кого життя оспiвував вiн так, як нiхто другий. Менi зда║ться, що вiршовi й прозовi твори, котрi вiдносяться до сього круга сюжетiв (а в вiршових i прозових Федькович тут однаково великий поет), зiбранi докупи, дали б нашiй лiтературi правдиву перлу й вказали б нам творчiсть Федьковича в ┐┐ найкращiм моментi. Сюди увiйшла б найбiльша часть його повiстей, увiйшли б найкращi його поезi┐. Федькович - се талант переважно лiричний; всi його повiстi, всi найкращi його поезi┐ навiянi теплим, iндивiдуальним чуттям самого автора,- всi похожi на частки його автобiографi┐ - так i зда║ться, що автор спiва║ i розказу║ всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душi прочув. I в тiм iменно й лежить чаруюча сила його поезi┐, в тiм лежить порука ┐┐ живучостi, доки живе наша мова. Федькович вложив в свою поезiю найкращу частину сво║┐ душi, а така поезiя не вмира║, не пропада║, як се перед кiлькома роками здавалось одному критиковi, котрий, не можучи сам вложити в свою поезiю анi крихiтки сво║┐ душi, не вмiв i в поезi┐ Федьковича найти нiчого, крiм неправильних ритмiв та синтакси, не вiдповiдаючо┐ шкiльним правилам. Нi, поезiя буковинського Кобзаря жива, правдива поезiя; вона буде порушувати серця людськi й тодi, коли про стихи його критика свiт давно забуде. Про життя Федьковича не багато що можемо сказати: головнi дати знають нашi читателi з власно┐ автобiографi┐ поета, помiщено┐ в передмовi Дiдицького до першого видання його поезiй2, а також i з переднього слова п. Драгоманова до ки┐вського видання повiстей Федьковича3. ЛЕСЯ УКРАпНКА Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Укра┐нки, ми бачимо, що вона тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, ┐┐ талант тiльки що отрясся з повивачiв то┐ несамостiйностi, що пута║ кожного поета при перших його кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до власного лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо ждати в будущинi вiд се┐ писательки. Зда║ться, в такiм разi критиковi найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги, зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на нашiй лiтературнiй нивi. Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi сво║ю студi║ю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашо┐ лiтературно┐ працi такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи дiждемося вiд Лесi Укра┐нки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розумi║ться, ми гаряче бажа║мо, щоб вона дала якнайбiльше; кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд ┐┐ пера, збагачу║ наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi ┐┐ твори, се такий голосний та страшний стогiн примучено┐ душi, якого не чулося у нас ще вiд часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не ║ доктриною, а тiльки ║ виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких знаходиться укра┐нське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росi┐. Такий стан для iсторика - одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдаровано┐ гарячим чуттям i палкою фантазi║ю, вiн страшенно небезпечний. В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже сильнi, навiть генiальнi натури ламаються i падуть. Критика може тут не раз зробити добре дiло: пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозумiли хибно i що його слово збудило в серцях власне таку луну, яко┐ вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб i наша студiйка про дотеперiшню поетичну дiяльнiсть Лесi Укра┐нки була не тiльки iнтерпретацi║ю ┐┐ таланту для ширшо┐ громади, але також словом щирого признання i заохоти для авторки, пiддержкою на ┐┐ важкому шляху. I_ Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок за кроком розвiй автора, прислухуючися, як в його словi звiльна мiцнiють, доходять до переваги, а далi до повного, гармонiйного панування тони, властивi його талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий; вони почали писати вже дозрiлими людьми i вiдразу виявили вповнi свою лiтературну фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих розвiй не йде мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторовi удасться написати щось добре i гарне, а перед тим i по тiм тягнуться довгi облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти, що спочатку сво║┐ кар'║ри блиснуть, мов метеор, а вся дальша ┐х дiяльнiсть, то повiльне догасання, не раз повне диму i чаду. Леся Укра┐нка належить до тих талантiв, що виробляються звiльна, що важкою, iнтенсивною працею доходять до панування над формою i змiстом, над мовою й iдеями. Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування ┐┐ перших творiв, позволяе нам слiдити той розвiй вiд перших, майже дитячих поривiв аж до повного майстерства, вiд дитинячо-примiтивних форм до блискучих i вповнi гармонiйних, вiд дитинячо┐ iмпресiонiстики до широко┐ iдейностi i могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i до крайностi сумний стан того суспiльного i духовного грунту, на якiм вироста║ наша писателька, то сам факт ┐┐ постiйного розвою i то власне такого_ розвою будемо вважати доказом незвичайно┐ сили ┐┐ таланту i при тiм одною з найцiкавiших появ нашо┐ ново┐ лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на Укра┐нi в тих 10 лiтах заблисло i пропало, скiльки ┐х зламалося або зiйшло на такi стежки, що не приносять велико┐ честi Укра┐нi! Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Укра┐нки п. з. "На крилах пiсень" мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед 1887 роком i виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження: На зеленому горбочку, У вишневому садочку, Притулилася хатинка, Мов маленькая дитинка Стиха вийшла виглядати Чи не вийде ┐┐ мати. I до бiло┐ хатинки, Немов мати до дитинки, Вийшло сонце, засвiтило, I хатинку звеселило. В тiм самiм дитинячо-на┐внiм тонi держаться вiршики "Лiто красне║ минуло", "Мамо, iде вже зима", "Тiшся, дитино, поки ще маленька". к тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсервацiйка, але визискання ┐┐, писательська технiка, мова - ще зовсiм примiтивнi та конвенцiональнi2. Гострий критик, що призна║ тiльки викiнченим i вповнi характерним творам право iснування, мусив би протестувати проти помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури вдячний за се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона. Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi, а в старому романтичному шаблонi зложена ║ поемка "Русалка", що була первiсне надрукована в жiночому альманаху "Перший вiнок"3. Козак любить дiвчину Ксеню i хоче з нею одружитися, але пiд осiнь забува║ про не┐ i жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замiсть на весiлля, iде до рiчки i топиться. Вона зробилася русалкою, але i в водi не втопила свого горя. Ночами вона приманю║ до себе козака; сей зачина║ тужити i сохнути, аж коли раз хотiв зблизитися до любо┐ русалки, вискакують iншi русалки i залоскотують його на смерть. Поема кiнчиться плачем русалки над трупом бувшого ┐┐ коханця. Слабенький вiдгомiн Шевченкiвських балад без ┐х широко┐ мелодi┐, без того твердого пiдкладу житт║во┐ обсервацi┐ i соцiальних контрастiв, що нада║ тим романтичним баладам вагу i принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй "Русалцi" подi┐ не мотивованi, соцiальних контрастiв нема, психологiчнi конфлiкти ледве натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та ║ в тiй поемцi один уступ, де чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се пiсня русалки (стор. 100-101), котрою вона приваблю║ до себе козака: Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пiсню русалки! Тож я для тебе спiваю. Вона пригаду║ йому себе, що його щиро кохала. Як не забув ти, ходи до мене, Я твоя першая мила! Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила. В мене палати кращi од царських Iз дорогого кришталю, В мене вiночок з чистого злота, З перлiв дрiбних i коралю. Хоч i тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки в тiй пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту. Наскрiзь конвенцiональна i несамостiйна ║ й друга поемка, помiчена 1888 роком - "Самсон". В половинi 80-х рокiв у росiйському письменствi зайшла була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком то┐ моди був також дуже слабий вiрш Олени Пчiлки "Дебора", написаний 1887 р. i надрукований в "Першому вiнку". За прикладом матерi взялася й Леся вiршувати бiблiйне оповiдання про Самсона. Порiвняння тих двох творiв мiж собою i з бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не дивляться на нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв, що в'яжуть ┐х iз старожидiвським життям i дають ┐м безсмертну силу. Пчiлчина Дебора - се якась тiнь, а не жива людина; Лесин Самсон - се шаблоновий вояка i патрiот з чудесною силою, а зовсiм не той напiвгумористичний, а напiвтрагiчний герой, змальований у книзi Судi┐в4. I в оповiданнi про Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся, нпр., силку║ться поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона i Далiли, але сей аналiз вiдбира║ оповiданню його геро┐чний характер. Самсон верта║ з бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають "квiтками та вiнками", мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому назустрiч iде й його жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить кгову за побiду свого мужа, а на його питання, чи ┐й не жаль рiдного люду, вона вiдповiда║: Чужа для мене мого люду доля, Тво┐ для мене стали рiднi люде, Твоя, Самсоне, лиш ║дина воля Для мене завжди наймилiша буде, Для тебе вiдцуралась я родини. Самсон хоче ┐й вiддячити за таке безмежне кохання, i вона випиту║ його, вiдки у нього така сила, що мiг колись роздерти льва i побити багато ворогiв ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати ┐й се┐ тайни, вона блага║, далi плаче, i ось Самсон виявля║ ┐й усю правду: вiн назорей, його волос ма║ велику силу, а якби хтось обтяв його, вiн був би слабий, як мала дитина. Далiла в снi обтина║ йому волосся i кличе фiлiстимлян. Тi в'яжуть його - а Далiла кличе: Прощай, Самсоне! - крикнула зрадлива: - Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Нi. Ти гинеш,- дяка се правдива Вiд мене за погибель мого люду. Значить, Далiла не менша, а навiть бiльша патрiотка вiд Самсона. Оригiнал нiчого про се не зна║. Там Самсон зовсiм не во║вода ║врейський, вiн б'║ться з фiлiстимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах "поляница удалая". На честь його нiхто не справля║ трiумфу. Далiла не ║ його жiнка, а припадкова коханка, правдоподiбно не фiлiстимлянка, а ║врейка. Знаючи, що Самсон бува║ у не┐, фiлiстимськi во║води пiдкуплюють ┐┐ великою сумою грошей, щоб випитала, в чiм лежить його сила. Самсон три рази дурить ┐┐, а тiльки четвертий раз говорить ┐й правду. Як бачимо, анi герой, анi обставини, виведенi в бiблiйному оповiданнi, не надавалися до патрiотично┐ поеми в нашiм сучаснiм стилi; замiсть поглибляти тi факти, якi да║ первовзiр, авторка мусила обкроювати, перемiнювати, ослаблювати ┐х i замiсть живого змiсту наповнювати сво┐ вiршi досить рiденькою фразеологi║ю. Конець поемки ще слабший. Сцена смертi Самсоново┐ в книзi Судi┐в описана ось як: "Та ось князi фiлiстимськi зiбралися, щоби принести велику жертву сво║му богу Дагоновi, серед забав, мовлячи: "Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона". А коли се побачили люди з ┐х народу, вони величали свого бога, мовлячи: Наш бог дав нам у руки Нашого ворога, Що нiвечив наш край I вбив так много люду. А коли були навеселi, мовили: "Покличте Самсона, нехай забавля║ нас!" I покликано Самсона з тюрми, i вiн мусив танцювати перед ними. Отож його поставили мiж стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку: "Постав мене так, щоб я мiг доторкатися до стовпiв, на котрих опира║ться дiм, i щоб я оперся об них". А дiм був повний чоловiкiв i жiнок, тут були й усi князi фiлiстимлян, а на плоскому дасi було коло 3000 чоловiк i жiнок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве i мовив : "Господи Ягве! Згадай про мене i дай менi силу лиш сей раз, о боже, щоб я помстився на фiлiстимлянах хоч за одне сво║ око"! Тодi Самсон обняв два середнi стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лiвою, i оперся на них. I скрикнув Самсон: "Нехай згину я сам з фiлiстимлянами!" I силою вiн похилив тi стовпи, i дiм завалився на князiв i на всю купу народу, що була там, i, вмираючи, вiн побив бiльше народу, нiж побив у сво║му життю. Нема сумнiву, що се безмiрно трудно - перероблювати стару поезiю на нову; переробка дуже легко виходить водяниста i замазу║ характернi деталi оригiналу. Так сталось i тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на во║нний час - буцiмто фiлiстимляни знов напали на Палестiну; в бiблi┐ катастрофа дi║ться в Газi, однiм iз головних фiлiстимських мiст. Далi ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемi вiн тiльки сто┐ть i сво┐м понурим видом тiшить ворогiв. Власнiстю нашо┐ авторки ║ також наруга Далiли, наруга млява, так як i всi фiлiстимськi промови, зверненi в поемi до Самсона. Хоч i як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо сказати, що, порiвнюючи його з Деборою Олени Пчiлки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матерi. Дiя в "Самсонi" розвива║ться досить драматично, а лiричнi мiсця (Самсон у тюрмi) декуди виявляють силу i пластику виразу. У тiм самiм 1888 роцi написаний також цикл лiричних i описових вiршiв п. з. "Подорiж до моря". Талант авторки очевидячки дужча║, пiднiма║ться, вона попада║ в свiй природний тон, менше в'яжеться чужими взiрцями, i ми стрiча║мо в тiм циклi першi проблиски сильного, самостiйного таланту, першi такi картини i поетичнi звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркненi кра║види, ще трохи конвенцiональнi i блiдi (I, III, IV), та мiж ними прориваються новi, незвичайнi риси. Далi, все далi! Он латанi ниви, Наче плахти навкруги розляглись, Потiм укрили все хмари тi сивi Густого диму, з очей скрився лiс, Гори веселi й зеленi долини Згинули раптом як любi┐ сни. Ще за годину i ще за хвилину Будуть далеко, далеко вони! Зовсiм так, як хвилi колишнього щастя! - озива║ться щось у душi авторки при тiм видi. Рефлексiя, ще несмiла, буде вертати дедалi все частiше, мiцнiше, поки сво┐м вогнем не перетопить усiх вражень, усiх почувань авторки, поки фiзичне око i фiзичне вухо не зробиться вповнi органом ┐┐ поетично┐ душi. Ось вона в великiм мiстi над морем - у Одесi. I все чужина! Ох, бiда самотному У мiстi широкiм Себе почувать одиноким! I добре, хто ма║ к багаттю чийому Склонитися слухом i оком. Авторка знаходить собi тут приятельку; обi вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небi, чи в морi? Нi, думко! даремне в свiтовiм просторi Притулку шукати, В безодню дарма поринати; Любов i надiя не в зорях, не в морi! Мiж людьми поради питати! Се перший раз у поезi┐ Лесi Укра┐нки вiдзива║ться соцiальна нота. Досi вона любувалася природою, витала в сферi якихсь абстрактних людських вiдносин i абстрактного патрiотизму; вiдтепер вона почне пильнiше придивлятися дiйсному життю i тим реальним вiдносинам людсько┐ суспiльностi, на яких вироста║ i щоденне горе i великi iдеальнi змагання до свободи i рiвностi. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильнi такому зворотовi ┐┐ музи. Забезпечене економiчне та соцiальне становище не змушувало ┐┐ поринати в бурхливе море соцiальних контрастiв, а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лiчення в теплiм клiматi, серед гарно┐ природи Криму. I ось вона пливе з Одеси в Крим. Далi, далi вiд душного мiста! Серце прагне буять на просторi. Бачу здалека - хвиля iскриста Гра║ вiльно по синьому морi. Цiла та п'║ска (VI, стор. 52-53)- то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармонiю║ зi змiстом,- опис морського плавання при погiднiм, радiснiм настрою. Авторка щосили гонить вiд себе всякi прикрi спомини. Я жадаю на час, на годину, Щоб не бачить нiчого на свiтi, Тiлько бачить осяйну долину I губитись в прозорiй блакитi. Тут нема анi одного зайвого слова, анi одного шаблонового та маневрованого звороту,- все тут просте, ясне та сильне, перший раз блиска║ талант авторки в повнiй красi. Дальша п'║са (VII) в цiлому слабша: вона занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексi┐ про козацьку славу занадто вже пережованi, та ║ й тут деякi рядки, киненi рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа: Виросла там квiтка у темницi, в ямi. Ми ┐┐ зiрвали, нехай буде з нами. Квiтка тая, може, виросла з якого Козацького серця щирого, палкого. Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину, Що вернеться з його серця квiтка на Вкра┐ну? Як бачимо, розвiй нашо┐ авторки йшов дуже швидко. Ми не зна║мо часу, з якого походять ┐┐ першi вiршованi проби, але в 1888 роцi вона вже в деяких п'║сах доходить до повного майстерства. Нема сумнiву, що се було здобутком дуже iнтенсивно┐ духовно┐ працi над власною освiтою, над опануванням мови i вiршово┐ технiки, та певна рiч, що й само життя i постороннi впливи сильно гнали ┐┐ наперед. Не знаю напевно, але зда║ться, що не помилюся, коли мiж тими впливами на першому мiсцi поставлю вплив ┐┐ дядька5, незабутнього сiвача живих i широких iдей серед нашо┐ суспiльностi, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, i покiйник уже тодi з великою надi║ю дивився на ┐┐ талант i, певно, не залишив нiяко┐ нагоди прояснювати i наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет. II_ Життя Лесi Укра┐нки складалося так, що про безпереривний, так сказати, простолiнiйний розвiй не можна у не┐ говорити. По хвилях мiцного розмаху, гармонiйного настрою, самостiйного лету наступа║ ослаблення, занепад, перемага║ знов шаблон i манера. На се були, зда║ться менi, двi причини: дух авторки не був ще вповнi вироблений i загартований, а в станi здоров'я набiгали важкi кризи. Так виясняю я собi той факт, що по 1888 р. вона продуку║ чимало творiв досить слабих i зманерованих. На першiм мiсцi мiж тими творами я поклав би "Мiсячну легенду", найдовшу i - найслабшу з п'║с, помiщених у збiрцi "На крилах пiсень". Авторка присвятила ┐┐ сво┐й мамi, може, знехотя даючи свiдоцтво, пiд чи┐м впливом постала ся поема. к се iсторiя артиста, не то спiвака, не то поета. Ще дитиною вiн чув у снi ангельськi спiви i вирiс на спiвака. Та швидко слава вiдвернулася вiд нього; не зна║мо, чи вiн стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що вiн живе самотнiй у рiднiй хатi i нарiка║ на долю i на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, вiн почув пiснi лiрника про панщину, про сирiтку та про правду i побачив, як люди плакали вiд тих пiсень. Вiн iде до лiсу; йому хочеться ще раз заспiвати "на цiлу кра┐ну" i "домовити гiрку тугу". Мiсячне свiтло запада║ в його серце, i йому верта║ться голос, вiн знов спiва║ чудово i верта║ться в свiт. Кiнчиться поема описом концерту, на котрiм наш спiвак спiва║ не так гарну, як довгу пiсню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачiв - авторка не говорить. Як бачимо, композицiя зовсiм не особлива, поодинокi роздiли порозриванi, мотивування ┐х слабе або зовсiм нiяке, оброблення многословне, вiршова форма млява i монотонна. Леся Укра┐нка, мабуть, i сама не була вдоволена сею поемкою, коли пiзнiше вернулася до се┐ теми i в поемi "Давня казка" змалювала нам артиста-спiвака, але вже зовсiм iншими фарбами i на зовсiм iншому, широкому, суспiльному тлi. Бiльшина поезiй у збiрцi "На крилах пiсень" не ма║ дат, отим-то ми не можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками у не┐ йшло вагання, поставали п'║си такi слабi, як "Мiсячна легенда", "Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна", "В магазинi квiток", "Сон лiтньо┐ ночi", "На давнiй мотив", а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i характернi, як "Пiсня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози - перли". Ми коротко схарактеризу║мо перший гурток названих тут вiршiв. Про ┐х змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить Кальхас у "Прекраснiй кленi"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвiти i зорi, зорi i цвiти - оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до того досить монотонну форму, многословнiсть i брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здиву║мо, що тi вiршi не будять у нас нiякого настрою i читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька талановито задуманих, але слабо виконаних п'║с, як ось "В'язень", "Коли втомлюся я життям щоденним", "Досвiтнi огнi". к в тiй останнiй п'║сi деякi дуже гарнi строфи, як ось: Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для працi настала. Не бiйся досвiтньо┐ мли, Досвiтнiй огонь запали, Коли ще зоря не заграла. У поемцi "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмi, жiнка з дитинкою терпить голод. кврей за довг продав останню корову,- але контраст запертого в тюрмi батька i дитини, що знадвору кличе до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справдi хапа║ за серце, так само як i та рисочка, що Татусь, цiлуючи свою дитину, Невольничого хлiба дав скоринку. Розволiкла також i декуди солодкувато-сентиментальна п'║ска "Спiвець", але ║ в нiй прекраснi строфи: Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б та щира, гарячая мова Зломила зиму! Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашо┐ авторки чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя i до боротьби, а разом з тим розширя║ться ┐┐ свiтогляд, поглибля║ться розумiння життя i його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народно┐ пiснi, озива║ться й пiсня нашо┐ авторки: Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся. Хоч на мене пригодонька, То я нею не журюся. Гей ви, грiзнi, чорнi хмари, Я на вас збираю чари, Чарiвну добуду зброю I пiснi сво┐ узброю. Дощi вашi дрiбненькi┐ Обернуться в перли дрiбнi, Поломляться ясненькi┐ Блискавицi вашi срiбнi. Я ж пущу свою пригоду Геть на тую бистру воду, Я розвiю свою тугу Вiльним спiвом в темнiм лугу. Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно i в прекраснiм вiршi "Contra Spem Spero": Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надi┐ таки сподiватись, Хочу жити. Геть, думи сумнi! Та ба, не так зложилося життя нашо┐ авторки, щоб вона могла зовсiм вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi думи в життя, тим сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не вiдверта║ться i не м'якне, не пiдда║ться песимiзмовi. Вона помалу доходить до того, що може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим спiвом не будити в серцях розпуки та зневiри, бо у само┐ в душi горить могуче полум'я любовi до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснi║ сильна вiра в кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти тепер тратять для не┐ свою принаду. Вiльнi спiви гучнi, голоснi В рiднiм краю я чути бажаю,- Чую скрiзь голосiння сумнi. Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю, Тiльки й чуються вiльнi пiснi У снi? ("Rondeau"). Авторка не встида║ться плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почу║ вiльну пiсню, то одгукнеться й на не┐: Сховаю я тодi журбу свою I пiснi вольно┐ жалем не отрую. ("Мiй шлях"). I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiма║ важке голосiння - вже не над сво║ю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цiлим рiдним кра║м, над тим народом, забитим у кайдани. Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезi┐, особливо пiсля Шевченка. Леся Укра┐нка перша i одинока вмi║ опанувати тут широку скалю почувань вiд тихого суму до скажено┐ розпуки i мужнього, гордого прокляття, що явля║ться природною реакцi║ю проти холодно┐ зневiри. Коли ж се минеться? Чи згинем без долi? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навiщо родитись i жити в могилi? Як ма║мо жити в ганебнiй неволi, Хай смертна темнота нам очi застеле! Авторка запиту║ себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рiдному краю, i вiдповiда║ чудовим вiршем: Всi нашi сльози тугою палкою Спадуть на серце, серце запала║... Нехай пала║, не да║ спокою, Поки душа терпiти силу ма║. Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замлiле, Тодi душа повстане недолуга, п┐ розбудить серденько зболiле. Як же повстане - ┐й не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Укра┐на не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст се┐ слабосило┐, хворо┐ дiвчини. Правда, укра┐нськi епiгони Шевченка не раз "рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого кобзаря. Леся Укра┐нка не силку║ться на Шевченкiв пафос, не пережову║ його термiнологi┐; у не┐ ║ свiй пафос, сво║ власне слово. Коли в "Русалцi" вона сто┐ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася вiд нього, не потребу║ зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама ма║ що сказати читачам, у само┐ наболiло на душi чимало, у само┐ поетичне слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця. В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих майстерство Лесi Укра┐нки ся║ повним блиском. Вельми характерний для свiтогляду нашо┐ авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша частина вiршiв сього циклу. Вона радо згаду║ гарну кримську кра┐ну. Де прожила я не одную днину, А не була щаслива й на годину. Та я за те докiрливого слова Тобi не кину, стороно прекрасна! Не винна ти, що я не маю долi, Не винна ти, що я така нещасна! Се знак, що талант нашо┐ писательки доходить до повно┐ дозрiлостi, при всiй сво┐й лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об'║ктивiзму, що вмi║ вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не попада║ в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того об'║ктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв, неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом ┐х власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацi║ю тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд тако┐ генералiзацi┐. У не┐ тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслоню║ перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiва║ та краса (див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси, спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушу║ у не┐ бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпля║ те бажання, хоч разом i прислоню║ його легким туманом суму та резигнацi┐. Серед мороку, бурi-негоди Цiлу нiч буде човен блукати; Як зiйде сонце правди та згоди, Я тодi вiчним сном буду спати. Буде шарпати буря вiтрила, Пожене геть по темному морю... Ох, коли б менi доля судила Хоч побачити раннюю зорю! По 1893 р. Леся Укра┐нка не опублiкувала нiяко┐ бiльшо┐ збiрки сво┐х творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних виданнях, ми бачимо, що талант ┐┐ все мiцнi║, ставить собi все труднiшi i ширшi завдання. З тих ┐┐ пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему "Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка" ("Жит║ i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р. та в Л. Н. вiснику9 1898 року. "Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не да║ться ще, описи битв досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в ┐┐ вiршах малюються досить на┐вно i сухо, без поетично┐ пластики. Загалом "Роберт Брюс" ║ немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю. Нема вже тут то┐ балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у промовi Брюса до шотландських селян: Нема в нас лицарства, нема в нас панiв, Вони вже англiйськi пiдданi; Та ║ ще в кра┐нi шотландський народ, Не звик вiн носити кайдани. Повстаньмо ж тепера усi, як один, За дiло братерське спiльне! Розкуймо на зброю плуги! Що орать, Коли наше поле не вiльне. У поемi "Давня казка" авторка пiдiйма║ наново тему, порушену в "Мiсячнiй легендi", але пiдiйма║ далеко вдатнiше, ставить ┐┐ широко i обробля║ по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а властиво значення поезi┐ в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка показу║ нам се на iсторi┐ двох людей - безiменного поета i гордого лицаря Бертольда. Занятий сво┐ми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузу║ з нього, вважа║ його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почува║ потребу поезi┐, щоби збудити любов у серцi любо┐ дiвчини, i тут поет ста║ йому в пригодi. Та ось лицар вируша║ на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i невигодами, бунту║ться, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть ┐х до побiди. Через се лицар робиться великим паном i по якiмсь часi почина║ утискати та кривдити сво┐х пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закида║ його в тюрму, де поет i вмира║. Але його слово не вмерло. Народ зрива║ться до бунту i вбива║ кривдника-пана. Та його ма║ток i його пиху переймають його нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими самими думками. Мiж нащадками знялася Боротьба тяжка, завзята, Та вона ведеться й досi, Та вiйна страшна, затята. I тепер нащадки графськi Тюрми мiцнi┐ будують, А поетовi нащадки Слово гостре║ гартують. Проти дiла соромного, Виступа║ слово праве. Ох, страшне оте змагання, Хоч воно i не криваве! А коли вiйна скiнчиться Того дiла й того слова, То скiнчиться давня казка, А настане правда нова. На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i найхарактернiших окрас нашо┐ ново┐ лiтератури. У наших часах, в часах загального рознервовання i екстраваганцi┐, у часах, коли скрiзь луна║ аж лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезi┐, якi висказу║ тут наша авторка. По ┐┐ думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю, спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого чуття i вищих змагань, для все┐ громади - заохота в боротьбi i докiр усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя - слуга житт║вих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи ┐х долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою i забавою вищих верстов, то до найвищо┐ сили i гiдностi доходить тiльки тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу, рiвнiсть i братерство всiх людей. Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр., перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами, хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно, i хоча цiла поема властиво ма║ символiчне значення, то проте ┐┐ геро┐ нiде i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним, iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Укра┐нки; ┐┐ твiр ║ наскрiзь iдейний, а проте не ║ тенденцiйний. Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi - гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесi Укра┐нки досi ми майже не завважували гумору; тiльки часом в ┐┐ поезi┐ проблискувало щось легесеньке, наче ледве замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь добродушний, щирий, що пливе не з гамовано┐ злостi, не з завистi, а з глибоко┐ любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу. Навiть там, де сама течiя оповiдання набира║ кривавого кольору, напр., в бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмi║ сво┐м гумором озолотити ту криваву течiю, надати ┐й подобу на┐вного жарту. Я не сумнiваюся, що сей гумористичний тон ║ головна основа високо┐ стiйностi се┐ поеми, що тiльки через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псу║ "Мiсячну легенду", i здужала надати сво║му оповiданню живiсть i принаду. Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi Укра┐нки i який виливався майже рiвночасно в iнших ┐┐ вiршах, то ми мусимо подякувати якiйсь та║мничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд ┐┐ пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну житт║во┐ радостi. У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим артизмом i незвичайною силою визначуються тi, де авторка малю║ сумний i невiдрадний полiтичний стан сво║┐ рiдно┐ кра┐ни i ту безнадiйну боротьбу, яку веде жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat nox"* та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б i сама встати до то┐ боротьби, але чу║ свою безсильнiсть i бажа║, щоб хоч ┐┐ слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно луна║ страшною розпукою. О горе тим, що вродженi в темницi, Що глянули на свiт в тюремне║ вiкно. Тюрма, се коло зло┐ чарiвницi, Нiколи не розiб'║ться воно. I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя: О горе нам усiм! Хай гине честь, сумлiння, Аби упала ся тюремная стiна! Нехай вона впаде, i зрушене камiння Покри║ нас i нашi iмена! Перед нами вирина║ фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашо┐ авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше ┐┐ слово тут, де вона сама разом з сучасним сво┐м поколiнням чу║ себе в ролi Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з одною перспективою страшно┐ смертi, безславно┐ i ганебно┐, смертi, що нiвечить не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв; пригада║мо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писар║ва, де вiн вiд правдивого новочасного героя жадав резигнацi┐ навiть з особисто┐ честi: Тот герой, кто и честь свою губит, Когда жертва спасает людей. На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особисто┐ честi i з сумлiння звичайно нiколи не ряту║ нiкого, i супроти сього Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребу║ чистих рук". От тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Укра┐нки "Хвилина розпачу" за ┐х силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися проти ┐х практично┐ фiлософi┐. Сама авторка, очевидно, також добре розумi║ ┐х практичну неможливiсть, коли дала ┐м власне такий титул, що наперед характеризу║ ┐х, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри. Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна - "Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi: Будь проклята кров ледача, Не за чесний стяг пролита! Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi писання сучасних молодих укра┐нцiв мужчин i порiвнюючи ┐х з тими бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими словами Лесi Укра┐нки, мимоволi дума║ш, що ся хвора, слабосила дiвчина - трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра┐ну. Але проте вона дiвчина, у не┐ м'яке жiноче серце, i ми пiзна║мо уперве його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi мають орi║нтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в обох видно за туманом туги i резигнацi┐ безмiрно нiжне, щире чуття i притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi орi║нтальний поет. Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Укра┐нки. Ми не покривали хиб ┐┐ першкх проб, судили ┐х гостро, мiркуючи, що авторка тако┐ мiри, як вона, не потребу║ поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми ма║мо найповнiше признання i подив. Укра┐на, на наш погляд, нинi не ма║ поета, що мiг би силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Укра┐нкою. Ми навмисно лишили набоцi ┐┐ прозовi проби "Така ┐┐ доля", "Бiда навчить", "Жаль" i ┐┐ переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не в новелах ┐┐ сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до ┐┐ лаврового вiнка. п┐ талант - лiричний, але не вузько суб'║ктивний; ┐й удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються тiльки формами ┐┐ могутньо┐ лiрики. Чиста епiка i чиста драма не входять, як нам зда║ться, у обсяг ┐┐ таланту. III_ Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мо┐ уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi Укра┐нки, скажуть: "Е, зна║мо! Йому подоба║ться все тенденцiйне та публiцистичне, але се ще зовсiм не промовля║ за поетичною вартiстю тих творiв". Розумi║ться, сфера думок i естетичних уподобань ║ республiка без жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати нiкому думок i уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в обов'язку висловлювати сво┐ власнi думки i уподобання i боронити ┐х з таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане. Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Укра┐нки iдейнi, але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцi║ю i дедукцi║ю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом в хiмi┐. Поетичний твiр я називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазi║ю в той образ, автор обрисову║, освiтлю║ його з рiзних бокiв i силку║ться способами, якi да║ йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазi║ю в той образ, автор силку║ться сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а пiднести те, що в нiм ║ типове, iдейне. Розумi║ться, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший, iдейн