обi щось каже? - Поки що нiчого, - вiдгуку║ться вона, неохоче рушаючи до нас. Нахилившись, ми удвох, нiби якусь рiдкiсть природи, розгляда║мо цю скромну, в мазутi закучерявлену травичку, не боячись видатись Лiдi смiшними. Бо таки ж зустрiч: справжнiй споришець-кучерявчик стелиться в нас бiля нiг - пробивсь, прорiс крiзь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже... Поiронiзувати б над власною сентиментальнiстю, але ми зараз не здатнi на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскреша║ для нас цiлий свiт, безлiч картин та облич проглядають iз нашого стернистого степу: Надька з дитям, i Роман, i замурзанi веселi нашi ровесники, що стiлькох ┐х уже нема i навiть слiди погубились - кого куди розметало життя! Може, комусь iз них, залеглому перед атакою, теж на очi потрапив такий споришець в останню хвилину, iншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крiзь щiлини в камiннi на сiрому плацу смертi, а ще котрийсь зворушено розглядав ┐┐, чудом уцiлiлу, на стрижених газонах далеких столиць... I тепер ось знайоме зiллячко стелиться нам, нiби з дитинства прозира║ крiзь мдзут на цьому iржавому крайсвiтньо-му морiжку... - Нi, Лiдо, - кажу, - ми таки сентиментальний народ. - Написати б докторську про значення споришу у вза║минах народiв, - якось соромливо всмiха║ться Заболотний. - Або хоча б про його роль у життi дипломата... Крiзь саму серцевину планети прорiс, от тобi, Лiдо, й споришець! Запам'ятай його... Вже збира║мось сiсти до машини, як раптом чу║мо веселе: - Хелло! Не вiд кав ярнi долина║ погук дiвчачий, червонi шапочки гуртиком визирають iз дверей, котрась iз дiвчаток прощально трiпоче рукою, - цей вияв симпатi┐ найперше призначений Заболотному. Видно, вiн таки ┐х заiнтригував, тих юних кельнерок. Так i залишаються в невiданнi - хто вiн: англi║ць чи скандiнав? Людина мистецтва чи, може, мандрiвний маг, психоаналiтик або астролог-звiздар? Так чи iнакше, але чимось вiн пробудив у них цiкавiсть до себе, якось аж надто загадково висловлювався цей подорожнiй, чемно уникаючи прямоти, обволiкаючи свою особу у велику якусь та┐ну. Заболотний вирулю║ на полотно, розвива║ швидкiсть. Рух, бистрина, i знову десь там вслухаються трави узбiчнi, як рiка дороги шумить i шумить. Над трасою щодалi помiтнiш мерехтить мла вихлорних газiв. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повiтря, не витримала б, мабуть, i та агресивна, гiбридна... Хвилястий рель║ф мiсцевостi злегка вигина║ автостраду перед нами донизу, i очам вiдкрива║ться безкрая лавина автомобiлiв, рухомий потiк, рiка. Залiзна рiка! Блискоче-переблиску║ пiд сонцем сталевими спинами кузовiв. Серед незлiченностi губимось ми, летимо. Рiзнi бажання й спонуки вивели нас на трасу, i ║дна║ людей мандрiвних хiба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, - справдi мовби якась надсила ясене, котить за обрiй цю несамовиту рiку, цей Дунай залiза, блиску, гуркоту й чаду. XX Хайвей, зда║ться, прийма║ лише тих, хто спiшить, кого жене жага швидкостей. Безлiч колiс летять у сво┐й круговертi, хапаючись гумою за бетон автостради. Обiгнали трак, обганя║м автофургон, в якого ззаду стирчать чи┐сь ноги у кедах, в обстрiпаних джинсах, - вiдсипля║ться звалений утомою подорожнiй. Ще обганя║м довгу, найновiшо┐ моделi машину, обшиту по боках синтетиком пiд колiр дуба, з вiкна салону виставив голову iрландський сетер, йому душно, хапав повiтря, мабуть, вiдмовив кон-дишен... Очi в собаки сумнi, повнi розуму - це ми з Лiдою встига║м помiтити. Заболотний, обганяючи, надда║ швидкостi, i вже сетера нема, вже десь позаду виглядав в машини його розумна голова з вухами охляп, натомiсть iншi авто зблискують поруч нас мигтючим склом та нiкелем, щодуху пролiтають iз сво┐ми загерметизованими пасажирами... А втома тим часом да║ться взнаки, вона зменшу║ свiт до розмiрiв блискучо┐ кульки, що мигтить i мигтить перед нами на вершечку антени найближчо┐ з переднiх машин, якiй услiд ми мчимо весь час на однаковiй вiдстанi. - Аж очi рiже, - Лiда вiдверта║ться вiд антени вбiк, мабуть, кулька металева та блиск ┐┐ дiвчинку нервують. Зiр утомився вiд хайвею, довколишнiсть, власне, вже не сприйма║ш, вона зараз для тебе ста║ майже безбарвною, пролiта║ вiдчужено, тобi тiльки й лиша║ться цей одноманiтно-сiрий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кiнця. Довгоногi дiви з напомадженими губами, цi сучаснi варiанти еллiнських звабниць-сирен, до апельсиново┐ золотавостi засмаглi на гавайських пляжах, намагаються будь-що сво┐ми слiпучими усмiшками спокусити подорожнiх, грайливими позами завабити байдужно дiролiтаючих мимо них новiтнiх, захищених куленепробивним склом одiссе┐в. - А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмика║ радiо, i невидимий супровiдець наш тут як тут, i каже вiн, що, на думку колегi┐ присяжних, вбивство iз милосердя не визна║ться злочином. Отже, й не пiдляга║ покаранню... I ще вiн сповiща║ спокiйним, якимось еластичним голосом, що з пiвденних широт поволi, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджiл, - гiбридний покруч бразiльських з африканськими, - якi розплоджуються iз страшенною iнтенсивнiстю i виявились такi войовничi, що нападають на цiлi мiста... - Навiть на отакi можуть напасти? - запиту║ Лiда, кивнувши на мiсто-гiгант, яке саме проплива║ попiд небосхилом. - Певне, тi бджоли за щось розсердились на людей? - Хiба нема за що? - каже Заболотний i, щоб при-споко┐ти Лiду, вда║ться до пояснень, що, мовляв, тi агресивнi ро┐ посуваються насправдi досить повiльно, з швидкiстю черепашачою, ┐м нема куди поспiшати. Тож доки бджолинi орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалi втратять свою агресивнiсть, призвичаяться до людини й до всього, що ┐х тут зараз драту║... Виявля║ться, ┐х найбiльше драту║ рух, i нападають вони не на все поспiль, а головним чином на об'║кти, що рухаються... - Он як, - посмiха║ться Лiда. - Виходить, щось вони метикують... Коментатор тим часом повiдомля║, що в мiстах цього континенту дедалi бiльшо┐ популярностi набува║ "Служба надi┐". Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною пiдтримкою, порадою, заспоко║нням, окрiм хiба до телефонно┐ трубки (погляди нашi мимовiль фiксують червоний телефонний апарат, що цi║┐ митi майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниii цей сервiс, на думку Коментатора, ма║ тi переваги, що втiшник не пита║ вашого iменi, анi становища, пi адреси, вiдгуку║ться вiн на голос кожного, хто телефону║ до пункту "Служби надi┐" у хвилину критичну, у хвилину розпуки... - "Служба надi┐", о, якби к то була вона всесильна, - сумовито зауважу║ Заболотний. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом у свiтi таки щось вiдбува║ться. Менше смiху чу║ планета - хiба це не серйозний симптом! Змiни в клiматi людських душ, вза║мна ┐хня вiдчуженiсть, хiба ми цього не вiдчува║м повсюдно? Там вбивство iз милосердя, а там - iз жорстокостi тупо┐, непоясненно┐... Або отi очманiлi вiд власно┐ жорстокостi "шкiрянi куртки", що гасають вночi на мотоциклах вулицями Токiо, уявивши себе новiтнiми камiкадзе чи кимось там iще... Нечуваний розгул повiтряного пiратства... Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед бiлого дня... А в ролi втiшальникiв раз у раз виступають торговцi наркотиками, чи, як ┐х iще звуть, торговцi "маревами". Рiзних вiщунiв та астрологiв розвелось, i що?.. Нi, не тако┐ людям треба "Служби надi┐"... Мiсто, що пропливало по обрiю, досi ще не вiдпливло. Все воно тоне у величезному, навiть з вiдстанi помiтному маревi - то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повiтря. Заболотний з досвiдом затятого урбанiста поясню║, що забрудненiсть повiтря особливо посилю║ться надвечiр, коли камiння стрiтiв пашi║ зiбраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйну║ атмосфернi потоки, вiтер, якщо вiн не набрав ураганно┐ сили, не продима║ лабiринти кварталiв, тож городянам тiльки й лиша║ться втягати в легенi брудне, застояне повiтря, загазованiсть якого часто сяга║ понад усякi норми... Про┐хали багато, втома нам да║ться взнаки, а Заболотного вона нiби й не бере. Все тi ж короткi, блискавичнi рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помiтна чутливiсть рук. Скiльки ось годин з такою швидкiстю йдемо у потоцi "мерседесiв", "понтiакiв" та "ягуарiв", а водiй наш, як i вранцi, пiдтягнутий, випростаний, i по тому, як вiн легко, без напруги веде машину, вгаду║ться висока натренованiсть i майстернiсть. Та все ж Лiда вважа║, що пора б зупинитись, щоб керманич наш мiг перевести дух, розiгнати втому. - Зупинитись, а де? - вiдгуку║ться Заболотний. - Не так просто знайти вiльне мiсце тут людям подорожнiм... - Пошука║мо, - каже Лiда, скидаючи поглядом узбiччя траси. Пiсля ряботiння пролiтаючих реклам, пiсля пiстрявостi вказiвних знакiв та одноманiтно┐ геометрi┐ придорожнiх стандартних споруд раптом у вiдсторонi на узгiрку - клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першiй осiннiй багряностi... кдине, на чому нема║ реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким перелiском i прилеглим до нього зеленим низькодолом лукiв величезною хмарою - птахи, птахи... За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось ┐х в'║ться одразу стiльки... Заболотний, ожвавiвши, пiдверта║ свого б'ю┐ка на край полотна траси: - Стоп, машина! Зробимо кiлька слайдiв з отим он кленом... - Iз птахами, - дода║ Лiда. Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створiнь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце перелива║ться на ┐хньому пiр'┐. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства! Шпаки цього континенту цiлком схожi на наших, вони заповнили перед нами пiвнеба, вирують у повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промiннi. Лiда, яка невiдривне стежить за ними, призна║ться, аж тепер усмiхнувшись, що спершу тi летючi цятки ┐┐ вжахнули, вони здалися ┐й не птахами, а хмарою величезних чорних бджiл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на пiвнiч, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи мiста. - Якби пiдiйти ближче до клена, - каже Лiда i вже була розiгналась бiгти на узгiрок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: - Канава! Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгiрок, де, надiйно вiдгороджений, сто┐ть самотою край траси той багрянолистий абориген цих мiсць. - Зона якась... А я хотiла листя назбирати, - присму-чу║ться Лiда. Заболотний тим часом зосереджено клаца║ й клаца║, робить цiкаву серiю знiмкiв з тi║┐ пташино┐ хмари, а наостанку навiв об'║ктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей сво║рiдний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгiрку, тихе вирування птахiв у небi i траса з невщухаючим свистом машинних потокiв... Незлiченнi табуни кiнських сил, зiмкнутих у найдосконалiших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вiтром. Колись на шляхах тернiвщанських найвища енергiя була в тупотi копит, у летi буйногривих, що запiнено несли степами сво┐ чорнi квiтчастi тачанки, а нинi... - По конях! - гука║ нам Заболотний, i ось б'ю┐к знов набира║ швидкiсть, стаючи невiд'║мною частиною нестримного залiзного руху. - Матимем кiлька рiдкiсних слайдiв. Соня Iванiвна належно оцiнить наш вибiр... Слайди та мiкрофiльми - це в Заболотних хобi, спiльне ┐хн║ захоплення. Мають безлiч знiмкiв та слайдiв з рiзних куточкiв планети, з рiзних ┐┐ широт i довгот, i якщо хтось увечерi, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цiкавiсть до ┐хньо┐ творчостi, то цим неабияк потiшить подружжя. - Нiколи не бачила стiльки птахiв, - каже Лiда в замрi┐, ще перебуваючи пiд враженням щойно побаченого. - Ми таки вгадали, де зупинитись. - Справдi, зiбрався ┐х тут цiлий пташиний ярмарок, - згоджу║ться Заболотний. - Гуртуються перед вiдльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими ма║ клопоту. Нещодавно вiйну птахам оголосили, i не хто-небудь, а вiйськове вiдомство, чим накликало на себе неабияке обурення мiсцево┐ громадськостi... Лiда, повеселiвши, навiть уда║ться до жарту: - Крiм бджiл, птахи теж виявились агресивними? - Жартуй не жартуй, Лiдо, а факт: причиною катастроф, котрих час вiд часу зазнають надпотужнi повiтрянi гiганти, iнодi справдi виявляються птахи... Ось чому для безпеки польотiв уже видаються спецiальнi штурманськi карти, на яких шляхи мiграцi┐ птахiв будуть вiдповiдно позначенi. - Птах проти лайнера, - роздуму║ дiвча. - Таке крихiтне проти гiганта... - О рiд людський, народжений для лету! - з жартiвливим пафосом, як це вiн любить iнодi, вигуку║ Заболотний. - Швидкостей жада║мо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкостi самi по собi наближають людину до щастя? Ти як гада║ш, Лiдо? Дiвча знизу║ плечима: - Вам, дорослим, виднiше. I вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Лiда з якогось приводу звеселi║ i хоч стримано всмiхнеться. А коли згодом мiж мною i Заболотним заходить мова про доцiльнiсть людсько┐ усмiшки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрiбен людинi, чи, може, в далекiм майбутнiм усмiшка взагалi зникне, мов якийсь пережиток, Лiда, вислухавши нас, зауважу║ тоном досить критичним: - Як це усмiшка може зникнути? "Кiп смайлiнг" - завжди усмiхайся - то, звичайно, дурницi, вигадка для реклами, принаймнi це не для мене, - дiвча при цьому ще бiльше схмурило бровенята, - але коли щира усмiшка, не награна... Коли в нiй настрiй чи ваше ставлення до когось... Та я певна, що люди майбутнього нiколи не зможуть без усмiшки обiйтись! - Тон ┐┐ не припуска║ заперечень. - Дивись, яка вона категорична в питаннi усмiшки, - весело каже мiй друг. - Але, очевидно, це справдi те, що завжди було й завжди буде. Хiба можна уявити, скажiмо, Монну Лiзу неусмiхненою? Навiть не усмiшка, а тiльки натяк, зачаток усмiшки, тихе зорiння ┐┐, але в тому зорiннi-мерехтiннi вся суть людини, безмiр ┐┐ внутрiшнього свiту... Усмiшка - це ж, власне, частка душi, ┐┐ вияв, ┐┐ свiтло, i тому вона, треба думати, вiчно буде, Лiда тут ма║ рацiю... Я вже помiтив, що Заболотний цiлком серйозно цiкавиться думкою Лiди про тi чи iншi речi, хай навiть це й буде висловлено з надмiрною дитячою категоричнiстю. Дiвчинка справдi багато на що ма║ свiй погляд. Скажiмо, нiяк вона не може погодитися з котримось iз недавно бачених фiльмiв, де планета наша поста║ як суцiльне володiння роботiв, а життя там нiбито неминуче самозруйну║ться, природа озлиднi║ так, що на жодному з континентiв не зостанеться мiсця нi для птаха, нi для квiтки, нi для струмка... - Пiсля того фiльму я заснути не могла, - призна║ться дiвчинка. - Якби, Лiдо, продюсером фiльмiв був я, - дозволяв собi пофантазувати Заболотний, - створив би одну-║дину стрiчку... - Яку? - Звалась би "Астеро┐д". В дусi Уеллса. Нам з Лiдою цiкаво почути, про що був би той фiльм, поки що уявний. - За основу взято буде далеке майбутн║, - нiби й справдi чимось давно задуманим дiлиться мiй друг. - Йтиметься про тi часи, коли усмiшка ще ║, а от зуб мудростi, цей рудиментарний придаток, вiн таки зникне за непотрiбнiстю... ┐жа буде iнша, все iнше чи майже все... На океанах на той час утворяться цiлi поселення, величезнi плавучi мiста, мешканцi яких, осво┐вши океанськi надра, розвиватимуть пiдводну металургiю в рiзних широтах свiтових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тодi не буде проблемою - це ж так? Для плавучих сво┐х Венецiй люди вибиратимуть мiсця в найкращих клiматичних зонах, щоб дихати iдеально чистим океанським повiтрям... Лiду це, видно, заiнтригову║. - Аз питною водою як? - цiкавиться вона. - Не морську ж пити? - Потужнi опрiснювачi працюватимуть, - дiловито поясню║ Заболотний i далi розмоту║ стрiчку уявного фiльму. - А ще ж величезнi айсберги Антарктиди - уявля║ш, якi то запаси прiсно┐ води! Звичайно, за право користуватися айсбергами час вiд часу можуть виникати конфлiкти, - отже, й дипломатам, Лiдо, там ще буде роботи вдосталь. Всесвiтнi асамбле┐ збиратимуться спецiально заради найсправедливiшого розподiлу айсбергiв мiж континентами земно┐ кулi. Одного разу дiйде навiть до рiзних незгод, запахне ядерним чи яким там порохом, i саме в цей момент астрономи помiтять: з глибин космосу наближа║ться невiдоме небесне тiло, гiгантсько┐ маси астеро┐д, i курс його проляга║ так, що не минути його зiткнення з нашою красунею планетою. Ось де виника║ ситуацiя нечувано кризова! Що дiяти? Як вiдвернути загрозу, страшну небезпеку, що нависа║ однаковою мiрою над усiма? Можеш уявити, Лiдо, з якою напругою працюватиме в тi днi всеземна "Служба надi┐", як ждатиме планета, що ж ┐й запропонують свiтила науки, мудрецi сивочолi, фiлософи... Обмiн думками вiдбудеться блискавично, висуваються тисячi проектiв, десь в Океанi┐ цiлодобово засiда║ Верховна Асамблея майбутнiх - ┐хня ООН та Рада Безпеки, а в небi тим часом астеро┐д катастрофiчне росте, планетянам тепер його видно не лише вночi, а й при денному свiтлi, i з кожною годиною небесний гiсть помiтно бiльша║, розбуха║ в небi, i хоч уже запропоновано безлiч способiв вiдвернення небезпеки, але гарантованого, надiйного поки що нема... - Ти, звiсно, запропону║ш такий спосiб вiд себе? - кажу до Заболотного. Вловивши в мо┐м запитаннi iронiю, вiн, однак, i далi розмiркову║ тоном серйозним: - Саме над цим постановник майбутнього фiльму зараз i роздуму║... Бо якiсь речi йому поки що неяснi. Скажiмо, як поведуться самi вони, люди майбутнього, ┐хнi наймудрiшi мужi, перед лицем того Наростаючого, Невiдхильного?.. Чи зумiють в час найкритичнiший, перед лицем крайньо┐ небезпеки, об'║днати самих себе, згармонi-зувати сво┐ зусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства, вза║мних чвар, очужiлостi, розтопити льоди пiдозрiнь, що цiлими горами понаростали мiж ними за роки всепланетних похолодань? - О, хоч у тво║му фiльмi зреалiзувались би нарештi золотi сни людства! - Iнакше кажучи, шановнi ледi й джентльмени, чи здатнi ви будете пiднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимiсть i велич душi, - ось про це вас буде екзаменувати астеро┐д iз фiльму не вiдомого вам продюсера iз Тернiвщини, який, можливо, для екрана вiзьме собi iм'я: "Iноземець iз Францi┐ Маловiчко"... - Фiнал, само собою, буде оптимiстичний? - Обiйдемося без happy end, але свiтло в кiнцi тунелю, звичайно, буде. I роль рятiвника зна║те кому дiстанеться? Не кiбернетиковi з головою, вiдполiрованою, мов бiльярдна куля, i не суперменовi-астрологовi, якому скорились тайни небесно┐ механiки... Роль рятiвницi у фiльмi дiстанеться дiвчинцi, тогочаснiй маленькiй Мадоннi, що буде вiку такого, як, примiром, ось Лiда, чи навiть менша, можливо, нагада║ собою нашу Настусю-Анастасiю, чия зоря так рано закотилась... Тiльки то буде не похмуре, а, навпаки, усмiхнене, веселе й житт║радiсне дiвча. Граючись бiля сво║┐ мами, що чергу║ на Головному пультi Планети, дiвчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях - i вiдповiдний пучок променiв буде послано небезпецi навстрiч, i астеро┐д трiшечки вiдхилиться, трiшечки змiнить свiй курс i... пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тiло мимо нашо┐ планети, колихне води океанiв, вiтром перестороги обвi║ землян i знову зникне в просторах всесвiту... Ну то як? Прийма║ться такий варiант фiльму? - Заболотний смi║ться... - Казочка для дорослих, - вiдповiда║ Лiда йому скупою, та все ж усмiшкою. XXI З кожною милею наближа║мось до мети, до тi║┐ невiдомо┐ Мадонни. Час вiд часу намага║мось уявити собi: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих iталiйських майстрiв? А може, схожа на одну з тих, якi ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирiзував для райгазети з лiнолеуму карикатури на прогульникiв, а вечорами сидiв, як обпо║ний, над образками сво║┐ колекцi┐, - вiн ┐┐ терпляче збирав упродовж багатьох лiт. Двi з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна - мальована на полотнi, розмiром невеличка, зображала молоду матiр пiд яблунею ( в тiй смаглочолiй з дитям ми впiзнали - зна║м кого!), художник запевняв, що вона не поступа║ться перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в iншiм матерiалi: на бiлiй порцеляновiй тарелi чудова жiноча голiвка, обкинута вiночком iз синiх волошок... Що то була за краса! Чи не одна з них - чого не бува║? - i опинилась оце тут, на крайсвiття занесена ураганом часу?.. Який гомiн пiшов нещодавно в тутешнiх мистецьких колах з приводу не┐: сенсацiя, знахiдка вiку! Слов'янська Мадонна! Народний примiтив, з якого прозира║ генiй!.. Ясна рiч, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскiльки ж часу в мене обмаль, невдовзi маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цi║ю подорожжю: "┐дьмо негайно!" Сказано - зроблено. Сам сiв за кермо, жертву║ у┐кендом, i я, звичайно, зворушений цим дружнiм жестом. Твори мистецтва мають сво┐ долi i сво┐, нерiдко загадковi, шляхи мiграцi┐. Та чи не найбiльш вражаючим у життi мистецьких шедеврiв ║ ┐хня здатнiсть знаходити шлях до людських сердець - здатнiсть ║днати... - Пригаду║ш "Дорогу в Провансi" Ван-Гога? - озива║ться до мене пiсля мовчання Заболотний. - Нiколи в Провансi не доводилось бути, а творiння це чимось таке близьке. Навiть не знаю чим. Звихренiстю почуттiв? Отими неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - зда║ться, йдуть кудись дво║ хлопчакiв... Все там зата┐ло в собi тривогу, сама звихренiсть кольорiв нiби вiщу║ якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на "Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виника║ одна и та ж асоцiацiя - здогаду║шся, яка? - Та певно ж... Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полиша║мо рiдну Тернiвщину, йдемо у свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов донкiхоти. Вперше покида║м домiвку, пуска║мось у далеч незвiдану, тож почува║мо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога! "Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмiнно подоба║ться малечi, бо ж у такi казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона, "Гася". В'║ться i в'║ться помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб i далi мрi║ помiж хлiбiв... За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi, зупиня║мось, щоб озирнутись востанн║: прощай, Тернiвщино! Прощавайте, рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi, де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобi яко┐сь аж надто пекучо┐ кривди... Тернiвщанський вiтряк бовванi║ вежею край села, на розхрестi дорiг. Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвiювали тугим сво┐м вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi. Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам ┐х виднiше було, виходять на саму дорогу... - Глянь, то ж вони! - гука║ до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi бабуся... От народ! Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько ┐х ждуть... Кому, здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, ┐ наче аж сюди чути нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi". Доки й схова║мося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж - розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не схожо┐ з нашою, для мандрiвки останньо┐ чи, як ото мовиться, вiчно┐: одежа чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку, зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що ┐х жде, бабуся не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi. Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась, нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi, хiба неодмiнно в нiй мас та┐тися щось недобре? А, була не була... Розвивайся ж, ой та сухий дубе, Завтра мороз буде! Ой збирайся, молодий козаче, Завтра, завтра похiд буде! Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам ┐┐ упiвголоса, сидячи взимку за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння ┐┐ й зараз знiма║ iз нас страх та непевнiсть, дода║ вiдваги. Похiд так похiд! - Прощавайте! - маха║мо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у сонцi. - Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми руша║мо далi. Хоч як щемить на душi, та все ж намага║мось пе показувати цього один перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто зна║, чим нас зустрiне Козельськ. Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озбро║нi пугачами, завзято вiдстрiлювались вiд махновцiв... Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному, зате ж ┐хали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а зараз тьопа║мо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема, пережива║мо смугу труднощiв. А до районно┐ нашо┐ столицi пiшiй людинi добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву? Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд сво║┐ нiчно┐ пристрастi, вiд вседолаючо┐ любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн крила знапружить i одразу злiта║ вище, понад дерева, щоб не заплутатись у нiчному гiллi, як, бува║, заплутуються кажани в кiнських скуйовджених гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов курчата, плента║мося кожен на сво┐х двох. Поклали собi: як дiйдемо до Громово┐ могили, отодi зробимо перепочинок, не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похиту║, свiт жовкне, якiсь темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi вона вирина║ з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що ледь вигляда║ з землi, це i ║ Громова могила! Вона нiби матка серед багатьох менших могил, що ┐х всюди розкидано в наших степах, - давно кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють, порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх довколишнiх сiл, Громова - то сво║рiдний маяк серед безбережжя наших степiв, орi║нтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не до┐жджаючи верстов зо три до Громово┐, або: це з нами сталось одразу за Громовою... Розмiрами Громова величезна, схили ┐┐ всуцiль поросли срiблястою травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б. Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видира║мось по цьому ковзкому срiблястому схилу, а коли опиня║мось на самiм вершечку Громово┐, то аж гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкрива║ться цегляними будiвлями та куполом райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген, низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй. Ма║мо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, ма║мо й по чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспно┐ комори, тож, пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край. - Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купа║ться... Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви колись йому скажете - що там? Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у недосяжностi, вiн почува║ться. - Шулiка, чи, може, орел? - Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере... - Нi, орел! - Нi, шулiка! - Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха! Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй? Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких поладупкiв? Дiрочка темнi║ в сухiй землi - що там у нiй? То один, то другий приклада║мось вухом: о, зда║ться, джмiль там гуде! Головний скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити ┐┐ хочеться. Ще у нас ┐┐ звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз ┐┐, срiблясту травичку оцю степову, названо ║вшан-зiллям, так принаймнi розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша худоба ┐┐ не ┐сть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд не┐: коли довго диха║ш, аж голова хмелi║. Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й Козельськ), зiлля теж дике, але ┐стiвне, в цьому його перевага, нехвороща ж гiркотою не поступа║ться перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи вона не вiдцвiта║, в будь-яку негоду не втрачав сво║┐ срiблястостi, i щось у нiй ║ таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби вигляда║ когось, - чи не за те й люблять ┐┐ вiтри? Вiд само┐ колиски ми чу║м: "У полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не чорнiла". Це, нам зда║ться, саме й спiвалось про Громову!.. Млi║ в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купа║ться... Та ось несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплю║мось разом на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях по┐зд гукнув, вилiтаючи низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть. Зараз ще нам невздогад, з яко┐ далечi вiдстаней, з яких моторошних ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрi║ нас материнським сво┐м теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд не┐ й ми вiдмiрятимем сво┐ шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших степiв. - Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом зверта║ться до мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi? Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто, розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних ру┐нах. Бiло-бiло квiтують сади, i потворнiсть ру┐н, що лежать цiлими горами, - так це там по║дналось. Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях, вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось ма║м знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав та║мниць тi║┐ замуровано┐ штольнi, до яко┐ ми вступили темно┐ ночi, озбро┐вшись заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружно┐ загадковостi, недовiрливо занурю║мось у темряву з сво┐ми лiхтариками, бо ж хто скаже, що ма║м вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цi║┐ лисо┐ гори. Може, чека║ нас тут склад яко┐сь нам не вiдомо┐, загадково┐ збро┐, можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейно┐ лiплено┐ рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протира║ вкрите пилюкою давн║ полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзi┐, виникла... Нi, люди, таке випада║ раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз серйознi солдатськi обличчя, що ┐х мовби торкнулось неземне свiтло... Тi║┐ ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах... Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена камiнням гори, а сталось iнакше, ┐┐ врятовано, i свiтло краси вже струму║ на кожного з нас, входить у тво║ духовне ║ство, i невiддiльнi стають вiд не┐ i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв ру┐ни серед яких ми пробира║мось, обережно несучи на чи║мусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з iталiйським сво┐м дитям на руках, видобувшись iз темряви сиро┐ й похмуро┐ штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч... - Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважу║ Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан? - Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем ру┐н i не зводили з не┐ очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас... XXII Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилиску║ змигка-ми сонця на металi, на лаках та склi, нескiнченним сво┐м блискотiнням, летом нестримним вона ще бiльше уподiбню║ться до витворiв само┐ природи, нагаду║ величезну рiку, що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз шумом та свистом енергiй! I враз знерухомiло все. Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй. Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiвано┐, аж неприродно┐ тишi хайвею. Здивовано погляда║ на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом, з iншо┐ машини визирнула лiтня японка в окулярах, пита║: що сталось? Десь за нами зрива║ться виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно наближа║ться, мов шквал, залiзним криком розтина║ повiтря. От уже пролетiв мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi машини i ┐м навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду щось ┐х зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих халатах... В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба, те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз сто┐ть нерухомо, розпiка║ться на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячо┐ гуми, лаку, бензину. Траса завмерла, зда║ться, надовго, отже, вам, подорожнiм, тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною нотою? - По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"... Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не пода║ ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого сетера, що, часто дихаючи, вигляда║ з розкiшно┐, пурпурового кольору машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо крихiтно┐ сво║┐ осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного свiту. Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi лiчильники спиненого часу. Щось фатальне ║ в них, нiкому не пiдвладне, тривожне, позачасове. Серед тишi полуденно┐, серед безмовностi знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу, одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя. Одначе - що ж там? Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка, напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в маревах-iмлах... Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка: "Private property" або просто "Priva