нчiркою, яку вона так мужньо тримала весь час, доки та не випала з ┐┐ пальцiв у пил, так, поринули, набули нудно-сiрого кольору, вкрилися порохом i зникли з очей до весни. Наша Мерi губила таким робом десь вiд двадцяти шести до двадцяти семи гарно оздоблених вовняних ганчiрок на мiсяць, i це лише за останнiй рiк ┐┐ служби в цьому занедбаному будинку. ▓ який же це штиб, дозвольте спитати, на не┐ найшов, що вона вже не тямила, де вона ║ i що вона ко┐ть? Мри про бiльшу платню i легшу роботу? Еротичнi жадання? Дитячi спогади? Клiмактеричнi нервовi розладнання? Туга за мертвим коханцем або коханцем, який подався у невiдомому напрямку? Втiлення в зоровi дальтонiчнi образи програми перегонiв? Душеспасеннi молитви? Вона нiкому про це не казала. Гадаю, я не помилюся, якщо скажу, що вона була, в принципi, проти всяких розмов. Днями, а то й тижнями вона мовчала i якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п'ятiрню з надiйно затиснутим в нiй шматочком iжи бо до ложки, ножа, ба й навiть виделки, цих вiрних помiчникiв процесу травлення, вона так i не призвича┐лася, хоча й мала чудовi рекомендацi┐. А з iншого боку, вона завжди мала неабиякий апетит. ▓ рiч не в тiм, що харчi, якi Мерi спожила за певний промiжок часу, були бiльшi за сво║ю масою чи бiльш насиченi вiтамiнами, нiж харчi, з'┐денi нормальною здоровою людиною у той самий перiод. Нi Але ┐┐ апетит не мав собi рiвних, бо вiн нiколи не зменшувався. Людина звичайна по┐сть, тодi вiдпочива║ вiд ┐жi, щоб звiльнити мiсце для ново┐ порцi┐, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, тодi знову ┐сть, тодi знову вiдпочива║, i у такий спосiб, то поглинаючи ┐жу, то вiдпочиваючи вiд не┐, вона вирiшу║ не просту проблему голоду i спраги (гадаю, що й теж можна сюди додати), мобiлiзуючи всi сво┐ здiбностi i матерiальнi ресурси. Так хай вона буде ┐дцем нiкудишнiм, чи не гiршим за iнших, жеруном, вегетарiанцем, натуралiстом, людожером, хай вона аж тремтить, передчуваючи близьке застiлля, з огидою згаду║ про нього, або i те i те, нехай вона випорожню║ться, граючи або з натугою, хай вiдригу║, пуска║ вiтри, блю║, або, як ┐й заманеться натяка║ на наслiдки кепсько засво║но┐ ┐жi, органiчного розладнання або брак виховання у юнi роки, хай вона,-- Джейн, ти чу║ш? -- пiдпада║ пiд якусь iз зазначених категорiй, пiд кiлька з них, пiд усi з них та iншi, або, навпаки, хай не пiдпада║ пiд жодну з них, а пiд якусь iншу, як наприклад, якщо вона нiчого не ┐сть у процесi голодною страйку, або в не┐ ступор, або вона змушена за порадою лiкарiв постiйно вдаватися до клiзми, все це не ма║ значення, i факт лиша║ться фактом, спростувати який не вдасться нiкому, i факт цей поляга║ в тому, що життя ┐┐ плине вiд однi║┐ ┐жi до iншо┐, бажа║ вона цього чи нi, спожива║ а з насолодою чи з огидою, успiшно чи нi, через рот, нiс пори, катетер чи парентерально, все це не ма║ нiякого значення, а мiж актами харчування, без яких життя, i це вже не секрет нi для кого, померхло б i бiльше не чмихало б, трапляються паузи для вiдпочинку, пiд час яких харчi не поступають до органiзму, за винятком хiба що закуски вряди-годи, чарочки-друго┐, невеличкого бутерброда, якi хоча i не ║ обов'язковими, але полiпшують непередбачене прискорення обмiну речовин, зумовленого низкою рiзних обставин, таких, як пiдтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу вiдшкодування позики, докiр сумлiння та iншi глобальнi зрушення позитивного характеру, якi значно просувають добре подрiбнену, перетерту кашку з кишечнику нижче, у бiк землi, всю цю напiвперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м'ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе пiд час розмови якихось пару годин до того пiд акомпанемент, скорiше за все, пiанiно, а то й чи не вiолончелi. Оскiльки Мерi поглинала ┐жу цiлий день, себто зi сходу сонця або, точнiше, як тiльки прокинеться, бо, судячи з тi║┐ години, коли вона вставала i тупцяла переходами i закапелками цього нещасного будинку, свiтанок давно уже минув, i до пiзньо┐ ночi, коли рiвно о восьмiй вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд i залишивши вечерю на столi i зразу ж вгрузалася у мiцний сон, який супроводжувався, хiба я неодноразово не пiдкреслював унiкальний характер цього явища? супроводжувався здоровим та щирим, хоча i надприродним хропiнням, я кажу "надприродним" з оглядом на його всенощну тривалiсть, з чого я роблю висновок: Мерi, подiбно до iнших численних жiнок, спала горичерева, що, на мою думку, ║ дуже шкiдливою i огидною звичкою, правда, на жаль, бувають випадки, коли всяка iнша позицiя виявля║ться як на практицi, так i в теорi┐ неможливою. Так от! Коли я кажу, що Мерi поглинала ┐жу цiлий день, з того часу, коли вона з ранку розплющувала сво┐ очi i до тi║┐ митi, коли, засинаючи, вона ┐х щiльно склеплювала, то це означа║, що упродовж всього цього часу не було анi митi, коли б ┐┐ рот гуляв порожняком, бо вiн весь час був лише напiвпорожнiм або, якщо хочете, напiвповним i все через те, що Мерi, попри всi сво┐ позитивнi рекомендацi┐, так i не навчилася завантажувати повну порцiю тiльки пiсля повного обмолоту i всмоктування попередньо┐. Так от, коли я кажу, що пiд час робочо┐ днини не було тако┐ митi, коли б ┐┐ рот не був напiвпорожнiм, сирiч напiвповним, я зовсiм не стверджую, нiби так було завжди, бо, як засвiдчив ретельний, ба й навiть побiжний огляд, у дев'яти з десяти випадкiв вiн був напхом напханий, чим, гадаю, i поясню║ться ┐┐ байдужiсть до задушевно┐ дружньо┐ бесiди. Щойно, говорячи про рот Мерi, я вжив вираз "напхом напханий", але, використовуючи його, я мав на думцi не те, що у дев'яти випадках з десяти вiн був ущерть переповнений, так, що ще трохи, i з нього усе потекло б назовнi, нi, не боячись впасти у протирiччя, я стверджую, що в дев'яти випадках iз десяти вiн був настiльки напхом напханий, що з нього все витiкало i щедро заляпувало весь i без того замащений iнтер'║р, i слiди цього бенкетування у виглядi не до кiнця пережованих шматочкiв м'яса, фруктiв, хлiба, овочiв, горiхiв та тiстечок я нерiдко знаходив по рiзноманiтних, як за мiсцем, так i за призначенням, закапелках, куточках та iзольованих примiщеннях, зокрема бiля купи вугiлля, в оранжере┐, довкола бару, в капличцi, в пивницi, на горищi, у молочарнi i, сором сказати, у вбиральнi для слуг, де Мерi проводила бiльшу частину робочого дня, що й не дивно з огляду на терпимий або навiть задовiльний стан ┐┐ апарату травлення, хоча можемо припустити, що вона там усамiтнювалася, аби трохи подихати свiжим повiтрям, хвильку перепочити у затишку, бо бiльшо┐ шанувальницi тишi та спокою, i нехай мене грiм поб'║, якщо я перебiльшую, я не знав, не бачив, не чув i не уявляю. Але на чому ми зупинилися? Так от, я наче бачу ┐┐ перед собою, вона заклякла i сто┐ть, опира║ться на одну з тисячi тутешнiх стiн, що пiдпирають цю жалюгiдну споруду, ┐┐ довгi, сiрi, перекрученi сальнi коси, немов засмальцьований каптур, огортають обличчя, на поверхнi якого панують блiдiсть, апатiя, голод, кургани прищiв, свiжий бруд, позасвiтська туга та зайве волосся, i нiяк не вирiшать, хто ж iз них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкiра. Пiд обшульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рель║фними горбами та затвердiлими патьоками, проступають двi западини, позначаючи мiсце, де мусять бути груди, а конiчна опуклiсть познача║ дiлянку черева. Серед бганок ┐┐ подерто┐ сукнi хова║ться простора торба, або ж пiдсумок, з харчами що допомагають ┐й перебути паузу мiж снiданком i обiдом, з iншого боку зя║ ┐┐ рот, а мiж ними туди-сюди сновигають руки, якi я маю всi пiдстави прирiвнювати до шатунiв. У той момент, коли одна рука просову║ усi║ю долонею мiж невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тiстечко чи бутерброд, друга лiзе у торбу, де безпомилково намацу║ i тягне до рота бутерброд, цибулину, тiстечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Вiдтак перша рука поспiша║ за черговою пайкою, i у точцi, рiвно вiддаленiй вiд обох крайнiх пунктiв, зустрiча║ться з другою, котра пiдноситься, щоб звiльнитися вiд вантажу. ▓ нiщо, окрiм пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковта║ здобич, жодна риска Мерi║вого мрiйливого виду не здрига║ться, от хочеш вiр менi, Джейн, хочеш -- нi, як це не дивно, але я не вигадав нi пiвслова. Тепер вiдносно кiнцiвок Мерi, кахи-кахи, про якi, якщо не помиляюся, я ще не згадував нi взимку, нi влiтку... Взимку чи влiтку... ▓ так далi. Лiто! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумi║те, може, саме це слово тодi лунатиме, лiто, i всякi iншi лiтнi слова. Справа не в тiм, що вони менi так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, iншi -- згадують про довгi днi, коли сонце пече немилосердно. Я тут з'явився влiтку. Ще трохи i я замовкну, i ви не почу║те бiльше мого голосу, хiба що ми з вами здиба║мося деiнде, що з огляду на ваше мiцне здоров'я ║ малоймовiрним. Отже я пiдведуся, хоча я й так не сиджу, i подамся, нiчого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хiба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щiтку, щоб чистити зуби зранку i проти ночi, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собi булочку у спекотливий полудень, пiду без надi┐, без друга, без плану, без мети i без капелюха, щоб зняти його з голови, вiтаючи гречних панiв та панiй, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до ворiт, востанн║, коли небо на сходi сiрiтиме, пiду, схиливши голову по битому шляху, тодi битою стежкою, далi, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об на┐жаченi шпичаки i так далi, i так далi, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожалi║ або сам пан Бог надi мною змилостивиться, а ще краще -- i той i той, а як нi, то я занепаду, i мене, рясно вкритого мухами, пiдбере полiцейський, i повезе далеко, а вас замiсть мене залишить, i перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, i те, що лежить нинi передi мною, еге-ге, усе, що лежить нинi передi мною. Було це влiтку. Вдома були три чоловiки: хазя┐н, якого, як ви зна║те, ми звемо паном Нотом, управитель на iм'я, зда║ться, Вiнсент, i слуга молодший, у тому лише значеннi, що вiн прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них ║ тут, якщо не лежить у сво║му лiжку, то сидить у кiмнатi. А другого, себто Вiнсента, вже тут нема║, з тi║┐ причини, що як тiльки я прийшов, вiн подався геть. А третього, Вальтера, теж тут нема║, з тi║┐ причини, що як тiльки Ерскiн прийшов, вiн подався геть, так само як i Вiнсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут нема║, з тi║┐ причини, що як тiльки ви прийшли, я подався геть, так само як i Вiнсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскiн прийшов. Але Ерскiн, той що прийшов другим з кiнця i мусив наступного року пiти, так от Ерскiн все iще тут, спить i мрi║, що то несе йому день прийдешнiй, просування по службi, якесь нове обличчя чи близький кiнець. Але прийде новий вечiр, i свiтло згасне на небi, i земля знебарвиться -- Божий день скiнчився Запада║ нi-iч Сутiнковий морок Лине навсiбiч Еге-ге! Занизько почав, i дверi вiдчиняться назустрiч вiтру чи дощу, чи сльотi, чи граду, чи снiгу, чи мжичцi, чи бурi, чи все ще теплим лiтнiм випарам, чи непорушнiй кризi, чи землi, коли та прокида║ться, чи шелесту збiжжя, чи листю, що пада║ в темрявi з рiзно┐ висоти, i не бува║ такого, щоб два листочки водночас землi торкалися, потiм вони якусь мить, червонi, коричневi, жовтi та сiрi, мчать обертом так крiзь темряву, якусь мить, тодi збиваються в купи, ось купа i там оно купа, i так пересуваються, поки ┐х не розкидають ногами щасливi дiвчатка й хлопчики по дорозi зi школи у передчуттi свята всiх святих, дня негiдника Гая Фокса, Рiздва i Нового року, еге-ге! Так, щасливi хлопчики i дiвчатка, якi зачекалися нового щастя, Нового року, а потiм злиденнi прибиральники зсипають ┐х у рипучi вiзки, зсипають у вигрiбнi ями, щоб на наступну весну з них був свiжий гнiй, i хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскiн пiде. А тодi й ще одна нiч, i ще хтось новий заходить, i Уот ще геть, той самий Уот, який щойно прибув, бо кожна поява несе на собi печатку зникнення й кожне зникнення ма║ печатку появи, ось що мене драту║. А ║, iсну║ особа, котра не з'явля║ться i не зника║. Йдеться про, я гадаю, ви вже здогадались, про мого колишнього роботодавця, який завжди, на бiжучий час, принаймнi, перебува║ на сво║му мiсцi, немов дуб чи в'яз, береза чи ясен (я називаю тут саме дуб, в'яз, березу та ясен, бо саме цi дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на деякий час звива║мо собi кубельця в його розлогих гiлляках. Але колись, одного разу i вiн теж з'явився, iнакше б звiдки вiн тут вродився, i мусить, гадаю, рано чи пiзно пiти геть, хоча по ньому цього не скажеш. Але зовнiшнiсть часто обманю║, як, бувало, казала, зiтхаючи, моя бiдна стара матуся мо║му бiдному старому татусевi (бо хiба ж я байстрюк), хоч я й був десь поруч (вони не приховували вiд мене нiчого). У вiдповiдь мiй бiдний старий татусь, а слова його й досi бринять у мо┐х вухах, зiтхав i погоджувався, кажучи,-- на все воля Божа,-- пiсля чого моя бiдна стара матуся тоном, що й досi часто менi вчува║ться, схвально зiтхала й цiдила крiзь зуби: амiнь. Бо хiба будь-яка поява, зникнення чи печатка не ║ появою кудись, зникненням звiдкiлясь, печаткою певно┐ мети, ознакою певного задуму? Та й що таке ║ печатка зникнення, пiд час якого ми з'явля║мось, печатка появи, пiд час яко┐ ми зника║мо, печатка появи i зникнення, пiд час яких ми чека║мо, як на печатку задуму, того задуму, котрий сушить бруньки, сушняк обкида║ масними бруньками, i раз по раз вибуха║ вислим але соковитим цвiтом? Як вам цi мiркування? Непогано, правда, зважаючи на мо┐ обставини? Та й хiба ця поява не була нашою появою, хiба це буття не ║ нашим буттям, це зникнення чи не буде воно й нашим зникненням, себто появою, зникненням i буттям у суцiльному обеззадум'┐? ▓ хоча, на перший погляд, я зараз зникаю, охоплений обеззадум'ям, разом з тим, коли я з'явився, обеззадум'я було не меншим, одне слово, задум мiй зараз, коли я зникаю, й тодi, коли я з явився, лиша║ться той самий, без змiн, той самий, а рiзниця поляга║ в тому, що тодi вiн був ще живий, а зараз вiн мертвий, або як кажуть англiйцi, що раз батька в лоб, що сiм -- рiзниця невелика. Чи, може, так i казати не вiльно? Чи то ║ суто iрландське прислiв'я? Але повернемося до Вiнсента та Вальтера, якi були десь iз вас заввишки й завгрубшки -- дебелi такi, кощавi, затурканi, пошарпанi, виснаженi доходяги з гнилими iклами й вiчно червоними шнобелями -- наслiдок, як вони вважали, надмiрно┐ самотностi -- так само, як i я скидаюся на Ерскiна, а Ерскiн -- на мене, чоловiка маленького, опецькуватого, добре пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого i з гладеньким задком спереду i гладеньким черевцем iззаду, бо хiба iсну║ гладенький задок попереду без гладенького черевця ззаду? ▓сну║ думка, що Ноту нiхто непотрiбен, нi помiчники, нi прислуга, однак через те що вiн мусить мати помiчникiв i прислугу, бо сам за собою доглядати не здатен, то подейкують, що вiн волi║ мати обмежену кiлькiсть маленьких, гладеньких, пошарпаних виснажених, соковитих, череватих товстозадих службовцiв, аби тi йому допомагали й прислужували а як нi, то буквально кiлькох дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних напiвживих гнилозубих, червононосих служникiв, якi б дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки, нiби вiн за браком як тих, так , тих мiг би задовольнитися обслуговуючим персоналом iншого типу заквасу i замку, iнших параметрiв, таких рiзноманiтних як, з одного боку Вiнсент та Вальтер, а з iншого - Ерскiн та я, хоча це не вклада║ться в голову щоб вони поралися бiля нього i, головне, щоб вони були i пошарпанi, i затурканi, i щоб було ┐х мало, бо вiн полюбля║ пошарпанiсть, i затурканiсть, i мализну, якщо взагалi про нього можна сказати, що вiн щось полюбля║, хоча менi й доводилося iз джерел гiдних вiри чути, нiби якби вiн раптом лишився без цi║┐ пошарпаностi, мализни i затурканостi, то залюбки б обiйшовся й без них i сам собi дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лиша║ться фактом: вiн завжди мав, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких, як ви, а з iншого -- маленьких, опецькуватих, пошарпаних, соковитих або масних, улесливих, кривоногих, гладкозадих череванiв, таких, як я, щоб завжди були напохватi. А якщо воно колись i було iнакше, то усяка згадка про це вже давно зотлiла, розмаяла на вiтру i зникла. Бо нi Вiнсент, нi Вальтер не були першими, та де! Перед ними були Вiнсент i ще один, чи║ iм'я я забув, тодi ще один, потiм другий, чи┐ iмена я також забув, перед ним -- ще один, я забув i його iм'я, тодi iнший, iменi його я зроду не знав, перед ним був ще один, теж я зроду не знав його iменi, перед ним був такий собi, чи║ iм'я Вальтер не мiг пригадати, перед ним ще один, чи║ iм'я Вальтер не мiг пригадати, i ще один, чи║ iм'я Вальтер також не змiг пригадати, i ще один, чи║ iм'я Вальтер також не мiг пригадати, а перед ним той, чи║ iм'я Вальтер нiколи не знав, тодi iнший, чи║ iм'я Вальтер нiколи не знав, тодi iнший, чи║ iм'я навiть Вiнсент не змiг пригадати, перед ним iнший, чи║ iм'я навiть Вальтер не змiг пригадати, i ще один, чи║ iм'я навiть Вальтер знову не змiг пригадати, до нього був той, чи║ iм'я Вiнсент також не змiг пригадати, i ще один, iм'я якого Вiнсент зроду-вiку не знав, i так далi, доки через обмеженiсть людсько┐ пам'ятi остання згадка не щезла. Так хтось когось завжди витiсняв, хоча "витiсняти", може, й не зовсiм доречне слово, у кожному разi, так як ви мене витiсня║те, так i Ерскiн -- Вальтера, я -- Вiнсента, Вальтер -- того, що я iменi його не пам'ятаю, Вiнсент -- того, чи║ iм'я я також забув, i того, чи║ iм'я я знову ж таки забув, i того, що я зроду не знав його iменi, i того, чи║ iм'я я також забув, i того, чи║ iм'я Вальтер не мiг згадати, i iншого, чи║ iм'я я нiколи не знав, того, чи║ iм'я Вальтер теж не пригаду║, i той, iнший, чи║ iм'я Вальтер не пригаду║ i чи║ iм'я зроду не знав, i той, iм'я котрого Вальтер також не мiг пригадати, той, чи║ iм'я забув навiть Вiнсент, i той, чи║ iм'я Вальтер зроду не знав, той, чи║ iм'я Вiнсент i той не згадав, i той, чи║ iм'я навiть Вiнсент не пригадав, бо зроду-вiку не знав його, i так далi, доки остання згадка не щезла внаслiдок марностi людських бажань. Але, якщо покладатися на усну традицiю, яка переда║ться ротом за допомогою слiв вiд одного поколiння до наступного або, як це частiше трапля║ться, через одне поколiння, то не виклика║ сумнiву, що всi служники, пам'ять про яких ще не повнiстю зникла, хоча iмена ┐х вже нiхто не пам'ята║, були або дебелими, кощавими, затурканими, виснаженими, гнилозубими, червонопикими доходягами, або маленькими, опецькуватими, пошарпаними, масними, кривоногими, засаленими, товстозадими череванями. Все це, якщо тiльки, звичайно, раптом не буде доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодно┐ згадки, були не такi, як ми, свiдчить на користь iснуючо┐ гiпотези, за якою пан Нот несе в собi щось таке, що приверта║ до нього людей, яким хочеться бути поруч i дбати про нього, а саме людей двох типiв, i тiльки ┐х, тобто, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалiчених, з хворими зубами i великими червоними шнобелями, а з iншого -- маленьких, опецькуватих, затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, i кривоногих, з кругленькими задами i черевцями, якi стирчать у рiзнi боки, а якщо поглянути з iншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типiв мають у собi щось таке, що штовха║ ┐х до пана Нота, примушу║ бути поруч iз ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слiд дослiдити кiстяк когось iз тих, невiдомих, вiд кого не те що iменi, але i найменшо┐ згадки не залишилося, того, скажiмо, чи║ iм'я навiть той, чи║ iм'я навiть Вiнсент (якщо його саме так звали) нiколи не знав, то хто зна║, може, вiн виявився б абсолютно вiдмiнним типажем i був би нi дебелим, нi маленьким, нi кощавим, нi опецькуватим, нi затурканим, нi пошарпаним, нi виснаженим, нi соковитим, нi гнилозубим, нi череватим, нi червононосим, нi вислозадим, i хто зна║, не виключено, усе може бути. 3 самого початку я знав, що всупереч мо┐й волi i об'║ктивним потребам, не матиму достатнього часу для подiбних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно -- то вже iнша справа, за свiй обов'язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собi затямили: при панi Нотi для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово "потреби", завжди ║ i було не бiльше й не менше, а рiвно два служника, один iз яких завжди, наскiльки ми бачимо, був кощавим i так далi, а iнший -- опецькуватим i тому подiбне, як це було у випадку з вами i Арсеном, пробачте з вами та Ерскiном, нi, то обидва могли бути кощавими i так далi (подивимося, хоча б, на Вальтера та Вiнсента) або гладкими й тому подiбне (вiзьмiть хоча б Ерскiна та мене), але вкрай необхiдно, як свiдчить досвiд, щоб iз двох служникiв, що так ревно, не знаючи втоми, упадають бiля пана Нота, один або другий або обидва були або кощавими i так далi, або гладкими i тому подiбне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку i з такою ж легкiстю, як ми мандру║мо простором, то не виключено, навiть дуже iмовiрно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не бiльше, таких служникiв, чоловiка чи жiнку, або як жiнок, так i чоловiкiв, не те, щоб кощавих i так далi, але й не гладких i тому подiбне, якi б гасали, гнанi любов'ю, котра не вiда║ втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подiбнi теми довше, глибше й повнiше, при всьому мо║му бажаннi, нема║ нiяко┐ змоги. ▓ рiч не в тiм, що менi браку║ мiсця, нi в якому разi. ▓ не в тiм, що часу забракло, нi, не забракло. Але я вже чую, як вiтерець сновига║ туди-сюди, i в курнику сонний пiвень тривожно скида║ться Але я вже, гадаю, i так усе сказав, аби запалити вогонь у головi вашiй, тепер його не загасить нiщо i нiколи, хiба що цiною неймовiрних зусиль. У менi цей вогонь запалив Вiнсент, у ньому -- Вальтер, а в комусь iншому -- ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав, як людина добро┐ вдачi, добро┐ волi, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрiй середнього вiку, якими колись i я марив, Вiнсент теж не повiдав менi всього свого часу, як i Вальтер Ерскiну, як i iншi iншим, бо саме тут кiнча║ться наша добра вдача, добра воля i наша поблажливiсть до мрiй середнього вiку, якими колись i ми марили, хоча нинi з вуст наших вряди-годи вириваються досить гiркi ба й блюзнiрськi словечки та вирази, а все через те, що нашi знання сильно вiдгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказаним, i ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тодi я, навiть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду пiд час потом i кров'ю добутого перепочинку, знову i знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподiбну i -- еге-ге! -- вiд себе додам, непотрiбну i абсолютно марну мудрiсть, яка дiсталася так не просто i якою я сповнений, так би мовити, вiд голови до п'ят, через що я тепер ┐м, i п'ю, i вдихаю, i видихаю, i байдикую мудрiше, нiж будь-коли як Тесей, що цiлу║ Арiадну, або Арiадна, яка цiлу║ Тесея напередоднi кiнця, знову i знову силкуюся сформулювати, i все марно, попри красу кра║вида, оселi, зеленого морiжка перед нею, галявини i альтанки, яскраво┐ днини, i тихого затишку, i погойдування пустотливого вiтру, який з дивовижною мудрiстю колиса║ мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я мiг сказати, або частину того, i гадаю, що то була досить сутт║ва частина, я щойно сказав i наскiльки дозволяли обставини i мо┐ власнi сили ввiв вас у курс справ. А тепер, упродовж тi║┐ дiлянки шляху, що лежить мiж вами та мною, вашим порадником буде Ерскiн, який крокуватиме поруч, а далi i до кiнця ви мандруватимете самотужки або в супроводi тiней, i цей шматок, якщо нашi дороги десь у чомусь подiбнi, буде найкращим з усього маршруту, принаймнi не найнуднiшим, хоча в нас нiч запада║ так швидко, що ноги не встигають од не┐, як слiд перечепитися. А тепер даруйте менi вс║, що я мовив не так, i все, що я мовив так, i все, про що я змовчав. До того ж даруйте менi все, що я зробив не так, i все, що зробив гак, i все, що я й не думав робити. ▓ завше про мене думайте, прошу вас - сучi гудзики! - думайте i даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб i вам дарували огрiхи вашi, хоча менi особисто байдуже, подарують менi мо┐ огрiхи чи злостиво плюнуть услiд. Бувайте здоровi. Деякий час його не було, тодi вiн з'явився знову, щоб подивитися на Уота, став боком у дверях, не зводячи очей з Уота, i Уот побачив, як за спиною його попередника вiдчинилися дверi будинку, побачив темнi кущi, а над ними, високо в небi, те, що здалося йому вже ще одним днем. Уот втулився очима в те, що здалося йому вже ще одним днем, i чоловiк, що стояв боком у дверях кухнi i дивився на нього, став двома чоловiками, що стояли боком у двох кухонних дверях i дивилися на нього Уот тим часом взяв свого капелюха i пiднiс його до лампи, щоб вирiшити, чи справдi було те, що вiн побачив у вiдчиненi дверi, вже ще одним днем, чи нi, але поки вiн дивився, то вся ця картина взяла i зникла, не рвучко, нi, але й не м'яко теж. п┐ змахнула, витерла чиясь несу║тна тверда рука. Уот сидiв i не знав, що думати. Потiм вiн розвернувся i пiдтягнув лампу до себе, закрутив гнiт i дмухнув кiлька разiв усередину, доки вогонь не згас. Але вiд цього йому не полегшало анi на крихту. Бо се дiйсно був уже ще один день у далекому нижньому кутi неба, а в кухнi вже ще одного дня ще не було. Але вiн прийде, Уот знав, що вiн прийде, прийде тихо i неквапно, помалу-малу, хоче Уот цього чи нi, перебереться через стiну, посуне у вiкно, спочатку вiн буде сiрого кольору, далi почне яскравiшати, обростаючи все свiтлiшими барвами, поки десь довкола дев'ято┐ кухню вщерть не залл║ золото, бiлизна та блакить, незамащенi, чистi спалахи свiтла нового дня, нарештi, нового дня, дня, якого нiколи ще не бувало нарештi. II Мiстер Нот був добрим хазя┐ном, у певному сенсi. Напряму з мiстером Нотом у даний перiод Уот не стикався. ▓ справа не в тiм, що Уот мусив десь напряму стикатися з мiстером Нотом, нi в якому разi. Але вiн гадав, у даний перiод, що прийде такий час, коли вiн матиме прямий контакт з мiстером Нотом, на другому поверсi. Так, вiн гадав, що й його час настане, так само, гадав Уот, як закiнчився для Арсена i щойно почався для Ерскiна. Поки що вiн працював на першому поверсi. Навiть поми┐ з другого поверху, якi вiн мусив щодня вихлюпувати, передавав йому Ерскiн, спускався кожного ранку сходами i передавав ┐х йому у вiдрi. Поми┐ з другого поверху можна було б вихлюпувати i без зайвого клопоту, та й взагалi без усякого клопоту там же, на другому поверсi. Але з невiдомих причин нiхто i нiколи цього не робив. Правда й те, що Уот згiдно з iнструкцiями, мав вихлюпувати поми┐ не так, як вихлюпуються звичайнi поми┐, але у садку, до схiд сонця, або на заходi, обережно виливаючи ┐х на клумбу з братками, коли надходить ┐хнiй час, або на клумбу з трояндами, коли надходить ┐хнiй час, або на грядку з селерою, коли надходить ┐┐ час, або у теплицю з помiдорами та iншими овочами, коли надходить ┐хнiй час, i так далi, не будь-де, а на городi, на клумбу, в садок, пiд молодi, гiнкi й спраглi овочi, саме тодi, коли тi цього потребують, за винятком, ясне дiло, морозу, снiгу, коли той лежить на грунтi, або калюж пiсля дощу. У цих випадках вiн мусив вихлюпувати поми┐ на купу гною. Але Уот не був настiльки вже легковажним, щоби повiрити, нiби поми┐ мiстера Нота не вихлюпуються на другому поверсi (а технiчно це було б набагато простiше) саме з цi║┐ причини. Нi, таке пояснення висувалося лиш про людське око, так, для годиться. Характер, що подiбнi iнструкцi┐ не розповсюджувалися на поми┐ з третього поверху, тобто Уотовi та Ерскiновi поми┐. Тут кожен спускав сво┐ поми┐ власноручно. Ерскiн - сво┐, Уот - сво┐, i мiг лити ┐х де йому заманеться. Кожному з них, однак, натякнули, що змiшувати сво┐ поми┐ з помиями другого поверху офiцiйно не заборонено, але вельми не бажано. Отже Уот майже не бачив мiстера Нота. Мiстер Нот дуже рiдко спускався на перший поверх, хiба що коли заходив до ┐дальнi попо┐сти чи коли перетинав примiщення перед прогулянкою в саду або пiсля не┐. Та й Уот на другому поверсi майже не бував, хiба що коли вранцi перед роботою спускався долi по сходах або ввечерi пiдiймався до себе, щоб лягти спати. Уоту не випадало бачити мiстера Нота навiть у ┐дальнi, хоча вiн i вiдповiдав за стан ┐дальнi i за сервiрування столу для мiстера Нота. Причина цього з'ясу║ться, коли дiйде черга до розгляду вельми складно┐ i делiкатно┐ справи - приготування ┐жi для мiстера Нота. Це однак не означа║, що в цей перiод Уот мiстера Нота не бачив, тому що вiн його поза всяким сумнiвом бачив. ▓нколи вiн бачив, як той, iдучи зi свого помешкання на другому поверсi до саду або з саду до себе, проминав перший поверх, i в самому саду вiн його добре бачив. Але цi рiдкiснi з'явлення мiстера Нота i те враження, якi вони справляли на Уота, будуть, дасть Бог, детально описанi свого часу. До будинку майже нiхто не заходив. Лучалися, правда, купцi, старцi i перехожi торговцi. Дуже рiдко до них навертався поштар, щирогречний добродiй, що звався Северн, який кохався на танцях i був великий знавець хортiв. Вiн приходив завжди надвечiр, легкою ходою, з собакою, щоб вручити конверт iз рахунком або лист вiд котрогось iз прохачiв. Телефон дзвонив рiдко, а коли дзвонив, то йшлося про неважливi справи, про ремонт крана чи даху, про доставку харчiв, але всi цi питання, щоб не турбувати хазя┐на, вирiшував Ерскiн, а iнколи навiть Уот. Мiстер Нот, як здавалося Уоту, нiкого не бачив, нi з ким не розмовляв. Але Уот був достатньо розумний i не робив iз цього нiяких висновкiв. Але цi першi митт║вi враження вiд господарства мiстера Нота, так само, як i незначнi впливи iззовнi, що iнколи позначалися i на ньому, без них, зрештою, неможливе функцiонування жодного господарства, одне слово, всi цi питання ми, сподiва║мося, ще розглянемо нижче й детальнiше i розберемо, якi з них мали для Уота значення i чому, а якi - нi. Зокрема, слiд було б придивитися й щонайпильнiше до садiвника, такого собi мiстера Грейвза, який через чорний хiд двiчi, ба й тричi на день заходив до господи, хоча його поява навряд чи щоб кидала якесь свiтло на мiстера Нота, на Уота або на того ж мiстера Грейвза. Але навiть там, де Уот не бачив нiякого свiтла, навiть тепер, зблизька, навiть iз мiкроскопом, там для iнших воно могло б сяяти дуже яскраво. А от з погляду Уота, чи кидали його стосунки з мiстером Грейвзом або з рибною перекупкою свiтло на мiстера Нота, та й на самого Уота, чи нi? Про це вiн не казав нiчого. Але виключати цього нi в якому разi не можна. Мiстер Нот нiколи, наскiльки Уот мiг судити, не залишав сво║┐ господи. Уот гадав, що, якби мiстер Нот десь вийшов, то вiн, Уот, це обов'язково помiтив би. Але вiн не виключав можливостi того, що мiстер Нот мiг залишити свою господу, хоча вiд цього Уот не робився анi на клепку мудрiший. Але мала iмовiрнiсть того, що, з одного боку, мiстер Нот мiг залишити свою господу, а, з iншого, що подiбний крок мiг пройти поза увагою загалу, здавалося Уоту цiлком слушною. Лише одного разу за весь перiод Уотово┐ служби на першому поверсi через порiг будинку переступила нога чужинця, себто нога, яка не належала нi мiстеровi Ноту, нi Ерскiну, нi Уоту, бо, як бачив Уот, у ма║тку мiстера Нота всi були чужинцями, опрiч самого мiстера Нота i тих, хто в даний перiод служив йому. Таке блискавичне втручання сталося невдовзi по тому, як Уот влаштувався тут. Почувши стукiт, вiн, як i ведеться в подiбних випадках, вiдчинив дверi i побачив перед собою, як вiн збагнув потiм, двох чоловiкiв, одного - похилого, другого - середнього вiку, що стояли, тримаючи один одного пiд ручку. Молодший iз них сказав: - Ми - Голи, батько й син, i ми пройшли пiшки, звернiть на цей факт увагу, весь шлях вiд мiста до вас, щоб направити пiанiно. Вони прийшли вдвох i стояли так, пiд ручку, тому, що батько був слiпий, подiбно до багатьох людей його професi┐. Бо, якби батько був зрячий, вiн не тримав би синову руку i не тягав би його з собою на виклики, нi, вiн би дав йому волю, щоб той займався власними справами. Так думав Уот, хоча обличчям сво┐м батько на слiпця не скидався i поведiнкою теж не скидався, хiба що вiн сильно спирався на руку сина, немов без його пiдтримки не мiг ступити нi кроку. Але це могло бути наслiдком перевтоми або шкутильгання, зумовленого похилим вiком. Уот не помiтив нiяких ознак родинно┐ подiбностi мiж двома чоловiками, однак вiн знав, що перед ним стоять син i батько, бо вони ж самi допiру про це сказали. А, може, вони лише вiтчим i пасерб. Ми - Голи, вiтчим i пасерб - саме такi слова ┐м треба було б сказати. Але вони, i це також цiлком природно, вибрали iншi слова. Хоча вони могли б бути i справжнiми батьком i сином, навiть при такiй повнiй несхожостi, чом би й нi, ще й як могли б. Це ж треба, сказав Уот, щоб мiстеру Голу так пощастило. Завжди ма║ напохватi сина, з такими манерами, такого щиро вiдданого. Подивившися на те, як вiн сто┐ть поруч, хоча мiг би спокiйно заробляти грубi грошi деiнде, i зразу згада║ш про традицiйну гiрку долю слiпих музикантiв-направникiв, за яку не грiх як слiд приплатити. Провiвши ┐х до музично┐ кiмнати i залишивши там, Уот засумнiвався, а чи правильно вiн щойно вчинив. Вiн вiдчував, що все тут гаразд, але не мав певностi. Може, лiпше було б узяти i викишкати ┐х геть? Уоту здавалося, що пускати слiд усякого, хто з незворушною мiною вимага║, щоб його пустили до будинку мiстера Нота, якщо, звичайно, на цей випадок не iсну║ протилежних iнструкцiй. Музична кiмната була великим, бiлим, порожнiм поко║м. Пiанiно стояло впритул до самого вiкна. На камiннiй полицi височiла голова та шия з гiпсу, дуже бiла, композитора Букстерхуде. На стiнi, причеплений до гвiздка, немов дохла пташка, висiв раванастрон. Через якийсь час, приготувавши легку закуску, до музично┐ кiмнати повернувся Уот з тацею в руках. На його превелике здивування пiанiно направляв мiстер Гол-молодший, а зовсiм не мiстер Гол-старший. Мiстер Гол-старший стояв посерединi кiмнати i, зда║ться, слухав. Це однак зовсiм не означа║, подумав Уот, що справжнiй настроювач пiанiно - це мiстер Гол-молодший, а мiстер Гол-старший - це так, бiдний старий слiпець, якого найняли для тако┐ справи, нi, зовсiм не означа║. Це, либонь, означа║, що мiстер Гол-старший, вiдчуваючи, що недовго йому ще топтати ряст, i прагнучи, щоб синок пiшов його слiдами, квапиться передати йому всi сво┐ навички i секрети, поки ще ║ час. Доки Уот роззирався, де б йому пристро┐ти тацю, мiстер Гол-молодший закiнчив роботу. Вiн приладнав кришку до пiанiно, поскладав сво┐ iнструменти i пiдвiвся. Мишi повернулися i все прогризли, сказав вiн. Старий нiчого не вiдповiв. Хоча, може, Уот i не почув. Дев'ять глушителiв лишилося, сказав молодший, i стiльки ж молоточкiв. Але, сподiваюся, не тих самих, сказав старший. Тiльки в одному випадку, сказав молодший. Старий нiчого на це не вiдповiв. Струни посiклися, мов волосся, сказав молодший. Старший нiчого й на це не вiдповiв. Гаплик пiанiну, сказав молодший, це - точно. ▓ направнику також, сказав старший. ▓ пiанiсту також, сказав молодший. Це був чи не головний iз випадкiв, свiдком яких став Уот у раннiй перiод сво║┐ служби у будинку мiстера Нота. У якомусь значеннi вiн нагадував усi iншi неординарнi випадки, якi йому пропонувало життя пiд час служби у мiстера Нота. Про деякi з них, нiчого не додаючи i не вiднiмаючи, мова пiде нижче, а про Деякi - нi. Цей випадок нагадував iншi в тому розумiннi, що вiн продовжувався й пiсля свого завершення, розгортаючись у головi вiд початку до кiнця, знову у мерехтливому перехрещеннi сво┐х свiтлих i притьмарених епiзодiв, у переходах вiд нiмоти до звуку й вiд звуку до нiмоти, не пропускаючи жодного поруху, жодно┐ нерухомостi напередоднi всякого руху i пiсля нього, жодного iз прискорень, гальмувань, пiдходiв i вiдходiв, з усiма подробицями, випадковими i ритуальними, нi на крок не вiдступаючи вiд непорушно-примхливих законiв факту, вiд того, як воно було насправдi. Цей випадок нагадував iншi тим, як невiдпорно i владно вiн формував свiй гнучкий, пластилiновий змiст, а потiм, захопившися грою свiтла, звуку, ритму та силових полiв, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарнiше значення. Так i ця сцена в музичнiй кiмнатi за участю родини Голiв невдовзi втратила для Уота всякий зв'язок iз ненаправленим пiанiно, з дивною парочкою, з професiйно-технiчним боком справи i будь-яким змiстом, якщо вона й мала його колись, i перетворилася на суцiльну гру свiтла з тiлами, нерухомостi з рухом, мовчанки зi звуком, однi║┐ розумово┐ гри з iншою. Непевнiсть i крихкiсть зовнiшнього значення сильно вплинули на Уота, i вiн заходився шукати якесь значення рiзних подiй i явищ, пильно вдивлявся у те, як саме цi подi┐ вiдбувалися i який залишали по собi образ. При цьому його могло о задовольнити й найбiльш примiтивне i найнеймовiрнiше пояснення, бо iз чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв вiн нiде не бачив нiякого символу, нiчого не тлумачив, а все сво║ доросле життя скнiв, що правда то правда, серед речей поверхових i, як на нього, то геть однозначних. Дехто бачив спочатку тiло, а потiм кiстяк, iншi спочатку кiстяк, а тодi вже тiло, тi взагалi не бачать кiстяка, а тi - тiла, iзмалку i до останку так i не бачать тiла. Але Уот, хоч що вiн бачив, то бачив одразу, з першого погляду, це йому вистачало, цього було йому достатньо, бiльш нiж достатньо. ▓з чотирнадцяти - п'ятнадцяти рокiв вiн, буквально, не зазнавав нiчого такого, про що б, озираючись, не мiг би з чистим сумлiнням сказати: а сталося ось що. Вiн мiг пригадати, без особливого, треба сказати, задоволення, так нiби це було щось буденне, рiзнi яскравi моменти та епiзоди, коли, скажiмо, посеред лiсу перед ним уродився його небiжчик-батько з пiдвернутими вище колiн холошами i зi шкарпетками в руках; коли, вкрай здивований, вiн почув голос, що у надзвичайно брутальних виразах закликав його пiти з дороги i ледве встиг вискочити з-пiд колiс важкого воза, або, коли вiдпливши далеко вiд берега, у човнi, сам на сам iз морем вiдчув десь зовсiм поруч, як квiтне й пахтить смородина; або такий епiзод: стара, делiкатна, шляхетного виховання ледi, словом, безпрограшний варiант з ампутованою вище колiна ногою, жiнка, до яко┐ вiн частенько, разiв зо три, пiдсокирювався, вiдстiба║ свiй дерев'яний протез i кладе у бiк костур. Не можна сказати, щоб батьковi холошi, наприклад, хотiли прорватися крiзь зовнiшнiй бiк речей i подiй, млявих, сiрих i, очевидно, позбавлених всякого змiсту, або, що батьковi ноги все поривалися зникнути серед сво┐х кумедних властивостей, нi в якому разi, але рiч у тiм, що батьковi ноги й штани, як вони йому тодi, у лiсi, примарилися i згодом закарбувалися в пам'ятi, таки лишалися саме ногами i штанями, а не чим