удуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi. (Кiнець! Кiнець! Кiнець!) То б'║ в лiтаври мо║ надхнення. (Кiнець! Кiнець! Кiнець!) 27. Яблучкiна й Райський ┐дуть на Кавказ. Метушилась Прiся: - Баришня! А шофер перевозив корзини на вокзал. - Атв║тственной... Гiпо-по-по-там. Райський увiйшов до Ха┐: - Прощайте! I сказала Хая: - Менi рiшуче вас шкода... Опрiдiльонно... Шофер покликав: - Пожалуйте, машина готова. Райський пiдвiвся. ...А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками. Райський пiшов. 27, 28, 29. пхати. I цим ┐хати. ...Це, зда║ться, в Iбсена, а може, в Пшибишевського - сильна любов перемага║ нелюбов, i нелюбов любить. Так Хая комусь: - Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов. А йому: - Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова. Комусь: - Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу! Йому: - Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструацi┐. Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним. - Ка-арль! Ка-арль! I канарейкою летить Карло Iванович... ...А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма. Карло Iванович прийшов спати до Ха┐ i не принiс подушки. Хая довго мовчала. ...В саду "Гастроль" не було симфонiчно┐ оркестри - спiвав московський Пiрогов. Кричали: - Блоху! Блоху! Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости. Раптом вдарив духовий оркестр. Хая спитала: - Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович: - Я, д║тошька, забуфь! - Забуфь! Забуфь! I... почала розпiкати, i... почала. - Забуфь! Забуфь! Як i треба було чекати, Карло Iванович довго слухав, а потiм пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи. Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав мов не сво┐м голосом: - Рабiня! Рабiня! Шьо тi муша║шь меня? Рабiня. Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не сво┐м голосом. Хая перелякалась: - Зою, Зо┐чко! Йди сюди. Вiн уб'║ мене. Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся: - Рабiня!.. Рабiня! Два хота муша║шь! Хая теж пополотнiла: - Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попира║ш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнi║ в очах. Ох! Ох! Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зо┐ну кiмнату. I чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня! Хая обняла Зою: - Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки? Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом: - Вiн, ┐й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!.. I плачем заплакала... В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха┐но┐ кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович, блiдий, схвильований, сидiв край вiкна. - Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт║фалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно. I пiдвiвся: - До сфiтання! Пойду к сiп║. Тафольно!.. Мi с║фернi людi долько терпiм, но - тафольно!.. I рiшуче пiшов до себе на другий поверх. Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях. Пробiг (конфектно, карамельне) П║тушков. А 30 увечерi кур'║рським потягом Карло Iванович з Ха║ю ┐хали в Ялту. Карло Iванович говорив: - Шьо, д║тошька? Хая дивилась убiк... А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того: "пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом. КIМНАТА N 2 Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить. Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято┐. Надумавши встати, вона похмуро казала: - Срулю! Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на не┐ крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно: - Срулю! Макс хвилювався: - Як тобi не соромно ображати мене? Вiвдя мовчала, тiльки брови ┐й збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась. Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась: - Чого ти на мене, Максе, сердишся? Макс мовчав. - Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж? Макс мовчав. А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина. - У-а! У-а! Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила: - Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж життям i цi║ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiду║? I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити. - Я знаю! Я все знаю... Ша! Макс з благанням, як прибите цуценя: - Дюнiчко! Грiзно: - Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности. I серйозно: - Ти кого зараз студiю║ш, Гегеля? - Нi, Дюнiчко, Канта. Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги. Вiвдя - укра┐нка, Макс - ║врей. Макс казав: - Уй, яке гарне небо! Питала: - Ти вiриш у небо? - Гм! Навiщо вiрити... споглядаю. - Тобi хочеться молиться? - Так. Я хочу споглядати. ...Вони йшли в синагогу. А повернувшись додому, Вiвдя глузувала: - Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво┐ фанатики. Макс жахався. - Дюнiчко! Якi ж вони мо┐? I знову за стiною кричала дитина: - У-а! У-а! А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба. В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-сько┐ вiйськово┐ установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони. Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна. Макс брав книгу й читав уголос. О десятiй годинi Вiвдя казала: - Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя? Макс: - Не знаю. - А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна║ш, як шансонетки... Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала: Пошла я раз к дантiсту, К большому спецiалiсту, Чтоб он мн║ вставiл в дирку Зуб! Зуб Макс нервово перекосив обличчя. - Дюнiчко! - Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм... Потiм вона замислилась i додала: - А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером. Макс уважно дивився на не┐ крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка. Несподiвано: - Срулiку! Мiй Срулiку! Втягував шию в плечi й нахиляв голову. А за стiною знову кричала дитина: - У-а! У-а! До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi┐ - Христя. Така задумлива, як вечiрн║ небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партi┐ викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась. Вiвдя сказала: - Яка ти жалкенька. Усмiхнулась: - Я тобi, як друговi... ...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба. Каже: - Чого турбу║тесь! Хай викидають. Христя: - Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi┐. Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - ║хидно. - Тодi не будеш совнаркомовсько┐ пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на не┐, погладила ┐┐ нiжно долонею. - Я не одержую! А Макс хвилювався: - Я от вийшов з партi┐... i нiчого... - Ну, ви ж анархiст. Максовi при║мно було, коли його називали так. Вiн надхненно сказав: - Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого. Але Вiвдя обрiзала: - Який ти анархiст? Досить похвалятися. - Дюнiчко... Не хотiла говорити. Христя пiдвелась i заломила руки. Христя така маленька дiвчинка, хоч ┐й i двадцять шiсть лiт. Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях. У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила. Був у не┐ чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й ║вангелистка. Коли хто спотикався, вона казала: - Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися. А комендантовi гостиницi вона радила: - Заглянь, мо║ чадо, в ║вангелi║ от Матвiя. Комендант "гнув" матюком i т. iнш. ...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала. Цю нiч ┐й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос. ...Такий золотий, такий золотий! Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому. З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно. - Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не┐. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла. Каже: - Ви, бабусю, ║вангелiстка? Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали. Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша: - Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа. Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала: - Господн║ серце! I вони знову дивились одна на одну. ...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла ║вангелi║ й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не доста║ священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей при┐жджа║ з села, щоб купити ║вангелi║ чи то бiблiю. А ┐х i нема. Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк ┐┐ пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя. Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула. I на цей раз дивились в очi. Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала: - Максе! А зна║ш, що я бачила сьогоднi? Макс нашорошився. Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику. В кiмнатi стало зовсiм темно. Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий. Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне. Вiвдя казала: - Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна. Зареготала: - Божевiльна... Ха! Тобi не страшно? Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла. - Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице ┐┐ було таке, як оцей вiдблиск. Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует ┐┐ руки. Макс важко дихав. - Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi║ш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти зна║ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу. Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi. Казав: - Патологiя, Дюнiчко. Не сво║часно. Розсердилась. - Дурне! А все життя - що таке? Заговорив уперто: - Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя. I засоромився: - Може, не так, я не знаю. Менi iнодi бува║ жалко, що я покинув партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi... важко... Вiвдя закричала: - Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку! Хтось проходив бiля ┐хнiх дверей i зупинився. Тодi Вiвдя ще раз закричала: - Мовчи! Мовчи! Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда. Не спали майже до ранку. Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не┐ болiла голова. Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце. Баба Горпина казала: - А там у нас, на селi, поле. Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю. - Ну i що ж, що поле? Баба Горпина: - Цiле поле, як ризи Христовi. На не┐ теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що ┐й? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки. А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону. Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно: - Слухайте, що з мо║ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн ┐┐ любить... А менi що робити? Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда║. Макс: - I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути. Христя спитала: - Ви з Вiвдею живете? На┐вно: - Так, живу! Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ┐й треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси. Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано: - Чого ти в кiмнату не йдеш? Тихо. - Дюнiчко! Вона засмiялась. Вiн просив ┐┐, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо┐ться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi. Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома. ...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не┐ Вольський. А по всiй гостиницi спiвали-басували. Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям. Баба Горпина ходила коридором i оповiдала: - Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви┐жджаю додому. Зна║те - там у нас поле. Перед од'┐здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на не┐ й тихо сказала: - Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю... Гапка: - Що з тобою, дитятко? Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу. Вечiрнiм потягом вона по┐хала на село. Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптя║вим. (Був такий у батальйонi Вольського). Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним. Повертав розмову на Вольського. Кiптя║в увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну. Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий. Макс образився й пiшов до парку. На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна. Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг. Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографi┐ дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами. На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв. Так зробив незадоволений Макс. ...Пiзно вiн пiдходив до сво║┐ кiмнати. Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя. - Чого ви так пiзно? Христя: - Я... так... Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася. Макс просто: - Вас, мабуть, турбу║ щось? Христя сказала: - Так, турбу║. Потiм скаржилась: ...У не┐ не органiзуються думки, а тому все, що вона чита║, нiколи не може привести до системи. Це для не┐ велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка. Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожн║, нежиле помешкання. Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу ┐┐ чекав Вольський, i вони йшли за мiсто. У недiлю вони пiшли теж за мiсто. Вольський казав: - Чудово сьогоднi... Вона: - А завтра? - Що завтра? - Завтра теж буде чудово? - I завтра. - I пiслязавтра? Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар. Розсмiялась: - Ця цинiчнiсть менi не подоба║ться. Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв. - Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий. - Агiтацiя! - i скривила обличчя. Виходили до залiзницi. Збiгли на насип. Вона: - От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо. Вiн: - Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя. Вона: - Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо. Вiн: - На то ║ семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо. Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я. Вiвдя казала: - Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв ┐┐ за руку й фамiльярно посiпав. - Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд. Вiвдя замахала руками. - Годi вам! Годi вам! Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього. ...Зайшли далеко й мусiли повернути. Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста. Вiвдя махнула рукою: - Прощай, поле! Десь несподiвано одкликнулось луною. Припинилась. Задумалась. - Це баба Горпина! - Яка баба? - спитав Вольський. - Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна... Вирвала руку й крикнула: - Бiжiм! Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити сво║часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не зна║. З не┐ пiдсмiхувались. Думали, що вона ма║ коханого, а тому й така розгублена. Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла. В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". пй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що ┐й не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив: - Завжди читати не можна, на легенi погано. А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо. Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе. Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось. Дивилась на книжки й уперто думала про нафту. Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно. Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати. Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл... I от вона почува║, що ┐й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться. ...Десь гавкав собака. Стала. Простягла руки в просторiнь, i ┐й стало солодко. "Невже я молюсь?" Пiдхопилась: "Кому?" А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського... Завтра прийдете, одержите... Сьогоднi нема!" Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала. Скоро прийшов i Макс. - Менi щось вам треба сказати. Ходiмте. Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не ма║ сили. Христя сказала холодно: - Я не пiду! Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно: - Я не пiду. В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло. - Дивiться, як пару║!.. Хiба ви не змерзли? - Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку. - Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш. Сiв. Сказала: - Щiльнiш. А то положiть руку на плече. Вольський: - Нi, мабуть, не треба. - Чому? - Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться. З iронi║ю: - А ви бо┐тесь? Просто: - Нi! Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!.. Вiвдя сказала: - Чого менi сiро? Подивився на не┐. Вона дiйсно була блiда й сiра. - А ви вiзьмiть себе в руки. - Ха!.. В руки... Спитав: - Не можна? - Нi, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато нас... як приголомшенi. Щось треба зробити велике, геро┐чне, а воно й маленьке несила. - А ви ще раз спробуйте. Сказав серйозно. Вiвдя нервово перекосила обличчя: - Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так! По-старому. Вольський: - Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя. - Так, краще не треба! Вона засмiялась. - Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе. - Це та сама Горпина?..- спитав Вольський. - Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась. Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки. Ще хтось гупав праворуч. А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де вiн? А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало. Вiвдя не знала, що Макс сто┐ть за_ дверима, але була майже упевнена в цiм. Це ┐┐ дратувало. Вона знову почала кокетувати. Вольський: - Я так не люблю! - А як ви любите? - i примружила очi. Сказав: - Ви мене не перший день драту║те... Що ви вiд мене хочете? Вiвдя здивовано: - Я од вас хочу? - Так, ви. Сказав уперто й рiшуче. Вона: - Це менi подоба║ться. Вольський: - А менi зовсiм не подоба║ться. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе. У Вiвдi загорiлися очi. - Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна║те, що за дверима Макс? Вольський мовчав. - З умовою, щоб дверi не замикати! Добре? Вольський мовчав. Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi. Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря. Нарештi вона сказала: - Ну, йдiть, я готова. - Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський. Вiвдя не вiдповiла. Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю┐й i вийшов. Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря: - Сво-лоч! Iще пiдскочила до стiнки й билась об не┐ головою, зцiпивши зуби. Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс. Макс теж не дивився на не┐ i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов. Вiвдя мовчала. Праворуч i лiворуч уже не гупало. В гостиницi було тихо. ...А в вiкно знову бились снiжинки. Снiжинки... ЛЕГЕНДА I Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто: - Повстання! Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi. ...Iшла повiнь... Летiла буря... I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють. Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв ┐┐ Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три - пiшов у повстанцi. Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою. Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi║┐ кикнула. ...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася. Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох. ...А батько закатував матiр. ...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов... ...Ех ти, сибiрська каторго! ...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось. - Хто там такий? Одчепись! Зареготав: - Хлопцi, сюди! Бач, яка краля! ...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi ┐х ковiнька! Кричали: - Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу┐ живуть? Баба-свекруха сплеснула руками: - Ой, лишенько! Якi ж тут буржу┐, самi селяни проживають. Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв. - А Гордiй Пронь ║? - Та ║. - А Остап Забийворота ║? - Та ║. Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi. ...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було ж молока та ковбас - хоч собак годуй! - Вари вареники! Печи пирiжки! Варила, пекла Стенька... ...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ┐ли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ┐й, як у кози дико┐, тiльки хитренькi трошки. ...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала: - Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя? - Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу┐в бити. - Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози. Запитало товариство: - Невже жалко? - Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як що, то й плакати. А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли.. - Ух ти, кралечко! - цебто обняв один. ...А другий заiржав та й полапав трошки. Мовчала молодиця, думала, мабуть... потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари: - За волю... йдете? I крикнули хлопцi: - За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли. Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила Стенька до порога: - Цi║┐ ночi п'ять чоловiк присплю... Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi... ...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi. З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не┐. ...Гримали повстання... II Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений - розвеселюся..." То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся. ...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця. ...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця. Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi... Похилилася на тин кропива й дума║ про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi... ...Палали панськi ма║тки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi - чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися) . Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки... Гримали повстання. Лютували повстанцi. А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука. Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть. Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака. Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало. Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах: - Збираймося до гурту! Насува║ться чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи - чига║ воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запану║ нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло... Послухайте! Послухайте! Невже ви не чу║те, як вiки б'ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видира║мося з провалля? Один крок - i ми в голубiй кра┐нi, не буде кроку - знову безодня, темна, слизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!.. I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi ма║тки й череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi. ...I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров. Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали. Вже майже рiк люту║ юнак, i нездiбнi вороги зловити його. ...I от про┐здив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiха║ться до людей, наче вечiрня зоря до рiчки. Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд'┐хав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як неви┐ждженому кониковi, грають... ...Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка син║ море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валанда║ться, тому й куля його мина║. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля мина║, то ще й нiчого: ║сть такi дiди, на Чорномор'┐ були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист. ...Отож злiз юнак, з цеберки воду п'║. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; ┐й сина вороги закатували - червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку - та до уст сво┐х, та тужити. - Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, сто┐ть, а громада дивиться на нього. ..Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак: - Бабусю велика! Молюся тобi за тво┐ страждання, за тво┐ муки. Ти мiй ║диний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу ┐┐ на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами. Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв'язався з нечистою силою. I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з сво┐м загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його. Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрi┐, i журба була за далеким, неясним, невимовним... ...Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав. Iще знав дiд Чорноморець, де хова║ться юнак, i розповiв вiн людям, що наступа║ кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi ма║тки. Але вже надходив кiнець. Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель. ...Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi ма║тки, то було дiло юнакове - ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий вухатий собака. I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак: - Iде зима. Пiдемо глибше в лiси... Ще помстi не кiнець! I одгукнулося здалека та║мно: - Ще помстi не кiнець! I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро: - Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче... I одгукнулось: - Ой, Морозе-Морозенку... Та не чули тодi повстанцi, що насува║ться на них неминуче лихо. (Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви). ...А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо... Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!.. ...А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети - то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча... Довго-довго не здавалися повстанцi. Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки тро║ лишилося, а мiж ними Стенька-юнак. Ой, гудiв та й тривожно лiс... Не розповiда║ горлиця про свою дитину милу, що ┐┐ шулiка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув. ...Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I нiхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди. ...Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак: - Одпустiть мо┐х товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть. Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба. Погомонiли вороги й згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу смерть! А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть! I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що ┐х перехитрував юнак. Говорив вiн: - Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi - це найлютiша смерть! Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили ┐┐ в землю. Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн: - Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодi║м, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину,- покличте сюди громаду. Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодi┐в катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було. ...Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс. I сказав тодi юнак: - Тепер я буду сiдати на палю... Але слухайте! Слухайте! I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона: - Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже пала║ наше визволення, вже йде нова невiдома зоря... Слухайте! Слухайте!.. Але не дали ┐й говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на не┐ й зав'язали ┐й рота. ...А народ уже гудiв... Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю. ...Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть... Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню - ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть ┐й лiси невмирущу славу. I от бiля ставка, де верби похилилися, сто┐ть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею... ...Гей, гей! Гримали повстання... ...I були - тисячi, тисячi, тисячi. ЗАУЛОК З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiда║ сивий присмерк. Але на сходi почина║ться день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко. Леонiд Гамбарський допива║ вранiшнiй чай. Передчуття неможливо┐ радости остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста тривога. Сьогоднi буде - - рецензiя на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно вже вважав себе за червоного професора i навiть бiльше: будучи в Криму, в санаторi┐, вiн прочитав декiлька лекцiй i на афiшах стояло: - професор Гамбарський. А потiм вiн пригадав фiялково Мар'яну. Ця чванлива дiвчина завжди стояла перед його очима. - Тепер... Але це було трохи на┐вно, i вiн це розумiв. Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город. Iшла жура осiнньо┐ чвирi. Над мiськими болотами шкульгали дощi - холоднi й нуднi. Аркадiй Андрiйович прокида║ться рано й виходить у сiни. Потiм прокида║ться Степанида Львiвна. Мар'яна вдома не ночувала.- Мжичить холодний дощ.- Повз двiр про┐хав вiзник на "стiйку". Конi ледаче перебирають багно. Про┐хала сусiдка в рибний ряд. Напроти кричить пiвень на весь заулок. Аркадiй Андрiйович п'║ чай i йде на службу. Степанида Львiвна варить обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський. ...Конi нарештi вивезли вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш. Тротуар прокида║ться. ...А життя сiм'┐ таке: на баштi дзвiн б'║ дев'ять, i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав, що вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара. Але було просто: вiн закоханий у канцелярiю - безвихiдно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередоднi Рiздва (коли ялина, коли юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля не┐, наче живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети, сургучi i т. iн. ...Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка. ...На Глухайськiй вулицi кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль... ...А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також бiлий генерал на бiлому конi,- висять: Ленiн, Троцький, Раковський i малесенький портрет Карла Маркса. Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася, тому що вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс - з Петербурга! З того часу - не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львiвна каже: - Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi