який вони вживають, шкiдний. Треба змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони тепер приймають, ║ гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна. Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все виклика║ небажанi гумори i приспiша║ обiг кровi, а це для дитини недобре. - Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш ┐х на челядну страву поставити. - Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б невiдповiдною для дiтей. - Простiшо┐ страви, як у мене челядь ма║, я не знаю. Петро усмiхнувся: - Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше. - Але ж таке ┐дять мужики на селi. - Так, i для того вони здоровi, а ┐х дiти розумнi, - Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмi║. - Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на кухарку, а я ┐й скажу кожного дня, що нам ма║ варити, бо i менi вже навкучилось за такою простою стравою. - Щоби в мо┐м домi кухарка варила? - Прошу вельможно┐ панi, за мо┐х учнiв я вiдповiдаю мо║ю совiстю. Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна. Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не мо┐х. Коли не те, то мо║ учителювання не потрива║ довго. - Хочеш, вашмосць, нас покинути? - Воно так ║, що з розво║м ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смi║ на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиня║ться, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена. - Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як зна║ш. Вашмосць розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка. За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало ┐┐ душу. В ┐┐ очах Петро вирiс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала. Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на сво║му, доп'яв того, чого хотiв. Був вдоволений з сво║┐ сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до сво║┐ волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я ┐м заграю". Панна Зося вижидала Петра в сiнях. - Пане Конашевичу, ви вмi║те чудес доказувати. - Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати. "Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi мо║┐ мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами". За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала i припрошувала ┐сти, чого до тепер нiколи не було. - Мо┐ любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо ┐сти ми три разом окремо. Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою: - Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар. - Я не хочу тим мо┐м знанням користуватись, i я буду радий, коли про це нiхто не буде знати. Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жiнку на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав ┐┐ упрямостi. А цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови. VIII На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примiстили з хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно промiняв панськi вибагливi страви на борщ, вареники, голубцi, кашу. Але хлопцi були з цього дуже радi. пм це подобалося, що не треба при обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi, доброго виховання, про якi ┐м морочив навчений охмiстр. Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття, снiданку, обiду, далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до ┐ди голоднi. Життя пiшло новим ладом. Вельможна панi придивлялася пильно усьому тому, заходила до ┐х кiмнати, майже щодня мiряла ┐х личка, чи не потовстiли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усмiхалася до нього, задержувала його руку довше в сво┐й. А все те з вдячностi за таке щире пiклування ┐┐ дiточками. Петро добився у домi Аксака такого значення, що усiм кермував пiсля сво║┐ вподоби, а нiхто цього не змiркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярi┐. Вiн був для всiх повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити люде з рiзними справами та просити, щоб за ┐х дiло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з рiзними людьми i багато людям помагав, особливо ки┐вським мiщанам. Iмення Конашевича стало звiсне в цiлому Ки║вi. Його звали прямо: козаком Петром. Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич мусив йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв Аксаками так непомiтно, що вони самi цього не помiтили. - Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина ста║ сiллю укра┐нського народу. Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш при║днати його, прив'язати крiпко до церкви i до народу. Вiн ма║ мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других, котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми ┐х, певно, з блудно┐ стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та хоч би мiж цими панами не було великих ревнителiв, то вони нам допоможуть матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а у Варшавi на сеймi за нами постоять. Вони не вiд одно┐ бiди та пониження заслонять нас сво║ю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксаковi сини, котрих ти вчиш. За примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв наших православних людей, тодi на ║зу┐тський лiцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, вихова║мо сво┐х вчителiв, тодi, може, нам поталанить позасновувати сво┐ православнi лiце┐. Тепер ти розумi║ш мою цiль, мою iдею, тож помагай менi. Конашевич, запевнивши сво║ становисько в Аксакiв, iшов смiливiше до намiчено┐ цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до народу, а так само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу. Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля вони взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про ┐х походи, терпiння, про оборону Укра┐ни, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани ┐х не зупиняли, на що завели унiю. Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по сторонi козацтва та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить усе покидати та втiкати мiж козацтво. В ┐х молодих головах прошибала думка, що, як лише пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними. Та раз з того, що чули вiд Конашевича про гнiт народу вiд панiв, виговорилися перед батьком: - Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усi люде рiвнi. - Як то не дають жити? - А от, роблять хлопами як волами, не дають ┐м до козакiв йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороня║ весь край вiд татарських набiгiв. Хай би козаки жили собi так, як ┐м подоба║ться. Аксак аж задеревiв, почувши таке вiд свого малого сина. Таж вiн, укра┐нський вельможа, робив з сво┐ми пiдданцями так само, як i другi пани. Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство. - Хто тобi таке наговорив, моя дитино? - Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий грiх. Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що нiхто iнший не мав приступу до його дiтей. Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби ┐┐ оповiстити про ту небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панiв, До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини. Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона вiдразу боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши усе, заговорила так: - Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилю║шся. Ми не зна║мо, в якiй цiлi Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкiнцi мав ┐м сказати, що неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшо┐ причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже ┐х кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти, плачi. А тепер дiти вчаться гарно, вчителя люблять i слухають, а як виглядають? Не минуло ще два мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а яка змiна. Хлопцi виглядають, як саме здоров'я. Рум'янi, мов яблучка, здоровi, пiдкови з-пiд очей пропали, сплять добре, болiв голови нема i гарно вчаться. Ти забув те латинське новорiчне повiншування? Прошу, це за пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер ║зу┐т? - Аксакова говорила про сво┐х дiток з таким захопленням, що ┐й аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: - Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловiка позбутися. - Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими iдеями в дитинствi пересякнуть? - На запорожцiв стала я дивитися iншими очима, вiдколи пiзнала пана Конашевича. Вiн теж жив на Сiчi козаком, а дивись, який вiн вчений, розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на панських покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли чоловiк з вищою освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв мiж козаками побувало? Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi цього не бажа║. Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала. Аксак вибирався до сво║┐ економi┐ близ Ки║ва i запросив з собою Петра. Вони мали ┐хати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв ┐х розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi. Люде, що бачили, як козак Петро ┐де в повозцi поруч з паном суддею, ще бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто другий. Як ви┐хали за город, Аксак розпочав розмову: - Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi? - Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному серцi, бо воно ма║ ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею его┐зму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками, то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашо┐ милостi, то був докiр, зроблений вельможi. Аксак аж спаленiв вiд гнiву: - I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi тому, що я вельможа? - Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити гола. - Як смi║ш, вашмосць, такi квестi┐ перед мо┐ми дiтьми роздивляти? - Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться. Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших дiтей. Мо┐м обов'язком ║ виховувати ┐х у правдi божiй. Я не ║зу┐т, i правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй дi║ться, виправдувати. Ваша милiсть зна║те з щоденного життя, з цих рiзних справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що працюють, i мiж тими, що панують i з ┐хньо┐ працi живуть. Всi те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi то┐ бiдно┐, темно┐, працюючо┐ чернi? - Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi. - Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб ┐х сумлiнню легше стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, склада║мо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi Посполито┐, а навернулися до життя сво┐х славних предкiв з княжого перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часiв литовського панування не згаду║ iсторiя про такi антагонiзми помiж шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мо┐ сили. - Ледве чи зможеш цю пропасть сво┐м словом, хоч би воно було не знать яке палке i вимовне, вирiвняти. - Тут слова замало, треба дiла. Призна║тесь менi, ваша милiсть, що з того, що тепер робиться, вийде мiж укра┐нським народом i панами таке, що народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усi║┐ Укра┐ни не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм морi. Укра┐нський народ остане сам без шляхти сво║┐. А що тодi станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе ┐┐ оборонити вiд цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цi║┐ распрi буде упадок нашо┐ церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами, козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашо┐ милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани, якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цi║┐ пропастi не поглубляли, а, навпаки, ┐┐ усували i мостили дорогу до з'║днання всiх православних в нашiй благочестивiй церквi. - Як же, вашмосць, це зробиш? - Так, як я зачав з синами вашо┐ милостi. Так повиннi робити всi. За вашими синами пiдуть другi, коли ┐м очей бiльше его┐зму не заслiпило. Те саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а грима║ на шляхту за ┐┐ лукавство. - Щось раз менi справдi преосвященний говорив. - Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий, ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо. Отець архiмандрит говорить iнакше. - Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути. - Не було гнiту. - Не було Наливайкiв, Косинських. - Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе тако┐ сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили. - Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення. - А це таке природне i зрозумiле. Хлопи видять у цьому, що пани посiдають результат ┐хньо┐ працi, поту i кровi. Хлоп ненавидить сво┐х гнобителiв i тому вважав панське добро як свою власнiсть. А що нею користу║ться його ворог, тому вiн ┐┐ нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях. - Який же то шлях на думку вашмосцi? - З'║днання всiх православних в православнiй церквi. Коли пiд ┐┐ крилами з'║дна║мось, тодi антагонiзм вирiвня║ться [.] [16]'. - Ну гарно. Укра┐нська шляхта з'║дна║ться з народом в православнiй церквi, i що ж далi? - Треба дати полегшi народовi, заводити церковнi братства, заводити усюди школи вiд найменшо┐ до найвищо┐, посилати талановитих хлопцiв за границю на науки, витворювати сво┐х вчених, освiчених людей, ставати до конкуренцi┐ з ║зу┐тами, не допускати унi┐. - Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унi┐? - Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем i мечем. Вона ║ помостом до латинства. Я тепер догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для нас, вона панська вiра, вона нас зляшу║. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщi, може би, тако┐ небезпеки не було. Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив йому рубець занавiси до якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився, хоч так близько бiля нього стояв. Конашевич каже: - За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони вiд мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотiв би ┐х бачити. На них я покладаю великi надi┐ i багато будую на ┐х характерах, якi я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ. IХ Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Ки║во-Печерсько┐ лаври на свого архiмандрита на те, що ┐м забира║ ┐хнi монашi доходи, що да║ ┐м менше ┐сти, а не знати куди тi доходи монастиря поверта║. Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж. - Що ж, вашмосць, на це скажеш? - Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту? - Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив? - Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а ┐дять i п'ють по-панськи. Треба було ┐м вiвса вiдняти, а зложити на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на мiсцi, бо львiвська ставропiгiя сво┐м потребам настарчити не може. Треба нам вчителiв, а тих треба стягти з усi║┐ Укра┐ни, поки ми сво┐х тутешнiх не вихова║мо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi укра┐нськi вельможi свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе пiдняти нашу церкву i оборонити ┐┐ перед ворогами? - Так, вашмосць, дума║ш, що треба нам грошi складати? - Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть, ма║те значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово прихилить ┐х до щедростi. - Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта бо┐ться i не хоче давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, i не без рацi┐, що у тих православних школах буде виростати нове сво║вiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до слухняностi приводити. Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе, бо вiн з нею на однiй лавi сидить. - Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалу║ться на сво║вiльство народу, то вона тому винувата, що до цього сво║вiльства сво┐ми утисками доводить. Коли ж жалу║ться на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освiти. Конашевич, вертаючи вiд Аксака, цiкавився тим, як повелось о. архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка опозицiя i як ┐┐ зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру i там розвiдати. Пiд порогом сво║┐ кiмнати стрiнула його така несподiванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жiночою рукою. Вiн нахилився до вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслуху║, i шепнув: - Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому не показувати i про це не говорити. Петро, ввiйшовши в кiмнату, розпечатав i став читати. Панна Зося заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов до не┐ на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней. Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi: "Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися. У пiвнiчному кутку, зда║ться, буде зимнiше, нiж деiнде. Шануйте сво║ здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду". - Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довiдався. Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш руки заломила i проговорила з розпукою: - Невдячний. У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О. архiмандрит запросив його обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви, дорогi, добiрнi вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи обiдали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу. Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже: - Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний, i на обiд наш нiколи тебе не заваблю. - Я вже й жалобу читав на вашу милiсть. - Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано? - Жалуються, що отець настоятель, i старшi податники, i застольники "неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би рачей на потреби монастирськi║ яко i чернецькi║ оборочатися мЬла". - А чи ти вiдгада║ш, на що я призначаю i тi лишки, i тi ощадностi з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати? - Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби всi потреби заспоко┐ти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi би грiшми причинитися. - Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це? - В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли ┐м казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока i невпинно буду говорити сво┐ми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам". - Ти, Петре, гарно сповня║ш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже у ┐х кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнiшу мiсiю. - Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала. - Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра: - Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем. - Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би одно┐ мо║┐ Марусеньки за сотнi вельможних павичок. - Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. - Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий. - Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою мiсiю. - Жертва твоя велiя, i Богу угодная ║сть. - Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидiти? - Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не лише що ┐х з'║дна║ш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi, за ними пiдуть другi вельможi, i наша справа на цiм вигра║. Бачу, що отець Дем'ян вмi║ людей вибирати, - мистець i знаток. - Ваша милiсть велича║ мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода мо║┐ роботи. Я не можу вiчно з ними жити, аж пiдростуть i людьми будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки вони дiти, то захоплюються мо┐ми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть до якого ║зу┐тського лiцею. А цi добродi┐ зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi народолюбнi пахощi. - Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в менi скаче, душа радi║, заповня║ мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми сто┐мо на ру┐нi i зачина║мо спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за нашого життя i перейде на грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин. Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородно┐ кровi в укра┐нське море, але на кiстках тих мученикiв встане Укра┐на i зася║ сво║ю красою на усю землю. Укра┐на буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що вида║ з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi. Ця мова, виголошена з такою певнiстю, зробила на Конашевича велике враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича. Йому стала перед очi та велична праця, яка сто┐ть перед укра┐нським народом, в якiй мусить брати визначну участь. Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно i розумiли себе, хоч обидва мовчали. Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита: - А як монахи прийняли цю реформу? - Так, як можна було передбачити, - бунтувалися. Та вiд чого ж моя прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i воду, поки не присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини. - Я думаю, що багато iз них подяку║ за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря. - Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре псти i пити, а нiчого не робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба. Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь приготування до чогось важного. Антошко сказав йому, що завтра мають при┐хати якiсь великi гостi аж з Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у Ки║вi, ма║ пересидiти кiлька днiв. Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав при┐хати польський вельможа пан Хлоднiцький, сенатор Речi Посполито┐, з котрим Аксак колись давнiше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королевi рiвня. Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподоба║ться, то може йому дуже помогти в кар'║рi, бо вiн ма║ великi конексi┐ з панами. - Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму так, як присто┐ть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'║ри. Там, у погонi за кар'║рою, я мусив би виректися сво┐х iдеалiв i дiйшов би, може, до становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i меншим, та коли б лише мiж сво┐ми. - Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький оселедець, та ти дуже себе мало цiну║ш. При добрiй протекцi┐ i при тво┐й освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками. Конашевич всмiхнувся i каже: - Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи. Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смi║ там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До такого вибору ма║ кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi польськi гонори. - Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу поставитись, бо цього вимага║ моя честь i становище урядника Речi Посполито┐. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили. Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший. Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав друго┐ днини. Зараз перед полуднем за┐хала у двiр Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею ┐хали iншi сани зi службою. Крiм того, при┐хало на конях кiльканадцять панських гайдукiв, озбро║них до зубiв. В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу повибiгала служба i стала помагати. Iз пансько┐ карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох льока┐в чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i тепер лиш що можна було до нього придивитися. Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт, кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в якийсь халат. Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки. Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам нiчого спiшитися. Ми скорше успi║мо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв". До Петра в кiмнату вбiг Антошко: - Чи пан бачили, який вiн череватий? - Ма║ з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба. - Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i паничам. Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса. Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий: - Я ще шаблю подам. - Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися. Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у ┐дальню, в якiй вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут комендант польсько┐ залоги, що у Ки║вi стояла, райцi, усi багато одягненi. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто, що йдуть пани. В ┐дальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь iншу. Всi вклонилися, i Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича: - Презентую пана Конашевича, вчителя мо┐х дiтей. Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом; - Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать? - Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його милостi князя Костянтина Костянтиновича в Острозi. - I мимо того на Запорожжя пiшов? - Не я один. Там наша во║нна практична школа. Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так: - Не можу цього поняти, щоб мiж такою диччю можна чогось iншого навчитися, як розбою i крадежi. - Ваша милiсть недобре про Запорожжя поiнформованi. Запорозьке християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для християнства i Речi Посполито┐. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче, лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном. Минулого лiта розбили запорожцi сорокатисячну орду, яка вибралась християнськi кра┐ плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але ордi перешкодили перевести свiй розбишацький замисел. На жаль, в Польщi того оцiнити не вмiють, i ┐м байдуже, що Грицьки та Iвани за них життя дають. Розмова велась по-латинi. Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмiв говорити латинською мовою. - Вашмосць, удивля║ш мене сво┐м резоном, мовою i манерами. Це для мене новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить, то опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкри║ш менi новi горизонти на цю справу, i я вiд'┐ду з iншими поглядами, як сюди при┐хав. - Буду служити вашiй милостi по приказу, - сказав Конашевич, кланяючись. Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали за столи сiдати, де кому було призначено. Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi, i туди всипались до ┐дальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину з теплою водою, перевiсивши через плече рушник. Розпочалась прелюдiя панського пиру - умивання рук перед ┐дою. Опiсля друга партiя слуг з'явилася з полумисками i вазами. На полумисках було краяне м'ясо рiзного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гiсть нагортав на свою тарiлку руками. У вазах були рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi. Гостi черпали варехами на сво┐ тарiлки, мочали в це куски м'яса i ┐ли руками. Потiм нагортали ще на сво┐ тарiлки i подавали сво┐м слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, i ┐ли спiшучись, щоб бути на сво║му мiсцi перед слiдуючою стравою. То було перше дання. Тепер з'явились новi полумиски а печеним та смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м'ясиво було так солене i перчене, що непривикшому до таких смаколикiв Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було при панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цi║┐ пансько┐ поганi. На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в медi, овочi тутешнi i заморськi. Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди, вина. Тепер розв'язалися гостям язики, i стали говорити собi всiлякi чемностi. Бо дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання. Розумi║ться, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опiсля вiдповiв i так йшло чергою, сусiд промовляв до сусiда. Конашевич сидiв бiля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою i гарною промовою по-польськи, в якiй не було, крiм пустих фраз, нiчого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому вiдповiсти, а що по-польськи говорив не добре, то вiдповiдав по-укра┐нськи. Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита, спiльна ┐х вiтчизна, пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна мати, щоби злучила сво┐ сили з силами того молодого лицарства на добро християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа. Коли Конашевич говорив, у ┐дальнi стишилося. Пан Хлоднiцький пильно слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв. Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака: - Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв у Варшавi, та воно зовсiм не те. Пiдозрiваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з ним на самотi поговорити. Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця. Пили i балакали. Пили пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те, що в ┐дальнi був великий галас. Кожний хотiв переговорити i перекричати другого. Наприкiнцi гостi стали вставати вiд стола i дякувати собi вза║мно. Деяких мусили слуги вести пiд руки до ┐х повозок. Конашевич пiшов до сво║┐ кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю, й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Вiн також замiшався мiж слуг i добре випив. "I то назива║ться життя по-панськи. Скiльки-то людей можна було поживити i напо┐ти тим, що змарнувалось. I то все з людсько┐ креваво┐ працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже вiдбився вiд цього польського панства. Хай ┐м всячина! Цiкавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогоднi вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мiй козацький чуб не подобався. То би то цiкаво було пiдслухати, що тi панове мiж собою про козакiв говорять? Вони нас не знають нi трiшки, а вiрять у те, що ┐м тi лицарi з укра┐нних границь про нас наторочили. Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало. - Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi побачити мо┐х хлопцiв i я йому ┐х привiв. Питав зараз про ┐хню науку, чому вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумi║ться, що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити. Дивувався ┐х знанню i був певний, що ┐х вчить якийсь патер, бо вони по всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що ┐х вчить чоловiк свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти. - Пан Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно поводився, та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити. Вiн пiдозрiва║, що вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта польський, що перед урядом хова║ться. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко. Я знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний. - Я буду говорити правду. - Я знаю, що тво┐ уста неправди не скажуть. Та правда не бува║ така пекуча, коли ┐┐ у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир? - Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство. - А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив? - Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував. - А у князя Острозького? - Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не бува║. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн ┐х теж не дуже. Меншу братiю прийма║ князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом. - Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадко║мець, як його брат, один i другий, вмер. - Хiба ж i князь Олександр вже не живе? - Не зна║ш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу. - Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина велико┐ фортуни Острозь