а цей каже: - Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi. - Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячностi стати приятелем. - Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гнiздо? - Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це ║ ласка вашо┐ милостi для всiх обложених. - I ти то┐ само┐ спiва║ш? - Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi до розпуки, усi вигинуть до одного, а не здадуться, анi свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо. - Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь. - Стiльки кровi християнсько┐ православно┐ полл║ться. Ворог уже впокорений, а того лише вашiй милостi було треба. Князь задумався, ходячи по кiмнатi. - Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю ┐м. Пiдеш до них на переговори. - По приказу вашо┐ милостi пiду зараз. Наливайко взяв iз собою сурмача й пiдступив пiд вали. Його зараз пiзнали козаки. - З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись! - Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв. Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем. Шило каже: - Не подам тобi, Наливайку, козацько┐ руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого iншого послати? - Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за вами всiма, бо вас усiх мали саджати на колi. Ось спитай присутнього тут пана Претвича. Претвич потвердив це. Княжi посли поставили умови мира подiбнi до трипiльських. Але козаки тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства i нiколи його не вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi посiлостей тих панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонiя. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами. По тiй понижаючiй церемонi┐ усiх козакiв враз iз Косинським випустили на волю, забравши ┐м усю гармату, разом 26 штук. Косинський закипiв ще бiльшим гнiвом на князя. Прямо з-пiд П'ятки подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшо┐ боротьби. IХ То був останнiй похiд старого князя Костянтина. Вертався до свого Острога з великим трiумфом, як побiдник. Тих усiх, що йому помагали, нагородив по-кня-жому. Пороздавав ┐м рiзнi надання в сво┐х посiлостях. Северин Наливайко не хотiв тако┐ нагороди прийняти. - Такий непосидющий дух, як я, - говорив князевi, - не може придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина. Князь нагородив його золотом i гарною шаблею з сво║┐ збро┐внi, подарував йому гарного коня з багатим сiдлом. На при┐зд князя роблено в Острозi великi приготування, в яких брала участь i княжа школа. Скомпоновано канти й вiршований привiт. Петровi Конашевичевi припала честь вiтати князя вiршованою промовою, в якiй величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому. День був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих, якi мали звiщати, коли княжа коляса приблизиться. Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля школи. Як князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич приступив до княжо┐ карети й виголосив смiло похвальний вiрш, який князевi дуже подобався. - А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене на замок. Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи й смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi славу князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi. Одна лише душа була, що не веселилася то┐ днини: Северин Наливайко. Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, яко┐ дiзнав вiд старого сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки. Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було: - Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя цього нiколи не вибачить. Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом. О. Дем'ян його заспокоював: - Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш ┐м гарний подарок, i все забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив ║си гарне дiло. Раз, що добрi вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд неминучо┐ смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки вiн жи║, треба його використати для православно┐ церкви. Що тепер вiд нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн слабкого здоровля. По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя Костянтина. Петро Конашевич дiстав вiд князя гарно┐ роботи срiблом кований лук i тридцять ки┐вських стрiл. Стрiли ки┐вськi, були на той час дуже вартною рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi один човен солi. Розумi║ться, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то були нагi подi┐. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з сво┐м побратимом Марком. - Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що за причина? - Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тiлом. - Хто зна║, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти. - То був грабунок. - Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж ним i князем. - Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що заризикували сво┐ми головами за його справу. - То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не йшли, як показу║ться, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi. Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв народу з iнтересами дуки... - Воно виходить на бунт. - Так i менi зда║ться. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не зна║мо, бо ми поза княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили в Самбiрщинi. Пес не втiка║ вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий, третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине... - Ми князевi обов'язанi... - Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо. - Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти сво┐х. - А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими очима, як перше. - Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ сво┐х братiв розрива║. - Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозi милим. Зна║ш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi ┐х виголосити. Менi б кожне слово в горлi заков'язло. Вiд то┐ хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених, покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн став мiркувати над тим, чому це так, чому ║ люде ненаситнi i яку тому раду дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив сво║му братовi на таке грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу? Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиля║ться, може, так мусить бути? Вiн сво┐ми думками грiшить проти князя, свого добродiя. Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшо┐ вдачi. Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмiв мiркувати. Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi науки, що ┐х вчено в Острозькiй академi┐. пх зачали помалу вживати до лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд князя. А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили. Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це ┐х дуже збентежило. Iз того ┐х побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж ┐м було тако┐ науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем Грицьком, та Господь зна║, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiяко┐ вiстки про нього, нi про рiдну сторону. Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це дуже людину драту║ й вiдбира║ охоту до всяко┐ працi. Хлопцi дуже посумнiли й робили свою роботу, як панщину, ┐х душа рвалась у свiт, та не мали вiдваги отворити власною силою то┐ золото┐ клiтки, в яку ┐х судьба замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них i не вказала ┐м дорогу. Сталося це так нагально, що навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту. Х Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь ┐х вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив ┐х з то┐ хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у синiх капотах звернули на себе очi усi║┐ школи, вiн ┐х не злюбив i не ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив ┐м пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби ┐м пiдставити ногу. Раз якось по┐хав князь Костянтин до Полонного. З ним по┐хав i о. Дем'ян. Князь мав звичай ви┐здити з великим почтом служби i гайдукiв як для сво║┐ оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi ви┐зди князя траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм ви┐здi в Острозi наче б усе перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою сво║ю присутнiстю в Острозi вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи. Отже, сталося так, що однi║┐ ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi, як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно. Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився сво║му вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у сво┐й неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiяко┐ причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено покарати рiзками. Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав: - Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться. Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками. Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березово┐ кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцi┐ Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцi┐ дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано. Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу: - Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене? - Бо то була справа вашо┐ милостi. Смотрицький каже: - Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен. Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiяко┐ поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю. - Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують. - А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей сво┐х не позбира║. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, ┐ж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався. Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод. - Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати? Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра. - Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужа║. - То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою. На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор: - Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лиша║ в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що? - Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого? - Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить? Ректор чимраз бiльше гарячився. - Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд мо║ю управою. На те, що задуму║те, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати. Опiр ректора мов студеною водою ┐х облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити. Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не стара║ться зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча. Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями. Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Марково┐ лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка. - А це що? - пита║ грiзно. - Це ректор посила║ за терпеливiсть. Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице. - Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi? Даскал, бачачи, що ще й Петро затиска║ кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi. - То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне. - Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря. - Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе. Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде. Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж. - Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай! Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало. - Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв! В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки: - Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю? Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили. - Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так? - Петра хотiли бити... - То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати. Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди ┐┐ слухав. Вiн налякався свого вчинку. - Прошу вашо┐ милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками. - А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить. Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспоко┐лося. Хлопцi розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув. Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися. Однi║┐ ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година. Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав. Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У не┐ в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути. "Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цi║┐ неждано┐ появи, що трохи не крикнув. - Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давн║ не заго┐ться. Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'║ до голови i залива║ мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою. - Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усi║┐ сили зацiдив диякона в висок. Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров. Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра: - Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив! Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi. Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер ║. - Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого! Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцi┐. - Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться. - Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв. - Де ж вiн тепер? - Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш. - Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу. - Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш мо║┐ добро┐ слави. - Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба. Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога. Серед то┐ роботи укладав Петро план, що ┐м далi робити. Марко не в силi був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами. Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка: - Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерi║ю i перескочив сам. Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у вулицю Татарську, до ворiт города. ХI Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й Петро. Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч. У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б. Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками, коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi яко┐сь приземно┐ потвори, що прилягла до землi й чату║ на свою добичу, до скоку ладиться. Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по скрипучiм снiгу сторожних. Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося. Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать Аслана. Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi. Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його дрiбно┐ постатi. Дивишся та й мiрку║ш, чи той чоловiк не замiняв голови з яким велетом, що дуби лама║. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi синявими жилами, мов мотузками. Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не роздягався. Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку iншу нечисту силу. Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому бургомiстровi, який ним частенько послугувався. - Добрий день, дiду! - заговорив Петро. - Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою? - Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо. - Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи ┐х усередину. В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за печi й прислонив вiкна грубим сукном. - Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло? Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги. Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд однi║ю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiка║ться лiтом. Дiд догадувався, що якась важна причина до цього ┐х змушу║, й поклав собi вихiснувати ┐х скрутне положення. - А грошi у вас ║? - Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв та продай нам ще два конi. Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи ┐х у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з сво┐х бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi. Пильно ┐м було, i не довго торгувалися. Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу. - Справжнi запорожцi, ┐й-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи ┐х на всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити. - Правда! Ми й забули... А чим же бритися? - к! В мене ║ все. Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i вмить оббрив першi молодi волоски. - Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього! - Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко конi купу║, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й виберемо - ║ в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити. Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з хлопцями в хату. - Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь. - А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро. - Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо. - А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж татар i знайдемо, чого нам треба. I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й винiс з комори два сiдла з узденицями. В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було ви┐здити. Марко щораз бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усi грошi. - Як до┐дете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то, далебiг, ворiт не вiдчинить. - Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя? Дiд став хитати головою. - Держiться на схiд сонця, i бiльше на полудн║. Хлопцi посiдали на конi. - Прощавай, дiду! - Щасливо┐ вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi. Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з Острога ви┐хали два молодi козаки. Перед ┐х очима розкрилося бiле безкра║ море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку небезпечну дорогу, яко┐ зовсiм не знали. Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд Острога. Пере┐хали добре замерзлу Горинь, поскакали на полудн║ в тiм напрямi, який вказав ┐м Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нiзащо не поважились були поступити в город. пм здавалося все, що увесь свiт зна║ про ┐хню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь ┐х переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою бiлою плахтою. Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого примерзлого снiгу й заслiплювали очi. пхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали на дорозi. То┐ днини вони i ┐х конi не ┐ли нiчого. Були голоднi. Конi стали постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер ┐м прийшла на думку турбота, де тут, у такiй пустинi, переночувати? Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'┐хати ближче. Та при┐хавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкра┐нi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що ┐х ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив. - Тут якось переночу║мо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою турботу, що без ┐ди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка. Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути. - Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро далi. - А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита. Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою. Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка. Зiперся усi║ю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз лоскотом. Петро пiдняв ┐х i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi. Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина при┐здили. За драбиною було ще досить недо┐дженого сiна. Конi пiшли зараз сюди й стали запопадливо хрупати. - От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас ласкавий. - Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко. - Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витрима║мо; може, яку звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю. В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличко┐ кiмнатки. Дуже тим втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть. Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток вбогого чоловiка. Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися. - Коли ║ борошно, то буде i гарячий кулiш. пм дуже хотiлося попо┐сти чогось гарячого. За пiччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм. - Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому вступитися. Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув. - А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся. - Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходiмо до коней, ти свiти, а я ┐х обiйду. I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася. Петро ┐х розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув соломи i добре ┐м настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд соломою в кутi купу рубаних дров. - Покiйник хазя┐н був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти, Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi зда║ться, що я ще щось випорпаю. Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату. Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i весело. - Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити. - Нашi конi не по║нi. - Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу ┐м снiгу. Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб i все те складав на столi. - Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, ║го же iм'я ти Господи вiси...". - Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, - каже Марко. - Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки. За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям аж слина вiд того набiгала, так ┐сти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже ┐м смакувала. - От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика. - Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi трапилися? - Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам веселiше, а я ┐х нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре вiдживляться. Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi свiчки. - Не кажу ж я, що покiйник добрий хазя┐н був, - царство йому небесне. Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас. Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжо┐ соломи i полягали спати По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i непоко┐тися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?" - Петре! Чи ти чу║ш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i слухав теж. - Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку! Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор. - А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже до ранку спати. - Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до вiкна доберуться та в хату влiзуть.. - Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися. Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непоко┐лися. Петро встромив пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало ним термосити.