вiсiмнадцять мiсяцiв бiльшовицько┐ "волi" встигли лише кра║чком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих. Будьмо терпеливi, Iринко... Одарка Пилипiвна, схиливши голову на руки, якi розпластала на столi, схлипувала; плечi ┐┐ тремтiли, цiла ┐┐ постать обвуглилась, скоцюрбилась, i не стало гордо┐ жiнки з козацького кореня. - Я чомусь вiрую... я чомусь хочу вiрити, що мiй Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селi... конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом - пустили в нього кулю, - лебедiла жiнка, ковтаючи сльози. Ми з Iриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озбро║ну нiмецьким автоматом. - Вибачайте, - сказала згодом Одарка Пилипiвна, - я тут розплакалася. Iрина ┐┐ обняла; моя тендiтна Iрця вилася бiля гостi, як хмiль навколо тички. - Така вже доля випала матерям - оплакувати сво┐х синiв. - гладила вона плечi, голову старо┐ учительки, грiла у сво┐х долонях ┐┐ долонi. - В мене теж був син, Роман, i теж, уявiть собi, жадав добра для людей... для цiлого краю; вiн теж був комунiстом... ще в пiдпiллi за буржуазно┐ Польщi був комунiстом. Гестапо арештувало його у Львовi... i згинув вiн у концтаборi пiд Люблiном. Десь там розвiяли його попiл. Ви бодай зна║те, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засiявся... або квiтка синя. Чому синя, Iрцю? Я смалив цигарку, притулившись у кутку бiля тепло┐ кахльово┐ печi i боявся сколихнути тихий плин жiночо┐ журби. За вiкнами шибав собою вiтер, розганяючи низькi хмари по далеких куточках неба, на чистi небеснi плеса викочував несмiливе, по-осiнньому соромливе сонце. Воно скупо посмiхалося, й скупого того усмiху вистачило, щоб день за вiкнами прояснився i немовби подобрiв. Менi так здавалося. У тишi, у ясностi та в згодi сидiли за столом, обнявшись двi згорьованi жiнки, якi й не пiдозрiвали, що до закутка за кахльовою пiччю приходили на мiй поклик Роман i Сашко Козаченко, я ┐м насипав у клаптi газети рубленого тютюну, хлопцi слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували: - За що ми погинули, брате? I позирали при цьому на мене. В мене болiло серце: ой, хлопцi, вiтер на дворi... Ой, хлопцi, як скриплять старi верби... Вербовий мокрий листок прикле┐вся до шибки вiкна; листок був продовгуватий, тонкий, темний i блискучий, як азiатське око невiдомого звiра. Може, звiром була осiнь? 10 - Чи можете менi показати мiсце, де впав мiй Сашко? - спитала опiсля Одарка Пилипiвна. - Ще прошу: розкажiть, як це сталося? Тiльки без геро┐чних домальовок; про геро┐чне уже розповiдав менi капiтан Ступа. Читала я також у вашiй районцi. Великих слiв велика сила. Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце, а з-за фiранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипiвна котроюсь сво║ю душею вiдчула, що людськi погляди зi сво┐х сховкiв вистрiлювали кулями, село ж бо напевно довiдалося про ┐┐ при┐зд, але кулi ┐┐ не брали, вона навмисне дибала вулицею вiдкрито, навiть гордо, i я не мiг би вгадати, котра душа у нiй тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими сво┐ми очима нi принишклих хат, нi тинiв, потрощених облавниками, нi мокрих садкiв, що рiзьбилися на подвiр'ях чорно-бiлими грав'юрами, нi навiть цвинтарних хрестiв... дубовi хрести, попришкандибали з-помiж гробiв ближче до вулицi й нахилилися чи то вiд вiтру, чи з намiром оповiсти Одарцi Пилипiвнi про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрiлено, а кого вбито гранатою в кри┐вцi; хрести були на┐внi, стара жiнка слухала тiльки мою уривчасту оповiдь про смерть ┐┐ сина, i тiльки його смерть бачила. Я повiдав ┐й, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед бiло┐-бiло┐ днини, коли начебто смерть вiд кулi не чига║ вiдкрито на людину. Так думала принаймнi група енкаведистiв, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сiльську вулицю... довбала й порегочувалась iз чогось там, i пiдспiвувала "Катюшу", i смачно матюкалася. Лiто ж тодi панувало в нашому селi. Дерева млiли пiд сонцем, як дiвки перед легiнями. Сонно зiтхали поля житнiми хвилями. Тиша пливла неквапно, i лише чекiстський гурт, на┐жачений збро║ю, заплив у ┐┐ золотi плеса, немов пiратський хижий корабель. Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч - Сашко Козаченко. Дарма, що лiто, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце пала║, з-пiд кубанки чуб кучерявий. Сашко оповiдав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це зна║те, Одарко Пилипiвно?") Так менi опiсля оповiдав товариш Ступа. Очевидно, iншого разу Сашко про Стефу не розповiдав, бо нащо це Ступi? Та й нагоди не було. А тут хмiль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий. Дiвча його було справдi вишукане... кажу "вишукане", бо мало зеленi очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папiрець, губи - вiнчиком. Я колись мав нагоду в Лисцi розмовляти з шевцевою донькою... ("Мали б ви, Одарко Пилипiвно, писану невiстку"). Галасливий, пiдхмелений чекiстський гурт не надав значення, що ┐м назустрiч майже серединою дороги колотив пилюкою пiдлiток. Босий. Простоволосий. Солдатськi штани висiли на ньому, як на патику, i мусив ┐х пiдтримувати; також завелика телiпалася на плечах кабатина. Ступа, Козаченко та й iншi облавники не раз цього хлопчину стрiчали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекiстiв давав йому при нагодi копняка, щоб не плентався пiд ногами, а котрийсь - людянiший, давав припалити цигарку. З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрiбнi риси, кирпатий нiс, безконечно байдужi, соннi очi. Чуб вигорiв на сонцi до бiлизни. На губах - блiда усмiшка. Прiзвище його було Несмiян, Михайло Несмiян. Дiтлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, вiн був затичкою, бо ним, соромливим i послушним, поштуркували хто не хотiв, i кожного вiн послухав i кожному послужив. Мав такий податливий характер. У школi Михасько не визначався успiшнiстю... та i яка могла бути успiшнiсть, коли виростав у великiй родинi: тато слабував на сухоти, три сестри - молодшi. Старша вiд нього Ганна - дiвчина на виданнi. Таке мiнiатюрне було сотворiння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на вiдмiну вiд Михаська - гостре на язик. Торiшньо┐ осенi знайшли ┐┐ в кукурудзi за селом. Хтось ┐┐ згвалтував... вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... i рот повний землi, щоб здавити ┐┐ крик. Того надвечiр'я начебто чули ┐┐ крик, власне лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда? Хто мiг посвiдчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дiвочий голос викрикував у кукурудзi про Ступу. I хто мiг перепитати про цю подiю всесильного Ступу? Хто? Михасько? Хирлявий старий Несмiян? Михасько тюпав собi серединою вулицi назустрiч енкаведистам i коли б вони не були п'янi, коли б не забували про сво┐ злочини, то здалека помiтили б, що Михасько Затичка тюпа║ дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; i ще могли б запримiтити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до свiту, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистiв, що наближалися. Вони нiчого не помiчали; лише помiтили в останню секунду, коли хлопець, порiвнявшись з ними, вiдскочив убiк i блискавично вихопив з-пiд поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступi за Ганну" й натиснув на курок раз i вдруге. В опера вiн не вцiлив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу. Заслонив... Тривало це секунду, чи двi, чи... I впав Сашко Козаченко. За ним упав Михасько. П'ять автоматiв i Ступiв "дехтяр" дiрявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, i ще ┐м було мало... i ще бездушне тiло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали вiд жалю i страху; лють бiльшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снiгом лiтнiй день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави. Так було... Так дiялося, Одарко Пилипiвно. I ще додам напослiдок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, i бив себе в груди, що тяжко помститься. 11 Ми з Одаркою Пилипiвною стояли на тому самому мiсцi - навпроти ворiт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замiсть Ступи убив Сашка Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома колiями вiд колiс болотом i водою. Рiзко смердiло кiнським гно║м. Нiяких, звiсно, слiдiв не залишалося од минулорiчно┐ драми. Нi, чого ж, слiд лишився в людськiй пам'ятi. Хтось у селi склав спiванку, просту, протяжну i сльозливу про Михася Несмiяна, який поклав життя за честь сестри. Михаськiв револьвер у спiванцi прославлявся, вiн став навiть срiбним, i смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка спiванка каже, що це був "москаль" i тiльки, i що це вiн у кукурудзi дiвочу честь розтоптав... спiванка не сумнiва║ться, що ворогом був таки Козаченко, в нiй спiва║ться, що всi чубарики однаковi, бо вони люди з-пiд червоно┐ криваво┐ звiзди, i всi вони дихають ненавистю, за ними спаленi села, пострiлянi повстанцi, розритi могили, i "наша Ганнуся розтерзана звiром лежить..." Я думав, що Одарка Пилипiвна надовго прикипить до мiсця, де впав ┐┐ син, але вона лише зiтхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотiла... Просила в Бога прощення за синовi грiхи? Накладала на себе покуту? Опiсля пiдвела голову й смiливо, вiдкрито поглянула навколо... поглянула й побачила, що майже цiла вулиця Андрусiвка пасла ┐┐ очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипiли чоловiки, жiнки й навiть дiтиська. Нi, нiхто з них не знiмав капелюха, не казав "славайсу", не вiтався бодай кивком голови... й нiхто не пожалiв ┐┐ зiтханням або й сльозою. Але й нiхто не свиснув навздогiн i не викрикнув чогось лихого, й нiхто криво не осмiхнувся, не порадiв iз ┐┐ горя. Люди в нашому селi позвикали до смертей i навчилися обережностi навiть у позирках; людям було, мабуть, цiкаво подивитися на жiнку, яка породила чубатого енкаведиста... а енкаведиста того вбив несмiливий, як осiннiй досвiток, Михасько Затичка. До того ж жiнка була з Велико┐ Укра┐ни; люди, щоправда, нiяк не хотiли менi вiрити, що вона з Велико┐ Укра┐ни. З Велико┐ Укра┐ни? Не вкладалося ┐м у головах. Адже знали: бiльшовики, облавники, енкаведисти, москалi, окупанти, рабiвники та ру┐нники. Не може бути, щоб мiж нами були хлопцi з Укра┐ни. I Одарка Пилипiвна не витримала ┐хнього мовчазного питання, що стрiляло з кожних ворiт, з кожного вiкна, i з кожно┐, мабуть, автоматно┐ цiвки, пота║мно, з-пiд стрiхи, iз-за рогу, iз-за дерева на не┐ нацiлено┐; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, i нiяк не можучи пригадати ту першу спiванку, яку спiвала малому Сашковi, мiсила кирзяками грязюку. Дощ... Хмари повзли понад самою землею i сiльськi хати аж поприсiдали до землi й змалiли, щоб ┐х не зачепили, а голi дерева, задихалися в сiрiй iмлi й обливалися студеним потом. Воронячi скрики прилiтали з глибин пiзньо┐ осенi, немов iз тамтого свiту. - Тужно у вас, - сказала Одарка Пилипiвна. - Нi вiтру, нi подиху... якась безпросвiтнiсть галицька, якась безвихiднiсть. Тупик. Навiть пострiли... стрiлянина десь... навiть пострiли тонуть у мряцi, як у сувоях вати, а кулi розплющуються. - Говорила вона глухо i мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не пiднiмала, дивилася пiд ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов слiпа, не оминаючи жодно┐ калюжi. - Зна║те., я люблю такi днi, - обiзвався я. - Люблю вичiкувальну тиху пору, коли вмира║ осiнь i вже на порозi пахне першим снiгом. - I це була правда; в такi днi я розчинявся в туманах, у шереху дрiбного дощу i в блiдому сяйвi потонулого у хмарах сонця. Цiлий свiт i я в тому свiтi, заплющував натрудженi очi й умивався споко║м, що лився iз хмар, iз дощу... тим споко║м, що випаровувався iз землi... земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я iнколи уявляв, що лежу горiлиць на возi з сiном, котре ятрить спогадами про минуле лiто; вiз нiкуди не котиться, випряженi з нього конi... завтра ковалi уже пiдкують коней на "гостро", бо сипле снiг; мороз, як опришок, свисне в пальцi; вiдпочилi конi шарпнуть мого воза i розтрусять сiно... i розтруситься мiй спокiй. - Й ще тому люблю цю пору, цi тумани, цю стiну непевностi, бо кулi, як ви кажете, розплющуються в туманi, котрась з них не долетить до мети i хтось залишиться живим. Одарка Пилипiвна не вiдповiдала; вона думала про щось сво║, осiбне, ┐┐ уже не обходила наша галицька безпросвiтнiсть й те, що кулi не долiтають до тих, яких вони повиннi вбити. Котро┐сь хвилини я помiтив, що жiнка приспiшила крок, iще приспiшила, iще... й мало не побiгла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цi║┐ вулицi, на якiй загинув ┐┐ син, щоб позбутися перехресних людських поглядiв... позбутися тих очей, що ┐┐ обсiдали, як шершнi. Я подумав, що вона втiка║ вiд само┐ себе, вiд спогадiв i, може, вiд колисково┐ мелодi┐, яку наспiвувала малому Сашковi; у спiванцi колисковiй, певно, молода вчителька вистелювала сво║му первiстковi барвiнком дороги, й мали барвiнковi шляхи повести ┐┐ Сашка у високостi, до людяностi й мудростi, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз i завела його, озбро║ного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти. Я пробував уявити себе на ┐┐ мiсцi: клекотав, мабуть, у ┐┐ душi вир; у скаламученому вирi злютувалися во║дино ненависть до землi, на якiй вбито ┐┐ сина, i материнський жаль, що Сашко дорiс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селi з автоматом i утверджував, як вiн писав додому, щастя i добро... ой, щастя i добро, а де автомат - там смерть, там смерть, там... А ще пiдсвiдоме мучив ┐┐ сумнiв, чи направду можна утверджувати добро силомiць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сiльрадi, трудодень, райком i енкаведе, Ленiн i Сталiн на стiнi справдi уособлюють добро. Так, варто було в листi до Сашка запитати, чи сам вiн вiрив у добро, скручене в кулю i всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посмiла б... страшно... адже листи перечитують. А ще в каламутному ┐┐ вирi метався, як дикий звiр у клiтцi, мимовiльний страх, що за нею хтось стежить крiзь прорiз прицiлу карабiна... стежить i палець його дерев'янi║ на курку. Я ледве ┐┐ наздогнав; я розумiв ┐┐ втечу, i, розумiючи, був готовий оборонити ┐┐ вiд куль й вiд лихого слова, адже, люди добрi, мати не повинна нести хрест за те, що ┐┐ син зблудив iз барвiнково┐ дороги; я був настро║ний просто по-людському ┐┐ заспоко┐ти, прогнати страх i навiть посумувати, що на ┐┐ сина передчасно вилито кулю. Та водночас i поруч iз спiвчуттям мене ятрила - i чим далi, тим сильнiйше - ┐┐ фiлософiя про трояке розщеплення людсько┐ душi; я не мiг ┐й цього простити; я хотiв знати, яка з черги душа провадить ┐┐ пiдтюпцем iз сiльсько┐ вулицi... невже вовкулацька... Свят-свят! Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечисто┐ сили, як вiд власного сум'яття й непевностi. Шкода, хрест менi не допомiг, в менi поступово кiльчилася злiсть на цю жiнку в сiрому з солдатсько┐ шинелi пальтi; так, одна тiльки злiсть мною оволодiвала: а таки вона не ма║ права легко втекти вiд само┐ себе, вiд синово┐ смертi й смертi Михася Затички; не ма║ вона права тiльки себе вважати скривдженою, ║ ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що iсну║ велика кривда цi║┐ землi, i я думаю, що якраз земля, струми ┐┐ правiчнi, вклали в долоню пiдлiтка зброю й стрiлили в Сашковi груди; земля не мала сили бiльше терпiти. Чи мав я жiнцi про це говорити i пояснювати? Чи вона у повнотi осягне трагедiю мо║┐ землi, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набiгами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранцiв? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешнi хлопцi, молодi й не дуже молодi газди, покинувши любi серцю чепiги, взялися за зброю? Чи ця iнтелiгентна начебто особа спроможна бодай кра║м ока зазирнути в безодню Божо┐ кари, зiслано┐ на наш народ... Бог подiлив нас на "схiднякiв" та "западенцiв", двох братiв зробив ворогами, й вони винищують себе вза║мно: один iз червоною фаною, другий iз синьо-жовтою. Один брат ослiп вiд ненавистi до "бандитiв", до галичан, якi не дають запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темно┐ сили землi, яка обернула вас у сво┐х рабiв, це ж буде раювання без експлуатацi┐ людини людиною, це вивiльнення простого трудiвника вiд церкви й релiгi┐, вiд забобонiв i буржуазно┐ моралi. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка назива║ться комунiзмом: ┐ж - розперiзуйся; ми принесли вам ключi вiд цi║┐ комори, берiть ось золотi ключi й кидайте автомати. А другий брат, теж ослiплений вiд розпачу, вiд того, що "схiдняк" служить Сатанi... так, служить, чистить йому копита й розчiсу║ хвiст, трубить у трубку про комунiзм i при цьому сам добре зна║, що за дверима нема нiяко┐ комори, пустеля там, земля в ру┐нi, а душi людськi блукають там у фуфайках i в шинельному сукнi, й до небес возвеличують олжу, називаючи ┐┐ правдою. Як багато треба сказати Одарцi Пилипiвнi, не маючи певностi, що достука║шся до ┐┐ серця. Та й чи безпечно? За селом у колодязi лагiдного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у вiдповiдь довгою чергою проскрипiв автомат; кулемет вiдгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межi осенi й зими спалахнула, як вiхоть вiвсяно┐ соломи, перестрiлка. Тривала на землi вiйна. Я подумав, що кулi, котрi дiрявили лагiдну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тiльки-но втовкмачувати Одарцi Пилипiвнi. Вона не чула стрiлянини; стрiлянина ┐┐ не обходила, жiнка втопилася у власному горi й далi втiкала вiд само┐ себе, розбризкуючи чобiтьми калюжi. Аж поки не скiнчився мiй терпець. Гнiв мене душив; я постановив зробити цiй жiнцi боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськiв учитель вступитися за нього. Я грубо взяв ┐┐ за лiкоть i спитав... i спитав, чи не бажа║ вона бодай упiвока подивитися на подвiр'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жiнка вiд несподiванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не вiдразу второпала, що власне вiд не┐ вимагають; ┐┐ зiр був повернутий у середину само┐ себе... у власну глибизну... а там, у глибизнi, в минулих лiтах сидить на муравi посеред квiття i гудiння бджiл i вигойду║ на клiнах русяве дитя молода жiнка; навколо ┐┐ голови яснi║ нiмб, молодиця наспiву║ щось хлоп'ятi, голос ┐┐ медовий, а з-пiд вiй крапляться сльози. То було щастя. Так я собi уявляв у цю хвилину молоду Одарку. Я, певно, був безцеремонний, i таки був грубий, бо стиснув ┐й лiкоть i зупинив втечу, жiнка поверталася у сьогоднiшнiй день i на ┐┐ продовгастому лицi вiдбилося роздратування. - В чьом дело? - спитала по-чужому, наслiдуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабiном. - Ради Бога, - смикнулася, - дайте менi спокiй. Нiчого не хочу бачити. - То як же по┐дете... то як же по┐дете на Велику Укра┐ну, не вiдаючи, що сталося опiсля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? - Я був упертий i вона, зiтхнувши, погодилася. Я узяв ┐┐ пiд руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якiй заледве могли розминутися двi фiри, i котра, мов на смiх, називалася Королевою, хоч не то що королi, а навiть багатшi газди тут не селилися на домарство. Хатки обабiч стояли старi, з прогнутими дахами й через те були схожi на виробленi у плузi клячi, обтуленi з усiх бокiв загатами, з розчухраненими стрiхами. Зате, як нiде в Горопахах, тут розросталися сади; господарi, щоправда, втикали навколо хат рiзну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб улiтi галапаслива дiтвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорнi, безлистi, немов терновi вiнки навколо принишклих хат. Обiйстя Дмитра Несмiяна колись нiчим не вирiзнялося вiд iнших: халупчина з прибудованою коморою, пiд вiкнами - городчик, повний чорнобривцiв, далi ста║нчина, збоку - гноярка i нужник iз кукурудзиння, а ще далi в глибинi - стодола для збiжжя i сiна. I скрiзь понатикано дерев: грушi, яблунi, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будiвлям пiд ┐хньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний пово║нний час плив тiльки вузькою вуличкою, на подвiр'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло ворiт. - Iсну║ в наших краях звичай, напевно дуже давнiй, - оповiдав я при┐жджiй учительцi, - прибивати напередоднi Водохреща дерев'яний хрестик на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвiр'я вiд нечисто┐ сили. - Хiба помага║? - спитала насмiшливо Одарка Пилипiвна. - Самi подивiться... перекона║теся, - вiдповiв я, коли ми стали перед Несмiяновими ворiтьми, - що отут вчинилося пiсля того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозумiло, вiн помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не ма║ значення... i нема велико┐ рiзницi, - додав я, - мiж Ступом i Сашком. Не буду вам оповiдати... не повiрите, думаю, та й не треба вiрити. Скажу хiба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимi i влiтi ходив у кубанцi з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже - ворогом, окупантом. I цiлком по-окупацiйному помстився опер Ступа на Михаськовiй родинi. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавiснiло увiрвався з сво║ю бандою на це подвiр'я - не помогли нiякi йорданськi хрести, нiяка свячена вода. Солдатня з розгону, з ворiт стрiляла по вiкнах, по стрiсi - враз спалахнула хата, стодола i ста║нчина. Самого газду Дмитра Несмiяна, чоловiка вижовклого, вихарканого сухотами, виволiкли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бiдний, не вiддав Боговi душу. Гафiю ж - Михасеву маму заголили, зав'язали спiдницю на головi й пригудзували до ворiт на посмiховище. Ше й табличку наслинили олiвцем: "Курва, яка сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дiвчаток поклали, як снопики обабiч ┐х мертвого тата й, забавляючись, дiрявили кулями землю над ┐хнiми головами. П'яний вiд помсти й самогону, одурiлий вiд вогню, крикiв, оперуповноважений Ступа пiд дулом кулемета зганяв на пекельне це обiйстя близьких сусiдiв i наказував (а пiна йому з писка пирскала, а червонi глипаки вилiзали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб нi одного деревця не лишилося... щоб нiчого живого не зосталося на подвiр'┐: нi деревця, нi куща, нi курки, нi пса, нi зела зеленого. "Шоб мене бандери до вiку пам'ятали! - викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевiльними чергами крони дерев. Нiби дерева щось завинили... Уявiть собi, Одарко Пилипiвно, що дiялося тут... настав кiнець свiту: вогонь пожирав будiвлi, лементували дiти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволiла корова, що вискочила з полум'я, поки ┐┐ не пристрелив котрийсь з енкаведистiв... бiдна Гафiя, осоромлена перед бiлим свiтом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталiну, а врештi заскиглiла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекiстська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерiвськi кри┐вки, квапила Несмiянових сусiдiв чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самi витоптували в городчику квiти й навiть кропиву попiд плотами. До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несмiяна повезли в трупарню на цвинтарi, а Гафiю з дiтьми, геть чисто здерев'янiлих та онiмiлих, забрали з собою до району, а звiдти вiдправили в Сибiр. Чи до┐хали вони до Сибiру, чи згинули в дорозi - хто про це розкаже? Ви мене слуха║те, Одарко Пилипiвно? Ви ж бо словесник, так сказати, ма║те уяву розвинуту... то отже намалюйте собi в уявi пожарище, що пiдкурювало небо чорним димом; розстрiляна корова пухне посеред потопту й великим бiлим оком стежить за кожним вашим рухом; грушi i яблунi лежать обiч сво┐х високих пнiв i листя на пагiллi дрiбно тремтить запiзнiлим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонцi... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онiмiлi, схилившись тяжко на тини, Несмiяновi сусiди: старi, молодi, дiтлахи, а помiж ними в гiмнастьорках учорашнi фронтовики, якi з iменем Сталiна вмирали на фронтi. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра i ┐х таке ж чека║. Я теж був помiж людьми; усiм нам краялося серце вiд енкаведистського безумства i всi ми поскрипували зубами... всi ми почувалися розстрiляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бiдна Гафiя... i всiм нам баглося роздобути автомати. Вiрите, Одарко Пилипiвно? Навiщо я все це оповiдав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав слова в лопушшя, кожне мо║ слово - рiк тюрми, рiк тюрми, рiк... Мiг же я, врештi-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику Укра┐ну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськiв портрет малювати пензлем i фарбами, позиченими в опера Ступи. Нiбито тепер щось змiниться? Не знаю... Знаю лише, що стара жiнка перестала мене слухати, й, немов лунатичка, рушила з ворiт в заросле кропивою i кiнським щавелем подвiр'я. Тинялася з кута в кут... щось шукала пiд ногами... щось надслуховувала; торкалася долонями високих, уже почорнiлих пнiв i висiвала розсипи слiв. Була це молитва за воскресiння дерев: "Устаньте, дерева, й знову закучерявiться, бо страшнi цi чорнi пнi... вони подiбнi на цвинтарнi хрести". Чи дотиком сво┐м прагла наворожити, щоб пнi остаточно спорохнявiли й розсипалися, щоб слiду нiякого не лишилося, щоб нi зарубинки, нi карбу, нi краплини нiде пам'ятi не лишилося, щоб цiлий свiт забув, що на цьому мiсцi стояла хата, а в хатi був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й ще дво║ малих дiвчаток; iще була корова в стайнi й сокотiли кури на сiдалах, був пес Кудлай, що стерiг обiйстя, а в стодолi чахкала сiчкарня й гупали взимi цiпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка Козаченко на Несмiяновому пустищi? Я ┐й не заважав, чипiв собi на мостi, навiть не дивлячись у ┐┐ бiк. Мала набутися на самотi, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником на честь ┐┐ сина. А вона про мене забула; сiла на недопалену хатню пiдвалину й, схилившись на палицю, яку пiдiбрала, раптом вибухнула плачем. 12 Коли стемнiло, в Горопахи на бiлому конi вступила зима - лапасто посипало снiгом. Опер Ступа з сво┐ми енкаведистами мiг утiшитися: слiди на снiгу поведуть до пота║мних, хитро замаскованих пiдземних схованок - схронiв, що ┐х набудували для себе лiсовi хлопцi. I навпаки - снiг для пiдпiлля, для партизанки - це завжди лихо й озирання на заднi колеса. Та що зробиш. Бог керу║ свiтом. Я, поправдi кажучи, сподiвався, що надвечiр'ям при┐де на "газонi" iз сво┐м табуном облавникiв товариш Ступа й забере нашу гостю, але вiн десь запропастився, або й навмисне "забув" про Одарку Пилипiвну, щоб лiсовi хлопцi нагострили зуба на матiр Сашка Козаченка, а вже вiн, Ступа, потурбу║ться про засiдку. Так чи iнакше, а ми з Iриною залишили стару учительку ночувати в себе. Село пильно пантрувало за при┐жджою гостею i я, запримiтивши в кухнi гладущик свiжого молока, сло┐к сметани та iншi дари, принесенi Iринi близькими й далекими сусiдами, щоб "по-людському" погостити вчительку з Велико┐ Укра┐ни, заспоко┐вся; дари означали, що цi║┐ ночi нiхто не пiдступить до мого вiкна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленiй пiдвалинi й змiнило гнiв на помилування, i я тепер не боявся нiяких нiчних несподiванок. Хоча можна було очiкувати усяких провокацiй вiд товариша Ступи. Ввечерi забiгла до нас Галинка Ярошенко - молоденьке чорняве дiвча, яке закiнчило педучилище й за направленням при┐хало в нашу школу вчителем молодших класiв. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала ┐й повнi тривоги листи... писала, як тобi, дитино, у тiй небезпечнiй Западенцi┐ ведеться, ти просися в начальникiв, щоб перевели в спокiйнiшi кра┐. Одна знайома менi говорила, що в Млi║вi, у школi, ║ вiльне мiсце. Кажи начальникам: мати стара, хворi║ часто... Дiвчина однак не просилася; не похвалюся, що ┐й, "схiднячцi", а отже "совiтцi" було в наших краях легко. Якось вночi таки навiдалися до не┐ лiсовi хлопцi. Стара Гандзиха, в яко┐ Галина квартирувала, опiсля посмiшковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли вiдчиняла хлопцям дверi. Галинку не рушили, лише спитали: "Чого навча║ш, дiвчино люба, наших дiтей? I чи зна║ш, красуне, "Отченаш", а якщо не зна║ш, то навчися. I чи ти, не дай Бо, ма║ш завдання створювати в Горопахах комсомол? Най тебе всi святi боронять..." Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить". I хлопцi пiшли. Галина пiд великим секретом переповiла менi слово в слово з тi║┐ нiчно┐ розмови, i голос ┐┐ тремтiв. - То може, таки менi втекти, кинути вашi Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нинi скрiзь потрiбний, - запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й бiлому обличчi тонко намальованi брови. Нiс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очi - зеленi. Я знаю, що ┐┐ любили вчителi й учнi, що вона в селi прижилася, i що ┐┐ трохи ревну║ моя Iрина... i, певно, в жiночих ревнощах була своя рацiя. Навiть самому собi я боявся признатися, що менi подобалися цi зеленi очиська... цiлий зелений свiт - лiси, поля i води примружено споглядали на мене, i вiд зеленостi свiтово┐ я чомусь хвилювався. Та це була моя, пiдтоптаного уже чоловiка, тайна, з якою менi було веселiше жити. Тепер я мав би iз зеленими очиськами розпрощатися? Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, рiч? - Хто ж буде наших дiтей вчити, Галино Iванiвно? - спитав ┐┐ замiсть того, щоб вiдповiсти на запитання. Дiвчина мовчки повернулася й пiшла. Того вечора вона сидiла поруч iз Одаркою Пилипiвною. Ми сьорбали чай i розмовляли про всякий шкiльний дрiб'язок, i про те, що найвища пора вiддати Галинку замiж. - Час, звичайно, найвищий, - посмiхнулася дiвчина задумливо. - Тiльки за кого? Однi хлопцi в лiсi, другi хлопцi тих, якi в лiсi, ловлять. Всi зайнятi вiйною. Лишилися калiки, старi, пiдлiтки. - Галина роблено зiтхнула. - То вертайся додому, землячко, - порадила Одарка Пилипiвна. - В Корсунь, до мами. - Хiба в Корсунi парубкiв на ярмарок тепер водять? - пожартувала Галина Ярошенко. - Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила вiйна. - _Зате в Корсунi безпечно, - Одарка Пилипiвна поправила косу на головi - корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сидiла в запранiй у горошок ситцевiй сукнi й саморобному светрi. Лице вiд чаю розчервонiлося, хатн║ тепло розморозило ┐┐ стриманiсть. Я подумав, що на Несмiяновому пустищi до Одарки Пилипiвни повернулася первiсна ┐┐ чиста душа, а двi iншi, фальшивi, якi вона мала про запас, спопелiли в ┐┐ плачi на пiдвалинi. А все ж вона зрiдка кидала тривожний погляд на вiкно. В такi хвилини Iрина обнiмала ┐┐ за плечi, заспокоювала: - Ну, ну, - лебедiла, - будьте в нас безпечнi. Снiг на дворi... тиша там. I нiби ┐й наперекiр у селi то тут, то там свердлили снiгову тишу автоматнi черги: Ступа з сво┐ми не спав. - А ви кажете "безпечно", - хитала головою Одарка Пилипiвна. - Як ви живете тут... як ти, Галю, дiвча безборонне, не бо┐шся? Ось мого Сашка, озбро║ного до зубiв, як то кажуть, i то... - Чого ж, - вiдповiла Галинка Ярошенко. - Боюся, ще й як боюся. Та мусить хтось вчити наших дiтей, - повторила колись мною сказану фразу. Молодець, бiгме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як жартома поза очi ┐┐ називали в школi. Стримувався проте, згадавши про Iрининi ревнощi. - Ой файно, - похвалила замiсть мене стара Когутячка, тобто Анна Когутяк, яка принесла мо┐й Iринi пiвкопи я║ць "на вечерю". - Внуки в мене ростуть, будете ┐х вчити. - Стара скромно тулилася в кутi бiля креденса, тримаючи на колiнах малу онуку. Дiвча напiвлежало в бабиному подолi, як у колисцi, й тiльки свiтило очима. Баба вiдмовилася вiд чаю, казала, що "гербату липову" п'║ лише вiд перестуди, в розмову теж не впрягалася, а лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильнiше вимацувала очима нашу гостю. Я подумав, що напевно "в лiсi щось велике здохло", як кажуть, якщо Анна Когутяк розщедрилася на пiвкопи я║ць для Iрини - вона дуже рiдко до нас забiгала, а тут - навiдалась. Чи не через те, що в нашiй хатi гостю║ Одарка Пилипiвна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко. Господи, та ж сержант Козаченко торiк навеснi вихвалявся, що його група з двома кулеметами засiла в глинищi "На Букiвнi" й викосила цiлу бо┐вку районного провiдника "Сагайдачного". П'ять трупiв виставили того дня для спiзнання пiд стiною сiльсько┐ читальнi; три днi навiжений Ступа зганяв людей упiзнавати побитих, щоб "по-християнському" поховати - i нiхто нiкого "не впiзнав". Серед пострiляних був сам "Сагайдачний" - Петро Когутяк, середущий син старо┐ Анни. Вона, бiдолашна, теж його "не впiзнала", не мала права впiзнавати, бо цiлiй родинi, яка вiдразу ставала "бандитською", загрожувала висилка на Сибiр... а в родинi "Сагайдачного" трирiчна доня, для котро┐ вiн винайшов десь у сво┐х книжках панське iм'я Соломiя, i старший на два роки Гриць, i дружина Софiйка - тендiтне, нiби й не хлiборобське створiння. Всi вони не витримали б довго┐ дороги на Сибiр, окрiм, мабуть, кiстляво┐ баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невiстцi й сама собi: "Мовчiмо, не плачмо, не видаваймо себе. Петровi вже нiчим не поможемо, а собi нашкодимо. Чу║ш, Софi║?" Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сiльському цвинтарi. Це була ║дина радiсть для Анни... радiсть, бо могла крадькома пiти на синову могилу, засвiтити свiчку й помолитися за його душу. Не знаю, чи хтось у Горопахах впiзнавав у "Сагайдачному" Петра Когутяка, мабуть, що нi, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дiзналися б - i закурилася б за Когутяками сибiрська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: "Я особисто прострочив "Сагайдачного". Мужик був крепкий, нiяк не хотiв падати, а я бив iз кулемета й бив". Сержант, п'яний i веселий, тинявся безпечно по селу i, завжди сторожкий, на цей раз закинув свiй автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав маршi й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. I ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матiр; вони, мабуть, були ровесницями, тiльки Анна, немов рибина на вiтрi, висушена та зав'ялена... та i як такою не будеш, коли сама мусиш орати i сiяти, косити й доглядати худiбку, намолочувати совiтам контигент, бiгати вечорами до читальнi на Ступинi проповiдi, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендiтну, як весняний первоцвiт, невiстку. Старий Когутяк помер ще за нiмцiв, а син у партизанцi Укра┐ну виборював, поки не згинув. Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипiвну зацiкавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподiвалася побачити якогось страхопуда, вiдьму, яка породила енкаведиста, а тут, бiля столу сидiла й пила чай звичайна стара жiнка... ну, трохи ця жiнка залишена й неприступна... та й не до лиця ┐й, старiй, викладати, немов дiвчинi, коси короною. Жiнку з Велико┐ Укра┐ни варто й пожалiти, знайти для не┐ ласкаве слово, адже, що не говорiть, а ┐┐ сина вбито в нашому кра┐... i вона не винна, що ┐┐ Сашко, той Козаченко в кубанцi, геть озвiрiв вiд засiдок, перестрiлок i переслiдувань, вiд пиятики також i вiд енкаведистського свавiлля; нi, ця жiнка з Велико┐ Укра┐ни навiть не зна║, що ┐┐ син вирiзав на сво║му офiцерському паску iз звiздою карб за карбом на кожного вбитого бандерiвця, i цим, бувало, вихвалявся... i був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи... Карб на ременi стара Когутячка немовби раптом зримо побачила i вiн ┐┐ обпiк... або ж до того карбу мимохiть торкнулася ручкою мала Соломiйка... так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на пiдвiконнi, бабинi жалi й умив лагiднiстю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре ┐┐ лице зблiдло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, лютi жаркi слова. Ой, як повно в менi клекоту, слова розчервонiлися, як камiння на вогнi, i я зараз буду ними каменувати стару вчительку... i най ┐й стане боляче, най вона зави║ вiд болю, як я вию ночами, коли внуки сплять... i най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска. Одарка Пилипiвна iнту┐тивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, i я вiдчував, що ось-ось розiрветься помiж ними граната; я не мiг до цього допустити, я мусив Когутячку загла┐ти. Сiв коло не┐ i поклав, перестерiгаючи, руку на ┐┐ плече... i кiлька разiв стиснув ┐┐ плече, мовляв, Анно, схаменiться, у гнiвi самi себе видаете, за вами прецiнь Сибiр плаче, а ма║те на колiнах малу Соломинку. Спам'ятайтеся. Вона переборювала себе цiлу вiчнiсть, ковтала й ковтала розпеченi слова, гасила ┐х у собi, i клекiт поступово улягався, а бiлiсть на лицi зникала. Врештi глипнула на мене вдячно, хитнула головою: "Я вас, директоре, зрозумiла, я сама собi не ворог". У кiмнатi посiялася незручка мовчанка. Моя Iрина припала до вiкна й, щоб розрядити нiмотнiсть, сказала: - Як красно надворi... бiло, бiло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б iз хати та поблукати селом, подихати молодим снiгом, що чомусь пахне весною. - Далеко сьогоднi не заблука║те, - обiзвалася Галинка Ярошенко. - На когось вiдразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопцiв iз лiсу. - Лiсовi хлопцi, як зайцi, - усмiхнулася у сво║му кутку Когутячка. - По першому снiгу не ходять, бо Ступа вислiдить, як пес. Правда, вже без Сашка в кубанцi. - Ви теж його знали, мого сина? - ледве чутно, не глянувши на Когутячку, спитала Одарка Пилипiвна. - Чого ж, усi ми в Горопахах його пам'ята║мо... його гармонiю, кубанку з червоним денцем та автомат. Знаний був, - вiдповiла уже без усмiху Анна Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, i я знову згадав гранату. - Ви його тут ненавидiли, так? I ви, жiнко, теж? - при┐жджа гостя наослiп, немов приречена, тягнулася до гранати, до мо║┐ уявно┐ гранати, що мала помiж ними, жiнками, вибухнути. Всi ми в хатi нiби побачили, що граната лежить помiж горнятками й тарелями.... лежить, а вибуховий механiзм вiдрахову║ секунди. - Менi один партизан... наш таки хлопець з лiса... нема вже його... оповiдав про Сашка в кубанцi щось таке... щось... - Анна Когутяк й не помiтила посуворiлого й замкнутого обличчя Одарки Пилипiвни, й начебто не було у нас iз нею мовчазно┐ домовленостi не робити собi шкоди, i через те я дерев'янiв. А вона продовжувала: - Отож я не дуже в тi оповiдi вiрю, бо про Козаченка ружне повiдали, та i я сама не раз видiла, як вiн бiг попереду Ступи, як песик на ланцюжку. - Але ж, сусiдко, - пробував Когутячку зупинити, - про мертвих... - Хай говорить, - набундючено промовила Одарка Пилипiвна. - Я одразу зрозумiла, що ця жiнка спецiально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити, щоб... Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у сво║му гнiвi: очi побiлiли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього здерли шкiру й оголилася жовта гостра кiстка. З-пiд чорно┐ хустини висмикнулося пасмо сивого волосся. Я заплющив очi. Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вмi║ володiти собою, життя, видно, навчило цi║┐ складно┐ науки; вона лише зiтхнула, знову ковтаючи згустки гнiву, i не минуло двi-три хвилини, як жiнка, гойдаючи на колiнах вн