горищi, де виплодок цей розважався вiнчестером, крiм запасу набо┐в, було знайдено ще й цiлi купи расистсько┐ лiтератури... - Наплодилося ж ┐х, - зiтхнула Заболотна. - Увечерi на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навiть серед бiлого дня до тебе може вчепитися якийсь патологiчний тип або звiдча║ний наркоман: осмiхом чемностi шкiриться назустрiч, а з-пiд плаща вже фiнку показу║ - монету йому дай, бо вiн гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь яко┐сь гидоти? - Принаймнi тримався вiн досить нахабно, - сказав Заболотний. - Навiть хизувавсь: зовiть мене терористом... Що це вiн стрiляв, не став i заперечувати. "Нащо ж ти стрiляв?" - "А хотiв зробити вашим малим комунiстам сепрайс!" - (Тобто несподiванку...) - "Для чого сеп-райс?" - "А так... Сепрайс, i все". - I при цьому гидка усмiшка дегенерата. - Звичайно, займатися б цi║ю справою Дударевичу, а не Заболотному, - сказала Соня, - чи й хто iнший мiг би пiти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось вiдрядити в ┐хнi офiси на переговори, то щоразу жереб такий мо║му ось випадав. Де найнепри║мнiше - туди неодмiнно вашого друга пошлють... - Нiхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав - вiн сам зголосився, - уточню║ господар. - Отож... Бо йому найбiльше треба! Вiдмовитись вiн не вмi║! Хоч у пекло, а пiде правди дошукуватись... Скажiть, - вона усмiхнулась до мене раптом, - чи всi такi скаженi виростали у тих ваших тернiвщанських глинищах? Нiби докiр, а в словах ┐┐ чую приховану гордiсть. - Довелось нам, Соню, пiдвозити сьогоднi одного хiпi, - певне, щоб змiнити тему розмови, став розповiдати Заболотний дружинi. - Злива, нiч заходить, а вiн, до рубця промоклий, сто┐ть на узбiччi, "голосу║". - I ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пiчного в машину? - вжахнулась дружина. - Серед них же i вбивцi ║! - Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближнiх не посягав. Просто людина-квiтка. Справдi, серед них ║ такi, що вважають себе квiтками. Нам випала квiтка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати... - Певне, ще один бродячий фiлософ? - Та схоже... В усякому разi хлопець не пустопорожнiй, - жвавiша║ Заболотний. - Деякi його мiркування, безперечно, вартi уваги. Скажiмо, вiн вважа║, що нам, землянам, потрiбен який-небудь сигнал iз всесвiту чи навiть з'ява позаземних пришельцiв - щоб нарештi нас об'║днати! В одне зiбрати весь генiй людства й поставити його на захист плаиети - ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згурту║ неуживчивих оланетян в ║дине цiле i заряту║ нас як рiд!.. Я в подивi дивлюсь на Заболотного: що вiн припису║ тому хiпi? Не говорив же той чогось подiбного! А Заболотний, зрозумiвши мiй подив, весело приспокоюс мене: - Мiг, мiг той хлопець i таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому бiологiчному видовi пiсля ночей Брахманових... - Надто високi матерi┐, - сказала Заболотна майже недбало, i думка ┐┐ знов новернулася до того жахливого випадку з обстрiлом квартири. - Що серед дiтей без жертв обiйшлося - це таки щастя, хоча за Лiду, правду кажучи, я й зараз не зовсiм спокiйна. Днями Лiда призналась, яким вiн ┐й, той бандюга, страховиськом уявля║ться: волохатий увесь, з пазурами замiсть пальцiв, сидить мiж скелями хмарочосiв i щовечора вистежу║ когось, припавши кривавим оком до оптичного прицiлу гвинтiвки... Погляд Заболотно┐ мимовiль ковзнув по зашторених вiкнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час вiд часу тривожить тут не тiльки дитячу уяву... - Судили його? - питаю. - Неповнолiтнiй виявився, - каже Заболотний, - тим-то й покаранню не пiдляга║... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста зама┐ ерiлого. - Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночi, - вiдмахнулась i Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стiл з вечерею, щоб усе там було в не┐ iдеально. Господар тим часом заходився клопотатися бiля бару, вмонтованого в стiну, - видно, для нього це заняття при║мне - чаклу║ над пляшками, як справжнiй бармен, кривдить лiд в келишки, з веселими нотками в голосi допиту║ться в дружини: - Тобi сьогоднi що? Чистий джин чи джин енд то-нiк? - Це вiн вимовля║ з якимось лукавим притиском на останньому словi. - Менi тiльки "енд тонiк", - вiдповiда║ дружина тi║ю ж жартiвливою iнтонацi║ю, i вони обмiнюються усмiшками, бо якесь, видно, тiльки ┐м зрозумiле значення вкладають обо║ в це сво║ "енд тонiк". к люди, бiля яких почува║шся легко, невимушене, зда║ться, що ти ┐х сво║ю присутнiстю справдi зовсiм не обтяжу║ш... Такi цi Заболотнi. Не пригадую випадку, щоб менi було прикро в ┐хньому товариствi, завжди вiдчува║ш, що ти тут бажаний, тобi радi, та я певен, що це мiг би сказати й будь-хто з ┐хнiх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеря║мо, хто вжива║ чистий джин, а хто "енд тонiк", i менi при║мно слухати навiть про ┐хн║ суто родинне, про те, що старший син Олег нарештi подав ┐м звiстку, - вiн у них мореходець i час вiд часу да║ знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матерi згадалось, як вiн проводжав ┐х востанн║, - звичайна сценка, а для не┐ вона така незвичайна: сто┐ть ┐┐ син уже зовсiм один серед аеродромного поля, дивиться вгору, маха║ лiтаковi вслiд, i вже тiльки матерi дано впiзнати його - сонце суцiльною плямою лягло на юнацьке обличчя. - Менi здавалось в той момент, наче на всiй землi вiн там сто┐ть один-один... Як вартовий планети... Заболотний, вловивши присмуток у голосi дружини, хоче якось розважити ┐┐: - У сипа вус моряцький висiявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? - заклика║ вiн мепо в свiдки. - Втiшай, втiшай, - сумовито хита║ головою дружина. - Пливуть лiта, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли... I вона з нiжнiстю глянула на чоловiка. - Посивiв ото як... Чи не рано ти в мене посивiв, соколе мiй? - Саме вчасно, - схмурю║ться Заболотний. - А ось ти як була, так i ║ чорноброва. - Не кажи, налiталась i я, -сказала притомлено. - Iнодi вже й спокою хочеться... - Ну-ну!-вдавано настрожив Заболотний. -Що за розмови: "налiтались"? Все в природi створене для лету! Он i хлопцi, - вiн очима вказав у бiк фотографi┐, на сво┐х нестарiючих друзiв. - До цього часу в польотi... Людина летить, летить земля, летить всесвiт зi всiма сво┐ми тай-нощами, i ми з вами, власне, лише частка цього вiчного лету, по-сутi загадкового, до краю нiким не осягненого. Навiть не вiда║м: чи безглуздий вiн, чи, навпаки, сповнений найвищо┐ мудростi, тако┐ високо┐, що аж не доступно┐ для нас?.. Летимо - i це ║ життя! - Додому хочу, - зненацька призналася Заболотна. - I чого б то? - вдавано диву║ться чоловiк. - Там всюди нашi, як каже Лiда... I не треба оцих жалюзi... Заболотний, видно, вiдчувши потребу вивести дружину в ┐┐ "мiнорiв", раптом пiдвiвсь iз-за столу: - Хочете музики? Доки вiн клопочеться бiля секретера, щось розшукуючи в сво║му магнiтофонному господарствi, дружина iронiчно кивнула в його бiк: - Зараз буде його коронний номер... - Де ж та касета? - нервово порпа║ться Заболотний уже в iншiй шухлядi. - Замiсть нервуватись краще спокiйно повтори оту чаклунську формулу, - весело радить дружина i пiдказу║, нiби в грi, скоромовкою:- "Вiддай, куций, бо вдавишся! Вiддай, куций, бо вдавишся!" - Стоп! Вiддав, заклинання помогло, - смi║ться Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась. Звичними, точними рухами вiн налаштував магнiтофонну стрiчку, ввiмкнув звук, i ось у цiй тишi, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькi, дивнi якiсь позивнi, що, здасться, долинають до пас iз далеких свiтiв, десь iз пайвiддалепiших галактик... В кiмнатi сталося щось, i це щось подiбне чуду: Коник степовий сюрчав! Я помiчаю, як Заболотнi змiнились, обличчя в нього i в не┐ враз прояснiли, наче опинились обо║ десь-десь i наче iнше повiтря наповнило кiмнату, i вже й тi молодi льотчики зi стiни, що стояли, обiйнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цi║┐ музики дослухатись... - Хобi його, - влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловiка. -Якось привiз записаного перепела, iншим разом - тьохкання солов'я iз тернiвщансько┐ балки... а це ось, будь ласка, коник виступа║... Ми слухали. Недосяжна галактика тернiвщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повiтря зiткану музику. - Це тепер модно, - вiдгукнувсь Заболотний вiд магнiтофона. - Мелодi┐ коникiв, рiзних цикад сьогоднi успiшно тут конкурують навiть з платiвками бiтлзiв... У нехитрiй цiй музицi нервовий наш вiк шука║ для себе заспоко║нь. Та й ранiш люди щось у нiй для себе знаходили. Анакреон чи хтось iнший з античних поетiв навiть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в свiтi музики. Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потiм знову голосок, i ми спрагло вслуха║мось в дивне, нi на що не схоже сюрчання-цвiрчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого трiску сюрчання, так чимось торка║ душу, затиснуту серед цих опущених жалюзi, серед навислих десь iз темряви нiчних хмарочосiв. Крихiтний житель степiв, створiння найменше з малих, а який у ньому дух невтомностi, дух життя. - От вам i коник, - сказав Заболотний, коли стрiчка скiнчилась. - Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!.. XXVIII Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звiдси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вража║ вам душу сво║ю незбагненною блакитною неосяжнiстю, де ночi темнi, як у тропiках, i лиш по обрiях, нiколи не гаснучи, багрово червонiють бунчуки заводських димiв... Там вони мчали у чудовi днi середлiття. На однiй iз зупинок Заболотний запитав мiсцевого пастуха-iнвалiда, що, однорукий, пас свою корiвчину на налигачi попiд лiсосмугою: - Чи це тут були колись Фондовi землi? - Можливо. Не чув про такi. - А траса ця вiдколи з'явилась? - Пiсля вiйни одразу нiмцi полоненi ┐┐ клали. - Так змiнився весь край: де були дикi трави, зараз хлiба, хлiба... - Життя йде, аякже. I вони мчали далi. Тро║ ┐х, подорожнiх, вiльних, як птицi, людей. Пiсля тривалого перебування в далеких краях, пiсля виснажливо┐ напруги того життя, де все було iнше (i люди, i небо, й дерева!), де багаторукi череватi будди упродовж довгих, тягучих лiт посмiхалися ┐м з незмiнною загадковiстю, нарештi мають вiдпустку, ┐дуть до моря. До моря, в якому не буде акул! А поки що бистрiнь автостради, мигтiння придорожнiх дерев i в усi кра┐ степове роздолля, що простором сво┐м аж п'янить. Розляглося хлiбами до самих небес i десь далi, за виднокруг. Тро║, що в машинi, настро║нi весело, безжурно, ┐х раду║ свiт. При║мний для вих навiть цей пучечок срiблясто┐ трави, що стирчить над лобовим склом, прилаштований вамiсть амулета. Заболотний десь нащипав цi║┐ травки у лiсосмузi i ото приткнув над собою, на рiвнi очей. Запевня║, буцiмто лiтописне ║вшан-зiлля, навколо якого дослiдники досi ламають списи, найпевнiш i було не чим iншим, як оцi║ю степовою мiтличкою, котра ма║ такий мiцний, терпкуватий дух. - Сентиментально й сумнiвно, та хай буде по-твоему, - виявля║ терпимiсть Дударевич, господар машини. По службi вони, бува║, конфлiктують, доходить подеколи до гострих сутичок, а зараз мiж ними сама злагода. Тамара каже, що це ┐х по║днала дорога, швидкiсть, насолода вiдпустки. Обидва приятелi сидять попереду поруч - один за кермом, другий у ролi радника бiля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднiм сидiннi, обтягнутiм квiтчастою - золотаво-оранжевою iз синiм - тканиною, що Заболотному буйнiстю кольорiв нагаду║ розпущений хвiст павича. ┐дуть швидко, однак жадають ще бiльшо┐ швидкостi. Тiшаться, мов дiти, коли вда║ться когось перегнати. - Ану обженем оцю блоху! - А цей сарай на колесах - чи довго вiн чадитиме перед нами? - З дружньо┐ держави, а так чадить, ха-ха-ха! - Обганяй його, смолокура! - пiдбадьорю║ Тамара свого Дударевича. - Жени смiливiше, серденько! - Жену, мо║ золотко. Не ма║ собi рiвних наш "мустанг"... Недаремно два роки ми збирали на нього сертифiкати. Незграбний дизель, стрiляючи кiптявою, зостався позаду, обiгнали й напхану пасажирами малолiтражку з йалiзами, прив'язаними зверху, розiтнуте повiтря, обтiкаючи "мустанга," пругко свистить за вiтровим склом. - Мчати отак з вiтерцем, - каже, вiльно вiдкинувшись на сидiннi, Тамара, - це в природi сучасно┐ людини. Мабуть, i в генах ┐й уже оселився дух динамiзму, жадання швидкостей. Дорога наелектризову║, тут просто молодi║ш! Ви як гада║те, Заболотний? Та не встига║ вiн вiдповiсти, як гонитва ┐хня, сягнувши межi, кiнча║ться - кiнча║ться тим, чого, власне, й можна було чекати... - В авiаторiв це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. - Дiставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас нiяких знарядь, крiм ластiв для пiдводного браконь║рства? - Ми завбачливi, ма║мо й домкрат. Доки приятелi пораються з колесом, Тамара, залишивши ┐х, блука║ серед придорожнiх шовковиць. Шовковицi натрусилось, нападало, ногою нiде ступити, i на деревi ножна гiллячка облiплена плодами. Бiлi й чорнi, м'якi, соковитi, вони самi просяться до губiв, кинеш - тануть у ротi. Ах, смакота!.. Чи║ воно? Кому належить? Вiддалiк хтось сидить пiд лiсосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композицiя: сидить край шляху людина, а перед нею - хлiба, хлiба, хлiба. Колись Тамара навчалась у художнiй студi┐, хотiла б вона зобразити це. Нiчого бiльше: тiльки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнiм мерехтiннi безмiр хлiбiв. Хiба не могло б це бути символом само┐ планети? Хiба не в цьому ┐┐ сила i сенс? Той невiдомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсiм не цiкавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куня║? Плечi й картуз незворушно темнiють серед сивизни бур'янiв. Тамара, наблизившись, запитала: - Пробачте... Чи┐ це шовковицi? Плечi ворухнулися, як зi сну, голова на мiцних в'язах, в кашкетi з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобi, повернулась невдово-лено в Тамарин бiк: - Що? - Я дозволила собi посмакувати... А вони ж, цi шовковицi, мабуть, чи┐сь? Обличчя в комбайнера аж темно-сизе вiд пилюки й щетини. А серед цi║┐ пилюки й щетини два клаптики чисто┐, ну просто небесно┐ блакитi, в якiй пiсля промайнулого невдоволення з'явля║ться щось доброзичливе. - Всiхн║ це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й родить... Нашi не встигають за клопотами й збирати... Дiтям, коли ┐х везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Поза┐даються, не знають потiм, як i вiдмитись. Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що вiд хлiбiв. Сила i зморенiсть. Тиха, мужня статечнiсть. Бруд поту на посрiбленiй скронi, сiра пилюка на сiрих бровах, а пiд ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не драту║, як першо┐ митi, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа iз траси... Яку душу та┐ть у собi ця кострубата закiптюжена постать, що так природно вписалась в розлите свiтло степiв, в цю прозорiсть повiтря? - Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, вiдчувши на собi вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце вiн перед вами, натуральний, як ║. Напарник пiшов у загiнку, а я вирiшив: дай трохи посиджу, дух переведу. - Творець хлiба... А я ваш спокiй порушила... Пробачте. - Нiчого. Ми звичнi. Оджниву║мось, тодi вiдiспимось, а зараз... Бачите, скiльки ото бiлих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути позбирати ┐х вчасно... Тамара кинула звеселiлий погляд у простiр, мовби й справдi сподiвалась там побачити отi його паляницi... Величезний лан, аж наче припалений, гущавiнню чисто┐ пшеницi тиснеться до само┐ лiсосмуги. Лита мiдь колоскiв сто┐ть сухо, безшерхiтно. Де-не-де в глибинi лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землi, як ┐┐ там i взяти комбайном... - Скажiть, вас нiкуди звiдси не тягне? - А куди? За довгим карбованцем? Декому подоба║ться бути лiтуном-перекотиполем - дiло його. А котромусь бiльше до душi триматися кореня. I син мiй тако┐ ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищi льотчикiв цивiльно┐ авiацi┐, але й вiн збира║ться повернутись - пiдживлюватиме хлiба. Звiсно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це лiто. У нас ще нiчого, ото тiльки подекуди покрутило в куделi пшеницю, наче вiдьми там танцювали, а на третiй бригадi цiлий лан "аврори" за нiч буря поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град нiчний - ви чули коли-небудь про таке? - А що - це рiдкiсне явище? - Щоб град уночi? Та нiколи такого не бувало! Навiть старi люди не пригадують. Голова наш i в академiю запит подав: звiдки цей град уночi? Якi причини? Невже що в космосi дiрок наробили? За безмiром хлiбiв, за мерехтючим вiд сонця океаном повiтря ледь помiтно проступають з глибини обрiю хмари, купчастi, срiблясто-перламутровi, до краю наповненi свiтлом. - А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бiк Тамара. Вона щойно ┐х помiтила. - То не страшнi. Тi лиха не несуть. То добрi хмари... Отак стоять собi i стоять та тихо свiтяться до степу... - Мов гiрськi вершини... Вашi степовi Арарати... - Ми ┐х у дитинствi називали "дiди", - зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крiзь лiсосмугу, саме наближався до них. Механiзатор здивовано озирнувся на прибульця i чомусь навiть зрадiв його реплiцi. - А в нас ┐х i зараз називають "дiдами", - приязно сказав до Заболотного. - Земних дiдiв мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, - кивнув вiн угору. - Славнi "дiди", - не приховував захоплення Заболотний i, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на тi бiлiючi за розливом хлiбiв хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвiтлене, наче й на нього падали сяйвини вiд тих далеких степових Араратiв. - "Дiди" i "дiди", - посмiхнулась Тамара сво┐м спiвбесiдникам. - От уже ви й знайшли спiльну мову. Якась пташина, сiвши на вершку шовковицi, крикнула звiдти непри║мно, сердито. - Чого ти нерву║шся? - обернулась до не┐ Тамара. - I як тебе звати? Чи не зозуля? - Ракша, - пояснив Заболотний. - Тепер i зозуль поменшало, - знов перевiвши погляд у степ, мовив механiзатор. - Торiк одна поселилась у наших плавнях, так до не┐ з траси цiлi екскурсi┐: скiльки навiщу║, скiльки кому лiт наку║? Збирались навiть кемпiнг бiля тi║┐ зозулi вiдкрити... - I, звичайно ж, поряд з кемпiнгом ресторан "Ку-ку!"? - додав Заболотний, i обидва вони засмiялись. Пiдiйшов Дударевич, дiловито доповiв Тамарi, що "мустанга" ┐┐ вже пiдковано, все о'кей, можна рушати далi. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-пiд обрiю, поволi, з вiддаленим гуркотом руха║ться в цей бiк... Комбайновий агрегат дедалi виростав, наближаючись, з сухим дзвоном iшов загiнкою. - Оце ж мiй, - сказав до Тамари механiзатор i, спустившись з горба, досить легко, як на свою огряднiсть, рушив агрегатовi навстрiч. - Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогiн. - I вам, - кинуто було у вiдповiдь на ходу. Вiдчувалось, що вже увесь вiн зараз там, бiля агрегату, а цi подорожнi люди, хоч хто там вони е, вiд цi║┐ митi одразу мовби перестали для нього iснувати. - Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точнiше сказати, справила невигiдне враження. - Ви можете й помилятись, - заспокiйливо мовив Заболотний. - А взагалi, хто ми йому? Сiли в машину i тiльки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича: - Зупини. - Що сталося? - Стороння пасажирка заблукала. Вiн опустив скло, щоб дати можливiсть вилетiти заблу-калiй звiдкись до салону бджолi. Коли випустив ┐┐, Дударевич, давши хiд, докiрливо похитав головою: - Ну, зна║ш! Це ти справдi такий сердобольний? Чгi биявся, що вжалить? - I те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племенi. Ось чи┐ звича┐ та етикети студiювати б нам, дипломатам. - Нi, це без мене, - скрививсь Дударевич. - Та й тобi... Ти ось випустив бджолу, пожалiв ┐┐, а вона ж загине. Бо звiдси вона на пасiку не втрапить... - Втрапить. Сво┐х вона знайде, будь певен. - Яким чином? - зацiкавилася Тамара. - А вусики-антени? Уявiть собi, на кожнiй антенi п'ятсот тисяч чутливих пор, i кожна пора ма║ нервовi закiнчення... - Фантастика! - Саме так. - О, скiльки ще тi║┐ фантастики у життi, - сказала Тамара. - На сеансах гiпнозу, скажiмо, спостережено: спроби навiяти гiпнотизованому аморальнi вчинки викликають раптовий вихiд його з гiпнотичного стану! Хiба ж не дивно? - Дивно. - I хiба це не свiдчить про чистоту, закладену в самiй природi людини. Тiльки диявольськими зусиллями вда║ться спотворити iстинно людське в людськiй душi... чи навiть зламати ┐┐. Знiвечити. Жалюгiдний покруч, ляльку чи кар'║романа з не┐ зробити... Але ж при найменшiй можливостi вона знов воскреса! На те вона й душа!.. - Люба моя, ти знову вита║ш в емпiреях, - зiронiзував Дударевич. - Якщо ти в рожевих окулярах, скинь ┐х... i озирнись: чи не посiрiють тво┐ ландшафти? - Не посiрiють, будь певен. - На дуже високу, видно, хвилю настро┐ла тебе зустрiч з тим польовим атлантом, - додав Тамарин ревнивець, маючи на увазi комбайнера. - А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надiйна! На таких трима║ться життя. Правда ж, Заболотний? Пояснiть хоч ви цьому мо║му цинiковi, що вiн цинiк. Дружину свою тiльки за те, що вона здатна захоплюватись, Талейран мiй ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не зна║те, як вiн мене ревнiстю дошкуля║, звичайно, потайки вiд колег... - Невже ревну║? - запитав Заболотний. - О, ще як! Просто дивно. Бо взагалi ж вiн у мене стражда║ на емоцiйну недостатнiсть. Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зiтхнув глибоко. - Ось ви мене вважа║те недостатньо емоцiйним, - заговорив вiн неголосно, тоном навмисно сухуватим, - i це по-вашому неабиякий гандж, а власне - що в емоцiях? Всi лиха здебiльшого вiд них! Злi пристрастi, пиха, заздрiсть, пiдступнiсть - це все вони, вашi емоцi┐, ваша так звана лiрика! I глобальнi конфлiкти, зрештою, вiд них... Бо вiйни - це та ж пиха, его┐зм, владолюбство, прагнення когось розчавити, пiдтоптати... Iнакше кажучи, логiка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому уявля║ться. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навiть жорстоко, але далекоглядно - в цьому порятунок! Мислити стратегiчно - ось чому треба навчитись. Принаймнi я - за диктатуру мислi. А якщо вже ви хочете рятувати планету, - а я ж знаю, ви хочете саме цього i нiяк не менш, - тодi мислiть розважно, не будьте смiшними й на┐вними. - Смiшна й на┐вна - це в нього я, - пояснила Тамара Заболотному. - Факт вiдомий, до речi, всьому дипломатичному корпусовi, - зауважив Дударевич. - Зате ти в мене сама розважнiсть, сама доцiльнiсть i нiяких вiдхилень. В чому я була справдi на┐вною, так це в тому, що пiддалась на тво┐ умовляння, згодилась прийняти вiд тебе весiльну каблучку... I ось маю: такий ти в йене правильний, далi нiкуди! А я б хотiла, щоб мiй благовiрний вико┐в коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навiть коханку завiв би... Може б, нам тодi обом було веселiше? Ну ж бо, поринь у мрi┐... Дударевич раптом нахмурився: - Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навiть слухати нiяково, а менi чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою вiдвiдали Хiросiму. Не зайве й тобi перенестись би думкою туди... Ось ми сто┐мо, недавно одруженi, ще закоханi, i мовчки дивимось на сходи банку "Сумiмо-то", де вiдбився силует людини, тi║┐, ще недавно живо┐, можливо, навiть прекрасно┐, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у мiраж, у нiщо. Зоставила нам лише свiй негатив - homo sapiens на гранiтнiм папiрусi вiку... I ти хочеш пiсля цього, щоб я вiрив у твiй виiдеалiзований свiт, поринув у мрi┐. - А ви зна║те, що в Хiросiмi того дня, - присмутнiлим голосом сказав Заболотний, - крiм японцiв, гинули i американськi вiйськовополоненi з тамтешнього табору - бiлi, негри... I навiть там, на краю життя, де, здавалось, кiнча║ться самий рiд людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, - навiть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючi┐, иiдтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанiвжилi, обгорiлi, рятували iнших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячо┐ рiки дiтей, побожеволiдих вiд болю й жаху, - хiба це все, зрештою, не вромовля║ на користь людини? - От-от, саме ще й мала я на увазi, - гаряче вiдгукнулась Тамара. - Людська солiдарнiсть - це взагалi найбiльша цiннiсть, яку ми винесли з вiйни, - в задумi сказав Заболотний i, одвернувшись, до ринув поглядом у степи. Траса - через дитинство! Через тихi, майже нездвиж-нi свiтанковi лiта - цей лет, свист, скажений кiлометраж... Не раз i йому зi сво┐ми однополчанами доводилось у цiм степовiм небi лiтати, i досi бачить вiн, як проводжають ┐х у полiт, зовнi мювби й безтурботних, друзi-механiки, зброярi, мотористи та ще дiвчата з ┐дальнi льотного складу... "Не запiзнюйтеся ж, хлопцi, на вечерю!" З удаваною веселiстю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дiвчата,- дроводжаючи вас, зда║ться, й сумнiву не мали, що замовлять вiд лиха вас сво┐м словом, вiдводять найстрашнiше, - безперечно, вени вiрили в мадгiчму силу сво┐х побажань... Одначе часто виходило таж, що й магiя напутиiх слiв ио спрацю║ i до вечерi - серед похмурих, лютих та зморених - когось таки не буде, чиясь ложка так i лежатиме ие торкана, i тiльки важкi думки про того, котрий не одвернувся, ще довго ║днатимуть вас, живих, уцiлiлих. Отi иочi-максимум (ночi з максимальним числом бойових вильотiв)... Заболотного й досi часом подив бере, що вiл ║, просто ║, iсну║ i знову мчить ось тут степами, випадково вцiлiвши пiсля всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у пробо┐нах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену пiдозру було кинуто на того славного хлопця, i коли вiн з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злiстю: "До ворога перелетiв, де iнакше...." А що тiльки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тiльки вiн ║диний мiг посвiдчити, де сталось i як, то i йому було кинуто: "А чим доведеш?" Обурений недовiрою, вiн тодi сам собi клятву дав: "Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!" .Пiсля вiйни вiн побував у цих степах i при допомозi ладей таки розшукав те, що мав вiднайти, i з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощанiй пiрамiдi. Чiесае iм'я друга очистилось вiд надагену та обмови, i хоч друговi твоему вже однаково, мертвi з могиди не тиодячися, а втiм... Скiльки разiв доводилосъ отбиватись кризь во┐ни, засийни, щоб вийти цiди, переязвати напругу втих вирiшальних секунд, що лишаються до початку атаки. Нiч крiзь нiч на висотах, де та w6a, иi аiрок, лиш жиждавали прожектор i та зенiтам... - Чому, Забомими, ви вiхоло не рассказува║те про сво║ льогтащьве життя? Ви ж iз гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час .евакуацi┐ дивитись бузи страдно на ворожi диталя, а ди ж ┐х збивав? - Вiй ┐х лущив, як горiхи, - зауважив тоном iронiчним Дударевич. -Хiба по ньому не видно: натурою вiн камикадзе, дiвдизiа-торпеда. Тамарi його жарт не сподобався, видався безтактним. - Ще тобi на цю тему iронiзувати. Скажи спасибi, що иедолiтиом був, коли iншi й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне iснування, краще помовчав би в таких випадках... Вундеркiндом рiс, пiд крилом у папи-мами, а чиясь юнiсть тим часом на фронтах згорала. - Кожному сво║, - кинув вiд керма Дударевич. - Не всiм жо ставати героями. - А я й не герой, - нахмурився Заболотний. - Я вже помiтила, - звернулась Тамара знов до Заболотного, - що фронтонi люди чомусь неохоче розповiдають про сво┐ подвиги. Ухиля║тесь ви також i вiд ризиивi;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу iнi на не┐ витримали. А я ж знаю! Менi з достовiрнше джерел вiдомо, з якою гiднiстю вiдстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чii, як мiй Дударевiч! сказав би, окремих чорнильних душ, якi ще подекуди мають мiсце. Зна║м, який натиск був на вас: "бери дужину з мовою", "я доброю анкетою", "навiщо тобi окунацiйна, вона буде тiльки гальмом для просування по службi"... Мiй Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору. Хiба нi? - зиркнула вона на чоловiка. - Но вже в минулому, - вiдповiл Дударевич. - Соня-сан переконала нас, що вона гiдна свого Заболотного. почуття зрозумiле, а ось чому ви, постороннi жiнки, всi вiд нього в такому захватi, цього я нiяк не збагну. - А це ж яснiше ясного, - вигукнула Тамара. - Мужчина, який у найскладнiшiй ситуацi┐ мiг так постояти за свою любов, хiба не вартий захвату? Заболотний справдi повiвся, як лицар неба, пробачте за комплiмент... А як би мiй Дударевич учинив, коли б довелось вибирати мiж мною i його постiйною коханкою на iм'я Кар'║ра, це ще питання. - Не мели дурниць, - розсердився Дударевич. - Ба, лютиться, бо правду кажу, - усмiхнулась Тамара. - А вам, Заболотний, може, цiкаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зiграв колись на мо┐й дiвочiй довiрливостi. Ось я бачу себе зовсiм юною в училищi. Захоплю║ться мистецтвом дiвчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здiбне, сам професор казав: пода║ надi┐... Пригаду║ш, Дударевичу, якi я статуетки рубала з гранiту? - Ще б пак, надiне танкiстський шолом, щоб не глухнути, i, як дятел, з самого ранку довбе й довбе... Тiльки все чомусь трiйки хапала... - Не в п'ятiрках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота влюбливiсть, якою ти и досi мене докоря║ш. Але ж не те основне. Прагнулося безпомильно знайти себе, сво║ покликання, тим-то й опинилася згодом в iншому навчальному закладi, запалилася новою мрi║ю - будувати мости... Так, так, мости! I хiба ж не могло це бути реальнiстю? Тамара-брiдж який-небудь, може, навiть i вашу гоголiвську рiку прикрасив би, вiд берега до берега перекинувся б, ажурний, срiблястий... Було б, якби не цей Дударевич. Не дав довчитися. Вирiшив, що молодому, перспективному дипломатовi потрiбна жона-оздоба! - Жона-оздоба? Це щось нове, - здивувавсь Дударевич. - Ошукав, спокусив, забив памороки. По┐демо на край свiту, зусiбiч планету побачиш... Подруги заздрили: полiглот! Дипломат, син дипломата. Майже як Асурбанiпал, син Асурбанiпала... - Не було такого, - кинув незлобиво Валерiй. - Нiчого не скажеш, зумiв захопити, - вискаржувалась вона далi. - Та як було й не пiддатись спокусi? По┐дем, де вiчне лiто, орхiде┐ цвiтуть круглий рiк, знайдеться й тобi мiсце в амбасадi, станеш серед наших першою дамою... - А хiба й не стала? - А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Ново┐ Зеландi┐? Смердючi канали Джакарти? Рiзанину фанатикiв, коли вони в одну нiч винищили стiлькох наших знайомих, всю рiчку загатили трупом. Дударевич каже: контрасти. Збожеволiти можна вiд ваших контрастiв! - вигукнула Тамара, креснувши у бiк чоловiка гнiвним поглядом. - Минулося, - сказав заспокiйливо Заболотний. - Ма║те передишку. Нiяких стресiв, дихайте степом, радiйте буттю... - Доки вiддiл кадрiв не покличе в нове загранвiдря-дження, - осмiхнувся Дударевич. - Тут справдi гарно, - стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове роздолля. - Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви пiд цим небом виростали... Якi простори, скiльки тут свiтла! Степ, як i океан, да║ вiдчуття безмежностi. Тут краще почува║ш планету. - Це точно вловлено, - згодився Заболотний. - Уявляю, Заболотний, - вела далi Тамара, - як це j; вам, людинi степiв, пiсля всiх ланчiв, прийомiв, хитромудрих ваших дипломатських по║динкiв повернутися знову сюди, в рiдну стихiю! Адже ви нарештi вiльнi вiд усiх умовностей, вiд нещирих усмiшок та застольних двознач-ностей, що ┐х потiм до ломоти в лобi розгадуй... Мабуть, тiльки тут можна оцiнити, яка це перевага, коли слово i погляд синхроннi, мають значення цiлковито правдиве, ясне, iстинне, як оте небо, як повiтря, що так слiпучо мерехтить до самих небокра┐в... Чи, може, я помиляюся? - Нi, сонечко, ти не можеш помилятися, - зробив спробу пожартувати Дударевич. - Спасибi, - нехiтьма кинула дружина й далi зверталась до Заболотного: - I ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в сво║му степу, в його обiймах! Вашi незрадливi небеснi "дiди" знов поглядають звiдти на вас, щось мудре, нам невiдоме, виповiдають... Я певна, що в душi у вас виру║ зараз цiла буря емоцiй, нiжностей, спогадiв юностi... Те, що для нас iз Дударевичем просто бур'янинка, придорожня, гiркий полин, що не виклика║ нiяких асоцiацiй, для вас, нема║ сумнiву, то цiннiсть, творiння природи чи, як ви кажете, ║вшан-зiлля, в якому для вас та┐ться щось особливе... - Вiн зараз як магометанин, - пiдкинув жарт Дударович, - мов iндус у тюрбанi, що бо┐ться иа якусь тут свою травинку ыасяунити, -бо вона для нього свящешна. - Мави рацию, - згодився Заболотний, як ┐м здалося, без усякого жарту. Надвечiр ми зробили привал. Дозволили собi розкiш, оскiльки мають намiр ┐хати цiлу нiч, коли и сыека спаде, i рух, сподiваються, буде менший. Звернувши а траси, вiддiленi вiд не┐ лиш смугою накiптюжених придорожнiх дерев, влаштувались ли'нем до степу бiля купи запашно┐, щойно скомбайновано┐ соломи, - щодалi на пiвдень скошених полив ста║ бiльше, свiжi стернi з розкиданими по них ось такими солом'яними купами пiдступають до -само┐ дороги. Тiлiьки ввернули з траси, i вiдкрився ┐м зовсiм iнший свiт - сиовыедий тишi, злагоди, свiт бджоли i квiтки, свiт гармонi┐! Так принаймнi сформулювала Тамара свое вiдчуття, першою опустившись на срiблясту травичку пiд лiсосмугою, де, не зачепленi комбайнам, дружно спйвiсиують духмянi ваоид'ьки, й буднiк, i навiть падалiшнiй соняшник, до якого прилипло кiлька бджолят... Поруч солома, пухка, ще надiовнена духом сонця, на тиi незабаром i розпласталися горiлиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них нiяких дискусiй, ┐м навiть перемовлятися нехiть, тут чу║ш лише, як тобi заспокоюються нерви, як посту.iюво з тiла виходить втома й напруга дороги. Палас захiд. Ссшце сiдас у вишю-чорвош моря iмли, стоп кута║ться в куряву, i в тiй червонiй курявi комбайни ходять десь аж ка краю землi. Звiдти, з безкра┐х стерои, на Тамару вiс теплом полиi, у повiтрi чаду зовсiм не чути, хоч траса шкварчить десь зовсiм поруч за лiсосмугою. Там, за деревами, летить i летитт. потiк машин, лишаючi┐ по всiй трасi бокниовниi гар, а тут це здорово польонi попiтря саме пливе у грудi┐, i чу║ш, як суха земля пiсля денно┐ спеки диха║ до тебе гарячим, майже тiлесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженствi, щиро i┐ схвильвав каже: - Друзi, нiкуди я звiдси не хочу... Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раiиiку вiдчувати цi простори, бачити це свiтло небес... Яке щастя... А ми його десь-iнде шука║мо... Нi, тут вiдроджу║ться душа! Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордiстю: вiн любить, коли Тамара ось так розхвильована... Це про жiнок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому вiн нiколи не певен... - Тiльки не думай, люба, ще тут еала свята, - застерiг дружину Валерiй. - Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викро┐ть для сну годину чи двi, то й добре. - Зате людина ма║ мiцний, здоровий сон. А ми на нембуталах... Нi, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись! Супутники до не┐ ве вiдгукуються, вони нiби поринули в нiрваду, в стан повдаго спокою; зда║ться, примирившись зi всiм на свiтi, мовчки споглядають над собою небо високе, нiби вперше ними поботiене, вперше для себе вiдкрите... - Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горiлиць? - по якомусь там часi стиха запиту║ Заболотний мовби сам себе. - Це людина наодинцi з вiчнiстю. - А нам з Дударевичем серед вашо┐ вiчностi знайдеться мiсце? - доцiкавлю║ться Тамара жартливо. - Прилашту║мо. - I який ми в нiй матимем вигляд? - Цiлком респектабельний. Дво║ благополучних людей, котрi мають, усе, щоб бути щасливими... - Ви так вважа║те? - А чому ж жi? - Легко сказати - щасливi. А якщо людина не зреалiзувала себе, сво┐х природних можливостей:? Тодi що? - Iнодi ми женемося за примарним, перебiльшу║м значення речей неiстотних, без яких людина може обiйтися... А натомiсть полиша║мо поза увагою те, чому, власне, нема║ цiни... Щоденно папери, сейфи, портфелi, коктейлi, а ви чу║те, он коник цвiрчить? Коли ми чули його? - Крiм трав, наш Заболотний в однаковiй мiрi не байдужий ще й до комашнi всяко┐, - розморено каже Дударевич у сво║му iронiчному тонi. - Можете смiятись, а я справдi маю сентимент до рiзних малих створiнь... - Це iнтересно! - вигукнула Тамара. - Десi не помiчала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремiнь - i раптом... - Нi, серйозно... з дитинства люблю, скажiмо, ось таку трiскотняву коникiв - сам не знаю чому. Для мене в ┐хнiм цвiрчаннi ну, як би сказати, ║ щось нiби неземне. Звуки ┐хнi мовби вiд сонця... Згодьтесь, це таки рiдкiсть. Божественна рiдкiсть.1 Лагiднiстю надвечiрньою вiяло вiд степу, небо тiшило зiр. Тамара задивилась угору, в блакить. - В якихось племен Океанi┐ блакитний колiр вважа║ться символом безсмертя... Он i ластiвка з'явилась... дивiться, як вона вiражу║ в повiтрi... Скiльки пластики в тому польотi. - Здобич ловить на льоту, - пояснив Заболотний. - А мистецтво маневру справдi незрiвнянне... Ас! Сонце зайшло, тихо пiрнуло в червонi iмли за небокрам, але степ все ще залишався повен свiтла, i бiлi незрушнi хмари по обрiю, "степовi Арарати", проступили зараз ще мовби виразнiше. - Як то вiн гарно сказав: добрi хмари, - мовила стиха Тамара. - I гак вдало названо: "дiди". Мов сивi патрiархи сiли попiд юртою неба й поринули в задуму... Сивочолi, спокiйнi, велично споглядають звiдти свою планету. Ану, якi ви там ║? Чим зайнятi, чим заклопотанi? Чи не надто здрiбнiли, потонувши в житейських марнотах? - Це правда, все вони бачать, - в тон ┐й додав Заболотний. - I нашi правди, i нашi кривди, i цю нашу трасу, по якiй стiльки нас летить, розшарпаних стресами, очманiлих вiд справ, часом до смiшного, до сумного су║тних... Все, все ┐м видно звiдтiля... Одначе дорога, як кажутi. поети, кличе! Заболотний ривкозвiвся на ноги, за ним встав i Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому. - Побули дикими, й годi. А ти? - звернувсь Дударо-вич до дружини. Вiн стояв перед Тамарою, мовби красуючись, пiдтягнутий, причепурений, хiба що краватки-метелика на ши┐ бракувало йому. Професiйно гострий, трохи iронiчнi┐ ii погляд з-пiд брiв. Вольове, боксерське пiдборiддя й - контрастом до нього - ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'явля║ться у виразi обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара зна║ про оманлм-вiсть цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. "Наш дендi з ямочками", - грайливо вiдгукувались вони про Тамариного обранця. - Люба, яку зволиш нам дати вказiвку? - Дударевич запитально глянув на Тамару. - пдьте без мене!.. I йому аж здалось, що дружина не жарту║. Дударевич узяв ┐┐ за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотiв приспоко┐ти дружину. Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалiк. Тамару це зацiкавило: з ким то вiн? Веде мову з якоюсь, в