ним. Вiдшукувати в такий час зловмисникiв, щоб знищити ┐х, - однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи вiспи, зриваючи ┐┐... Не пропаганда виклика║ роздратування, а загальне становище справ. I лондонськi, i всiлякi iншi пропагандисти - продукт часу. Знищiть цих людей - ┐хн║ мiсце посядуть iншi, ще небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..." Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора! "Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що всi цi люди не зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд ┐хнiх здiбностей розумний уряд зумiв би здобути величезну користь для держави. Справедливiсть цих думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд побажа║, - всi мо┐ здiбностi й знання до послуг вiтчизни". Вiн на┐вно сподiвався, що уряд "прислуха║ться i використа║ його знання i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мо┐ переконання були й лишилися чеснi й чистi. Визнаю, що вони не урядового вiдтiнку i не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом". Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi i вiн знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн зовсiм не дивився як на провину, що вiн вiдкрив книгарню i першу в Санкт-Петербурзi читальню при цiй книгарнi. Так працювати - вiн мiг. Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили! Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю спiвучасникiв, тому що заранi обмiрковано┐ пропаганди я не вiв. Але менi довелося б назвати безлiч людей..." Звичайно, з ким не доводилось зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання! I яка порядна, чесна людина може давати список сво┐х знайомих? "...крiм того, я, зi сво┐ми поняттями про честь, швидше пiшов би на страту, нiж став би Iудою..." Уряд i готував йому повiльну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого часу. Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами сво┐х переконань до царя. Вiн не був таким на┐вним, i потiм - вiн вважав, що його обов'язок надалеко бiльший. Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу, i до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання - а що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi свiтитимуть ┐м? До якого iдеалу ┐м прагнути? Яких людей ┐м брати за зразок? Микола Гаврилович там, в Олексi┐вському равелiнi, писав твiр, який вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?". Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього чека║, та вже передбачав: хмари збираються щiльнiше й щiльнiше, його оплiта║ мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепiв. Йому брутально брешуть в очi найманi провокатори й шпигуни на очних ставках, i навколо немов зсуваються ще мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв, але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйно┐ молодi тут, у Росi┐, -це вiн, Чернишевський, i коли нема наявних доказiв, - ┐х треба сфабрикувати! Вiн був безсилий розiрвати це брутальне плетиво нахабно┐ брехнi й пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн мав, вiн мусив так багато сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чека║. Можна було чекати усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати! Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не добрали нi глибокого змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в цьому романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу Микола Олексiйович Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки i тримав як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля восьмимiсячно┐ заборони "Современник" знову мав право виходити. Як чекали в редакцi┐ i всi друзi твiр Миколи Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi! Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку вiд його квартири. Раптом, вже пiд'┐жджаючи, Некрасов пополотнiв. Який жах! У кишенi пальта рукопису не було. Не було на сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його десь по дорозi. А може, в метушнi забув дома найголовнiше, для чого поспiшав до друкарнi? Мерщiй повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель. Авдотiя Микола┐вна Панаева, вiрний соратник i любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жiночою винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це, справдi, був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у фортецi! Був один примiрник, написаний у таких неймовiрних умовах, i з цього примiрника треба було одразу набирати в друкарнi. Бiльшого нещастя не могло трапитися! - Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали i загортають у подертий папiр оселедцi та свiчки, або якась куховарка пiдняла i розтоплю║ ним пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною! - картався Некрасов. Авдотiя Микола┐вна, як могла заспокоювала, але ж i сама розумiла, яка трагiчна подiя сталася. Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося оголошення про загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотi┐ Микола┐внi, що якийсь чоловiк бажа║ бачити особисто редактора. Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бiдно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потрiпаний портфельчик. Авдотiя Микола┐вна одразу зрозумiла - принесли рукопис! Пiсля перших же слiв вiдвiдувача негайно послала лакея за Некрасовим. Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною. Та чи не менше радiв чиновничок несподiванiй великiй нагородi. Вiн випадково побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i прийшов, i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей. Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай потiм, уже на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо, чи розповiв йому хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через довгi-довгi роки. I вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть не ураган - адже ураган не може бути житт║дайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людськi душi, дав ┐м ще силу життя, боротьби, вiри. Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався i не мiг дiзнатися, що вже "потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов" - був пiдпис на тому листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в жандармських вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував почуття бадьоростi, вiри. I одразу пiсля читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдниковi. До адресата не долинули цi слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а iм'я ┐┐ стало вiдомим усьому свiту - Ленiн. А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писар║ва, i в сво║ сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена - Надiя Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона Писар║ва. Це був не виняток. Вся молодь любила його! * * * Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнiм. З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже вiн не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, вiн любив ┐┐ майже як самого себе. А про любов до себе вiн одверто признавався i казав, що вiн - "его┐ст". Та це був зовсiм не той его┐зм у загальному розумiннi слова, самозакоханий i тому непри║мний i навiть небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе, - думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за мету насолоду, але не обмежу║ вибору насолоди. Его┐зм - це система розумових переконань, що веде до цiлковито┐ емансипацi┐ людини i збiльшу║ в людинi самоповагу" Отаким був цей сво║рiдний, дивний "его┐зм"! Вiн казав, що не може мати нiяко┐ насолоди вiд життя, коли зна║, що поруч люди голодують, безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього. А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров, турген║вський Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко не всi "дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув так Базарова, як вiн, Писар║в. Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на читаннi "Отцы и дети". Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..." Митi здавалося, що навiть сам творець цього образу - Тургенев - не зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй великий чесний художник, змалював його так само, як чесно змалював "батькiв". От - я показую вам життя без навмисних гiпербол, навмисного осуду, - розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколiнь. А з ким я, автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних - "батькiв". Я не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не повiрила, що я сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?.. Стаття Писар║ва, що з'явилася майже перед його арештом, була несподiваною радiстю для Тургенева. Адже колись Iван Сергiйович казав жартома самому Чернишевському, що вiн, Чернишевський, просто змiя, Добролюбов - очкова, а ще наближа║ться - гримуча, це юний Писар║в! I раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i оцiнив його Базарова. Тургенев не мiг навiть уявити, як цей задерикуватий критик жив його образом, домислював поведiнку Базарова, його дiяльнiсть, його думки й iдеали, його любов. Письменник, змалювавши портрет ново┐ молодо┐ людини, немов питав при цьому: хто ж це такий? Я знав Он║гiна, я знав Печорiна, я дав публiцi Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його... А сам Писар║в був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся з пошлiстю, рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив тiльки в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про Базарова, Митя часто вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писар║в i подiбнi ┐м люди, молодь, що прагнуть чесно┐ дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя... Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi мали б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують людськi страждання, так само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку i щастя, породили, навпаки, хронiчну i невилiковну в теперiшнiх умовах бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi не повинно бути голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро, а зло, а треба, щоб вони були надбанням усiх. Так само, як труд, праця повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя. Не невiльничий труд бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму. Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя в ┐хнiй складнiй вза║модi┐. У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання, смiливiсть домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки й кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, вiн iшов далi - життя, наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи "Дилетантизма в науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi навiть Герцен здавався тепер помiркованим лiбералом, i в теоретичних пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Примiром, вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росi┐ до соцiалiзму - це шлях селянсько┐ общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв i саме за Герцена опинився зараз Писар║в у Петропавловськiй фортецi. Так, за Герцена. Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з органiзацi║ю "Землi i волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i заколотах, бо вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова" статтi, i сповненi вони були тако┐ пристрастi, розуму i дотепно┐ юнацько┐ задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезно┐ ерудицi┐, що та молодь, яка йшла на демонстрацi┐, збиралася на мiтинги протесту проти утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету, проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника - молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплю║ться в боротьбi проти усталених поглядiв i, може, помиля║ться в сво┐х радикальних висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь. Його думки, його переконання були спiвзвучнi iдеям соцiалiзму, неминучостi революцi┐, i хоча вiн ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов вiд себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю, вона скрiзь розповсюджувалася урядом. Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-пiд його пера! Та листiвку Писар║ва не встигли надрукувати в та║мнiй "кишеньковiй" друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли рукопис Писар║ва. Члени комiсi┐, якi розглядали справу "пропагандистiв" та "кишеньково┐ друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючо┐ особи iмператора, бо весь пострiл проти примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно, рикошетом бив проти недоторканно┐ особи iмператора, проти них самих. Вiн писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiка║ Герцена в тому, що той нiби порiвню║ себе з коронованими особами. В цьому докорi виявля║ться як моральна низькiсть, так i розумова малiсть Шедо-Фероттi. Яка ж рiзниця мiж простою людиною i помазаником божим? I яка ж охота чесному дiячевi думки порiвнювати себе з царственими лежебоками, якi, користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз сво┐ми придворними грошi, добробут i робочi сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель мiж Олександром Iвановичем Герценом i Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порiвнянням". З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн: "Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин", на який нiколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмiнно зроблений ним як самодержцем всея Росi┐. Тут мiсце псу║ людину, а не людина мiсце". I вiн цiлком одверто закликав у сво┐й листiвцi до революцi┐: "Повалення благополучно царствуючо┐ династi┐ Романових та змiна полiтичного й громадського устрою становить ║дину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революцi┐, треба бути або зовсiм обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла". Писар║ва рятувало лише одне - його листiвку не встигли надрукувати i розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм, коли вже зрозумiв, що саме вiдомо слiдству, зiзнався, що написав вiн пiд впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, - одне слово, нiхто через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе, що вiн витрима║ цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят п'ять днiв - двадцять двi тисячi сiмсот шiстдесят годин - один мiльйон триста шiстдесят п'ять тисяч шiстсот хвилин... Поряд з усiм, що пiднесло його на стiльки щаблiв угору, в ньому лишалося ще стiльки зовсiм дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки! Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний гiмназист, вирахував для себе, вiн не промарну║ навiть тут. А попереду ж iще все життя! Коли б тiльки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново переоцiнив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба вiн усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i вiн вiрить, що це вiн зумi║ зробити. На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить: - Мамо, голубонько, виклопочи менi дозвiл займатися лiтературною працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiду║те. Мати перелякано слуха║ цю неймовiрну просьбу... * * * Варвара Дмитрiвна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з"прошенi║м". "Прошенi║" матерi по-жiночому на┐вне, по-материнському просте - дозволити ┐┐ синовi, що сидить заарештований в Олексi┐вському равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це тим, що заробiток потрiбний не лише для самого заарештованого, але й для його родини - матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку. Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенатi розмiркували тггчим, власне,- це може пошкодити? Адже всi статтi, якi напище заарештований, проходитимуть найсуворiшу цензуру. Дозвiл було дано. Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрiбнiшим почерком, передавалось такими ж "кульками" те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала ┐х так само i переписувала чiтко i красиво. Яке щастя! Митя мiг знову писати i знову друкуватися! Пiсля восьмимiсячно┐ заборони "Русского слова" журнал знову почав виходити. За мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за мiсяць - "Очерки из истории труда". Але ж вiн хотiв написати ще про Базарова - велику статтю, вiн обов'язково напише ┐┐ тут i присвятить матерi - найкращому сво║му друговi. Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому сво┐ми солодкогласними теревенями! Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про майбутн║. Не сво║ майбутн║. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутн║ людей - незалежних, чесних, вiльних. * * * Щоразу, коли мати пiд'┐здила до цих проклятих стiн на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що терзало ┐┐ днi i ночi, повсякденно i повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламучено┐ веслами невсько┐ води, вона наче хотiла зiтерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до не┐, ┐┐ юний кучерявий ясноокий син, ┐┐ первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд номером, i ┐й важко збагнути, второпати, чому ┐┐ Митю, "кришталевого хлопчика", так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнiшу тюрму. А ще важче ┐й збагнути, що все, що вiн пише, а вона перепису║, - молодь чита║ й сприйма║ з ентузiазмом, захопленням, вiрою. Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись ┐й. I усмiшка була як завжди - така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум, мою душу цим стiнам не перемогти". ...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою вiру, що все оточуюче зараз - скороминуче, тимчасове, неспроможне ┐х перемогти. - Митюшо, стаття твоя за дозволом друку║ться, - казала мати, - але, зна║ш, цей Благосв║тлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав - у нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв... Ну що ж, Благосв║тлов не вперше показу║ свою свiтлу душу. - Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися мiцнiше, та при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн зна║, що я зараз неспроможний вiдстоювати сво┐ iнтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв. Все ж таки добре, що його люба робота - журналiстика - да║ засоби iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений. - Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер. - Вiрочка чита║ вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i намага║ться дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згаду║ш, щоб прочитати до твого повернення. - О, - засмiявся Митя. - Вона гада║, я не повернусь ще багато рокiв? Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав, а при нагодi згадав. Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто ж написав пiсля лiкарнi, важко┐ хвороби, за три мiсяцi дисертацiю i одержав за не┐ срiбну медаль, та й то половина професорiв вимагала золото┐! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де ┐й розiбратися в усiх угрупованнях - лають його его┐стом, нiгiлiстом, зарозумiлим. - А Катюша хова║ для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"... - Ну, от вона в iншу крайнiсть впада║, - знову засмiявся Митя. - Яблука, звичайно, погниють, поки я при┐ду, в цьому вже нема нiяких сумнiвiв. Хай з'┐сть за мо║ здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непоко┐лась дужче, - жартував вiн. - Скiльки дурниць я мiг би нако┐ти! Я мiг би програти в карти всi гонорари, я маю пiдозру, що Благосв║тлов навмисне влаштовував для мене гру "по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я мiг би знову побитися, як хлопчисько, з Ра┐синим чоловiком, я мiг би знову закохатися! Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити перед нею важкiсть свого становища. Як ┐й хотiлося притиснути зараз його рiдну голову, цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати: - Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь коло мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свiдках-жандармах! Адже ┐й не спадало на думку, що на волi вiн нако┐в би iнших "дурниць" -далеко серйознiших навiть, нiж прокламацiя-вiдповiдь Шедо-Фероттi на захист Герцена! - Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм розiйшлась з Опанасом Васильовичем. -Правда? Як добре! - Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з сво║┐ добро┐ волi, ма║ш уже чималенького сина, отак покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком... - З ким? - зацiкавився Митя. - Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна кар'║ра, вiн по┐хав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються скрiзь удвох. - Хiба вона тиня║ться? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працю║. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах ┐┐ новi твори, ┐х люблять, я сам мрiю написати про не┐. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплю║ в Марi ┐┐ самостiйнiсть у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича i дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я не знаю, який вiн - цей ┐┐ коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна! - Надто самостiйна! - I для яко┐ поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не створена для кисло┐ метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Нi, мамо, я радий за Марi. Коли буде нагода, передай ┐й привiт вiд мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це вiдчував змалку. - Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм. Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi i ┐┐ легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що трохи розважила його сiмейними плiтками Вона, як завжди при несподiваному закiнченнi побачення, - завжди це ставалося несподiвано, хоча знала - двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що вiн давно невiруючий, але ж це було споконвiчне материнське прощання. Зашепотiла: - Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му! - Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, - ласкаво мовив найрадикальнiшнй у Росi┐ нiгiлiст. - Все буде гаразд. Поцiлуй вiд мене усiх наших. - Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм. 9 - Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi! - Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер? Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а панi Пфьоль, бо нещодавно вийшла замiж за орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн давно вже не був орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не в малих чинах, i мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марiю, зустрiвшись з нею цього лiта в Парижi. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марi║ю вона досить довго не бачилась. Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi. Як багато хотiлося розпитати, розповiсти подругам! Навiть добре, що Олександра Карловича не було дома i вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрiчах, непослiдовна, хаотична, але не припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй ┐й кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i, звичайно, коли, нашвидку перекусивши i випивши кави, сидiли вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарi. - Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся. - Аякже! Мо┐ милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто були менi за батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я при┐хала в Лондон, вiн вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я по┐хала до Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у Гарсiя, брата мадам Вiардо Я й не мрiяла потрапити до не┐ в ученицi, ти ж, напевне, зна║ш ┐┐ характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила до Герценiв. Сво┐ ж, росiяни... Я, правда, бiльше бу вала на жiночiй половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталi║ю Олексi┐вною, коли та була вiльна. Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю? Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався, що я вiд Рейхелiв, заспоко┐тися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою Мейзенбуг весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi. - Я теж познайомилася з ним, коли вiн при┐здив до Парижа, - докинула Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше. - Був там Саша - Герцен-Юнiор, - вела далi Сонечка. - Вiн, як повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його. Тiльки й розмов про Росiю, про революцiйнi справи. - Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн страждав, що його дiти далекi вiд цього. - Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть? - Уяви, вiн не кинув сво║┐ зоологi┐, працю║, пише статтi, виступа║ з лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росi┐. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо. - I я тi║┐ ж думки, - погодилася Маруся. - Хоч яка я завжди далека вiд полiтики, але ж хiба можна лишатися байдужою? - мовила Сонечка. - Та ще пiсля року, проведеного в Лондонi, близького знайомства з Герценом та Огарьовим. - Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього. "Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що я саме у них зупинилася". - Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявля║ш, який то був жах бачити, як займа║ться один будинок за iншим. Нiколи не було таких величезних пожеж. - Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд, що уряд приписав цi пожежi студентам, та║мнiй органiзацi┐. Невже ти вiриш у це? - Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить. А якi утиски почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски. Вони лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися у полiтичнi справи. А ┐х навпаки - наштовхують на небезпечнi роздуми. Ну, чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори... - Саме тому... - Наче всi лiтератори вороги уряду. - Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила ┐й пальцем. - Будь обережна, ти не уявля║ш, що тут дi║ться. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi пiсля пожеж все так круто повернулося, всi стали такi пiдозрiливi, недовiрливi, непри║мно стрiчатися з людьми. ┐й же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном. - А я, навпаки, тим, хто тут, - i, з мить помовчавши, Марiя додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти ж у Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще, нiж у Стародубi. Вiн ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь час у нього плани мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi видаватиметься газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Iллю Петровича зна║ш? Я вже просила, хай i мене там у газетi наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене там, у Парижi, завелися друзi чехи. Коли оце лист знову вiд Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копi║чки щербато┐ з тих грошей, зароблених в акцизi, не вiзьму. Не подоба║ться менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив. Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював. - Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi, вони пектимуть менi руки. - А багато вiн тобi надсила║ взагалi, що не печуть? - спитала, усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса. Марiя засмiялась i обняла подругу. - Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мо┐ книги одержу║. - Оце вже дiйсно чесно заробленi. Ти там дуже бiду║ш, певно, Марусенько? - Нi, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я сво┐ рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай хоч без копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович мо┐ оповiдання йому передав. - Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i "Русское слово" тимчасово припиненi. - Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати сво┐ справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить. - А все ж таки, коли ти гада║ш зовсiм повернутися? Марiя щиро призналася: - пй же богу, не знаю. - Але ж ти по┐деш тепер до Чернiгова? - Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не по┐де. Та як вона про це скаже Пфьолям? п┐ виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв. - Не радив би я Марi┐ Олександрiвнi тепер туди ┐хати, - сказав багатозначно i солiдно Олександр Карлович. - Там були арешти, обшуки, взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось бiльше, нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там, а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда? - Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернiгова тепер ┐хати. А що поляки напередоднi рухавки, вона й сама знала краще за них. * * * Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою, дуже милою i доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на не┐ трохи знизу вгору, без заздростi, наче так i належало. I тепер, ставши замiжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою. Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi про що. Знала - Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки нiяково буде за свою цiкавiсть. Та ┐й не тiльки з цiкавостi, а й з спiвчуття хотiлося знати, як же живе Маруся насправдi, що гада║ робити. Вона зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно ┐хати на Укра┐ну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк, як усi самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був задоволений, що Марiя Олександрiвна не заперечу║, погоджу║ться з його думкою i порадою. Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди бiльше нюансiв i деталей. З тактовностi вона не питала зайвого. Як тiльки при┐хала Маруся, майже з другого ж дня стали до не┐ надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд сина Богдася, i вдвох вони смiялися над ┐хньою рiзномовнiстю та були зворушенi ┐хньою безпосереднiстю. "Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, ┐й тут виповнилось двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de tout mon coeur i обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю i бути мужнiм i розум ним_ (франц.).__ Твiй хлопчик Богдась". - Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим, спитала Сонечка. - Застряв також у Парижi? - Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж - то вже таке мiсто... Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще при┐деш, певне, мрi║ш? Отак вона завжди повертала, коли не хотiла вiдверто говорити. I вже Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але ж бачила, що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася. О, цi листи. Вони не давали спокою Марi┐. Добре, що вдень було дуже нiколи. Справдi, ┐й треба було якнайшвидше поладнати не тiльки доручення Сахновського, а й сво┐ особистi справи. Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором Василем Бiлозерським. Вiн так рiдко ┐й писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн одержав, що друку║ з ┐┐ творiв, якi грошi вже надiслав, скiльки ще надiшле. Вона казала: "Скоро я питатиму у мiсяця, у зiрок, у сонця, де Василь Михайлович?" Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв ┐й, вiн ставив ┐┐ найвище серед усiх укра┐нських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася, коли прийшла до них, тако┐ щиро┐ радостi його дружини Надi┐. Марiя принесла ┐й подарунок, який так обережно везла з-за кордону, - фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки: "Вам вiд мене. М. О." - Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви там зовсiм iнше життя ведете. - Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi - не справжн║ життя. Василь Михайлович замахав руками. Вiн був якийсь розгублений, неспокiйний, наче прибитий. Весь час здавалося: вiн хоче в чомусь виправдатися перед нею не за ┐┐ видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а за справи укра┐нського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся. - Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не знаю, що там з "Основою" буде, такi утиски з цензурою, такi присiкування, такi сперечання мiж сво┐ми, а тiльки ж по почали. Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марi┐: - Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi. - Але ж справдi становище Василя Михайловича тяжке, - для годиться спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять. - Принаймнi у них, у тих журналiв, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправду║ться тим, що укра┐нський журнал значно труднiше вести. - Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарештi, наш укра┐нський журнал, але ж мало того, що вiн - укра┐нський. Адже серед укра┐нцiв рiзнi люди, рiзнi напрямки, а вiн, журнал, один i ста║ мимоволi рупором найрiзноманiтнiших уподобань. - Та ще коли керу║ така людина, як Василь. Ви ж зна║те його безвольний, добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марi║ю Олександрiвною, Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя. - Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття про промисловiсть Укра┐ни, пiднесення ┐┐ господарства, щоб була вона головним постачальником хлiба в квропi, щоб витримала конкуренцiю Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських князiвств, Туреччини, якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i нашi величезнi запаси просто згниють. Я радiла, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став великим судноплавним шляхом. - Як колись iз варягiв у греки. - Але набагато далi - вiд Укра┐ни в ║вропейськi держави. Справдi, я читала й бачила нашу Укра┐ну розквiтлою, багатою, культурною... - Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя. - I раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторськi мрi┐: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить! А цi його твердження, що ║ нацi┐ "одвiчно демократичнi". Що вiн, забув наших укра┐нських панiв? - А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав: "Нехай собi гуркотять i свищуть чугунки, кому ┐х треба", - додала Надiя, - i зовсiм уже одверто: що "як ║ такi люди як ангеляни, якi попереду пiшли, то, мабуть, треба, щоб iншi, як от ми, укра┐нськi хуторяни, позаду зiставалися". Не можу я простити Василевi, що вiн це надрукував. Сам сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати. - До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями. - Його зараз нема в Петербурзi. I добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь i так його часто просто побою║ться i друку║, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Марi║ Олександрiвно. Ви от пiдпису║те сво┐ твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самiй "Основi" я пiдрахувала двадцять вiсiм псевдонiмiв! Iй-богу! - Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. - То ви вже, мабуть, перебiльшили, Надi║чко. - Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк... - Годi, годi, - замахала руками Марiя. - А як вiн редагу║, - не втихомирювалась Надiя. - Часто вiд думки автора нiчого не залиша║ться! - Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала лукаво, по-жiночому, - в усiх вiдношеннях. - Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн i плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марi┐, якi паскуднi вiршики вiн написав про не┐ i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився з дружиною!). - Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини сили, енергi┐,