разливо.
   - Мигельська,- сказав я, дедалi утверджуючись у сво┐й думцi. - Я,
Марiйко, знаю життя i цих друзiв. Я вже сам себе побоююсь, настiльки
наперед знаю, до чого ма║ прийти. Це нiби перед смертю. Така загострена
iнту┐цiя, що не можу тобi пояснити. Я прийшов до Покутського, вiн каже, що
стара нездужа║, менi чогось не при гадцi, я навiть пожартував над дiдом,
коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тiнь, i щось у нiй
таке було, що я в думцi сказав: "Стара сьогоднi вмре". Вранцi вiдвезли на
цвинтар.
   - Не смiй так про Мигельську,- схвильованим пiвшопотом сказала Марiйка.
Очi ┐┐ блищали.- Я з Зоряною знайома багато рокiв.
   - Цим способом вони i митцiв завербували. Дивно лише, навiщо я ┐м
здався. Уламок гiмназиста з вирваним серцем i розпливчастим свiтоглядом -
навiщо я ┐м? З села при┐жджав .Невечiр, колишнiй стрiлець, людина, страшно
озлоблена на полякiв. Вони його поки що вiдшили, хоч не збагну, який у
цьому сенс. Може, щоб ┐дкiший став. А я? Той Невечiр рубатиме шаблею, я ж
i на це не здатний.
   - Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
   - Вибач, коли так.
   - Але не гнiвайся, добре?
   - Угу.
   Марiйчинi заперечення мене стомили. Я став як ганчiрка: можна робити що
завгодно. Лiг. У головi порожньо, все тiло вiдмовлялося служити, навiть,
зда║ться, не билося серце.
   - Ти голодний? Загрiти чаю?
   Я не одiзвався, i Марiйка вийшла до передпокою.
   Вночi вона нiби пестила мене. Чи менi снилося?..

   Х_
   Менi чогось бракувало. Я вертiвся на всi боки, але нiчого не знаходив.
Тодi я вирiшив на якийсь час пiти з мiста. Доброго пiвдня добивався крiзь
замети за лiс, до Семенка, "який б'║ мертвих". Над хатиною цiдився голубий
димок. Стiни були обкладенi бур'яном, замiсть вiкон на снiгове пустище
глипiли маленькi темнi щiлини.
   Я знайшов пiд повiткою лопату i взявся розчищати снiг. Навколо його
поцяткували заячi слiди. Я намагався вибирати слiди цiлими i складав
вiзерунком уздовж стежки. Довiвши ┐┐ до повiтки, сiв на дровiтню вiдпочити
i побачив у кутку кiльце дроту. Через кiлька хвилин у мене на руцi висiло
пiвтора десятка силець, i я рушив снiгами до лiсу.
   Зайцi раз коло разу стрюхикали всi галявини, але в гущавину йшли сво┐ми
окремими путiвцями, на них я i розкладав петлi, прив'язуючи вiльнi кiнцi
дротин до пригнутих гiллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сiрi бешкетники
повисали в повiтрi й довго не мучились.
   Хутко насувався вечiр. Менi, звичайно, було б при║мнiше зайти до хатини
iз здобиччю, але я спiтнiв, поки розвiшував сильця, i боявся простудитися.
   В хатинi блимав каганець. Заглянувши у вiконце, побачив бiля плити на
стiльчику похнюпленого господаря з гачком для гранi. Дверцята в плитi були
вiдчиненi, на хату шугало червоне сяйво, i виразно було видно великий
горбатий нiс господаря i валок довго вiдпущено┐ бороди. Господар
неспокiйно повiв плечем, вiдчувши мiй погляд, автоматично пiдгорнув грань
i знову опустив голову.
   Я загримав у дверi, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сiнях,
шлапаючи i з шелестом хапаючись руками за стiни, хтось добирався до
дверей, затих, а коли я ще раз сiпнув клямку, тужно заскиглили двернi
завiси в глибинi сiней - у коморi чи в другiй половинi хати.
   - Вiдчинiть, - гукнув я.
   Знову шелест i шлапання, але вже якiсь стараннiшi i легшi.
   - Хто там? - спитав жiночий голос.
   - Подорожнiй, впустiть загрiтись.
   У сiнях почулося зiтхання, гримнув засув. Хата була непричинена, i я
побачив у скупому свiтлi високу струнку жiнку з обв'язаною рушником
головою. Вона сердито штовхнула засув i чистим дзвiнким голосом запросила:
   - Заходьте.
   Я пiдiйшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жiнка вмiряла мене
проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей i, ставши ногою на
припiчок, вилiзла на влаштованi майже пiд стелею нари. Я сiв на лаву. Пiд
бiчним вiкном на ослонi в купi кожухiв хтось схлипував судорожним сонним
плачем.
   - Вибачте, що невчасно потурбував,- сказав я. Молодиця на мить звiсила
з нар голову i знову лягла. - Ви звiдки? - запитала вона сво┐м
зворушливо-мелодiйним голоском.
   - До Львова ┐ду,- вiдказав я.- А ви як - самi? Молодиця промовчала,
потiм через добру хвилину покликала:
   - Сильвестре!
   З сiней, розтираючи долонею горло, ввiйшов господар, став бiля печi,
дивлячись на молодицю, нiби питаючись:
   "Кого впустила i як менi поводитися?"
   - Подорожнiй,- сказала жiнка. Господар повернувся до мене, недовiрливо
оглянув зверху донизу i буркнув:
   - Добрий вечiр.
   Я тiльки тепер розрiзнив солодкувато-теплий запах самогонки i побачив
на плитi високий спiжовий казан з мiдною трубкою в накривцi.
   - Ночувати проситься? - звернувся господар до жiнки.
   - Не знаю,вiдповiла вона холодно.- Спитай сам.
   - Ночувати проситесь? - похмуро скосився на мене господар.
   - Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав
кишенi, вийняв люльку i капшук з тютюном.
   - Курите?
   - Так.- Я взяв пучку махорки.- Дякую.
   - Нема за що.- Господар ще раз пильно подивився на мене i сказав: -
Холодно надворi?
   - Дуже.
   Вiн якось вдоволено похитав головою, нiби кажучи: "А ти як хотiв? Знай
наших". Потiм раптом нахмурився, пiдтягнув штани й опустився на стiльчик.
   В хатинi було до краю бiдно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не
виходячи за дверi, в кутку стояло погнуте вiдро з водою, i над ним на
цвяху висiло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром
велика глиняна миска i пляшка без шийки.
   - Там пiд припiчком ще ║ квасоля - дай,- кинула молодиця i чогось
надула в посмiшцi губи, немовби ┐й вдалося над кимсь помститися.
   Господар потягнувся рукою до горщика, помiшав дерев'яною ложкою.
   - Берiть ┐жте.
   Я вийшов до сiней помити руки, потiм усiвся за скринею i, набравши в
жменю квасолi, став по однiй класти до рота. Господарi, здавалося,
насторожено чекали, коли несподiваний гiсть насититься. Захланний i
нена┐дний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то
дякую. Але менi за кожну бобину було заморочливо кланятись.
   - Може, "отого" дай,-запропонувала молодиця. Господар нехотя звiвся,
узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко i з ваганням
подивився у вiчi.
   - Я майже не п'ю,- сказав я.- Трошечки, коли ласка. "Оте" було мiцним
iз запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собi
й махом вилив до рота.
   - Ще?-запитав вiн i нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша,
i вiн додав: - Пийте ще.- Тут же моргнув менi, ковтнув сам, а вiдтак налив
менi.
   - За здоров'я вашо┐ господинi,- сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула
мене якимсь нестямним поглядом i шарпнула на голову рядно.
   - Можете покластися на лавi,- показав рукою господар.- А менi ще треба
попильнувати.
   В бур'янi за вiкном стиха шепотiв вiтер. У мене перед очима стояла
галявина з заячими слiдами Вiд думки про незахищенiсть людини серед того
снiгового моря я здригнувся В хатинi було тепло, навiть запах самогонки не
вiдбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки мiж
господарями, я так i не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собi
живуть, як умiють. Коли я вкладався, молодиця зробила щiлинку проти очей.
Я знав, що за мною стежить ┐┐ вiдьомський погляд, здогадувався про це i ┐┐
чоловiк, очевидячи застарий для не┐. Я намагався пригадати ┐┐ обличчя.
Воно було дрiбне, як у дiвчини-пiдлiтка, тiльки довгi чорнi брови i темнi
хижi очi свiдчили про те, що молодицi вже десь поза двадцять п'ять Мабуть,
замiж вийшла дуже рано, коли син вигляда║ на рокiв вiсiм-дев'ять. Це вiн
плачем схлипував крiзь сон. Певне, одержав вiд старого на вечерю кiлька
палиць.
   Я спав некрiпко, чув, як возиться бiля плити господар, як пiдбадьорю║
себе перваком з пляшки без шийки.
   Всю нiч горiв, чадячи, каганець. Господиня час вiд часу мотлихалася на
сво║му тронi, а перед досвiтком злiзла, налила собi самогонки (старий
куняв) i видряпалась назад, показавши довгi, тонкi й бiлi як снiг ноги.
Натягаючи рядно, вона подивилась у мiй бiк недобрим ворожим поглядом.
   - Як ваше прiзвище? - запитав я вранцi господаря. Молодиця вже
тарабанила в сiнях коновками.
   - Окiльнюк. Сильвестр Окiльнюк...
   "Той, що б'║ мертвих", ще хропiв у кожухах на ослонi. Я взувся у теплi
пiдсохлi чоботи, вмився надворi терпким снiгом, витер рукавом лице.
Молодиця була не в гуморi й не вiдповiла на привiтання. У хатi я сказав
старому:
   - Пане Окiльнюк, ви не ма║те бажання пiти зi мною по зайцiв? Я розiклав
у лiсi сильця.

   Старий зиркнув на дверi, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту,
i заперечливо покрутив головою.
   У лiсi я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого
вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Мiж стовбурами на гiллячках, як
хлоп'ята, висiли великi вуханi. Я переставив сильця i перекинув через
плечi здобич. Крiм мене, з хатини ще нiхто не виходив. Окiльнюк спав на
печi. Молодиця через лiйку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись
збираючись. Побачивши, як я розбагатiв, вона кинула на мене заздрiсними
очима.
   - Шкода,сказав я.- Шкурки менi нi до чого, а зайцi замерзли, хiба що
прийдеться почекати, або лишити ┐х вам.
   Вона вперше усмiхнулася. В ┐┐ ротi не вистачало одного переднього зуба.
   - Покладiть, нехай вiдтануть.
   - Незручно, я вже у вас забарився.
   - А шкурки гарнi. От справили б Семеновi комiр.
   - Мабуть, я ще не пiду.
   - Та й правда...- Вона чогось зашарiлась.- Я несу це зiлля на польську
колонiю,- махнула вона кошиком,- Вимiняю муки, може, печеного хлiба.
   Куточки ┐┐ губ неприступне зiгнулися на кашель чоловiка, ти через мить
┐х знову вiдпустило, i вона, як учора, повела на мене наполоханими i
воднораз колючими очима.

   Мимо вiконця вiтер зацiдив снiговою порошею, в хатi посутенiло.
Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тодi поспiхом накрила
хусткою кошика i, нiчого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сiнешнi
дверi. Окiльнюк засопiв i повернувся на другий бiк. Видобувшись з кожухiв,
сiв на ослонi i почав протирати очi "той, що б'║ мертвих". Угледiвши мене,
вiн зiперся на лiкоть i замислився.
   - А-а... Це ти! - мовив вiн.
   - Впiзна║ш?
   - Вас тут небагато приходило вмирати. Тобi пощастило. А двох,- вiн
розглянувся по хатi i провадив тихiше: - Двох мiй старий закопав у лiсi.-
Чомусь посмiхнувшись, вiн поманив мене пальцем до себе: - Тиждень спокою
не було. Лупцювалися, аж гай шумiв. Не могли подiлитися ганчiрками з
мерцiв.
   Вiн рвучко схопився з гнiзда i почав натягати штанцi.
   - А я зайцiв наловив,- повiдомив я.
   Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
   - Мо┐ не здогадаються,- сказав вiн, очевидно, про батькiв.- Менi
однаково, нехай побiгають. А ти добре, що прийшов. Мене сумлiння мучило:
думав, розгризли дикi свинi. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобi
давали?
   - Давали,вiдказав я.
   - Для колонi┐ гонять. Колонiя ┐м да║ солод, а вони ┐й - самогонку. Так
i перебива║мося.
   Дитинства цей хлопчик не знав i не знатиме. Вiн засво┐в мову сво┐х
прикрих, недовiрливих, звiркуватих батькiв i, не знаходячи бiльш нiчого
цiкавого, змалку незлюбив ┐х.
   - Пошукай ножа,- попросив я.
   - Вiзьми, ось на коминi. .Будеш знiмати шкурки?
   - Ти менi допоможеш?
   - Та нi, не люблю кровi.
   - I я, брате, не люблю,- сказав я.
   На свiтi дуже багато людей вивчало родовiд сiмей. Один накопичу║,
другий розкошу║, третiй усе добро спуска║ з рук - це тема багатьох епопей.
Ось i тут: батьки розмовляють, вкладаючi в слова ненависть, по сутi,
обмiнюються плювками, а ця доросла в мовi дитина користу║ться тими самими
словами iнакше, наповню║ ┐х цiлком вiдмiнними почуттями.
   - Гаразд,додав я.- Впораюсь сам.
   - Звичайно, я б у таких дрiбницях не шукав помiчника.
   - Ти пiдрiс з осенi,- усмiхнувся я.
   - А ти купив добрi чоботи.- Вiн з тугою в очах обiйшов навколо мене.
   - Я i тодi буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
   Вiн знизав плечима, вилiз на лаву i почав хукати на замерзле вiкно. З
лави звисали, подригуючи, його босi ноженята.
   - Обв'яжуся лахами i пiду надвiр,- нiби вголос розмiрковуючи, сказав
хлопчик.- Сидиш у хатi, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамi добре. пп
шнурованих черевикiв вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть
ходити, як вовки?
   Може, вiн чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись,
крадькома позирав у мiй бiк. Штучнiсть, лицемiрство i судороги его┐зму -
звички нашого вiку. I цей чоловiчок уже пускав у хiд хитринку. "В умовах
сiм'┐ серце, розум i рука тiсно зв'язанi мiж собою, несуть службу життя,
просякнуту духом iстини i справедливостi..." Як це смiшно звучить! 3 нас
готували педагогiв i заставляли заучувати цi "лебединi пiснi", як молитви.
"Святиня сiмейного вогнища ║ тим мiсцем, де сама природа спрямову║,
здiйсню║ i забезпечу║ рiвновагу людських сил". У сiм'┐ об'║дну║ться все,
що я вважаю найбiльш святим i високим для народу i бiдних... Лише з сiм'┐,
з не┐ ║дино┐, походять iстина, сила i благотворний вплив на народну
культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пiсень", вони хотiли з мене
зробити свого мiсiонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили,
повернулося проти них. Тепер розумнiший пiдхiд: тримають у темрявi. На цих
галичан не можна покладатися. Скiльки вовка не годуй, вiн у лiс дивиться.
   49 3 Иоганна-Генрiха Песталоццi, видатного швейцарського
педагога-демократа.
   - Стара моя давно пiшла? - запитав "той, що б'║ мертвих".
   - Перед тим, як ти встав.
   - Вона довго не засиджу║ться в колонi┐.
   - А ти що робиш цiлими днями?
   - Дивлюся у вiкно.
   - Дума║ш?
   - Так.
   - Бачиш бабу Ягу, вiдважного князя i крилатого коня...
   "Той, що б'║ мертвих" басом засмiявся, але не сказав нiчого, тiльки
ближче нахилився до вiконця i нiбито пильнiше став вдивлятися у заметiль.
Вiтер стугонiв i шарпав загату. Я вийшов за сiном, щоб наладувати шкурки.
Помiж бур'янами попадалась така податлива вiдвологла трава, що просто
просилася для в'язання. Я вибрав снiпок цi║┐ трави i занiс до хати разом з
бур'яном для шкурок.
   - Ти хочеш настелити дiда? - запитав Семенко.- Хiба завтра рiздво?
   - Заскоро святку║ш,- усмiхнувся я, пiдвiшуючи шкурки до цвяхiв бiля
запотiлого одвiрка.Зараз ми сплетемо кiску i змонту║мо тобi чоботи.
   Його безжально-застиглi оченята спалахнули зацiкавленням, як у деспота,
якого давно не хвилювали несподiванi винятки серед заведеного ним порядку.
Я зв'язав стебла i подав йому, щоб тримав.
   - Я в них не обморожу нiг? - запитав вiн з недовiрою.
   - Обши║мо зайцем. Хлопчик повiв бровами.
   - Ой, ти вигадливий.- У його голосi почувся захват.- Певно, багато
свiту сходив?
   - Немало.
   - Оце чоловiк! - Вiн зазирнув менi у вiчi i перейшов на шепiт: - Старий
мiй каже, що був в Iталi┐. Можна в це вiрити?
   - Можна.

   "Той, що мертвий б'║" невдоволено скривився.
   - Чого набурмосився?- спитав я.- Такi речi невпрогнiв мовляться.
   - Плети, плети.

   Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула ┐┐ бiля скринi,
задзвенiло зерно.
   - Ще спить? - спитала, нi до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха,
витерла пiт на чолi: - Це ви розтопили?
   - Збирався пекти зайчатину.
   - А це для чого? - показала на кiску.
   - Поки що та║мниця.
   Вона скривила губи i стала вибирати з торби фабричнi сухарi, якими
поляки забезпечували армiю на час походiв. Рухи ┐┐ були в'ялi, нiби
пробивалися крiзь далеку сутiнь задуми.
   - Сходiть до криницi по воду,- мовила грубуватим тоном.
   Хлопчина перехопив з мо┐х рук недоплетену кiску i зиркнув на матiр
недобрими очима. Коли я прийшов з повним вiдром, молодиця хмикнула,
пересiкаючи хату, наштовхнулась на мене i ще раз хмикнула. Очi ┐┐ при
цьому залишались строгими i спокiйними, як в актора, що вiдшлiфову║
iнтонацi┐.
   - Я так стомилася, треба нарубати дров, - сказала вона трохи м'якше,
мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спецiально┐ муштри.- Сокира в
сiнях, - докинула вже безбарвним тоном, зняла миску i заходилася мити
м'ясо.
   Сокира годилася хiба для того, щоб кидати за рiдним батьком. Я
розчистив снiг перед порогом, знайшов заповiтну прадiдiвську плиту i
поточив вiстря. В душi я втiшався цi║ю пригодою.
   Коли я увiйшов з сiней з дровами, молодиця, стоячи на печi, тягнула
з-за комина корито.
   - Поможiть,покликала мене
   За комином на печi було четверо булькаючих самогонною закваскою корит.
Одне ми зняли на скриню, видко, ввечерi знову пустять машину. У цю мить
прокинувся Окiльнюк, п'яно балансуючи руками, вибiг до сiней i скоро
прошмигнув помiж мною i жiнкою назад до печi. Лежачи, вiн сонними
почервонiлими очима глипнув на кiску в синових руках, i на зiницi впали
важкi пiдпухлi повiки.
   Поки смажився за║ць, молодиця ще не раз дарувала мене сво║ю
доброзичливiстю. Я бачив, що вiд запаху заправленого часником м'яса серце
┐┐ подобрiло, але в силу звички вона не могла командувати без знущально┐
iронi┐. Пiсля ситого полуденка якась нудьга примусила ┐┐ никати по
закутках, нарештi вона знайшла колоду карт i сiла ворожити за скриню.
   - Що карта показу║? - запитав я, перериваючи ┐┐ бубонiння.
   Молодиця роздратовано позирнула на мене i згорнула карти. Я ┐┐ бiльше
не зачiпав, хоч мене цiкавило, чого вона собi жада║, ┐┐ тоненькi блiдi
губи шепотiли якiсь закляття. Менi почулося, що вона повторю║ одну фразу:
"Ходун, ходунай, свiт годував, впав, пропав, нiхто не ховав".
   Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан i
залила розчину.
   - Налийте в студницю води i покладiть снiгу,- звелiла вона, сама ж
приклала накривку дерев'яним бруском i прикрiпила кiнцi дротиною до вух на
казанi.- Допоможiть висадити на плиту...
   Я звихався, як попiвський наймит, i лише пiсля вечерi зшив один
валянок. Семенко протанцював у ньому до порога i переможно наставився на
матiр:
   - Бачиш?
   - Не слiпа...
   Прокинувся Окiльнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, вiн
почухав груди i показав рукою на снiпок трави:
   - Може, лишишся менi такi сплести? Зостанься.- Вiн погрозливо подивився
на жiнку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" - i додав, повертаючись
обличчям до мене: - Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито
засопiла, але не обiзвалась. Окiльнюк спустив на долiвку ноги, став спиною
до хати i почав натягати полатанi шкарубкими засмальцьованими ганчiрками
штани.

   - Докi║! - вперше назвав вiн дружину по iменi.
   - Чого?
   - Завтра заступа║ш. Не забула?
   - Нi.
   - Аби знов не було нарiкань.
   - Нiби я можу спати, як воно смердить пiд головою.
   - Я знаю, чого ти не ма║ш сну.- Окiльнюк сплюнув. узяв гачок i сiв на
стiлець.- Я двi ночi не сплю, а вона - одну, i ще невдоволена.
   - Зате я ходжу на колонiю.
   - Зрозумiй, бабо, що сон найдорожчий людинi. Я за виграшку ходив би на
колонiю.
   - Хотiла б я бачити, як ти босяком петля║ш по снiгах. Окiльнюк люто
застогнав i спустив на груди голову. Пальцi його судорожне стискали держак
гачка. Докiя очiкуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та
вiн, мабуть, вирiшив цього разу стерпiти.
   - Ви були на фронтi, пане Окiльнюк? - запитав я. Вiн довго мовчав,
похитуючись, i вiдповiв, що був.
   - Де?
   - На iталiйському.
   - Я теж там воював.
   Вiн нагнувся ще нижче, пiдставивши пiд свiтло з плити високе, зiбране в
полискуючi валки бездумне чоло. Вiдблиски заграли на тонкому задертому
оселедцi волосся i масивному горбатому носi. Вiн явно не мав бажання
заходити в бесiду.

   - I за вiщо там стiльки людей полягло? - сказав я. Окiльнюк навiть не
поворухнувся. Та коли Докiя вилiзла на нари, вiн, нiби звiльняючись вiд
яко┐сь настирливо┐ гадки, скрушно зiтхнув i спитав, вводячи очi на нари:
   - Йдеш спати?
   - Ага.
   - То й вони нехай лягають.
   - А я за рукав тримаю?!
   - Лiпше, щоб спалося звечора.
   - Задуй каганець.
   Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б'║ мертвих" перемахнув через
скриню на ослiн i пiрнув мiж кожухи.
   - Бр-р-ррр! - фиркнув вiн.- У його сiдало надуло з вiкна холоду.
   Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну
щiлинку.

   Вона з досвiтку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр
уже вiдпочивав, самогонка в скляному бутлi сивiла пiд самiсiньку шийку, i
молодиця тричi щось кидала менi на ноги, не маючи на кому розiгнати серце.
Кажуть, у чужiй хатi кожна трiска б'║ться: стараючись тихо зсунутись з
лави, я зачепився за пiдвiконня i розшабатував сорочку. Докiя аж мукнула
вiд радостi. Я ще не стрiчав тако┐ зловтiшно┐ людини i вирiшив утiкати з
цього пекла, тiльки-но закiнчу малому валянки. Вмиваючись снiгом, я
пожалiв Сильвестра. Треба i йому справити взуття, адже на сiм'ю, "повинна
впливати гуманнiсть нашого людського роду, якщо ┐┐ метою ║ справжн║, а не
уявне благополуччя" i "неможливий iнший порятунок для народу, не .можна,
уявити iншо┐ основи справжньо┐ народно┐ культури, окрiм мудро┐ турботи про
добрий стан сiм'┐ в народi". Велика людина 50, яка написала цi заповiти,
щиро попереджувала: "Пiддайте все випробуванню, збережiть добре, а якщо у
вас самих визрiло щось лiпше, то правдиво i з любов'ю при║днайте до того,
що я пробую також правдиво i з любов'ю дати вам". На жаль, я не дорiс до
того, щоб когось пiдправляти. Мiж iншим, ця велика людина не передбачила
наших часiв., ┐й не слiд було так заявляти. Нинi вона скида║ться на того
дбайливого газду, який комору вiд злодi┐в устерiг, а вiд себе не змiг...
   50 Песталоццi.
   - Принесiть води.- Докiя кинула менi в сiни вiдро.
   - Iду по зайцiв,- вiдрубав я.
   Вже причинивши дверi, вона знову ┐х вiдхилила, i я побачив ┐┐ наповнене
гадюками око. Я голосно засмiявся i сiпнув дверi до себе. Зiщулившись,
Докiя швидко вiдiйшла до скринi. Я дiстав з пiдвiконня шапку i рушив
надвiр. З саду побачив ┐┐ через бiчне вiконце - на обличчi ┐┐ був такий
вираз, нiби секунду назад вона була присутня при вознесiннi Iсуса Христа.
   У лiсi вiтерець насiяв навколо дерев гнiзда сухого листу. Я знов
наткнувся на глибокi й гострi вепрячi слiди. Вони кружляли навколо
галявини, густо були нашпиканi бiля гудзюватого дуба, де звiр з насолодою
чухав бока, i, минаючи галявину, вели в нетрi. Видко, вепру зачув запах
людини i не посмiв заходити в ┐┐ володiння.
   Здобич схвилювала мене- я зняв чотирьох вуханiв. Помiркувавши, двох
прив'язав до гiлляки, а iнших двох метнув Докi┐ на скриню.
   - Помiч у свiй час, як дощ у засуху,- мовила вона.
   - Так-то воно бува║, коли збира║шся до Хоми, а за┐деш до куми,-
посмiхнувся я, бо вже не мiг сердитись на цю темну жiнку.
   Вона постояла, замислено дивлячись у вiкно, потiм нагнулася пiд лаву за
пляшкою. "Вип'║ш?" - запитали ┐┐ очi. Наливши в кварту, вона спершу
прихилилась сама, а тодi поставили посудину i пляшку передi мною. Я
заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась i тикнула пальцем на
пляшку.
   - Ця лiпша. Ця не пригорiла.
   Я випив для годиться, тодi молодиця - однаково мало пропасти - налила
собi ще.
   - Я на колонiю,- скривившись, сказала вона.- Ший, ший малому
солом'янки.
   - Що то за колонiя?
   - Там був хутiр. Людей виселили, при┐хали поляки... Всього можна
дiстати, ┐м уряд да║.
   - В селах реквiзують, а ┐х постачають?
   Докiя змiряла мене пильним поглядом i попрямувала до виходу. Я так i не
зрозумiв, як вона сприйняла мою реплiку. Повернулась вона години через три
з повною торбою. Знову - сухар, печений хлiб, ячмiнь на солод для
самогонки, вузлик муки. На Докi┐ному лицi я прочитав: "Не було б колонi┐,
трубiли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотрiб, зайцiв, вона пробубонiла:
   - Я ┐х буду патрати?!
   - Дошивав солом'янки,- виправдався я.
   - Довго.
   - Скiльки треба. Вовки за мною не гоняться.
   - Шкода.

   "Iди ти до бiса!"
   - Малий уже бiга║?
   - Надворi.
   - А той хирний не вставав?
   - Нi.

   - Слухай,затермосила вона чоловiка за плече.- Досить тобi.
   Окiльнюк солодко потягнувся, замурликав.
   - Одягайся. Вночi будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
   Окiльнюк злобно витрiщився на не┐ i замахнувся ногою. Докiя вiдскочила
i з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом
схопився з лежанки i, вигнувшись у поясi, нiби його штрикнули пiд ребро
ножем, вибiг до сiней.

   - Мер-зен-нийI - кинула вона йому вслiд. Окiльнюк одягнувся i допомiг
менi сплiтати кiски, а потiм знiмати шкурки. Увечерi ми зшивали валянки.
Окiльнюк розповiв, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в
лазаретi, але страху зазнав - лазарет кiлька разiв оточували. Мила його
розчулилась i до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки.
Вони навiть перекинулись кiлькома ласкавими слiвцями. Я подумав, начебто
це дика кiшка i ведмiдь з вирваним оком (таким менi чогось здавався
Сильвестр Окiльнюк, коли сердився). Пiд кiнець вечерi всi ми трошки
розвеселилися, а коли старий зажадав свiжо┐ води i сказав: "Нехай
принесеться", що означа║ по-галицьки "Iди принеси",- я до решти змiнив
погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зiграли передi мною
комедiю.
   - Може б, i Докi┐ зшилося такi бути? - сказав Окiльнюк, очевидно,
жалкуючи, що менi завтра йти вiд них.- При хатi - дуже велика вигода.- Вiн
пiднiмав з-пiд лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно
сплетенi i пiдiбранi кiски. Вiн закохувався в це похрускування, як
недолiток у модну пiсеньку, в якiй ║ багатозначнi натяки про те, чим
закiнчуються парубоцькi вечорницi.- I теплi, i легкi... При хатi лiпших не
треба.
   Я два чи три рази зустрiвся з Докi┐ними очима, i вони якось загадково
темнiли-темнiли, мов осiння дощова нiч. Але менi було байдуже. Я радiв, що
бачу ┐х зворушливу сiмейну злагоду.

   Надворi тягнув слабий вiтерець, скрипiв трiскучий мороз. Я вийшов трохи
видихатися од каганцевого чаду i самогонного духу. Небо визiрнилось, висло
в глибокiй вишинi, такiй далекiй, як майбутн║, як надiя, слiд яко┐ лишень
намiтився у серцi, але яко┐ ми ще не усвiдомили. Дiд морозом осiдав снiг.
Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до
мiста. Це стати б на лижi! Менi колись батько витесав горiховi лижi. Вони
були трохи незграбнi, лише злегка загнутi, але я ними не мiг натiшитися.
Щодня приносив новi синяки пiд очима, поки батько не пiшов зi мною на
Днiстер i не показав, як триматися. Вiн умiв так просто i ясно показати,
що кожне дiло вдавалося i припадало до вподоби.
   Коли я увiйшов, Докiя вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр
попереджував, що ┐й заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши
щiлини, тiльки одна нога була не вкрита i ритмiчно, як котячий хвiст,
подригували пальцi. Сильвестр сидiв на сво║му стiльчику замислившись.
Задума його була якась виразнiша, нiж до цього.
   Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки лiг, другою накрив
плечi. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мо┐
колобродiвчани. Закуренi, як i тут, стелi, темнi комини, подовбанi
пiдлоги. Мабуть, i туди неволя принесла ┐дь, i там не бачать свiту божого
за сварками i побоями. А мо┐ високi стелi на бункерi десь цвiтуть мохами,
пiдлогу сточують шашелi i з'┐дають грибки. Там нiмо взагалi. Лiпше чи
гiрше вiд того, що там нiмо? Нi, чогось я певен, що ми жили б з Мариною
тихо. Ми надто багато натерпiлися, щоб шукати причини зла одне в одному.
   Я люблю, як шепоче загата. Навколо сво║┐ хати я не ставив би загати -
стiни грубi, добре зв'язанi, ┐х не продувало б. А от знизу, либонь,
пiдсмоктував би холод. Але де там! У бункерi ж кузня, горно, щiльнi дверi
- нi, в мене в хатi було б тепло. Дiтиськам привiлля, мота║ ними, як
клубками, з кута в кут, шарпають хiдники, i Марина весь час свариться
пальцем, поправля║ за ними; вона ж так само любить акуратнiсть. Я пiсля
школи брав би шибеникiв до кузнi. Вони з захопленням стежать за роботою. В
мене це, пам'ятаю, було. А влiтку разом виходили б на риболовлю, малi
дерлися б за весла, коли я закидав би сiть... На риболовлю треба йти
досвiта. Може, малi не завжди охоче вставатимуть. Е, ┐х ┐зда на човнi буде
приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осiб... Днiстер! Цю рiку ми
вiдчува║мо, як вийняту з тiла жилу, що iсну║ самостiйно. Рiки стають
жилами... Це якось неприродно звучить. А що - жили стають рiками? I так i
не так. Видко, рiки - це ми... Колись чи Шутько, чи хтось iнший казав, що
в Днiпрi, якби пошукати, багато золотих скарбiв. А Микола Павлюк зчаста
суму║, що рiки почали мiлiти... Чи вдасться Миколi втекти?..

   Приснилося, що мене пiдхопила повiнь, я борюкався з водою, душився, i
врятував мене острiв на Днiстрi. На ньому вже виросли високi тополi, вони
трiщали пiд напругою води та не пiддавалися, i я на них спинився.
   Розплющив очi i побачив, що Окiльнюк зводиться з долiвки. Упав старий,
дрiмавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докiя. Пiднявшись,
вiн налив собi мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув i лiг на
пiч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропiв, i Докiя злiзла з нар,
стала пiдкидати дрова. Потiм теж хильнула самогонки, пiдняла гачок i,
вмостившись боком до вiдчинених дверцят, доклала на колiна лiктi i
обхопила руками голову.
   Я знову почав дрiмати, але Сильвестр так страхiтливо┐ хропiв, що на очi
почали лiзти всiлякi жахи. Висотка пiд Трентiно, зiрвана в повiтря траншея
у тому мiсцi, де сидiв Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко
бiжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне.- й iнше.
   Я вiдкинув з плеча полу куртки. Докiя метнула настороженим поглядом i
раптом усмiхнулась. Пiсля цього щоки ┐┐ побагровiли, вона прикусила губу,
зиркнула на пiч, де спав Сильвестр, i звелась.
   - Я...зiрвалось з ┐┐ уст.
   "Ще цього не вистачало!"
   Вона оглянулась на каганець, подула, i ноги ┐┐ тихо зашлапали до лави.
   - Ти?..
   - Не дурiй,пробурчав я.
   - Що це тобi означа║, чу║ш?
   п┐ руки торкнулися мого обличчя, i, вiдштовхуючи ┐х, я вдарив по
скринi. - Одiйди.
   - Тихо. Тихо...
   - Не лiзь.
   - Я така нещасна!
   - Ми всi нещаснi. Не лiзь, прошу тебе.
   - I я... Я така нещасна... З ним.
   - Ну, якими словами до тебе говорити? - Правда, менi чогось хотiлося
смiятися.- Заспокойся,сказав я, вже розлютившись на себе.
   - Я сконаю. Вона знов наблизила руки, i я ┐х вдруге вiдштовхнув.
   - Слухай, не паплюж ти себе i мене.
   - Ти дурень! - Але гнiв ┐┐ тут же погас. - Чу║ш?
   - Iди пiд три чорти,- прогарчав я. Вона схлипнула i, вибухнувши якимсь
сичанням, заплакала. По стiнах блимало зайчиками полум'я з-пiд плити
   Я пiдвiвся на лiкоть, думаючи зараз же серед ночi пiти геть, i побачив,
як Докiя пiдломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я
одвернувся. Передi мною стояло ┐┐ перекривлене чи то усмiшкою, чи якоюсь
iншою спазмою лице...
   Що з людьми витворя║ недоля.
   Бона розливала самогонку в пляшки, а на не┐ скрадливо, якимсь новим
поглядом дивився з-пiд руки ┐┐ чоловiк. Груди його високо пiднiмалися, я
бачив, як стискуються кулаки, i бачив, що вiн до плачу зворушений, що йому
жаль ┐┐, i в цьому жалю вiн ладен ┐┐ задушити, або помилувати.
   Я дбайливо намотав на ноги онучi, взувся i тiльки в блузi вийшов з
хати. Потiм крок за кроком дiйшов до лiсу, зняв ще трьох зайцiв, порвав
сильця i вернувся до садиби. Господарiв у хатчинi не було, мабуть, пiшли
освiдчуватися на другу половину. Семенко сидiв на ослонi, поклавши руки,
на скриню.
   - Збираюсь iти вiд вас, Семене,- сказав я.
   - Мо┐ чогось зранку зчепилися,- повiдомив хлопчик.
   - Помиряться.- Я накинув на плечi куртку.- Прощай.
   - Прощай,-вiдказав "той, що мертвих б'║", досить холодно, але щось у
дитячiй душi зламалось, i вiн додав крiзь сльози: - А менi нема де дiтись.
   - Виростеш, пiдеш у свiт.
   - А-а...йому перехопило подих.
   - Прощай. Хто зна║, чи доведеться зустрiтись.
   _
   XI_
   Досi я нi до чи║┐ хати не приносив бiди. А тепер це легко зробити.
Життя прогресу║. Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо
отру║нi стрiли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фiгуру з
пiднятим на грозове небо луком. Дикун стояв мiцними ногами на щовбку
скелi, а менi здавалось, що вiн, скутий паралiчем, зисить у повiтрi, як
грiб Магомета. Взагалi в мене на мiсяць, либонь, один день не заповнений
химородами. Такий день сьогоднi. Я вже зо три години бреду снiгами. Йду,
весь мокрий вiд поту, думаю, що невиннiсть Окiльнюкiв не тiльки така, що в
нiй вiдчува║ш гостроту розпусти; вона межу║ з розпустою, бо в сусiдствi з
нею знаходить порятунок.
   Я до дрiбниць перебирав у пам'ятi все, що бачив i чув в Окiльнюкiв. Це
славнi люди! Нi, справдi. Чого вiд них хотiти? Я ┐м вдячний, що вони
повернули менi день тверезостi, не намагаючись лицемiрити, як на ┐х мiсцi
вчинили львiвськi мiщани Те, що Докiя розклада║ карти, нiчого й чекаючи, а
Сильвестр нi на що не надi║ться, поки не нi п'║ться, можна вважати вищим
станом тверезостi. Аякже, пропав кiнь, то й узду кинь.
   Гiрко йти снiгами. Схоже, що я вiдпочив i скрiпився силами, аби
виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути,
шапка дубi║ на головi. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться
циган на шкапi. I цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу.
Вiн таки менш залежний вiд долi. Доляце щось таке, як хуртовина. Вона
монту║ться з багатьох складникiв, про не┐ просто неможливо сказати всю
правду, але ми настiльки на┐внi, що пробу║мо; а цигановi байдуже; вiн
кудись поспiша║ з сином за поясом, як кенгуру, i заверта║ його назад, до
зганьблено┐ жiнки тiльки думка, що та заслугову║ стусана. Його певнiсть
така гаряча, що важко уявити, нiби за дорогу вистигне Коли все життя
мрi║ш, вигаду║ш i шука║ш примар, тво┐ найбiльш твердi намiри скидаються на
iскри над комином. При цьому власна цiна сво┐м дiям невисока, а вiд iнших
хотiв би вчути похвалу, чека║ш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти
невiльник долi. Доля схожа на хуртовину. Вимоту║ жили, а тобi зда║ться, що
хтось збоку все те видить, i поверта║ш голову, щоб побачити спiвчуття в
очах. Ми бiльше як наполовину солiсти стороннього погляду. А може, й на
всi три чвертi...

   Я йшов навмання полем, орi║нтуючись на ряди тополь над завiяним коритом
гостинця. Ось те мiсце, звiдки повернувся шпигун, звiдси до мiста рукою
подати. Я ковтнув снiгу i пiшов швидко. В глибинi хуртовинного валу
затемнiли контури кам'яниць. Чи менi причулося, чи справдi вiтром принесло
дрiбонiння трамвайного дзвiнка. Я подумав, що нинiшнi римляни, як би не
старалися задушити варварiв, не зможуть цього зробити, ними попиха║ iдол
наживи. Вiн спонука║ ┐х пускати в рух фабрики i давати рабам огризки. А
раби цi вмiють терпiти. Найнеймовiрнiше падiння людини i загалу, коли воно
спричинене, а не викликане бешенiстю, не ста║ могилою. Ображене серце не
вмира║ навiть тодi, як тiло зотлiло. Трошечки повiтря i сонця! Кров
очиститься, i тiло воскресне.
   Сутенiло. Подув лiнивий пiвденний вiтер. Буде вiдлига. Я розiмлiв i
ледве пiднявся на другий поверх.
   - Бачиш: я чекаю,- сказала Марiйка, сiдаючи на стiлець.- Позавчора
чекала i вчора...

   Я зняв шапку i опустився на канапу.
   - У кожного китайця ║ вiвтар предкiв,- сказав я.- Перед ним голова дому
повiдомля║ прародичам про всi змiни в сiм'┐. Зараз я трохи вiддихаюсь i
скажу перед лампадою:
   "Я прийшов". Якщо лампада горiтиме рiвно, душа моя перед тобою чиста.
   - Я працюю, Прокопику,- похвалилась Марiйка.
   - У Мигельсько┐?
   - В друкарнi.
   - Обшукiв не було?
   - Нi.
   - Що там за люди, як ти себе почува║ш?
   - Мене лиш заробiток цiкавить.
   - А в мiстi якi новини?
   - На┐хало росiйських емiгрантiв. Наймають комфортабельнi квартири,
спецiально для них вiдкрили кiлька кав'ярень. Промисловцi, артисти,
письменники. Золотi дощi за ними.
   - Ще б пак!
   - Що?
   - Обiкравши Росiю, можна собi дозволити. Буде кому вчити нас
самостiйництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
   - Я дуже брудний. Лазнi не розтопили з нагоди при┐зду росiйських
емiгрантiв? Марiйка посмiхнулась:
   - Розтопили.
   - Якби ще кiлька соцiалiстичних революцiй, Львiв мiг би розбагатiти.
Пiду до лазнi.
   - Ти ма║ш грошi?
   - к, Марiйко.
   - Ти ненадовго, правда?
   Вона була у светрi i фалдованiй спiдничцi, а я хотiв би ┐┐ бачити в
сукенцi, тодi вона святковiша, чужiша, i я тримаю себе в руках. - Одягнися
в сукенку,- сказав я.
   Вона здивовано вiдступила, та розцiнила мо║ прохання iнакше i
усмiхнулась, ховаючи лукавинки.
   Бiля кав'ярнi "Де ла Пе" стояло кiлька фiакрiв, всерединi яскраво
горiли люстри, на фiранки падали тiнi високих капелюхiв. Вiзники, тупцюючи
край тротуару, весело перемовлялись.
   - З жiночого монастиря, кажуть, втекло кiлька молодих черниць.
   - Почули, що ║ де попастися.
   - Всi - колишнi гiмназистки. От нюх мають, бестi┐.
   - Вчора отамечки за будинком зупиня║ мене панянка в лисицях i милим
богом розсипа║ться, аби довезти до кав'ярнi. Кажу: "Який менi рахунок? Iди
пiшки. Кiлька крокiв". Вона не вступа║ться в дороги. Мусив пiдсадити i
довезти. А тут скiцьнула у дверi, тiльки ┐┐ бачили.
   - Ще австрiяками розпсованi...- Вiзник вилаявся.
   - Зi зло┐ трави лихе й сiно.
   Марки менi вистачило на те, щоб пiдстригтися, купити квиток i маленький
шматочок мила В парнiй я вилiз на горiшню лавку i з тугою подумав, що у
себе в бункерi навряд чи отримав би бiльше задоволення од купання. Отут у
лазнi я вперше збагнув, що мо┐ мрi┐ стали настiльки далекими, що вже мене
не хвилювали. Я розiзлився i вийшов з таким настро║м, як колись
обстриженим баранчиком з вiдсутнiм поглядом сiдав у по┐зд на Вiдень.
   - Ти чого недобрий? - запитала мене Марiйка.
   - Стригли несправною машинкою.
   - Якби ти знав, який ти гарний з цим блiдим рум'янцем... Ти прав
бiлизну? Сам?!
   - Тобi завжди якiсь дрiбнички впадають у вiчi.
   - Хiба те, що я зодяглася в сукенку, не дрiбничка? - Бiдна, вона й менi
хотiла вiддячити.
   - Це - нi,сказав я, пригортаючи ┐┐.
   - Будеш вечеряти?
   Я кивнув, i вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко...
Кiнець нам. Що менi - накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка i
Родзiсада? Винен я чи не винен у тому, що Марина кона║ вiд сухот, а мо║
серце i мозок топчуть чобiтьми?.."
   - Чого зiтха║ш? Чим ти стурбований? - Марiйка поставила на стiл
присмажену ковбасу, хлiб i пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене i
тихо сказала: - Нам треба вiдсвяткувати. Я б досi сидiла без роботи. А
ти... не переймайся. Чи я не розумiю твого становища? Розiрвись - не
допоможеш нi тут, нi там. Коли...- В очах ┐┐ виступили сльози.- Коли ти
зможеш по┐хати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: замiж не пiду.
Все, все... Це вихопилося, тобi не треба цього знати.- Вона вiдiйшла до
вiкна, мить стояла в задумi, потiм повернулась до мене.- Я думаю, що вони
тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, i ти казав правду.
Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що нi. Вона нiби пошкодувала
i запросила нас, коли зустрiнемось, на рiздвянi свята до себе. На роботi
менi весь час зда║ться, що за мною пiдглядають. Та куди дiнешся? Я буду
працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не
витримав... Тобi не можна сходити з дороги.
   Я спитав себе, яка в мене дорога, i посмiхнувся. Марiйка не помiтила
посмiшки i провадила далi:
   - Малою я пустувала, i мене лякали, що вiддадуть племенi, яке дiтям
закову║ у дерев'янi колодки ноги, аби вони не росли. Тi "друзi" те саме
роблять з совiстю. Вони заковують ┐┐, готовi весь народ одягти в колодки.
Але ти сам кажеш, що перемага║ життя, а не однострiй. Твiй час прийде...
   Я опустив голову, не маючи сили слухати цю лiтанiю. Мiй добрий ангел,
ця прекрасна дiвчина, перебувала в станi дивного оп'янiння, яке вражало
наготою i прямолiнiйнiстю. Марiйка говорила поквапливо, нiби поспiшала
звiльнитися.
   - А тепер вечеряй,- закiнчила вона, сумно усмiхаючись i питаючи очима,
чи я не образився.
   Iнколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, i з них в уявi
вироста║ привид, який не да║ спокою, поки йому не освiдчишся.
   - Ти питимеш?- запитав я.
   Марiйка заперечливо похитала головою.
   - Випий.
   - Нi, Прокопику.
   Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марiйчина
схожiсть, з юними нiмецькими патрiотками, якi в формi сестер прибували на
фронт "жалiти" солдат У цiй хвилевiй схожостi було те, чим би дуже
втiшилися "друзi". Жертви, посвяти i самозречення - страхiтливо бридке
дiло. Вiд них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними
умовами життя, винуватцями яких у будь-якiй кра┐нi бува║ не так уже багато
вартих шибеницi людей.
   Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що ма║
висiти, те не втоне. Але Марiйка лиш на коротку мить була схожа з
"патрiотками". Звiвшись мити тарiлки, вона стала сама собою, i я з
спокiйним серцем почав знiмати шкурки iз зайцiв, яких принiс вiд
Окiльнюкiв.
   Увечерi наступного дня, коли Марiйка повернулася з роботи, я вирiшив,
що треба вбити Гривастюка, Родзiсада i митрополита. Марiйка прийшла
заплакана. З "гуртка друзiв" вимагали, аби вона "явилась" на ┐х засiдання.
   - Я кажу, що голова розболiлася (справдi болить), а вони менi:
"Аполiтичних людей нема║, ║ люди, якi вагаються, до кого при║днатися..."
   Пiд стелею бiлим слiпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка.
Марiйка витерла хусткою очi, усмiхнулась, дивлячись на лампочку.
Пiдключили ще одну вулицю. Усi турбуються "про загал". Просто не зна║ш,
кому дякувати.
   - Пiди, Марiйко, на те засiдання,- порадив я.- Я зачекаю.
   Вона провела долонею по чолi. Цей зворушливий машинальний рух був з
тi║┐ серi┐, яку вона колись дбайливо ви