о, Олекса Iванович Чобiт може стати цiлком позитивним геро║м колгоспно-селянського роману, який сьогоднi в модi. Не беруся однак стверджувати, що письменник, який буде писати роман, в якому прототипом стане Олекса Iванович, розповiсть про свого героя усю правду, а якщо й розповiсть, то редактор iз цензурою ┐┐ викреслять як таку, що паплюжить, свят-свят, прекрасну радянську дiйснiсть. Як можна, наприклад, паплюжити позитивного героя з орденом Ленiна на грудях, сказавши, що його. Чобота, нiхто в селi не любить, опрiч пiдлабузникiв та парторга Афонi? Бояться - так, бояться, як вогню; шанують - так. пздить вiн по селу, по бригадах, по полях на сво║му "газику", порядку║, газду║ - нiхто не смi║ повстати проти його "мата", проти його диктату. Я не раз спостерiгав, як вiн покрику║ на людей, i вони гнуться перед ним, як перед дiдичем; а вiн ще й замаху║ться, маючи охоту вдарити... i таки були випадки, коли давав рукам волю. Хiба Катерина Ковальчукова не збиралася подати на нього в суд за те, що збиткувався над нею, коли вона вночi прийшла до скирти взяти в'язку соломи? Чобiт i вночi не спав, снуючи з рушницею полями i пантруючи, щоб хтось не вимикнув буряка, чи щоб хтось не вкосив конюшини або ж не полакомився на в'язку соломи. Уявля║те: зима, мороз, нiч... бiдна жiнка притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобинi на сiчку. З добра вона не прийшла красти... не з добра нашi люди навчилися красти. А тут, як яструб, голова з рушницею... i кольбою ┐┐, стару, i кольбою зсинцював. Аякже, "наше" пробувала вкрасти. Стара збиралася вранцi податися до лiкарнi, щоб "зняли побо┐", щоб "записали всi синцi" та ┐┐ плач, суд без медично┐ довiдки не хоче судити, але ┐┐ вiдрадили, мовляв, з ким хочете, кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та вiн усiх у районi й в областi купив, бо тому дошки на дачу привiз, тому на iменини килим подарував, а прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспi купив за дешевi грошi, бо нiбито той бик на переднi ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити... ну, а крiм того, ви таки солому крали, злодiйство отже було, й вас треба судити. От сидiть, кумо, тихо й дихайте в двi дiрки. Щоправд, мав Чобiт клопiт, коли за Хрущова мало не всi поля засiяли кукурудзою. Щоб нiкому не баглося ламати качани, понад кукурудзами вибудували "вишки", схожi на козацькi сигнальнi фiгури, на яких сторожа при бочцi смоли пильнувала, чи не появляться в степу татари; козацькi "фiгури" стерегли край вiд орди, а Чоботовi "вишки", на яких денно й нощно, як кажуть, та ще й з рушницями вилежувалися комсомольцi або й комунiсти - на кого черга випала - стерегли кукурудзу вiд тих, хто тую кукурудзу сiяв i висапував; сам голова любив проводити ночi на котрiйсь iз "вишок", казав, що вартування нагаду║ йому молодiсть, коли ще ходив iз автоматом в стрибках i, бувало, лежав у засiдках, пiдстерiгаючи бендерiвцiв. Котро┐сь ночi вiн та ще один борець за збереження колгоспного майна - Мацюпiнькою той зветься, який був у Чобота за шофера й за "порученця", тобто був таким слугою, який усi Чоботовi накази, забаганки i та║мнi доручення виконував, зловили в кукурудзi молодицю - Ксеню Прийму, яка встигла наламати цiлий подолок качанiв; на цей раз голова молодицю не катував, а тiльки задерли ┐й спiдницю й сорочку на голову, зверху зав'язали, як ото мотузять мiшок iз картоплею, i пустили дорогою в село. Не знати, як бiдна Ксеня намацала наослiп дорогу додому, кажуть, хтось ┐┐ побачив удосвiта оголену, усю в грязюцi, бо не один раз падала в рови й калюжi, й визволив iз мiшка... а коли визволив, то з "мiшка" попадали на землю кукурудзянi качани; i хоч осоромлена Ксеня нiкому нi словом не обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то Чобота пiдла робота. Дарма, що в Ксенi Прийми не було чоловiка - десь запропастився аж на Сахалiнi, переповiдали, що втопився, напившись, не мала вона також старшого брата, тато ┐┐ давно спочив у Бозi, усе ж таки знайшлася душа, смiливець, який котро┐сь ночi припильнував, котрою стежкою правцю║ товариш голова... припильнував i стрiлив у нього з карабiна. Нi, не поранив, i, певно, не хотiв анi поранити, анi вбити - стрiлив, щоб попередити. Куля бренькнула бiля вуха й полетiла собi в нiч, а Чобiт заволав о помiч, що його вбивають. Збiглися сусiди, а вiн, Чобiт, тремтить i смердить страхом, як пес. Нi, нiхто пострiлу не чув, нi, борони Боже, ну, нiби щось луснуло, якби патиком трiснуло, ну, само собою нiхто нiчого не бачив. I зводили перед слiдчим плечима: а може, головi з переляку щось там причулося? Хто б то стрiлив у нашого газду... ну й для того, щоб стрiлити, треба мати карабiн. Слiдчi з мiлiцi┐ й гебiсти товклися з мiсяць, i даремно. Глухо. Зате в районнiй газетi Гриць Федака - поет, повiстяр, байкар i драматург районного масштабу написав, що в Черченi пiдвела голову куркульська гiдра: було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Iвановича Чобота. Ворог, мовляв, не спить. Люди, будьте пильнi... "Ольго... Ольго, ти нiколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобi не зда║ться, що вiн дотепер ходить в стрибках iз автоматом i вою║ з усiма нами; вiн усiх тут ненавидить..." "Хiба вiн, Павле, не газду║ в Черченi по-людському, щоб у черченських людей був хлiб на столi й до хлiба? Село почина║ будуватися, солом'янi стрiхи й для фотографi┐ не знайдеш. Газифiкацiя плану║ться. Все для простого хлiбороба. Ось хоч би стоматологiчний кабiнет, де я працюю. Що, нi? А хiба не тато гла┐в район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пннди-лик затiяв тодi зняти хрест iз банi..." "Тато мусив гла┐ти. Доярки, свинарки i трактористи - народ начебто тихий, сумирний, в мазутi й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух - не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видо┐ти корови. Твiй тато власний iнтерес боронив". "Ти таки несправедливий до нього, Павле". "Вiн далi лишився стрибком, далi утверджу║ "соцiалiстичнi перетворення" силою, лайкою, брутальнiстю. Вiднiми у нього автомат, Ольго". 14 Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезiю й, так би мовити, розтеревенився "про власну творчiсть" тодi, коли Ольга навпростець спитала: "Як ти пишеш вiршi... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен був ┐й вiдповiсти, що нiякий ще не поет, я навiть не знаю, чи мо║ писання бодай трохи схоже на поезiю, це так собi... це нiби душа розмовля║ з Богом i з цiлим свiтом. Я не один раз бачив, як весною виспiвують шпаки: трiпочуть у самозабуттi крильцями, дзьоби широко вiдкритi - солов'┐нi трелi, витьохкування, посвисти сип-ляться як перли, тобi на голову... сипляться i чаруюють: тобi зда║ться, що птах спiва║ виключно для тебе, що його спiв призначений для того, щоб прогнати, розвiяти ранiшню iмлу з-помiж дерев у нашому садку на березi Золото┐ Липи, щоб ранок визолотився i став голосним, як скрипка. А насправдi ж птаха виспiву║, сказати б, свою душу. Так ┐й Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не зна║, чому йому спiва║ться. Одначе я цього Ользi не сказав; я не мiг себе побороти, сидить у менi, такому начебто самокритичному та iронiчному, як хробак у яблуцi, замаскувавшись робленою байдужiстю до власно┐ особи, такий собi самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого iще не вiдкритий", "який не схожий на iнших iз пишучо┐ братi┐", i який "ма║ збагачувати нашу лiтературу". Що правда, то правда, я нiколи високим думкам про власну особу не давав волi, притоптував ┐х на самiсiнький спiд сво║┐ душi та ще й, немов камiнням, глiтом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював самоiронi║ю. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкi думки про себе, нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й вони спливуть на поверхню. Найчастiше це траплялося тодi, коли в iнститутi, в лiтературнiй студi┐ наш керiвник i знаний поет Микола Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братiя моя лiтгурткiвська стискувала в кулаки заздрiсть, а у дiвчат очi свiтилися, як незаслоненi ввечерi вiкна, а Верховинець - високий красень з козацькими вусами, обидвома долонями брав мо║ обличчя i цiлував розчулено в лоб. "Господи, як гарно, Павле. Висока тобi дорога простелиться". Вiн був добрий i щедрий, цей Верховинець, вiн не шкодував для нас нi слави, нi гонорарiв, нi дiвочо┐ ласки, вiн усе це мав, багатi й талановитi люди, думаю, не бувають скупими, нi заздрiсними, а я, захмелiлий, виростав у власних очах, начебто справдi злiтав на високий щабель... а насправдi я сидiв на щаблi на першому знизу, на початковому, на сухому, трухлявому сучку, i спiвав, немов той шпак, трiпочучи крильцями. Тепер також, замiсть того, щоб вiдбитися вiд Ольжиного запитання жартом або ж повести розмову в iншу борозну, я цiлком поважно почав уголос розмiрковувати, як я "починався як поет". I прошу мене зрозумiти: я iшов поруч з красивою молодою жiнкою; я обiймав ┐┐ за стан; я час вiд часу утикався обличчям у ┐┐ важку розплетену косу; я ловив ┐┐ позирки, коли вона повертала до мене голову, i в Ольжи-них очах я вичитував... ну, захоплення десятикласницi молодим учителем iсторi┐. То ж я мимоволi мусив ставати "талановитим", навiть "генiальним", а всi талановитi й генiальнi повиннi мати свiй поетичний родовiд, початок, чи не так? Я бував, коли вчився в iнститутi, на лiтературних вечорах, чув подiбнi зпитання, якi задавали поетам, котрi вже мали по двi-три збiрки поезiй, i пам'ятаю ┐х, поетiв, вiдповiдi: один почав писати пiд впливом Шевченкового "Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третiй "починався вiд Сосюри", а я, Ольго, починався... я починався... я вихлюпнувся з "маминих вiршiв". "Невже тво┐ мама ще й писали вiршi?", - аж призупинилася Ольга. "Нi, мама не писали... мама просто любили вiршi. Вони замолоду декламували в читальнi на концертах... декламували, i уяви собi, нам, малим, удома". "Дивно, - мабуть, не повiрила Ольга. - Коли бiднiй селянцi було до вiршiв, якщо вона бiгла з серпом чи мотикою в поле. Вдома - худоба, свинi, кури, ну й дiтлахи. I все це на ┐┐ голову i на ┐┐ руки. А ще чоловiк iз сво┐ми кулачищами. Нинi колгоспницi теж не легше, а колись одноосiбникам i поготiв". "А все ж, Ольго, дiялося так, як розповiдаю. У тридцятi роки, дарма, що Галичина була пiд Польщею, читальнi "Просвiти" вмiли просвiчувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в тому числi й жiноцтво. Ти, певно, не зна║ш, що у нашому Чер-ченi - так оповiдали менi в сiльськiй бiблiотецi - ║ бiльше десятка старих жiнок, яким додому школярi регулярно носять з бiблiотеки книжки; уяви: читають старi порхавки "Вiйну i мир" Льва Толстого". "Моя мама пояснила б цей феномен iнакше: не якась там буржуазна "Просвiта" з тридцятих рокiв iще посила║ сво┐ iмпульси в теперiшнiй час, а ║ це результатом культурно┐ революцi┐ в захiдних областях Укра┐ни, ║ це досягненням соцiалiстичного будiвництва", - сказала Ольга. I вже не можна було прочитати з ┐┐ обличчя: жарту║ вона, глузу║ з порожнiх слiв сво║┐ мами, а чи таки сама вiрить у подiбне твердження? "Соцiалiстичне будiвництво нi при чому, якщо мо┐ мама люблять книжки... якщо вони залюбленi в поезiю. Навпаки. Соцiалiстичне будiвництво не витерплю║ ось хоч би такий вiрш, який я почув вiд мами ще в дитинствi. Вона зчаста його повторю║, як "Отченаш". Можна сказати, я виростав пiд цим вiршем, як пiд дощем. Послуха║ш?" - Я торкнув Ольгу за лiкоть. Одначе згоди не чекав. - "Зiйшлись обо║ на багнетах: Старий-старий i молодий. В одного: - Сину! - з-пiд кашкета... В другого: - Батьку, одiйди!... Зiйшлись i стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет мовчить i жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошенi обличчя. - Не бiль, не втома - дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за раз!.. I довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось iззаду з кулемета Обох скосив..." Ольга зупинилася, задивившись на захiд сонця; я подумав, що на тлi криваво┐ заграви Ольга уявила побо║вище, на якому в багнетнiй атацi зустрiлися батько з сином, котрi воювали пiд рiзними прапорами. I поки вона осмислювала, осягала аж пiднебесний трагiзм ситуацi┐, хтось третiй... хтось пiдступний ударив по батьковi й синовi з кулемета. Щоб не сумнiвалися! Щоб отямилися! I в дитинствi, i тепер цей вiрш я переживав особливо глибоко, неначе я був одним iз тих, що зустрiлися в бою; я уявляв того третього, який зата┐вся позаду чи збоку, вiн лежав i ┐дко посмiхався, а "максим" його був нацiлений на мо┐ груди; мама, декламуючи вiрш, дивилися кудись поперед себе, нiби вони теж бачили перед собою того окритого ворога, i сво║ бачення передавали менi. Завжди, коли пригадую цього вiрша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсiм близько вистуку║ кулемет... вистуку║ i всi його кулi цiляться у мене; а за кулями, якi мене розстрiлюють, чую глузливий регiт того "третього". "Вiрш як вiрш", - майже байдуже сказала Ольга. I одним махом перекреслила мо┐ сподiвання про те, що вона нiбито щось там собi уявила на тлi палаючого неба; менi стало ┐┐ жаль; вдарила мене думка: повернутися й пiти геть вiд Ольги. Нащо вона менi така ... така глуха гуска з рудою косою? - "Хоч... - нi, вона не помiтила митi, коли я був готовий ┐┐ покинути, - хоч, - повторила, - якщо задуматися, то опiсля, власне в оцю хвилину, той вiрш засiяв у душу смуток. Тужно менi стало. I ще: питаюся у само┐ себе, хто був той третiй з кулеметом?" Вона певно очiкувала мо║┐ вiдповiдi, бо довго мовчала, час вiд часу кидала на мене позирки. "Ворог то був", - вiдповiв я врештi невиразно; я не мiг навпростець назвати iменi цього ворога; я остерiгався Ольги, здогадуючись, що в не┐ вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рiдного брата: в ┐┐ родичiв ║ iншi вороги. Хоч моя Ольга "первiсна", хоч живе собi в Днiстрi велика бiла риба, яка вихльосту║ хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однi║ю водою, плином ┐┐, теплим сонячним променем радiючи, я однак не був упевнений, i це мене мучило, i це мене болiло, що завтра або ж пiслязавтра на┐вно, може, й без задньо┐ думки, передасть мо┐ слова Настунi Хмурiй. Менi ж iз Хмурою працювати, вона ма║ у школi вагу. Чи будуть у Черчен-ськiй школi тримати вчителя iсторi┐ Павла Ключаря, який назива║ ворогами тих, якi принесли на сво┐х штиках "золотий вересень 1939 року". П-сс-с-с... Я аж оглянувся навколо пiдозрiло, немовби злякавшись, що хтось прилiг помiж вiльшиною... прилiг i пiдслухову║ мо┐ думки; i дивно, що Ольга вловила мiй мимовiльний рух. "Ти бо┐шся когось... чогось, Павле?" - спитала нахмурившись. "З чого ти взяла? - вiдповiв я. - Кого й чого менi боятися? Я згадав автора цього вiрша Дмитра Фалькiвського. Добрий був поет. Ходив iз наганом, розстрiлював людей i при нагодi писав вiршi. Доля людська... Поки його самого не розстрiляли". - "Вiн був бандерiвцем... iз банди?" - Ользi напевне здалося, що вона зрозумiла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. - "Нi, уяви собi, вiн був енкаведистом... i енкаведисти його розстрiляли ще в тридцятих роках". "Защо? - пошепки, блiднучи, спитала Ольга. - Продався американцям?" Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистiв, якi розстрiляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школi й в iнститутi, що всi чекiсти - геро┐, i всi вони чистi, як скло. I справедливi... Подiбне вдовбували й менi, усiм нам, та тiльки в мене були мама, якi менi ще малому назвали ворога, котрий у вiршi Фалькiвського скосив батька i сина, якi здибалися в рукопашному бою; потiм вiд куль цих ворогiв загинув наш Зенко. - "Нiкому вiн не продався, Ольго, - вiдповiв я з серцем. - Просто вiн знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем... а може, сам Фалькiвський був цим кулеметником, га? А коли отямився... зате й розстрiляли, що поет отямився". Це було з мого боку вже надто смiливо. "Хiба то гуманно... ║ чи були такi закони, в яких записано, що за якийсь вiрш можна розстрiляти поета. За слово - розстрiляти? Хочеш - читай собi його вiршi, сприймай ┐х, плач над ними, або вiдкинь ┐х, - роздумувала Ольга, - а хочеш - прочитай i забудь. Це твоя справа, чи нi?" "А якщо люди не хочуть нiчого з прочитаного забути? I сумнiваються... i терзаються. Тi, що розстрiлюють, про людськi терзання добре поiнформованi. пм болить, болить... вони не можуть... вони не можуть пережити, що хтось у чомусь сумнiва║ться", - сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна, западалася в забороненi пропастi. - "Сьогоднi, зда║ться, поетiв уже не розстрiлюють? Правда?" Ольга безпомiчно стояла перед забороненою пропастю, i з незвичностi, певно, крутилася ┐й голова. Я мовчав; я помiтив: Ольга злякалася за мене. Вона не була рада незвичнiй для себе розмовi й прагла чимдуж утекти вiд не┐... втекти й заспоко┐тися. "Ну, чо' ти мовчиш, Павле? - узяла мене за руку. - Правда ж, не розстрiлюють?" Господи, з якого неба вона впала? "Нi, не розстрiлюють, - заспоко┐в ┐┐. - Одначе при нагодi замкнуть за грати. Або ж показують на дверi: Ану ж, пi┐те, забирайся з рiдно┐ землi пiд три чорти". "Хоч би платили добре за вiршi, якщо аж такий ризик. То хоч платять добре?" - допитувалася Ольга, i ┐┐ запитання було безпосередн║, щире, я не мав права навiть дивуватися. Дотепер вона жила в раю, де Адамом був ┐┐ батько - колгоспний голова, мама - квою, а Змiй стерiг ┐хнi ворота, щоб на них не сiв птах iз мого, Ключаревого саду. Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали. "Я чомусь боюся за тебе, Ключарику, - припала до мене Ольга, обняла. Вона викрадалася з раю, що його пильнував Змiй, i я в душi хвалив ┐┐ за смiливiсть i вибачав, що клала поезiю на колгоспну вагу. - Я люблю тебе, Ключарику", - шептала водно й обiймала; обiймами наче боронила мене вiд лиха, що зата┐лося поруч. 15 Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про поезiю, менi так i не вдалося вiдповiсти ┐й виразно, як я "починався як поет", як наважився стати на перший щабель поетично┐ творчостi... на перший щабель драбини. Наша розмова тодi потекла iншим руслом, опiсля Ольга до цi║┐ теми бiльше не поверталася, наша тема закотилася в бур'яни, помiж кропиву, й там усохла, а шкода, бо для мене вона ма║ принципове значення. Хай для мене тiльки одного. Хiба це мало? Важливо з'ясувати для себе спонуку до творчостi, потребу й мету... так, велику мету: що прагнеш вiдкрити людям? Та_ й чи обов'язково вiдкривати? Кажуть: поезiя - це кардiограма душi. Якщо це правда, то чому так багато фальшивих кардiограм? Запитую... i стверджую: поети навчилися пiдробляти сво┐ кардiограми. А може, ┐х пiдробляють редактори? Я купую поетичнi збiрки, великi й малi, автори ┐х знанi й прославленi, або ж - навпаки: нiкому невiдомi пi┐ти, як я ось. Читаю ┐хнi вiршi i теж шукаю у них спонуки: що, хто примушу║ ┐х отак вiршувати? Жадання слави? Потреба прислужувати й сповняти вказiвки, приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар? Я, певно, несправедливий до тих, хто друку║ться; у ┐хнiх збiрках тут i там помiж високими берегами нагребленого смiття прожолоб-лю║ться часом лише щира сльоза, часом чистий ручай, а часом, покриваючи смiття, прокочу║ться валом рiка, у плесах яко┐ омиваються душi; я, очевидно, заздрю братчикам-пi┐там, яким дозволено вивозити свiй крам на багатолюднi ярмарки, менi ж - заборонено. Забiжу трохи наперед i признаюся, що першого ж року свого вчителювання в Черченi я скомпонував невелику поетичну збiрочку, яку назвав "Карби отчо┐ землi" й вислав до Львова до видавництва. Звiдти надiйшла рецензiя. Мою збiрку обскубли, як пiдстреленого катапулькою горобця, й викинули на смiтник. Рецензент писав, що в рукописi нема прискореного ритму соцiалiстичних перетворень, нема сучасного подиху життя, не чутно крокiв людини-господаря в цеху й на колгоспному лану, нема хоралiв про партiю i комунiзм, нема, зрештою, почуття iнтернацiоналiзму, дружби народiв i т. д. Зате ║ втеча в патрiархальщину, в давнину, в ущелини, заснованi павутинням, порослi мохом; ║ тут хрести, могили, карби землi, дзвони, грiхи, безпам'ять. Рецензент назвав мене старим слiпцем, який вимацу║ палицею непевну дорогу через сумнi простори, через безплiднi пiски, де життя давно завмерло. А шкода, мовляв, бо ║ у хлопця "щось", були б з нього люди, якби.... Якби що? Зрештою, я на нiщо не претендую; я змирився з невдачею: я погодився з критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так як це розумi║ рецензент. Моя поезiя, якщо це поезiя, насамперед потрiбна менi, а це вже немало, правда? В Японi┐, кажуть, люди пишуть i друкують поезiю переважно для себе. Я не починався нi вiд Шевченка, нi вiд Франка, нi вiд Сосюри, не вони були спонукою спробувати сво┐ сили i взяти в руки перо; мамине декламування теж не пiдштовхнуло мене вiршувати, мамина любов до вiрша лише поезiю менi вiдкрила. Спонука була, сказати б, простiша, не лiтературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тодi перейшов до десятого класу. Була недiля. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Бiланю; я любив пасти худобу... як iще до колгоспу тато тримали пару коней, то ┐здив з ними в нiчне - в дубовий молодий лiс, який звався "Рубча над Липою"; тi║┐ недiлi я теж забрiв iз Бiланею помiж дубчаки на Рубчу. I тут, власне, сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, зата║на, проломилася з мо║┐ душi, немовби роздерла навпiл завiсу, i навколишнiй свiт, що хвилину тому iснував самим собою, проник у мо║ ║ство, у серце, в кров; свiт у менi прорiс: i оцi, немов вилитi iз залiза дубчаки, що лiниво поморгували збляклим вiд вранiшнiх мряк листям; i погойдування вiтру на кущах крушини; i безгомiнна кваплива метушня мурах у купинах; i оксамитова нiжнiсть порудiлих мохiв, що стелилися навкруж старих дубiв; i скрик сороки в лiщинi; i розпрозорена золотиста повiнь свiтла, що потужно лилося помiж стовбурами з близьких полiв й заповнила собою лiс аж попiд першi комарi, й рiдкий цей лiс був схожий на велетенський храм iз численними колонами; i тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котро┐ прислухалися, нашорошившись, трави, корчi й кожен листочок; i тисячолiтнi голоси вершникiв i мисливцiв, якi цим лiсом колись про┐жджали; i душi п'ятьох бандерiвцiв, якi, оточенi енкаведистами в кри┐вцi, що була он там у видолинку, пiдiрвалися на гранатах; i жорновий камiнь, що його колись викопали у високiй прадавнiй могилi посеред лiсу; i розчахнута всохла трепета, яку люди обходять стороною, бо на нiй вже за мо║┐ юнацько┐ пам'ятi повiсився недалекий наш сусiд Василь Кузьмак, який за Польщi вчився в гiмназi┐ в Рогачi, по вiйнi водив цiлу сотню хлопцiв iз УПА... водив, поки енкаведе не пiдiбрало до нього ключика й взамiн на обiцяне помилування i свободу Василь Кузьмак вивiв сво┐х хлопцiв на прицiльний вогонь кулеметiв, i, певно, зрадженi стрiльцi, й по смертi не давали йому спокою, бо Кузьмак усукав собi посторонок; i прiлий грибний дух опалого листя; i бiлизна молодих берiз, що соромливо, ховаючись поза дубами, слухали сумовито, як капають, немов сльози, золотi ┐хнi листки; i заблу-каний колгоспний кiнь, що вночi, попасаючи, вiдбився вiд подiбних до себе трудяг, що возять на ферми силос, а iз ферм - тяженнi вози гною... кiнь тужив за роботою i вчився на старiсть iржати; i мiлiярди зеренець iз трав, iз зел, що впали у вологiсть землi; i кожна грудка, пеньок; i кожен писк лiсово┐ мишi... Огром мо║┐ землi розвергся страшно й солодко передi мною, вiд щастя можна було зiйти з розуму; вiд щастя або ж кричи, лементуй на цiлий лiс або ж молися, хлопче, занурившись в густi мохи. ...к десь у мене записаний той перший вiрш, власне то була дяка Боговi за те, що безконечно щедро збагатив мене; i було подивлянням власно┐ душi: безмiр у нiй поселився. 16 Цей пiкантний епiзод, дорогий мiй Майстре, можна було б обминути, якби вiн так багато не важив у мо║му приватному життi, а головне, що вiн, цей епiзод, ма║ продовження до сьогоднiшньо┐ ночi, дарма, що вiд тi║┐ подi┐ минуло цiлих п'ять рокiв, i я чомусь впевнений, що вiн триватиме ще довго, поки ми з Ольгою не зiстаримося. Епiзод, зрозумiло, банальний, але вiн рано чи пiзно мусить зайняти сво║ мiсце в iсторi┐ двох закоханих; вiд нього, як то кажуть, нiкуди не дiнешся, вiн, як весняний дощ, що заста║ тебе в чистому полi й ти, безпомiчний супроти нього, вiдда║шся на його ласку. Щоправда, я, яко людина розсудлива - ви це, очевидно, Майстре, помiтили - намагався вiдсунути його на майбутн║, я хотiв ближче пiзнати свою кохану, в нашi передвечiрнi мандрiвки полями й луками понад Днiстром я, новоспечений педагог, пробував вводити ┐┐ у свiт дещо вiдмiнний, нiж той, у якому Ольга жила дотепер; я хотiв мати не просто дружину, а й ще вiрного однодумця, вiд котрого я з нiчим би не та┐вся. Мене дещо шокувала ┐┐ стихiйна первiснiсть, ┐┐ подiбнiсть до велико┐ бiло┐ риби з Днiстра, яку я сам вигадав, i котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах, чужа для берегiв i байдужа до того, що там дi║ться. Я мрiяв, Майстре, що рибу осiдлаю... Тим часом одного паркого надвечiр'я ми пiшли з Ольгою на Днiстер купатися; це не була наша перша купiль - ми облюбували тихе плесо, берег якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали й ми були цьому радi; Днiстро хлюпався об береги лагiдно, лiниво, хвилi на бистринi зблискували, пiдпаленi сонцем, що заходило, кованою червоною мiддю, а попри берег вода стру┐лася темна й тепла, на вигляд начебто аж густа. Якби не комарi то наш куточок можна було б назвати райським... i якби не моя скованiсть, страх переступити межу, що може статися кожно┐ хвилини. Ольга, звiсно, була в купальнику, i я не мiг вiдiрвати очей вiд ┐┐ налитого загорiлого тiла, мене хвилювали ┐┐ стегна, груди, особливо притягали до себе пипки, що по-дiвочому гостро аж нiби пробивалися через купальник, i я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати ┐м волi, i потупляв очi, лякаючись, що Ольга помiтить у них поклик жадання. Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сiмнадцятирiчний юнак, який уперше побачив оголене жiноче тiло, яке i манить сво║ю незвiданою солодкою тайною i водночас вiдштовху║, бо... сiмнадцятирiчний юнак не зна║, як до жiнки пiдiйти, та й чи дозволено йому пiдiйти, чи вона не образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засмi║, i чи вона, ця прекрасна гола жiнка, взагалi для тебе. Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена Богом менi; але я боявся необережним рухом чи й схмелiлим, замотеличеним виглядом, очима похiтливими, якi здирали з Ольги трусики й лiфчик, сполохати свою любов; я не знав, скiльки тисячолiть буду витерплювати муки, вода, на щастя, мене остуджувала, я поволi заспокоювався, лежачи горiлиць на хвилях, i втiкав думкою вiд Ольги, що теж лежала поруч на водi; в такi хвилини вона справдi була схожа на велику бiлу рибу, що запливла в тихе плесо пiд лозами; я втiкав подумки вiд Ольги й не мiг втекти; я, зрештою, соромився сво║┐ втечi, менi здавалося, що Ольга, чи тодi, коли ми плава║мо, чи коли вiдпочива║мо горiлиць на водi, чи коли лежимо на березi на рушниках, iнодi скошу║ на мене очi i в ┐┐ очах i в кутиках губ пробива║ться тонюсiньке, приховане полумiнце усмiху. Вi┐ ┐┐ тремтять, як бабки, що стрекочуть понад водою. - Я тебе люблю, Ольго, - кажу ┐й на водi i на березi теж повторяю, i мо┐ слова таять у собi закляття од шалу i пояснюють мою цнотливiсть. - Я тебе люблю, Ключаре, - вiдповiда║ Ольга й шука║ мо║┐ руки. Нашi руки пiсля купання холоднi, як жаби, але серце миттю посила║ в пальцi потоки враз збурено┐ вогнем кровi i нашi руки - моя права, а ┐┐ - лiва злютовуються, аж хрустять у суглобах пальцi; щоб не спричинити Ользi болю, я поступово вивiльнюю руку i... i нiбито вiдмахуюся вiд комарiв; насправдi ж втiкаю вiд близько┐ Ольги... втiкаю, смiшний, у розмови про знайденi сьогоднi в розкопах характернi черепки, про студентськi вечiрнi спiви пiд гiтару, про поезiю... та ще Бог зна║ про що. - Ти мене бо┐шся, Ключаре, - спитала позавчора Ольга, коли ми поверталися вже в темрявi з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку й очiкуючи вiдповiдi. - Бо┐шся, неначе сiмнадцятки? Господи, а може, це й прекрасно, що живуть на землi такi допотопнi динозаври... - Вона поривисто обняла мене, поцiлувала. - Ой, Павле, - смiялася, - тебе студенти теж, певно, вiдкопали у сво┐х розкопах. Чи вона глузувала з мене? Аж поки... Я не сподiвався, що за нашими передвечiрнiми купелями iз-за корчiв пильнують, посмiхаючись лукаво, Купало з Ладою, вiчнi супутники кохання, якi тисячолiттями живуть на Днiстрових берегах i пильнують, щоб не пригасало кохання в хатах, у травах, у лiсах, бо без кохання обезлюднiють, стихнуть Днiстровi береги. Купало з Ладою того надвечiр'я, коли ми з Ольгою увiйшли в рiку, напнули на небо хмару й витрусили з не┐ раптовий рясний дощ. I дощ, i вода в рiцi були теплими i ясними; Днiстром, вiд глибинного дна до гребенiв хвиль, пливла, котилася радiсть, i омивала нас iз Ольгою, ми вiдчули себе дiтьми й плавали наввипередки, немов щупаки, i я знав, що ми обо║ були прекраснi, як Лада з Купалом: предковiчнi боги увiйшли в нашi душi... й коли вони пiдступно, непомiтно увiйшли в нашi душi, то ми забули про рiку, про дощ, про високий протилежний берег, звiдки хтось мiг за нами пiдглядати, ми навiть не помiчали, що плава║мо, що живемо, диха║мо, ми переселилися в iнший свiт, у якому звихрилася жага, вода навколо нас закипала, а дощовi краплi, що падали на нашi голови, вмить випаровувалися, ставали туманцем, що розстелювався понад водою i заслоняв нам очi... так, заслоняв, i ми слiпi, оглушенi, ловили себе руками i ногами, грудьми й спинами, цiлунками, обiймами; ми то переплiталися руками й ногами, то задихане пливли поруч, обнявшись i веслуючи кожен тiльки однi║ю вiльною рукою; ми, не дай Боже, могли б i втопитися, якби Днiстер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволiлих вiд любовi, на берег. Власне я винiс Ольгу з води, немов перце, i поклав ┐┐ пiд дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я не пам'ятаю, чи були тодi вимовленi якiсь слова про кохання, усякi слова були зайвими i мертвими супроти вогню, що спалював нас у нетерплячцi; Ольга лежала навдивовиж тихою, покiрливою i тiльки простягувала до мене руки, мокре ┐┐ тiло свiтилося, немов його вирiзьбили з алебастру, пуп'янки грудей розквiтали темно-коричневими дикими тюльпанами, а очi зелено по-вiдьомському зблискували, обiцяючи безмежне щастя й щастя самi очiкуючи. Я припав цiлунками до ┐┐ колiн, до стегон, до лона, до грудей... i ми обо║ скрикнули, мов дикi гуси, падаючи в солодку й шалену нiрвану. Ой гуси, гуси... I наступного вечора, й сотнi iнших вечорiв i ночей пiсля того, коли ми з Ольгою побралися i у нас народилася дiвчинка... та й тепер, коли ми в розлуцi, все залиша║ться помiж нами по-старому й ми любимося так само, як пешого разу пiд дощем. к в Ользi бiла сила, покiрлива й пiддатлива жiночнiсть, що кожного разу зводить з розуму, неначе менi вiсiмнадцять рокiв i я вперше поцiлував жiноче колiно; продовжу║ тривати тайна ┐┐ зваби, Ольга й тепер приплива║ до мене з ранково┐ iмли i я, бувало, серед ночi прокидаюся вiд звучання ┐┐ iменi. Я кличу Ольгу... Бо ще тодi, на березi Днiстра, я зрозумiв, що даремно хотiв осiдлати довгу бiлу рибу й вивести з первiсного ┐┐ свiту у свiт мо┐х iнтересiв, вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я ┐й говорив, навчилася потайком вiд матерi, вiд Хмуро┐ Настi, "Отченаша", захоплювалася книжкою, яку я ┐й пiдсовував i... i пливла далi в первiснi сво┐ моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав ┐┐ за плечi i трусив нею, як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мо┐ руки й обцiловувала ┐х або ж покушувала пальцi... покушувала й обiцяла пошепки: ну, ну, любий, я тобi вночi вiдомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише жiнка: хочу любити, плодити дiтей й тебе чарувати до смертi, й ти до смертi будеш шукати в менi тайни, так буде. I не знайдеш... ой нi, не знайдеш, - пообiцяла, погрозивши пальцем. I не знайдеш... ЧАСТИНА ВОСЬМА ПАВЛО КЛЮЧАР_ 1 Весiлля наше було скромне й тихе - обiйшлося гостиною найближчих родичiв i сусiдiв. Хмура Настя - Ольжина мама прийняла мене холодно, непривiтно, потiм я дiзнався, що вона вiдраджувала Ольгу як могла, шукала ┐й жениха в Бистричанах чи в Рогачi. Ольга з тих маминих пошукiв посмiхалася, поки не призналася, що вже два мiсяцi як вагiтна. Зате Ольжин батько, дарма, що я його здавна недолюблював, на весiллi водно менi пiдливав та вихвалював нашу "Ключареву фамiлiю" - небiжчикiв тата й Романа за те, що мали золотi, придатнi до теслярства руки, а маму хвалив за терпiння й роботящiсть у полi; i ще, пригадавши, прихвалював маму за спiванки: "Пам'ята║те, свахо, - казав Чобiт, розчервонiлий вiд горiлки, як помiдор, - як ви, бувало, у полi з ланкою виспiвували, що на дубi ворона кряче, а пiд дубом дiвчина плаче. Ворону бити та най не кряче, а дiвча любити..." Мама, у вишневiй хустинi, зав'язанiй по-давньому, у дiвочiй, також iз чорного оксамиту вишиванiй камiзельцi, сидiли за столом обiч свата й майже не торкалися до страв, лише зрiдка пiд примусом мочили зiв'ялi, як дубове листя, губи в кришталеву чарку. Iнколи вони, мама мо┐, забувалися й зорили поверх голiв по просторiй палатi колгоспного голови, завiшенiй килимами, заставленiй дорогими меблями, над якою панувала крислата кришталева люстра. I мама мимохiть, чи то враженi цим багатством, зiбраним у хатi, чи цим багатством засмученi, хилили на стiл голову; обома руками, опершись лiктями об стiл, вони пiдпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але вiд мене сховатися не могли: мо┐ мама журилися. Ще задовго до весiлля вони не радили женитися на Чоботовiй доньцi, бо не буде тобi, Павле, життя у тiй родинi, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнiздi, бо нiбито не зна║ш, що то за люди - голова з сво║ю Хмурою Настею. "Знаю, - боронився я, - але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагiтна, мамо". "Ото ж бо i ║, через те, що вона вагiтна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весiлля. Куди дiватися? Шукали, певно, сво┐й доньцi завiдуючого базою, директора або ж синка якогось впливового начальника. Адже й першого чоловiка надибали Ользi татунцьо з мамунею у Львовi. Люди балакали..." "Але я люблю Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на другому поверсi, там два поко┐. Старi - собi, а ми - собi", - заспокоював я маму. "Дай вам Боже. Тiльки не дуже вiриться... Ольга твоя покiрлива, тиха, пiд маминим крилом сидить, а пiд татовою рукою ходить. Лiпше, щоб ви звили собi гнiздечко у нас... я можу у кухонцi спати. Було б вам тут затишно... сад... Золота Липа, га?" "Якщо стане нестерпно - прийдемо", - пообiцяв я. "Ой, - сумнiвалися мама, - де Головишина одиначка промiня║ палати на просту хату. Та й не пустять ┐┐, не дозволять. Ось згада║ш мене..." "Не вiщуйте злого, - я огнiвався на маму. - Якось воно буде". "Чи я тобi ворог, сину, чи не зичу тобi щастя? Ольга твоя справдi варта того, щоб ┐┐ любив один iз Ключарiв". Мамине лице розпогоджувалося, очi свiтилися м'яким теплим свiтлом. Вони пiдвели голову й випрямили спину; на зiв'ялих спечених губах блимнула, як стокротка посеред обпалено┐ мурави, блiда усмiшка. I в старостi мо┐ мама були красивi... краси ┐м в усi часи додавали горда постава, вiдкритий прямий погляд; вони в усi часи перед нiким не гнулися i в нiкого не запобiгали ласки, хоч i бiдували гiрко, коли поховали тата. Вони любили менi повторювати: "Пам'ятай, Павле, ми - Ключарi. Твiй тато десять церков на Подiллi побудував, а хат набудував без лiку". Ольга ┐й сподобалася; жiночим чуттям упiзнала в нiй добру й лагiдну вдачу, вони обидвi вiдразу знайшли спiльну мову, власне, то й слiв мiж ними не було багато, вони розмовляли помiж собою посмiхами й поглядами, мама iще зрiдка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до плечей, до рук, гладили ┐┐ по головi, або ж брали Ольжине обличчя в долонi, з хвилину милувалися нею, потiм палко цiлували. I в обох вiд зворушення, вiд любовi зблискували сльози; двi рiзнi натури - мамина горда й Ольжина - податлива, м'яка зрiднилися вiдразу того ж дня, коли я привiв Ольгу додому. пм обом i тому третьому, якого народить менi Ольга, було б направду добре в нашiй просторiй хатi з дубовою пiдлогою i простими, теж дубовими меблями, що ┐х змайстрували небiжчик тато, i було б ┐м розлого, спокiйно в нашому здичавiлому садку на березi Золото┐ Липи. Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею вiдпустили Ольгу вiд себе. Та й вона нiкуди вiд родичiв не квапилася; нашi два поко┐ нагорi були обставленi сучасними зручними меблями й вистеленi килимами... то ж як могла молода жiнка, яка звикла до розкошiв, промiняти ┐х на дубовi пiдлоги, якi до того ж треба чи не щодня шурувати. А ще треба варити й прати; а ще в курнику ║ к^ри, а у стайнi - корова й пiдсвинок - дрiб i худiбка теж потребують догляду. Ну, а в стоматологiчному кабiнетi щодня очiкують на твою допомогу люди. Удома ж на господарцi Чобiт трима║ Мариню - пiдстаркувату свою сестру, яка так i не вийшла замiж. У наш молодий свiт, що панував у верхнiх двох кiмнатах котеджу, Ольжинi родичi майже не втручалися, з тестем i тещею я хiба перекидався словом за вечерею. Хмура Настя зрiдка iнформувала Ольгу про мо┐ педагогiчнi успiхи, що, мовляв, i дiти Ключара вподобали i педагогiчний колектив прийняв його за свого. "А що, - гуркотiв надтрiснутим басом старий Чобiт, - будуть з нього люди... через кiлька рокiв зробимо його директором школи. Якщо ║ у головi олiя, то пiде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба пнутися все вгору та вгору. Хапайся, чоловiче, за що можеш i не зважай, що хтось внизу трима║ тебе за ноги. Якщо сам лишишся внизу, то всi по тобi будуть _толочитися, запам'ятай". Ольга лише посмiхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було ┐й цiкаво, як я реагую на науку щасливо жити пiд зорею радянсько┐ влади. Назагал ми з тещею пiдписали мирне спiвiснування, i лише одного разу вона показала менi роги. Було це недiльного пополудня, коли нам iз Ольгою надокучив телевiзор i я, стоячи бiля вiдчиненого вiкна, крiзь яке до кiмнати лилися потоки прозорого осiннього духу, настояного на опалому листi, пiзнiх яблуках, що червонiли на деревах, як склянi лiхтарики, й на терпких димах далеких польових ватр, що ┐х палили пастухи, задивився на панораму Страдчо┐ долини iз Святим Духом, що скулився пiд стрiшкуватою, чорною, дуже виразною на фонi пiдбiленого неба, немовби намальованою на паперi, старою липою, з бiлими низенькими хрестиками старого цвинтаря i рiвними рядами стрiлецьких могил. Ударило тодi мене: я давно не ходив на стрiлецькi могили. Я давно, остерiгаючись злого сексотського ока, не приносив на стрiлецькi могили гiлочки калини. Вчили ж мене мама: квiтку поклади, калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а iз саду - яблуко, i досить цього стрiльчикам, будуть вони контетнi, що про них не забувають. Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гi║нни, тхорi позалягали й пiдглядають, фотографують, записують кожного, хто приходить поклонитися стрiлецьким могилам. Так, сину, стережися i... i йди до них. Про це я написав вiрша: про осторогу, про попiл i забуття i про Великодну нiч, в яку у Страдчiй долинi виходять з Козацько┐ могили запорожцi й розсiдаються на ┐┐ узбiччi, в травi, а сiчовi стрiльцi, цiла ┐х сотня в австрiйських мундирах i мазепинках стоять, спершись на сво┐ низенькi, литi з бетону хрестики, на яких подекуди ще можна прочитати прiзвища, iмена та рiк загибелi вiд польсько┐ кулi; стрiль-чики й запорожцi очiкують свого часу, вони терпеливi, як усi мученики, i