ла людству з погляду адептiв нового культу незнану до того часу iстину. Розв'язання цi║┐ важко┐ дилеми знайдено було, наприклад, одним з вiдомих церковних ораторiв, Григорi║м Богословом, який, подiбно до двох iнших його сучасникiв - Василiя Великого i Iоанна Златоуста (всi тро║ - IV ст.), здобував освiту в напiвязичницькiй школi. "Я б наслiдував приклад рибалок, - писав Григорiй, - якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя ║дина сила у мо┐й мовi, то я i присвячую ┐┐ добрiй справi". Високу технiку антично┐ ораторсько┐ прози було поставлено, таким чином, на службу новому змiстовi, але з тим, додавали церковнi письменники, щоб красномовство було пiдпорядковане християнськiй релiгi┐, "як тiло душi, як лiра пiснi". Так розвинулась вiзантiйська ораторська проза, - проповiдь з двома основними типами: повчальним i урочистим. Повчальна проповiдь пропонувала уроки християнсько┐ моралi, роз'яснювала бiблiйний текст i давала його тлумачення, стараючись впливати на волю i розум слухача; урочиста проповiдь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла геро┐в i дiячiв церкви, подi┐, що стали приводом до пiзнiших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Вiзантi┐ церковних ораторiв - Василiя Великого (303 - 379), Григорiя Богослова (329 - 389) i Iоанна Златоуста (344 - 407) - незабаром пiсля прийняття християнства прийшли в перекладi в Ки┐вську Русь, стали тут предметом читання i вивчення i, до певно┐ мiри, допомогли сформуватися оригiнальнiй ораторськiй прозi. Цi твори переписувались i виходили друком протягом усього старого перiоду укра┐нсько┐ лiтератури, впливаючи i на пiзнiших укра┐нських церковних письменникiв. ЗБIРНИКИ РIЗНОГО ЗМIСТУ Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторсько┐ прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюблено┐ у Вiзантi┐ Х - XI ст. форми лiтературно┐ передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарi┐ вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне ║вангелi║" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на ║вангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'║днанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Ки┐вськiй Русi антологi┐ ораторсько┐ прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст. Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX - Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, кпiфанiя Кiпрського та iнших тут ми знаходимо й найдавнiший у нашiй лiтературi пiдручник риторики - статтю Георгiя Херобоска, вiзантiйського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелiк рiзних риторичних фiгур i цiкава сво║ю термiнологi║ю: "инословiе" (алегорiя), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гiпербола), "поруганiе" (iронiя), "поигранiе" (сарказм) i т. д. Не менший iнтерес виклика║ й другий збiрник Святослава - 1076 р., написаний рукою "грhшного Iоанна", мабуть, того самого Iоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збiрник 1073 р. Збiрник 1076 р. складений, за словами Iоанна, "из мъног книг княжь", тобто на пiдставi тих матерiалiв, якi можна було знайти в тодiшнiй великокнязiвськiй бiблiотецi. Перед нами, отже, антологiя, складена ки┐вським книжником. Можливо, що Iоанн, укладаючи свiй збiрник i добираючи до нього матерiал у великокнязiвськiй бiблiотецi, наслiдував збiрник 1073 р. До збiрника увiйшли вибранi твори Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Афанасiя Александрiйського, кфрема Сiрiна i iн.; виписки iз житiй, iз патерикiв, навiть iз Бiблi┐. Ввiйшли сюди деякi статтi й пiвденнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" i iн.). Обидва збiрники свого часу переховувалися у великокнязiвськiй бiблiотецi; ними користувався Володимир Мономах, складаючи сво║ вiдоме "Поученiе дhтям". Перекладна ораторська проза приносила з собою цiлий свiт нових iдей i понять, але дiяла й сво║ю формою, задовольняючи потреби в зразках яскраво┐, виразно┐ мови. Морально-дидактична мета не усувала можливостi естетичного впливу. Потреби у влучному словi, в стислiй i виразнiй формулi житт║во┐ мудростi й досвiду задовольняли також антологi┐ коротких висловiв i афоризмiв, вибраних з Бiблi┐, з творiв церковних письменникiв i письменникiв античних ("рhчи и мудрости от квангелiя, апостола, святых мужей и внhшних философов"). Звичайна назва тако┐ антологi┐ - "Пчела". Подiбно до того, як бджола збира║ мед з рiзних квiток, так упорядник вiзантiйського збiрника (чернець Антонiй - XI ст.) старанно добирав "мислi мудрих людей" з книг церковних i свiтських. У слов'янськiй "Пчелh" матерiал розподiлено за темами. Один по одному йдуть роздiли про житi║ добродiйне i про злобу, про чистоту й невиннiсть, про мужнiсть i про мiцнiсть, про правду, про братолюбство i про дружбу i т. д. Цитати розмiщено за ступенем авторитетностi: з квангелiя, "Апостола", Соломона, Iоанна Златоуста, патрiарха Фотiя, Плутарха, Фiлона, Демокрiта. Солона, Дiогена, Сократа, Менандра, Еврiпiда i iн. Слов'янськi переклади "Пчелы" були вiдомi в Ки┐вськiй Русi вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають дослiдники, був зроблений у межах Галицько-Волинсько┐ землi новий переклад безпосередньо з грецько┐, а потiм "Пчела" не втрачала сво║┐ популярностi в росiйськiй лiтературi до XVIII ст., а в укра┐нськiй i пiзнiше. В пiзнiших списках "Пчелы" ║ спецiальний роздiл про "злих жiнок", який склада║ться з афоризмiв та анекдотiв. Частково цi афоризми належать кфремовi Сiрiну, якому припису║ться окреме "Слово о злых женах". В якогось чоловiка померла зла жiнка i через кiлька днiв вiн почав продавати сво┐х дiтей. Коли люди його лаяли, вiн вiдповiдав: "Боюсь, що коли вони пiдуть у матiр, то вирiсши, мене продадуть". Якийсь чоловiк, побачивши золото на потворнiй жiнцi, сказав: "Тяжко цьому золоту". Якийсь чоловiк кликав знайомого подивитися на муштрованих мавп. "Навiщо, - вiдповiв той, - у мене дома своя мавпа, жiнка злоподiбна". Зустрiчав я в дорозi лева, зустрiчав на перехрестi розбiйника, вiд обох утiк, а вiд зло┐ жiнки не можу втекти. Краще жити в пустелi з левом i з змi║м, нiж з жiнкою лукавою та язикатою. Добра жiнка - життя домовi й рятунок чоловiковi, а зла жiнка - пустота домовi й сум чоловiковi i т. iн. Зразками для збiрникiв, таких як "Пчела", були збiрники висловiв, що входили до складу Бiблi┐ ("Книги премудростi Iсуса, сина Сiрахового", книга притч Соломона й книга премудростi Соломона i, нарештi, "Екклезiаст" з його вiдомим афоризмом: "Суета суетствiй, всяческая суета"). В уснiй творчостi паралель до афоризмiв "Пчелы" становлять прислiв'я. Любов народу до прислiв'я i його художн║ значення допомагають зрозумiти iнтерес, викликаний "Пчелой", та ┐┐ мiсце в розвитку художньо┐ лiтератури. Прислiв'я - конденсований художнiй твiр, пiдпорядкований ритмовi логiчному й зовнiшньому, твiр, що подоба║ться сво║ю закiнченiстю, влучнiстю i можливiстю рiзноманiтного житт║вого застосування. Те саме здебiльшого становлять собою i вислови, зiбранi в "Пчелh" - розумi║ться, тодi, коли вони дiбранi вдало. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВI ТВОРИ За ораторською прозою i збiрниками висловiв iдуть збiрники i твори, що цiкавили не формою, а змiстом, фактами, що в них подаються. Це - наука в умовному, звичайно, значеннi цього слова. Вона повинна була дати вiдповiдь на питання про природу, про навколишнiй свiт людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна лiтература вiдповiдала такими творами, як Шестоднев, "Фiзiолог", "Християнська топографiя" Козьми Iндiкоплова. Перекладна лiтература зна║ не один Шестоднев, а кiлька ┐х. З вiзантiйсько┐ лiтератури прийшли до слов'ян Шестодневи Василiя Великого i Георгiя Пiсiди, вiзантiйського поета VII ст. ("Похвала богу о сотворенiй всея твари"). З болгарсько┐ лiтератури прийшов у Ки┐вську Русь Шестоднев Iоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори цi однаковi. За старо║врейським мiфом, записаним у Бiблi┐, свiт створив бог за шiсть днiв. Шестоднев Василiя Великого й ║ докладним коментарем до короткого бiблiйного повiдомлення про цi шiсть днiв творiння. На початку, застерiгаючи слухачiв вiд захоплення теорiями еллiнських мудрецiв про природу, автор, проте, примушений сам згадати i про атомiстичну теорiю, i про астрономiчнi дослiдження небозводу. У коментарях до бiблiйного тексту йому доводиться подавати i деякi природничо-iсторичнi вiдомостi, добутi античною наукою й зiбранi в Арiстотеля, Плутарха, Елiана i Плiнiя Старшого. Але спостереження i пiзнання природи цiннi для нього в такiй мiрi, в якiй явища природи можуть бути витлумаченi як символ релiгiйно-моральних понять. Особливо послiдовно цей символiзм проводиться в збiрнику, що ма║ назву "Фiзiолог". У сво║му початковому виглядi цей збiрник складений був, видимо, ще у II - III ст. н. е. Не раз перероблений, вiн прийшов у Ки┐вську Русь уже в пiзнiшiй вiзантiйськiй редакцi┐. Вiн склада║ться з окремих розповiдей головним чином про тварин, почасти про каменi та рослини. Здебiльшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) мiг бачити перед очима, а про рiдкiсних напiвказкових звiрiв i птахiв: або про казкового птаха Фенiкса, звiра iнорога (║динорога), або про екзотичних для слов'янства тварин - лева, слона, кита i т. д. Кожна розповiдь склада║ться з двох частин: у першiй описуються властивостi тварин, у другiй встановлю║ться "подiбнiсть" i робиться повчальний висновок. Серед пам'яток укра┐нського релiгiйного живопису XVII - XVIII ст. можна часто зустрiти iкону iз зображенням птаха пелiкана (неяситi), який году║ сво┐х пташат власною кров'ю. Змiст цього зображення розкрива║ один iз роздiлiв "Фiзiолога". Пелiкан - птах чадолюбний. Але чада його непокiрнi: ледве пiдрiсши, починають клювати свого батька в обличчя. Той у поривi гнiву б'║ пташенят, але потiм, пожалiвши, оживлю║ ┐х власною кров'ю. Такий i Христос, що розiп'ятий був на хрестi й пролив свою кров для спасiння i вiчного життя людського роду. В укра┐нському фольклорi ми зустрiча║мо не раз згадку про ║динорога ("║динорожця"). Пiд час всесвiтнього потопу, розповiда║ одна укра┐нська легенда, коли Ной збирав у ковчег тварин i птахiв, ║динорожець заявив, що вiн може плавати 40 днiв i 40 ночей i тому не потребу║ ковчега. Можливо, так i сталося б, якби iншi птахи не втопили його, рятуючись вiд потоплення на його ж спинi. В одних переказах птах, в iнших - звiр-║динорожець ввiйшов у народну фантазiю й з iншими подробицями, взятими з того ж "Фiзiолога". Там про ║динорога розповiда║ться, що це - звiр, подiбний до козла, але з одним рогом посеред голови. Спiймати його важко, але коли привести до нього невинну дiвчину, вiн наближа║ться до не┐, почина║ ссати ┐┐ грудь, i тодi вона може привести ║динорога в царську палату. Далi йде тлумачення, яке важко навiть не визнати штучним: "Сию рhчь добро приложите к лицу спаову: воздвиже бо рог спасенiя нашего в дому Давидове отрока своего; не могша ангельскiе силы удержати его, но вселися в чрево истиныя дhвицы, богородицы Марiй, и слово плоть бысть и вселился в ны". В такому ж родi вiдомостi, що подаються в "Християнськiй топографi┐" Козьми, вiзантiйського ченця з кгипту (VI ст.), прозваного Iндiкопловом, плавателем у Iндiю. Книгу свою Козьма написав iз спецiальною метою - заснувати географiю й астрономiю на бiблiйних даних у противагу язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля ║ куля i що сонце бiльше вiд землi. Насправдi ж, - твердить Козьма, - земля не куля, а площина, що ма║ вигляд Но║вого ковчега або скинi┐ Мойсея.[7] На пiвночi землi ║ висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, мiсяць i зорi рухаються тому, що рухами ┐х керують ангели так само, як перемiщенням хмар. Земна площина оточена океаном i сто┐ть на якiйсь твердiй основi, так що теорiя "антиподiв", людей, що живуть на протилежнiй сторонi земно┐ кулi,- безпiдставна: навiть i вниз головою ┐м однаково нема║ на чому стояти i т. д. Як бачимо, до справдi наукового розумiння тут ще безмежно далеко. Та все ж усi цi на┐вно-фантастичнi уявлення будили допитливiсть, примушували працювати думку в певному напрямi, поки не настав час перевiрки цих байок дослiдом i спостереженнями. Географiю, астрономiю й зоологiю такого ж роду ми зустрiнемо i в укра┐нських церковних письменникiв XVII ст., хоч там вона запозича║ться вже з iнших - не так грецьких, як середньовiчних латинських джерел. IСТОРИЧНI ТВОРИ Допитливiсть iсторичну повиннi були задовольняти перекладнi вiзантiйськi хронiки, з яких досить назвати згадану вище хронiку Iоанна Малали, вiдому в перекладi вже з XII ст., але менш популярну в схiдних слов'ян, нiж хронiка iншого ченця - Георгiя, на прiзвисько Амартола (тобто "Грiшника"), IX ст.; руська редакцiя староболгарського перекладу цi║┐ хронiки припада║ на першу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвiтньо┐ iсторi┐, але з традицiйного вiзантiйсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з iсторi┐ стародавнiх ║вре┐в (старозавiтно┐), продовжуючи iсторi║ю раннього християнства (за Новим завiтом) i кiнчаючи докладно викладеною iсторi║ю вiзантiйською. Хронiка Георгiя Амартола склада║ться з чотирьох книг. У першiй, без певного плану, розповiда║ться про Адама, Немврода, Нiна, персiв, римлян, Фiлiппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманiв, халде┐в, амазонок тощо. Друга почина║ться також з Адама й да║ старозавiтну iсторiю аж до римських часiв. У третiй книзi йде римська iсторiя вiд Цезаря до Костянтина, в четвертiй - iсторiя Вiзантi┐, яку Георгiй припиняв на 842 роцi, але продовжувачi повели i далi. Укладач у вступi до сво║┐ хронiки запевня║, що вiн скористався для сво║┐ працi як старими еллiнськими, так i новими вiзантiйськими iсторичними працями, так само як i рiзними моралiстичними писаннями, але вибрав з усього цього матерiалу лише те, що йому здавалось "необхiдним" i "корисним", прагнучи подавати тiльки правду й утримуючись вiд усяких прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до "необхiдного", то до нього належать не стiльки полiтичнi подi┐, як факти церковно┐ iсторi┐: суть чернецтва, виникнення i поширення iконоборства у Вiзантi┐ (VIII ст.), вiрування язичникiв, вiра сарацинiв i т. iн. Чернечий погляд на свiт, витриманий у хронiцi, яка включила в себе i мiркування на богословськi теми, i розповiдi про чудеса, рiзко засуджу║ ║ретикiв i прагне повчати читача. ПОВIСТЕВА ЛIТЕРАТУРА Хронiка зацiкавила читачiв Ки┐всько┐ Русi, якi познайомилися з нею, видимо, iз складено┐ в Болгарi┐ широко┐ iсторично┐ компiляцi┐ XI ст., вiдомо┐ пiд назвою "Еллiнського i римського лiтописця". До цi║┐ компiляцi┐ ввiйшли обидвi хронiки - i Iоанна Малали, i Георгiя Амартола, доповненi запозиченнями з бiблiйних книг i з апокрифiчно┐ лiтератури. У XIII ст. цей "Лiтописець" був значно розширений i збагачений ще iншими пам'ятками, в тому числi такою вiдомою потiм у Пiвнiчнiй Русi й на Укра┐нi мiфiчною iсторi║ю Олександра Македонського, яку можна вiднести вже до окремого розряду перекладно┐ лiтератури - до перекладно┐ "белетристики". Вже на перекладах старозавiтних бiблiйних книг, апокрифiв i житiй схiднослов'янський читач знайомився з античними мiфами i схiдними переказами, в бiльшiй чи меншiй мiрi християнiзованими. Не тiльки подiбнi "бродячi" сюжети, але й самi жанри ряду творiв на релiгiйнi теми - фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях i вiдповiдях, геро┐чний епос, часом суто свiтського "богатирського" характеру - не чужi, певно, i мiсцевому слов'янському фольклору, полегшували засво║ння цього нового письменства. Останн║ приносить також лiтературнi жанри бiографiчно┐ повiстi й справжнього роману iз вплетеними, на схiдний зразок, дидактичними апологами, а також жанр iсторично┐ хронiки ("книги царств"). Тi самi сюжети i жанри ми знаходимо в перекладнiй свiтськiй "белетристицi" Ки┐вського перiоду. Очевидно, церковна лiтература, що посилено насаджувалася, в значнiй мiрi пiдготувала грунт для поширення свiтсько┐ повiстi. Звичайно, вiзантiйська лiтература, яка була i тут основним джерелом або, принаймнi, iнстанцi║ю передачi для лiтератури слов'янсько┐, наклада║ свiй християнсько-повчальний вiдбиток також на цi свiтськi твори. До того ж тiльки незначна частина багато┐ розповiдно┐ лiтератури Вiзантi┐ переклада║ться на мови пiвденних i схiдних слов'ян. Це здебiльшого популярнi твори типу "народних книг", тодi як любовний або сатиричний роман i iншi жанри розповiдно┐ вiзантiйсько┐ лiтератури, почасти ще пiзньогрецького походження, зовсiм невiдомi слов'янському читачевi. Серед перекладених розповiдних творiв центральне мiсце займа║ во┐нська повiсть, зокрема зв'язана з iсторичними особами i подiями, як-от роман про Олександра Македонського, повiсть, вiрнiше цiла хронiка, про "Iудейську вiйну" Иосифа Флавiя або менш популярнi самi по собi повiстi про зруйнування Тро┐ та про iншi подi┐ легендарно┐ во║нно┐ iсторi┐, в тiй мiрi, в якiй вони вiдбитi в перекладних вiзантiйських хронiках. Особливий iнтерес до повiстей з во║нною тематикою цiлком зрозумiлий у князiвсько-дружинних колах Ки┐всько┐ Русi, бо i в побутi, i в усному геро┐чному епосi вищо┐ верстви феодального суспiльства во║ннi сутички посiдали центральне мiсце, звiдси во║нним подвигам i особистiй доблестi надавалось виняткового значення. Зокрема, одним iз типових епiчних геро┐в фольклору слов'ян i iнших народiв ║ юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужнiсть, нерiдко в по║днаннi iз невластивою вiковi мудрiстю. Цей же образ не раз повторю║ться протягом столiть у писанiй лiтературi схiдних слов'ян, перекладнiй i оригiнальнiй. Його ми зустрiнемо в "Александрi┐", у вiзантiйськiй повiстi про Дiгенiса-Девгенiя, в iсторi┐ геро┐в Троянсько┐ вiйни, в пiзнiших перекладах схiдно┐ повiстi про круслана i захiдно┐ - про Бову i т. д. Тих же епiчних рис палкого, смiливого, часом навiть необачливого юного витязя нада║ сво║му геро║вi (навiть з деяким порушенням iсторично┐ правди) автор "Слова о полку Игоревh". Винятково сприятливий грунт для створення епiчного образу молодого героя-переможця, що не зна║ перешкод, являли справжнi iсторичнi обставини життя й дiяльностi Олександра Македонського. Син македонського царя Фiлiппа й Олiмпiади, Олександр, вихованець Арiстотеля, вже з 16 рокiв бере участь у численних походах батька. Незабаром пiсля вбивства Фiлiппа Олександр здiйсню║ задуманий ще його батьком похiд проти могутньо┐ персько┐ держави. Вiн завоював усю передню Азiю i кгипет, а потiм i схiднi областi Персько┐ монархi┐. Дарiя III, перського царя, розбито в двох боях; вiн тiка║, i, нарештi, його вбивають власнi наближенi. Завоювавши захiдну Iндiю, Олександр збира║ться продовжувати похiд на Схiд, до Гангу, але виснаженi вiйська вимагають повернення. В розпалi пiдготовки до нових походiв Олександр, пiсля коротко┐ хвороби, вмира║ у Вавiлонi на 33-му роцi життя. На цiй iсторичнiй основi створю║ться напiвлегендарна повiсть про Олександра. В найдавнiшiй слов'янськiй редакцi┐, вiдомiй нам з хронографiчних збiрникiв у пiзнiх бiлоруських або укра┐нських копiях XV i XVI ст. пiд заголовком "Книги Александр", повiсть почина║ться короткою похвалою Олександровi, його незлiченним во║нним подвигам, високим душевним якостям, во║нному щастю, мужностi. В дальшiй розповiдi про народження Олександра вiд останнього ║гипетського царя Нектанеба, що втiк у Македонiю, i Олiмпiади, дружини македонського царя Фiлiппа, - полемiчний випад проти численних прихильникiв версi┐ про "законне" народження Олександра (останнiй погляд обстою║ з меншим полемiчним запалом бiльшiсть захiдно║вропейських обробок сюжету). Хитрiстю i спритним чаклуванням, не без допомоги бiсiв (або, в iншому мiсцi - ║гипетських богiв - "мнимих", за зауваженням християнина-редактора), Нектанеб зближа║ться з Олiмпiадою пiд виглядом бога Аммона Лiвiйського. Народженню Олександра переду║ ряд знамень i пророкувань, якi вiщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батькiв: у нього лев'яча грива, очi дивляться в рiзнi сторони, зуби гострi, як у змiя. Його вчать "книгам" (письму i читанню), "гудhнiю" (музицi), "землемhрiю", "мудростним словам" (красномовству), фiлософi┐ i вiйськовiй справi. До останньо┐ сам вiн почува║ особливу пристрасть: влаштову║ вiйськовi iгри з однолiтками, ходить з во┐нами на вчення, ┐здить верхи, з дванадцяти рокiв ходить з Фiлiппом на вiйну. Його вчитель Арiстотель пророку║ Олександровi велику майбутнiсть. Одного разу ввечерi в пустельному мiсцi Нектанеб навчав Олександра зорянiй мудростi. Бажаючи посмiятись з мудреця, що не зна║ навiть власно┐ долi, Олександр скида║ його в рiв. Вмираючи, Нектанеб вiдкрива║ синовi його справжн║ походження. П'ятнадцяти рокiв Олександр приборку║ вологолового коня - людожера Буцефала; тим часом ще ранiше Дельфiйський оракул провiстив Фiлiпповi, що коня приборка║ майбутнiй свiтодержець (непосильний слов'янському перекладачевi опис оракула вкрай спрощений: пiфiю перетворено у "вълхву", кастальське джерело - у "воду кладязную" тощо. Так само i Олiмпiйськi iгри, в яких з успiхом бере участь Олександр, перекладач не змiг пояснити iнакше, як "войну", або "брань"). Поряд iз мужнiстю Олександр виявля║ надзвичайну мудрiсть: перекону║ смиритись повсталих мефонiйцiв. Ще за життя Фiлiппа вiн вiдмовля║ в звичайнiй данинi послам Дарiя Перського. Помстившись за Фiлiппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр заклика║ "вси еллиньстiи языци" в похiд за визволення з-пiд ярма варварiв-персiв. До складу зiбраного 76-тисячного македонського i грецького вiйська слов'янський перекладач включа║ також 8 тисяч скiфiв, нiби натякаючи на участь предкiв слов'ян у знаменитих походах Олександра[8]. Приборкавши повсталу Грецiю, Олександр вируша║ в довгий похiд проти персiв. Коротко перераховано незлiченнi пiдкоренi землi, ще стислiше згадано про во║ннi сутички. В кгиптi Олександр молиться боговi Аммону, який визна║ його сином; заснову║ мiста, оселя║ в них "чадь нарочитую". В гирлi Нiла заснову║ величезне мiсто Александрiю. В Сiрi┐ тiльки Tip противиться Олександровi. Перший приступ вiдбито. Не вплива║ на тiрян i миролюбна грамота Олександра - вони розпинають послiв. Нарештi, мiсто здобуто. Олександр руха║ться на iуде┐в, якi вiдмовили йому в допомозi проти Дарiя. Далi в повiстi йде окреме "слово" про мирний i урочистий вступ до крусалима Олександра (що поклоня║ться ║диному богу), не цiлком узгоджене з попереднiм текстом повiстi. Особливо докладно описано тут одяг i дорогоцiннi каменi-талiсмани iудейського архi║рея. Одержавши зарозумiлого й грубого листа Дарiя, Олександр порiвню║ його хвастощi з гавканням безсильного пса, перекону║ "дружину" не боятися грiзних слiв, а сам вiдповiда║ пiдкреслено стриманим i дотепним iронiчним посланням. Нарештi, вiдбува║ться рiшуча сутичка. Розгнiваний Олександр "устрhмися на брань и исплъчися на Дарiя". Пiд звуки труб i клич во┐нiв почина║ться запекла битва. Вбитi у великiй кiлькостi падають один на одного; "в велцh прасh" (поросi) не можна вiдрiзнити македонянина вiд перса, пiшого вiд кiнного; вiд кровi не видно нi неба, нi землi; навiть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися". Перси тiкають; Дарiя врятову║ тiльки нiч та добрий кiнь, а його дружина, дочка, мати i весь "товар" дiста║ться Олександровi, який великодушно втiша║ полонених. Дарiй збира║ новi вiйська. Тим часом Олександр руха║ться далi, вiдвiду║ капище Орфея (повторю║ться улюблений засiб, - провiщення про майбутнi перемоги) i приходить у Фрiгiю; вiн заздрить щастю троянцiв, що мали "такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язанi сво║ю славою. Олександр переходить квфрат, зруйнувавши за собою мiст. Пiсля нового листування противникiв та листiв Дарiя i Олександра до сво┐х во║вод (Дарiй говорить тут про свiй намiр "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) вiдбува║ться другий бiй. Олександр вда║ться до во║нних хитрощiв, наляку║ персiв i пiдбадьорю║ сво┐х во┐нiв. Вiд стрiл i камiння ста║ темно, нiби насунула хмара. Дарiй знов тiка║, гiрко скаржачись на мiнливiсть долi. Зрадники-вельможi тяжко ранять Дарiя, i вiн вмира║ на руках Олександра, заповiдаючи йому сво║ царство. Дочку Роксану вiн вiдда║ Олександровi за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокою║ кра┐ну, вiдновлю║ старi звича┐ i обряди; вiн клянеться покарати вбивцiв Дарiя i, коли вони об'явились, розпина║ пх високо над гробом царя. Далi йде листування Олександра з Роксаною й весiлля. Олександр повiдомля║ Олiмпiаду i Арiстотеля про загибель Дарiя й дальшi сво┐ походи: на шляху зустрiчаються йому дивнi народи, на вiйсько нападають велетнi, i тiльки вогнем вда║ться вiдiгнати ┐х; дверi ┐хнiх осель стережуть триокi звiрi, а блохи там великi, як жаби. Далi трапляються чудеснi дерева, охоронюванi невидимими бiсами, шестиногi звiрi, волохатi безголовi люди й iншi чудеса. Нарештi, вiн досяга║ землi блаженних з джерелом живо┐ води; два птахи еллiнською мовою наказують йому повернутись. Олександр виступа║ проти Пора, царя iндiйського, колишнього союзника Дарiя. Слонiв i iнших звiрiв, якi ║ у вiйську Пора, вiн перемага║ з допомогою розжарених мiдних "болван", розставлених перед македонськими полками. Двадцять днiв трива║ бiй. Нарештi, Олександр пропону║ розв'язати битву по║динком мiж ним i Пором. Пiд час по║динку Пор оберта║ться, почувши шум у сво║му вiйську. Олександр вбива║ його, але змушений вiдмовитися вiд дальшо┐ боротьби з переважаючими силами iндiян. Поховавши Пора, вiн вируша║ до "нагомудрецiв" - фiлософiв рахманiв (брамiнiв). В Iндi┐ Олександр вiдвiду║ також святилище з говорящими деревами, якi вiщують йому скору смерть у Вавiлонi. Вiн поверта║ться в Перейду; по дорозi, вдавши iз себе посла, вiдвiду║ царство Кандакi┐. Мудра цариця впiзна║ Олександра з портрета, та║мно написаного ┐┐ живописцем, але вiдпуска║ мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування дружини i сина. Олександр огляда║ кра┐ну амазонок; далi на Чорному морi вiн зустрiча║ людей-песоглавцiв, людей з очима i ротом на грудях, шестируких людей. Огляд святилища Сонячного мiста, спустiлих розкiшних палат царя Кiра й iнших чудес описано почасти в формi листа Олександра до Олiмпiади. Тим часом Антипатр, намiсник Олександра в Македонi┐, утиску║ Олiмпiаду. Боячись царського гнiву, вiн посила║ сина з отрутою у Вавiлон. З допомогою виночерпiя Iла, ображеного Олександром, на бенкетi якогось мiдянина царя обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрiлою. Переборюючи бiль, вiн, пiдтримуваний Роксаною, поверта║ться до себе в палати. Наступного ранку все вiйсько македонське iз сльозами проходить повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окуту║ землю, з'явля║ться велика зiрка й iншi знамення. Тiло Олександра везуть до кгипту i ховають в Александрi┐. Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 рокiв; воюючи, вiн пiдкорив варварських народiв - 22 i еллiнських - 14, створив 12 мiст пiд назвою Александрiя. Як видно з короткого викладу, в повiстi величезну роль, поряд з во║нними подвигами, вiдiгра║ також елемент фантастично┐ "географi┐" та "етнографi┐" (в описi пiдкорених кра┐н i народiв). В основi повiстi - уснi народнi легенди про завоювання Сходу, якi створилися незабаром пiсля смертi Олександра (323 р. до н. е.) i дуже поширилися як на Заходi, так i на Сходi, доповнюючись в кожнiй кра┐нi мiсцевими переказами. З об'║днання народних переказiв, можливо не без участi книжних джерел, створю║ться грецька повiсть про Олександра, автором ┐┐ рукописна традицiя назива║, очевидно, для бiльшо┐ авторитетностi, племiнника Арiстотеля - Каллiсфена, учасника й iсторика походiв Олександра (насправдi помер ранiше останнього; звiдси за грецькою повiстю закрiпилася в науцi умовна назва Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐"). В раннiй редакцi┐ повiстi ще ясно вiдбиваються мiсцевi александрiйсько-║гипетськi перекази: задовольняючи нацiональну гордiсть ║гиптян, повiсть припису║ Олександровi, завойовниковi кгипту, походження вiд останнього ║гипетського царя - чарiвника Нектанеба (реальна iсторична особа), а не вiд Фiлiппа Македонського, так само як мiсцевий перський переказ перетворю║ Олександра в сина царя Дараба (Дарiя). Вiдгомони цi║┐ мiсцево┐ ║гипетсько┐ легенди збереглися й у наступнiй редакцi┐ грецько┐ повiстi, помiтно еллiнiзовано┐ i позбавлено┐ ряду александрiйських деталей. У цiй редакцi┐, найбiльш популярнiй у Вiзантi┐, розповiдь про боротьбу Олександра з Дарi║м ближча до iсторi┐, зате в описi дальших походiв збiльшено число чудес. Саме до подiбно┐ еллiнiзовано┐ редакцi┐ належав i оригiнал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч деякими подробицями вiн вiдрiзнявся вiд грецьких рукописiв, що збереглися до нашого часу. Латинськi переклади Псевдокаллiсфена - раннiй (близько III - IV ст. н. е.), приписуваний якомусь Юлiю Валерiю, i особливо пiзнiший (X ст.), архiпресвiтера Леона - дають початок цiлому рядовi середньовiчних захiдно║вропейських переробок у вiршах i прозi, почасти на живих мiсцевих мовах. Уже в латинському перекладi Леона (так звана "Historia de proeliis"), що вiдбився згодом i в слов'янських лiтературах, Олександровi надано рис середньовiчного рицаря. Ще помiтнiша подiбна "модернiзацiя" дiйових осiб. пх побуту i характерiв у наступних захiдних обробках. Вiд Псевдокаллiсфена беруть початок i численнi обробки "Александрi┐" в перськiй (Фiрдоусi, Нiзамi) i iнших схiдних лiтературах. Але поряд iз грецькими лiтературними джерелами в цих обробках нерiдко вiдбиваються й мiсцевi перекази. Подiбнi перекази про спустiлу столицю Дарiя, про бiй Олександра з Пором iндiйським бiля берегiв Аму-Дар'┐, про амазонок i т. д., вiдзначив ще на початку XV ст. iспанський посол Клавiхо в описi подорожi по володiннях Тамерлана. Про надзвичайну живучiсть подiбних переказiв свiдчить поклонiння мнимiй могилi Олександра Македонського, вiдмiчене серед горцiв Схiдно┐ Бухари. Уснi перекази про Олександра, схiднi, грецькi або захiднi, могли поширюватись i в схiдних слов'ян[9]. Короткi згадки в перекладених ранiше вiзантiйських творах (наприклад, хронiка Амартола, Мефодiй Патарський) також знайомили читача з легендарним геро║м, збуджуючи iнтерес до докладнiшо┐ грецько┐ повiстi. Переклад останньо┐ виконано, певно, в Ки┐вськiй Русi мiж половиною XI i кiнцем XII ст. Перекладач не завжди добре розумi║ грецький текст. Особливо важко даються йому епiзоди, що мiстять вiдгомони антично┐ мiфологi┐ й iсторi┐. Зате найбiльш яскравi й рiзноманiтнi, а разом iз тим найбiльш насиченi мiсцевою термiнологi║ю, бойовi сцени. Тут у лексицi й стилiстицi ми знаходимо риси, якi зближають "Александрiю" з такими пам'ятками оригiнально┐ лiтератури Ки┐вського перiоду, як лiтописи або "Слово о полку Игоревh". Уже на слов'янському грунтi переклад був доповнений епiзодом про вступ Олександра в I крусалим, запозиченим iз готового слов'янського перекладу хронiки Георгiя Амартола. У свою чергу цей переклад Псевдокаллiсфеново┐ "Алек-сандрi┐" незабаром включа║ться в хронiку Iоанна Малали, замiнюючи вiдповiдне коротке оповiдання останньо┐. Обидва цi доповнення (як само┐ повiстi, так i хронiки Малали за допомогою повiстi) показують, що "Александрiя" була, очевидно, сприйнята схiднослов'янськими читачами i переписувачами-компiляторами як суто iсторичний твiр, рiвноцiнний хронiкам. Справдi, пiзнiше повiсть ми знаходимо переважно в складi компiлятивних творiв всесвiтньо-iсторичного змiсту (так званий "Эллинский и римский лhтописец" першо┐ i друго┐ редакцi┐, "Иудейский хронограф", а пiзнiше Хронограф першо┐ редакцi┐ 1512 р. i iн.), хоч, певно, вона поширювалась i як окремий твiр. Разом iз тим доповнення iсторично┐ хронiки великою повiстю Псевдокаллiсфена (а також, як побачимо, пiзнiшi численнi доповнення i переробки останньо┐ на схiднослов'янському грунтi) показу║, якого великого значення надавали слов'янськi читачi цьому епiзодовi всесвiтньо┐ iсторi┐, багатому на елементи геро┐чного епосу i фантастики. Мiж XIII i початком XV ст. "Александрiя" як окремий твiр зазна║ на схiднослов'янському грунтi ново┐ грунтовно┐ переробки. Ця друга редакцiя повiстi в готовому виглядi включа║ться знов-таки до складу всесвiтньо┐ хронiки "Эллинского лhтописца" 2-┐ редакцi┐. Головна вiдмiннiсть ново┐ редакцi┐ поляга║ в численних вставках, здебiльшого запозичених iз перекладних творiв - "Откровения Мефо-дия Патарского", "Сказания об Индийском царстве", хронiки Амартола, статтi Палладiя про рахманiв i багатьох iнших. Самий обсяг джерел говорить про широку начитанiсть редактора. Здебiльшого вiн вдало пристосову║ новий матерiал до тексту повiстi, а також вносить ряд власних дрiбних додаткiв. В цiлому редакторськi вставки трохи змiнюють характер твору i його геро┐в: якщо Дарiя сама зрадливiсть його долi примушу║ змiнити пиху на покору долi (що почасти намiчено вже в 1-й редакцi┐ i розвинено в 2-й), то над Олександром, незважаючи на незмiнне щастя, тяжить вiщування про ранню смерть; звiдси в новiй редакцi┐ повiстi вiн також поступово приходить до висновку про марнiсть земно┐ слави i щастя, неможливiсть уникнути сво║┐ долi, що нада║ цiлому творовi повчального характеру, наближа║ його до поглядiв християнина-аскета. З другого боку, вставки значно розширюють опис чудес, цiкавих, а частiше страшних, що ┐х бачить Олександр. До таких страшних картин, яких багато створювала есхатологiчна лiтература, належить вставний епiзод про гогiв i магогiв з Мефодiя Патарського. Ще до походу в Iндiю Олександр вируша║ на схiд. Тут вiн зустрiча║ нечистi народи, внукiв Афета (бiблiйний Яфет), якi ┐дять усяких мерзотних тварин i навiть власних мертвякiв. Боячись, що вони можуть дiйти до свято┐ землi й осквернити ┐┐, Олександр заганя║ з божою допомогою нечистi народи в пiвнiчнi гори; гори зсуваються, а прохiд, що залишився, Олександр замика║ залiзними ворiтьми i замазу║ синклiтом, якого нi залiзо не сiче, нi вогонь не палить. Але перед кiнцем свiту бог вiдчинить ворота, гоги i магоги вийдуть на волю i осквернять землю. В кiнцi вставки знаходимо деякi подробицi про нечистi народи: частина з них гавкала подiбно до псiв, частина ревла, як худоба. Вони позбавленi людського розуму, як дикi звiрi; серед них ║ i людо┐ди, якi називаються "песьяглавы". Трохи iнший характер мають вставки iз "Сказанiя об Индiйском царствь", вмiщенi в тому ж роздiлi мандрувань Олександра перед вступом в Iндiю. Це скорiше курйознi "природознавчi" i "етнографiчнi" вiдомостi про птахiв "грифонес", якi мостять гнiздо на 15 деревах, про нiмих людей, п'ятиногих звiрiв "бовешь", напiвлюдей-напiвпсiв пiд назвою "тигрис", однооких людей, про червiв "саламандра", якi народжуються i живуть в огнi; iз ниток, що ┐х випускають черв'яки, виготовляють дорогоцiннi одяги, якi очищають вiд бруду, нажарюючи на вогнi (звернiмо увагу, до речi, на назви звiрiв - grifones, boves, tigris, що ясно вказують на латинський оригiнал повiстi, використано┐ для вставок редактором "Александрi┐"). З того ж джерела запозичено вставки, також "природничо-наукового" характеру, про збiр перцю в iндiйськiй землi, на горi, населенiй гадами, i про дорогоцiннi чудодiйнi каменi, якi приносить у цю кра┐ну рiка, що тече з раю. Подiбний характер мають i вставки iз "Фiзiолога" про способи ловiв слонiв, географiчнi вiдомостi про рiки, що течуть з раю, i т. д. Особливо характерна для упорядника друго┐ редакцi┐ вставка про випробування Олександром висоти небесно┐ i глибини морсько┐, вмiщена перед вiдвiдуванням рахманiв. Так само, як епiзод про рахманiв, розширений у 2-й редакцi┐ з рiзних джерел, випробування неба також пiдкреслю║ марнiсть усiх людських прагнень перед лицем неминучо┐ смертi: переможно обiйшовши всю землю, Олександр шука║ собi безсмертя i, як розповiда║ дехто, пiдноситься на небо в клiтцi, запряженiй двома крилатими звiрами, але "не успh ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в склянiй посудинi. Цi епiзоди належать до бродячих переказiв, дуже поширених у грецьких i захiдних редакцiях "Александрi┐", перекладенiй у нас повiстi про Акiра, в усних переказах Сходу i Заходу. Джерело, з якого запозичив наш редактор, ще не з'ясовано (епiзод цей зустрiча║ться, мiж iншим, в одному росiйському творi XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте характерно, що в короткiй передачi цього епiзоду в 2-й редакцi┐ "Александрi┐" цiкавi подробицi вiдступають на другий план перед морально-дидактичними висновками. Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам природи i чудовим палацам, вiдмiтимо тiльки ряд улюблених порiвнянь як характерну стилiстичну особливiсть редакторських додаткiв: Олександр у новiй редакцi┐ "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую"; або далi, - напада║ "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбитi бiйцi "падаху акы-снопы на нивh" i т. д. Цi барвистi порiвняння особливо нагадують Галицько-Волинський лiтопис. Гомерiвський епос, колись свого роду бiблiя всього еллiнського свiту, в середньовiчнiй квропi i у християнськiй Вiзантi┐ значно втратив свiй авторитет, у кращому разi перетворився в матерiал для вчених схолiй або збiрок сентенцiй. Iм'я Омира-Гомера зрiдка зустрiча║мо й у нашiй лiтературi домонгольського перiоду. Галицько-Волинський лiтопис пiд 1223 р. наводить з приводу зрадництва Iзяслава мнимий вислiв Омира - "О лесть зла есть...", запозичений, очевидно, з яко┐сь збiрки типу "Пчелы". Але нi тут, нi у згаданому короткому епiзодi Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐", який так погано зрозумiв слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою про "проповiдника Омира" бодай загально┐ обiзнаностi з самим твором. Iсторiя Троянсько┐ вiйни, надто тiсно сплетена в античному епосi з мiфологi║ю и легендарною праiсторi║ю стародавнiх грекiв-"язичникiв", залишилась, очевидно, незрозумiлою й чужою слов'янському читачевi; певно, з тих же причин порiвняно малою популярнiстю користувалась i вся перекладена на слов'янську мову хронiка Iоанна Малали, присвячена переважно античному свiтовi, в якiй, мiж iншим, вмiщено коротку, вже трохи перекручену переробку античних переказiв про Троянську вiйну (пор. подiбнi випадки неповного розумiння перекладачем мiфологiчних епiзодiв в "Александрi┐"). Популярнiсть теми про Трою в нашiй лiтературi почина║ться, власне, тiльки з появою в XV i XVI ст. нових "слов'яно-романських" i захiдних обробок Троянсько┐ iсторi┐. Навпаки, в зв'язку iз значним iнтересом до бiблiйно┐ iсторi┐ (нагада║мо хоча б поширення ║русалимського епiзоду в слов'янських обробках Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐") i до присвячених ┐й творiв (наприклад, хронiка Георгiя Амартола, широко використана