вiчнi. Кричалося про "бдiт║льность" та "священний" обов'язок всiх - старих i малих - допомагали органам ЧК. А внизу великими лiтерами оголошувалося велику премiю за зловлення того страхiтливого "отамана банди" - Григорiя Многогрiшного. А ще нижче подавалося свiдчення очевидця, що та банда пiшла на схiд, намагаючись, очевидно, прорватись до Японi┐, i що бачено ┐┐ вже аж на Охотському узбережжi. Друга сенсацiя була ще цiкавiша. Подавалося карколомне повiдомлення про "чергову провокацiю" "н║кой" агресивно┐ держави на сов║тсько-маньчжурському кордонi... В зв'язку з чим цiле мiсто, нi, цiлий край заговорив про швидку вiйну, потираючи з радостi руки: "Нарештi все скiнчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!.." I в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВIЯХЕМИ, поливаючи вулицi iпритом та ганяючи в газмасках, - без вiддиху прискорено проходячи курс протиповiтряно┐ оборони i не маючи до того анiякiсiнько┐ охоти... Отже - подавалося повiдомлення про черговий конфлiкт на маньчжурському кордонi. Про кiлькагодинний бiй i вiдбиття велико┐ диверсiйно┐ групи ворога, що хотiла проламати "границю на замку". Про геро┐зм начальницького складу Н-сько┐ застави. А особливо про заслуги начальника тi║┐ застави, який в геро┐чнiм бою був поранений тяжко, проте не зiйшов з революцiйного посту до остаточного розгрому ворога. Кра║ва "Тихоокеанская звезда" рябiла жирними кличами i гаслами. "СМЕРТЬ ПОДЛИМ НАРУШIТкЛЯМ!" "СВIНЬЯ ЛкЗкТ В СОВкТСКIЙ ОГОРОД!" "СМЕРТЬ ЗАХВАТЧIКАМ СОЦIАЛIСТIЧЕСКОЙ РОДIНИ" тощо. Потiм наводилися привiтальнi телеграми на ┐м'я того геро┐чного начальника Н-сько┐ застави i представлення його до найвищо┐ нагороди. I тут же описувалося подробицi з епiзоду поранення начальника. Говорилося про великий бiй i, мiж iншим, про "двох негодя┐в з гiгантським псом", що в тiм бою нагло напали на начальника "з тилу"... Старий Сiрко, що привiз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всi тi надзвичайнi новини, всi тi дивовижнi подi┐ та страхiтнi прокльони й погрози i хмурився, а йому хотiлося нагло i гомерично реготатися. А хiба не смiшно! Отак-о воно й все! Що то за iсторiя вийшла з тими "полеглими в бою з великою бандою ворогiв народу" грiзними енкаведпстами, вiн зна║. Та це його и не так цiкавило, доправди, хоч там i говорилося про велику премiю. Його увагу прикувала друга сенсацiя, i йому хотiлося гомерично смiятися. "Ага!!. Трясця вашiй матерi! Отак-о!" О, старий Сiрко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга iсторiя ма║ ту саму причину, що й перша. А головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш i б р и к а ю т ь". Бо отi "два негодя┐ с гiгантскiм псом" - то й були саме вони. Авжеж. I то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. I бiльше там нiкого й не було! Напевно. "От так встругнули!!! А той дурний начальник - нехай не лiзе! Чого вiн пiдставив свою дурну голову та й став на дорозi! Хiба не знав вдачi Сiрково┐ доньки?.." Дiд дивився на тигра в клiтцi, слухав, як якась дiвчина читала тi┐ новини службовцям бази, i йому чомусь раптом захотiлося взяти та й випустити того тигра геть. Нехай бiжить! Га! От би було лементу!.. I вiн би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клiтцi, а в загальнiй i пiд великим замком, а головне, - дiд згадав, що першого роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця сво║┐ бiди. Але то так собi, химерна парубоцька думка. Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тiльки втрьох. Решта - то все брехня, як i з тi║ю "великою озбро║ною бандою". Слухав, як читала дiвчина, i курив собi байдуже, чекаючи. коли там той бухгалтер скiнчить пiдрахунки та и вiдчислення на позику "Готов к труду i оборон║" тощо. "А що з тими "негодяями" сталося, не пишуть!.." Звелiв Грицевi наскуповувати всiх газет, якi тiльки ║ ("Дома будемо читати"), сподiваючись щось вичитати там, що з тими "негодяями" було далi. Слухав, що гомонять люди, хмурився i мовчав собi. Люди теж нiчого особливого не гомонiли, вони бiльше помовчували. Так ┐х вимуштрувало життя та й вся ота писанина. I до сенсацiй таких вони звикли, бо ┐х так рясно, та ще й не таких! - ого, - що, здавалося, без них цiле життя в цiм свiтi стане ненормальним. То бо стало стилем цiло┐ цi║┐ збожеволiло┐ кра┐ни, всi тi "диверсi┐", "нарушителi", "вороги народу", "процеси", "бдiт║льность", "знищення", "розстрiли", "чекiсти", "енкаведисти", "орденоносцi геро┐", "прокльони", "тюрми", "диверсанти", "шпигуни" i т. д. i т. п. Почадiли, подурiли. Геть всi люди подурiли. То було стилем. I так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечi i чекати, як вiл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би ┐х взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горiх, - гляди цiкавi та й несподiванi речi побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усiх тих сенсацiй, а то й ще побачив би що-небудь цiкавiше... Iдучи додому, старий Сiрко всю дорогу тiльки те й робив, що курив люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки пiвмiшка в столицi. Цiлi кiлометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою: - "Негодя┐!.." I смiявся собi. А вони стояли йому вiччю тi┐ "негодя┐". Один "негодяй" i одна "негодяйка"... То ось навколiшки, схиливши покiрно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячнiй рiцi, по каменях i дурiла з Залива║м... А то вони з Григорi║м на пантовцi... Пробiгали картини одна одно┐ яскравiшi, одна одно┐ радiснiшi, - дзвiнкi картини минулого, так прекрасно прожитого лiта. Старий кректав, зiтхаючи. I вертався думками до тi║┐ маленько┐, тривожно┐, як гостра шпичка: "I чому вони не написали в газетi, що ж далi з вими?" Дома стара Сiрчиха скучала, мовчки журилася за дiтьми. Але не нарiкала. При┐хавши, старий Сiрко розiклав газети на столi i довго та пильно блукав по них пальцем. Але нiчого цiкавого не вичитав, крiм того, що було. А було все те, що вже чув. I бiльше нi слова. Читання кiнчилося тям, що вiн спересердя викинув газети тi всi в пiч. * * * Другого дня пiсля при┐зду Сiрка з Хабаровська, надвечiр, прибiг Заливай. Хвора i одноока тепер Нерпа i Рушай зчинили раптом радiсну гавкогняву. Старий Сiрко вiдчинив на ту гавкотняву дверi... На порозi лежав Заливай. Схудлий. Здичавiлий. Боки йому позападалися. Шерсть на спинi сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку. - Заливай!!! А Боже мiй!!. - Стара Сiрчиха кинулась, як до людини, зрадiла i стривожена. Пес загавкав хрипко i вбiг, нi, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця - снiг, понабивавши межи пальцi, позмерзався й поробив крижанi черевики. Лiг i дивився на всiх хворобливими, розумними очима i лизав старому руку, що, невимовне зрадiвши такому гостевi, трiпав його по мордi: - Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге... А пес тихенько вищав. Так нiби розповiдав. Та нiхто не мiг його мови зрозумiти. Стара мерщiй насипала псовi ┐сти, краючи хлiб, мовби людинi. А Грицько тим часом обшукав Заливая. I знайшов записку! То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло: "ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда). ОБIЙМАкМО ВСIХ. ЦIЛУкМО. ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!" Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення. - Ну, читай же, читай... - Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все. - Ну, читай ще... Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався до "депешi" знов. Перечитував ┐┐ з насолодою. Клав ┐┐ на стiл. Закурював люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку. Нi. не написано. Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче: "ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАкМ... ЦIЛУкМ..." - От "негодя┐" так "негодя┐"! Я ж так i знав!.. Таки Бог ┐х одне для одного сотворив! Цiкавiшого чогось в сво║му життi Сiрко ще не читав, вiдколи був письменний. Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi поцiлувала ┐┐ нишком, так, нiби обох ┐х цiлувала, так, як у нiй було написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенько┐ Божо┐ Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм-зовсiм небагато - зустрiчi. Бодай на старiсть. Бодай наостанку лiт. * * * Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним. Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без весело┐ сво║┐ господинi, без тi║┐ товаришки вiрно┐, що вiн був до не┐ прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-сво║му i зробив так, як велiло йому собаче серце. Подався доганяти без надi┐ догнати. Але - смiливi завжди мають щастя. 1943