iчовi дiди говорили, що за ┐х пам'ятi такого запорожця на Сiчi не було. Йому ворожили, що вiн кошовим буде, а тодi не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з Укра┐ни всiх ляхiв i жидiв. Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн сво║ю важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшинi вiн уступався, давав ┐м зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер робить, все лише для добра i слави сiчового товариства. Його молодi сотнi робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив свою питому команду, яку всi мусили знати, позаводив знаки сурмою, ракетами i iншi, котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний витворив з сiро┐ юрби збiгцiв справжн║ вiйсько, вишколене i карне. Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме посольство привезло з Ки║ва iкони, ризи i всi церковнi потреби. О. архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i прислав сво║ архi║рейське благословення. Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з сво┐ми сотнями в порядку на майданi бiля церкви. На це свято поз'┐здилися на Сiч знатнi товаришi з паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби. На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько було у зразковому порядку. Збро┐ було доволi, байдакiв повнiсiнько довкруги Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були у┐ждженi, пороху i куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi, що весною пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв. Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою так: - При Божiй помочi ми стали на сво┐х ногах так, як ще нiколи. Тепер пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало сво┐х сил. Може бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або добавити, а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гада║те? Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом ║ ║днiсть, не боявся жодних партiй. - На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту. - Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом... - На ляхiв, на ляхiв, вигнати псубратiв-кровопийцiв з нашо┐ Укра┐ни геть у Польщу. Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав поважно з сво║ю довгою бородою. - Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить. Сагайдачний кланявся довкруги шапкою. - Панове старшино, отамання i ви, мо┐ товаришi та брати! Iз душi вийняв менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти, щоб помстити кривди цiлого народа та освободити його з пансько┐ ║зу┐тсько┐ та жидiвсько┐ кормиги. Там народ нiвечиться, i треба йому помогти. Я знаю добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло, як зна║те, я вложив цiлу свою душу. - Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти. - Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його обов'язком ║ робити по сво┐х силах для товариства, я робив по мо┐х силах i не вважаю сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi повiрили, що я найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат... Усе ми робимо у нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо. - Ми ┐х здобудемо. - Певно, що ┐х здобути мусимо, бо нiхто нам ┐х не подару║, але тепер я вас питаю, де ┐х здобути? - На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього добра - хоч греблi гатити... - Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до бою вони ледачi. У панських замках i городах гармати лихi, що шкода на ┐х здобування втрачати сили. Добрi гармати найшов би, може, в Польщi, та заки ми до них доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще мiсце, де ║ добрi гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися козацьким способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це вдасться, i ми цього докона║мо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та християнське дiло... Усi зна║мо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто допече, то вiн втiка║ вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно восьмеро доб'║ться до нас, у Сiч. Але гiрша неволя вiд пансько┐, гiрша мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах на турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних льохах. Спитайте тих, що там побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти. - Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти. - А втеча звiдтам тяжча, як вiд ляха з Укра┐ни, а скiльки-то християнських душ пропада║ через те, як не може видержати знущання i збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно було гарно, коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили ще яку сотню-двi християнського люду з турецько┐ неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути... - Добре говорить, йдiмо на турка... - Нi, краще ходiмо на ляха. - Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав. Кошовий каже: - Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку! Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий пiднiс булаву вгору. - Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить... - Тепер подавайте, товаришi, голоси, кому бути наказним у тому майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не можемо йти, пiдемо усi на турка, то тут нам татарин на шию влiзе. - Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла не зробить, як вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько... - Славно, Сагайдачний, бери булаву! Сагайдачний кланявся на всi сторони. - Панове товариство! к старий сiчовий святий звичай, що вибраний старшина до трьох разiв вибору не прийма║ться, аж доки його до сього не вислухають. Я клянусь мо║ю козацькою честю, що не для поведенцi┐ i звичаю не приймаю се┐ честi, а лише для того, що я такого дiла не подолiю. Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду на пiвшага. Мав би я мо┐м недосвiдом загирити сiчове вiйсько i споганити мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б я оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз кат одруба║ голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не вмiю i не буду. Козаки були невдоволенi i стали гомонiти. - Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось вам вкажу такого отамана, якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука. В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд зна║, хай же його пiзна║ i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе у божий час отаман Жук. По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою. - Гаразд! На Варну йдемо i вибира║мо Жука. Де вiн? Давай його сюди... Юрба стала Жука випихати на пiдвищення. - Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу зна║ш добре. Отаман Жук не сподiвався, що дiло туди повернеться. Вiн був тако┐ думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра слава, що такий славний козак iз куреня вийшов. Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi було все обдумати i приладити до походу... - Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку тяжку вiдповiдальнiсть звалив? - говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що йому така честь припала. - Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу. По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн розв'язав мiшок i вийняв з нього звичайну пращу, себто кусок шкури з двома мотузками, i кiлька куль завбiльшки з диню. То були кулi з соломи, помiшано┐ зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напо║ний порохом. Сагайдачний запалив кресивом шнурочок, поклав кулю на пращу, розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i лежала, поки шнурок згорiв. Опiсля стрiлило, куля розпуклася, куски розлетiлись i стали горiти. - Тож вже зна║ш, що в сих кулях ║, i нащо вони? - Ти сим хочеш кришi запалювати? - Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна. - Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн не запалився? - Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього шнурок i обвив клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох висох, щоб мiг загорiтись, то i смола застигла. - Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук. - Коли пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити у пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали. Жук наставив Сагайдачного сво┐м обозним. Пiд ним стояло усе пiше вiйсько, гармата, могильники i драбинники. Тепер вони заходились обидва запопадливо коло влаштування морського походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн хотiв усе зараз обдумати. Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час побував у турецькiй неволi. Вiн там втратив сво║ здоров'я i силу. Був дуже немiчний, не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись руки. Не мiг нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не жалували хлiба-солi i слухали ┐х мудро┐ ради. Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував про Варну. Нетопа побував там довший час i знав ┐┐ добре; знав вiн i стан Варнянсько┐ фортецi. Вона славилась сво║ю недоступнiстю. Дiд виложив свiй погляд, що Варну можна взяти лише, як здобудеться фортецю, а до не┐ можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур, дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'║ш, а на нього хiба драбиною дiстанешся. Зараз пiд самим муром стоять будiвлi, сюди замикають на нiч невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий, що по ньому перейде дво║, а то i тро║ людей. Йдучи муром, приходиться до дверей башти, що сто┐ть над воротами фортецi. У тiй баштi сто┐ть замкова сторожа, з яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт. Ворота засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур. Iншого входу i виходу нема, ║ хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн цього не зна║. Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i не затривожила вiйська, що сто┐ть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити ворота i впустити через них козакiв, тодi було б гаразд. Сагайдачному тепер стало все ясно. Треба лише подумати, як це все зробити. II За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на Варну, заборонив кошовий кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти за рiчку. Треба було держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо тодi усе пiшло б внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi купи татар, котрi слiдили пильно за тим, що на Сiчi робиться. День походу проголошено попереднього дня. Шiстдесят п'ять байдакiв, навантажених усяким добром, харчами i всякими во║нними припасами, стояло на припонi на Днiпрi. Крiм того, було багато порожнiх суден на всяку потребу. У цей похiд йшло двi тисячi вибраного лицарства. Раненько того дня вiдслужив сiчовий пiп службу божу, ходив вiдтак i благословив вiйсько хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу. Мов духи, виходило козацтво з сiчових ворiт i сiдало на байдаки. Уся Сiч вилягла на валi i прощалася з вiдпливаючими, викидаючи вгору шапками. Повiдпинали байдаки i вдарили веслами. Попереду помчали два невеличкi човни, котрi мали розглядати рiчку. За ними у вiддалi плив байдак отамана пiд малиновим стягом. Тут був i Сагайдачний з Марком i Антошком, котрий вiд свого пана не вiдступав. Отаман Жук зняв шапку i перехрестився на сiчову церкву, другi зробили те саме. У Сагайдачного забилось сильнiше серце. Це його перший морський похiд. Вiн горiв з нетерпячки побачити те все, переконатися наглядно, чи його зусилля покажуться корисними. - Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, i дай, Боже, щасливо повернутися! - молився Жук. До лиману мали заплисти вночi. Там стояла турецька залога з гарматами, котра мала не допустити козакiв на море. Наближаючись до лиману, козацький флот роздiлився i плив двома шнурками, судно за судном попiд береги. Пiд нiч сходились i пливли серединою. Прикази отамана розвозили розсильнi малими човнами. Наприкiнцi отаманського судна стояла бочка, у якiй держали козаки пiвня. Вiн мав ┐м звiщати день i був у великiй пошанi. Тут, на отаманському суднi, був ще i секстант - голка, бо без цього не можна на море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука: - Чи ти, товаришу, зна║ш Варну? - Я там ще не був. Коли ┐┐ здобудемо, тодi i пiзнаю. - Так ти послухай мене i поглянь, чого я в школi про Варну навчився i чого вiд людей довiдався. Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком i, показуючи пальцем, так пояснював: - На Чорне море ти краще дорогу зна║ш, бо ти перепливав його не раз. Будеш i се знати, кудою плисти пiд береги Болгарi┐. Ось тут - гирло Дунаю, з його семи рукавами, а тут лежить Варна, як кажуть бувальцi, славна неприступна турецька фортеця. Перед нею - морська пристань, де стоять турецькi галери i байдаки. Ось тут замок. Нам поперед усього треба його здобувати, та вiн, як бачиш, подальше вiд моря. Попри його вплива║ до моря невеличка рiчка Девна. Пливе попiд сам мур. На цей мур дiстанемось нашими мотузяними драбинами, дiстанемось з байдакiв, якими треба вночi непомiтно пiдплисти в рiчку. Цього муру дерев'яними драбинами не вiзьмеш, бо нема берега i нема на чiм ┐х поставити. Дерев'янi драбини держаться в долинi, нашi мотузянi держаться гаками на горi. Тепер ти, отамане, розпоряди i прикажи, що кому треба робити. - На те ще буде час, коли ми туркам попiд Очакiв на море перекрадемось. Там чатують турки днем i вночi; цiла штука в тому, щоби турецьких сторожних собак перехитрити... Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи ночi. Тодi рушили тихесенько попри Очакiв. Треба було плисти так тихесенько, щоб навiть веслом по водi не плеснути, бо вiд того усе залежало, щоб в Очакiвськiй фортецi нiхто ┐х не помiтив. Перепливали так цiлу нiч, поки усi байдаки не переплили. В очакiвськiй фортецi блимало свiтло. Коли стало заноситися на свiт, усi байдаки були вже на повному морi. Усi хрестилися i дякували Богу. Залунали по байдаках козацька пiсня, забринiла бандура. Взялася напрочуд гарна днина. Вiд сходу зарожевiло небо, а далi цiле запалало. Мiльйони огняних стрiл височiли з моря вгору, i випливло велике червоне сонце, котре пiдносилося щораз вище i вище i заяснiло такою яснiстю, що аж слiпило очi. Байдаки зiбрались вкупу довкруги отаманського судна. Отаман зняв шапку i став голосно вiдмовляти молитву. Вiн тепер був i духовником запорозькiй братi┐. По козацькому звичаю, то коли по морю прийшла скрутна година, козаки навiть сповiдалися перед отаманом. Потiм запалили по байдаках огнi на широких кам'яних плитах. Над огнями позавiшували казани на тринiжках. Воду возили з собою бочками. Усi байдаки були пообшиванi очеретом, щоб не потонути, коли б у байдаки багато води набралось. Поживилися i попливли далi. Байдаки згуртувались в чотири лави. Довкруги цiлого флоту пливли таким пiвколесом малi прудкi човни. - Тепер ма║мо свобiдну голову i можна зараз цiлу рiч добре спокiйно обмiркувати, - каже Жук, - покажи менi ще раз сей папiрець, бо я тебе лише одним ухом слухав. У мене була iнша турбота на головi. - Вiн став придивлятися нарисовi ситуацi┐ i поводив по ньому пальцем. - Як же ти дума║ш, Петре? - На мою думку, нам би пiдождати на морi, щоб нiкому не лiзти в очi, або ховатися десь пiд болгарським берегом i пiдождати до ночi. Вiдтак поплисти пiд Варну до пристанi i запалити турецькi судна. Вiд цього цiла Варна заворушиться. Дамо ┐м трохи роботи i вiдвернемо увагу вiд того, що я маю зробити. Я запливу у Девну пiд замок, його треба буде вмить здобути, там, либонь, сидить уся варнянська залога. Там сидять узапертi християнськi невольники. Туди заганяють у спокiйний час i тих невольникiв, що по галерах мучаться. Тут хова║ться турецька каса, i вся гармата, та багато во║нного добра. Коли б тобi, отамане, яка гармата в руки попала, то бери ┐┐ без лафети. Це забира║ багато мiсця на суднi; а лафету то ми собi у Сiчi доробимо. Добре було б захопити кiлька менших суден, таких, щоб у Днiпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так знай, що ми замок взяли i пiдпалили. Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У сво┐й уявi вiн бачив зараз того малого Петруся з Кульчиць, коли разом на оболонi пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не змарнувався серед сiро┐ селянсько┐ маси в буденщинi пiд солом'яною стрiхою або мiж книжками та паперами. Мiж козацтвом було весело. Море було спокiйне, сонце свiтило ясне, не стрiчаючи по сво┐й дорозi нi одно┐ хмари. По чистому рiвному морському плесi лунала козацька пiсня. Не було поки що нiяко┐ небезпеки. Нiде нi слiду ворожого судна. Байдаки держалися берега на таку вiддаль, щоб ┐х з берега не можна було помiтити. Минули Хаджi-бея i наблизилися до гирла Дунаю. Тепер треба було поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальськi судна, а мiж ними i турецькi. Вiдразу замовкла пiсня. Задержалися тут у комишах i чекали ночi. Сагайдачний зараз вiддiлив сво┐ судна, щоб у слушний час вiдплисти на сво║ мiсце. З того, що кiлька днiв була гарна погода i сонце нагрiвало, назбиралося пiд вечiр у повiтрi багато пари, яка затягла туманом i море, i його берег. Це було якраз на руку козакам, бо могли непомiтно плисти. Жук розвинув сво┐ судна в довгу лаву i, коли настала темна нiч, пiдплив до пристанi. Розвiдчi човни закралися передом до пристанi всередину i донесли отамановi, що там сто┐ть багато турецьких галер i суден, на яких не чутно нiякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях, а людей там дуже мало. Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цiлу пристань, особливо вiд Царгорода, щоб туди нiяке судно не перекралося. Другi байдаки запливли у пристань. На них заблищали iскорки вiд кресива, яких прислоняли до пристанi полою, i смолянi галушки посипались на помости турецьких суден. За хвилю почулося в рiзних мiсцях трiскання лускаючих куль, куски гарячо┐ смоли розлiталися по смоленiм помостi. За часок усе те спалахнуло ясним полум'ям, судна зачали горiти. Вiд них займалися й тi, що не досягла ┐х смоляна куля. В цiлiй пристанi постав великий пожар. Тодi козацькi судна повтiкали на море i стали поруч других у колесi. Цiла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспiшали до пристанi. Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, якi ще були цiлi, i поспiшали ви-дiстатися з вогню на море. Та тут натрапили на ланцюг козацьких суден, козаки зачiпали втiкаючих гаками, вскакували на судна i вибивали усiх впень, а судно -забирали. Тепер турки догадалися, хто ┐м запалив флот. А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристанi вчинився пожар, заплив зi сво┐ми суднами у лиман Девни i поплив горi рiчкою. Звiдсiля побачив вiн, яке пекло зчинилося у пристанi. Сагайдачний пiдплив аж пiд мур замку. Тут було темно, свiтло пожару туди не доходило. Кiльканадцять мотузяних драбин загурчало в повiтрi. Гаки позачiплялися за вершок муру. Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руцi полiз перший по драбинi, слiдом за ним полiз Антошко з ножем в зубах. Вiдразу показалося кiльканадцять голiв. На вершку муру вже було ясно вiд полум'я. Сагайдачний бiг муром до дверей башти над воротами. Зараз при самiм фортечнiм мурi стояли вiд середини будiвлi. пх кришi сягали боком аж до вершка муру. Нiхто не звертав увагу на тi тiнi людей, що бiгли здовж муром. Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по кришi, а далi впало на подвiр'я. Вiн оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав хлопець та ще бешкету нам наробить". Вiн тепер пустився бiгцем, щоб чимшвидше взяти башту. Зараз з муру вели дверi до башти. Крiзь щiлину побачив Сагайдачний свiтло. Вiн заглянув туди, всередину. На столi блимав каганець, хитаючи сво┐м малим свiтлом. Було тут кiлька туркiв. Один, старший, сидiв на помостi i курив свiй чубук. Один проходжувався мовчки по хатi, а кiлька спало на сво┐х лежанках. Вони не показували по собi, щоб пожар у пристанi ┐х турбував. Впрочiм, ┐х дiло було сторожити на баштi, а не в пристанi. Сагайдачний стояв з кiлькома козаками пiд дверима. Вiн порозумiвся з ними шепотом, i кiлька дужих козакiв пiдперлися плечима пiд зачиненi дверi. Потиснули з цiло┐ сили i виважили iз бiгунiв. Дверi впали, а козаки кинулись на збентежених туркiв i порiзали всiх в один мент, що i крикнути не було коли. Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей, побачив на кiлочку великий ключ. - Пiти до наших, щоб Марко мерщiй пiдступив з вiйськом пiд ворота. Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу. Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз. За ним пiшли козаки. Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся на якогось лежачого чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепiт: - Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв. - Де вартовий вiд ворiт? - пита║ Сагайдачний, шукаючи замка. - А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я пiдступив непомiтно i зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони, клятi, не даються. Сагайдачний перекрутив ключем замок i при помочi козакiв вiдсунув великого засува, що заходив через цiлi ворота у дiру в мурi. Тепер вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i всипались на подвiр'я. - Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу. Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, i криша зайнялась та стала горiти. Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з сво┐х домiвок, на майданi стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарiв з шаблями. Яничари не могли очуняти i гинули на козацьких шаблях. Та яничарiв виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися. З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв: - Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо. - Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять. Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали покованi в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у iнших будiвлях. Вони вхопили велику колоду i гатили в дверi, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв. Мiж яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнiм дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i стали завзято вiдбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловiк з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами, що небезпечно було до них пiдступити. Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву i стали штовхати у яничарiв, мов тараном: - Ось як ┐х, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями. Горюче бервено, мов язик яко┐сь казково┐ потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарiв, котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд тих ударiв трикутник розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе. Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов макiвки тим, що на нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло. - Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй. Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого. Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розруба║ його надво║. Та зараз показалась Жмайлова штука горою. Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух. - Живого берiмо, - кричали козаки. Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по ши┐, i голову вiдрубав одним махом. Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже: - Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто iнший. - Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли б менi шаблю з руки вибив. - Як ми того потурнака Iбрагiма пiйма║мо, то спалимо його живим. - Шукаймо за ним, братики! Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi. На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять. - Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий. Вели його попри Сагайдачного. - Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець. - Вiн наш, ти до його не ма║ш нiякого права, - кричали розбiшенi невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи. - Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались. - Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не помогло, вiн став бити плазом по спинах. - Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi визволили? До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали Iбрагiма з-посеред розбiшено┐ товпи. Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги: - Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний. Сагайдачний поступився назад i плюнув: - Не каляй мо┐х козацьких нiг тво┐м потурнацьким язиком. Вставай i вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться упiрнi невольники? - Я покажу. - Де скарбниця твого пашi? - Покажу. - Де зложена зброя i во║ннi прибори? - Усе покажу. - Де палата твого пашi? - В городi над морем. Там його статки i гарем. - Гаразд! Тепер поведеш мо┐х людей i все покажеш, а коли збрешеш, то вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть. Сагайдачний прикликав одного свого сотника. - Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi, де що ║, поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн... - Я маю ключi, - каже Iбрагiм. - Опiсля забрати все, що ма║ для нас вартiсть, i перенести на нашi судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього потурнака бережи менi, мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його опiсля перевести на мо║ судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще... Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден, бо на сво┐ ми усього не заберемо... Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у город, треба трохи туркiв у городi поскоботати i палату пашi вичистити... Щоб було все виконано, як я запорядив... Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали втiкаючi турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут здобули вже кiлька турецьких во║нних суден i поставили позаду сво║┐ лiнi┐. До нього добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався, як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ. - Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного! Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера. Жук кинувся на не┐ з сво┐м байдаком, за ним пiшли другi. Вже ┐┐ загачили i дерлися на стiни. Яничари стали оборонятися i стрiляли з рушниць. Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази. Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна. Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Вiн проговорив тiльки: - По менi Сагайдачного вибирайте... I сконав. Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх до одного, а галеру пустили на дно. Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товаришi його лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою. Тепер не було вже туркам пощади. Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими. На них стали нагружати здобуте добро. - Тепер у город, голуб'ята, - розпоряджався Сагайдачний, - лише не рушайте менi християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках. У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого бiльше бити. Тепер виводили з льохiв нещасних невольникiв, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки пiд'┐здили, забирали i ви┐здили на море. Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали собi очi i ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба ┐х було вести пiд руки. Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало грабити турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки. - Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру? - Здобули не одну. Там сам отаман пильну║... - Отож везiть це добро i передайте на галери. Лише вибирайте самi легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i вертайте швидше сюди. А поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють... Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про геройську смерть Жука. Сагайдачний зняв шапку i перехрестився. - Вiчная йому пам'ять! Вiн послав зараз за Жмайлом. - Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi ракети вiд моря, то звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нiкого. Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих. - Хлопцi! Вам тут приказу║ Жмайло, я вертаю на море. Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його байдаку сидiв на помостi, зiгнувшись удво║, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав сво║┐ долi. Знав вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав нiчого доброго для себе. Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море. На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi галери. По водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева. Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього. Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном. Малиновий прапор знову пiднесено вгору. Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися. - Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю. Повеземо його тiло на Сiч i там гарненько похова║мо. Тепер вибирайте нового отамана. - Нiчого нам вибирати, бо покiйник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний. - Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiднiмаючи шапки вгору. - Отамануй нам i веди до слави. Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони, взяв в руки булаву, поцiлував ┐┐ з пошаною, а вiдтак перейшов з малиновим прапором на сво║ судно. А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго нагруженi всячиною. На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися. Марко Жмайло, упоравшися по вiд'┐здi Сагайдачного з фортецею, пiшов у город. Тут козаки аж прiли при роботi. Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi. Визволенi невольники показували дорогу. По дорозi один невольник знову пригадав Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк. - А хiба ж я пашу вбив? - Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову. - Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив. - А це на що? - От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник, - i не зна║ш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить сам на ньому повiситись. Прийшли пiд величаву палату при затишнiй вулицi. Це була поверхова мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд вулицi були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi грубi кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно було високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не знати, як воно назива║ться. Це був огород, призначений для гарему пашi. Як Жмайло прийшов, то кiлька козакiв розбивали дверi сокирами i келепами. Дверi не подавались. Хотiли дiстатись вiкном, ставали один другому на плечi, та лиш котрий пiдвiвся, то до нього крiзь вiкно стрiляли. Кiлька козакiв полягло. Жмайло крикнув: - Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини. Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося пiд мурами, i стрiли замовкли. Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на мур огорода. Марко полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю. У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орi║нтальна фантазiя могла видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли вгору, розставляючи сво┐ гiлки на усi сторони. На землi повно стежок рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники з рiвностриженою травою, а далi квiтники з заморськими квiтами, що розносили усюди сво┐ пахощi. Посерединi стояла криниця з водогра║м. Тонкою цiвкою стрiляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини, котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Вiд цього над криницею стояла чарiвна радуга. У басейнi плавали, переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками i хробачками, якi тут накидала служба для них на поживу. З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним рiвчиком у другий, бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад. Пiд ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i порушало рiзними гарними фiгурами. Два трачi рiзали пилою дерево; один стояв нагорi, другий - внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Тако┐ чудасi┐ було тут бiльше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-iталi║ць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це поставити в цiм садку на втiху сво┐м жiнкам гарему. По боках стежок i пiд кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками. Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше козакiв перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно, i нiхто не бачив, що тут робиться. Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут стояв чорний, мов чорт, ║внух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями. - Хлопцi! Всередину i вибити усiх! Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали ║внухiв, що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли козаки, що на улицi пiд муром ховалися. Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем. Палатна сторожа, дiзнавшись, що в городi ско┐лося, позаганяли всiх жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут було кiлька ║внухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, ┐х вибили вмить. Прийшов сюди i Жмайло. Вiн забрав у вбитого ║внуха колiсце з ключами i став вiдчиняти дверi. В першiй кiмнатi сидiли старi баби, поганi, мов вiдьми. Це були невольницi, що послугували гаремовим жiнкам. Вони стали верещати i попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу i, зложивши на грудях руки, виговорювала сво┐м беззубим ротом якiсь слова, чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув ┐┐ набiк i пiшов у дальшi дверi. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i адамашки, з золотими прикрасами на головi i ши┐, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд друго┐. Всi були одягненi в широкi штани та убутi у гаптованi золотом черевики. Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити, бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки стали заслонювати собi лице долонями, хустинками, котра що мала. Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити? - Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарнi дiвчини, а одна заговорила по-укра┐нськи: - Ми християнськi невольницi. Ми двi з Укра┐ни, а це ляшка, визвольте нас... - А цi другi? - Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть, то собi пошукають iншого пана... - Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо ┐┐ пан i так не жи║. Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки. Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети. - В саму пору ми упорались. Сурмачi сурмили збiр. Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на байдаки. Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили собi турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити козакiв, щоб ┐х забрали з собою. - Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди i прийшли, щоб християн визволяти. Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти. Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на послiдньому. Поплили до Сагайдачного. - Чи всi вже тут? - пита║ Сагайдачний. - Я вiдчалив послiднiй. - Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi. Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi байдаки зi здобутими галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше. Звiдсiля вже i Варни не було видно. Козаки дуже радi були, що похiд так гарно повiвся. Варна довго попам'ята║ таку гостину. Сагайдачний пересiвся на одну з галер, i там застромили отаманський прапор. За ним повели Iбрагiма i три християнськi невольницi. Вони понадягали на себе кире┐ i подобали на монахинь. На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака. - Хто ти? - Я потурнак Iбрагiм. - З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали? - Я з Укра┐ни, але мого роду й iмення не скажу. - Чому? - Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти тим страшним поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рiдня згаду║, що я загинув, полiг. Хай i плачуть за мною. Легше ┐м буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довiдатись, що я поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти. Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не такий вiн поганець, коли шану║ свiй рiд i ймення". - Що тебе спонукало, що ти потурчився? - Отамане, батьку! - крикнув несамовитим голосом потурнак i впав навколiшки. - По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелi, коли настане скрутна година, тодi отаман каже: "Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому, з усiх сво┐х грiхiв". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай мо║┐ сповiдi. Я знаю, яка кара мене ж