поко┐, а по дорозi подумав собi, що з цього, певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я з ним коротко справлюся, - подумав Аксак, - а тодi i отець архiмандрит перекона║ться, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита сiдати, а до Петра каже: - Nosti linguam latinam? '[11] - Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat iubere me huc e Zaporogie venire[12] - Tuum responsum acre et ineptum est,[13] - говорячи це, Аксак поморщив чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i вiн жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися i з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Вiн вклонився Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв: - Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo" guod vero dokumentum non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris nesciens responder potest.[14] Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже: - Дуже добре. Подоба║шся менi, вашмосць, лишаю тебе в мо║му домi та поручаю виховання мо┐х хлопцiв. Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому лаке║вi, що на цей знак явився, казав привести хлопцiв i попросити ясновельможно┐ панi. По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти i дванадцяти лiт. Конашевич i о. Плетенецький встали i вклонилися, а Аксак представив жiнцi нового вчителя. Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона вiдклонилася головою i привiталася з о. архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний вчитель, з яким можна робити, що ┐м буде завгодно, якого не раз пан дому i канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтушi i по багатiй шаблi, - неабищо. - Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра розпочнеться наука, а тепер можете вiдiйти. Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима. - Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра. О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з досто┐нством i повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi. - Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак. - Полишаю це вашiй милостi, - каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на головi. - Я мушу поперед усього показати, чи я вiдповiм мо║му завданню на такому почесному становиську, а потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните. Це дуже Аксаковi подобалось. Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'┐хав, а прощаючись з Петром, каже: - Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не забувай на мене. Твiй клунок то я тобi ще нинi пришлю. Петровi визначили гарну кiмнату в Аксаковiй палатi, з виглядом на Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко i шафа. Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв'язав його i став складати у шафу сво┐ статки. За слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору, узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв на стiльцi, висунувши далеко на кiмнату ноги. - Вашець, будеш тут учителем? - Побачиш, - каже Конашевич, не перепиняючись у роботi. - Я хотiв вашецi сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш, мов вiвця. Ми тепер оба тут служимо, i я, як старший товариш, вважаю за свiй обов'язок зi всiм тебе познайомити, увi всiм тебе поучити. Гадаю, що згодом ми будемо приятелями. Наш пан - великий дук, ну, вельможа. Вмi║ нагородити, але i покарати зна║. Тут одного вчителя - то приказав таки канчуками вибити i до льоху замкнути. Вельможна панi, як собi якого подоба║, то йому добре. Хто у ┐┐ ласку попаде, то щасливий i може собi вiдтак не на одне позволити, до чого iншому зась. Вашець гарний хлопець, i можеш подобатися. Попробуй, а буде тобi добре життя, а тодi i менi, i другим слугам мiг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто паничi, пустi, як звичайно панськi дiти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним панством нiколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собi морочи голову ┐х наукою. Правду кажучи, на якого чорта ┐м наука? Вони будуть багатi, а цього ┐м досить, що будуть i мудрi. От так щось зверха полизати, та й годi. Тут був такий один вчитель, що хотiв поробити з них Соломонiв, а вони йому кiлки на головi тесали. Вiн якось раз всердився i сiпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезi┐! Панi такого бешкету наробила, плакала - я чув усе з друго┐ кiмнати - i пан мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчукiв дiстав, всадили на одну нiч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало що я не забув. к тут ще на респектi у вельможно┐ панi стара панна Зося. До не┐ також добре пiдлобизатися, бо вона у вельможно┐ панi ма║ слово. А цю цяцю найлегше взяти на гарнi словечка, бо вона у великих претензiях i зда║ться ┐й, що кожний мусить в не┐ влюбитися. А то таке старе опудало, що аж гидь дивитися. Впрочiм, сам побачиш, ┐й безвпинно голова болить i з носа капа║. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У не┐ вiчно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так ┐┐ прив'яжеш до себе, що з руки ┐стиме i зробить тобi, чого ти захочеш. - Лакей говорив це, показуючи свою вищiсть, яку панськi лаке┐ так по-мистецьки вмiють показувати супроти рiвних собi або нижчих. Конашевич робив свою роботу i лише посмiхався, слухаючи цього базiкання. Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра по плечу i каже: - Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець i можеш жiнкам подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi вiдразу все вичитати, мов з книжки. - Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi такi теревенi плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа спухне. Розумiв? На те тебе панство году║, щоб ти пiдслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо як тобi дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звiдсiля i пришли менi послугу. При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив рот iз зачудування. При другiм словi вiн випрямився в струну, а при послiднiм вже був при дверях. "Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, - поводиться, мов пан, а то собi простий козак. Що вiн собi дума║ мене так зневажати? Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю. Буду по кожному кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв би в його лабети попастися. Мiг би мене скривдити, бо йому все одно. то зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку. Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам". Льокай усмiхнувся, що знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу. Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався. "Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунту║ться. Що отцевi архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим козацтвом, загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред тих лежнiв, дармо┐дiв, лаке┐в, що за пан║-брац║ до мене сунуться? Цих годованцiв держить пан i грошi на них витрача║ лише для сво║┐ примхи, щоб показати, що ось-от вiн великий пан i служби у нього багато. Менi зда║ться, що я тут довго мiсця не зiгрiю." Тепер вiдчинились дверi i в кiмнату ввiйшов невеличкий, може п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов кочерга. Вiн склонився сво║ю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога. - Чого тобi, синку, треба? - Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги. Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста. - А що ти вмi║ш робити? - Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в печi вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме зробити, то будуть бити. - А як тебе кличуть? - Антошком. - А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли? - Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину розбив. А мене привезли з пансько┐ економi┐, я пiдданець. - Хлопець понизив голову i мовчав. Вiн боявся, чи не забагато говорив, i знову битимуть. - А тво┐ батьки живуть? - Повмирали. Батько робив панщину; по смертi батька маму з пансько┐ хати прогнали, а другого там посадили. Потiм мама ходила на заробiтки, поки не вмерла. - А в тебе нема нiяко┐ рiднi? - Була сестра старша, та теж вмерла. "Однакова доля цiлого укра┐нського народу чи у польського пана, чи у православного вельможi", - думав собi Конашевич. - Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити порядки, я покажу тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий. Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять. - Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю. В очах хлопця заяснiла радiсть: - Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду? - Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку ма║ш, i заходи сюди надвечiр. Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки. Петро знову остався сам i не знав, що з собою робити. Аж вiдчинились дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан i вклонився. - Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до служби у вашмосцi. - Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я за одну рiч попрошу. Пан Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього пiдовчу. - Навiть не знаю, чи ║ у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його зна║ш? - Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та казав собi прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з кухнi, засмоленого, мов кочерга, i брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, i вiн понятливий. Отож я хочу пану Станiславу показати, що коли той Антошко вми║ться i прибереться, а при менi якийсь часок побуде, то стане таким самим лаке║м, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав. - Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав хотiв, певно, вашмосцi показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв, як вони вмiють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно, i тому вашмосць його прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди. - Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не сказав, бо не смiв би. - Але я вже сказав слово i його не заверну. То шельми. Пiдслухувати, обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що ┐х годують, до того вони мистцi. Коли б це в мо┐й силi, я це дрантя понаганяв би на усi чотири вiтри, та годi. Цього мо║ становисько вимага║, щоб коло мене багато служби крутилося, ми ║ невольниками свого стану i публiчно┐ опiнi┐. Не треба ще чогось вашмосцi? - Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи ║ якi книжки? - Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якiсь там ║, може, треба дещо докупити, то скажи. Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi". Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ: Станiславовi всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка i послати на послугу до пана вчителя. Конашевич сидiв у сво┐й кiмнатцi, як прийшов якийсь iнший лакей i попросив до столово┐ обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний явля║ться в столовiй пристойно одягнений. Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба i вусики i пiшов за лаке║м в столову, яка мiстилася на долинi. Столова нiчим так дуже не рiзнилася вiд столово┐ у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як та. Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi стояли вже тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними панна Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша дiвчина, суха, мов скiпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кiнчастим носом. Вона кивнула Петровi головою на привiтання, зложивши блiдi уста до любо┐ усмiшки, котра виглядала на якийсь внутрiшнiй бiль. Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи вона цiлувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не втерпiла i заговорила: - Чи пан вчитель зна║ Ки┐в? - Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi при┐хав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець, а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя. - Я чула вiд вельможно┐ панi, що пан був у походi на татар i там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв. Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у гарем, продають, мов скотiв. Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся, та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би турецького гарему, певно не побачила". Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможно┐, поправляючи щось на ┐┐ одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки. Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом. Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi. Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо. Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При ┐дi не говорилося нiчого. Всi мовчали, мовби ┐м роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможнi це завважали. - Чому вашмосць так мало п'║? - Не привичний до напиткiв. - Я чував, що козаки чарки не цураються. - Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою. - Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють. - Воно так ║, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмi║ добре забавитися i загуля║, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва. Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було. Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок. Завважив це Петро i заговорив до них: - Вiд завтра, мо┐ паничi, зачнемо вчитися. Хлопцям це не подобалось, бо ┐м усяка наука була осоружна. На те каже панi: - Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука ма║ вестися, щоб потiм не було непорозумiння. Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось. "пдять стiльки, що пiв голодно┐ чети поживилося би. пдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство вида║ грошi, зiбранi кривавим потом сво┐х пiдданцiв. Людська бiда i горювання ┐м байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки мо║┐ мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу ┐й слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують". А панство говорили мiж собою про Петра таке: - Йому ще багато треба оглади товарисько┐, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i ┐х самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка. - Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще ║зу┐тського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде. - Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких ман║р, та щоб ┐х дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мо┐ дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули. - Ти без потреби побою║шся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що ┐х ма║ вчити, та й годi. - А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав. - Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмi║, а освiти у нього нема жодно┐. Як лише Петро ввiйшов до сво║┐ кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний. Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки. - Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий? - Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -┐сти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу. Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима. - Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати. Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти сво║му добродi║вi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити. Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi. Цi║┐ ночi i паннi Зосi зле спалося, ┐й було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, ┐й так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, ┐й все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то ┐┐ мучив поганий сон, що наскочила татарва i ┐┐ в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку. Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце. VII На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили. Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе. - Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi ма║ мене навчити. Лакей повiв його у поко┐ вельможно┐. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще. Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожево┐ краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викро┐ти. Халат був спереду пiд ши║ю викро║ний так, що ┐┐ лебедино┐ ши┐ не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенько┐ та округлесенько┐ руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У не┐ порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозоро┐, мов роса, течi. Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможно┐, а вона каже: - Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла мо║┐ дитини. - Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? к ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радi║ тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для не┐ скучний, щоб був карою. Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися. Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб ┐┐ дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то ┐й це подобалось, бо такого вченого учителя при ┐┐ дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку. А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який переходив ┐┐ уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч високо було до них через ┐┐ довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi. Але ┐й таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово пильно вважати. Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став ┐м щось дуже веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята. В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi. Петро спитав його вiдразу: - Як, вашець, ма║ш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не перебивай. - Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за все, що тут говориться. - Вашець мо║┐ науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз -не перебивай менi, бо я того не люблю. Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв: - Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде. - При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi, небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi. На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич зачав ┐м щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити. Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з рапортом до вельможно┐ панi i розповiв усе. Вельможна панi була подратована, що ┐┐ приказiв не слуха║ться, i пiшла зараз до чоловiка з жалобою. - Хiба ж я тобi вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокiй, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би, щоб менi насилано до нагляду чоловiка освiтою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про це нiчого не зна║ш. Але вельможна панi не дала переконатися, ┐┐ ще бiльше брала досада, що ┐┐ не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч вiн i фiлософiв зна║, i старi книги вивчив. Вона мусить на сво║му поставити, щоб i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи, i була лиха, бо нiчого путнього не видумала. Але вiдчинилися дверi, i в поко┐ вбiгли обидва хлопцi. Вони були дуже радi i веселi. Зараз повисли на ши┐ у матерi i стали наперегони оповiдати, якi гарнi iсторi┐ оповiдав ┐м пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала ┐м переповiсти те, що вони чули, i вони, то один, то другий, розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не було, щоб ┐й могло не подобатись. - Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини. - Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i вже знаю як. - То скажи менi, - каже панi. п┐ гнiв уже минувся. - Amo patrem et matrem. Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала. Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi i можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив ┐х безвпинно навiть тодi, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти пристали до Петра цiлою душею, що те, що скаже пан Конашевич, ║ святе. Родичi дивувались, що може бути якась така метода учення без крику i без кари. Надiйшов новий рiк. Петро зладив для хлопцiв невеличкi повiтання по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака. Петро привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з латинською промовою. Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi i подарував йому дорогий перстень з камiнцем. - Я на це не був приготований, мо┐ любi, - каже до дiтей, - i не подумав ще, чим вас обдарувати за таку любу несподiванку. - За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Мо┐м любим хлопчикам треба би по кониковi справити, щоби вчилися кiнно┐ ┐зди. Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в руки з радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як то гарно ┐здити на конi. Та ┐х виховували по-панськи i по-городськи. Мама про те ┐х слухати не хотiла, щоб ┐┐ сини коли-небудь були жовнiрами. А ┐здити на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь на королiвському дворi. Така служба може завести ┐х дуже високо. Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе: - Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники. У мене ║ того доволi на мо┐х економiях, лише вибрати. - Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже давно хотiв поговорити з вашою милiстю на цю тему, щоби у хлопцiв перемiнити спосiб життя. Менi повiрено ┐х духовне образування; признаю, що дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони слабосильнi i нiжнi. Треба би рiвномiрно подбати ще про ┐х тiлесне виховання. Ваша милiсть мусили самi це завважати. Не дай Боже на них яко┐ недуги, то прийшлось би важко ┐┐ перебути, бо ┐х органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того на думцi, щоб ┐м визначити вiйськову кар`║ру, але фiзичного здоров`я потреба кожному, хто ма║ жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне. - Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голоду║? - Тож бо i ║, що вони ┐дять забагато невiдповiдно┐ для них поживи. Для них було б краще часом зголоднiти. пм би живитися стравами простими, багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче. - Ет! Та з челяддю не заставлю мо┐х дiтей ┐сти. - Не з челяддю, бо челядь у вашо┐ милостi ┐сть те саме, що й пани. Ваша милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей щирий. Прошу менi ┐х вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного столу, лише будемо ┐сти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу. Аксак подумав хвилю i каже: - Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою. - Я лише одне повторю: на два мiсяцi. На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить сьогоднi пiти до Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде. О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно: - Що ж ти собi, сину, гада║ш, що не показу║шся? Жду на тебе i не можу дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк на Запорожжя. Скажи менi, як тобi живеться? - Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлiбi зледачiю цiлком. - Пан Аксак дуже тебе шану║. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого. - Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу. - Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi пiд Новий рiк до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками. - Хто це вони? - Зараз побачиш ┐х при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть. Мушу вести процеси в оборонi церковного майна, а це може остогиднути. Через тi процеси я занедбав мою культурну роботу. - А звiдкiля цi галичани тут взялись? - Я ┐х сюди нарочно спровадив, по найбiльшiй частi зi Львова, i спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Ки┐в мусить бути не лише столицею Укра┐ни, та ще й культурним ┐┐ осередком. Ти i не повiриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi. - А що тепер в Острозi робиться? - Острог вже сво║ доспiву║. Вiн сповнив славно свою мiсiю, а тепер його джерело висиха║. Воно всюди так мусить бути, де коренем ║ одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би тi засоби в сво┐ руки, якi вiн нагромадив i ними оруду║, його синок зляшився i по смертi старого князя все для нас пропаде. Лише така iнституцiя може запевнити собi iснування, котра опира║ться на гуртi, на громадi. До тако┐ мiсi┐ вибрало провидiння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашо┐ культури. Тут мусить вона пустити сильне корiння i зацвiсти, ще заки Острог скине сво║ листя i зiв'яне. До того я вжию всi тi багатства, якi мо┐ попередники нагромадили. Я ще iншi засоби до того роздобуду i прибавлю. Тут, а не в Острозi, можна знайти опору в народi, в мiщанствi, в козацтвi, в православних вельможах. Я не годен тобi це все так наприхапцi з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панськiй палатi не залежуйся, не бiльше понад сповнення тво┐х учительських обов'язкiв, а заходи помiж мiщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освiдомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, мiщанство я вже гуртую. У цьому ти менi помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього. О. архiмандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тiлом. Не мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили. - Ки┐в мусить стати невисихаючим джерелом життя усе┐ Укра┐ни. Звiдси мусить виходити свiтло сонця Укра┐ни на всю укра┐нську землю й огрiвати ┐┐, розморожувати серце i душу народу. Того ми докона║мо, коли переймемося одною iде║ю, i до такого дiла подамо собi руки. - Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде? Плетенецький усмiхнувся: - Це моя прибiчна гвардiя. Тi братчики - то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо бiда не спить. Мо┐ вороги лише вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати, а тодi треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мiй славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати. В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький повiв гостя у трапезницю, куди збиралась братiя. Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вiтались тепер з ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий пiд той час займав мiж укра┐нськими вченими не послiдн║ мiсце. По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у келi┐ о. архiмандрита на дружню розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Ки┐вський кружок". У ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньо┐ укра┐нсько┐ iнтелiгенцi┐. Петро мав велику при║мнiсть познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, i прислухуватись ┐х розумнiй розмовi. Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося, що були рiзнi пекучi недомагання, котрi треба було вiдразу заспоко┐ти. Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того треба друкарнi, яко┐ Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де ┐┐ роздобути i де взяти на це засоби? Предкладали рiзнi способи. Однi радили послати до Острога або до львiвсько┐ ставропiгi┐ i купити часть друкарнi, а решту доробити у себе дома. О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то з монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi. - Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество. - Ми всi, якi тут ║, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братiя? пх божищем - живiт, можуть пiднести бунт. - А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо де рiч йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всi, що наша церква занепада║, що треба ┐┐ пiднести, зреформувати. Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас ║ свiй твердий монашеський устав, якого ми держатися обiтували. А монахи що? к мiж ними жонатi, котрi лише що жiнок у келi┐ не приводять. Другi удержують поза мурами монастиря любовниць i на них видають грошi, котрих монахи не повиннi мати. Тi беззаконiя i безпутствiя з нашо┐ Лаври прогналося. Лишився лише брак умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню i то не одну. А коли я, настоятель монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольня║мося кулешиком, то можуть це зробити i всi iншi. Зачина║мо вiд завтра. Нинi послiднiй раз, празника ради, була обiльна трапеза, бiльше я такого не хочу бачити. Кому не подоба║ться, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i свiт про це нiчого не буде знати. Петровi така постанова дуже подобалась. Вiн вже попереднього разу помiтив, що ┐дять тут i п'ють далеко не по-монашому. Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже: - Поправжеся'[15], Петре, i заходи сюди частiше. Ми мусимо стояти з собою в злуцi. Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задуму║ велике дiло при║днання козацтва до церкви. Треба добре обмiркувати, як до цього пiдходити. А таке обмiркування вимага║ багато часу, багато дискусi┐. Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона анi чути про те не хотiла, щоб ┐┐ дiти живились простими стравами. Що свiт на це скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав вiд сво║┐ думки поступатися. Вiн мусив свого доконати, хоч би прийшлось забiгти ласки у панни Зосi. I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона бо┐ться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива. - Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, - покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я нинi вiд вельможно┐ почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити не смiю. - Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу i не втрачу, i буде так, як я хочу i як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю. На другий день послав Антошка прохати у ясновельможно┐ дозволу явитись у не┐. Антошко за той час, як побував пiд руками Петра, показався таким проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати. Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у не┐ явитися, трохи затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить, а дiти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся. Конашевич, йдучи до вельможно┐, прибрався i причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного чуба i пiдкрутив вусики. На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi рiшиться моя доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'┐хати, так i я втiкаю з ним на край свiту". Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у руку: - Приходжу до вельможно┐ панi з одним важним дiлом, яке дотика║ться дiтей вельможного панства, а мо┐х любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу вельможно┐ панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Мо┐м учителем був славнозвiсний учений i ректор академi┐, котрий вчився на славному Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила завважити, що ┐┐ оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi, слабосильнi, i треба ┐х завчасно братися лiкувати. Вони добро┐ конституцi┐, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi. А лiчити ┐х треба так, щоб не заливати ┐х мiкстурами, як це лiкарi роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi раду з такою недугою. Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про недугу: - А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають? - По ┐хньому виглядi i по цiлiм ┐х поведеннi. У них блiдi лиця, попiд очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, ┐м частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i обсерву║. - Яка ж на це рада? - Заки лiкар пiзна║ недугу i подума║ над лiками, мусить дослiдити недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них брак свiжого повiтря, руху i харч,