робиться в його душi. Йому конче треба знати про Марiю Олександрiвну, коли вона, нарештi, ви┐здить з Петербурга. ...Вiн кроку║ берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i до всього, i дума║, що от вiн iде, а нiхто не зна║, яка це людина стражда║ так неймовiрно. Вiд патетично високого страждання, в якому вiн занотову║ i визнача║ кожен нюанс i найтоншу рисочку, Кулiш поволi переходить до цiлком реалiстичних пiдрахункiв - коли Марiя Олександрiвна могла одержати гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла ви┐хати. Цi земнi пiдрахунки трохи полегшують стан. Вiн навiть зайшов до кав'ярнi, випив чашечку кави i нiжно-млосно глянув на бiлявеньку пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйсько┐ сiм'┐, така чистенька, в мережаному бiлому фартушку i пишно накрохмаленiй наколцi. Вона зробила губки сердечком i мило почервонiла. Годi чернецтвувати! О, швидше б при┐хав цей степовий неприручении "Вовчок". Як ┐┐ за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Кулiша, справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi дасть волю всiй сво┐й пристрастi, i ┐м заздритимуть сучасники i нащадки! Вiн майже бадьоро повернувся до готелю. Порть║, побачивши його, люб'язно закивав головою. - Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми. Пантелеймон Олександрович майже вбiг до свого бельетажа. Швидко вiдчинив дверi номера. Так i ║. Вiд Каменецького. Що? Що таке? Марiя Олександрiвна ви┐хала з Петербурга 29 квiтня з Турген║вим? Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя. Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн полетiв догори ногами. З Турген║вим! Чому з Турген║вим? Як вiдпустив ┐┐ той телепень Опанас? Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив ┐хнi перезирки, його, Тургенева, упадання, лестощi? Не слiд обманювати себе. О жiнки, "ничтожество вам имя!". Вiн так ремствував, нiби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марiя Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i образливiше, коли зраджу║ "не дружина". Власне, вона не була i "не дружина". Нiким. У тiм-то й справа, що нiким, коли вiн жадав усiм сво┐м ║ством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш. О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть. По┐хали вдвох з Турген║вим. Вiн же скрiзь у квропi як удома. Вона вiдштовхнула його, укра┐нця, проводиря укра┐нсько┐ культури! Та що ┐й, московцi з походження, укра┐нськi брати?! Може, коли б не Опанас - i не писала б вона по-укра┐нськи, а може, й взагалi там бiльше вiн написав. Що-що, а мову вiн зна║ i в рiдному фольклорi коха║ться, як риба в озерi купа║ться. Вiн сам не вiрив цiй сво┐й думцi, що спала йому в злу хвилину, адже нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтiли недобрi вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною сво║ю посмiшкою. Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю". Ти хитрощами ввела в оману, звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну Сашуню, кревну, рiдну укра┐нку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також не пише, а хiба не можна ┐┐ бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки що нiхто так не панькався, як з цим Марком Вовчком. Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то Опанас писав "Народнi оповiдання". Нiчого, вона ще згада║ Кулiша. А зараз - швидше, швидше з Берлiна! Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися перед коханцями сво┐ми перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона з задоволенням, вихваляючи свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього. Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi. А хто ж прийме його беззаперечно? Що ┐й лиша║ться робити? Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних сентенцiй, тисячi плiток про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й самi по собi судять. Цей раптовий вiд'┐зд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони по┐дуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися. Вiн здав телеграму. Повернувся. Сiв у крiсло зовсiм знесилений i виснажений. Згадав рядки, якi писав колись хуторянськiй панночцi i, трохи перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марi┐ Олександрiвнi: - Знайте, що пiд мо║ю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем невгасимим пала║. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi, ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки". Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i його ображене почуття до Марi┐. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласу║ не тiльки на далеку вiдстань, а й на довгi роки... Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди взяли, що московка так мову опанувала, що сама цi оповiдання написала? Чоловiк писав. Я правив. Ти ж бачила як". - I з чого ви взяли, - сказала знайомим, скрививши губи, Олександра Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок, - що ця кацапка, московка сама оповiдання написала? п┐ чоловiк писав, а мiй чоловiк правив. Я сама бачила. Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не знала. Вона радiла, що розминулась з Кулiшем. 4 ...И ведаю, мне будут наслажденья Меж горестен, забот и треволненья. О._ Пушкiн_ "По┐ду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в каретцi сказала Iвану Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а вiн зовсiм просто заспоко┐в: "По┐дете до Дрездена - i все". Зараз i самiй було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинствi вчили ┐┐, як кожну дiвчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки - сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки. Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нiкому не потрiбнi серветки, якiсь накидки, набридлi комiрцi та нарукавнички, що горами лежали в комодi. Оце й зараз сидiла б i розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не потрiбних ┐й вза║мин з цим химерним самолюбом Кулiшем. А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а iдеально чистiй ┐дальнi пана i панi Рейхелiв i прислуха║ться до жваво┐ розмови Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича. - Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, - каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталi┐ вiйну. - Цього слiд було чекати, - кива║ головою Тургенев. - Усiм, хто стежить за ║вропейськими подiями, вiдомi слова Меттернiха: "Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що Iталi┐ нема як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi сво┐ незгоди з Кавуром, який, звичайно, в ║днаннi з Вiктором Емману┐лом i Наполеоном домовився про спiльнi дi┐, республiканець Гарiбальдi тепер заявив: "Насамперед треба очистити iталiйську територiю вiд австрiйцiв, а там видно буде!" Гарiбальдi збира║ сво┐ одчайдушнi загони для визволення Iталi┐ вiд австрiйцiв. - От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi, - мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись хоча б на мiсяць в Iталi┐, на власнi очi усе побачити! - Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матерiал для ваших майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато молодi - полякiв i навiть росiян - пробира║ться туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i через наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета: лише спостерiгача-мандрiвника, вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель. - Проте в такiй ситуацi┐ навiть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я також закричав би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе б за це рiзками з кiлькох сторiн. Молодому це нiчого - тiльки кров полiру║, а старому навiть-символiчнi рiзки - вже не те... Як один мужик сусiднього помiщика, якого "по-батькiвськи" хазя┐н на стайнi покарав, менi казав: "Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi порядки незрозумiлi, от тому душа й радi║, коли десь повi║ вiльним вiтром. - Уся квропа зараз цим живе. Кожна кра┐на, звичайно, посво║му, з сво┐х позицiй i iнтересiв, розцiню║ становище. Герцен уже в кiлькох статтях у сво║му "Колоколi" пише i весь свiй пал скерову║ проти Австрi┐, доводить, що сучасна Австрiя це не народ, а полiцейський захiд, зведена адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примика║. - А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних справах, i до його рiдних, - вставила панi Рейхель. Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумi║ все, але не наважу║ться встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно, з такою насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою чисто московською вимовою, i обличчя i весь вигляд у не┐ привiтно┐, хоча й стримано┐, росiйсько┐ жiнки. Марiя вiдчува║, що обо║ вони - i Марiя Каспарiвна, i ┐┐ чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi ┐м, немов давно чекали. Це справдi було так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росi┐ були радiстю. А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження! Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не опинились, таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi усе якось само собою ставало на сво║ мiсце i нiхто не мiг потрапити в нiякове становище. Коли вона так категорично вирiшила, що по┐де до Дрездена, вiн сказав: - Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi вже по┐ду до Парижа. Панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'┐ Герцена, з ним i за кордон при┐хала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля, i з ними згодом пере┐хала на його батькiвщину. Я знав ┐┐ ще дiвчиною, звик бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Зда║ться, вона була ближча з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член ┐хньо┐ сiм'┐ - як, чому - не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на не┐ увагу, вiрнiше, не зосереджував уваги. Для мене було досить того, що член герценiвсько┐ родини. Значить, людина своя! Тепер ┐┐ чоловiк Рейхель - директор Дрезденсько┐ консерваторi┐. Я давно ┐х не бачив. "Певне, i Герцен давно ┐х не бачив, - думала Марiя, сидячи в затишнiй невеличкiй ┐дальнi. - Певне, тiльки старi, давнi спогади з'║днують легендарного вигнанця з цi║ю, мабуть, помiркованою, добропорядною, надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною". Марiя Каспарiвна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю. "Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи ┐х. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди... ...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужинi? Нi, ще молодшою. Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I яких рокiв! Сорок сьомий рiк в Iталi┐. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого життя вартi тi роки. Потiм загибель дорого┐ добро┐ Лу┐зи Iванiвни - матерi Герцена - i маленького його сина, глухонiмого вiд народження, але дуже розумного i гарного. Хлопчик ┐┐, Марiю Каспарiвну, любив бiльше, нiж рiдну матiр, Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду Герцена сво┐, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на ┐┐ руках. Марiя Каспарiвна вже була одружена. Потiм сво┐ дiти, турботи, смерть малятка. Яке довге-довге, з вибо┐нами, з труднощами, життя. I надзвичайнi роки... ...А по┐хала молодим, дурним дiвчам, гадала - на пiвтора року. I, певне, вже нiколи не повернеться... ...Що чека║ цю молоду, з живими, цiкавими до всього очима жiнку, яку привiв Iван Сергiйович? А як вiн сам постарiв, зовсiм сивий. Марiя Каспарiвна пам'ята║ його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848 роцi, вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови - шматочок Росi┐, тодi вiдчувала: батькiвщина поряд. А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли зовсiм юним слухав курс фiлософi┐ у Нiмеччинi. У них був спiльний друг - Бакунiн. Марiя Каспарiвна спитала Тургенева: - Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, зна║те, про його торiшнiй лист Герцену й Огарьову, в якому вiн повiдомля║, що одружився з дочкою засланого поляка? - Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у Лондонi. - Так от, вiн писав, що живий, здоровий, - каже Рейхель. - Як не пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як i собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо його навiч, не почу║мо. Що лишилось вiд його буйно┐, лев'ячо┐ гриви? громоподiбного голосу? Перед мо┐ми очима вiн завжди в позi нестримного оратора, i я немов чую його полум'яну промову. - В якiй вiн абсолютно не зважа║ на реальну дiйснiсть, можливостi, - докинув Iван Сергiйович, - та й не зна║ i не дума║ нiколи про них, i навiть про завтрашнiй день. - Але запалю║ всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна уявити таку людину прикутою ланцюгом до стiни одиночно┐ камери? Десять рокiв фортецi австрiйсько┐, вашо┐, росiйсько┐! I от тiльки опинився на засланнi, в Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами i фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi". - Адольф його дуже любив, - зауважу║ Марiя Каспарiвна. I знову диву║ться Марiя: "Як могли бути друзями цей тихий музикант i бунтар Бакунiн?" - Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну, а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з чим багатогранна думка Олександра Iвановича. Йому я завжди вiрила беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi, яка намагалась охопити все сво┐м зором i безстрашно докопуватись iстини. - А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно ма║те вiстi? - пита║ Iван Сергiйович. - Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель. - Ну, вже й щодня! Ти перебiльшу║ш, Адольфе, - перебива║ його дружина. - Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак! Зна║те, як Герцен ┐┐ назива║? "Начальник штабу вольного росiйського слова". Марiя здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично розмiрено-iдеальна господиня iдеально┐ нiмецько┐ родини, - "Начальник штабу вольного росiйського слова"?! Марiя Каспарiвна всмiха║ться i маха║ рукою. - Це надто високе звання. Я просто скромна технiчна помiчниця, своя людина, старий друг сiм'┐, якому все чисто можна довiрити. - I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель. Марi┐ раптом захотiлось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб великi справи творилися. Без таких саме не обiйтись - стриманих, надiйних, не балакучих. - А хiба ви не по┐дете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева. - Обов'язково по┐ду влiтку. "I я обов'язково по┐ду влiтку", - подумала Марiя. - Певне, вiн i уявити не може, яко┐ сили набув у Росi┐. Та й ви цього не уявля║те, Марi║ Каспарiвно. Чи ║ де куток зараз, куди б не долiтав його дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все досяга║ вiрно┐ адреси - i туди, в Лондон, i до нас, до матiнки Росi┐. Адже те, що привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти! Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо захвилювалась - адже й вона везе щось, що наказано ┐й передати в руки дзвонаря, якщо побачить. "Хай продзвонить", - так просив Iлля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий. Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, ┐й наказував, не Опанасовi. - У цiй дiяльностi розгорнулась уся його натура, - мовила Марiя Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив i пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав силу сказати: "Замiсть слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете: Mut verloren - Alles verloren Da nicht's besser Nicht geboren. (Мужнiсть загубити - все загубити. Краще тодi й не родитися (нiм. ). - Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi уявляють перед собою ще бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве свою роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок сво║┐ друкарнi, вiн писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед для нього, врятувати сво║ життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи не було межi мiж особистим i загальним, - проникливо говорить Марiя Каспарiвна. - А яку чудесну справу вiн розпочав, що друку║ ту пота║мну лiтературу, тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й вивчали напам'ять, - сказав Iван Сергiйович. - Пам'ята║те, як Пушкiн писав: Я спрятал потаенну. Сафьянную тетрадь, Сей свиток драгоценный, Веками сбереженный От члена русских сил, Двоюродного брата, Драгунского солдата Я даром получил. Ты, кажется, в сомненьи... Нетрудно отгадать! Так, это сочиненья, Презревшие печать. - Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя. - Це його "Городок", - немов мiж iншим пояснив Тургенев, i Марiя заспоко┐лась. - Вiн i сам про сво┐ вiршi писав: "И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали в списках i не знали його послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К Чаадаеву"? Та хто ж з молодi, з нашого оточення не переписував ┐х? А в "Полярной звезде" вони, нарештi, надрукованi! - А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете Пушкiна цiлi сторiнки напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи не вiдмовля║тесь, - пригадала Марiя Каспарiвна. - Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев. - Я страшенно люблю поезiю, - раптом соромливо, якось подiвочому сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити. Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у мо║ життя. Я була таким сибiрським ведмежам, - вона повернула голову до Марi┐, - народилася в Тобольську. Скiльки тисяч верст до квропи, до того стовпа, що сто┐ть на межi з Сибiром! Пошта, газети, журнали мiсяцями йшли, а втiм, врештi таки доходили. Тодi тiльки вперше почав друкуватися "Евгений Онегин". У Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали, серед них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували - усi рiвнi. Так от "Евгения Онегина" з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку друкувався, цитували до речi й не до речi. Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi верств навiть до Вятки. А у Вятцi - було ┐й тодi дванадцять рокiв - зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi там з ┐┐ старшим братом i умовив вiдвезти ┐┐ до Москви, до його родини. Незручно, що вона замовкла. * * * - Ви й тепер не вiдмовля║тесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева. Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою, за рiдною поезi║ю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна? Вiн глянув чомусь на Марiю i побачив, що вона також це зрозумiла, розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче. - Почитайте Пушкiна! - сказала вона, нiба маючи право па дозвiл i наказ. - Гаразд. I не тiльки з пота║мно┐. Просто мо┐ любимi. Але перше для вас, Марi║ Каспарiвно. - Вiн з повагою схилив свою посрiблену сивиною голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше "Евгения Онегина". Не бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту. - О, що ви, - заперечив Рейхель. - Це така музика для мене - ваш Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода! Не мысля гордый свет забавить, Вниманье дружбы возлюби, Хотел бы я тебе представить Залог достойнее тебя... - почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя, Маруся Марковичка, знала - вiн чита║ i для не┐, i ┐й зда║ться, що вона вперше чу║ цi вiршi. Адже ж вона ┐х колись читала, правда, дуже давно, може, в пансiонськi роки. ...Воспоминания безмолвно предо мной Свой длинный развивают свиток... * * * А ця "Элегия"? ┐┐ треба читати i перечитувати наодинцi. Чому вона так давно не перечитувала i не вiдчувала цi║┐ насолоди? Чому вiн одбира║ такi сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi, нi, вони не сумнi, вони про його творчiсть, його власну, турген║вську... ...Но не хочу, о други, умирать; Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать; И ведаю, мне будут наслажденья Меж горестей, забот и треволненья; Порой опять гармонией упьюсь, Над вымыслом слезами обольюсь... Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"... Звичайно, вiн для не┐ чита║ i "Пророка", i "Поэта", але Марiя Каспарiвна просить прочитати "Анчар". Той вiрш, що в його прекраснiй новелi "Затишье". - Ти пам'ята║ш, Адольфе, я читала тобi ┐┐, перекладаючи, як могла, на ходу. I ще, будь ласка, оту улюблену мою "Грузинскую песню"! Ви не втомились, милий Iване Сергiйовичу? - Що ви! Але вже досить пiзно. Марi┐ Олександрiвнi з дороги вже час вiдпочити. Треба повертатись до готелю. - Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся. Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся... - Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого хлопчика познайомимо з мо┐м Сашею, пiдшука║мо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати. - А хлопчика можна навiть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бiга║, - вставив Рейхель. - Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Iване Сергiйовичу, ми вашу Марiю Олександрiвну влашту║мо. Поки чоловiк ┐┐ при┐де, ми постара║мось, щоб не сумувала i все було гаразд. "Вашу Марiю Олександрiвну", - про себе засмiялась Марiя, - немов справдi Iван Сергiйович за не┐ вiдповiдальний, а тепер вони перед ним. "Щоб не сумувала, поки чоловiк при┐де". Соромно як! Вона й не згадала його за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що Iван Сергiйович ┐де до Парижа. - Менi так шкода, що ви ┐дете! - сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелi. - I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi ┐┐ руки. - Я вам писатиму. * * * Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто цього не помiтив, крiм них самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв, а навiть найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно. Марiя Каспарiвна зна║: вiн зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячо┐, погляне на хлопчикiв: Сашу - звичайно, першого вони назвали Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого рояля, i гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи добре вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних. Одна найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi, але теж не в змозi побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють усi║┐ мiри, усi║┐ ваги того, що робить вона для всiх росiйських людей. От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пiшла до себе. Сiда║ за невеличкий робочий столиксекретер, вийма║ з шухлядки невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона ж рукодiльниця, - пiд ними - останнiй лист AI. Листи з Росi┐ до нього. Уважно чита║ розпорядження Герцена: "Надiшлiть циркуляри про пияцтво, попечителiв, про Пушкiна i, якщо цiкаво, справу Огризки (Ви зна║те, що його врятував вiд в'язницi Тургенев, вiн писав до государя - ач який?)". - Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi слiвця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI. "Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь з приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрi┐) i прочуханка "Современнику". Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший журнал у Росi┐. Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то особистi справи, i навiть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiну║ Некрасова, надрукував навiть цей надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе". "Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку квiтня дощ, туман i мла". Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти до листiв з Росi┐... Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи - i все про страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках Росi┐. Кожен лист мандру║ по кiлькох адресах, i найпильнiша полiцiя не здогаду║ться вже кiлька рокiв, що бiльшiсть ┐х пересила║ться через цю адресу, збира║ться тут, в квартирi тихого, добропорядного директора Дрезденсько┐ консерваторi┐, в рукодiльному столику його дружини. У Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росi┐, бо при┐хала вона з чоловiком вже давно з Парижа. Марiя Каспарiвна зараз дбайливо розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами вирушать вони далi, щоб потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на адресу Трюбнера, власника друкарнi, в якiй друку║ться герценiвська преса. А от записочки AI, його вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як ┐х надiслати в Росiю... ...Яка мила ця молода письменниця, у не┐ загорiлись очi, коли мова зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росiю, нею можна буде, мабуть, також дещо передати. "Ох, боже мiй, - написав ┐м Герцен у першi роки народження сво║┐ "вольной печати", - якби в мене в Росi┐ замiсть усiх друзiв була одна Марiя Каспарiвна, - все було б зроблено". Зараз уже багато невiдомих анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марi┐ Каспарiвни не знято i роботи ще додалось. Звичайно, - дума║ Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшу║, i чоловiк перебiльшу║ ┐┐ роботу. Вона ж росiянка, ┐й пощастило, що вона виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i з "собачою вiдданiстю", як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це Рейхеля. ...От чоловiк перейшов вiд Шумана до власних iмпровiзацiй. Марiя Каспарiвна вiдiрвалась вiд паперiв. Замислилась. Дивне життя кожно┐ людини. Але треба швидше закiнчити, пiдготувати що можна для Iвана Сергiйовича i лягати. День почина║ться завжди дуже рано. Трудовий день матерi, ретельно┐ господинi, помiчницi чоловiка i - "Начальника штаба русского вольного слова". Вона добродушно всмiха║ться на це прiзвисько. Що казати-Марi┐ Каспарiвнi це при║мно чути вiд Герцена. 5 Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках. Трапля║ться, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж вiн ║ в дiйсностi. Але ж справжнiй вiн такий, яким з'явився у сво┐х творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало знайомих (жiнок, жiнок особливо!) дивувалися-хiба ця проста, мовчазна жiнка i ║ автор "Народних оповiдань"? Часом Марiя дума║: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю Iвана Сергiйовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потiм, пiзнiше, коли по┐хала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрезденi, може, подарувала б... Але що я, господи, звичайно, краще, коли вiн спочатку побачить мою книжечку, мо║ найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше за Богдасика, не менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще, коли з письменником спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж зна║, не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i що в нiй знаходять чоловiки?" Вона раптом весело засмiялась: - Щось та знаходять! Але Герцен? Звичайно, вона хвилю║ться, як прийме Герцен ┐┐ книгу. * * * - Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексi┐вна Огарьова, i в ┐┐ тонi i в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед зна║: Тургенев вiдповiсть захоплено: "Надзвичайно гарна". I тодi вона скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа в красi жiнки, а не в талантi". - Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не красуня. Але це поетична, щира i розумна iстота, та ще й з великим почуттям гумору, властивим укра┐нцям. - Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси, такi неоцiненнi скарби, про якi вона й не гада║. Що ж до жiночого оточення - ти невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi друзi знають: воно тебе завжди приваблю║ дужче, нiж оточення чоловiкiв. - Що правда, то правда, - в тон йому вiдказав Тургенев, - але ж погодься, товариство чоловiкiв без присутностi добро┐ i розумно┐ жiнки подiбне до важезно┐ валки з немазаними колесами, якi роздирають вуха вiд нестерпного одноманiтного рипу. Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з ними Наталi Олексi┐вни, але помiтив ┐┐ пiдозрiливий ревнивий погляд, стуленi мiцно тонкi губи i замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!" Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину Герцена Наталi, ┐й вiн присвятив тодi свою п'║су. Вiн з Анненковим постiйно докучали ┐й жартiвливим запитанням, - хто з них двох ┐й бiльше подоба║ться i за кого вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось з нею? Тепер вона не викликала анi приязнi, анi симпатi┐. Найменшого вiдблиску щастя або задоволення не з'явля║ться на обличчi, навiть коли трима║ на руках маленьку дочку. Лише занепоко║ння. Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за вечiрнiм ча║м розповiдав з сво║ю неперевершеною майстернiстю рiзнi iсторi┐. "При┐де родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково - при┐зд Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'┐. Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що от-от, нарештi, ма║ здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини, i хотiлось розпитати про все. Не бачились майже рiк. Тургенев довго перебував у Росi┐, в сво║му Спаському, в Москвi, в Петербурзi. - Я цi║┐ зими поринув, мiж iншим, в укра┐нське життя, - сказав вiн. - У Петербурзi цiла колонiя укра┐нцiв i укра┐нок. Крiм панi Маркович, автора книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з укра┐нським поетом Шевченком, вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспi║м. Ти про це, певне, зна║ш ще вiд Савича, учителя тво║┐ Тати, його двоюрiдного брата також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi. - Так, я дiзнався тодi про ┐хн║ Кирило-Мефодi┐вське братство в Парижi. Дуже мало донеслося до нас. Укра┐на завжди викликала в мене iнтерес. - От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими укра┐нцями. Майже всi вони дуже милi, лiберальне настро║нi, - вiв Тургенев. - А молода нова письменниця наймилiша? - спитала iронiчно Наталя Олексi┐вна. - О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помiтив, в укра┐нцiв ║ сво║рiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi. - I ти, i ви всi зна║те, я не раз писав про укра┐нцiв, бо багато мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як завжди, коли хотiв швидше подiлитися сво┐ми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби! Але в цiй боротьбi, я писав про це, два стремлiння, два протилежних потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв. Я писав про запорожцiв. Запорозька Сiч явля║ собою дивовижне явище витязiв-мужикiв - рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати. - А мова укра┐нська сповнена поетично┐ грацi┐ i чарiвливостi i тому досить важка для перекладу, - вставив Тургенев. - З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми зна║мо, як укра┐нцi люблять перекази, пiснi про сво║ незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежнiсть, хай дику, але республiканську, демократичну, Укра┐на вiдстоювала вiки i не складала збро┐, коли шматували ┐┐ польська шляхта, турки, татари. Особливо складнi вза║мини були з поляками. Укра┐на цiлком добровiльно при║дналась до Великоросi┐, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землi з людьми сво┐м полюбовникам, закрiпачила цей вiльний чудесний народ. - На щастя, сторiччя крiпацтва не знищили дощенту все поетичне й волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд з гарячим, енергiйним Герценом. - Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж зна║ш, яким майстром в лiтературi я вважаю тебе, зупинився i сам переклав оповiдання укра┐нсько┐ письменницi, напевне, вони вартi того. - Ну до чого тут майстер, - замахав руками Iван Сергiйович. - Ти прочита║ш i сам побачиш. Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так часто виникали при зустрiчах з друзями, i друзi раптом ставали "колишнiми"... Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти спати, поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист Тургенева царевi з приводу арешту редактора польського журналу Огризка. Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення! Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це: - I я, i ти листу║мося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашо┐ дзвiницi я з ним i з його родиною бiльше запанiбрата i одвертiше, без усяких церемонiй! - Iнколи ти переборщу║ш, - зауважив Тургенев. - Не забувай, зараз вiд нього багато залежить у справi визволення. - Ти зна║ш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього швидких рiшучих дiй, але боюсь, що ми поклада║мо багато марних надiй, - похитав головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що саме ти це зробив. - Не перебiльшуй, будь ласка, мо║┐ ролi i мого значення, - зупинив його Iван Сергiйович. Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався у сво┐й лiтературнiй i в громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його близькi знайомi, усi його друзi. Та всi також знали, як Iван Сергiйович непомiрно захоплю║ться "молодими" талантами, допомага║ ┐м i як часто вони зовсiм не виправдовують його надiй. Цiкаво, цiкаво, чи ця тоненька книжечка укра┐нсько┐ письменницi з дивним псевдонiмом "Марко Вовчок" не чергове захоплення доброзичливого Тургенева? - Почитай, почитай, - вгадавши думки Олександра Iвановича, мовив Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повi║ тобi в тво┐х лондонських туманах. * * * Хiба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости такi свiжi лiсовi квiти? Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променисто┐ ранково┐ роси. Вже давно всi спали в домi, а вiн, наче захлинаючись, наче ковтаючи свiже степове повiтря далеко┐ рiдно┐ батькiвщини, перегортав сторiнки маленько┐ книжечки. Одразу виникло бажання - швидше прочитати вголос. Кому? Перш за все сво┐м дочкам, сво┐м дiтям, дiтям вигнанця з рiдно┐ землi, щоб вони ┐┐ вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому все життя сво║ вiн, ┐хнiй батько, присвятив боротьбi за долю цих битих, сiчених, згвалтованих дiвчисьок, цих терплячих страдниць матерiв, цих вiрних одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра, кревна сестра, пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такiй лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини! Швидше, швидше побачити ┐┐! Яке недоречне питання невитримано┐ Наталi - чи красива ця жiнка? Яке це ма║ значення? Вона вже стала йому другом! До ранково┐ кави, на яку вiн просив прийти обов'язково Iвана Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний. - Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi сам цi оповiдання! Огарьов! Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити Марка Вовчка! 6 ...Пошли, Пошли менi святе║ слово, Свято┐ правди голос новий! Т. Шевченко Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не писати, нiж найближчим людям писати неправду або просто "для годиться". Так чому ж зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в ┐┐ листах? "Учора одiбрала Ваш лист, добрий та щирий мiй Тарасе Григоровичу. Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати i де будете менi мачухи шукати?" (Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха ┐й буде, а не мати!) "Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш у мiсяць, як де-небудь у два роки". Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там, у Немировi та в Петербурзi. Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу? "Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось". Вона працю║ щодня, навiть бiльше, нiж дома, але ж вона незадоволена. Нi, незадоволена. Отак швидко написала кiлька нових оповiдань, а перечиту║ i все порiвню║: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання", що здобули ┐й несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий вилетiли, а тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти ┐й новi слова, тон, щоб виявити складнi людськi почуття, не тiльки користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I ┐й хочеться поширити коло сво┐х геро┐в. I знайти ┐хню мову. ┐хнi слова, ┐й не вистача║ чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв, що саме цi два рядки про власне незадоволення - головнi в листi серед рiзних iнформацiйних новин. "Ви пишете, що у вас поки що справа не кле┐ться. Це трапля║ться з двох причин. Вiд утоми й неохоти або вiд того, що людина вступа║ iнколи непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить нових слiв, а старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно". Вiн точно зрозумiв - ┐й треба було нових слiв, так само, як i нового життя. Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би вiд усього, що пережив, рiдний Тарас Григорович, подивився б на свiт. побачив би рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю, образ яко┐ плека║ усе сво║ творче життя i замислив написати велику поему. Але ж ┐й, живiй Марi┐, земнiй жiнцi, ще нема чого вiдпочивати. Хiба справдi вона при┐хала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на якi води ┐хати, якi ванни приймати, та разом з iншими при┐жджими обов'язково оглядати всi примiтнi пам'ятки, музе┐, старовиннi церкви, галере┐, будинки славетних людей i середньовiчнi замки!? Добре, коли збира║ться невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно трафаретне виявляти захоплення, але iнколи вплута║ться якась настирлива дамочка, яка вважа║ ознакою вищо┐ культури закочувати очi, голосно зiтхати i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без не┐, певне, нiхто б не звернув уваги на "цей шедевр", "цю божественну красу", "цi неповторнi лiнi┐" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило. Маруся зна║: до Дрезденсько┐ галере┐ треба ходити самiй ще i ще раз i там стояти мовчки перед Мадонною, ┐й спадають на думку рядки з "Неофiтiв", що переписав ┐й Тарас Григорович на дорогу. Маруся дивиться, не зводячи очей, i дума║: вона, та свят Марiя, сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчува║, що щось незвичайне буде з ┐┐ дитиною, в ┐┐ очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона зна║ про Голгофу? Нi з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, i дивитись самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя. Тут, у Дрезденьскiй галере┐, вона любить постояти .ще в однiй залi, коло картини, бiля яко┐ гiди й туристи мало.зупиняються, - картини, що зображу║ ║вангелiста Iоанна. Вона звикла, що на iконах, в пiдручниках "Закону божого", на молитовниках ║вангелiсти старi, а художник Гварiччiнi написав Iоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться думати, Що вiн був таким насправдi - письменн