до║вi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття: Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi ║внух, iз яким ┐хав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував сво┐ послуги. Годой щиро вклонився йому - чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим при║мним чоловiком усю дорогу. квнух так i сказав Годо║вi: - Не змiг ║си й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте? - А так, - погодився Годой. - То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту... Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а ┐х носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i ║внух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далеко┐ варварсько┐ кра┐ни. - Вельми добрий ║си, келiоте, - розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. квнух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв: - Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим серцем до ближнього. Наступного дня ║внух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марi┐, й самого Iсуса в усiх видах - i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показу║ фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайно┐ краси мереживi, й усе ся║ незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi свято┐ трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на сво║му вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, - його раптом пойняло при║мним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi. - Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе... Хвала, що ти ║ на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь... квнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палко┐ молитви дикого скiфа. Вiн проказав: - Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте... - Як? У нашiй землi, келiоте, нема║ й храму путнього. Носимо бога в душi й бо┐мося перехреститися на людях - засмiють... - Дикiсть, архонте, велiя дикiсть... Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, ║внух знову сказав: - Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте... - Як? - повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид ║внуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав: - Для сього досить стати роме║м... - Що? - Чув ║си, архонте, - мовив ║внух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця. Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав: - Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати ┐х. квнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого нема║, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiта║ такi кроки... Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля сито┐ трапези, й Годой роздумав. Наступного дня ║внух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливо┐ охоти дозволив ┐м нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, ║внух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньо┐ розмови. В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав: - А що для того треба, щоб стати... роме║м? квнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив: - Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi. квнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами: - Подумай, архонте. Се не вбива║ зразу. Воно дi║ тихо. Мiсяць i два... За сей час устигнеш далеко вiд'┐хати... Аж до богоспасенного царя-городу... Я дам тобi сто лiтрiв золота. - Нi! - вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi. Та вiд ║внуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годо║вi те саме, нарештi сказав: - Добре, коли не ма║ш хотi сам... Ми прислемо iншого. Згоден ║си? - Кого? - сiпнувся луганський князь. - Нашу людину. - Тодi подумав мить i додав: - Ти ┐┐ зна║ш. Вiкiлла, гунський тлумач наш. Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. квнух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване: - Зараз... нi. "Зараз"? квнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше? - Коли ж? - спитав вiн спраглими вустами. - Не ранiш, як я сповню свою службу сла. - Добре, архонте, добре, - прошепотiв ║внух i радо засовався на подушках сидiння. Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися назад, ║внух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й зашептав: - Осе ║ завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться... - вiн передихнув, немов даючи Годо║вi все втямити. - Як зробиться... тодi й ще двiстi лiтрiв. Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна було розгледiти чималий шкiряний мiх. - Сього не вiзьму, - твердо сказав Годой. - Пощо?! - Не вiзьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. квнух умовляв його довго, але луганський князь наче вiдрубав: - Нехай, як зробиться. Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними ┐хали й греки: сол Максимiн, мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його ритор, письмовець Прiск - молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима; тлумач Вiкiлла-Викула i тро║ челядникiв, ┐хали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт при Дуна┐. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про ┐хнi звича┐, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не вiдав, як дати раду й собi, й сво┐м думкам. Вiн не тямив, як тепер подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне - що вiдповiсть Великий князь. А се мало першорядне значення в ┐хнiй двадцятип'ятилiтнiй суперечцi. Щоразу на думку спадали слова ║внуха, й Годечан повторював ┐х собi не знати для чого... "Се не вбива║ зразу. Воно дi║ тихо... Мiсяць i два... За сей час устигнеш..." квнух же, який при┐здив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутнiй препозит Хрисафiй. I саме тому Годо║вi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того. У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь. Мiсяця квiтного Коли Годой закiнчив розповiдь про свою по┐здку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету: - Речеш отак, га?.. Отак?! Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана: - Й не змiг ║си стяти йому безбороду голову! Жона ║си по всьому, не мiж. I врештi гаркнув до Вищати: - Пощо й ти сто┐ш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так сплоха вмру. Ти чув ║си? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди! - Кому? - спитав старий конюший. - Кому?! - гаркнув ще дужче Гатило. - Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим! Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним. - Що... ректи? - протяг Вишата. Годой наважився й собi втрутитись: - Не лiпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи ┐м? Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i сказав трохи спокiйнiше старому конюшому: - Речи: Великий князь уже все вiда║ й так, без них, i нехай зразу ж збираються й сiдлають. - Проти... ночi? - Йди! Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав - зараз Гатило мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшн║, й усi слова, й усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя ки┐вського немов на сон зморило. Вiн сидiв на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годо║вi здавалося що Великий князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi навiть ворушитися не можна. Перше слово ма║ сказати вiн сам, i Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: "Осе ж видиш? Не я-м тобi рiк? Не на мо║ хилиться?.." Й тодi вже вороття не буде. Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав: - Рiк ║си? Старий конюший кивнув. - Що... ║си рiк? Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-║дине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання. - Взавтра. Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означа║. Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу. Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже йому ║внух Хрисафiй? I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою грецькою мовою: - Йди. - Куди? Куди йти? Геть? - перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк червоно┐ полотки, що височiла на горбi. - До Аттiли? Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу ласку й погодився прийняти сла. Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годо║вi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi харатi┐ й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому царському сiмейству. Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь ки┐вський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав: - Статi┐ замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статi┐ замир'я? Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперi┐ не лишилося жодного втiкача з землi Скiфсько┐. - Всiх ┐х видано, господарю, - впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело завважив: - За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дуна┐. Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос Великого князя: - Та я шаную права сольства! Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи сво║┐ мови. - Русичу! - гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому: - Дай-но сюди сво┐ злiчiння! Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому князевi. Та той наказав: - Чети сам! Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя: - Олаф, готський .во║вода з двадесятьма можами й челядниками. Миха┐л, руський болярин грецько┐ вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй, такоже во║вода й малий болярин землi Сiврсько┐, а вiри грецько┐, сам... То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати: - Сього русина жени в потилицю, бо нема║ гiрше, як змiя в пазусi або ж перевертень у господi. А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою: - По┐деш зi мною. Й вiн теж, - кивнув на молодого ябедника Прiска. - Рушати-ймемо зараз. Мо┐ харатi┐ до грецького iмператора мати-ймеш у стольному городi. Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й деревськi, й усi велi┐ та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина турицького: - Войславе! - Речи, княже, - вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi, мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi патички. - Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй того вовкулаку. Чув ║си? - Чув ║смь, княже, - сказав той. - Коли речеш, то по┐ду. Великий князь кивнув Годо║вi: - Який ма║мо день? - Понедiлок, - одказав Годой. - Понедiлок... - повторив князь. - Не личить. Вируша║мо взавтра... Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки Великого князя ки┐вського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги, мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонi┐, Сiрмi┐ та Полунiчнiй Фракi┐ лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя ки┐вського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i боляр, i можiв комонних та пiших. Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усi║┐ Паннонi┐ й Сiрмi┐. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником Полунiчно┐ Фракi┐. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Ки║вого мав позлюбитися з кркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi Руськiй потрiбнi були можi й во┐. Русана знала про замiри Богдановi й сприйняла ┐х досить спокiйно. Тесть Во┐бор, коли Богдан почав колись iз ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Русько┐, щоб володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Во┐бор сам нараяв зятевi Остро║ву доньку. Однаково першорiд лиша║ться за синами вiд першо┐ жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв: Данка та молодшого Юрiя. Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився сво┐ми думками. Просто боявсь його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим? I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого болярина Борислава. Мiсяця червця "По вiд'┐здi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч кра┐ни. Здолавши разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi стати, щоб злюбитися з кркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за поконом скiфським, iже допуска║ многожiнство..."[14] Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли ┐хнiй невеликий по┐зд зупинявся пiсля денно┐ дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiло┐ скiфсько┐ мови сво┐х попутникiв, спитався Русича: - Чув ║смь, речете на царевого брата то так то сяк... Тлумач вiдповiв: - Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди такоже Владо. Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав занотувати собi ┐хнi назви. Се виходило погано - й пристави казали на них по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi "скiфськi" звуки ж, ч, ш, щ... "Сi рiки пере┐здили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто - мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут нарiцають квасом..." Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь ки┐вський Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий скандал?.. А коли й Викула по┐хав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспоко┐вся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi з'явилося щось таке, що з'явля║ться в людини, коли вона ма║ перед себе певну мету. А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi кра┐. Все тут було незвичне - й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися ┐м у дорозi й по селах та городищах. Дивно здавалось ┐хати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi грецького слова. Та, зрештою, людина звика║ до всього. Невеличкий караван верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй кра┐нi не було нi кiнця нi краю, тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки. "По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера, що да║ людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо сво┐ полотки неподалiк..." То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось розглядав на лiвiй руцi - чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi повечеряли й полягали спати в просторих полотках. Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило ┐м у спини. Воно було жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд, потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його. "В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж сво┐х, свiтячи собi факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння ┐хнi, що ся приключило, нашi пристави повiдали ┐м причину тривог наших. I ми смо радо привiтанi були в хижах ┐хнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли й висхли..." Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн бо┐ться не так за сво║ тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав ┐х i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише "скiфи" весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли сво┐ нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi - то благодать, яку посилають ┐м ┐хнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означа║ такий дощ перед жнивами. "Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв ║ знаком пошанування. Ми подякували смо за ┐хнi страви, але вiд розмов з ними ухилили смо ся..." Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути. Вiн розумiв консула - ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене - й пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там та║мницi можуть бути, коли всiм уже все ясно. Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому: - Будеш консулом - i сам станеш такий. - I весело розреготався, бо Максимiн наставляв вухо до ┐хнього перешiптування. - Отакий гладкий, - уточнив Русич, i тепер уже й Прiск розреготався, за вiщо консул Максимiн нагородив його важким поглядом. Нарештi, нагодованi, розiмлiлi вiд вогню та мiцного меду, подорожнi повдягалися спати, й смерди, господарi тих осель, де вони спинились, вiддали ┐м i зручнi поли, й цупкi теплi рядна. Буря ж надворi шалiла всю нiч i припинилася тiльки пiд ранок. "Наступного дня, посiдлавши конi й позапрягавши вози сво┐, сольство рушило до господарки селища вклонитись ┐й та подяковати з гостину, а такоже пiднести ┐й у дар три сереблянi келихи, кiлько скор червленого сап'яну, та ще iндського перцю, та фiнiкiв, та рiзноличних овочiв, котрих у сiй землi нема║ й котрi вельми цiнуються варварами. Вклонившись ┐й, ми смо подалися в путь..." Дороги розвезло пiсля тi║┐ сiрашно┐ зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися - й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де ┐хало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'┐здили до стольного городу Скiфi┐, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому. "По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним. Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньо┐ iмперi┐[15], котрi ┐хали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та во║начальником Романом. З ними ┐хав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва". Констанцiй був родом з Захiдньо┐ Галичини - Вандалi┐, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про "гунiв-скiфiв", i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням. - Зодкуду вмi║ш по-скiфському? - спитав його Прiск. - кси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на ши┐... - Християнин ║смь, - вiдповiв Констанцiй, - але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець. - То ти скiф ║си? - А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. пхньо┐ кровi ║смь. - То ║си супротиву племiнцiв сво┐х? - здивувався молодий грек. На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом: - Чув ║си, щоби крiв ставала водою? - Нi. - Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означу║ мiцний, як кiстка. Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив: - То й по-латинi означу║ добре: Констанцiй - сирiч мiж постiйний i несхибний. Вiдтодi вони й здружились. "Дiждавшись про┐зду Аттiли, - писав Прiск уже в Ки║вому городi, - ми всi разом по┐хали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де сто┐ть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й нема║ рiвних. Сей хором зiстро║ний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не ║ заборолом, а здобою. Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстро┐в з каменю, привезеного з Паннонi┐. Бо варвари, котрi населяють сю частку кра┐ни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на стро┐ннi банi був полоненець, узятий у Сiрмi┐..." Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен: "Нарiк ║смь столицю Аттiли селом, - писав вiн, перечитавши якийсь абзац, - але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зiстро║ний з брускiв, так безщiльно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулюванi межи собою. Тут простор столовi свiтлицi, портики, велекрасно розташованi Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама ┐┐ велич виказу║ царську оселю... Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'┐жджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу". Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньо┐ пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя: Тяжко ║ головi кромi плечу, Зло тiлу кромi голови, Руськiй землi без князя Великого. Сонце свiтиться на небесi, Князь Великий в Руськiй землi, Дiвицi пiють на Дуна┐, В'ються голоси через море до Ки║ва, Князь iде на Зборичiв. Город радий, земля весела, Пiвши пiсню старому князевi, А потому й молодим... Коли Великий князь ки┐вський пiд'┐здив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду. "Сей покон, - записав увечерi Прiск, - ║ в скiфiв знаком найвисочайшо┐ шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й по┐хав до хорому..." Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася сво║му любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi сво┐й жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати ┐х край свого вогнища. Вона сама пригощала ┐х обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до сво┐х полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривало┐ й виснажливо┐ подорожi. Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками. Мiсяця того самого Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь ки┐вський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя - просто з корита. Пiсля вчорашнього "обiду" в конюшого страшенно хотiлося спати - аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря. Прiск повернувся до полотки. Поруч iз ┐хньою стояли ще двi - Ромула з Романом та Констанцiя з ┐хнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому: - Й нi з ким нi про що!.. - Добре, кiрi║ консуле, - мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа. Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра - невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi - солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi. "Прогулюючись коло терема, - писав потiм Прiск, - я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами - й латинську мови. Грецька ж тут чу║ться тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракi┐ або ж на змор'┐ Iллiрi┐. Але ┐х зразу впiзна║ш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жи║ замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то ║ грек, узятий полоном у Мiзi┐, а тепер вiн живе тут..." Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться. - Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, - визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звича║м, водою вина. - Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою сво║ю... Бува║, як здушить серце - хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю... - То пощо ж не бiжиш? - спитав Прiск. - Пощо... - повторив Адамiс. - Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i... добре тут жи║ться. - Хiба то добре, коли серце купа║ться в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе... Скiльки-м пробув у сiй Скiфi┐, а вже тягне додому. Адамiс зiтхнув, але заперечив: - Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполча║мось, то ║ так. Зате в мир насолоджу║мося красним i велелюбим поко║м. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн ма║ й шану║. В мо┐й старiй вiтчинi, в Грецi┐, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там нема║ правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих... - Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, - мовив Прiск, але в голосi його не було докору. - Так ║, - вiдповiв Адамiс. - Ся земля ║ мо║ю другою вiтчиною. - I бороду голиш... - Се велить покон скiфiв. - I волосся кружечком... Як ви се чините, що в усiх однакове! - Вельми просто. Вдяга║ш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтина║ш усе, що вигляда║ з макотера. Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обо║ вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю. А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi. Жона Великого князя ки┐вського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати сво┐ враження. "На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстро║нi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав ┐┐ на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти не┐ долi й узорили рiзноличними нитками корзна, ко┐ вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс ┐й дари й вийшов..." Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський во║начальник Роман, бо жона Великого князя ки┐вського - то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею. Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь ки┐вський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд. "Не тiльки гуни, а й инчi народи, ┐м пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велi┐ цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому..." Скiнчивши суд, Великий князь ки┐вський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних кра┐н i народiв. Але нi римських, нi грецьких послiв Гатило так i не прийняв нi того дня, нi наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тiльки всмiхався й калiчив грецьку мову: - Гуляйте. Аттiла зна║, коли... Й сли обох iмператорiв, i ┐хнi люди з учти цiлi вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. I щоразу розмовляли про Гатила, бо вiн був уже не тiльки в сiй варварськiй кра┐нi, а й у цiлому свiтi. Й Прiск, уважно дослухаючись розмов, старанно вiдтворював ┐х на тонкiй заячiй скорi пергамену. "Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велi┐, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфi┐, та й инчих земель, - рече далi Ромул, - не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простира║ться за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфi┐, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персi┐. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфi┐. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тi║ю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперi┐ не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красо║м, котрi ║ з роду царiв скiфських, сполчили велi┐ полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдi┐. Й тiльки велi┐ полки персiв примучили ┐х вернутись у свою землю - инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря". "Так, - рече далi Ромул, - Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву ┐й стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя сво║ на персiв". "Але я вельми страшуся, - рече Максимiн, - що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, ко┐м ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi сво║му: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мо┐ ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор". Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь ки┐вський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим "звiщанням" i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом. "У значений час разом iз слами Захiдньо┐ Римсько┐ iмперi┐, - пише Прiск, - ми смо предстали Аттiлi при входi до столово┐ свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сi║┐, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя ┐хнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце - пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки". Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем". Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо