ло? Ця думка вдарила ┐┐, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала. - Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! - скрикнула Галька, пiдбiгаючи до не┐.- От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй? - У новiй... - От бiдна ти!..- пожалiла Галька.- Ходiмо ж туди! - Ходiм! ходiм! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла ┐┐ за собою. - Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та,- а то я не пiдбiжу. Вiд землянки, де Маруся жила, до ново┐ шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до не┐, то бiльше людей ┐м стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло само┐ шахти зiбралася вже чимала юрма,- тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили,- якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з ┐┐ батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з ┐м сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi: - Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше! Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена. - Ну, та як же воно було? - Так! - вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.- Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк,- а вода так i суне! Кинулись бiгти,- так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Iвана й загубив,утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою - лусь! Почорнiло менi в очах,- от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого - мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а з похiдно┐ винесло водою на бiлий свiт. - А правда,казав якийсь шахтар,- у сторчовiй край! А з похiдно┐ може й винести. Щастя тво║! - Та звiдки ж та вода взялася? - допитувався другий шахтар. Хтось одмовив: - Та з старо┐ шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води - залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд не┐ або до не┐ та й пробилися туди,- от воно й залило. - А ти хiба зна║ш? - Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла. - Лихо та й годi! - А скiльки людей у шахтi? - спитавсь управитель у десятника. - Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там,- вiдмовив той. Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в не┐, як у сторчову, а вони просто ходили туди... Тепер вона була вщерть повна нечисто┐, яко┐сь рудо┐ води. Вода дiйшла вже доти, поки ┐й треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi,- вона була могильною ямою тим нещасливим, що в ┐й робили. I ┐┐, Марусин, батько в цiй ямi. Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала ┐┐ за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула ┐┐, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула ┐┐ батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла. Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з друго┐ шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали ┐х становити. - А ця чого тут? - здивувався штегер, Марусю вздрiвши.- Геть звiдцiля, тут машина стане! Маруся не ворухнулась; вiн узяв ┐┐ за руку. - Чу║ш, iди звiдцiля! Вiн хотiв стягти ┐┐ з вагончика. - Не займайте мене! - скрикнула вона.- Там татко! Штегер несамохiть пустив ┐┐ руку. - Що там таке? - спитав управитель, пiдходячи. - Та ось,показав штегер,- дiвчина. Батько ┐┐ там. - Одведiть ┐┐ звiдцiля! - звелiв управитель. Штегер знов узявся до не┐. - Я не хочу! Я не пiду! - i пручалась, i благала Маруся.- Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму! Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед. - Ой, господи, чия ж то? - почулося помiж ┐ми. - Максимова. - От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема. - Одведiть геть жiнок та дiтей! - знову звелiв управитель. Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти. - Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же ж татко! Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до не┐. - Дiвчино, йди звiдцiля,- тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти? Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала. По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменша║ води. Вона ма┐┐о що чула з того, що робилося навкруг не┐,уся-бо ┐┐ увага повернулася на одно - на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога. Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що ┐х чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, ┐┐ кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчина добре, що вода подалась нижче вiд кра┐в. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника. - Дядьку,несмiливо почала вона,- чи скоро? - Що - скоро? - спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк. - Чи скоро воду витягнете? - Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай! Маруся вiдiйшла. Тi слова ┐┐ вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що ┐┐ татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок,такий, що й вода туди не досягне,- там вiн сидить i дожида║ться, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого ┐сти,- вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ┐вши. Ой, боже ж мiй! Що ┐й зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя сво║ вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло. З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та ┐┐ взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на kаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в не┐ всю силу, кинула ┐┐ в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. п┐ татко в шахтi, його залила вода, вiн умира║ з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява - чорна, важка, похмура темрява, i серед цi║┐ темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе сво║ щастя - чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна? I вона ридала. Чи довго це було,- вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач ┐┐ ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але в горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло ┐┐ перемучене, була б це мертва постать. А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до не┐ спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повно┐ води, й ждала. Чого вона могла ждати? Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили ┐┐. ┐м було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цi║ю каламутною водою. Вони давали ┐й ┐сти, та вона не схотiла. До не┐ прибiгла Галька, приходила Горпина,- та жiнка, що вчила ┐┐ шити,- вона ледве промовила з ┐ми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила ┐┐ з'┐сти пирiжок, що принесла ┐й з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що ┐й робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву,, а сво┐ слова, сво┐ ледве зрозумiлi благання. Це немов заспоко┐ло ┐┐. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi - сидiла й дожидала свiтання. Ледве свiнуло надворi,- вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко,- вона була десь там глибоко, i звiдти тягли ┐┐ смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надi║ю, i надiя держалася деякий час у не┐'в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В ┐┐ маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цi║┐ клято┐ безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки,- чи то ж виберуть ┐┐ звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще... I татко сидiтиме в шахтi не ┐вши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить... Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало ┐й душу. А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що ┐й тодi? Хто ┐┐ так пожалу║, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i ┐┐ та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо ┐й жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До не┐ знову приходила Горпина, ┐сти приносила, та не могла вона ┐сти. На нiч вона не пiшла додому,- сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну сво║ю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть ┐х, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч. Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що ┐й погано якось. Вона встала. Ледве встала,- вiдразу здалося ┐й, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека - все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна. Прочнулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й ши║. Чого ж це вона, Маруся, тут? Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на не┐. - Вже прокинулася? - промовила вона й пiдiйшла до Марусi.- А що, як тобi? - Та нiчого,- вiдмовила Маруся.- А чого це я, тiтко, у вас? - А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс. - Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? - спиталася Маруся. - Сьогоднi четвер. - Четвер? - скрикнула Маруся.- А татко? - Татко? - А ось стривай, скоро й про татка довiда║мось,- ось-ось уже воду витягнуть усю. - Хiба й досi ще не витягли? - Нi. - Четвертий день? - Еге. - А я ж як це? - Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер? - Анiчогiсiнько, я пiду туди. - Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попо┐сти. - Ой, тiтко, я не хочу ┐сти. Пити дуже хочу! - Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам. Маруся жадiбно випила молоко. - Ну, лягай же, дочко, та лежи,- промовила Горпина.- Вiдпочинь! А менi треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду,- тiльки до Мотрi збiгаю. Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати.-┐й здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустрiне татка. Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж звичайно. Пiдходячи, Маруся почула слова: - Вагончиком спуститися, вагончиком! - Так не пройдеш туди - грязюка, слизько; а вагончиком можна. Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж людьми аж до шахти. Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугiль. З його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його. - Ти ж гляди,- наказував йому штегер,- скоро що не так,- гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба. - Боже благослови! - Рушай! Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго. - Стiй! Стiй! - почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан. - Назад! Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти. - Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало. - Яку дорогу? - З дощок намощену, що по ┐й вагончики бiгають. Далi не про┐деш. - Що його в бога робити? - бiдкався штегер,- бiжiть до управителя! Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю шахту з старо┐, з тi║┐, де вода була. Шахта була сторчова, i в не┐ можна буде спуститися просто в цебрi. Всi кинулись до тi║┐ шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бiгла, щоб не зостатися позаду. - Давай цебер! Чу║ш, швидше! - гукав штегер. Поспiшаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього. - Спускай! Барабан закрутився; цебер здригнувся i проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарi барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна. Врештi стали i дожидались. Дзенькнув дзвоник,- барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад. Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято з шахти. - А що? як? - почали всi його питатися. - Можна! Дiрка, що через не┐ вода пробилася, страшенна. Крiзь ту дiрку й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч дво║ стане. Дво║ шахтарiв стало до штегера в цебер, ┐м подали кiлька пляшок з молоком та хлiба - це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi. - Боже поможи! - Спускай! Цебер з людьми зник у ямi. Маруся протовпилась аж до шахти. - Та чого це тут дiвчина? - скрикнув управитель, ┐┐ вздрiвши. Але зараз-таки пiзнав ┐┐ i вже бiльше нiчого не сказав. Маруся стояла над шахтою. Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть ┐┐ татка. Але нiхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей i не вертала. - Довго шукають! - сказав хтось. - Якби дав бог, щоб хоч живих найшли! I знову всi замовкли, дожидаючися... Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всiм, а найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiяко┐. Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, i дзвоник дзеленькнув. Всi стрепенулися. - Тягни! Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Маруся ледве дихала... Хвилина... двi... три - i ось, ось цебер!.. В цебрi стояв штегер з одним робiтником i пiддержу вав обрятованого чоловiка. Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного. - Багато живих? - спитавсь управитель. - Усiх тро║,- вiдмовив штегер,- оце один, а дво║ ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла. - А тi? - Двох бачив - утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля. Цебер знову пiшов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого. Проминуло ще з пiвгодини,- знову дзеленькнув дзвоник i закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась - готова в цю мить до життя й до смертi. Ось знову цебер - i в йому був не ┐┐ татко. Штегер сказав, що живих тро║. Третiй повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожалiти ┐┐, щоб вiдняти вiд не┐ татка. Адже вiн добрий! - Господи! - молилася вона думкою: - Адже ти добрий! Верни татка! А нi,- то вiзьми мене до його! А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як почулося "пiднiмай!" - Маруся притисла сво┐ худi рученята до грудей з усi║┐ сили i, широко розкривши очi, втупила ┐х у чорну глибоку шахтову яму. Повагом пiднявся цебер. Дво║ шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був - Максим. Ледве ступив вiн на землю,- ту ж мить Марусинi руки обхопили його. Припадаючи до його, вона скрикнула : - Татку! любий! живий!.. I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi. Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у сво║ село. Тепер вони живуть у сво┐й хатi i господарюють щасливо. У Олекс┐iвцi, 1893. IV.13. ЕКЗАМЕН Сьогоднi великий день у Тополiвськiй школi: у цей день ма║ вiдбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкiльно┐. Тим-то у школi ще з учора все готу║ться. I молодий, що тiльки перший рiк учителю║, вчитель, i сторож Кирило Криворукий працюються з усi║┐ сили. Ще вчора маненька хатка, що волость вiддала у сво║му будинковi на школу, хатка, завбiльшки сорок квадратових аршин, почала чепуритися. Усi ями в землянiй долiвцi позасипувано, а потiм сторож попримазував ┐х глиною i кожному школяревi прикро наказував, щоб вони, хлопцi, якомога обережнiше приторкалися сво┐ми ногами до примазаних мiсцин: - А то сяде та й товче чобiтьми! Де б оберiгатися, легенько ступати, а вiн товче. А ти за ним маж та рiвняй! От уже при┐де пан, то вiн вам дасть! Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стiнах та на грубi i, закотивши рукава за лiктi, щиро примазував рудою й бiлою глиною, зовсiм незважаючи на те, що така праця анiтрохи не вiдповiдала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли вiн нiяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць?! Школярськi парти, що стiльки разiв цi║┐ зими заходжувались розсипатися пiд школярами, та й розсипалися навiть часом, цi парти позбивано тепер гвiздками й клинцями, i вони почали позирати якось навiть спишна; та це не перешкоджало сторожевi Кириловi подавати вчителевi до уваги, що коли вони, школярi, не побережуться, то "ота гемонська задня парта коли б не обернулась, бо там нiяк не приладна║ш однi║┐ нiжки". Та й учительському стiльцевi, що якось випадком, мабуть, потрапив до школи, треба було лiкаря, i вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замiсть трьох було в його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стiльця. Ще два стiльцi взято в батюшки i в волостi - про самого батюшку й про "члена". Сьогоднi й школярi поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало не на всiх були новiшi свитки, а то й чумарки, босих не було. Сторож востанн║ витирав три вiкна шкiльно┐ свiтлицi. Батюшка та вчитель розмовляли промiж себе i боялись за того або iншого школяра, що мiг не здати екзамену. Школярi й собi з запалом розмовляли. - Чого ж вiн при┐де, той пан? - допитувався маленький хлопчик, що тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша. - А питатиметься, чи навчилися ми... - А вiн який? Страшний? - Та хiба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексiя Петровича. - Олексiю Петровичу,- озива║ться школяр до вчителя,- а вiн страшний? - Хто? - Та той пан, що ири┐де? Учитель силку║ться впевнити, що страшного в "тому пановi" нiчого нема. - А вiн не битиме? - не покида свого школяр. - Та нi! Хто ж тут смi║ битися? - дуже зважливо впевня║ другий. - Е, не смi║! А як спита║ться, а ти й не знатимеш, то що тодi? Тодi й битиме... У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працю║, бо кожному хочеться мати "свiдоцтво". Один маненький хлопчик залiз у куток i наляканими очицями погляда║ навкруги: вiн заздалегiдь злякався "пана". - Я втечу, як вiн при┐де! - шепоче вiн на вухо сво║му товаришевi. Зненацька розiтнувся скрик. То якийсь занадто смiливий хлопець, не лякаючись нiтрохи сподiваного "пана", гепнув по спинi свого товариша. - Половина десято┐,- промовив батюшка,- нехай сiдають: скоро, мабуть, при┐де. Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть бiг!) i звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi. Гуртом сипнули школярi до класу i, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи- ┐х у купу на долiвцi у школi. Хтось штовхнув дiжечку з водою, що стояла тут же, i пообливав одежу. Смiх i галас. З'явився сторож i, бубонячи собi пiд нiс щось i про "безрахубних шибеникiв", довiв знову все до ладу. Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та батюшка, подiливши школярiв, почали дещо перепитувати ┐х, перебиваючи один одному. Але дiло не ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi. Якось минула година. Чого ж вiн не ┐де? Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а старшi, що здають екзамен на "свiдоцтво", знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро при┐де член. А член усе не ┐хав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i впевня║, що ┐м тепер краще буде пробiгатися. Мина║ година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував себе дожидатися, ще бiльше тепер лякав школярiв. I потомились усi, i пана страшно,- так би i втiк. Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник. -пде, ┐де!..- розiтнувся шепiт промiж школярiв. Ту ж мить сторож Кирило, вiдчинивши дверi, оповiстив: - пде, уже бiля Стецькового шинку. Вчитель послав одного хлопця по батюшку. Школярi сипонули в школу. Миттю посiдали, випростались i затихли. Маленький школярик, що хотiв утiкати вiд пана, ще бiльше залiз у куток i ввесь зiгнувся, -неначе якось хотiв сховатись. У багатьох перехопило дух. Вони пiвзлякано, пiвдивуючись прислухалися до дзвоника, що все голоснiше та голоснiше видзвонював i, нарештi, востанн║ гучно дзвенькнувши, замовк бiля само┐ школи. При┐хав! Усi голови повернулися до дверей. Обличчя у багатьох побiлiли; деякi злякано шепотiли: "Господи, поможи!.." Далi почувся Кирилiв голос: - Сюди! Ось сюди пожалуйте! Дверi вiдчинилися, увiйшов член шкiльно┐ ради. Школярi повставали. Не вiдмовляючи на ┐х поклiн, вiн пiдiйшов до вчителя. - Ви учитель? - Учитель. - Член училищного совета Куценко. Пан Куценко рокiв 25-30 був волосним писарем, а жiнка його торгувала бакалi║ю. I в писарствi, i в крамарствi йому так пощастило, що через десять рокiв вiн мав уже свою крамницю в повiтовому мiстi i, потроху посуваючись угору, зробився з писаря значною особою в мiстi. Недавнечко вiн був мiським головою, а тепер директором повiтового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, i разом вiн - член земсько┐ управи i шкiльно┐ ради,- тим i ┐здить вiн по сiльських школах на екзамени яко голова "екзаменацiйно┐ комiсi┐". Але як непевнi голоснi й приголоснi, проклята лiтера h та й усякi iншi хитрощi росiйського правопису нiколи не давалися до зрозумiння пановi членовi, то вiн, звичайно, на екзаменах з росiйсько┐ мови любiше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахункiв почувався вiн вiльнiше, найбiльш як справа доходила до лiчби. Арифметику у межах цiло┐ лiчби вiн добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банковi дало йому змогу перемогти й "дроби", i пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Вiн завсiгди возив з собою свiй завдачник, де були папiрцями й олiвцем позначенi завдачi, якi вiн звичайно i безодмiнно давав рiшати школярам. До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, вiн без жалю нiвечив i укра┐нську, i росiйську мову, нехтуючи першу i не знаючи друго┐. Прийшов пiп, посiдали за стiл. Член витяг якiсь папери i порозкладав ┐х на столi. Коло ┐х лiг заялозений завдачник квтушевського з позакладаними в його папiрцями, потiм перо й олiвець, що з'явилися з членово┐ кишенi. Дiти з острахом поглядали на всi цi приготування. Часом хтось тихо шепотiв: - I в його завдачник ║! - Перо, як срiбне, блищить... - Дайте список учеников,- голосно прогомонив член. Ре║стр дали, i вiн уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,- чути було, як муха, летячи, дзвенiла крилами. Школярi вже не перешiптувались; вони ждали, що то буде... - Байденко Iван! - голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь i почав пролазити промiж тiсно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чiплялися за нiжки вiд ослонiв; видко було, що хлопець лякався. Нарештi, вилiзши, вiн несмiливо пiдiйшов до столу i вклонився. - Ну, по закону,- муркнув член.- Читай молитву господню. Хлопець тремтячим голосом почав: - "Отче наш, iже ║си..." - Троице! - знову звелiв член. Хлопець i ту проказав. - А што ето такое тройця? - запитався вiн. Хлопець силку║ться щось сказати, але не може. - Ну-ну! - пiдганя батюшка.- Я ж вам ето об'яснял, как же ти не зна║ш? - Тройця...почина хлопець i ста║.- Тройця... це - бог отець, i син, i дух святий... - А шо ж то, три бога? - допиту║ться член. - Нi, один... - Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить. - Ну, чого ж ти мовчиш? - знов пiдганя батюшка. - Ти ж зна║ш! Хлопець то червонi║, то бiлi║, вiн тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружiли i змокрiли очi, затiпалися губи. Йому стало страшно. - Ето значить... обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, iсходить i шо того... те║...-об'яснiть йому, батюшка! - докiнчив член, що хотiв був навести вiдоме порiвняння з бiблiйно┐ iсторi┐ Рудакова, але не змiг i заплутавсь. Батюшка вияснив. - Тепер по священной iсторi┐...- промовив учитель. - Розкажеш про Ноя i ║го синовей? - спитав пiп. - Розкажу,вiдмовив, трохи заспоко┐вшися, хлопець i почав розказувати. - А шо,зненацька перехоплю║ його оповiдь член,- хорошо сделал Хам с отцом? - Hi... - Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него... за то ему i наказанi║. А ти уважа║ш отца? Слушается? - зненацька грiзно запиту║ться член. - Слухаюсь...- вiдмовля║ переляканий його голосом хлопець. - То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно ║сть родитель! - промовля член, удаючись уже до всiх школярiв, а тi зо страхом дивились на все, що робилося у ┐х перед очима. - Тепер по арихметик║! От я вже сам ║го спрошу,- промовив член. Тут уже було його широке поле до дiяльностi, i вiн, розгорнувши свого завдачника i нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав. - Тепер по-руському! - Читай! - промовив учитель, показуючи хлопцевi в книжку. - "Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки"... i т. i. - Розкажи! Хлопець ламаною великоруською мовою переказу║ прочитане, всячину плутаючи: - ...вона слихала, шо у людей большi руки i очки... сто┐ть та й крутить хвостом... - Да, очки надела,- дода║ член.- Хорошо! Будеть! - промовив вiн i, нахилившись над ре║стром, хотiв 'писати "балли". - Может бить, пiсать ║що? - спитавсь учитель. - Мм...муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжнi правила правопису.- Нехай пишеть!.. Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовiй таблицi. Потiм почали виправляти помилки. Член якось пiдсунув до себе книжку i, звiряючи з нею написане, знайшов двi помилки. Зоставалось ┐х ще з п'ятеро, але член сказав, що все останн║ так, i хлопця пущено. Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тiльки, як дiйшли до арифметики, бiдолашний нiяк не мiг рiшити завдачу - даремно направляв його вчитель, даремно пiдганяв член. Нарештi, член не вдержавсь: - Шо ето? - зненацька крикнув вiн.- Арифметики не знають, щитать не ум║ють! Ви учитель, ви нiчего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт! Бiдолашний учитель тiльки крутивсь на одному мiсцi. Школярi сидiли бiлi, як крейда. Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далi все голоснiше й голоснiше, i перейшло, нарештi, у голоснi заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегiдь хотiв утiкати вiд "пана". - У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому пiду! - ридаючи казав вiн. Почувши це, член зупинився. Вчитель побiг до хлопця. Але вiн не зважав на вмовлення i не покидав ридати i намагатися додому. Довелось пустити його з школи. Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останнiх шiстьох хлопцiв, що здавали на "свiдоцтва", вiдбувся тихо, надто, що всi вони "арихметику" знали, i пан член не мав рацi┐ сердитися. Нарештi скiнчили. Пан член устав. - А т║х не будем екзаменовать? - спитавсь учитель, показуючи на школярiв першого та другого року. - Нн║т... Та они ум║ють читать?..- казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шiсть годин. - Хлопцi, читать ум║║т║? - запитався вiн у школярiв. - Умi║м...несмiливо вiдмовили деякi. - А щитать? Ну: дважди с║м? - Чотирнадцять! - гукнули всi вiдразу. - А 25 без 7? - Вiсiмнадцять. - Ну...промовив член, вагаючись. - Може, закусить би...- обiзвавсь батюшка. - Обикновенно... не мiшало б... Ну, д║тi,- знов озвався вiн до школярiв, а тi чогось повставали,- значить, ви тепер получите свiд║тельство - котори║ екзамен здали, а котори║ нет, то, обикновенно, учiтеся, потому шо наука... то-║сть... потому, шо без ║┐ человек тьомний... А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика - то велика наука!..- i показуючи великiсть "арихметики" яко науки, пан член пiдняв угору проти лоба пальця i погрожаючи, штрикнув ┐м у повiтря. Далi течiя членового красномовства всохла, i вiн став, не знаючи, що казати.. Школярi, батюшка, вчитель i собi стояли, не знаючи, що ┐м робити. - Так от шо... те║...- почав знову член, згадавши, як вiн колись був укупi з iнспектором на екзаменi i як саме той закiнчив його, - школа у вас хорошая, i я так доложу у совет. I арихметику знають,- один не зна║ть, ну, та то вже нiчево...- I член так само, як i iнспектор, подав руку вчителевi та батюшцi. - Так ┐х распустiть? - спитав учитель. - Еге, да... - Читайте молитву! - промовив учитель. Хлопцi, тупочучи ногами, повернулись до iкони. Прочитали молитву. - Ну, тепер те║... домой iдiть! - почав член.- А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?.. - А всенепримiнно!.. Як же!.. Пожалуйте!.. - Так, так... От ми там i протокол екзаменськой подпишем... 1884 ПАНЬКО Панько останнiй ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришiв i гукнув машинiсту: - Пускай! Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Вiн хитався на всi боки, i шахтарi повиннi були часом вiдпихатися вiд стiн, щоб не вдаритись об ┐х,тодi б усi сторч головою могли полетiти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорнi стiни промайнули швидко, й шахтарi вже були на днi. - Ну, вилазь! - сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамiтовi патрони. Товаришi почали вилазити за ┐м з струментом у руках. Зараз же бiля сторчово┐ шахти пробивано новий хiдник. Але величезна брила кам'яна, зустрiвшись на дорозi, не давала йти далi. Шахтарi мусили розбити цю каменюку динамiтом. За кiлька ступнiв вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли,чи, мабуть, краще сказати - пролiзли у почату нору. Там було мокро й темно. Двi лампи шахтарськi, блимаючи, освiчували чорнi стiни i не менше чорнi шахтарськi обличчя, тiльки зуби та очi бiлiли на тих арапських обличчях. Робiтники почали оглядати камiнь. - Ну, з ┐м буде морока! - промовив один. - Та здоровий! - додав другий. - То нiчого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати,сказав Панько.Ану лиш давай свердел! Почали вертiти камiнь, б'ючи по свердлу молотком: камiнь мало подавався. - I що б було кращий струмент узяти! - сердився Панько, що порядкував дiлом.А то цим - до вечора не зробиш дiрки. - Та й вечiр недалеко,озвався хтось. - I добре, бо вже й кiстки болять на цiй чортовiй роботi,додав один шахтар. - Не журись! - одказав молодий високий парубок,зате завтра недiля, погуля║мо! - Погуля║мо! - трохи зло вiдказав йому чоловiк з бородою. Вiн приходив на роботу з села i мав сьогоднi йти додому, несучи свiй заробiток сiм'┐. Парубок же той жив на шахтi i всi грошi витрачав на себе. Перший був порядний господар i не мiг бути прихильний до шибайголови шахтарсько┐. - Погуля║мо! Вам усе тiльки б гульки справляти! За гульками й дiла не зна║те. - А якого я дiла не знаю? - розсердився парубок. - А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що. - Велике лихо! - вiдмовив парубок.Як треба буде, то пiдiймусь та й вiзьму кращий. - А воно й справдi треба взяти,промовив Панько. - Ану лиш добудь! - Круть-верть - зараз буде! - сказав парубок.Ходiм, Семене! Другий парубок, той, що лаяв роботу, пiшов з ┐м до цебра. Три шахтарi посiдали, прихилившися спинами до каменюки. Дво║ почали зараз же крутити цигарки i позакурювали ┐х вiд лампи, що причепили збоку на стiнi. Панько не курив. Вiн дуже втомився. Сьогоднi йому було багато роботи. Хотiлося вiдпочити. Поки товаришi курили й розмовляли, вiн мовчки сидiв, приплющивши очi. Залюбки згадував, що сьогоднi пiде додому, обми║ться, вiдпочине й побуде в сво┐й сiм'┐. Сiм'┐ всього - жiнка молода та маленький син, рокiв три йому було. Влiтку Панько хлiборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробiток давав йому змогу не вбожiти, ще трохи й пiдправляти сво║ господарство. Вiн тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так i в'являлась йому, а серед не┐ Одарка. I обличчя в Одарки так наче всмiхнулося до нього. Якесь любе, лагiдне почування обняло Панька, i йому так схотiлося швидше туди, до не┐ й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як вiн прийде, але завтра вже ж спита║ться: - А со менi татко принесла з сахти? Чудний! Завсiгди з матiр'ю, чу║, як на не┐ кажуть "вона", то й собi на всiх,i на чоловiкiв, i на жiнок,почав казати "вона". Треба буде взяти йому в крамницi яку канхветину. Бо так тобi любо обнiме за шию та й каже: - А со принесла? А Одарка дожидатиме його, хоч як пiзно вiн прийде,вона не ляже... Усмiх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотiлося побачити Одарку зараз бiля себе... Нi, самому бути зараз бiля не┐... - А ось i ми! - гукнув голос мало не над самим Паньком. Панько розплющив очi. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя вiдiрвався Панько вiд сво┐х мрiй i встав. З новим струментом робота пiшла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була. - Та ну його к бiсу,всi руки обшмуглявi - промовив чоловiк з бородою, спускаючи руку з молотком.Буде й стiльки! - Не глибоко буде, не розiрве враз,сказав Панько. - Дарма,удруге можна, коли треба буде. Панько позастромлював у попровiрчуванi дiрки патрони. - Ну, хлопцi, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти. Чотири шахтарi пiшли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого: - А що, от i принiс, що треба, й не загаялись. - Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смiтниках, що ти такий моторний,вiдмовив той. - Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрiю, а про вас i того нема! - вiдказав парубок, улазячи в цебер. - Га-га-га! - зареготалися шахтарi.От так утяв! - Утяв! - розсердився дядько Андрiй, уже стоячи в цебрi в той час, як iншi ще влазили. - Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий,- щоб не придавило коли в шахтi грудякою. Шахтарi знову зареготались, i пiд регiт парубок гукнув угору: - Пiднiмай! Цебер смиконуло й пiднесло вгору. - Стiй! стiй! - скрикнув дядько Андрiй. - А Панько? За реготом та за спiркою шахтарi зовсiм забули, що Панько мусить сiсти з ┐ми. Вони зирнули наниз i побачили Панька. - Стiй! - згукнув з усi║┐ сили парубок. Цебер спинився. Панько все це бачив. Вiн одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткi. Вибух мусить бути зараз - ось-ось. Коли цебер спуститься, то камiння вдарить просто на товаришiв. Все це вiн зрозумiв за одну мить. "Що бог дасть!" - промайнуло у його в головi. I перш нiж товаришi встигли гукнути, щоб спускати, вiн голосно крикнув: - Пiднiмай! Цебер знову смикнуло й вiдразу винесло нагору. Панько повернувся, щоб кинутися набiк у другий хiдник. Але саме в цю мить iз темряви блисконуло ясним огнем, потiм ударило, i важкий гугот струсонув шахту. Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем. Як дим розвiявся, товаришi кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, i його груди були однi║ю великою кривавою раною... 1893. I. 17. с. Олексi┐вка. CAM СОБI ПАН Я ┐хав залiзницею, третiм класом i, як звичайно, у вагонi з написом: "Для некурящих". Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожнiми, щоб вони справдi не курили, - це зна║ кожен