перемiни, галушки та галушки, а роботу питають, за найменший недогляд уже по зубах Мину, канчуком по плечах... Досi без обурення Мина не може згадати, як панчуки-офiцери до кровi побили його нагаями, коли жеребну кобилу недогледiв i вона лоша скинула... Одне слово, поневiрявся чоловiк, i це в нас виклика║ до Мини щире спiвчуття. Зна║мо про нього й те, у що вiн нас не посвячу║, але про що вiдомо всiй Тернiвщинi: нiбито в тiй же папськiй економi┐ женили Мину не зовсiм з його власно┐ волi, бариня-вiдьма нiбито нав'язала йому в жони одну iз поко┐вок, щоб приховати чи┐сь там грiхи, отже, ║ великий сумнiв, чи синок Гришуня, який зараз у Мини росте, i справдi доводиться йому синком... "Чий бик не скакав, а телята нашi", - так на цi речi дивиться Мина. Рiдний там чи не рiдний, а вiн так упада║ бiля свого одинака, що не кожен рiдний батько мiг би увагою з ним зрiвнятися. А що Гришуня хоровитий удався, то це тiльки побiльшу║ Минину турботливiсть про нього, сам за руку водить хлопця по знахарках та шептухах... Зна║мо про Мину також i те, що вiн свого часу мало не розстрiляний був за того крамаря в Ковельську, на останню розправу його вже вели гайдамаки в шелюги, тiльки темна нiч та отi шелюги нашого Мину i врятували. Це, звичайно, ми ставимо Минi Омельковичу в неабиякi заслуги. - Глум, стусани, мордобiй - всього було, - при нагодi довiря║ться дiтворi наш комнезамiвець. - Вродився людиною, а жити випало бидлом... Не раз сво║ю кров'ю вмивався. Не раз ночами звiриною вив вiд образи. А тодi ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина - i раптом зцапiв чоловiк!.. Зцапiти, зсатанiти йому недовго, ранiше поневiрявсь, натерпiвся образ, а тепер ось iншим вгриза║ться в печiнки. Покричав тут, подався на Козельськ. Вже десь у степовiм вибалку заховався Минин картуз, а Настуся ще й досi не подолала в собi перестраху. - А як до школи пiду, вiн на мене й там кричатиме? - Таж ось вони тобi оборона, такi хлопцi хiба не заступляться, - сумовито всмiха║ться Надька, вказуючи на нас. - Заступитесь, правда ж? Правда. Будем захищати ┐┐, не смикатимем у школi за оцi ┐┐ коси, що вони в не┐ вже, як у доросло┐ дiвчини, заплетенi двома блискучими темними перевесельцями i теж пахнуть, як i в матерi, зiллям. Заступатимемось перед будь-яким, бо воно ж мале та ще й напiвсирота, або, як Бубиренчиха каже, "байстрюча", хоча ми цього слова уника║м, вловлюючи в ньому образу. Так, так, кривдити Настуню нiкому не дозволимо, недарма отут слово да║м... Отже, в школi матимем вiднинi ще один обов'язок, усвiдомлення його робить нас нiби старшими. Крiм Андрiя Галактiоновича, вчителя ще земського, давнього, що вчителю║ в Тернiвщинi нiби справiку, буде тепер у пас повий молодий учитель, що прибув змiнити свого попередника на прiзвисько Але, котрого сiлькор Око пiддавав критицi за незвичнi для Тернiвщини слововживання. Дивна рiч, у нашiй слободi нiколи не вживалось таке собi слiвце "але", нашi люди якимось чином обходились без нього, i ось з'явля║ться у школi вайлуватий i завжди нiби трохи сонний учитель у вишитiй сорочцi, тiльки вишитiй не нашими узорами, i раз у раз чу║ вiд нього Тернiвщипа оте чуднувате "але" та "але". Тож i прилипло воно до нього прiзвиськом хоча й незлобивим, однак чiпким, i коли матерi взимку посилають котрогось iз малих до вчителя з кутею, то без усякого насмiхання кажуть: понеси кутi сво║му Але, чи як там його величати. Побув зиму та й подiвся невiдомо де, нiби розтанув разом iз смiшним сво┐м прiзвиськом, а замiсть нього буде Микола Васильович Дух, присланий на пiдмогу нашому славному Андрi║вi Галактiоновичу, що його шану║ вся Тернiвщина, здавна вважаючи сво┐м. Колись, ще юнаком, при┐хав Андрiй Галактiоно-вич працювати до нашо┐ земсько┐ маленько┐ школи i вiдтодi вiн осiв тут назавжди. Звiдси й на германську вiйну було йото забрано, де йому випало пережити газову атаку, i газ такий виявився, що вчитель наш i досi постiйно покахику║ стиха i ма║ жовтавий, хоча й дуже чистий, колiр обличчя. I сам вiн якийсь чистоокий, гарний собою, носить довгу толстовку, грива чорного, перетканого сивими ниточками чуба спада║ аж на плечi, - так ходить i в дощ, i в снiг, голова вiдкрита, в шапцi Тернiвщина його нiколи не бачила. Мешка║ Андрiй Галактiонович при школi, в кiмнатi у нього зi стiн дивляться поважнi якiсь мудрецi, здебiльшого бородатi, i сам вiн для нас як мудрець, зда║ться, про все вiн на свiтi зна║ - що було i що буде. Може, тому й з нами поводиться без крику, з терпiнням ставиться до наших дитячих витiвок, мовби проща║ нам ┐х за все те, що жде нас попереду, що на нашу долю випаде колись пережити. Навiть коли хто зовсiм бешкетний стане перед Андрi║м Галактiоновичем, вiн i на того голосу не пiдвищить, тiльки довго-довго подивиться глибоким, наче в саму душу спрямованим поглядом i за звичкою пiдкрутить лагiдно свого темного, чепурного вуса: - Бiльше не будеш? - Не буду. - По партах ногами не ходитимеш? - Нi. - Ну, то бiжи. I тихо всмiхнеться вслiд. Як i Роман-степовий, Андрiй Галактiонович теж ма║ стосунок до бджiл, тро║ вуликiв його стоять у садку, край шкiльного подвiр'я. Деколи до нього навiду║ться i Ромап-степовий, головний "бджолиний отаман", разом вони тодi радяться, схилившись над вуликом, обмiрковують щось сво║, бджолярське, i тодi ┐х нiкому сторонньому не зрозумiти: справдi, мов дво║ мудрецiв-ворожбитiв, що бесiдують сво║ю, тiльки ┐м доступною мовою. Iнодi при║дна║ться до ┐хнього товариства мандрiвний художник, заверне, йдучи десь iз Козельська в довгiй хламидi-плащi й пом'ятому, з опущеними крисами капелюсi, що завжди на ньому нiби з-пiд дощу, навiть якщо буде це i в найбiльшу спеку. - 'Все шука║те вiчнi барви?- привiтно скаже до нього Андрiй Галактiонович. - Нiяк не даються до рук? А вони, може, таяться в якомусь звичайному бур'янцi, що ми по ньому щодня ходимо... Художника Андрiй Галактiонович назива║ "поетом мiсячних ночей", вважа║, що гiсть його колись умiв, як мало хто, передавати мiсячне свiтло, а зараз, на жаль, йому нiяк не вда║ться повторити сво║ ж власне досягнення... На вiдмiну вiд Андрiя Галактiоновича щойно прибулий до нас учитель Микола Васильович людина, видно, зовсiм iнших нахилiв. Власне, про нового вчителя ми ще мало що зна║мо, за винятком того, що вiн любить спiвати, чим i встиг одразу сподобатись тернiвщанам. к ж такi люди: тiльки вечiр, так уже й тягне його до спiву, вже полинув над Тернiвщиною голос його вiд школи, де вiн, ставши бiля вiдчиненого вiкна й не запалюючи лампи, сам собi виводить чистим тенором якусь не тернiвщанську, ранiш у нас зовсiм не чуту пiсню, що всю душу тобi доймае, надто ж коли це буде мiсячно i нiч свiтитиме така ясна, що всi нашi верби, левади срiблитимуться внизу по балках - навiть можна впiзнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже "зелена дiброво, порадь, порадь мене, молодого!" А як музиканти Бондаренки вдарять на всi бубни увечерi на толоцi чи на далекiм кутку бiля Мини, вчитель i там з'явиться, слуха║ ┐хню музику приязно й зацiкавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковитi дiвчата жартома, бува║, закличуть його до козачка... Вдень новий наш учитель поста║ перед Тернiвщиною в зовсiм незвичнiй ролi: пов'язавшись фартухом, розводить у школi бiло┐ глини, бере велику рогожану щiтку й, нiби змагаючись з торпiвщапськими молодицями, весело шма-ру║, вибiлю║ нам шкiльнi класи, щоб веселiшi були на осiнь (хоча де ще та осiнь!). Вибiлюючи класи, вчитель iнодi наспiву║, вдасться ж отака невгамовна, охоча до спiву душа... Вiдбуде змiну свою робочу, а пiд вечiр, як сонце схилиться на захiд, сiда║ Микола Васильович на свiй безмiрно заворожливий для нас велосипед, i тодi тiльки спицi мигтять - по┐хав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! I хоч рiзнi дороги ведуть iз Тернiвщини, однак опиня║ться вчитель якраз на тiй польовiй, що в'║ться побiля Романового хутiрця... Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам вiддалеки, як пiд колодязним журавлем велосипед зупинився i Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, - може, якраз вона упрохувала його записати дiвча сво║ до школи? Може, навiть i без жарту не обiйшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навiть здалеку можна було вгадати, що Надька смi║ться! А тодi ми бачили щось i зовсiм неймовiрне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипедi - то вчитель сам прилаштував ┐┐ бiля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. I нема чого тепер Надьцi непоко┐тись, що не приймуть ┐┐ мало┐ до школи за неповнiстю лiт... Так з дiвченям на велосипедi й ви┐хав на вечiрню дорiжку серед полiв Микола Васильович, ви┐хав та й покотив i покотив полями. Аж до Вигурiвсько┐ могили й назад прокатав малу Винникiвну на тих сво┐х двох нiкельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краi┐ шляху, i нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в цi хвилини нарештi почува║ться щасливою - така гарна й безтривожна сто┐ть, у вiльнiй поставi, в золотi вечiрнього сонця вся... Пiсля того до третiх пiвнiв чула Тернiвщина, як учитель ще завзятiше виспiву║ в школi, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свiй голос подасть - щось йому наша зелена дiброва нiяк не дорадить, зачарованi мiсячнi верби нiяк на сон його не вкладуть. Наступного ж дня надвечiр спицi знову миготять у степ, та все тi║ю дорiжкою, що нобiля Надьчиного колодязного журавля. XIV На вiдмiну вiд сво┐х батькiв, людей веселих i компанiйських, ця Лiда Дударевич - серйозне, може, аж надто серйозне дiвча. Сiрi очi старшi за не┐, часто сповненi за-йуму, допитливостi чи якогось докору. "Типове дитя вiку акселерацi┐", - жартiвливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить iз Заболотним на довгiй дипломатичнiй дорозi. Тож i Лiда для Заболотних уже як своя. В товариствi Софi┐ Iванiвни вона перебува║, зда║ться, навiть частiше, нiж бiля рiдно┐ матерi, викликаючи цим з боку матусi iнодi легкi ревнощi. А втiм, Лiда не ║ Щодо цього винятком, бо й дiти з iнших дипломатичних родин також горнуться до Заболотно┐, яка не вважа║ це для себе тягарем, вона вже звикла до ролi пiдмiнно┐ матерi й добровiльно┐ терплячо┐ виховательки, надто ж призвича┐лася до цього, коли ┐й довелося пiсля дорожньо┐ травми тривалий час вiдсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випада║, скажiмо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скорiш усього опиниться у квартирi Заболотних, яка нагаду║ в такi вечори iмпровiзований дитсадок, де старшою виступа║ сама Соня-сан, а ┐┐ найпершою помiчницею буде Лiда Дударевич, котру малеча слуха║ться беззаперечно. Дударевичi, звiь чайно, розумiють, що ┐хня одиначка, як i кожна сучасна дитина, потребу║ уваги, родинно┐ ласки i що час вiд часу треба було б знiмати з не┐ оцю ┐┐ надмiрну серйознiсть повертати свою школярку в безжурний свiт дитинства, i з цi║ю метою батько щедро постача║ сво┐й улюбленицi рiзнi чудернацькi iграшки, до яких дiвча, на батькову прикрiсть, не виявля║ особливо┐ цiкавостi, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примiтивний цяцьковий свiт. Тож, щоб якось Лiду зацiкавити, Дударевич придбав ┐й iграшку пiдвищено┐ складностi - портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсiм не iграшковi програми. Рiч виявилась такою зручною й дотепною, що частiше, нiж Лiда, цi║ю iграшкою бавиться на дозвiллi сам Дударевич. Дударевич па добрий десяток рокiв молодший за свого колегу Заболотного i на цiй пiдставi вважа║ себе дипломатом бiльш сучасним i, отже, й службове перспективнiшим одначе коли йдеться про пiдвищення по службi, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиня║ться попереду, дарма що не доклада║ до цього нiяких зусиль, чим особливо диву║ Дударевича. До свого просування по службовiй драбинi Дударевич ставиться дуже зацiкавлено i трохи навiть цинiчно, вiн не прихову║ пi перед Заболотним, нi перед iншими колегами, що головним для нього в життi ║ зробити "здорову кар'║ру", по можливостi швидше видобутись на вищий, нiж дотепер, щабель в розумiннi рангу, i що таке прагнення, зрештою, стимулю║ його дiловi якостi, отже, й церемонитись тут нема чого. Вiн i вiд старших колег не прихову║, що надто йому довго доводиться чекати присво║ння вищого рангу, якого вiн давно заслугову║, i просто не вiрить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокiйно, "по-фiлософському"... - Хороший допiнг, оформлений вiдповiдним наказом, нашому братовi нiколи не зашкодить, - так вважа║ Дударевич. Вза║мини мiж ним i Заболотним досить складнi. То вони майже близько товаришують, то раптом вiддаляються один вiд одного, нi-нi, та й повi║ мiж ними вiдчутний холодок, який, однак, не познача║ться на ставленнi Лiди до родини Заболотних, па ┐┐ досить стабiльних до них симпатiях, що да║ пiдставу Заболотному iнодi пожартувати: - Найкращим дипломатом помiж нас в напружених ситуацiях виявля║ себе Лiда. Ось би кого пора подати на присво║ння вищого дипломатичного рангу!.. Коли на якийсь час мiж родинами виника║ незлагода тако┐ напруги, що ┐┐ можна вважати мало чи не конфлiктом, Лiда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батьковi апелювання до пе┐, на його волання до справедливостей вона вiдповiда║ майже з дорослою категоричнiстю: - Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках iз сво┐ми друзями. - А чим я, по-тво║му, несправедливий? - ледь стриму║ себе Дударевич. - Хоча б тим, що у вiдсутнiсть Кирила Петровича дозволя║ш собi обговорювати його слова i вчинки. Намага║шся позаочi його принизити. А це нечесно. Отака! Тож i зрозумiло, чому Заболотна-сан так лине до цi║┐ дiвчинки, пiдтриму║ з нею дружбу, навiть хай це буде й тодi, коли мiж сiм'ями щось там чорненьке пробiжить. Кочове життя по кра┐нах, по амбасадах, вза║мини з багатьма рiзними, часом полярно рiзними людьми - все це привчило Заболотну, так само як i ┐┐ чоловiка, прагнути з людьми вза║мин доброзичливих, злагiдливих, виробило певний досвiд переборювання конфлiктних чи близьких до цього ситуацiй, якщо такi виникають. Те, що пiсля Заболотних в кожнiй iз кра┐н, де вони були, залишаються друзi, якi ще тривалий час хоч вiд випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скорiше повинно розцiнюватись зi знаком мiнус, як певний гандж, свiдчення дипломатсько┐ неперебiрливостi Заболотного, однак Лiда щодо цього мас свiй i досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант - вмiння здружувати людей i що взагалi таке вмiння - найiстотнiше в професi┐ дипломата. До Заболотних у Лiди ставлення особливо уважливе i вопи ┐й, звичайно, вiдповiдають вза║мнiстю. Якщо про iнших дiтей, пiдкинутих на якийсь вечiр дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати iнколи майже сердито: "Як ви менi надокучили, оце сьогоднi востанн║ понянь-каюся з вами" (хоч вiдомо, що це тiльки розмови), -то про Лiду вона не дозволить щось подiбне сказати, знаючи внутрiшню ранимiсть дiвчинки i уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарiкання чи випадкове необережно слово. Рiзниця у вiцi тут наче й не iсну║. Обо║ Заболотнi ставляться до сво║┐ юно┐ сусiдки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажiмо, коли треба дiзнатись, якiй телевiзiйнiй передачi, якому каналовi вiддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зiрку екрану, то найчастiше вони радяться про такi речi з Лiдою, i слово ┐┐ для них буде цiлком авторитетним. I навiть тут, у дорозi, Заболотний у ставленнi до нашо┐ юно┐ пасажирки дотриму║ться того ж тону поваги й бережливостi, розмовля║ з нею як рiвня, i хоч мiж нами йдеться часом про такi речi, що для Лiди навряд чи й цiкавi, можливо, що для не┐ вони безмiрно далекi, однак вiдчува║ться, що на Лiду, на ┐┐ присутнiсть Заболотний весь час зважа║, i що ┐┐ сприймання i навiть ┐┐ мовчанка для нього мають значення. Зараз Лiда нiби придрiмнула, приплющивши очi й вiдкинувши назад, на спинку сидiння, свою вiзантiйську голiвку, вона, зда║ться, вiд усього вiдсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще поверта║мось до тих наших свiтанкових лiт, полишених десь там далi, нiж Гавай┐ чи Полiнезiя. - Чому так багато важить для нас дитинство? - вголос роздуму║ Заболотний, не вiдводячи очей вiд траси. Чи справдi, як дехто вважа║, туга за дитинством - це туга за тим раннiм гармонiйним свiтом, де все бере початки i все поста║ чистим, доцiльним, може, навiть близьким до iдеалу? В кожному разi, не випадково з'явля║ться час вiд часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити свiтанкове ото сприймання життя. I навiть самий уже процес спогадання того раннього, росяного да║ тобi насолоду, як i кожна зустрiч з прекрасним... - Але ж це для нас, а для iнших?.. Справдi, що для iнших, скажiмо, той вiдлетiлий у безвiсть Роман-степовий у сво┐й бджолянiй кольчузi i його красуня донька, що хоч i зосталась для нас вiчно молода, але кому вона тут усмiхнеться, крiм нас, на цьому хайве┐? Чи наш тодiшнiй учитель Микола Васильович, що сво┐м спiвом при мiсяцi враз переiнакшив нашi буденнi тернiвщанськi левади, перетворивши ┐х в якусь переповнену чарами зелену дiброву... Для нас вiн був зовсiм не такий, як всi iншi люди, i, згiдно з нашими уявленнями, вiн би не повинен був закохатися, вiн мусив би стояти вище всiх земних пристрастей, а проте... Як воно сколихнуло тодi нашу Тернiвщипу, оте ┐хн║ раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенiлося враз мiж людьми, для нас не байдужими, - мiж новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролi закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнiшою в цьому сво║му почуттi! - Смiшно, мабуть, але й досi менi блищить до мiсяця той ставок-калабаня на наших левадах. Вночi вiн ставав зовсiм не той, що вдень. Бачу, як зорi тихо стоять у ньому. Деколи скинеться рибеня - на жарку погоду. Зорi затрiпочуть, розпливуться, а по якiйсь часинi знов стають на мiсце, порушена гармонiя вiдновлю║ться... I ось таке, здавалось би, незначне, неiстотне, а посивiлий твiй однокашник всюди чомусь носить цi перлинки пам'ятi з собою, з ними i в iншу перейде субстанцiю. - А що в цьому, скажiмо, для не┐? - торкаюсь поглядом Лiди, що таки придрiмнула, згорнувшись у куточку сво║ю незграбною худенькою постаттю. - Навряд чи що-небудь скажуть ┐й всi цi тернiвщан-ськi нашi iсторi┐... Це тiльки для нас вони щось... - А ось i помиля║тесь, - каже Лiда зненацька, i по ┐┐ свiтло-сiрих, гостро засвiчених з-пiд вiй, я бачу, що вона зовсiм i не дрiмала. - Так, так, помиля║тесь. I знов опустила вi┐. Заболотний кида║ на мене через плече короткий, одразу звеселiлий погляд: видно, йому було при║мно, що ми помиля║мось. XV Восени, коли стернi буде поорано i ми пустимо корiв уже по балках, по капустищах, де самi качани пiсля зрiзано┐ капусти стирчать i де нам тирлувати корiв до самих заморозкiв, грiючи вранцi босi ноженята в гарячому попелi вогнища або в теплих коров'ячих кiзяках, осенi тi║┐, коли невтомнi нашi матерi, не боячись застуди з холодного ставка тягатимуть важкi вимоклi прядива, щоб наткати iз них взимку полотен, - побачимо одного дня на узгiр'┐ Надьку Винникiвну, що за руку вестиме свою маленьку Настю-Анастасiю до школи. Таке воно мале диба║ по пiдгiр'ю понад балкою, де ми пасемо, так радiсно дрiбушить з новеньким торбеням школярським через плече, - видно, заздалегiдь Надька спорядила сво┐й донi оцю чепурну, з чистого полотна черезплiчку. З чималим запiзненням веде Надька донечку свою записувати до школи, певне, таки вагалася, чи не вiдмовлять прийняти ┐┐ дитину за неповнiстю лiт, а зараз от вона зважилась i Настеня поруч матерi дрiботить, аж нiби поспiшаючи до школи, пiд сиве оте колюччя шкiльних маслин, за яким ще земською цеглою червонi║ наша чотирикласна. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - пожарту║ котрийсь iз нашо┐ хлоп'ячо┐ ватаги. Йдучи попiд горою, Надька, видно, про щось перемовля║ться з дiвчам, а в наш бiк вони раз тiльки й озирнулись обидвi, нiби не впiзнаючи нас i цi осiннi збляклi балки, де все лiто було духмяно та гаряче вiд конопель сизо було вiд головато┐ туго┐ капусти i аж нудно вiд солодкого, переспiлого пасльону, де нашi "зеленi дiброви" тобто звичайнiсiнькi верби, так розкiшпо купались вечорами у мiсячному сяйвi. А тепер iз них уже облiта║ листя на нашi вогнища, а бува║, що й солов'┐не гнiздечко впаде збите вiтром, а незабаром все тут буде ще й морозом закуто, цiлу зиму дзвенiтиме лiд по цих балках пiд нашими саморобними, iз залiзних обручiв нарубаними ковзанами i ми з галасом висипатимем сюди, щоб у новий спосiб продовжити нашi степовi пастушачi вiйни: до ночi гасаючи з кийками, джунитимем i джунитимем "свинку", була така гра - наш тодiшнiй слобожанський хокей! Але цi║┐ зими, що рано дмухнула на нас льодяними вiтрами десь iз Вигурiвщини, нам буде не до iгор, не до забав... Тернiвщина клекотить! В усiх на устах соз, хлiбозаготiвлi, майже щоночi в примiщеннi школи вiдбуваються збори, сходки нечувано┐ бурхливостi, нiяк нашi тернiвщани не вирiшать, суспiлитися ┐м чи нi... Уповноваженого з району слухають чемно, учителя - ще чемнiше, а потiм, зануренi в думи, курять, мовчать, доки хтось iз кутка, з темряви розважливо подасть голос: - Воно то добре, як добре... А як, не дай бог?.. Зi сходок повертаються далеко за пiвнiч чи навiть уранцi, плентаються додому аж сiрi, - не встигне господар передрiмнути, як його вже знову на сходку... Ох, як бурунила тодi наша слобода! Де бралася сила витримати в тих напругах, в тiй колотнечi? Нi, та зима тишi не знала - самi хуртовини... Мина Омелькович аж охрип вiд агiтацi┐, викрикуючи на сходках до односельцiв, що тi, хто слухатиме куркульських пiдголоскiв, скоро запищать, як мишi в норi, або й зовсiм пiдуть чортам на снiданки! Душа, однак, не знаходила мiсця... Скiльки разiв то розбiгались тернiвщани iз созу, то знову збiгались, сьогоднi записуються, завтра виписуються, сьогоднi коней зводять до стайнi, а завтра розбурхане, безстрашне жiноцтво уже виру║ на толоцi: - Повiддавайте нам наших коней! Наталка, дружина Мини Омельковича, натура була войовнича, це вона тодi очолила в Тернiвщинi баб'ячий бунт, це ┐й належала iдея покарати свого Мину в такий зловтiшний спосiб: у хомут його! В одяг конячий! Досi Тернiвщина пам'ята║, як Мину жiнки водили по селу в хомутi! I вiн не благав пощади, з гiднiстю, можна сказати, нiс нелегкий свiй хрест, хай i у виглядi хомута!.. Бунтарки повелися з Миною Омельковичем, як iнквiзицiя з Галiле║м, витягли його в такiм виглядi - з хомутом на ши┐ - па толоку, в одну душу домагалися публiчного зречення: - Кажи: розпускаю вас! Розбирайте коней - даю такий дозвiл!.. А вiн ┐м: - Не дiждетесь, вiдьми! Нiчого не скажу па власть... А хто мене хоч пальцем торкне... Одначе торкнули. Повалили в кучугуру, i товкли Мину гуртом, i верхи на ньому сидiла його завзята Наталка, товкла свого крикуна носом у снiг, примовляючи: - Ось тобi соз! Ось тобi! Нi конюхи, нi правлiння нiчого не могли вдiяти з розшаленiлим жiноцтвом, ще вчора покiрнi слобожанки нашi наче поскаженiли того дня: кинувши Мину Омельковича в хомутi на снiгу, вдерлись до стайнi, розхапують вiд ясел щойно усуспiльнених гнiдих сво┐х та буланих, декотрi з молодиць навiть верхи посiдали на коней i, блискаючи стегнами, пустилися навскач хто куди! Досi бачимо, ян вони, тернiвщанськi нашi амазопки, женуть вiд стайнi толокою увсебiч з насмiшками, з реготом... Мипа Омелькович, стоячи осторонь у хомутi, дивився на них - як саме око iсторi┐ - з осудом i гнiвом, вiн навмисне а себе хомута пе скидав, затято ждучи, доки при-iдуть iз району уповноваженi та мiлiцiя, - хай побачать його в такому глумовиську, хай усi газети напишуть, як тут сiлькор Око потерпав вiд несвiдомого елемента! А в години поразки найвойовничiшi iз жiнок у кутузцi сидять, в кам'яному льоху бiля сiльради, виконавцi з цiпками ┐х вартують, а Мина Омелькович час вiд часу крiзь щiлину в дверях благальним тоном ставить дружинi умови: - Хочеш на волю - пиши заяву, що бiльше не будеш... - Не дiждешся, анциболот! - Ну, прохаю тебе... Ось папiр, пиши... - Качалкою тебе спишу, як виберусь звiдси! А коли вже Наталка опинилася вдома пiсля кутузки, найперше викинула iз сiней квiтчастого килима, що якимось чином заблукав iз хуторiв до ┐┐ чесно┐ хати, i заходилась при повному зiбраннi сусiдiв рубати той килим щербатою сокирою - гех та гех iз-за плеча по тканому квiттю! "Не треба менi глитайського добра! Гола ходитиму, а чужого нитки не вiзьму!" Потiм якийсь час у Тернiвщинi панувало затишшя, i вчитель Микола Васильович, повернувшись iз округа, куди вiн ┐здив на конференцiю, навiть жартував, дiзнавшись про нашi подi┐, все цiкавився, чи не натерло холку Минi Омельковичу хомутом. - Смiйтесь, смiйтесь, - казав Мина, - а менi не до смiху... Я ще декого з них вiдправлю чортам па снiданок. I. .ключi вiд церкви заберу, закрию ┐хню молiльню! Хай усi вони, вiдьми, моляться тим, що в болотi! I ось одного дня сидимо ми в класi, урок веде Андрiй Галактiонович, сонце зимове спокiйно свiтить у вiкна, й нiщо нiби не вiщу║ бурi... Та раптом - дверi нарозпащ, i перед нами з'явля║ться задиханий, вкрай перепуджений Мина Омелькович, заяча шапка на головi задом наперед, в руцi в'язка великих ключiв. - Сховайте мене! - хрипить вiн до вчителя майже безголосо. - Бо кришка менi! Церкву закрив, а тi вiдьми женуться! Розшматують, роздеруть!.. При ┐хнiх стосунках, здавалось, Андрiй Галактiонович з обуренням виставить Мину за порiг, а вiн, на превеликий наш подив, мовчки кивнув Минi в кiнець класу - на "Камчатку", а сам тим часом став, розiп'явся в дверях перед хмарою жiноцтва, що, лементуючи, вже налiтало з коридора: - Де той анциболот iз ключами? Де ви його заховали, кат би його на каменi побив! - Вiддавайте нам його! Мало йому хомута! Шкуру з нього спустимо! I вперше в життi ми почули з уст Андрiя Галактiоновича неправду: - Нема його тут. Не було... - Та сюди ж вiн бiг?! - То вам здалося. Заспокойтесь i не зривайте менi, будь ласка, урок! Зачинивши дверi перед натиском розбурханих наших матерiв, Андрiй Галактiонович i далi рiвним голосом, нiби нiчого й не сталося, розповiдав нам про iхтiозаврiв та бронтозаврiв, що ┐хнi