Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом - через ┐хн║ населення гунiв. Там умiщу║ вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе . За його словами, земля гунiв почина║ться вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, - навпаки, в нiмецькiй експансi┐ на Схiд вiн був одним з ┐┐ iдеологiв, - усi цi землi вiдда║ гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а ┐хнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами. Отже, слiд гадати, що так званi гуни - народ споконвiку ║вропейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виника║ вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiва║ться в тому, що це кра┐на суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Ки┐всько┐ Русi, наймогутнiшо┐ серед усiх держав, назива║ столицею слов'янського свiту Хуе. А що це справдi Ки┐в, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у сво┐х примiтках до першого нiмецького видання "Пiснi про Нiбелунгiв" каже, що Ки┐в, той самий, котрого Гельмольд назива║ Хуе, в сагах "Кiенуборг у Канугардi" варяги називали Самбатом. Цей Самбат не виклика║ особливих заперечень. Зда║ться, всi iсторики вже давно погодилися, що то Ки┐в. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, - то не вигадка й не химера, а - Ки┐в. Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання "Герварсько┐ саги" пише, що в скандiнавському епосi Русь часто назива║ться Кра┐ною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому поклика║ться на Саксона Граматика, який так само вважа║ русiв i гунiв одним народом. Академiк Iмператорсько┐ Академi┐ Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда "Хронiка слов'ян", твердить: Русь колись називалась Гунiгардом. Думки, що гуни - то не самоназва й не назва якогось та║мничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi - вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням укра┐нець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: "Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом "гуни" називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою "гуни" маються на увазi слов'яни... Так само i в пiвнiчних квiдах... гунськi богатирi Jarisleifr - Ярослав i Jarizscar - Ярожир та iншi - також виявляються слов'янами". Бiльше того, Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарi┐ до останнього часу звали гунами. Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi ┐м безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше - сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни - аборигени квропи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виника║ запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi ┐х асимiлювали сармати, заполонивши ┐хнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара? Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiда║ про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед по┐здкою до Аттiли: "... Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимага║, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфсько┐ держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантi┐ вже нема║ "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля тако┐ вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато. Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ - скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. "Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову". Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: "Аттiла при цьому оголосив, що коли роме┐ зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу". Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв - скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчно┐ скiфсько┐ династi┐ - ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: "Коли Епiгена було призначено послом, вони по┐хали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константi┐, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи" Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчно┐ приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вжива║ щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Роме┐ платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "...вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам". I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звича┐. Описуючи подорож до Аттiлино┐ столицi, Прiск зазнача║: "Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, ви┐хали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволя║ багатоженство" "На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас ┐жу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв ║ виявом шани". Прiск, який подорожу║ кра┐ною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: "Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв...". I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтично┐ та географiчно┐ арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi. Там, де Прiск Панiйський опису║ зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацi┐. Мимоволi почина║ш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазнача║: "Такий звичай вважа║ться в скiфiв знаком високо┐ пошани". Ми бiльш-менш добре уявля║мо собi придворнi й народнi звича┐ схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х - XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо виклика║ сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали сво║му царевi скiфських пiсень, то "хлiб-сiль" промовля║ ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займа║ться хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю. Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова "гуни". Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлино┐ столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: "Мене здивувало, що скiф розмовля║ грецькою мовою". Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них склада║ться з рiзних варварських народiв, то дружинники, крiм сво║┐ власно┐ варварсько┐ мови, переймають один вiд одного й гунську, й готську, й iталiйську мови; iталiйську - вiд частого спiлкування з Римом... Той, що вiтав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках i навiть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав пiдстрижене в кружечок..." Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiха║ться: "Дивний у сво┐й зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху". Отож тут ма║мо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставля║ться скiфськiй, а ║ ┐┐ синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджу║ й росiйський дослiдник Прiска Панiйського - Г. С. Дестунiс у сво║му коментаревi. Що ж до "пiдстриженого в кружечок волосся", то вiн тут цiлком погоджу║ться з Юрi║м Венелином, так само, як i вiдносно "хлiба-солi" та iнших атрибутiв "гунського" побуту й звича┐в. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи - народ слов'янський. У двох останнiх уривках Прiска навiть нема║ слова "скiфи", але Прiск його не забув, бо далi чита║мо, що, коли цариця наказала сво║му дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом "з деякими знатними скiфами". "Всi гостi за законом скiфсько┐ поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного". У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибу║мо цi два слова, якi ║ синонiмом одне одного: "гуни" й "скiфи". Й напрошу║ться логiчний висновок, що це - синонiми до третього слова - "слов'яни", й до четвертого - "руси". Вже далеко за Дуна║м писав у сво┐х нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: "Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина - мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос". Це - надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана "скiфська" мова "гунiв" складалась iз слов'янських слiв. "Мед" у даному випадку не виклика║ сумнiву щодо походження. Зате навколо iншого напою - "камосу" - точилося чимало дискусiй. Цей напiй дехто оголосив не чим iншим, як кумисом: отже, питання етнiчно┐ приналежностi гунiв мовбито розв'язувалося, - кочовики, бо лише кочовi народи вживали кумис. I хтозна-чому обминали пояснення Прiска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напiй хлiборобського народу, не кочового. Просто або ж Прiск, вуха якого були незвиклi до сприймання "варварських" слiв, не змiг написати правильно, або ж переписувачi спогади лiтери (грецька "вета" дуже схожа на лiтеру "мi" у скоропису). Було в Прiска й iнше цiкаве слово - "страва". Навколо нього в свiтi й досi точаться баталi┐. Автори рiзних нацiональностей намагаються уподiбнити його до якогось мало або й ще менш подiбного кореня, й звiдси каскад найфантастичнiших тлумачень. На жаль, укра┐нсько┐ мови жоден з цих дослiдникiв не знав, а в нас же це слово - серед найуживанiших i досi. Це Прiскове слово зберiг для iсторi┐ Йордан, переписуючи в грецького автора "гунський" ритуал поминання обiдом. "Оплакавши небiжчика таким голосiнням, на його могилi справляють страву (так це в них самих назива║ться), а пiсля цього великий пир" '. Отже, виходить, що "гуни" й "скiфи" - то не самоназви, а просто два iноземнi наймення наших предкiв. Давньо║врейський iсторик Иосиф Флавiй (Иосиф бен Маттiт'яху) в сво┐й працi "Подi┐ давнiх лiт" /I, 6, I/ писав про населення нашо┐ кра┐ни наприкiнцi минуло┐ ери: "Магог царював над тим народом, що пiзнiше був прозваний - магогами, а греки називали його скiфами". I║ронiм, сучасник Аттiли, пiдтверджу║: "Магог - це скiфи" ("Книга ║врейська", 20, 2). "Але, - чита║мо в коментарях О. Скржинсько┐, яка видала твiр Иордана, - I║ронiм - письменник початку V ст. - безперечно, вкладав у поняття "скiфи" ("магог") iнший змiст, анiж Иосиф Флавiй - письменник I ст. Пiд магогом-скiфами I║ронiм мав на оцi сучасних йому гунiв". I вiдома ленiнградська дослiдниця пiзньо┐ антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки поклика║ться на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архi║пископ Кесарiйський Андрiй у коментарi до Апокалiпсиса писав, що бiблiйнi племена гог i магог - тi ж таки скiфськi племена, "що ┐х ми тепер назива║мо гунськими". Тако┐ думки дотримували сучасники Аттiли, так само вважали й iсторики наступних часiв. А Лев Диякон, видатний вiзантiйський iсторик Х сторiччя, йде ще далi, говорячи про вiйну грекiв з князем Святославом: "Надавши чин патрицiя мужньому й запальному Калокiровi, вiн (iмператор Никифор) послав його до Тавроскiфiв, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усi║┐ сво║┐ "Iсторi┐" назива║ росiв скiфами, тавроскiфами й навiть таврами, зате дуже рiдко - власним iм'ям. Отже ж, греки, котрi, безперечно, добре знали й свою iсторiю, й грiзного царя Аттiлу, який завдав ┐м стiльки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами - скiфами й гунами. Хоча вже в Х сторiччi, коли скiфи-гуни виявилися на новому пiднесеннi й почали знову набувати слави наймогутнiшого в квропi народу, греки почали ближче цiкавитися ними. Найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi "Про управлiння iмперi║ю" зазнача║: "Цей народ ми назива║мо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони звуть русами". Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами ┐х прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6). Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, ки┐вського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважу║: "I ║ городи ┐хнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя". На нашу думку, свiдчень про те, що "гуни" та "скiфи" синонiми, - досить. Але тут виника║ нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашо┐ ери гунами? Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, - iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу "Атлаквiда" та "Атла-маль", - дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди - германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi - родичi гунам. Тако┐ ж думки й П. Й. Шафарик' В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважа║ться синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили сво║ ставлення до квiд як згустку найдавнiшо┐ народно┐ пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" ма║ те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали ┐х називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" - загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди - слов'яни, в цьому нiхто не сумнiва║ться. пх згаду║ ще Геродот - отих венетiв-енетiв Пiвнiчно┐ Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" - слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в сво┐й працi вiн каже: "Назва "слов'янин" - слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення... Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його сво┐м авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давн║, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язу║ назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й переклада║ як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти". Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкида║ ┐┐ на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -║н, -енин, -янин завжди вказу║ на приналежнiсть до конкретно┐ мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), - назви, яка, на жаль, нiде не трапля║ться... Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росi┐, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припуска║, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од не┐ назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Тако┐ само┐ думки дотримував i Мiлан Будимир". Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалю║ думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орi║нтувався в укра┐нськiй мовi та укра┐нських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Укра┐ну та укра┐нiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали укра┐нський фольклор, вони довiдалися б що Днiпро ма║ й другу, паралельну назву - Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Ки║вi ж, крiм Днiпра-Словути, ║ ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю. Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя ║ спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В iншому епiзодi Саксон пише: "Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан" (Саксон Граматик. Iсторiя Данi┐. - 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами. Чи не помилка знову? Виявля║ться, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiда║, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунсько┐ царiвни) виховувавсь у... Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побуту║ серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котро┐сь сусiдньо┐ кра┐ни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данi┐ та Вандалi┐, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафi║м до гунiв. Тако┐ думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх. Таким чином, виплива║ ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова "вандали" в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографi┐ скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей назива║ Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з яко┐ витiка║ Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй - горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цi║┐ вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич - вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточню║ Меурсiя: Струнич - Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавi┐ й пiдкорили вандалiв. Нiдерле також зна║ про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами. Про зафiксоване iсторi║ю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: "В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли ┐хнi древнi одноплемiнцi". А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожа┐в, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн назива║ вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть. Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечу║, або ж уточню║: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5. Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлю║ться назва, яка вiдрiзня║ ┐х вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: "слов'яни" й "скiфи"? Далебi, нi. Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означа║ держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже - скiфи. А ще дужче зближаються грецькi "скiфи" (в iншому написаннi - "скiти") з Тацiтовими сiтонами: тут передн║ латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтово┐ "Германi┐", - слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить ┐х, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугi┐, ба навiть венеди. Щодо венедiв нема║ нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугi┐ - то лужицькi слов'яни. Тако┐ думки дотриму║ й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугi┐ тут - "загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою". Зi сказаного вище, мiж iншим, виплива║ й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографi┐ свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугi┐в? I тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через захiднослов'янське "I" органiчно перетворилося на "в" та "у" (й): слеви - slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви - теж слов'яни, ма║мо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор "Iсторi┐ нiмецького народу" Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гей║р на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецi┐ - свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявля║ться дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi чита║мо: "Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що ║днiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила ┐хньо┐ незалежностi й вза║мно┐ зненавистi". Хай нас не бентежить твердження про якусь ║днiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи - "чиста" германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гей║р сам себе заперечу║: "Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давн║ теократичне правлiння зблизило ┐х". Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони - рiзнi народи, й тiльки оте Гей║рове "давн║ теократичне правлiння" "зблизило" ┐х, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена кра┐ни Славонi┐, до яко┐, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, зда║ться, не виклика║ сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторi┐ Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данi┐ в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавi┐ не аборигени - тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецi┐ й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй. Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок ново┐ ери основне населення пiвночi та надр квропи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини. У 20 - 30-х роках серед укра┐нських археологiв усталилася була сво║рiдна "мода" - всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого "сiроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливiв". Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю квропу й дату║ться першими сторiччями ново┐ ери. На нашу думку, та "мода" була дуже "зручною" - просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам. Може, тi║┐ "моди" не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому нема║, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й ║ ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд. Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, укра┐нських родичiв аж у Шотландi┐, то це, мабуть, не означа║, що укра┐нцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британi┐ з надр Велико┐ Скитi┐ (шотландцi й досi називають себе "скотами", а це щось та ма║ означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотiв"; цiкавим вида║ться порiвняння слiв "сколоти" й "кельти" в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -║ре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi вза║мини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньо┐ Францi┐ - галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово "галичани"? Адже ж саме цим iм'ям назива║ й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв. Групи слов'янських племен були на стадi┐ давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в трет║ тисячолiття до ново┐ ери. Займаючи на материку найкращi територi┐, придатнi для ┐хнього основного заняття - хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали - й не могли не стати - об'║ктом експансi┐ для iнших народiв, якi ще не мали в квропi "постiйно┐ прописки" й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту. Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто зна║, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло тако┐ моди. Для готiв арiанська ║ресь цi║┐ релiгi┐ стала збро║ю, яка допомогла ┐м вiдвоювати в чужiй квропi мiсце пiд сонцем. Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами яко┐ рабство прижитт║ве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, - з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне. Свiдками цi║┐ нещадно┐ боротьби за житт║вий простiр ║ й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i ру┐ни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi квропи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з ┐хньою мiфологi║ю, а отже, й iсторi║ю. На думку перших видавцiв епосу "Вiлькiна сага", наприклад, вiн склада║ться частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок. Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не ма║мо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблi┐, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацi┐, - археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянсько┐ вiйни - "Iлiади" й "Одiссе┐" - Генрiх Шлiман вiдкрив ру┐ни Тро┐. Це стосу║ться й писано┐ iсторi┐. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тi║ю ниточкою, яка розплута║ безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намага║ться ховати кiнцi в воду: "Хто не зна║ звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки - римськi, сармати - германськi. Готи ж здебiльшого запозичають сво┐ iмена в гунiв". Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави. Иордана спростувати неважко. Так, вiн ма║ рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однi║┐ нацi┐ прибирають iмена людей нацi┐ iншо┐. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однi║┐ релiгi┐, або ж через нацiональну чи духовну залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв). Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення "геро┐чного" змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означа║ Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д. Щось подiбне ма║мо й у тому випадку, який так старанно намага║ться виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлю║ Йордан: Германарiха. Чи не правда - як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв - Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика - Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв - Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх - iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар - Володимир, Ярiслайфр - Ярослав, Валамер - Велiмир i т. д. Висновок тут напрошу║ться подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь сво┐х зверхникiв давали iмена сво┐м дiтям (побiжно пiдтверджу║ться й синонiмiчнiсть понять "слов'яни" й "гуни"). Крiм того, звiдси виплива║, що так званi "гуни" з'явилися в квропi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи ║диновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i ┐хнi наймення - то сво║рiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторi┐, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завда║ чимало клопотiв при iдентифiкацi┐. В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашо┐ рiдно┐ iсторi┐. Ми, наприклад, i досi диву║мося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили ┐х, тим часом як новонаверненi готи - бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном - були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi сво┐х кревних родичiв? I чи не родичi ┐м усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами - родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)? Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Ть║ррi пише про Каталаунську битву: "Сангiбан, во║вода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, - покарати". Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше - рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так само як i припущення про остроготiв. У сво┐й "Хронiцi" Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року "гунський" цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважа║ за готiв, тим часом як вони насправдi ║ слов'яни. Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджу║; всi землi, що лежать на схiд вiд Данi┐, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше - Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв? Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплю║ться щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунсько┐ влади - тiльки з настанням бажано┐ для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли...". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигуку║ в сво┐х коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, - назвав готiв "скiфським плем'ям". Та це не ║диний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважу║: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фро┐ла, "до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса". Всi тро║ згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджу║ його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодно┐ спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважа║, що це помилка Йордана. Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш та║мничу, внаслiдок яко┐ нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути "бич божий" од "столицi всiх столиць". Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi "переможцi" - готськi полки та римськi легiони - мов у землю запалися. Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджу║ й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявно┐ перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданово┐ "Гетики", Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли. Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на сво┐х землях, нехай i не в ореолi колишньо┐ слави й величi. Ось що каже про них сучасник Йорданiв - Прокопiй Кесарiйський: "Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам - гунським племенам". Але це тема ширша й заслугову║ на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунсько┐ битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про "вандалiв" царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення да║ сам Йордан. У сво┐й працi вiн без жодних вагань заявля║: "Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави". А хто такi свави, ми вже також зна║мо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю - лужичi? Бо спробуймо написати слово "лужичi" латиною - й одержимо "luzici", а звiдси й "Luzitania" (до речi, оте "luzici" поляк теж прочита║ як "лужiчi"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешка║ по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле чита║мо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час ужива║ться назва "лужицькi серби". Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, сво║рiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджу║, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчу║ й Аммiан: "Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородно┐ кровi". Флавiй визнача║ ┐хню етнiчну приналежнiсть: "Алани - це скiфське плем'я, що живе побiля Тана┐су й Меотiдського озера". Цiлком згоден з ним i Лукiан: "Мова й одяг - це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в ни