до палати вкотилась няня на ногах - надувних гумових колесах - i, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чiпко взяла молоду вiдвiдувачку за лiкоть, владно вивела в коридор... Няня в приймальному поко┐ зняла з не┐ лiкарняний халат, похапцем запхала до шафки. - Приходьте не приходьте - Одарцi вже нiяка профспiлкова органiзацiя не допоможе. Всi ждуть - з дня на день. Агонiя. - Що ждуть? - пролунало запитання. - А що можна ждати?.. Ось i ждуть... У не┐, дочко, така хвороба, вiд яко┐ тепер iще нiякого порятунку не знайшли. - Яка хвороба? - пролунало запитання. - Що й казати,мовила няня непевно.Хвороба вiку. Сама зна║ш... Дiвчина якусь мить стояла за ворiтьми лiкарнi, мовби не вiрила, що цей свiт зостався незмiнним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лiкарнi, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межi мiж життям i смертю, i ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла обiрватись - i тодi... Остерiгалася думати про те, що мало статися тодi... Близько почувся гуркiт по┐зда, що сповiльнював бiг, i ген через широкий майдан, вiльний вiд дерев та кiоскiв, майнув червоними цегляними стiнами вокзал... Дiвчина вже хотiла ступити через дорогу, перечiкуючи потiк автомобiлiв, як раптом-iз протилежного боку, з-пiд тiнявого накриття, утвореного гiллям плакучих верб, пролунав благальний окрик i затупотiло важке взуття. - Уже ┐деш?.. Куди ж так швидко? Дiвчина обернулась на крик i гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла на ┐┐ плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, iз яким сьогоднi ┐хала в автобусi вiд обласного мiста... - Пiдвечiркую в кафе, аж глядь - ти йдеш. Менi отут,ударив себе в груди,i серце заболiло...Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю! Матрос не так зрадiв, як здивувався, що дiвчина слухняно пiшла з ним до кафе, яке блищало скляними стiнами у вербовому затiнку. Й, коли вже сiли за квадратний пластиковий столик, спитав спiвчутливо: - Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? - i вiн ворухнув випнутими грудьми.Чи горе якесь? - I не дочекавшись вiдповiдi, сказав: - Я - Нестор Минайленко. А ти? - Галя. - Прекрасне! - чомусь неймовiрно зрадiв Нестор Минайленко...А ти звiдки? У нашому мiстечку таких нема. - Я при┐жджала до матерi,мовила дiвчина... - I так швидко вiд'┐жджа║ш? - Мати в лiкарнi. - Чого ж ти кинула ┐┐ так швидко? - допитувався. - Я прийшла до не┐ в палату, а вона мене не впiзнала. Пита║: "Хто ти?" - Та ти що? - вражено охнув матрос.Мати не впiзнала? - Вона зовсiм хвора. Не сьогоднi-завтра помре. - I ти хотiла по┐хати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лiкарнi? - Але ж не впiзнала! - силкувалася щось доказати дiвчина, бо слова спливали на язик порожнi й легкi, як сокоринкй пух.Пита║: "Хто ти?" - Значить, зовсiм втратила свiдомiсть... - Не тому,заперечливо похитала головою. - Не тому? - Вона зовсiм не пам'ята║ мене. Зовсiм.А тому що матрос, звузивши очi, недовiрливо приглядався до не┐, сказала: - I я там, у лiкарнi, теж не впiзнала ┐┐. - Ти не впiзнала матерi? - Нi. Матрос вiдкинувся на спинку стiльця... - Бачиш, Несторе,довiрливо мовила дiвчина, вiдчуваючи нагальну потребу висповiдатись комусь.Я нiколи не знала матерi, бо вона мене маленькою здала до дитячого притулку. Й нiколи не навiдувалась. Тiльки тiтка, ┐┐ рiдна сестра, зрiдка при┐жджала. - А батько? - Я не знаю, хто мiй батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати вже не скаже, й нiхто не скаже. Пiсля притулку я пiшла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось при┐хала до тiтки, випросила материну адресу.Досi говорила рiвним, монотонним голосом, та тут голос обiрвався, лице зсудомилось.Я не могла зрозумiти... не могла зрозумiти, чому вона вiдцуралась назовсiм! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотiла видати себе за бездiтну, не прославитись матiр'ю-одиначкою! Замiж хотiла... Але ж потiм! Потiм, коли я виросла... Хай би просто навiдалась! Навiть до тих, хто в притулку, матерi навiдувались! Я б тiльки глянула, я б тiльки взяла ┐┐ долонi в сво┐, притулилась до них губами, притулилася б щоками... Сльози текли до кутикiв уст... - Давай, Галю, сповiдайся вiд душi!.. - I я надумала при┐хати сама до матерi. Не збиралась нi звинувачувати ┐┐, нi дорiкати. Я вже доросла, так? Я вже самостiйна, так? Просто хотiла глянути на свою матiр. Нiхто цього права вiдiбрати в мене не може, навiть мати, так? Гляну, думаю, i по┐ду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Свiт великий, не без добрих людей... От i при┐хала. У палатi лежить, розплющила очi, пита║ в мене: "Хто ти?" Дiвчина вмовкла i задумалась, ┐┐ обличчя у вечiрнiх сутiнках хворобливо побiлiшало, а блакитнi очi поглибшали й потемнiшали. - Несторе,озвалась спроквола.Вона помре. А ┐й не можна вмирати. - Не можна? Чому? Така мати - страшна? Ти ┐┐ жалi║ш? - Жалiю. - А вона тебе пожалiла? - Нестор поклав на столi пудовi кулаки.Скажи, пожалiла? - Нi. Вона жила не для мене, а для... Розказували, ║ тут один. Любила! Купувала його любов як тiльки могла. Цiною мого життя... цiною життя сво┐х дiтей. Чужу байдужiсть купувала, чужу жорстокiсть! Чу║ш, Несторе, в не┐ ║ ще дво║ дiтей. Крiм мене. Я для не┐ - нiхто... пх жалко... - Себе пожалiй. - Вони ж не винуватi нi в чому. Як i я... Ми не вибира║мо собi матерiв i батькiв не вибира║мо. А якби можна було вибирати? То шепотiла, то голос ┐┐ лунав рiзко, i в тих перепадах тремтiв бiль. - Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав - нi батька, нi матерi, вони обо║ в нормi. В нормi, розумi║ш? - I я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю...Вона сповiльненим поглядом обвела кафе, вiдвiдувачiв, ковзнула по вербах за вiкном, увiбрала зорем лiсовi хмари на небокра┐, прудких ластiвок над верхами тополь.Чу║ш, Несторе... Матрос, списаний на берег, зачарований та║мничою мелодi║ю ┐┐ голосу, теж прагнув почути щось особливе... Дiвчiна й справдi щось почула - в ║ствi сво║му чи поза ║ством, а тiльки ввелася iз-за столика i, мовби звана тим покликом, пiшла з кафе... Блукаючи безцiльно, дiвчина знову опинилась бiля лiкарнi. Стоячи за огорожею, вздовж яко┐ росла кущами акацiя, вглядалась у вiкна. Деякi темнiли глухими бiльмами, деякi повнилися ясним мороком ламп денного освiтлення, i помiж них - заплющених увi снi й розплющених у напiвснi - силкувалась вiдгадати вiкно палати, до яко┐ сьогоднi заходила. Не запам'ятавши, тепер дорiкала собi, сповнюючись вiдча║м, наче вiд того, якби могла поглянути у вiкно материно┐ палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати... Вiд лiкарнi подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху по┐здiв - потрiбний ┐й по┐зд проходив через цю станцiю вранцi. Не опечалившись, а швидше навiть зрадiвши, з тьмавого примiщення, що тхнуло гаром, вийшла на пристанцiйний вокзал... Перетнувши майдан, дiвчина подалась до центру мiста... Ось нарештi i той цегляний комунальний будиночок блимав освiтленими вiкнами... У пiд'┐здi було темно, i, натикаючись на якiсь мiшки, ящики та вiдра, дiвчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала. Прислухалась - нi шереху за дверима. Постукала голоснiше - й майже тi║┐ само┐ митi дверi вiдчинилися, на порозi немов уродилася стрiмка хлоп'яча постать. Зараз, яв i вранцi, хлопчина скидався на злий дух, свавiльний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних - на косий розтин - очах не згасав, либонь, нi на мить. - Ви до матерi? - спитав Iлько.А вона ще не повернулася з лiкарнi. I так само, як удень, пiд його лiктем загойдались кучматi пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички Галi. I так само, як удень, мерехтiли карi вiчка, мов равлики, i ┐хн║ живе свiчення виражало непогасну цiкавiсть. - Ще нема║,мовила й дiвчинка. - Може, завтра вже випишеться,мовила пiзня гостя, вiдчуваючи, як у горлi засвербiло.Почекаю...Мiй по┐зд пiшов, а наступний iще нескоро. Пустите переночувати? Дiти дружно вiдступилися з порога, й дiвчина зайшла в квартиру, роззираючись. Квартиру складала одна кiмната, яка правила за кухню, спальню, вiтальню й комiрчину водночас. Бiля газово┐ плити стояв мiшок з картоплею; в старiй шафi з навстiж одчиненими дверцятами виднiлись торбинки, пакунки, банки, каструльки; стiл був завалений посудом, ложками, ганчiр'ям, серед якого лежав буханець хлiба й було розсипано пшоно; лiжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стiлець з одiрваною нiжкою звалився боком... Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пiзня гостя сказала: - Весело живете... Ви вже вечеряли? - Вечеряли,-поквапливо мовив Iлько.пли хлiб iз повидлом. - Зловили щось удочками чи нi? - Вона,кивнув на сестру,зловила великого карася. - Отакого,показала Галя руками.А йому попадались окунцi й дрiбненькi краснопiрки. Зварили юшку - з перцем i лавровим листям. Уже по┐ли... - Завтра на снiданок зготу║мо вареники з вишнями. - Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями,сказав Iлько. - А позавчора тiтка Лапиха кликала ┐сти вермiшель iз молоком,похвалилася Галя. Знову пiзнiй гостi цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що ┐┐ знову привело сюди? Який усвiдомлений чи неусвiдамлений поклик? Чому не змогла на вокзалi дочекатись ранкового по┐зда, аби податися геть iзвiдси - вiд матерi, яка й не була ┐й нiколи матiр'ю, бо вiдцуралася вiд не┐ ще в колисцi, а побачивши вперше, не впiзнала й мовила в напiвзабуттi: "Хто ти?" Чому не подалась геть вiд цих дiтей, якi не сьогоднi, так завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тiльки матiр, яка вже не зведеться з могили, а й батькiв, котрi вiдцурались вiд сво┐х дiтей ще до ┐хнього народження? Чому не втекла геть вiд сво┐х братика й сестрички, якi й не пiдозрюють про те, що зараз ось у ┐хньому занехаяному житлi опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а ┐хня рiдна сестра... А ┐хня рiдна сестра волею долi, завдяки вдачi рiдно┐ матерi, яка, народивши, не вмiла дати щастя сво┐м дiтям, бо мала слiде й нерозумне серце... - Значить, будемо стелитись, бо вже пiзно й пора лягати спати,мовила. Дiти кинулися до лiжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагались збити чорнi, як вугiль, подушки... А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно ┐й спало на гадку, що цю метку, чорнооку дiвчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то лiктями, то колiньми, неспроста названо Галею - так само, як i ┐┐, первiстка, зданого до притулку. I вже, мабуть, не вiрячи в ┐хню зустрiч, але в душi розкаюючись за свiй вчинок (зараз чомусь кортiло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й обидвi - Галi... - Де ж ви покладете мене? - спитала. - Ми спимо в одному лiжку всi тро║. Матерi нема║, то на ┐┐ мiсце... Ми вiд стiни, а вона скраю... У маленько┐ Галi був пустотливий вигляд, а Iлько супив чорнi брови й зовсiм не квапився роздягатись, як його сестричка. I коли ┐хня пiзня гостя вимкнула електрику, вiн, так i не скинувши сорочки й штаненят, уклався бiля голо┐ та холодно┐ стiки. "Лишенько, якi вони сухоребрi, якi недоглянутi, якi занехаянi. Самi ж i перуть собi... Й не вiдають, що ┐х чека║ завтра, пiслязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку. А коли до рiзних? I загубить тодi брат свою сестру, й можуть бiльше нiколи не зустрiтись. I я нiколи ┐х бiльше не побачу. Сьогоднi - востанн║. I вперше. Але до чого тут я?" Вона лежала на краю лiжка, там, де завжди лежала ┐хня мати. ("I моя мати",мимоволi подумалось). Дiти, поклавшись горiлиць, посвiчували в темрявi очима й дихали рiвно, насторожено. Худеньке тiльце дiвчинки пахло гiркуватими ставковими водоростями, i чути було, як ритмiчно й злякано б'║ться ┐┐ серце. I так само можна було почути, як б'║ться серце хлопчика. "А мабуть, вони чують мо║. Мо║ серце б'║ться навiть голоснiше, нiж ┐хнi, й вони зараз мовчки слухають голос мого серця". - Розкажiть казку,пошепки озвалась дiвчинка. - Я не знаю казок,подумавши, вiдповiла. - Ваша мама нiколи не розказувала казок? - здивувалась дiвчинка. - Нiколи... - Вона не знала нi однi║┐ казки? - Нi. - Мабуть, вона була вже зойсiм стара й позабувала,здогадався хлопчик. - Але ми зараз придума║мо свою казку. - Таку, яко┐ нiхто нiколи не чув? - прошепотiла дiвчинка. - Авжеж, нiхто не чув, бо ми ┐┐ складемо втрьох. Дiти принишкли в темрявi. За вiкном про┐хала машина, ┐┐ мигливе свiтло проникло в кiмнату, спалахнувши золотими iскорками в усiх зiницях. - Можна, я перша почну? - озвалась дiвчинка.Жила на свiтi баба-яга, костяна нога... - Е-е, це не наша казка,перебив хлопчик.Про бабу-ягу багато казок... Можна, я почну? Жив-був змiй iз дев'ятьма головами... - Е-е,заперечила дiвчiнка,про змi┐в теж ║ багато казок. - Дiти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде нi баба-яги, нi змiя з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку... Жили на свiтi брат i двi сестри. Старшу сестру звали Галя, й меншу сестричку мати теж назвала Галею. - Хiба так бува║ - двi сестри Галi? - засумнiвався хлопчик. - А чому ж нi? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею. - Ага, бува║,помiркувавши, згодився той. Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спiльну казку, й коли нарештi почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звiвшись на лiктi, дивилась на ┐хнi обличчя, намагаючись розгледiти те, що було вiдоме тiльки ┐й. I, можливо, ще не знала, а тiльки здогадувалась пiдсвiдомо, що нiколи не зможе кинути цих дiтей, бо вiднинi вони були ┐й не чужi, а рiднi, вiднинi вони були ┐┐ братом i сестрою, меншими, а вона - ┐хньою старшою сестрою, кровною, вже досвiдченою. Здогадувалась, що, сама гiрко скривджена, вона не захоче, аби цi двi крихiтки звiдали те саме, щоб вони були обдiленi ласкою, сердечнiстю, чулiстю. Хвиля материнського тепла пiднiмалась у ┐┐ грудях, i, схлипуючи крiзь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу голiвку, то м'якi й довгi пасемка дiвчинки, i в цю мить начебто десь далеко вiдступали всi кривди й образи, натомiсть душа сповнювалась свiтлом доброти.