у нашiй галере┐. Подивiться-но, цей чоловiк мав вольовий характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi сво┐й - бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в поглядi... у глибинах очей зата┐лася гiркота. Та, проте, невiдомий не капiтулю║, готов поборотися. к ще у нього сили". Очевидно, мiй сусiде, це так, ║ iще в мене енергiя, iще я поспiшив би людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби я був комусь потрiбний... якби ми подали собi руки. Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я в розмовi з кимсь надто багато уваги придiляв сво┐й особi... це не було хвалькуватiстю, це було наче пiдсумком чогось зробленого. Принаймнi я так виправдовувався перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки надто себе любиш?") 5 Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за ┐┐ загибель? Де маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог ┐х почув, у яких святих книгах вони записанi? Чи вони, як ластiвки, прича┐лись у мо║му серцi? Бо Iрина завинила перед енкаведе тiльки тим, що була мо║ю дружиною. Вона знала сво┐ цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала ними кожного, хто просив допомоги... просили, правда, й хлопцi з лiсу, одначе траплялося, що приносили до не┐ також пораненого енкаведиста чи стребка - вона нiкому не вiдмовляла. Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi. В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно, не мала з собою помiчною зiлля, помагала людям примовлянням, потiхою, iнодi погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не минала, проте, смерть i тих, якi нiбито не повиннi були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагонi нашого ешелону призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план. Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води. Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти i ┐х, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; i глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми, зцiпивши зуби, коли нас принижували; i стояли ми, неначе голi, в сво┐й безборонностi, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вiвчарками... вривалися пiсля того, коли ми спiвали отi║┐ сумно┐ спiванки, яку виплакували лiсовi нашi хлопцi на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був живий i здоровий, а нинi, друже, лежиш у сирiй землi за Укра┐ну, за рiдний край... Сумна мелодiя ║днала нас, стверджувала в душах спротив, i вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в росiйських нетрях. Охорона, ситi червонопикi солдати в кожухах, кпльбами автоматiв та шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам роти - i ми затихали, молитва поминальна уривалася. Найтяжче було миритися з потоптом людсько┐ гiдностi: справляти природнi потреби мусили прилюдно бiля дверей, було для цього видiлено мiсце й навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це мiсце верегами - охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетiв у вагонах iнструкцiя не передбача║, а тому забирайте вашi вошивi рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори. Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице вiд сорому. Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата. А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали? Моя Iрина, котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли ┐┐ кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв веретою як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi в плече, й усе вишiптувала: "Я таки не витримаю, не до┐ду до кiнця. Я хочу вмерти..." Я вицiловував ┐┐ сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю. Померла вона серед ночi увiснi, я й не чув, коли це сталося, лише вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала на нарах на боцi, притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку. Смерть ┐┐ була легкою, випросила в Бога таку ласку - на лицi не закарбувалося нi рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив ┐┐ тiло в бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон зупинився, вiднiс на "мертвецький склад" - спецiально, очевидно, видiленого на станцi┐ примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв... багато ┐х там лежало... багато з них були сивi вiд морозу, бо дiялося це наприкiнцi листопада на станцi┐ Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за ┐┐ душу "Отченаша", уже останнiй... i ще сво┐й Iринi напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що залишила мене самого посеред люто┐ зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки ┐┐ поцiлувати й перехрестити, бо вартовi штрикали дулами автоматiв попiд ребра: "Бистр║й, сука, на следующей станцi┐ тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретiт║сь на том св║т║"! Мене чомусь не винесли на наступнiй станцi┐, i потiм теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi мо║┐ ще нема, вона, видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр. Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред бiло┐ i прозоро┐ ночi, а попри мене повiльно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги. Коли ж мимо мене пропливав останнiй вагон, я помiтив, що за ним шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею в руцi... була це жiнка з тi║┐ давньо┐ фотографi┐, яку я вирiзав iз бистричансько┐ газети влiтку сорок першого року; я упiзнав ┐┐ вiдразу; я навiть щиро здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини бiльшовицького раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона оглянулася... i тут стрiлила очима в мене. Я впiзнав ┐┐. Це була моя Iринка... 7 п┐ звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi походила з козацького кореня, крита "сiмдесятка" ┐┐ не зiгнула й не згорбила; iнiй сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала на гордо пiднятiй головi короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи пополовiло. Була ростом висока, станом - тонка, пiдчас розмови мала звичку розмахувати руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i рухливою, такою, що не давала собi плюнути в кашу. Молодi ┐┐ очi споглядали на свiт вiдкрито й зацiкавлено. Лише iнколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привiтно й що свiт повинен ┐┐ цiкавити: жiнка посеред розмови раптово замовкала, вiдсторонювалась вiд дiйсностi й уся перемiнювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти до не┐... хтось iшов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вiтер, покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб ┐┐ на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й видовжувалося, а руки, що ┐х тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi потрiскували, як на вогнi патиччя. - То находить на мене, пiдкрада║ться, як мряка, або ж ударя║ в душу поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я ┐й подав фiлiжанку води. Вона пила жадiбно, зуби цокотiли... - Вiтер начебто доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу з оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це зна║те?), то цiла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив нiч спiвом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунiзму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю ┐┐ спiвом i милуванням землею, духом землi, що диха║ менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього великий спiвак або ж великий хлiбороб. Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашо┐ школи в кабiнi вiйськово┐ "полуторки" пiд охороною цiло┐ ватаги автоматчикiв опер-уповноважений Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке бачити - допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв ┐┐ пiд руку i завiв до мо║┐ директорсько┐ канцелярi┐ - вузько┐, як труна, кiмнатчини, в якiй заледве втиснулися стiл, етажерка й декiлька стiльцiв. Щоправда, Йосип Вiссарiонович Сталiн почувався в мо║му кабiнетi привiльне - портрет висiв на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи на нього, ловив себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах сiрого туману, в розливi калюж i посеред вирвiв - дiрок вiд цвяхiв, на яких колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав у канцелярi┐: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й Ленiна, а вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною. Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою укра┐нсько┐ мови й лiтератури в котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiда║те - i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорого┐ нашо┐ гостi. Не дай Бог, якщо впаде з ┐┐ голови волосок", - погрожував отак товариш опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я не знав, з якою метою при┐хала в Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, - Одарку Пилипiвну будуть стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю". - Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи при┐хала я до ворогiв? Находжусь на Укра┐нi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територi┐. - Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територi┐ бандитськiй, - вiдрiзав Ступа. - I тут усякi-такi "н║жностi", вибачайте, кобилi пiд хвiст. Тут пану║ наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить бандит. - Ступа промовляв пристрасно, як це вiн робив на читальнянiй сценi; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi сво║┐ не приховував. - Я не сказав би, що десь ║ землi, якi родять виключно одних геро┐в, або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв я Ступi, незважаючи на його сердитiсть. Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй жiнцi у нашому селi, що вона тут шука║. З ┐┐ обличчя однак нiчого не можна було вичитати, окрiм хiба вiдкрито┐ цiкавостi: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ i зрiдка, немов осiнь конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, при┐жджiй цiй жiнцi i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ, i Сталiн на сiрiй стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть поступово поступалася апатi┐, вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець. - Хоч... iз товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут пану║ закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас чату║. На вашому мiсцi, - це я вже адресував оперовi, - я таки не залишив би Одарку Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю село, якщо з нею щось станеться. - Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися пiсля того, що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i ┐┐ очi зволожилися сльозами. - Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому обiйдуся без охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й стрельнула гнiвливо оком на Ступу. - Я тут перебуду день-два. - Дивiться самi, - знiтився мимохiть опер. - Менi наказано... я вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством. - Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю намiр ближче зiйтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумi║те, товаришу капiтан? Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим при┐хала до наших Горопах ця стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному озерi, припливло ┐┐ прiзвище до iменi бравого сержанта Сашка Козаченка... припливло, по║дналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко ┐┐ син? У Горопахах, у навколишнiх полях i лiсах, у пота║мних схронах, на пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка - писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди супроводжував товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки, третi його обминали, дiвчата й молодицi пота║мно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талi┐ жартун, який любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в око. Хоч був тiльки сержантом, але носив офiцерський пасок iз зiркою та портупе║ю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки - носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не огинався, бо на грудях носив цiлий iконостас медалей та орденiв. Зрештою, всi в Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi, був воякою вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко трима║ться знавiснiлого опера, який жив люто, iз зацiпленими зубами, немов воша кожуха. кднала ┐х, певно, самогонка: обидва любили випити, рiдко коли я бачив сержанта в кубанцi не напiдпитку. Вiн iнколи заходив до школи, розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього мама теж учителька, вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн змалку товкся коло тракторiв i сiвалок, була йому мила хлiборобська робота... милi поле, сонце, вiтер, пiсня. - Чому "була"? - запитував якось його. Вiн сидiв на табуретцi перед столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав на когось, що мав появитися на порозi за вiкном i був готовий зустрiти чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був готовий до стрiлу. - Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi вiйна. I тодi зможете повернутися в сво┐ степи... i тодi зможете знову сiсти на трактор. - Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того, що говорив. - Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся. Насмiхався з власно┐ смертi? - Якщо передчува║те, то чого разом iз Ступою вою║те на цiй землi? - запитував я його. Менi подобався цей мужнiй чоловiк, який ходив помiж смертями, знаючи, що власна смерть чату║ на нього на котромусь перехрестi. - Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч у менi... Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партiя, до яко┐ я вступив на фронтi, наказу║ менi: "Воюй, Козаченку, проти мо┐х ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може, я сповнюю свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так, як велить менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати отак на цiй землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити в кулаку власний страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А ще, може, я озвiрiв на вiйнi... солодко менi пахне людська кровця? Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого вiн вою║ в Горопахах; i було менi шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченiсть. Як i завжди, так i того разу я добув iз директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей провiант завжди був в мене припасений; ми пили з ним i закусували, бо власне, не для розмов забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що колись, напившись, вiн. призна║ться, що палить його сумлiння, що ночами не дають йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в лiсах, в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у кри┐вках гранатами. Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав анекдоти, або ж добродушно посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора. I завжди засиджувався у школi недовго; зривався з мiсця i, пускаючи поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови, думки й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по ньому, як вiн тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрiлка спалахнула, як суха солома, i хто зна║, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тодi, якби на виручку не прилетiв iз енкаведистами опер Ступа. Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи мо║ю дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у кожному почутому словi оживав образ ┐┐ сина. Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми всi нiби змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське пiдпiлля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи, колами, або пiдсилав зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бо┐, смертi в полi та в кри┐вках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр. Нi, нiхто iз нас у школi, в мо║му кабiнетi не обмовлювався перед матiр'ю, що ┐┐ син напастував дiвчат i молодиць, i, п'яним будучи, вривався до першо┐-лiпшо┐ хати i вимагав самогону, а хто противився, то сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В Палати Перепiлки пустив чергу поза комин на пiч, де нишкли перепудженi дiти, щастя, що ┐х не зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху за┐катися. Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру... виховувала, мабуть, таки на чесного хлiбороба, i тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким розспiваним, щирим i простакуватим парубiйком жив у ┐┐ серцi, ми це вiдчули й зрозумiли з ┐┐ оповiдей; ми це вичитали з сумовитих ┐┐ очей. Одарка Пилипiвна, стоячи коло вiкна у мо║му кабiнетi, напевно таким же добрим i розспiваним бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi, чула його кроки, його смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi, котра вдарила в саме серце синового смiху й синово┐ пiснi; вона припала лицем до заплаканого вiкна й, певно, уявила, як упав ┐┐ син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих, i спитала глухо: - То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж кажете: був веселий i красивий. Я ще додам: був добрим мiй син. I вам, западенцям, жадав добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав менi: "Мамо, будую у Западенцi┐ нове щасливе життя". А ви в будiвничого кулю. Так? I вже не було в ┐┐ поглядi суму, зблиснув рiзко подив, змiшаний iз гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей, та як ви могли визволителя й будiвничого нового життя стерти з свiту?!" Ми мовчали, як нiме камiння. Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона ж бо нiчого не зна║ про наших "визволителiв"... вона ж бо сво║му синовi вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу мiсiю... i до того ж, чоловiче добрий, хiба ти геть забув... уже тво┐ власнi рани порубцювалися... уже ти не пам'ята║ш, як я виплакувала за нашим Романом цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче. Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла по┐хати на свою Вкра┐ну, не пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi вистрiлюють сво┐х доброчинiв? Як вони вчать сво┐х дiтей... i на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дiтей до автомата?) Цiкавого у нашiй школi нiчого не було: обшарпанi стiни, жолубкувата пiдлога, довжелезнi, ще передво║ннi або ще й з австрiйських часiв лавки, густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди й соромiцькими словами; обережнi вчителi, якi повсякчас озираються на заднi колеса: вдень iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзу║ школу, то сам Ступа сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе, вечiр западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують: а чого ти, пане вчителю, навча║ш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отрую║ш ┐м душi? Чи обмива║ш ┐х душi вiд лепу брехнi? Якщо обмива║ш бодай одним словом, то проститься тобi. А якщо купа║ш ┐х у брехнi, то... Свят-свят!!! Одарка Пилипiвна на нiщо в нашiй школi не звертала уваги, окрiм, мабуть, портретiв Шевченка, що висiли в кожному класi, бо навiть зупинилася й притишено мене спитала: - Чи ма║те на це дозвiл? Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед во║нних польських часiв, то лише в директорському кабiнетi портрети мiняються. Влада приходить i вiдходить, а Шевченко залиша║ться посеред дiтей, i хiба потрiбно для цього якогось дозволу? Очевидно, в ┐┐ школi на Черкащинi було iнакше, проте, вона нiчого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потiм ковзнула поглядом на дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це прийнято, дозволу сiсти; дiти зиркали на не┐ стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно вiдчувала, як ┐┐ обпiкали холодом дитячi очi; дiти не чекали нiчого доброго вiд "чужо┐", вони тривожилися за свою вчительку-"укра┐нку" Вiру Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз району чи опера Ступи в школi завжди починалася якась "кампанiя" - то примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати свято "Золотого вересня" - золотого возз'║днання, то алярмове скликали батькiвськi збори й забороняли посилати дiтей до церкви i навчати ┐х молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi звернення до "учасникiв бандитських формувань" з ультиматом: виходьте з лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянсько┐ влади й буде вам усе прощено... Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших дiтей не знала й не могла знати, дитячi зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрiшньо протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз "укра┐нкою" Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала мене: - Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми? - Прошу, - вiдповiв я, - говорiть хоч цiлу годину. Ми з Вiрою Йосипiвною теж залюбки послуха║мо. Дозвольте тiльки вiдрекомендувати вас класовi, сказати, що ви ║ вчителькою з Велико┐ Укра┐ни... у вас великий досвiд педагогiчно┐ працi. - Власне, як вчитель укра┐нсько┐ словесностi, я хотiла б довiдатися... це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi пану║ культ Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому рiч... хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського ока на стiни. - Ви нас обража║те, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що повернувся з вiйни iнвалiдом, бiганиною по господарцi, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на сво┐х "десятихатках" збирав поставки молока, я║ць; i не дивно отже, що "панi Вiра", як ┐┐ кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно пiдготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз так не буде", але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не ображайте, товаришко, - продовжувала гостро "панi Вiра". - I мене особисто, i директора, i передусiм - учнiв. Дух Шевченка завжди помiж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дiтей, чи Шевченко лише на стiнi, чи вiн живе в наших душах. Прошу, Iванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для Укра┐ни. На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлi, й попросив: - А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi знають, що Шевченко - пророк Укра┐ни, продекламувати щось? I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не скажу, що його декламацiя була артистична, "з виразом", як говориться, з претензi║ю на оплески. Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченково┐ розпуки, вiн був лише п'ятикласником, а все ж зумiв передати настрiй запустiння гетьмансько┐ столицi. За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за ним - кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями"; за дiвчиною - ще дво║ чи тро║ учнiв. Я був упевнений, що цiлий клас готовий декламувати Шевченковi вiршi; учнi, немовби змовившись, жадали конче довести при┐жджiй учительцi з Велико┐ Укра┐ни, що Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а в серцi... так, у серцi кожного з нас. I за цю учнiвську впертiсть, проблиски нацiонально┐ гордостi, а отже й любовi до Шевченка... до Шевченка повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi ┐┐ минулi й майбутнi педагогiчнi грiхи. - Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого класу, - сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, - вона мимохiть оглянулася, немовби за ┐┐ плечима прича┐вся небезпечний звiр. - У нас це так би не минулося. Були б непри║мностi. Я добре знаю: були б непри║мностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив ┐┐ лице. - Спитали б: хто дозволив? - Хто ж може дозволити або заборонити дихати? - пирскнула Вiра Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дiтвацькому на┐вно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле ┐┐ личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви ж бо яко вчителька рiдно┐ словесностi, не можете заперечити, що Укра┐на живе Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мо┐ слова банальними, це рiка, цiлющi води яко┐ щоднини нас омивають, напоюють, i щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для кгипту... пустеля бо наступа║. А ми не да║мось. Поправдi сказати, я i сам не сподiвався, що "панi Вiра" може бути такою... ну, такою наступальною i сердитою... i ще - красномовною i переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Нiл-рiку, що пливла посеред пустелi... i виходив iз його вод Шевченко. Я подумав тодi, як часто ми живемо й працю║мо поруч iз людьми, яких не вiдразу можемо розпiзнати: хто вони й що вони... i тiльки за певно┐ ситуацi┐ вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою. Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити, затулить ┐й рот долонею; на ┐┐ лицi карбувався чорною тiнню страх, одначе вона взяла себе в руки - обличчя ┐┐ неприступно кам'янiло, а вся вона - оглухла. Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi зшитки й у дитячi насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на не┐ з-пiд брiв, тi очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мо┐ учнi враз ослiпли; менi було цiкаво знати, що при┐жджа стара вчителька хотiла вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр ┐й сказати, що обставини вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкнено┐ душi, колего, не достука║шся. Одарка Пилипiвна одначе чи то з простого iнтересу, чи з учительсько┐ впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подоба║ться ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi ┐┐ були давнi, як свiт, i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цiлому селi за свою пащекуватiсть, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю й пiде боронити Укра┐ну. Немов вiтер увiрвався до задушливого класу... Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело глянули на Данила; i лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде? - Шо ж ти розумi║ш пiд Укра┐ною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала погладити хлопця по головi, але вiн вiдхилився. - Конкретно... оту Укра┐ну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи? - I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко. - Я собi мiркую: та Укра┐на, як ║вангелi║ в церквi, котре ксьондз да║ усiм цiлувати... книжка така свята, свiтиться золотом, зна║те? - Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна. - Для мене Укра┐на... ну, як вам сказати... - i хлопець зам'явся, здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не вiдшука║ потрiбного слова, щоб зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього: Ну, Данилку, не завстидай нас. Ма║ш прецiнь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили. Скажи... Скажи, чу║ш?! Вiн вiдповiв по-сво║му, не теленькнула в його вiдповiдi наша шкiльна наука, книжкою там не пахло, не було завчено┐ декламацi┐, пози; хлопець шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi. - Мо┐ мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле - п'ять чи шiсть моргiв... а ще ма║мо на "Дубниках" пасовище й пiв-морга лiсу... з того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в мо║┐ мами ще дво║, меншi, а ┐сти хочуть, i штанята ┐м треба купити. I мама кажуть: забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i ще будуть розбирати стодоли... видирають нам iз рук Укра┐ну, бо що iнакше - Укра┐на? Та я не хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити? - Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто вiд не┐ залежала доля його Укра┐ни. - Ти ще нiчого не розумi║ш, ти ще малий, - м'яко вiдповiла Одарка Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподоба║ться тобi життя в колективi. Добре тобi поведеться. - У колгоспi добре жить: десять роблять - сто лежить, - несподiвано випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно, тих, якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра" iз-за спини Одарки Пилипiвни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурiй. А вiн, мов навмисне, продовжив, але вже без смiху, уже по-дорослому. - Не треба менi пiдростати, я уже знаю, що то значить робити хлiб: i за плугом ходити умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на мо┐й головi. - Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хлiборобською сво║ю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила i вiн усмiхнувся. - Мама нашi менi першому насипають у миску страву, першому крають хлiб. Примовляють при цьому: газдi першiсть належить в усьому. Ох, як смачно ┐сти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять на трудоднi. Сво║ - то i ║, прошу вас, Укра┐на. Коби менi автомат... Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з Кожухiвською надоумили хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. I я мусiв утрутитися: - То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умi║ орати i косити... подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда ║, Данилку, що Укра┐на кiнча║ться на межi твого поля. Може, всi нашi бiди вiд того, що Укра┐на кiнча║ться на чи┐йсь межi... i на чи┐йсь межi почина║ться, - поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий для тебе. Дiтвацтво у тобi брика║. - Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, - образився хлопець. - Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще виросту! - скрикнув вiн високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня. - Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить, сiм'┐ бандерiвськi? - спитала Одарка Пилипiвна. Данилкова вiдповiдь ┐┐ збентежила; жiнка споглядала на дiтей дещо злякано; жiнка, вочевидь, уявила, що iз-за кожно┐ парти нацiлений на не┐ кулемет. - Батьки ┐х у лiсi? Вороги радянсько┐ влади? - Як сказати... хто кому ворог, - вiдповiв я невизначено старiй учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де ┐хнi батьки, й чи бандерiвськi, як ви кажете, у них сiм'┐. Перекона║теся також, що не "бандерiвське" мають виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого себе, школу. - Час, обставини, умови, в яких вони виростають - це тi жорна, на яких вижорнову║ться свiтогляд. Змалку вижорнову║ться, - повторив я. Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей про ┐хнiх татiв; я зробив це сам, нiчого в дiтей не випитуючи; я знав напам'ять усi сiльськi роди... знав, що в того й у того, i в тi║┐ синьооко┐ Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в повстанськiй сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не в однi║┐ дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобiлiзований до червоно┐ армi┐ вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi кулемети в горах ┐х скосили; а в тi║┐ худо┐ дiвчинки, що дивиться на свiт запалими, як вiд хвороби, очима, тага вбили повстанцi, бо нiбито продався енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту, бачите, Одарко Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня i в тi║┐ ученицi... i ще в тi║┐ третьо┐ з довгою косою татiв похапали облавники й повезли пiд багнетом на Донбас - шахти потрiбують робочо┐ сили; i ще в багатьох школярикiв батьки колотяться вдома, чекають в непевностi чи арешту, чи висилки на Сибiр, чи глумления усякого, чи колгоспу, чи кари повстансько┐... чи, може, таки сподiваються, що Бог ┐м поможе уникнути жорен. Одарка Пилипiвна стояла посеред класу, опустивши голову; руки ┐┐ висiли, як батоги; кремезна ┐┐ постать горбилася; i дiти iз-за парт, i ┐хня вчителька "панi Вiра" пасли очима мене й при┐жджу гостю; тиша замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та ┐хня вчителька не могли знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не ║ тiльки вiдповiддю про "бандерiвське виховання", ║ це також вiдповiддю, чому й за що вбито в Горопахах ┐┐ Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала, навiщо я зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповiдь з Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо: - Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дiтям рани? - Нашi дiти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипiвно. ┐х теж жорна мелять... я ж казав: мелять ┐х i мелять. - Я вiдчував, що нiколи не був так близько спорiднений з мо┐ми учнями, та з ┐хнiми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я ┐х усiх голубив, пригортав до грудей i ┐х сльози пекли мене. Одарка Пилипiвна обiдала в мене. Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сидiла за столом насторожена, немов бiдна жiнка остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного, але моя Iрина (моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово ┐┐ розговорила i заспоко┐ла. Ми навiть випили по келiшку зачервоненого вишняком самогону; i самогон пригасив ┐┐ осторогу, i ще Iрчинi нiжнi долонi, що час вiд часу, як райськi птахи, торкалися або ж плечей нашо┐ гостi або ж неспокiйних ┐┐ великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобiт, стала само собою - зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина. Вона дивилася на нас iз Iрою довiрливо, благала ┐┐ зрозумiти, й вибачалася, що в школi необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона вiдкривала для нас iз Iриною та║мницю, бо тодi це для нас було першим вiдкриттям, що в радянсько┐ людини ║ двi або й три душi: одна намальована напоказ, для зручностi, для начальства, i для власно┐ безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, i спутана мотуззям... ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрiдка... бодай на самотi серед житiв або ж у снах людина могла б звiльнитися вiд мотуззя i терзання. А ║ ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацi┐. Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Iринi руки в сво┐ розплесканi по-селянському долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася: - Мусимо примiряти душi на кожний випадок, - сказала. - Мою поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили, я бачила: ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була полiтичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль осиротiлих дiтей, бо що дiти виннi. А третя душа ║, мабуть, тiльки в жiнок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел той денно й нощно лiта║ над народженим тобою дитям. Хтось собi дума║, що ангел-хранитель мусить бути лише лагiдним i добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого ангела - хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це так просто мене зрозумiти: отут, у цьому селi вбито мого сина. Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три душi, немов про три одежини, котрi можна при потребi мiняти... можна мiняти, а можна й повiсити ┐х у шафi й тинятися по свiту без душi. Якась вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити для себе потрiбну на певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж ти - вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить наших краян "жити по-новому". Нiчого не iсну║ святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людянiсть можемо говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку - бери й примiряй. Як легко... Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жiнка, нарiка║, що важко бути людиною. Радянською людиною, так? Хоч... що ми з Iриною зна║мо про радянську людину? Чи ма║мо право ┐┐ судити? Чи вовкулацька напнута шкура не ║ слимаковою хаткою, в якiй можна переховатися вiд доносiв, вiд куль, вiд приниження, вiд страхiв, вiд проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого, за