нув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля не┐. - Горпино! Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi. - Горпино! Доки ми будемо так мучитися?.. У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло. А вона все мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав: - Обо║ ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи менi, що ти ма║ш на думцi, скажи, бо доки ж так жити?.. Вона знов глянула на його сво┐ми позападалими очима i тихо спустила ┐х додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем рiзонув його. - А що я тобi скажу? - почала вона тихо.- Адже ти сам зна║ш... Я казала - не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодi║м зробивсь. - Нехай i так,- говорить Петро,- але ж ти зна║ш, я не тим це зробив, що... ти зна║ш, що не можна було цього не зробити... - Я знаю,тихо вiдмовила Горпина.- Усе те я. знаю... Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, нiж це сталося! Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски. - Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи сподiвалася! I вона тяжко заридала, припавши до колиски i б'ючись головою об ┐┐ бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула ┐┐. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi. V Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй головi, все чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед ночi, у його промайнуло в головi: признатися? В острог замкнуть... Там з злодiями, з розбiйниками... А хiба вiн сам не злодiй.? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А Горпина? Що тодi з сином буде? - Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка - не жiнка, наче й дитина - не моя дитина... Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегша║, як мене не бачитиме. I що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати, крикнути: "Це я!.." I в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий, i його позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його. I ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк у пана вiн уже вибув i жив дома. Вiн устав рано i мовчки почав справлятися бiля хазяйства. - Хiба все сказати ┐й? - думав вiн.- Нi, якось страшно. Нехай довiда║ться сама, як уже зроблено буде. I вiн вештався на дворi, не'ввiходив у хату, бо йому тяжко було бачити жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь, глянув на Горпину i знову подумав: "Сказати?.." Вона мовчки поралась бiля печi i не дивилась на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати. Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: ┐й тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, i тим-то ще тяжче ┐й на серцi було тодi, як вона пригадувала, що ┐┐ чоловiк - злодiй. Петро тихо йшов до волостi. Його перестрiвали люди, а вiн i не бачив ┐х,- так опанували його думки. А проте вiн був якось надзвичайно спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн iшов красти, саме так i тепер якийсь дивний спокiй обняв його. Але ж як побачив коло волостi громаду, серце заколотилося йому в грудях. Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться, та сказати самому старостi? Тим часом вiн наближався до громади. Вiн i сам не пам'ятав, як протовпився промiж людей аж до рундука. На рундуцi стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь у вухах, але ж слiв зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись до ┐х. Голова йому палала. Що це? Громада загвалтувала - це писар дочитав.Уже час. Вiн зняв шапку й почав: - Люди добрi!.. Громада трохи вщухла. - Петро щось каже, слухайте! - Та чого там йому треба? - Та слухайте вже, що чоловiк каже! Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав. - Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазе┐... I те промовивши, вiн упав до нiг громади. * * * Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодi║м, бо нiкому й на думку не впало, що з гамазе┐ вкрадено. Писар звелiв був арештувати Петра, та громада не дала: - Це наше добро, наш i суд,- гукали люди. Але громада нiчого не зробила Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й одвiз у гамазе┐. I немов удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не згадував про його. Сам Петро потроху заспоко┐вся. I Горпина знов стала його Горпиною, такою, як i перше була... I стали вони знову жити, як жили... 1884.