Роман Федорiв. крусалим на горах ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Цей роман про кожного з нас, про нашi страждання, про нашу землю, ┐┐ минуле й сучаснiсть; це роман про воскресiння душ наших що прагнуть дiйти до крусалиму "Пастирю добрий, що кладеш душу за вiвцi! Не остав нас, хоч iще ми блука║мо; не остав нас, хоч iще грiшимо перед Тобою... Ка║мося, просимо, молимо: ка║мося iз-за злих дiл наших; просимо, щоб Ти страх свiй послав у серця нашi; молимо, щоб на Страшному судi Ти помилував нас... I поки сто┐ть свiт, не наводь на нас напастi спокус, анi не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твiй полоненим городом, i стадо Тво║ - чужинцями на землi не сво┐й; щоб не сказали сусiди: де ║ Бог ┐хнiй?" Митрополит Iларiон. "Слово о законi i благодатi". 1140 p. ЧАСТИНА ПЕРША ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН 1 Сталося так, що в студентськi часи, будучи у сво┐х Братишанах, десь перед Великоднем я забрiв на церковну ограду; стара присадкувата наша церковця, що сто┐ть iще з сiмнадцятого столiття, була вiдчинена, кiльканадцять немолодих жiнок поралися всерединi храму, наводячи перед святами порядок, а мiй далекий родич Федiр Стригач, вiчно усмiхнений у звислi козацькi вуса, повiльний дядько, який паламарював у церквi "вiд створення свiту", як казали в селi, розкладав у кутi огради ватерку, щоб спалити речi, що службу вiдслужили i вже не один рiк чекали свого вогню пiд сходами в дзвiницi серед потовчених на друзки рiзьблених ангелiв, виноградних грон, хрестикiв, купи побiлiлого лахмiття, на якому то тут, то там, немов iз того свiту, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав i за п'ять бiдних студентських карбованчикiв (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсiм чорну невелику iкону, що в часи мого дитинства висiла внизу в дзвiницi на дощанiй стiнцi бiля дверей; хоч тодi я тiльки-но розпочинав свою iнститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про цi дивовижнi, повнi краси, спокою, фiлософсько┐ заглибленостi мистецькi твори, що дiйшли до нас вiд предкiв i свiдчать про глибину предкiвського свiту; мав я також уявлення про "ковчеги" та про "шпони", що повиннi свiдчити про давнiсть iкон; i якраз дошка, яку я вигрiб iз смiття, мала цi ознаки давностi. Одначе нi "шпони", нi "ковчеги", нi навiть мода на iкони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, ажiотажу й, звiсно, злодiйства, не були причиною мо║┐ зацiкавленостi дошкою; я, побачивши ┐┐, чомусь пригадав дитинство, "Страстну" й "Голодну" п'ятницю, коли ми, цiла зграя сiльських дiтвакiв, обсiдали, як горобцi, високу дзвiницю й били клепалами - широкими та мiцними дерев'яними молотками по ┐┐ висхлих дощаних стiнах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотiв усiстися бiля прорiзаного в дошках вiкна й звiстити свiт клепалом: умер Iсус Христос. Так, принаймнi, говорили в мо║му селi, у це вiрили, клепання обов'язково пов'язували iз Страстною п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русi жило iще в дохристиянськi часи, клепало, било служило людям замiсть дзвонiв i призначалося, очевидно, для оповiщення, для новин, для розголосу про тривогу. Iз дитячих тих часiв, вiд тривожного клепання я i запам'ятав чорну iкону, яка, закiптюжена, обсотана павутинням, висiла на дзвiничнiй стiнi якраз там, де починалися стрiмкi сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонiв, якi побренькували собi, гудiли й спiвали навiть тодi, коли нiхто й не доторкувався до пхнiх шнуркiв; менi тодi здавалося, що святий образ, ледве видимi на ньому постатi трьох волхвiв, якi прийшли обдарувати Дiву Марiю i новонароджене дитя, Вифле║мська зiрка, яка золотим цвяшком пробивалася з-пiд товщi звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах i навiть два осли бiля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п'ятницю нiхто iз нас, клепаючи, не зiрвався з дзвiницi та не полетiв на землю. У цьому невеликому образi, в його чорнотi, в нахмуреностi забрудненiй мовби та┐лася наша осторога та оберега. - Нащо тобi цього образа, Бережане? - спитав мене тодi паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. - Нiчого-бо на ньому тепер не видно... нема там нi святих, нi грiшних, одна звiзда лише й свiтиться. Хiба вона кошту║ п'ять рублiв? Але грошi поквапом сховав. Що я мав йому вiдповiсти? Та й чи треба було щось говорити, коли надi мною у вишинi знову так само та║мно i сумно, як колись, вишумлювали смереки навколо церкви, коли цiлий свiт хмелiв молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли менi нестримно хотiлося, як малому, одним духом вилетiти сходами на дзвiницю й вдарити лунко на цiле село дерев'яним клепалом. 2 Вiдкрилося менi... Нi, я тодi не мав зеленого поняття про технiку реставрацi┐ стародавнього живопису, ще нiчого до ладу про нього не знаючи, ще я був неофiтом на цьому страдальницькому й водночас радiсному полi, i тiльки котро┐сь недiлi, заблукавши з кiлькома iнститутськими колегами у пiдльвiвськi Брюховичi, я випадково потрапив у гостi до знаного, мабуть, на цiлу Укра┐ну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з носа дротянi окуляри, прив'язанi до вух шнурочками i зовсiм не дивуючись нашому нашестю на веранду, що служила йому замiсть майстернi й лабораторi┐, сказав: - Що, молодi колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресiння? Що, висловлююся "високим штилем"? А що маю робити, коли тiльки так... тiльки так, як процес поставання iз мертвих, як воскресiння з небуття, я особисто розумiю наше реставрацiйне ремесло. Тiльки так, - повторив i, знову осiдлавши нiс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкiльну лавку столом, на якому лежала освiтлена з двох бокiв саморобними прожекторами, досить широка, на три п'ядi, мабуть, й задовга в пiвметра, вгорi заокруглена дошка; дошка була схожа на "затулянку", якою мо┐ мама, коли ще вдома випiкали хлiб, затуляли черiнь печi, вся вона була по краях обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофiти iнститутськi, завмерли, дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось живого й болючого, орудував скальпелем i раз по раз змочував слиною те мiсце на дошцi, звiдки видобував з-пiд пласту ядучого сурику i сажi прекрасну маленьку кiнську голiвку, а трохи нижче оддалiк сидiв пiд деревом, уже розчищений вiд пiзнiших напластувань, ошатний, у червоному жупанi козак Мамай. Ми стояли доокiл згорбленого майстра цiлу годину чи й двi, вiн до нас не обзивався, та вiн нас, мабуть, i не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помiчали його знаменито┐ колекцi┐ стародавньо┐ керамiки, задля яко┐ власне i вибралися в Брюховичi, нас захопило дiйство, повернення у верхнi, в сьогоднiшнi нашi свiти традицiйного козака Мамая, який був намальований народним майстром рокiв, мабуть, сто п'ятдесят тому. Це був чи не перший мiй урок реставрацi┐; увечерi того дня я, оговтавшись, нiби й не повiрив баченому вдень... увечерi я був трохи розчарований примiтивною технiкою реставратора, його попльовуванням, його iнструментом, отим примiтивним хiрургiчним скальпелем; увечерi я роздумував над побаченим удень. I як тодi я мiг знати, що головне не в скальпелi, навiть не в найкращих хiмiкатах, сучаснiй апаратурi, спецiальному освiтленнi, - реставратор бо торка║ться дошки чи полотна не лише iнструментом, вiн торка║ться серцем, кожним нервом i присвiтлю║ собi в роботi душею, тим найсвiтлiшим свiтлом, що тiльки й iсну║ на свiтi. Про це я дiзнався того провесняного дня, коли принiс додому куплену у стрия Федя за п'ять карбованцiв дзвiничну iконку; власне, я один тiльки й знав, що на нiй щось ║ намальоване, навiть мо┐ богомiльнi мама досить скептично на мою дошку поглядали й посмiхалися з сина, який поклав дошку перед вiкнами у хатi на стiл, озбро┐вся лiкарським ножем i почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись ┐┐ поверхнi i щомитi зволожуючи бруд слиною; у маминому розумiннi, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали сво┐ клопоти, хатнi, тому дали менi спокiй, i я продовжував розчищати малюсiнький квадратик - вiконце посерединi дошки. Даремно думати, що я тодi прагнув вiдкрити якийсь шедевр; я навiть спершу не був пiдвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тi║ю великою реставрацiйною пошестю, я вмовляв себе, що тiльки хочу знати, хочу бачити, як виглядала iкона в тi часи, коли я, будучи малим, вибiгав на дзвiницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспiшав, менi навiть здавалося, що я спокiйний, що стримую себе, однак поступово, зшкрiбаючи вiск, потемнiлу й затвердiлу оливу, довголiтнiй бруд, захопився роботою, вiконце на дошцi немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши мо║ пово║нне дитинство; вiконце западалося, може, в давнi вiки, в свiти, якi давно згорiли, минулися, аж поки з-пiд леза, як промiнь свiтла, не бризнула бiлизною бiла старосвiтська, цiлком по-галицькому пов'язана намiтка на головi Богородицi (мовби це була не Богородиця, не Дiва Марiя, а мо┐ мама чи хтось iнший з наших жiнок); я торкався скальпелем того бiлого завою, жiночого усмiхненого лиця, золотистого нiмбу, i брав мене страх, що я, невмiлий, недовчений, зiпсую, знищу свiт, який двiстi чи триста рокiв тому сотворив невiдомий iзограф; у менi ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помiтив, як заразився захопленням: я стояв перед вiконцем -у минулi свiти, перед порогом, то як же менi той порiг, Господи, не переступити? Я стовбичив, цiпенiв перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасi, живе дотепер у чистотi, в усмiхненостi простого жiночого обличчя, осяяного радiстю, - народилось-бо дитя, то як не радiти; менi уявлявся той стародавнiй митець, той творець, який сидiв у кутику бiля дерей на маминому стiльчику, з яким вона ходила до┐ти корову... сидiв i поглипував на мене з-пiд кошлатих брiв, радуючись несподiваному воскресiнню (згадався менi Грицай) свого творiння, i разом iз тим вiдчувалося, що в ньому жила напруга, вiн, певно, боявся, що якийсь неофiт iз верхнiх бiлих свiтiв, якi нинi панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородицi або припадком зiшкребе золоту Вифле║мську звiзду. Я розумiв митця, я зримо, немов вiн справдi жив i дихав обiч мене, бачив його i вiдчував, бо в маленькiй iконi, в сюжетi Рiздва Христового, тривало цiлi столiття його життя, бо вiдомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори. А ще я уявляв безконечну вервечку мо┐х краян, якi молилися до цi║┐ iкони, випрошуючи собi в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мо┐ краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Рiздва; мо┐ краяни були свiдками чуда, любувалися i розкошували, як вино пили, буянням кольорiв, де зливалися червiнь з блакиттю, золото з бiлизною; мо┐ краяни, певно, черпали з мало┐ липово┐ дошки радiсть, яка вельми була ┐м знадiбна в ┐хньому розпроклятому життi. I, може, тодi вперше без пiдручникiв, без професорiв, без чужо┐ пiдказки я осягнув, як на небi прочитав, вiчне призначення мистецтва: пасти людськi душi. 3 Мама стояли за мо┐ми плечима... Мама стояли за мо┐ми плечима i, затамувавши подих i закинувши в кут усi передвеликоднi клопоти, теж вдивлялися у маленьке вiконце, яке я розчищав на почорнiлiй дошцi; я вiдчував стримане мамине хвилювання, менi здавалося, що вони теж перейнялися бiлим ясним свiтлом, котре струменiло з вифле║мсько┐ ста║нчини у нашi серця; я чомусь був упевнений, що мамi, як i менi, теж конче потрiбне оце дивне║ свiтло, котре не згасло пiд брудом i пiд столiттями, що вiд цього свiтла ставало мо┐й мамi затишнiше на душi. ("Нова радiсть стала, яка не бувала" - хiба не так спiва║ться у колядi?) Я думав про нев'янучу силу мистецтва, його житт║здатнiсть, про прихованi його тайни, що нас чарують, i тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лицi посмiх, мамину похвалу, оте невимовлене i для когось чужого невiдоме, непомiтне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на ┐┐ губах, побачив вiдчужену сувору жiнку. Висока, в чорнiй хустинi, пов'язанiй по-старосвiтському, вона не знала, де подiти сво┐ руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, переплiталися, аж потрiскували пальцi, обличчя ┐┐ зблiдло, а сухi губи ворушилися, дрiбно вишiптуючи якiсь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очi запалися у ями, в пропастi, й звiдти поблимували сполохано. Попервах я пояснив собi ┐┐ тривогу з чимсь постороннiм, з чимсь таким, що мене не стосувалося, бо звiдки я мiг знати, що вона, бiдна, злякалася вiконця, яке я прорубував у вифле║мську яскиню? Це так було несподiвано, так незвично для не┐. - Нащо тобi цього, Василику? - спитала врештi мене зажурено, кивнувши на iкону (i в цьому жестi та┐лася стримана незбагненна ворожiсть). - Нащо тобi того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собi трактор у полi, стовп iз радiвом, що бiля читальнi. Нащо тобi старого? Лиши його, забудь. Мама мо┐ перехрестилися. Нi, мо┐ мама не належали до тих газдинь, якi виставляли свою побожнiсть напоказ, залюбки вистоюючи в церквi зi свiчкою чи з патерицею i котрi наввипередки носили отцевi Григорiю - горластому пароховi нашого села, кошелi з набiлом, яйцями та свiжообпатраними пiвниками. Одначе день святий, як вони казали, себто недiлю, шанували, кiлька разiв, принаймнi на Рiздво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися перед образами, вишiптуючи, як пшоно висiваючи, молитви. Хочу похвалитися, що нiколи не пробував провести з мамою "антирелiгiйну роботу", як це свого часу нас пiдмовляли в школi, й замахнутися на образи, яких у нашiй хатi було з десяток; я боявся образити маминi молитви, не по-синiвському це було б лiзти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкiльним сво┐м наставникам, а вони мене пiд'юджували, в одно пiдсмiхаючись: "Хiба це вiдповiдь комсомольця i вiдмiнника? А якщо, товаришу наш Василю, душа, про яку ти говориш, темна, напо║на ┐ддю релiгiйною, га? То чи грiх кинути туди, в душу, промiнчик? Хоч би й з черевиками..." Я не сперечався зi сво┐ми наставниками, це було небезпечно, вони мене висмiяли б, потоптали б гуртом - що залишилося б по менi? Я не мiг ┐м сказати, що мамi, певно, було потрiбно бодай зрiдка скупати свою душу в урочистому церковному словi, а вечорами - в молитвi, у безконечному шелестiннi слiв; у розмовi з Богом, з iконами мо┐ мама знаходили умиротворення i спокiй; молитви, як чистi води, омивали жiнку вiд денних прогрiшень, очищали вiд су║ти. То чи дозволено було хоч би й рiдному синовi закрастися в мамину душу з сво┐м огарком? I тому сьогоднi я не мiг зрозумiти мамино┐ перемiни, неприхильностi, навiть ворожостi до дзвiнично┐ iкони. Це було дивно, а може, й страшно, бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постiйно навертали мене до образiв, вчили розпiзнавати на них лики того чи iншого святого й казали: в того святого проси здоров'я, в того - ласки й удачi, в того - любовi, в того - мудростi, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони вiрили, що в iконi дивним чином присутнiй святий дух, сам, може, Господь Бог, i маму мою немало турбували мо┐ пояснення, що образи, мамо, друкованi в друкарнях на машинах або ж мальованi людською, може, й нечестивою рукою. - Ет, - вiдбивалися вони полохливо, - що ти, малий, зна║ш про Бога та про святi образи? Десь ти чув... у школi, по радiо або в книжцi вичитав про образи й одразу повiрив. На галь-паль повiрив? Колись мама не на жарт журилися, що в школi "вчать не того, що треба", i сьогоднi я мимоволi згадав ┐хню давню журбу й подумав, що ┐м було нелегко вiднаджувати мене вiд Вифлеему, вiд того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самi з собою, поки промовили оте "нащо тобi того, божеського..." Я узяв ┐х за руки (успоко┐в, гла┐в ┐хнi руки у сво┐х долонях) i спитав: - Та що ж бо такого... такого непевного сталося? Вони усмiхнулися блiдо, скупо, ┐м, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, i цим усмiхом хотiли применшити свою зраду. - Свят-свят, - промовили. - Справдi-но, ще нiчого не сталося, але може статися. Хiба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось пiдстежить, пiдгляне тво║ заняття й донесе, що Докi┐н син вiдновлю║ церковнi образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до iнституту пiдмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твiй талант. А вiн, невдячний, оманi служить... А що? Не маю рацi┐? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб вiн був простенький, як билень вiд цiпа. А кривеньких випрямляють, обтiсують... Мiх-мах виженуть тебе з iнституту. Як усе просто. Тепер я зрозумiв ┐┐ страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижано┐ води, i я мусив вишукувати слова, щоб ┐┐ страх розтопити; я шукав для не┐ розради, а до мене самого крижана вода пiдпливала, просочувалася в душу; мимоволi спадали на згадку подi┐ в унiверситетi, звiдки цiлими тузiнами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за iронiчний погляд, за прогрiшення котро┐сь там бабцi, виганяли на вулицю, рокували на армiйську службу, а бунтiвливих, непокiрливих вiддавали до суду. А чи в нашому iнститутi не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що i в нашому iнститутi трива║ чистка, а Йвана Терпелюка навiть судили за намiр нiбито когось там iз вождiв карикатурно намалювати... намiру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собi направду Божу iскру, й вiдняли у нього пензель i рiзець, повезли в Сибiр, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли i повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапа║ва до вокзалу (i вулиця, i вокзал, i вагони худоб'ячi були остороженi багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпецi; вiдчислення, виселення, худоб'ячi вагони, лютi матюки, прокляття, плачi мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що вiдкривалося менi, як квiтка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений вiд можливо┐ вини батьком, що впав на фронтi; я був щасливий, що рiс у матерi одинаком й нiхто не мiг менi закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерiвськiй бо┐вцi й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосiбниках, бо колись вночi нагодувала лiсовикiв, якi постукали у вiкно. Я був безгрiшний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед свiтом, перед сво║ю совiстю, перед мистецтвом, i страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися менi в душу й червивити ┐┐, а проте я оглянувся... я таки мимоволi оглянувся, чи позаду не сто┐ть сексот, якого боялися мо┐ мама. Я думав одне, я шукав пiдсвiдоме, iнту┐тивно донощика, а матерi говорив зовсiм iнше, я ┐┐ переконував (а може, переконував самого себе?), що образ iз Вифлеемом - рiч насамперед мистецька. Хiба не видите, мамо, яка тут пану║ радiсть? Хiба й вам не легше на душi вiд цього бiлого, тихого свiтла? Може бути, що цей образ взагалi не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як раду║ться вона спiвом чи музикою. Мама мене не слухали; мама присiли на лавицю, опершись лiктями в колiна, сухе продовгувате лице взяли в долонi - таким чином начебто вiдгородилися вiд мо┐х слiв. У причiлковому вiкнi криваво заходило сонце, там палало пiвнеба, й червонi бризки полумiнi падали на схилену мамину голову. - Нi, ти ┐х собi не легковаж, хло', - сказали мама чомусь пошепки, начебто остерiгалися, що пiд вiкном, присвiчуючи собi огарком, поцупленим звiдти, де заходить сонце, сидить конфiдент i пильно стежить за нами. Я хотiв спитати, кого вони мають на увазi пiд словом "┐х". Невiдомих донощикiв? Мо┐х викладачiв? Людей, якi правили землею вiд iменi наляканого народу й котрi достеменно знали, як сiяти жито, як любити Укра┐ну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом i як плекати душу? Мушу признатися, що дотепер "таке" менi в голову не приходило, i не тому не приходило, що я когось боявся, просто менi було добре й затишно жити пiд крилом цих всезнаючих, всевмiлих i всесильних людей, вони не були менi чужими, я шанував ┐х, вони воювали разом iз мо┐м татом на фронтi, я чув себе з ними покревненим... i не знаю тiльки, i ще раз не знаю, чому наперекiр цiй покревненостi, немов крiзь дiру в парканi, пролiз студений слизький вуж, що зветься страхом. - Коли я був малим, то ви мене лякали дiдьком рогатим... дiдько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, вiн мав десятки iмен, але люди його називали "той", називали безiменне. А тато, бувало, обороняли мене вiд страхiв, кажучи: "Ти менi, жiнко, дитину не пуджiй". Пам'ята║те? - вiдповiв я мамi напiвжартома. Треба було або ж виганяти змiя, або ж звикати до нього. - То було колись, - обiзвалися мама. - Тепер тато тобi не допоможе. Нiби-с не чув, як уповноважений iз Лисичан, iз району нашого, сам товариш Ступа, так вiн писався, любив при нагодi гладити нас лагiдними словами, що син за батька не вiдповiда║. Але чи це не означа║ також, що й батько синовi, якщо той потрапить в бiду, не подасть руки? Такий час... I менi страшно, сину. - "Такий прекрасний час, i прагну я обняти всю планету", - проспiвав я рядок iз банального вiрша. Це, мабуть, була спроба змiнити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспоко┐ти, що нiякого змiя в тобi нема. - Обнiмай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? - Мама метнули в мене осудливий погляд. - Лишень нагадай собi нашого директора школи... сiльського професора Северина Гайдаша. По вiйнi вiн i тебе вчив iсторiю, природознавство, географiю... i спiви вiв у шостому й сьомому класi, приграваючи собi на скрипойцi. Пам'ята║ш? Хiба Гайдаш так само, як оце ти нинi, не казав "┐м" на зборах у читальнi, яку вже називали клубом... "┐м" казав, усiм тим добрим i злим, мудрим i тим, яким бракувало клепки, органiзаторам "життя по-новому", фiнагентам i просто агентам, збирачам позики, контигенту, "стрибкам" iз батальйону самоохорони, просто солдатам у синiх кашкетах, уповноваженим рiзним, а найперше оперуповноваженому товаришевi Ступi, який вважався у Горопахах найстаршим, що рiзьблений iз дерева розiп'ятий на хрестi Iсус Христос не ма║ нiчого... так, не ма║ нiчого спiльного з Христом релiгiйним, це, мовляв, люди добрi, витвiр мистецтва. Невiдомий майстре зобразив, може, на хрестi самого себе, сво║ життя розiп'яв на хрестi, а щоб його мука, його крик, щоб його вихудiле на трiску, розiп'яте проклятою роботою, голодом, вiйнами, морови-цями тiло збереглося як знак пережитого для пам'ятi нащадкам, вiн розп'яття це подарував горопаськiй церквi... так тодi було прийнято, тодi не знали музе┐в, i його витвiр припадав пилюкою у захристi┐ двiста чи триста рокiв. Хiба не так, Василику, говорив тодi в клубi з трибуни професор наш Северин? Хiба помогло йому оте слово, яким i ти боронишся, оте "мистецтво"? Ти забув, чим усе це скiнчилося для професора Северина? Нi, я не забув... Але було б фарисейством сказати, що постiйно пам'ятав про трагедiю мого сiльського вчителя, люди у сво┐й масi забудькуватi, тим бiльше квапимося забути про лихо, i я вiд людей теж не вiдрiзнявся, вчителева трагедiя поросла мохом на рiк або й на два, а на третiй несподiвано вiдкрилася свiжим болем... так болить рана, яку продiрявили кулею учора. 4 Чи любили ми свого вчителя? Не знаю... Вiн сам чомусь боявся нашо┐ школярсько┐ любовi й нiкого не допускав до себе близько; вiн мовби замикався на ключ, а ми не вмiли постукати в його дверi. Втiм, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усiма тримався пiдкреслено сухо, навiть суворо, нiхто не бачив, щоб вiн колись посмiхнувся, пожартував, навпаки - закукурiченi вгору, кошлатi брови постiйно хмурилися, а рудi, сторчкуватi, короткi на два пальцi вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Вiн i справдi з нами, во║нними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас "туманами вiсiмнадцятими", а часом не по-педагогiчному смикнув за вухо або й свиснув лiнiйкою по плечах - давалися взнаки порядки у "повшехнiй" школi недавнiх польських часiв. Ми йому, однак, усе вибачали. Ми йому вибачали i... та║мно кожен iз нас очiкував того дня, коли пiсля урокiв Северин Петрович вiзьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок вiн мав гарний, вiлiю iз крутосхилим дахом, яку купив у вдови дово║нного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гiтлер напав на Польщу. Вдома вiн впускав тебе до сво║┐ бiблiотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставленi стiни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати ┐┐, слинити, при бажаннi можна було лягти на пiдлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навiть тi сiльськi урвитуси, якi в школi не вельми бралися до науки, мрiяли потрапити в його бiблiотеку, надивитися на книжки, якi "пишуть про цiлий свiт", набратися вiд них якогось чару, магi┐, пояснити яку нiхто не мiг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: "Набирайся, тумане вiсiмнадцятий, охоти до книжки... навчишся з не┐ правди". Правда лежала зверху, як хлiб на капустяному листi? Надломи-но тiльки й запричащайся, ┐ж, вгамовуй голод?.. Був вiн на┐вний у сво║му прагненнi заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало пiсляво║нне жебрацтво: голод, цинiчнi й лютi iнвалiди з кош-турами, сирiтство, чорнило з бузини, писання шкiльне на газетах ...а навколо "хлопцi з лiсу", смертi, пожежi, стрiлянина, облави енкаведистiв з псами й металевими щупами, якi винюхували бандерiвськi схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди... Часто ми заставали в його бiблiотецi дво║-тро║ облавникiв, офiцерiв, якi теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. I тодi Гайдаш намагався чимдуж випровадити нас додому: "Iди-но, хлопче, не час нинi. Бачиш: ревiзiя". Вiн зiтхав i розводив руками. "Чого вони там шукають, у книжках? - якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хатi облавникiв. - Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пiзнавати правду. А тим часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?" Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потiм, звично осiдлавши хрящуватий нiс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби вперше побачив... а може, вперше побачив свого учня iнакшим, таким, який уже дрiбку чогось почерпнув iз його книжок. "Це ┐х служба, - казав, щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатовi конче треба шукати ворога в книжках. - Книжки ║ рiзнi, - говорив далi, й менi здавалося, що вiн сам себе переконував. - Адже ж не пишуть ┐х ангели з крильцями, а таки земнi грiшнi люди". "То як розпiзнати книжку: де правда в нiй, а де - брехня?" - допитувався я вперто. "Е, Васильку, то не так легко розпiзнавати i дiлити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу... тиждень тому нишпорив у мо┐х книжках сам оперуповно-важений товариш Ступа... ми пили з ним гербату... а потiм й по келiшку мiцнiшого перехилили... i зна║ш, розчервонiвся наш Ступа, обличчя - хоч цигарку з нього припалюй, i пiт градом. Iрина моя пiдлива║... що нам, шкода сивого первака для рiдного товариша Ступи? А вiн розм'як, як вiск, хоч святого з нього лiпи, i, м'яким будучи, розкрився... так, розкрився, i було менi сумно, що вiн, чоловiк мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний, бо за небiжки Польщi не раз його арештовували за те, що ходив у комунiстах i ждав iз-за Збруча бiльшовикiв, i вiйну, напевно, теж не просидiв десь там у супоко┐ i безпецi, ма║ прецiнь ордени, до капiтанських погонiв дослужився, а проте вiн бачить у людях тiльки чорне або бiле, пряме i криве, геро┐чне й нице. I нiчого з ним не зробиш, не перекона║ш, що людина, хлопчику, то цiлий свiт, у якому, трапля║ться, сонце свiтить, як смолою курить, а при мiсяцi достигають пшеницi... i парадоксальнiсть ця, а також рiзноманiтнiсть, постiйна перемiннiсть роблять людину багатою. Я йому. Ступi тобто, так i сказав, що нецiкаво, а то й страшно жити, де лише бараки i казарми, де тiльки чорне i бiле. Людина там обстругана i гола, порожня всерединi, як... як наган. Однi бубни в такiй людинi тiльки бубнять. А вiн, Ступа, добряче вже пiдхмелившись, кива║ на мене погрозливо пальцем: "Но-но, вчителю, я вже видiв таких мудрагеликiв. Усе це буржуазнi бреднi, проповiдь iндивiдуалiзму. Менi кажуть, що я гвинтик... i менi, повiрте, добре й сьогоднi бути в життi гвинтиком велико┐ машини, яка чахка║ на цiлий свiт". Ти щось второпав, Василику, з мо║┐ бесiди? - спохопився Северин Петрович. - А може, й не треба, щоб уторопав... - I знову сiдлав на нiс пенсне й дивився сво┐ми двома скельцями менi в душу. - Ет, - врештi вирiшив, - iди-но, дитино, якнайдалi вiд грiха". I майже силомiць випхав мене за дверi. Потiм уже за порогом, цiлком розгубившись, тикнув менi як рiвному на прощання руку. Я вiдчув, що рука його тремтiла; я зрозумiв, що вiн бо┐ться Ступи, бо┐ться за себе, за хвору свою панi Iрину, за сво┐ книжки також бо┐ться. Боже мiй, бо┐ться? Чого? Хiба у Горопахах ║ ще хтось такий заслужений... такий, що зрiвнявся б iз ним? Хiба при потребi село його не оборонить? Хiба не Северин Петрович майже тридцять рокiв учив не лише дiтлахiв у школi, а й цiле село, бо ж органiзовував читальню, хор, аматорський гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тодi казали, заохочував газдiв садити сади й робити компости, воював iз горiлкою, iз корчмою старого Каца, "годив", тобто мирив сусiда з сусiдою, якi, бувало, через переорану межу хапалися за iстики й не раз проливали кров. А за нiмцiв, в окупацiю, хiба вiн не оборонив не одного парубка чи дiвчину вiд каторги, вiд Нiмеччини? Сiльський вiйт Iван Качурик упирався: "Нiц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати - i фертик, бо вiйна, бо мус, бо шваб потрiбу║ робочих рук". Тодi вчитель запрягав у бричку свого буланого коника, Гудзика, i ┐хав до Бистричан, до "нiмцiв високих" доводити, шо не можна, примiром, Гриня Королюка чи Ганю Сапiльчишину брати вiд старих родичiв, бо пропадуть, бо розсипеться господарка, бо треба мати милосердя. "Вищi нiмцi" з нього посмiшковувалися, бо кого обходив якийсь там син слiпого Семка Королюка i його газдiвство на п'яти моргах грунту, коли вiйна, як сiчкарня, тне й тне щодня тисячi. А все ж Гайдашевi iнколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника, i той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цiлував... i плакав iз радостi. I хiба село цього не бачило, хiба не посвiдчить, хiба не оборонить? Аж через копу лiт, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його життя, я зрозумiв, що йому нелегко було називатися "народним учителем". У тридцятих роках у нашому кра┐ метушилися десятки полiтичних партiй, об'║днань, груп, i кожен iз цих десяткiв вихвалявся сво║ю прогресивнiстю, викрикував про служiння народовi й вищiй метi, i кожний був готов хапати тебе за полу, щоб перетягнути на свiй бiк, бо тiльки, мовляв, на цьому боцi правда. А ще був облесливий сiльський парох отець Чарот, який прагнув лiдерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим оком; а ще влада шкiльна в Бистричанах i комендант постерунку в Черневi пiдозрiвали його в сепаратизмi, бо не цурався сво║┐ укра┐нськостi, а це вже пахло мало не "гайдамацтвом"; а ще конфiдент тутешнiй Кифор Балей ловив кожне його слово i зважував вчинок: чи не приховано тут протидержавний замисел? Гайдаш тюпав собi "серединою дороги", навмисно пiдкреслюючи, що "полiтикою не бавиться"; бо яка, до хол║ри ясно┐, може бути полiтика, коли в просвiченому двадцятому столiттi посерединi квропи, як посеред бiлого дня, люди, замiсть пiдписати сво║ iм'я, малюють хрестики, а замiсть хлiба мають (та й то не завжди) вiвсянi коржi. Чи це, може, прошу пана, теж протидержавнi мiркування? Теж "полiтика"? "Нема нiчого вищого, нема нiяко┐ iде┐, мети святiшо┐... нема нiчого дорожчого понад людину... нема нiчого кращого, як служити людинi". Так вiн колись менi написав на одному з двох томикiв творiв Марка Черемшини, що ┐х видало у Львовi видавництво "Iзмаград" ...томики цi, подарованi вчителем, збереглися в мене донинi, вони й тепер лежать на мо║му столi, i вчителiв надпис певною мiрою ║ мо┐м дороговказом у життi. Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на мене з полотна iнколи суворо, iнколи скептично, вiн немовби навмисне вiдштовхував вiд себе, боячись, що я зблизька пiдгляну його iншого, не такого завжди зiбраного й неприступного, а м'якого, доброго, смутного, а часом i розпачливого, зовсiм не такого, якого звикли його бачити люди. Вiн немовби вихоплював iз мо┐х рук пензлi... мо┐ пензлi ламалися, бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи менi здавалося, що я вже нiколи не покладу пiдрамник з полотном на мольберт, але минав час, i я знову з пензлем, iз сумнiвами, з надi║ю стояв перед сво┐м "Вчителем". Гайдаша давно нема на свiтi, похилився дубовий хрест на його могилi, а я дотепер шукаю стежок до нього. А може, я шукаю самого себе? 5 Маю пiдозру, що Северин Петрович навмисне ходив "застiбнутий на всi гудзики", - вiн боявся, що одного дня Горопахи, пiдглянувши в щiлину його душу, побачать ┐┐ м'якою, щирою, а то й скуленою у безнадi┐; вiн, мабуть, хотiв, оскiльки брав на сво┐ плечi багато обов'язкiв, щоб село знало: пiд нiякими каменями вiн не зiгнеться, не викривиться його хребет i не стане горбатою його душа. Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми з мамою ма┐нили хрест на дiдовiй могилi, на цвинтарi з оберемком липових вiночкiв появився наш Северин Петрович; вiн прихилив свiй велосипед до молодого явiрця бiля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати посеред густого вишняку могилки сво┐х дiтей, щоб ┐х теж, як велить звичай, зама┐нити ... щоб, як казали мо┐ мама, мертвi бачили i тiшилися: живi про них пам'ятають. Дiти в Гайдашiв не водилися: я знав, що шiсть однакових надгробкiв можна було знайти на нашому цвинтарi, й на кожному надгробку на бiлому мармурi золотими лiтерами було написано, що тут спочива║ улюблена донечка чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його дружини Iрини; i з кожно┐ мармурово┐ таблички споглядали з вмуровано┐ фотографi┐ три-чотирирiчне маля: довше вони не жили. I лише син Роман, який чудом уникнув смертi в малолiтствi, закiнчив у Бистричанах гiмназiю, вчився у Львiвському унiверситетi Яна-Казимира. Пiд час нiмецько┐ окупацi┐ пристав до комунiстично┐ пiдпiльно┐ "Народно┐ Гвардi┐", яка потiм прибрала iм'я Iвана Франка, возив до навколишнiх мiст i мiстечок пiдпiльну лiтературу, летючки, - робота була ризикована, бо скрiзь чатували облави й обшуки. Котрогось дня його таки взяли в по┐здi - i згинув слiд львiвського студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку. Боже борони, Гайдаш нiколи не розповiдав нам про синову загибель, не любив, коли хтось називав Романа геро║м, "борцем за наш свiтлий день", вiн мовби остерiгався, що хтось таки скаже вголос або ж тiльки подума║, що, мовляв, дивiться, старий Гайдаш хоче щось мати вiд совiтiв, хоче схiснувати за те, що виховав сина на комунiста. А того надвечiр'я на цвинтарi ми з мамою не впiзнали Гайдаша, коли вiн повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зiщулений, iшов важко, аж гейби западався по колiна в землю. - Оце лишився вiнок для Романа, Василихо - промовив до мо║┐ мами. Я тодi побачив його обличчя... побачив губи, що тремтiли, i побачив двi сльози в глибоких зморшках. - Шукаю i шукаю синово┐ могилки... i не можу знайти... а свiт такий великий, - говорив вiн далi i плакав перед цiлим свiтом, зовсiм не зважаючи нi на мене, нi на маму, нi на багатьох людей, що ма┐нили могили сво┐х родичiв. - I не зна║ш, чу║те, на який хрест маю повiсити оце ма┐ння, щоб мiй Зеник теж бачив: i я, i мама Iрина про нього не забули. Учитель стояв з сво┐м вiночком розплаканий, зовсiм не схожий на "застiбнутого" на всi гудзики сiльського професора; стояв перед нами старий осиротiлий чоловiк. Я, пiдлiтком тодi будучи, бунтував у душi проти "такого" Гайдаша, я звик до нього спокiйного, рiвного i навiть суворого, я завжди гордився його витримкою i тепер осуджував, а то й ненавидiв його за розслабленiсть. А мо┐ мама його жалiли... а мо┐ мама сказали: - Дайте-но, вчителю, той вiночок. Я за старим звича║м повiшу його на цвинтарнi ворота... будуть люди йти... i будуть люди згадувати про вашого Романа. Вiчна йому пам'ять. Гайдаш узяв велосипед i вийшов на дорогу, i по дорозi за капличкою озирнувся на цвинтарнi ворота, на яких зеленiв вiнок для його сина. 6 I знову повертаюся до iсторi┐ з розп'яттям, до болю Северина Петровича Гайдаша, до того по-осiнньому низького дня, що кволо, мов каганець на припiчку посеред накурено┐ сизо┐ хати, блимав за вiкнами нашо┐ школи; якраз того дня з осiнньо┐ мжички увiйшов до класу Северин Петрович. Вiн обережно поклав на стiл щось дбайливо загорнуте у вiдрiзану полу старо┐ шинелi; скинув мокрий плащ i капелюх, поправив краватку й пригладив долонею коротке зачесане набiк волосся; це було звичне приготування, i ми, школярi, звикли до цього ритуалу перед уроком, i навiть великий згорток у шинельному сукнi нас особливо не iнтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на кожний свiй урок iсторi┐ приносить предметне "унаочнення", яке повинно було, на його погляд, зблизити нас, сьогоднi сущих, з минулими поколiннями... зблизити й пов'язати, дати нам вiдчути i зрозумiти, що ми, теперiшнi, походимо з кореня вчорашнього, i завдяки цьому, казав якось Гайдаш, ми вiчнi на цiй землi й незнищимi. Пам'ятаю, котрогось дня унаочненням нам служила купка черепкiв iз трипiльського часу; другого дня вiн принiс цiлiсiньку, добре збережену плiнфу - плоску й тонку цеглину, знайдену ним десь на пiдгалицьких полях, якi пам'ятали церкви й тереми княжих здателiв-будiвничих; третього дня поклав перед нами "писану" миску, звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми ┐ли толочену бульбу з квасолею, кулешу з кислим молоком... ми до цих мисок нiколи не приглядалися, ми навiть ┐х, глиняних, трохи зневажали, бо в хатах наших татiв почали появлятися бiлi й "мальованi" мiськi тарелi... i раптом (так, раптом!) наш учитель вiдкрив нам миску нiби наново, а то й уперше, i ми, трохи заскоченi i трохи все ще скептичнi та недовiрливi, розглядали ┐┐ i помiчали, що на нiй цвiтуть небаченi косицi, плавають зеленi риби й кукурiкають когути iз червоними й жовтими довгими хвостами. На цей раз, розгорнувши полу шинелi, Гайдаш показав нам невелике, десь з пiвметра висотою розп'яття Iсуса Христа. Гармидер у класi якби батогом ударив, стих, ми аж зiщулилися, полягали грудьми на довгi, на вiсiм школярiв, ще австрiяцькi лавки, й з цих покарбованих iменами давнiх наших ровесникiв лавок злякано поглядали на посторцоване на столi розп'яття; кожен з нас iзмалку знав цю церковну рiч, яку прино