супокiйне i величне. Про постiйне i величне думай тут, душе моя". Так балакав сам до себе у яскинi сво┐й старець, що ще вчора звавсь Вишенський, а сьогоднi вмер для всiх. Так балакав не устами - вiн устами вже давненько вiдовчився промовляти, тiльки голос духа чув. I в яскинi у куточку сiв на каменi, плечима сперся о стiну холодну, голову схилив униз. Голова його могутня на худiй, жилястiй ши┐ гнулася сама вдолину, мов на тичцi той гарбуз. Сперши бороду на груди, впер вiн зiр у одну точку i сидiв отак недвижно довго-довго, наче спав. Зразу все немов померкло перед ним, i дрож пробiгла по худiм, старечiм тiлi, i зомлiли змисли всi. Потiм мов теплом дихнуло, i по тiлi розлилося щось солодке, м'яко-м'яко попiд ши║ю пройшло. I в душi мелькнула мати, як його малим хлоп'ятком попiд шийку лоскотала, ах, а вiн смiявсь, смiявсь! Потiм слух його прочнувся; мов дiамантова нитка, тон якийсь потягся довгий - любий, радiсний такий! I душа, мов той метелик, десь летить за любим тоном; та чимдалi тонiв бiльше i все дужчають вони. Вже гармонiя могутня лл║ться синьою рiкою, i розкiшнi тони, бачся, небо й землю обняли. I пливе душа аскета на гармонi┐ величнiй, мов на морських хвилях лебiдь, вверх гойда║ться, то вниз. Помiж небом i землею вверх, то вниз душа аскета розколисана несеться швидше, швидше, розкiшнiшi I гармонiя велична робиться фiолетова, далi синьо-лазурова, далi пурпуром ярким. Ось iз хвиль тих пурпурових стрiлив промiнь золотистий, вибухнув вулкан огнистий, рiки свiтла иотенли. Розлилось безмежне море свiтла ясно-золотого, i зелено-золотого, й бiлого, неначе снiг. Грають свiтлянi каскади, величезнi┐ колеса у всiх кольорах веселки котяться по небесах. I рука якась незрима розпуски барвистi пасма, розпуска могутнi тони з краю свiту аж на край. Розпуска║, порядку║, i збира║, i мiша║ - мов калейдоскоп гiгантський, гра║ свiт весь перед ним. Мов дитя, душа аскета потонула в тому морi тонiв, фарб, у тiм розкiшнiм захватi - i вiн заснув. _ VI_ День за днем минав рiвно, як на морi безбережнiм хвиля хвилю рiвно гонить, хмара хмару в небесах. У сво┐й печерi старець знов на каменi недвижно спочива║, вперши очi в лазуровий неба звiд. Втiм - о диво! Щось живе║ ворухнулось! На незримiй нитцi понад вхiд печери зi скали спускавсь павук. Старець пильно, дух заперши, придивлявся павуковi, мов його не бачив зроду, мов се з того свiту гiсть. А павук собi швиденько вiд верха до споду входу нитку натягав, по нитцi зараз догори полiз. I почав як стiй снувати, протягати, заплiтати ниточки, i швидко сiтка вхiд яскинi заплела. Старець думав: "Висилав ще, мабуть, сво┐х шпiонiв земне║ життя за мною, хиче вислiдить, мабуть, чи ще де хоч павутинка духу мойого не в'яже з тим життям, аби за не┐ потягти думки мо┐. Сей павук, се, може, ворог, що свою зрадливу сiтку заставля на мо┐ мрi┐, на думки мо┐ й на зiр". I вже ось пiдняв вiн руку, щоб зiрвати павутину, та нова шибнула думка у старечiй головi. "Сiм братiв колись, тiкавши вiд погансько┐ погонi, схоронились у яскиню i заснули твердо в нiй. А павук отак самiсько заснував весь хiд яскинi, врятував ┐х вiд погонi, спас для божо┐ хвали. Тою сiткою закритi спали тi брати в яскинi триста лiт, аж поки бог ┐х на свiдоцтво не позвав. Збудженi господнiм словом, стали свiдками безсмертя, свiдками того, що в бога три столiття - се момент. Може, з божого наказу сей павук тут сiть мотав, може, бог мене на свiдка теж для себе зберiга?" Втiм тихенько забринiла павутина; чорна муха замоталася в ту сiтку, стала сiпатись, пищать. I павук прибiг щодуху i давай мотати живо павутину i в'язати мусi крила i лапки. То прискочить, муху вкусить, то вiдскочить, знов мотав; муха сiпавсь щосили, i трiпочесь, i пищить. "Га, поганий кровопiйце,- мовив старець,- чи на те ти аж мою найшов яскиню, щоб i тут життя вбивать?" I вже руку пiднiмав, щоб розшарпать павутину, увiльнити бiдну муху,- та знов думка зупини. "Без господнього хотiння навiть мушка ся не згине; бог i сьому павуковi дав отсей його талан. I яке ж я маю право вiдбирать йому сю страву, на котру вiн сво┐м робом таки тяжко працював?" I вiн став поклони класти, гаряче почав молиться, та весь час вiн, молячися, чув, як муха, мов дитя, сiпалась у павутиннi, i пищала, i квилила. Серце в старця трiпоталось, та рука не пiднеслась. VII "Цiлу нiч гуляв тут вiтер, скиглив по щербатих скелях, вило море й кам'янi┐ стiни гризло i товкло. Цiлу нiч страшенний холод проникав мене до костi, i немов на божiм судi я тремтiв, зубами сiк. Я тремтiв, у кут яскинi заховавшись, i тривога проняла мене, й молитва не ворушилась в душi. I я чув себе безсильним, бiдним, хорим, одиноким, мов дитя, сирiтка кругла без матусi, без вiтця. Бачилось, земля завмерла, вимерли всi люди в свiтi, я один лишивсь остатнiй у страховищах отих. Бачилось, i бог у небi вмер, один лиш чорний демон тепер паном у вселеннiй i гуля║, i реве. I я був, мов та пилина, згублена з порядку свiту, що про не┐ всiм байдуже - богу, й людям, i чортам. А тепер заблисло сонце, щезли демони пiвночi, уляглись вiтри скаженi, теплотою подиха. Теплота огрiла тiло, i душа воскресла в тiлi, вiднайшла свойого бога i молитву вiднайшла. Що ж се за крутi┐ дебрi, у якi мiй ум заходить? Се┐ теплоти крихiтка в тiлi душу виклика! Так удар кресала iскру виклика║ iз кремiня, а ся iскра - се пожежа, жар i блиск, тепло й життя. Жар, життя, тепло i свiтло, разом з тим i смерть, ру┐на, i нове життя, й безсмертя - се душа всесвiтня - бог. Крихта теплоти i свiтла - iскра в тiлi у мертвому душу будить, без тi║┐ теплоти душi нема. А в душi розводить яснiсть, порив, вiру - без тi║┐ теплоти нема║ вiри, . анi ясностi в душi. А та вiра творить чуда, творить i найвище чудо над всi чуда - творить бога, вiдкрива його для нас. Бог вiдкрився нам - от дивно! Все вiн вiдкривався в днину, у гарячiм, теплiм кра┐, в свiтлi, в блискавцi, в огнi. В ревi вихру, в пiтьмi ночi, у ледах, снiгах цiпущих вiя не вiдкривавсь нiкому. Бог - се свiтло i тепло┐ Але ж бог - творець усього, вiн творець тепла i свiтла... Чи творець морозу й леду? Нi, про се мовчить письмо. Се тепло - воно за хвилю в мертвiм тiлi творить душу, у душi тiй родить вiру, вицвiт вiри то┐ - бог... Чом не можна би подумать, що душа, i ┐┐ вiра, i сам бог - то тiльки витвiр то┐ дрiбки теплоти? Боже, може, грiх так думать? Але ти ж велiв шукати правди!.. Без тво║┐ волi думка не прийде на уи". Так з думками бився старець, i молився, i томився, але давне просвiтлiння не хотiло вже вернуть. I вiн плакав: "Чи на те ж я тиху келiю покинув, скит вiдлюдний, щоб аж тута в путах сумнiву скiнчить?" VIII "Що за незвичайнi гостi в мою яму заблудили? Що се за посли i вiдки вiтер ось менi принiс? Тi платочки снiжно-бiлi - чи це снiг? Але ж не тають!.. Дивний запах з них несеться... Боже мiй, вишневий цвiтi Цвiт вишневий - тут - в тих скелях! Де тут вишнi на Афонi? О, скажiть, та║мнi гостi, повiдайте, вiдки ви? Запах ваш такий чудовий, аж до серця вiн доходить, в душу сипле насолоду, чимось рiдним вавiва. О, скажiть,- ви з Укра┐ни, iз далеких рiдних селищ, що тепер вишневим цвiтом скрiзь обсипанi стоять? Чую, чую рiдний запах, i мое старее еерце гра║ в грудях? Боже милий, та невже ж я не забув? Та невже ж та Укра┐на - сей квiтчастий рай веселий, се важке, кроваве пекло - ще для мене не чужа? Що менi до не┐? Важко ┐й, небозi, там бороться з ║зу┐тами й ляхами, та не легко ж i менi. к своя борба у мене, та борба, що кождий мусить сам перевести з собою, поки iншим помагать. А чи ж я сво┐ найкращi думи, i чуття, й змагання не вiддав ┐й на услугу в тiй великiй боротьбi? Чи ж не був я ┐й порадник на непевнiм роздорожжi? Чи не додавав вiдваги ┐┐ втомлений борцям? Ах, i чи то не ранила мою душу ┐х невдяка, непокiрнiсть i зневага, нетямучiсть ┐х тупа? Чи ж мене не вiдiпхнуло ┐х горде║ недовiрство? Чи я не отряс назавше пил ┐х iз сво┐х чобiт? Так чого ж ви, бiлi гостi, сиротята веснянi┐, тут iз вихром заблукали i свiй запах принесли? Не для меяе вже ваш запах! Не для мене тi далекi спомини про Укра┐ну - я давно для не┐ вмерi Вмер! А гом же серце скаче, чом же кров живiше б'║ться, думка чайкою лiта║ над садками рiдних сел? Пiгi! Пiгi! Квiти, трави- Вишнi, молоком облитi... Верби, мов зеленi копи... Дим зо стрiх угору в'║сь... Соловейко на калинi так лящить, аж серцю любо... Дiти бiгають... Дiвчата десь спiвають у садку... Геть, о геть, далекi гостi┐ Ви внесли менi тривогу в пристань тихого спокою, вир життя в мою труну". IX Вечорi║. Тiнь довжезна вiд скали лягла на море, а там ген легенькi хвилi злотом, пурпуром горять. Iз гнiзда скального старець тихо дивиться на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях. Шлях мостить у край далекий, через гори i долини, аж на рiдную Вкра┐ну, а тим шляхом думи шле. Шле сердечне привiтання, i любов свою, i тугу, що, здавалося, давно вже похороненi були. Аж ось, глянь, тим ясним шляхом звiльна барка надпливав, бризка золото й пурпура з-пiд весел i з-пiд руля. Теплий вiтерець вечiрнiй роздував бiлий парус, i пливе, мов лебiдь, барка до Афонсько┐ гори. Чи то братчики вертають, що ходили в край далекий на монастирi просити? Чи то простi гендлярi? _ Чи побожнi пiлiгрими, паломники правовiрнi, прибувають на поклони? Чи то Прота се посли? Старець прослiдив очима барку, поки за скалою не сховалась аж у пристань, як сховалась - вiн зiтхнув. Знать, привидiлись старому в барцi кунтушi козацькi i шапки червоноверхi - нi, се, певно, привид був!.. _ Х_ Знову нiч, i знову ранок, i поклони, i молитва, i в старiй душi тривога, сумнiви i неспокiй. Аж нараз почувся стукiт - на горi хтось, по закону, каменем о скали стукав, старець стуком вiдповiв. I спускавться на шнурi кiш з поживою для нього, а на днi коша бiлiв запечатане письмо. Затряслись у старця руки: на письмi слова знайомi, укра┐нський той скоропис i знайомая печать. "Старцю чесному Iвану, що в Афонськiй самотинi шлях важкий, тiсний верста║, шлях, показаний Христом, православнi з Укра┐ни, зiбранi у мiстi Луцьку iiа братерськую пораду, шлють благанкя i привiт. Богу дяку║м святому, вiн про нас не забува║ i важкi┐ нам спокуси шле для нашого добра. Що важкi його удари нас кують, мов те залiзо, з жужелицi, очищають i гартують, наче сталь. Богу дяку║м святому й молитвам тих богомольцiв, що тягар хреста на плечi за братiв сво┐х беруть. Ласкою його святою й молитвами богомольцiв сто┐мо ще твердо в вiрi i не тратимо надiй. Б'ють на нас i явно, й тайно вороги непримиримi, напастi, i брехвi, й зрада нас пiдкопують i рвуть. Вiдреклись нас сильнi свiту - i князi, i во║води,- кинули Христова стадо, [за мамоною бiжать. Нашi пастирi духовнi поробилися вовками, шарпають Христове стаде] i отруту в душi ллють. Мов голодний лев пус┐ииi, так ричить у нашiй горi голос люто┐ наруги: "Де ваш бог? Де ваша мiць?" Тим-то ми, маленький човпик серед хвиль отих бурхливих, з молитвами i сльозами раду радити зiйшлись. Тямлячи сдова Христовi: царство боже -_ труд великий, i трудiвники одпi лиш завойовують його,- _ тямлячи твою науку, що, як пастирi нас зрадять, треба нам, самому стаду, про свое спасiння дбать,- обмiрковували разом, як би нам вiд се┐ бурi хоч малесевьким оплотом церков божу захистить. I прирадили азбрати в "даю огяшие всi сиди, щоб велике, спiльне дiло поспiвало i росло. I оте║ шдемо до тебе, чесднй батьку наш Iване, сво┐х братчикiв з благанням i будь ти вашим стерником. Поверни ти на Вкра┐ну, зiгрiвай вас сво┐м словом, будь мiж нами, мов та аатра у кошарi пастухiв. Ватра, що холодних грi║, да║ свiтло серед ночi i ляка║ злу звiрюку, душi раду║ живi. Будь ти вам духовим батьком, будь нам прикладом високим, будь молитвою душ наших, нашим гаслом бойовим. Помiркуй: тяжку негоди насаждають в душах злобу, ненастаннi┐ наруги, замуровують уста. Помiркуй: неправда й кривда, як та хижая вовчиця у сво┐м гнiздi смердючiм, родить хижих вовченят. Помiркуй: лукавство й зради убивають правдомовнiсть, а в кого затруте серце, той отрутою й плю║. Батьку, батьку! Люте горе вже калiчить нашi душi; вовченята, хоч беззубi, вже повзають серед нас! Батьку, батьку! Вiд ударiв гнуться нашi чола й спини, i отрутою страшною накипа║ нам душа! Покажися тут мiж нами, як старий борець незламний! Один вид твiй нас, похилих, напростув, покрiпить. Слухай, рiдна Укра┐на, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе свое любе║ дитя. Время йде на не┐ люте, перехресная дорога перед нею - хто покаже, яким шляхом ┐й iти? Не згордуй же сим благанням! Поспiшай спасати матiр! Може, голос твiй i ум твiй все поверне на добро". _ А на верхнiм боцi карти припис був: "Пiсланцi руськi ждуть на вiдповiдь до завтра, завтра будуть на скалi". XI По печерi ходить старець, хрест до грудi притиска║, молитви тихенько шепче i не дума║ про лист. "Хрест - мо║ добро ║дине, хрест - одна моя надiя, хрест - одно мо║ страждання, одинока вiтчина. Все, що понад ним,- омана i чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий i спасенний - шлях хреста. Що сей лист i що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже нема║, вiн умер, умер для всiх. Що менi до Укра┐ни? Хай ряту║ться, як зна║, - а менi коли б самому дотиснуться до Христа. Адже я слабий i грiшний! Я не свiточ, не месiя, пх вiд згуби не вiдкуплю, сам iз ними пропаду. Нi, не зраджу свого бога, не зламаю заповiту i ярмо хреста отсього до могили донесу. Близько вже. Мабуть, для того б'║ на мене вял остатнiй i остатня часть дороги так болюща i важка. Вже недовго. Боже! Боже! Облегши менi тягар мiй! Просвiти остатню стежку, що мов губиться у млi!" Усю нiч молився старець, обливав лице сльозами, до хреста старечi груди, мов до матерi, тулив. Вiв ридав, шептав i кликав, та було довкола темно, i в душi страшенно темно, i просвiтлення не йшло. А коли воскресло сонце, вiн сидiв i ждав тривожно, поки камiнь загуркоче, голос iзтори озвесь. Ось гуркоче глухо камiнь, старець разом стрепенувся, та рука не простяглася, вiн на знак не вiдiзвавсь. "Старче Йване! Старче Йване!" - кличе голос, i зда║ться, що се крик тривоги, болю, що рятунку просить вiн. "Старче Йване! Старче Йване! Се посланцi з Укра┐ни, се тво┐ убогi дiти. Старче Йване, вiдiзвись!" Старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало укра┐нський любий голос, але вiн не вiдiзвавсь. _ "Старче Йване! Старче Иване!" - довго кликали посланцi, а внизу лиш море вило, та не вiдiзвавсь Iван. XII Вечорi║. Наче сизий килим, тiнь лягла на море, а з-поза гори промiння скiсно в морi порила. Золотистий шлях простягся вiд тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, пiд скалою море гра. У печерi в самiм входi згорблений сидить пустинник i письмо раз в раз читав i сльозами полива. "Слухай, рiдна Укра┐на, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе сво║ любе║ дитя". "Любе║, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матiр покида┐ Що в заслiпленнi безумнiм сам лише спастися хоче, а братiв тривожних, бiдних без поради покида! I яке ж ти ма║ш право, черепино недобита, про свое спасения дбати там, де гине мiлiон? Чи забув слова Христовi: "Добрий пастир власну душу вiдда║ за сво║ стадо"? Ти хiба не пастир ┐х? Чи забув слова Христовi: "Хто рече: кохаю бога, а не поряту║ брата,- той брехню на душу взяв"? Адже ж за всi душi тi┐, що там впадуть у зневiрi, а ти б пiддержав ┐х, в тебе бог рахунку зажада. Адже ж тi тво┐ чернечi гордi мрi┐ про спасения тут, далеко вiд спокуси,- се ж спокуса, грiх тяжкий. Се не божий шлях верста║ш, а дияволовi служиш, майстру гордощiв, що богу рiвним бути забажав. Се не божий шлях! Таж навiть якби в рай ти так дiстався, а твiй рiдний край i люд твiй на загибель би пiшов - адже ж рай тодi для тебе пеклом стане! Сама думка: "Я мiг ┐х порятувати!" - тобi з неба зробить ад!" I смертельная тривога зцiпила старече серце i заперла дух у грудi, зимний пiт лице покрив. Вiн зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис вiд Афонсько┐ гори. Глянь, з Афонсько┐ затоки звiльна барка виплива║, iз отiненого плаю ген на сонячний бiжить. Турчин баркою керму║, в барцi кунтушi козацькi i шапки червоноверхi, бризка золото з весел. Ах, посланцi з Укра┐ни! В старця серце стрепенулось, i в тривозi, i в нестямi худi руки вiн простяг. "Стiйте! Стiйте! Завернiться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Укра┐ну, решту ┐й життя вiддам! Стiйте! Стiйте! Завернiться!" Та дарма! Не чують крику. I по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. I лама║ руки старець, i болюче серце тисне, i перед хрестом на камiнь вiн кида║ться лицем. "О_ розп'ятий! Ти ж лишив нам заповiт отой найвищий: свого ближнього любити, за рiдню життя вiддать! О розп'ятий! Глянь на мене! О, не дай менi пропасти у безоднi мук, розпуки, у зневiр'я глибинi! Дай менi братiв любити i для них життя вiддати! Дай менi ще раз поглянуть на свiй любий, рiдний край! Глянь, оте║ остатня нитка, що мене тягла до працi! О, не дай же ┐й порваться! Заверни ┐┐ сюди! О, зiшли противний вiтер! Пiдiйми грiзную хвилто! Або дай менi злетiти, мов пташипi, зi скали! Ти ж благий i всемогущий! О, коли моя молитва, i мов мовчання, й труди, i всi подвиги, й весь пiст мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значiння, то я радо, о розп'ятий, все без жалощiв вiддам. Все вiддам, готов, як грiшник, вiчно у смолi кипiти - лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни! Або дай менi до не┐ вiдси птахом долетiти, або збiгти, мов по кладцi, по промiнню золотiм. Ох, таж ти, малим ще бувши, бiгав з храму по промiнню, i по морю серед бурi, мов по сушi, ти ходив. Дай, о дай менi се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуцi, мов стривожене дитя!" Так моливсь Iван Вишенський, хрест щосили тис до грудi - i нараз почув, як дивна пiльга бiль його втиша. Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, ясна певнiсть розлилася у обновленiй душi. Ясна певнiсть, що послухав бог отес його блага┐шя, що настала хвиля чуда - просвiтлiння надiйшло. Те, чого вiн ждав так довго, обдало його, мов легiт, мов гармонiя безмежна, райськi пахощi святi. I вiн радiсно пiднявся, i перехрестився тричi, i благословив промiнний шлях, що скiсно в море йшов. Вiн нiчого вже не бачив, тiльки шлях той золотистий i ту барку ген на морi - i ступив i тихо щез. А в печерi иустельнццькш тiльки бiлий хрест лишився, мов скелет всiх мрiй, iлюзiй, i невпинний моря шум. СМЕРТЬ ОЛЕГА (p.912) Князь Олег по боях тяжких вiдпочив, В задумi по пишнiй палатi ходив I нетерпеливо в вiкно поглядав; Князь Олег, як видно, когось дожидав. Втворилися дверi, в кiмнату йде Старець i князевi поклiн кладе. Князь бистро поглянув йому в лице: "Здоров був, вiщуне! - йому рече. - Скажи менi правду по свому дару: Чи скоро й якою я смертю умру?" Покiрно склонився вiщун князю: "Покинь вiдслоняти будучнiсть свою! Не знайде потiхи, хто перед порою ┐┐ вiдкрива║ зухвало рукою". Князю мовби жару насипав у кров, Вiн глянув на дiда, наморщивши бров. "Чи дума║ш, що я дитина така, Що слово марне║ мене вже й зляка? Як зна║ш будучнiсть, то всю й вiдкрий! Як нi, я скажу: "Ти дурисвiт старий". "Мiй княже, дурити не думаю я. Сумна, невесела будучнiсть твоя. Твiй кiнь, що найбiльше його любиш ти, Той ма║ загибель тобi принести". "Як так, на Перуна кленуся я, Що бiльше не сяду та того коня". * Летiли лiта, мов Днiпра бистрота. Князь Олег з вiйни знов додому верта; В далекий похiд вiн iз вiйськом ходив, Хозар, степових хижакiв, побiдив. Народ веселиться: настав уже мир! Князь Олег дружину ззива║ на пир, Весело три днi i три ночi пройшли, - Вони погуляти на лови пiшли. Днiпра узбережжям бiлi║ пiсок, А поза пiском тим сосновий лiсок; На краю лiска, на тiм бiлiм пiску Бiлiший кiстяк - кому вiн по знаку? "Любимець твiй, княже, - конюх вiдповiв, - Той кiнь, що прогнать його в степ ти велiв. Що ми його гнали, не хтiв вiн до тих Свобiдних вертать табунiв степових; I все лиш маячив пiсками вiн сам, Аж раз ми здохлого знайшли його там". "Мiй бiдний приятель! - князь Олег сказав, На бiлi┐ костi з жалем поглядав. - Я смерть йому вдiяв, прогнав його сам, Повiрив дурисвiта дiда словам". Князь Олег коня в лоб ногою торкнув, В тiй хвилi в нозi бiль страшенний почув, Бо в лобi тiм краса сидiла змiя I лобом отруйним шпигнула князя. Князь Олег хитнувся i весь задрожав. "Проклятий вiщуне, ти правду сказав!" Князь Олег посинiв, зiр в небо здiйма, - Дружина до нього, - в нiм духу нема. Писано при кiнцi 1875 р., передруковано зi збiрки "Iз лiт мо║┐ молодостi", ст. 68-71. Джерелом сього поетичного оповiдання треба вважати оповiдання найстаршого ки┐вського лiтопису, помiщене пiд р. 912 (наведене видання, ст. 27-8), яке в реконструкцi┐ на вiршову форму вигляда║ ось як: И живяше Олегъ миръ имhя Къ всhмъ странамъ, княжа въ Ки║вh. И приспh осень, и помяну Олегъ Конь свои, иже бh поставилъ кормити. (И) не всhдати на нь. Бh, бо преже въпрошалъ волъхвовъ[1]: "От чего ми ║сть оумьрети?" И рече ему одинъ кудесникъ: "Княже, конь, его же любиши И hздиши на нем, от того та оумрети". Олегъ же приимъ въ оумh си рече: "Николи же всяду на конь, ни вижю его боле того!" И повhлh кормити и и не водити его к нему. И пребывъ нhколко лhтъ не дhя его, Дондеже и на Грhкы иде. И пришедшю ему къ Киеву пребысть 4 лhта. На 5 лhто помяну конь свои, От него же бяху рекъли волъстви оумрети Ольгови. И призва старhишину конюхомъ рекя: "Кде есть конь мои, кго же бhхъ поставилъ кормити и блюсти его?" Онъ же рече: "Оумерлъ есть". Олегъ же помhя ся и оукори кудесника рекя: "Тоть неправо молвять волъсвi, но все то лъжа есть. Конь оумерлъ, а яз живъ". И повелh осhдлати конь: "Да-ть вижю кости его!" И привха на мhсто, идеже бяху лежаще кости его голы И лобъ голъ. И слhзъ с коня посмhя ся рекя: "От сего ли лъба смрть мнh взяти?" И въступи ногою на лобъ и выникнучи змhя, И оуклюну и в ногу, и с того разболhв ся оумьре. И плакаша ся по немъ вси людие плачемъ великом, И несоша и и погребоша и на горh, иже глть ся Щековица. ксть же могила его до сего дни, словеть могила Олгова. И бысть всhхъ лhтъ его княжения 33. Писано д[ня] 14 цвiтня 1914 Оте║ лiтописне оповiдання, якого iсторичностi не потребу║мо вiдкидати, невважаючи на його трохи легендовий характер, добре дострою║ться до характеристики рицарсько┐ фiгури Олега, змальовано┐ в нашiм лiтописi. Подробицi того малюнка, хоч потрохи легендовi та для тверезого скептично настро║ного ума неправдоподiбнi, вже тому не зовсiм легендовi, що близьких або навiть тотожних паралель до них у багатiй легендовiй та традицiйнiй лiтературi не знаходимо. Натомiсть про сповненi пророцтва ма║мо в iсторичних пам'ятках не мало свiдоцтв. У сво┐й студi┐ про лiтописне оповiдання про смерть Олега, помiщенiй у "Науковiм додатку" до "Учителя", Львiв, 1913, ч. 1, я навiв як аналогi┐ до теми "фатального коня", що спричиню║ наглу смерть чоловiка, який ┐здив на нiм, староiсландську сагу про Графнкеля Фрайсготi та ┐┐ мiфiчну основу в однiм оповiданнi молодшо┐ Едди. До тих оповiдань можна би ще додати одно старо║гипетське оповiдання про чудесного коня, що помага║ свому ┐здцевi доконати неможливого дiла, i паралелi до то┐ казки в казках iнших, пiзнiших народiв, але [то] вже дуже далека аналогiя до Олегового коня. Писано д[ня] 3 мая 1914. Варто зазначити, що в першiм новгородськiм лiтопис ма║мо про смерть Олега коротше, але ледве чи правдивiше оповiдання: "Йде Олегъ къ Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзiи же сказають, яко идущю ему за море, и уклюну змiя в ногу, и с того умре. ксть могила его в Ладозi" (Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. Издание Археографической комиссии. Санктпетербург, 1888, ст. 7). Се оповiдання пiдозрено┐ вартостi вже хоч би тим, що покладене пiд р. 922, десять лiт по фактичнiй смертi Олега. В ньому згадано про два безцiльнi походи Олега до Новгорода й на Ладогу або за море. Закiнчення вказу║ на неясну ладозьку традицiю, не поперту нiяким iншим свiдоцтвом. Варто зазначити, що початкова часть того лiтопису аж до р. 995 (року смертi Iгоря) досить баламутна, бо, прим(iром), панування Iгоря протяга║ вiд р. 854 до 955, а похiд Олега на грекiв iз р. 907 припису║ Iгоревi i кладе на р. 920, по чiм у р. 922 наступа║ буцiмто другий похiд, уже самого Олега. Дописано д[ня] 8 червня 1914. [1] Тут до тексту додано ще дублет: кудесникъ. ЗАСНУВАННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (p. 993) Пiшов Володимир у нашi Карпати, Пiшов вiн карпатських хорват воювати. Не довго, мабуть, вiн вiйну ту тягнув I вчасно до Ки║ва з вiйськом вернув. Тривожнi┐ вiстi зi сходу прийшли: Iдуть печенiги по той бiк Сули. Пiшов Владимир проти них у походi, Зустрiв ┐х над Трубежем на самiм бродi. I став Володимир по сей бiк рiки, По той печенiги стоять, як дрюки. Не смiють нi тi на тамтой бiк iти, Нi сi на сiм боцi шукати мети. Ось князь печенiзький при┐хав к рiцi, До Володимира слова рiк отсi: "Пусти свого мужа, сильнiшого в вас, А я пущу свого, хай борються враз. Як твiй муж мойого на землю звалить, Три роки не будем мечем вас цвiлить, А будемо вашу побiду хвалить. А як наш муж вашим об землю ударить, То будем три роки вас парить i жарить". По┐хав у табiр князь Володимир, По табору шле кликуна не на пир, А з окликом: "Хай тут зголоситься муж, Щоб був з печенiгом боротися дуж!" По таборi кликав кликун сiм годин, Та муж на той клик не озвавсь нi один. А другого дня князь на брiд погляда: Сто┐ть на тiм боцi ворожа орда, Се свойого мужа вони привели, Та нашi охочого ще не знайшли. Вельми зажурився князь Володимир: "Невже не знайдеться й у нас богатир, Що мiг би в борню з печенiжином стать, I нам доведеться тут кров проливать?" Та ось старий вояк приходить один I мовить: "Та, княже, у мене там син При домi найменший, а я з чотирма Тут в вiйську, а шостого в мене нема. А в того найменшого дивна снага: З ким стане бороться, всiх перемага. Iз старших, бач, кождого вiн перемiг, Його ж побороти нiхто з них не мiг. Раз якось на нього за щось я пеняв, А вiн в руках шкiру воловую мняв, - Розсердився вiн - тямлю се й дотепер! - I шкiру волову руками роздер". Дуже втiшився князь, вчувши диво таке, I по парубка шле вiн посольство прудке. Зараз там три кiннi iз братьм[и] почвалали, Молодого борця на другий день примчали. I сказав йому князь, яке лихо напало. Вiдповiв молодий: "Коб на тiм лише стало!" Та хто зна, може, сила ще в мене мала... Чи нема тут мiцного, буйного вола? Може, я перед вами ще пробу зроблю: Чи вiн кине мене, чи я йго переб'ю?" Знайшли вола, що був найдужчий зi всiх, I вiн роздразнив його як тiльки мiг, Ще й гарячим гвоздем велiв ззаду впекти, I погнався на нього вiл, мов до мети. Та вiн близько до себе вола допустив I одною рукою за рiг учепив, А другою за шкiру понижче карку, I вмить силу свою показав вiн таку, Що одною рукою в вола рiг вiдiрвав, А другою шмат шкiри iз м'ясом зiдрав. I сказав Володимир, здивований тим: "Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним". Другий день печенiги прийшли над рiку I гукать почали: "Що, нема нам знаку? Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспiв". Та Владимир в ту нiч всiм збро┐ться велiв. На сей бiк печенiги свойого борця Привели - превеликого, страх, молодця. А ось вийшов i Володимирiв борець - "От ще хлистик! -сказав печенiг-молодець. - В одну руку тебе я вiзьму й задам хлосту!" Й засмiявся, бо рус був середнього росту. I розмiряли пляц мiж обома полками, I зiйшлися тi два й обнялися руками; I не встиг печенiг нi зирнуть, нi дихнуть, Затрiщали у нього всi ребра i грудь, I роззявився рот, очi кров'ю зайшли, I мертвого його рус поклав на земли. Закричали вiд радостi руськi полки, Печенiги метнулися вбрiд до рiки, Але руськi полки брiд тельмом прочвалали, Печенiгiв рубали, топтали й прогнали. Володимир борця в радощах обiймав, Над тим бродом i город мiцний заснував, А на пам'ять, що рус славу тут перейняв В печенiга, назвав мiсто Переяслав. I великим старшим зробив того борця, Щедро надгородив i братiв i вiтця. Писано д[ня] 26 цвiтня 1914. Лiтописний текст сього оповiдання вигляда║ ось як (ст. 89-90): Иде Володгмиръ на Хорваты. Пришедшю же ему с воины хорватской, И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы, Володимеръ же (иде) противу имъ. И оустрhтh на Трубеши на[1] броду, Кдh нынh Переяславль, И ста Володимеръ на сеи странh, Печеньзh на онои. И не смhяху си на ону сторону[2], И они на сю сторону. И приhха князь печенhскыи к рhцh, И возва Володимира и рече ему: "Пусти ты свои мужь, а я[3] свои, да ся борета. Да аще твои мужь оударить моимъ, Да не вою║мь ся за три лhта и разидемь[4] ся разно, - Аще ли нашь мужь ударить вашимъ, Да вою║мь за три лhта". Володимеръ де пришедъ в товары, Посла по товаромъ бирича гля: "Нhту тh ли такаго мужа, Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?" И не обрhте ся (никто) никдhже. И заоутра приhхаша Печенhзh, А свои мужь приведоша, А наших не бысть. И поча тужити Володимhръ, Посылая[5] по всимъ воемъ своим; И приде единъ мужь старъ к нему, И рече ему: "Княже, ксть оу мене единъ снъ дома меншии, А сь четырми есмь вышелъ (на воину), А онъ дома от дhтьства си своего, - Нhсть кто имъ оударилъ. кдиною бо ми сварящю, Оному же мнущю оусми║[6], И разгнhва(въ) ся на мя Преторже черевии руками". Князь же слышавъ и радъ бысть, И посла по нь борзо. И приведоша и ко князю, И князь повhда ему вся. Сьи же рече: "Княже, не вЪмь, Могу ли сн(ести) его? Да искусите мя (перво║)! Нhтуть ли вола велика и силна?" И налhзоша волъ силенъ, И повелh раздражити вола, И возложи (на)нь желhзо горяче, И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь. И похвати вола рукою за бокъ, И выня кожю с мясы, ║лико ║му рука я. И рече ему ВолодимЪръ: "Можеши ся с нимь борити". И на завьтрh║ придоша Печенhзh, И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?" Володимеръ же повелh той ночи (Во║мъ своимь) облhщи ся въ оружь║. И выпустиша Печенhзh мужь свои, И бh превеликъ зhло и страшенъ; И выступи мужь Володимhрь, И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, - Бh бо средний тhломъ. И размhривше межи обhима полкома, И пустиша я к собh, и яста ся крhпко, И оудави Печенhжинина в руку до смрти, И оудари имь о землю. И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша, А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их. Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ, И нарче Переяславль, зане перея славу[7] отрокъ. Володимеръ же великомь мужемь Створи того и отца его. Володимиръ же възврати ся вь Ки║вь С побhдою и славою великою. Найближчу схожiсть iз отсим прегарно обробленим оповiданням нашого лiтопису знаходимо в бiблiйнiм оповiданнi про двобiй фiлiстинського велетня Голiафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом Давидом. Подаю тут те оповiдання також у поетичнiй формi: У тi часи, коли Саул володарем Iзрайля був, Вiн з фiлiстинами рiк у рiк завзятую вiйну тягнув, Напали фiлiстини раз Шоко, юдейськую кра┐ну; пм в зустрiч обсадив Саул Теребiнтовую долину. З одного боку на горi полки фiлiстимлян стояли, З другого iзра┐льськi┐, долину ж мiж собою мали. Iз табору фiлiстимлян войовник вийшов Голiат, Високий був на шiсть локот, а родом був iз мiста Гат. На головi вiн шолом мав спижевий, а на тiлi в нього Спижевий панцир був, ваги бiльш сотнара цiлого. Мав наголiнники спижевi на негах, а на плечах Наплiчник був завiшений спижевий ворогам на страх. А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль, А вiстря списа важило дванадцять фунтiв - сама сталь. Йшов щитоносець перед ним. Перед iзра┐льтянами Вiн зупинився й викликать такими ┐х почав словами: "Чого ж ви вийшли i ось тут, немов до битви, поставали? Ось я вам, фiлiстин! А ви Саула слугами всi стали. Знайдiть такого мiж собою, що проти мене вийти годен! А як вiн вийде й ми оба поборемось оден-на-оден. Як пер[ем]оже вiн мене i вб'║, ми будем вам служити, А як я вб'ю його, то ви в неволi нашiй мете жити". А як нiхто з iзра┐льтян на те нiчого не вiдрiк, Вiн кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловiк Мiж вами, щоб зо мною став вiдважно до двобою, То ми сьогодня й завтра вас усiх полишимо в спокою". Чув се Саул i вся його дружина, до вiйни готова, Та всiх обняв ┐х страх, нiхто не вiдповiв одного слова. Жив у той час у краю Юди Iшаiя Ефратiт, Тодi вже чоловiк старий, пiдiйшлих лiт, Вiн вiсiм мав синiв, з яких найстаршi три В Саула вiйську теж сво┐ поставили шатри. Найстарший Елiаб звавсь, а другий Абiнадаб, А третiй Шамма, - кождий там голодував i зяб. Найменший Давид. Коли найстаршi воювали, Вiн пас вiтцiвськi череди, що в горах кочували. I мовив Iшаiй одного дня Давиду, сину свому: "Вiзьми сю мiру сочевиць варених з мого дому. I десять ось хлiбiв, i сира десять плесканок, I занеси братам аж там, де теребiнтовий горбок. Вiддай се зверхнику для них i розпитай самих, Як ┐м поводиться, i знак щоб ти принiс вiд них". Покинув череду Давид на iнших сторожiв, А вранцi вирушив на мiсце бою до братiв. А як на мiсце те з хлiбами й живнiстю прибув, Четвертий день уже вiд того дня минув, Коли уперве виступив могутнiй Голiат, I не вгавав щодня противника до бою визивать. Стояло вiйсько iзра┐льське вже у бойових рядах, Коли Давид iз живнiстю до табору надтяг. Вiддавши завiдателю все те, що для братiв сво┐х Привiз, вiн мiж ряди вiдвiдать ┐х побiг. I поки з ними розмовляв та про здоров'я ┐х питав, Знов Голiаф фiлiстянин перед рядами сво┐х став. Звича║м сво┐м найсмiлiшого на двобiй кликав вiн, - Та що втiкав вiд нього кождий, слав ┐м лайку наздогiн. Чув се Давид i бачив се i став у землякiв питать: "Що се за муж, чого кричить, i чом усi вони мовчать?" I вiдповiв йому один з iзра┐льтян. "Та от, сей муж Звесь Голiаф, вiн фiлiстин, а так кричить, бо вельми дуж. Вже п'ятий день одного з нас на двобiй визива║ вiн, Та гонить страх кождого з нас, а вiн шле лайку наздогiн. Володар наш уже велiв по краю всiм оголосить: Хто вб'║ його у двобою, той всього матиме досить: Достатком збагатить його або надасть високу власть, А як захоче, то й дочку свою за нього дасть". Се чуючи, до зiбраних промовив голосно Давид: "Та хто ж той необрiзаний, що Iзра┐ля ганьбить? Невже нiхто з кгови слуг супроти нього стать не мiг? Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всiх". На се промовив Елiаб, найстарший брат його, нерадо: "Чого тебе тут принесло? I на кого лишив ти стадо? Легкодух ти i вiтрогiн! Все щось тобi пусте║ сниться! Того, мабуть, сюди лиш бiг, аби на битву подивиться". Давид сказав: "Отець прислав мене для вашо┐ потреби, А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе". Не мовлячи нiчого бiльш, Давид у руку бук узяв, П'ять камiнцiв гладких знайшов в потоцi i в торбину вклав, I пращу держачи в руцi, пiшов напроти фiлiстина. Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?" А як наблизився Давид, рiк Голiаф: "Куди грядеш? А що то, чи я пес тобi, що з бучком ти на мене йдеш?" На те Давид сказав: "Iду з тобою стати до двобою, Щоб доказать тобi, що анi раз нема страху в менi перед тобою". "Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурiв? - Сердито велетень та грiзно вiдповiв. - Та я ж тебе сей час на штуки посiчу, А м'ясо й кiсточки на жир воронам розмечу". На те йому Давид нi слова не сказав, Лиш миттю камiнець один iз торби взяв, На пращу положив i свиснув, замахнув, Гостинця велетню в саме чоло дмухнув. I камiнь проламав чоло i в головi застряг умить, - I ось препишний Голiаф, мов дуб повалений, лежить. Давид прибiг тодi i з пiхви в нього витяг меч, I для безпеки голову йому вiдсiк вiд плеч. Тодi вiдкинув меч до велетневих нiг, Ухопив голову i з нею до сво┐х побiг. Дивився здалека Саул на все те дiло, Як пастушок малий iшов до Голiафа смiло. А як вiд камiнця враз велетень на землю впав, У во║води свого Абнера Саул, дивуючись, спитав: "Се що таке? Чи ти його туди пiслав?" Вiдмовив Абнер: "Свiдок бог, мiй пане, - Не знаю, хто вiн. Та вiн зараз тут ось стане". I як лише Давид мiж вiйськом опинився, То Абнер назустрiч до нього поспiшився. Перед володарем Давид негайно став, - I дивувавсь Саул i хлопця запитав: "Хто ти i вiдки ти?" Давид на се одвiтив: "Я син твого слуги Iша┐ Бетлегемiти". Писано д[ня] 11 мая 1914. I тут, як при оповiданнi ч. XXI, не ма║мо потреби допускати лiтературну запозику пiзнiшого оповiдання вiд давнiшого анi подавати в сумнiв iсторичнiсть одного й другого. Нi в однiм, нi в другiм нема нiчого такого, що не було би можливе в дiйсностi. При всiй схожостi многих подробиць та само┐ основи обох оповiдань бачимо також деякi досить важнi рiзницi, а головно ту, що молодий, малосилий пастух старогебрейського оповiдання в староруськiм замiнений молодим, але незвичайним силачем. Щоправда, гебрейська традицiя пiзнiших часiв надала Давидовi надзвичайну силу, бо заставила його в розмовi з Саулом перед стрiчею з Голiафом хвалитися, що коли на його стадо нападе лев або тигр, вiн зараз бiжить i палицею вбива║ хижого звiра. Сю подробицю, як i деякi iншi в тiм бiблiйнiм оповiданнi, я пропустив у сво┐й пе[ре]робцi, вважаючи ┐х пiзнiшими додатками, що затемняють основу старого оповiдання. Писано д[ня] 25 мая 1914. [1] Р[укопис]: над. [2] Р[укопис]: стосторону. [3] Над сим словом у р[укопису] дописано: из. [4] Р[укопис]: разииодоша. [5] Р[укопис]: у рядку перечеркне[не] сля. [6] Р[укопис]: се слово в текстi замазано, а збоку коло хрестика дописано: кожу. [7] Р(укопис): славь. * * * Чого явля║шся менi У снi? Чого зверта║ш ти до мене Чудовi очi тi яснi, Сумнi, Немов криницi дно студене? Чому уста тво┐ нiмi? Який докiр, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займа║ться i знову тоне У тьмi? Чого явля║шся менi Уснi? В життi ти мною згордувала, Мо║ ти серце надiрвала, Iз нього визвала однi Отi ридання голоснi - Пiснi. В життi мене ти й знать не зна║ш, Iдеш по вулиц