ть-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не
приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з  гонором,  для
яких треба було дiстати авдиторiю.
   Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп'ята осiли дерева навкруги
лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
   Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки  вiд  розбитого
рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися  студенти,
що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх -  мадмуазель  Арйон,
яка бачила в цiм якийсь скандал.
   Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш
i варили ще другий  кулiш.  Баришнi  з  редвидату  дiстали  десь  ложки  й
запрошували до вечерi.
   - ...Чого ж ви нiчого не ┐сте, товаришу?
   До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I  тому,  що  сходив
вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз  багаття,  що  чим
далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi  побачив
хорошi теплi лiнi┐, до яких потягнуло. Вiн узяв ┐┐ пiд руку, i вони пiшли.
   - Я сама не люблю цi║┐ публiки. Обивательщина.
   Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно
й щиро, Сайгор за не┐, чи не за не┐, а за  себе,  почервонiв,  вiдчув,  як
прилила до щiк хвиля крови. I  раптом  подумав,  що  стрiне,  можливо,  цю
баришню в  городi,  що  вона  й  там  фамiльярно  заговорить  iз  ним  про
обивательщину, i було непри║мно.
   Пiсля кулешу сидiли  за  театром  на  заходi.  Бачили,  як,  обнявшись,
промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
   Тоня й студент.
   - Ви - комiсар? - спитала Татьяна.
   - Так.
   - Я вас бачила. Ви приходили  в  наш  редвидат  у  тiм  мiсяцi.  Я  там
машинiсткою.
   - Мабуть, приходив...- I згадка про редвидат  iще  далi  вiдкинула  вiд
нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
   - Пора б починати! - i  пiдвiвся.  I  в  цей  момент  прозвучав  перший
дзвоник. Смеркло.
   Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп'ят, якi  сидiли,
чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити  вступне  слово:
для кого? Потiм сказав  студентовi,  що  даремно  турбували  його  i  всiх
учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi  публiки  з
вiлл.
   - Дружок! Дружок! - закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
   Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у  напiвтемрявi  два  холодних
розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
   Вiн iз злiстю кинув:
   - П'шов! - i вдарив собаку ногою.
   А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансь║.
   -  Вiдомий  балаба║чник  Букетов-Розiн   зiгра║   зараз   iмiтацiю   на
знаменитого санкт-петербурзького Андр║║ва: "Св║тiт м║сяц ясний".
   Тип оголосив, як конферансь║, i взяв балабайку,  як  артист.  Звичайно,
ребята  гучно  вiтали  його.  Тодi  вiн  iще  зiграв.  Потiм  виступали  з
декламацi║ю революцiйних  вiршiв  "робочого"  поета  Бальмонта  баришня  з
редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацi║ю.
   Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
   Через пiвгодини, коли розтанули на заходi  останнi  вiдблиски  й  вiлли
поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки "на користь".
Через годину зал був  повен  й  не  було  квиткiв,  але  вже  нiкому  було
виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати мiсця дорослим, i  тут  узнали,
що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
   Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
   - Я ж казала - скандал буде!
   Учасники дивувались, чому вона радi║, а вона  радiла  тому,  що  ┐┐  не
одурило передчуття.
   Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
   - Як смi║те! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
   Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторi┐:
   - Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник  пiдiйшов  до
ворiт.
   - Товаришу, ваш партiйний квиток!
   Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
   - Зна║те, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене  дядя,
i папаша, i сестра - комунiсти i брат страдал на фронтi.
   Тодi хтось закричав:
   - Геть комунiстiв! - I тихо додав: - Таких!
   Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторi║ю. Договорились  так:
виступить мадмуазель Арйон i тип  Букетов-Розiн.  Тип  на  цей  раз  хотiв
здивувати публiку ║врейськими анекдотами, але авди-торiя  його  освистала.
Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали.  Тип  скочив
на лаву й закричав:
   - Н║в║жди!
   Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
   Мадмуазель Арйон казала:
   - От. Вийшло по-мо║му. Хiба не скандал?
   Спектакль  скiнчився  все-таки  нiчого:  мадмуазель  Арйон   проспiвала
"душещипательний"  романс,  який  подобався  авдиторi┐.   Навiть   бiльше:
Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив  у  присутнiх  пробачення  за  свою
нервовiсть. Йому "пробачили" - i вiн зiграв свою iмiтацiю.
   Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi  цiлi  групи  iмпровiзувати:
декламували, спiвали, а наприкiнцi  хтось  ударив  по  клавiшах  розбитого
рояля, i явились танцори.
   Iще хтось крикнув:
   - "Iнтернацiонал"!
   Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
   Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
   Витягав важких крижнiв i побiдно  держав  ┐х  над  головою.  Бiля  його
вертiвся й показував зуби Марчик.
   Небо поринуло  в  зеленiй  перебiжцi  зiр.  Зорi  казково  жеврiли  над
вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
   Дерева та║мно вiдступали в  темряву  i,  як  велетнi  невiдомих  кра┐н,
тяглися до синiх верховин, до синьо┐ прекрасно┐ безоднi. З села  на  вiллу
залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.

   IV

   Глуха нiч. На  вiллi,  на  вiллах,  за  вiллами  -  темно-зелена  тиша.
Прича┐лась, слуха║. Тiльки де-не-де  прошелестить  торiшн║  листя,  трiсне
гiлка: то закоханi юнаки  й  коханки  пiзнали  в  урочистiй  задумi  дерев
радiсть великого та┐нства.
   Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм  запашнiм  сiнi  бiля
театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип - iз  мадмуазель  Арйон  в
кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки  окремо;  до  Сайрона  фатально
тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але  пудель  не  рухався.
Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
   - У вас вiн завше такий нав'язливий?
   - Ви до мене?
   - Так.
   - Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забува║ сво┐х друзiв. Ви йому
дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороня║ вас... Поки образите.
   - Да, цiкавий пес.
   Мадмуазель Арйон це подобалось - i вона ще розказувала про талановитого
пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо  це  б  значило
викликати ще один "скандал".
   Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали  над  вухом  i  палили  руки  й
обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв'язно  говорила.
Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв'язно говорив
тип.
   - ...Ви не спите?
   Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
   - Вам не холодно?
   - Нi.
   - Я думаю,- i засмiялась.
   - Що дума║те?
   - Думаю - не холодно.
   Несподiвано фаркнуло:  "iдiотка".  Потiм  рахував  до  сотнi:  заснути.
Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що
безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили.  Просковзнула  мисль  -
мабуть, вiд нуди - як клапоть туману: пiдлiзти до  Татьяни  й  навалитись,
облапати ┐┐ - один чорт, натяка║ ж смiхом!
   Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
   Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i
десяти-п'ятнадцяти крокiв -  почув  голоси.  Потiм  знайомий  мотив:  тихо
спiвав Григорiй. Зупинився.
   Будьонновець на конi,
   Комiсар в каретi,
   А бiдненькi партизани
   Сидять в очеретi,-
   вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
   - Бач, i сам спiва║ш! Чого ж ти так за комiсарiв?
   - Дурна! - вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.
   - I камунiст?
   - I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: -  Хiба
агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти зна║ш, що таке "чон"? Не зна║ш?  Ну  й
мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд  бариньки...  Ех!  Щоб  бариня
вгар║ла... много сахара по║ла... Держись! Ще раз агiтну!
   - Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
   - Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
   Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на сво║ мiсце.
   Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
   - Сеньйоре, не спите?
   Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна - не спали. Сказав тип:
   - Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда  на  ставок
купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
   Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
   - Хiба ви не пiдете?
   ..Не думав, пiдвiвся i взяв ┐┐ пiд  руку,  потiм  iнстинктивно  нахабно
прижав ┐й лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
   Зайшли всi в одну, зда║ться, жiночу купальню.  Тип  роздягався  поволi.
Тоня  прикривалася  спiдницею.  Сайгор  не   купався.   Мадмуазель   Арйон
звернулася до типа:
   - Вам подоба║ться мо║ тiло? Ви бачите?
   Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
   - Парле ву франсе? - i з розльоту полетiла у воду.
   Говорив тип:
   - У вас, Татьяно, чудове тiло!
   Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп'явся очима в  темряву,  в
тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на  якомусь  злочинi.
Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i
тип.
   Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку  Татьяну.
Вiд не┐ пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову.  Всi  побiгли
вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
   Простори  закутав  темний  серпанок  ночi.  Далеко  за  ставком  лунало
перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
   Коли звернули з  дорiжки,  шелестiло  листя.  Обходили  столiтнi  дуби.
Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком.  Проходила  глуха,  густа,
пiсляпетропавлiвська темрява.
   Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що  кажуть  у  цей  момент?  I
iнстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
   I тодi несподiвано сказала Татьяна - i несподiвано,  нiби  не  вона,  з
легким вiдтiнком болю:
   - Думаю от про що: жила-була дiвчина -  це  казка-бувальщина  -  росла,
пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла
з гiмназi┐ з золотою медаллю. I нарештi - стала машинiсткою. Щаслива доля?
Як ви гада║те?
   - Це ви про себе? - здивовано спитав, нiби  машинiстка  не  могла  мати
такого доступного минулого.
   - Так. Ну, як ви гада║те: щаслива доля? - I поспiшно сказала:  -  Проте
не треба. Це важке запитання - важко вiдповiсти.
   I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив ┐┐ руку. Помовчали.
   Заверещала мадмуазель Арйон.
   Проходив тихий тепловiй. I вiн, як  дзвiн,  легко  ступаючи  оксамитною
лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки,  i  невiдомо  рiс  запашний
дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно  зiдхав  зелений  Орiон  на
голубиних гонах.
   Росла нiч.
   Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений  крик,  потiм  надхнеyно
молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти
запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком
i положити в дуб шматок живого серця й струмок - вiд нього - диму, i знову
впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
   За пiвверстви кричали сичi.
   Од ставка запахло осокою.
   Баришня Татьяна говорила просто,  не  так,  як  баришнi  з  кавалерами,
спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
   I Сайгор не мiг не вiдчути це.
   - От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж  дивне  явище  в  життi
людини. Але ми його нiколи не  бачимо.  Правда?  Думаю  зараз:  загубилися
сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони  в
стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище  в
життi людини - небо?
   Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чiтко.
   А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних  гiн
фаркне перламутровий ранок. Задума║ться за ставком -  рожевий  чуйний,  як
сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
   - I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто -  людина,Татьяна
зупинилась.- Як ви гада║те: банальне це слово? Я думаю, нi.  I  думаю,  що
мислi на тему "людина", поки iсну║ земля, завжди будуть свiжi, як  наливне
яблуко на яблунi... Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто  не
бачить ┐┐, бо видно тiльки машинiстку. Це  я,  звичайно,  не  про  себе  -
взагалi.
   Потiм Татьяна скинулась.
   - Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так:  i  справдi,  все  це  тiльки
iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Зна║те, всього не пiзна║ш: життя коротке, а
Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
   Сайгор був здивований.  I  бiльше  за  все  дивував  цей  тон  -  надто
впевнений. I тут же вiдчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь -  не  то
винним за те, що досi не давив на  сiнi  цю  баришню,  як  тип  мадмуазель
Арйон, не то винним за щось iнше.
   I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в
║дину гармонiю.
   - Що ж ви мовчите?
   Пiдходили до стiжка.
   - Зна║те, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто  несподiвано  для
себе сказав Сайгор.
   - Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко  лягаючи,  не
то жартома, не то серйозно сказала:
   - Ну, iдiть до мене.
   Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
   Мовчала.
   Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
   Мовчала.
   Тодi, не думаючи, лiг на сво║ попередн║ мiсце.
   Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i
по черзi запитували:
   - Ви самотня? Ха! Ха!
   - Я - самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна.  Тодi  ж  Сайгор  знову
примiтив пуделя, який i тепер  лежав  бiля  його  нiг.  I  тодi  ж  раптом
рознервувався.
   Вiд компанi┐ кричали:
   - Ви самотня?
   - Я - самотня! - зiдхала Татьяна.
   Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик - дзвiнко, як дзвоник.  Зiрвався
метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об  дерево.  Сайгор  даремно
гадав заснути - не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
   - Чорт!
   Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд  стiжкiв  далi
на дорогу.
   Хто чорт - невiдомо. I iнстинктивно  оглянувся.  Побачив:  за  ним,  як
примара, брiв пес.
   - П'шов!
   Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
   Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на
порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв'я фаталiзму.
   I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день;  i
резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель
Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
   - П'шов!
   Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню -  нiчого
не було. Згадав - щось забув дома, в городi.
   На сходi  невiдомо  рiс  день.  Починався  свiтлими  стежками.  Запахло
ранком.
   Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй  блiдi  червiнцi.  Кричали  з  сiл
пiвнi, i тремтiла,  горiла  буйна  земля.  Скоро  зiйде  сонце,  зазгучить
промiння, i хтось  упаде  на  землю,  i  хтось  крикне  збентежений  крик.
Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
   На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу.  Сайгор
подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
   I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце,  згадав
день, нiч - там - i почервонiв.
   Перша вiлла на узгiр'┐ майнула бiлим крилом i пропала за обрi║м.
   Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.



   "ЛIЛЮЛI"

   Павловi Тичинi

   I

   Вилiта║ експрес i курить.
   Тодi в калейдоскопi:
   - жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз
   осiнньо┐ магiстралi.  Провалюються  темнi  горизонти,  оселi,  байраки,
глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки,  содовi  заводи,  шахти,  домни.
Експрес  перелiта║  яри,  могили,  похмурi  перевали,   i   чути   далекий
надзвичайний гул.
   ...А за Тайгайським мостом,
   де почина║ться робiтничий поселок:
   - реальнi результати капебеу.
   То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов  iз  нiмого  мертвого
кола й шпурля║ в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
   Це зна║ город.
   ...А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго  й  спроволока  гудить
заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.
   - ...А що пiд Тайгайським мостом?
   Там теж гудки: то паровики - i в степ, i на станцiю.  То  за  кар'║рами
пронизливо "кукушка" - кар'║ри далi, за кiлька гiн.
   Товариш Огре живе за мостом:
   справа,  недалеко,  коли  з  города.   Вiн   татарського,   казанського
походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним
живе дво║. Так що газетна сучаснiсть.  Прекрасна  газетна  сучаснiсть,  як
запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне  новi  сап'янцi  й  тихо,
нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
   - Iзмайле, ти чудак.
   Товариш Орге мило всмiха║ться:
   - Чому чудак?
   I справдi, чому чудак?.. А у вiкно  лл║ться  блакить,  а  десь  кричать
паровики.Горбун теж усмiха║ться.
   ...I прийшла ще Маруся, i тому,  що  вона  якась  екзальтована  дiвчина
(горить i тече п'яною вишнiвкою), думайте: каесему.
   Так. Верещить:
   - Бачила барахло минулого: академтеатр.
   Точка... Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного
часу... Чу║те?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
   I  розказу║:  полiтперевiрка,  готовляться.  Ха-ха!   -   Горбун   узяв
партквиток.
   ...А Льоля подивилась на Марусю й подумала: "Боже мiй,  хоч  би  скорiш
вечiр, хоч би не провалити пародi┐ на "Лiлюлi".
   Так що  сьогоднi  дебют:  пародiя  на  "Лiлюлi".  I  Льоля  надзвичайно
наелектризована.
   ...А це в даль майбутнiх вiкiв:
   - Зима в п'ятiм роцi ново┐ ери була хора, бо довго  не  було  снiгу,  а
була чвиря. Потiм  випав  срiблястий  снiжок,  але  задмухав  пiвденний  з
Озiвського моря вiтер, i  снiжок  -  срiблястий  -  розтанув.  Зимою  були
калюжi,  i  туберкульозний  город  (90%  сухотних)  занидiв  у  журi.  Це,
безперечно, було боляче.
   Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять  день  -  по  календарю,
мiсяцеслову, Юлiянському, i Укра┐на стала жити по  Григорiянському  новому
стилю, "в стилi" уесесер.
   Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був  ранiш
рiздва приблизно (хто зна║?) на тиждень. I це були не  диканськi  фантазi┐
генiального Гоголя, а просто - факт.
   Пiд Новий рiк снiгу не було, i, зда║ться, за Тайгайським мостом не  гув
гудок. Тiльки гули паровики - i в степ, i на станцiю.  Але  про  цi  гудки
потiм.
   ...З товаришем Огре в тiм же домi живе
   й француженка Фур'║. Коли Фур'║ брала  вiолончель  (а  в  степу  кричав
гудок), вона, Фур'║, думала i про вiолончель, i про Бордо.
   I ще сказати: дiм iз фасаду - в дим, а заднi вiкна  виходять  туди,  де
рейки спiшать од станцi┐ й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
   ...Так що сидить горбун Альоша
   (некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i перепису║  геро┐чнi  п'║си
для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i  з  тендiтним  бiло-рожевим
обличчям. Обличчя нагаду║ серпанкову фату -  пiд  вiнець.  Вона  працю║  в
мiсцевiм пролет -
   - культi, в театральнiй студi┐,
   де керують (в пролеткультi) один бувший  половий  тульського  трактиру,
один бувший-небувший швайцар (вiдкiля - в анкетi не записано) i  вiсiм  чи
дев'ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти  щиро  вiддаються  працi,  деякi  навiть
члени капебеу.
   ...Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю  на
"Лiлюлi"?
   ...I ще сказати: напередоднi Нового року  над  городом  паслись  зорянi
отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному  багато  справ  i
кожний кудись спiшив.
   ...Зда║ться, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
   От.
   ...Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це  веселечнiсть.  Це  всi
знають.
   Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед,  мов  дерево,
мов рослина, щоб потiм умерти, але про останн║ не знати - про смерть. Так.
Люди завше хочуть жити - i це велика правда, яка на землi, без  яко┐  буде
порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як  пiд  Новий
Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як:  "Свiтлана".  Це  так;  сказано
так, бо митець пiзна║ свiт.
   ...А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах - тоску║  або  рипить  i
ви║. До цього звикли, цi║┐ жури не знають. Митець зна║...- Маруся улетiла.
   I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I  знову  у  вiкно  лл║ться
блакить.
   ...Ти будеш на пародi┐?
   - Буду, Альошо.
   Так що пародiю на "Лiлюлi" будуть ставити пiд Новий  Рiк,  сьогоднi,  в
пролеткультi.
   ...Товариш Огре - в капебеу, в  експедицi┐,  в  редвидатi  i  ще  десь.
Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу,  але  потiм
механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре
можна бачити всюди й нiде.Льоля в партi┐ не була.
   ..Льоля?
   - Ну да, жiнка товариша Огре.
   ...Вечiр.
   З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту.  Побувати  треба
дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
   При┐хав давно.
   Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз
перепису║ геро┐чнi п'║си для Льолi - для пролеткульту, для  iнших  клубiв,
де працю║ тендiтна Льоля.
   Горбун каже:
   - Iзмайле, подивись у вiкно.
   Товариш Огре пiдiйшов i  подивився  у  вiкно...  (Горбун  -  некрасивий
карлик, ║внух, без рослини й пом'ятий, але  його  очi  нагадують  Голгофу,
коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
   Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
   - Бачиш? Завше  так:  паровики  чогось  су║тяться,  шиплять,  свистять,
гудуть. А навкруги - бруд, грязь... Що  це?  Не  зна║ш?  А  коли  паровик,
минувши депо, вилiта║ в степ, вiн кричить не то радiсно,  не  то  журливо:
"Гу-гу-у!... "I от недалеко  спускають  пари:  "Чох-чох!...  "А  я  чомусь
думаю, що паровик гудить спроволока так: "Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!"
   I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
   Льоля сказала:
   - Ти, Альошо, фантазер. От i все.
   Товариш Огре сказав:
   - Так, вiн фантазьор. Але вiн художник.  Це  правда:  паровик  у  степу
кричить "капебеу". Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо,
художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
   - А пар по насипу стелеться - ви зна║те чому?..  Коли  потяг  мчить  до
семафору - ви зна║те чому?
   I засмiявся тихо й щиро.
   Товариш Огре спитав:
   - А чому?
   ...Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою,  коли
вели легендарного Христа на Голгофу.
   ...Сказала й Льоля:
   - Ну, говори...
   ...Вже зовсiм присмерк.
   I далеко, за паровиками, що шиплять,  свистять,  за  брудом  вугiлля  й
пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби
химерний вартовий забутих заулкiв города... А  далi  степи  прича┐лись  на
глухих неосяжних гонах. Iз станцi┐ вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
   - Гу-у!..
   ...Альоша не сказав чому i знову
   переписував геро┐чну п'║су для Льолi... А Льоля бiля вiкна  й  поспiшно
пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо  Льоля,  хоч  i  сама
прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без
мережива на панталонах.
   ...Запалили електрику.
   Посерединi - залiзна пiчка, а збоку - рояль. А ще збоку  бiля  стiни  -
туалетний столик. пдять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи,  в  помкомгол.
Але це буквально. А втiм, без  одеколону  нiхто  не  може:  нi  Льоля,  нi
Iзмайло, нi навiть Альоша.
   На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси
покинула - революцiя) купувала й любила туалетнi прибори,  щоб  пахло  вiд
не┐ молодiстю, радiстю,  гiмназi║ю,  закоханими  вечорами,  коли  хочеться
кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може,
ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де  цiлий  свiт
минулого.
   ...Товариш Огре похапцем рiзав  на  маленькi  шматки  маленький  шматок
бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора... I знов
у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
   Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було,  чого  поглядав  туди
некрасивий карлик Альоша.

   II

   Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так  генiально,  мов  замрiянi  фантазi┐
генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно...
   ...Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимово┐  весни.  Льоля
пiде потiм-  ще  рано,  вона  ще  встигне  зробити  репетицiю  пародi┐  на
"Лiлюлi".
   ...До трамвайно┐ постоянки - сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились
на вечiрн║ небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще  вийшли  з
двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися  знову  до
двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.
   ...Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi  й  одразу
сховались... Так бува║ часто, коли почина║ темнiти  i  в  порожнiй  вулицi
бiжить тротуаром похилий пес.
   ...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцято┐, а потiм
пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде  стрiчати
Новий Рiк по новому стилю в "стилi" уесесер. Це ж там  вона  буде  ставити
пародiю не на Ромена Роллана, а на  постановку  "Лi-лю-лi",  п'║си  Ромена
Роллана. так що на постановку  мiльярди,  а  колiзей  без  плебе┐в.  I  от
ставили пародiю на "Лiлюлi". Товаришка Льоля Огре.
   На постоянцi була й Маруся. Прилетiла,  влетiла,  ковта║  слова  й  так
розказу║  газетну  сучаснiсть,  так  од  не┐  пахне  життям,  що  хочеться
заверещати на всю землю, як Глаголiн у "Собацi садовника".
   I летять уривки:
   - Тодi духмяний сум не  бува║  п'яною  радiстю,  коли  вмирають  дзвони
кармазинового сонця за тихими гаями сiльсько┐ iдилi┐. I як  Миклуха-Маклай
на островi Ново┐ Гвiне┐ вивча║ побут папуасiв, так...
   так...
   ...Маруся верещить:
   - Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi:  "Купiть,  бариш-ня:  тут
запрещонно║ про Ленiна". I це так серйозно, так  пiдпiльно...  Ха-ха-ха!..
Максимiлiяна Гардена з "De profundis".
   Присмерк. На тротуарах лежить присмерк.  Iще  заплутався  в  заулках  i
бiжить до "Дико┐ Кiшки", до  "Дитячого  "Спартака"...  а  десь  "ундервуд"
шаленi║, а десь стихiйна композицiя.
   I знову Маруся ковта║ слова, i знову розказу║ анекдоти, правду, про це:
   - На верандi сидить стара дiва й плаче.- "Чого плачете?"  -  Тодi  вона
скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер
┐┐ спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це  ж  жах!  Ви
чу║те: навiки! Тепер вона хоче ┐хати в столицю й ознайомитись iз програмою
капебеу, бо тепер хто ┐┐ вiзьме... Га?.. Кому вона потрiбна?
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   I Маруся так залива║ться, що прямо - чорт!.. А потiм знову про веранду,
про скелi, про  море,  про  морський  вiтер,  що  голубий,  мов  запах,  i
запашний, мов смак.
   Все переплуталось. Стихiя.
   ...А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимово┐ весни  -  з  товаришем
Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру  го-рода,  повз  мiськi
будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах  ходив  химерний  вiтер  i
перебирав полотнища.
   По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтово┐ революцi┐,  наче
вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтово┐ революцi┐.
   Але була жура: ватажки розтаборились,  загатили  всю  вулицю  з  наказу
виконкому, i були тiльки рисунки:
   - Так?
   - Так?
   Звичайно, справа зовсiм не в  рисунках.  Безперечно,  iлюзiя  прекрасна
рiч, але -
   - на жаль, не завше.
   ...Чу║те, потенцiальнi пiдсвинки з "прекрасно┐ синьо┐ свинi"?
   - Так?
   - Так!
   ...I шумiв трамвай.
   ...Гражданiн, ваш бiлет?
   Товариш Огре подав грошi.
   Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i  дивився  гарячими
очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову
верещала:
   - Це ж прелiсть, Огре! Чу║ш?
   Тодi товариш Огре розказав  про  фантазiю  некрасивого  карлика  -  про
гудки, про капебеу. Маруся залива║ться: це ж чудовий матерiал  для  поеми.
Але...
   - Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет  iз
сво║ю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими  окулярами
на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi  дротики,  i  вони  нагадують
йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський  океан,  i,
можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не зна║, чому
не приймають його поему. I тодi виходить поет iз  редакцi┐  з  безпорадною
тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".
   ...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
   - Що ж тут смiшного?
   - Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцi┐. Це ж прелiсть, Огре!
   Потiм вискочила з трамвая й крикнула:
   - До побачення, Огре! До вечора!  Буду  i  я  на  пародi┐...  Хай  живе
Пупишкiн - голова  пролеткульту  i  його  заступник  -  Мамочка!  О-о,  як
стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!
   ...Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!
   ...I знову була в цьому  така  химерна  фантастика,  що  провалитись  у
безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в  той  день  город  жив  невiдомим
загоризонтним життям.
   I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось...
   ...I раптом - здалось:
   - в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув  нечутно
- в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:
   ...о мiй прекрасний загоризонтний
   краю!
   Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на  зубатих  кварталах
степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання,  а
далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках  духмяних  степiв.  Отари
золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню...
   ...I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I  пливе  мiй
радiсний бiль у столiтнi  далi,  i  мiй  бiль,  мов  перша  пастораль  про
золоторунну Хлою...


   ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

   ...Товариш Огре,зиркнув у вiкно.
   - Хто це?
   ...Ну, да, товариш Пупишкiн.  Вiн  поспiша║  до  Тагайського  мосту  до
товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньо┐ пародi┐ на "Лiлюлi".
   ...I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?
   Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на  такiй-то  вулицi,  такий-то
N...
   - Живе?
   - Живе!
   - Ну i Бог з ним!
   Але хтось не вгомоня║ться.
   Тодi це:
   -  Товариш  Пупишкiн,  голова  пролеткульту  -  не  просто  голова:   i
письменник. Оповiдання його почина║ться фатально так: "Галя внесла самовар
i розставила чашки. Петро допiру прийшов  iз  заводу  й  принiс  iз  собою
декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн сво┐ оповiдання за чашкою
чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же  так,  що  ви  не
розумi║те?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!
   ...Це який? Це той, що йде!
   - Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн  же  ще  не  прийшов  -  не
пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.
   ...товариш Пупишкiн
   ма║ "чотирьох ребятьонков" i щиро сто┐ть на посту. Вiн дуже задоволений
iз балетно┐ студi┐. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з
шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки...- Ну, то вiльному
воля! Зна║мо цих архiнитикiв! Все ┐м не так!
   ...А як же так?
   - А так, значить, "вопче".
   I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
   ...Товариш Пупишкiн любить говорити,  як  вiн  захищав  Петроград:  "Ми
захищали Петроград... А коли приходить товариш  Мамочка,  заступник  його,
товариш Пупишкiн пита║:
   - Так як по-тво║му: битi║ не опред║ля║т сознанi║?
   - Н║!
   - Дурак! Битi║ завше опред║ля║т сознанi║. От тобi приклад i  доказ:  що
таке битi║?
   - Сознанi║!
   - Дурак!.. А що таке сознанi║?
   Товариш Мамочка хилиться на канапу:
   - Душенька! Яке може бути сознанi║, коли сплошна безсознательнiсть.
   Тодi товариш Пупишкiн розгорта║ книгу й рiшуче париру║ удар:
   - От тобi й Бухарiн сказав... нарештi й я тобi кажу!
   -Н║!
   - Дурак... ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?
   Тодi Мамочка в обiйми:
   - А ти не дурак, а  дура.  Ти,  голубок,  так  би  мовити,  пiд  пресом
авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть  i  да  здраству║т
колективне║ творчество┐". Понiма║ш? От де собака зарита: пролеткульт!
   Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу:  дух  нехороший.  Правда,  i
товариш Пупишкiн трохи того...
   - Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
   Мамочка:
   - Я?  Спати?  Потомствений  пролетарiй?  Нi  за  якi  коврижки!  Будемо
бодрствовать. До посл║дн║й каплi кровi... Понiма║ш?
   I т.д. i т.п., ets.
   ...Зда║ться, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?
   - Ну да!
   ...Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в  порожнiй  вулицi  бiжить
тротуаром похилий пес. Тихо вмира║ блакить. А з  заходу  насуваються  синi
тачанки.
   ...I знову на далеких пустирях тоску║ трамвай.

   III

   Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель.  Це
француженка Фур'║.
   Мадам Фур'║ вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля  себе
барахло, що залишилось пiсля революцi┐: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що
┐х нiхто не купував, а вона  думала  -  куплять.  Удень  давала  уроки,  а
ввечерi грала на вiолончелi, ┐┐ вважали за "iскопа║мо║", бо грошi за уроки
вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе,  а  майже
за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'┐м духом" i  вiолончелею,  музикою,
що сама творила.
   Француженка - породиста жiнка, i коли вона сто┐ть в охотнiм  ряду  бiля
барахла, вона iмпону║ сво║ю постаттю й сво┐м обличчям. До не┐ пiдходять  i
дивляться на не┐. А барахло лежить, i його не купують.
   Фур'║ каже:
   - Колего, товар хороший. Може, купите?
   "Колега" усмiха║ться й  нахабно  дивиться  на  ┐┐  обличчя.  Це  бiльше
випадковi завiтальники ринку: з  кокардами  на  капелюхах.  Спекулянти  на
Фур'║ вже не дивляться, i вона вже ┐м не каже:
   - Колего, товар хороший.
   Фур'║ вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi  для  не┐
друзi: i нарком, i провокатор - це логiка ┐┐ любови.
   ...А Льоля пiдвелась i зiдхнула.
   Тодi в кiмнату входить горбун.
   Вiн розказу║ про одну  комунiстку,  що  ма║  золотий  перстень:  колись
одбирали в паркасу на голодних, а  вона  "забула"  вiддати  й  тепер  хоче
комусь продати.
   ...Як по-тво║му: треба говорити про це чи нi?
   - Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.
   - А я от знаю...- I горбун засмiявся тихо й щиро  i  дивився  Голгофою,
коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв  i  теж  слухав  мадам
Фур'║: вiолончелю.
   ...А музика така:
   - на мiльонних шляхах, на  закинутих  дорогах  брякнула,  кинула  шпагу
зоря. Там же плентаються багрянi конi.
   ...I раптом шум: то за вiкном проходять  табуни,  мабуть,  каравани  на
пiвнiч...
   - Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
   Але вiолончель бурю  -  тодi  степовий  вiтер,  i  летять  в  чебрецеву
далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв... I  знову  гримiла
зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..
   ...Льольо!
   - Я.
   - Ти слуха║ш?
   - Слухаю.
   Француженка не стихала.
   ...I тодi ж, коли чу║ш вiолончель, мадам Фур'║ хочеться сказати,  що  в
життi не бува║ такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.
   I сiда║ поет, i хоче творити не безпорадний реквi║м, а  гiмн  весняному
шумовi. Вiн не хоче творити реквi║м, бо редактор iз золотими окулярами  на
носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й  дума║  про
життя, що воно обов'язково прекрасне, i дума║ про тайфун, якого нiколи  не
бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:
   - Савойя!
   I дума║, що савояри - убогi люди,  що  уходять  з  гiр  на  чужину,  на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка, i протiка║ вона по вiках невiдомо вiдкiля  i
невiдомо куди.
   ...Альоша сидить, задумався над геро┐чною п'║сою,  а  потяг  кричить  у
степу:
   - Гу-гу!..- довго, спроволока.
   I дума║ горбун тодi про Мафiю, i дума║, що вiн  нiколи  не  належав  до
та║мно┐ Мафi┐ - вiн тiльки врiза║ться клинком у нальоти плутократi┐,  його
бiль у Сiденгемi життя,
   ...I знову зажурно сказав Альоша.
   - Савойя! МАДАМ ФУР'к
   ..Льоля пiшла й сказала:
   - Драстуйте, мадам Фур'║!
   - А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю:  у  вас
Новий Рiк. Це радiсно... А я сюди вже давно при┐хала й звикла  по-старому.
Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно... Я буду святкувати i ваш.
   Льоля сказала:
   - Ви хорошая, мадам Фур'║, i я вас люблю за вашу щирiсть.  Мадам  Фур'║
збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.
   - Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно,  бо  я  забула  про
ласку.
   Потiм француженка заспоко┐лась i грала Льолi  якусь  маленьку  пiсню  з
Бордо, зда║ться, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й
туманна, як винний город далеко┐ Францi┐,  як  закинутий  берег  замрiяно┐
Гаронни.
   Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
   ще не зiбралась студiя, щоб готовитись -  генеральне  -  до  постановки
пародi┐ на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю  й  товариша
Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе
на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:
   - Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.
   I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:
   - Я люблю тебе, моя кохана.
   Потiм вiн провiв ┐┐ до само┐  квартири,  i  вона  цiлу  нiч  не  спала:
боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.
   ...Мадам Фур'║ два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо  i  ще  грала.
Француженка  прекрасно  володiла  вiолончелею,  бо  вона  була  колись   у
консерваторi┐.
   ...Проходив трамвай повз будинок - це було чути.  Ще  було  чути:  бiля
Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.
   ...У мадам Фур'║ була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать,  а
над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.
   Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй. ...Тодi  Льоля
подумала: мадам Фур'║ i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про  далекий
город Францi┐. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:
   - Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки мо┐й душi чогось браку║.
   Мадам Фур'║ сказала:
   - Я, Льольо, не скiнчила консерваторi┐ - i я не передам тонких  нюансiв
мо║┐ симфонi┐.
   Льоля сказала:
   - Ах, мадам  Фур'║,  ви  мене  не  зрозумiли.  Ви  так  надхненно,  так
талановито переда║те маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель
- жива iстота, i в нiй жодного дисонансу... А от у мо┐й душi не те.
   Француженка обняла Льолю й сказала:
   - Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка  лiта║,  як  метелик.  А  щоб  жити,
треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
   Льоля тихо дивилась на мадам Фур'║ й мовчала. Тодi француженка говорила
далi:
   - Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
   Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопа║мо║". Я знаю, це мене так... Але  я
вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм.  А
я, Льольо, труп.
   Мадам Фур'║ схилила  голову  на  вiолончель  й  задумалась.  Льоля  теж
задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:
   - Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiча║те Новий Рiк.  I  я  буду
стрiчати Новий Рiк - гарно: все дума║ш - "а чи не прийде щось iнше..."
   Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'║  пiде  стрiчати  Новий
Рiк, i ┐й було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам  Фур'║
стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.
   Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату,  бо  вже  час  було  ┐хати  в
город. Льоля згадала  скриньку  з  дрiбницями  бiля  охотного  ряду  i  на
тумбочцi пiдручники й французький роман, зда║ться, Гюго, i  Анна  Каренiна
французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.
   ...Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:
   - Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме  так  i  кричить
паровик, коли вилiта║ в степ.

   IV

   Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi - по  хронiку.  Там  його  стрiла
жiночий органiзатор - товаришка Шмiдт, яку вiн  часто  бачив  у  парткомi.
Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
   ...От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.
   ...Був зал, в -залi - буфет, а в буфетi - конфети, яблука та iнше. Ще в
залi  було  багато  дiвчат-робiтниць  iз  фабрики,  якi  вибiгали  в  зал,
пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло  дешевими  духами.
Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.
   - Ще?.. Та де ж вони. Господи...
   Вони чекали оркестрантiв.
   Ще було: пiрамiди (стояли  для  краси)  з  рекламою  -  "Папiроси  тов.
Петровскiй" i з рекламою - "Осiннi скрипки".
   ...Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:
   - Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?
   Товариш Огре сказав:
   - Ясно. Тiльки - ми!
   Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована.  Вона  п