Голос._ Я чую, десь далеко ┐дуть верховi, але не видко ще. Грива._ I дасть же бог таке║ око й ухо! Голос._ Еге! От же й не вглядiв, як з-пiд землi винирнув якийсь чоловiк i сюди пряму║. Грива._ Один? Голос._ Один. Грива._ Один, то байдуже! Це, певне, не ворог. З-за кущiв витика║ться голова. Хто там? Медвiдь (виходить)._ Я! Грива._ Медвiдь! Здоров, брате. Обнiмаються. А ми вже думали, що ти десь згинув. Медвiдь._ Мало не згинув. Грива._ Пiвгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував? Медвiдь._ Пiсля того, як Сава кiш наш зруйнував, я з купою малою скрiзь хазяйнував, поки той ирод Сава не наскочив Грива._ Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшенькiв в Польщу паном жити... Медвiдь._ Та й ловить гайдамакiв по степах... та ще иродiв син, що вигадав, скрiзь унiверсали розiслав i кличе гайдамакiв до себе, даруючи ┐м землi i вiльготи. Грива._ Зна║мо ми тi вiльготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали. Медвiдь._ А так. Половина мого загону пiшла до нього та й показали схованку нашу, а вiн наскочив i всiх половив. Зда║ться, я один тiлько i втiк. Грива._ Нема║ гiрше, як свiй: зна всi фиглi; нiкуди не схова║шся вiд нього. Медвiдь._ Вiн носом чу║ гайдамакiв. Грива._ Ну, зна║ш, ловить вовк, ловить, але ж i возка пiймають. Медвiдь._ Ох, вiн, брат, характерник. Нiхто Сави не пiйма║, хiба сам Гнат. Грива._ Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пiшов, щоб стратить Саву, i чутка пропала. Потiм знову Горицвiт пiшов, - i того нема. А мiсяць тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, - одначе щось i Кравчини нема довго. Голос._ Нашi пiд'┐здять. А далеко ще один чоловiк манячить. Темнi║, не бачу. Медвiдь._ Поки дiзна║мось, де Сава, гляди, щоб не дiзнавсь вiн, де ми. Грива._ Нi, у пущу цю вiн не пiткнеться, хитрий лис; бiльш на засiдках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Мiж цими скелями та в норах цих, як свiт сто┐ть, то, певно, ще нiхто не жив, а тiлько звiр водивсь i тут ховався. Ми тут убили аж двох медведiв i одняли у них цю хату для Медведя. Медвiдь._ Для мене б то. Грива._ Еге! Смiються. Медвiдь._ Сава у нас одняв, а ви у медведiв?.. Безпечне мiсце; а жаль, брат, старого коша у Чорнiм лiсi! Грива._ I тепер ще така кипить у грудях злiсть, коли згадаю Саву, що сам себе, зда║ться б, удавив. Медвiдь_. I як то сталось так, що Сава зруйнував у нiч одну такий значний i сильний кiш? Грива._ Зрада, як гадюка, пiдкрада║ться i вкусить! Ви ото пiшли з Гнатом на Немирiв, а я зостався наказним... Не ждали ми, не вiдали i не гадали нiчого того, що сталось! Ми ж всi тодi думали, що Сава з тi║┐ образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем сво┐м у Сiч, - i байдуже! Як повсякчас, так i тодi - скрiзь варта... а самi безпечно спали. Тiлько диявол Сава тодi не спав. Порiзав всiх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав пiд куренi смолянi┐ клубки i запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, лiс пала║, а з чого воно сталось - не зна║мо, i кинулись рятувать скарби та утiкать... Багато тодi наших Сава половив... Голос_: "Нашi недалеко". Медвiдь._ Бусурман! Поки вiн поравсь з вами тут, а там приятель його Iван, що Найдою прозвали, засiвши в лiсi, ждав нас з великою гарматою. Близько пiдступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Вiд несподiванки ми вскочили в болото., Поки висiпались, вони нас обiгнули i стали збоку, - мусили ми тiкать, та у дорозi знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, i розсiялися хто куди. От i досi не зберуться знов докупи. ЯВА II Тi ж, Гнат_, з ним гайдамаки й козаки. Кiлька чоловiк несуть прямо у печеру мiшки. Гнат._ А, Медвiдь! Всi._ Здоров, брате! Гнат._ Як ся ма║ш? Медвiдь._ Ледве утiк оце з рук Сави. Всi._ У-у, зрадник! Гнат._ Стривайте, попадеться вiн i нам у руки... Паюйте все, товаришi, помiж собою, а менi нiчого не треба; тютюн ║, оливо i порох ║, то з мене й доволi! 1-й запорожець._ Та ще ж нема║ всiх. Гнат._ А й справдi, бiльш половини тут товаришiв нема; я собi замислився i не примiтив, де вiдстали. 1-й запорожець._ По дорозi ║ корчма, то певно, що там застряли. Гнат._ Ото вже негаразд, що купи не держаться, - ще попадуться, коли погоня буде. 1-й запорожець._ Пiд самiссньким носом у немиров-ського пана в костьолi похазя┐новали, то треба ждать погонi вiд самого Сави. Тiлько ж там мiж ними Молочай, Вернигора i Вовк, то не дадуть у кашу наплювать. Грива._ Та так. А що там здобули?.. 1-й запорожець._ Грошей до бiса i утвар всяка. Голос._ Якийсь чоловiк спустився в балку... А десь далеко гупотить. Пильнуйте, братцi, бо так потемнiло, що я не бачу. Гнат. _Скоро мiсяць зiйде. (До Медведя.)_ Якiв так бачить, як нiхто. Грива._ Такого вартового нема║ в свiтi. Гнат (до Гриви)._ А вийди, брате, подивись, що там за чоловiк. Грива вийшов. 1-й запорожець._ А що, пане отамане, нема вiстей про Кульбабу? Гнат. _Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвiт! Коли не вернеться й Кравчина, то сам тодi пiду я Саву добувать, щоб виконать присуд громадський i смертi ирода предать! А як складу i я, як инчi, голову свою, - iдiть другi його шукати, бо поки Сави смертiю не скара║м, не буде нам життя: вiн переловить нас усiх! Не менше Сави лиха робить Iван Найда, що вiн прийняв його був до коша i разом з ним пристав до ляха, то i цього пiймати i смертiю покарати треба! ЯВА III Тi ж._ Грива i Кравчина. Кравчина. Здоровi, пани-браття! Як ся ма║ш, Гнате? Всi. _Кравчина! Гнат. _Насилу ми тебе дiждались! Ну що? Якi принiс ти вiстi? Кравчина. Дещо вивiдав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно приступить. Вiн женився на тiй дiвцi, що колись-то в Очеретнiй хтось з наших захопив. Живе бiля Немирова в селi Степашках, що подарував йому Потоцький, заселя║ сво┐ землi тими гайдамаками, котрi, пiймавшись, каються i присягають жити тихо. Кульбаба i Горицвiт попались на замiрi вбити Саву. Кульбаба покаявся i живе тепер в Степашк-ах, у тiм селi, де Сава; а Горицвiта Сава повiсив, бо той покаятися не схотiв. Голос._ Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, нiби б'ються на шаблях. Але не бачу я нiчого, бо мiсяць ще не вийшов з лiсу. Гнат. _Певно, за нашими погоня! Тiкаючи сюди, вони покажуть шлях до нашого коша... Ану, товаришi, станемо у щiлинi, через яку бiльш трьох не пройде... Мушкети зарядженi? 1-й запорожець._ Наготовi. ЯВА IV Тi ж i Микита._ Микита._ Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!.. Гнат._ Де? Микита._ Отут вже близько, нашi б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай води!.. 1-й запорожець. _Вода в печерi. Микита пiшов у печеру. Гнат._ Даремно куль з мушкетiв не пускать, палить тодi, коли пальнути можна прямо в пику, щоб нi одна куля не пропала, а потiм рубай! Перший, хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадниковi в вiчi! Микито! Де ж Микита? 1-й запорожець._ В печерi. (Полiз у печеру.)_ Микито! Гнат._ Спитай, де саме вiн сво┐х покинув. 1-й запорожець (з печери)._ Та вiн увесь в кровi. Доходить! (Вилазить з печери.)_ Кров'ю зiйшов, умира. Голос з дерева. У балцi б'ються. А на горi видко: кiннi. Гнат._ О, коли ще на горi i в балцi б'ються, то ми ┐х не допустим сюди. Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти засну║ш нову ватагу. Прощай, може, бiльше не побачимось. Ходiм, панове, яром, а потiм вискочим на гору. Вони не сподiваються, бо думають, що там уся ватага, i ми ┐м раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не бути, або слави добути! Всi._ Смерть усiм ворогам! (Вийшли.)_ ЯВА V Медвiдь на кону, голос на деревi. Медвiдь._ Якове! А що там тобi видко? Голос._ Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой-ой-ой! Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого ┐х. Медвiдь._ Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi-й болото - туди на конях не пiд'┐дуть. Голос._ Позлазили з коней. (Пауза.)_ Пiшi вiддiлились вiд кiнних. Медвiдь._ Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще? Голос._ Не видко. Медвiдь._ Ото як довго! А боже мiй! Голос._ Пiшi кинулись бiгом у балку! I нашi вилiзли уже на гору. Медвiдь_. Ага! Голос._ Нашi щезли за деревами. Медвiдь._ Перебiгають, прикриваючись... Ну, що? Голос._ Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi. Ай, що там робиться!.. Конi стають на диби... розбiгаються... Медвiдь._ То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить... Голос._ Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i б'ються... Медвiдь._ Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта ворогiв зосталась пiша... Голос._ Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько гуркотить! Медвiдь._ О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть. Голос._ У балцi аж клекотить. ЯВА VI Тi ж i Молочай, ранений. Медвiдь._ Молочай! А що там, як? Молочай._ Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!.. Медвiдь (пода║ воду)._ Давай перев'яжу тобi я рани. Молочай._ Де там ┐х перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як решето! Подумай, брате: тiлько що ви┐хали ми за корчму, наскочила ┐х цiла сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми ┐м нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались ┐м в бiк - прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, я i Вовк перед вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того, що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли. Вони вернулися на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут сво┐х покинув я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо ┐х зосталось менш десятка! Медвiдь._ На помiч ┐м усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки. Молочай._ Не подолiють, бо ┐х багато... Ох, чую, що сила мене кида. ЯВА VII Тi ж i дiд-знахар. Знахар. _Що тут робиться? Либонь, весiлля десь криваве║ справляють? Лежу в сво┐й норi, i щось менi не спиться, а все зда║ться, що в лiсi клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди. Медвiдь._ Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая. Знахар (полапав Молочая за руки, за голову)._ Ти, сину, зараз помреш, бо кров'ю стiк. Молочай._ Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду! Знахар._ Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру православну. Молочай (до Медведя)._ Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись ┐й i вiддай цi грошi. (Да║.) _Та розкажи старiй в утiху все те, що зна║ш сам про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни. Веди мене мерщiй - я смерть вже чую. Медвiдь _повiв його в печеру. Голос._ Нашi повертаються, тiльки щось мало ┐х. Знахар._ Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цiй рiзнi буде край? Медвiдь (виходить з печери)._ Помер. Ще одного велетня не стало... ЯВА VIII Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта. Гнат._ А скiлько нас зосталось? 1-й запорожець._ Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi. Гнат._ Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло! Гайдамаки всi п'ють воду. Дiд роздивля║ться, перев'язу║, шепче, да║ пить зiлля. Дай i менi води, мов у пропасницi, увесь горю. (П'║.)_ Сорок п'ять таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь._ Молочай дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер. 3-й запорожець_. Вернигору оцей (показу║ на Шмигельського)_ проткнув! Гнат_. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову розвалив. Я думав - Сава i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув сво┐м кисетом з тютюном! Запорожець_. Це старший! Чого ти куня║ш? Гнат_. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився. Медв_iдь (да║ Шмигельському води)._ Напився? Шмигельський (напившись)._ Спасибi. Гнат_. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вiн вже вiша голову, а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його. Знахар (огляда Шмигельського)._ Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось мiсцi з право┐ руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло.. (Шепче.)_ Ковтни. (Да║ склянку.)_ Три рази... Шмигельський п'║. Гнат_. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече. Знахар_. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чу║ш, нiде тепленька не тече? Гнат_. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра. Знахар_. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтрима║ i сон добрий дасть. Гнат (п'║)._ Ну, пане ляше, давай побалака║м, бо скоро тобi стане легше - я тебе повiсю. Шмигельський_. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба нема║ iнших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого. Гнат_._ Знайомий голос, i балачка чисто запорозька. Хто ти? Шмигельський_. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима. Гнат_. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе. Шмигельський_. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз ║. Гнат_. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадникiв настало, що за панськi ласощi й принади свiй кидають народ i вiру, до инчого люду пристають та й ворогують там проти братiв сво┐х далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!.. Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном став, як усi пани? Шмигельський_. Для всякого створiння назначено, де й i як йому слiд жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк повинен жити так, як йому зда║ться краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький. Гнат. _В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх! Шмигельський_. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не зна║ш, чого хочеш! Гнат. _Рiвностi! Шмигельський_. Однакових листiв на деревi нема. Гнат. _Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на мене й на мо║ руки не пiднiмай! Шмигельський_. Одначе ти пiднiма║ш руку на мо║ життя, а хто ж тобi на це дав право? Гнат_. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у мо┐м тiлi, нiхто не спинить мо┐ руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народовi свойому i одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади. Шмигельський_. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполито┐! Ти пролива║ш кров i винуватих, i невинних; ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю. Гнат. _Панам! Шмигельський_. Тобi зда║ться так, а нам iнакше. За кривди панськi ти хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв; а ми лiчить хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Укра┐нi! Гнат. _Панам!! Шмигельський_. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам! Гнат (мовчить)._ Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тiм, що до мо┐х думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш! Шмигельський_. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на сво┐й путi, так ми не зiйдемось думками. Гнат. _Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани-браття. виведiть пана Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками вкупi. Шмигедьський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по менi стрiляли три або чотири - певнiща смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку. 1-й запорожець._ Я в ухо тобi стрельну-i зразу смерть. Шмигельський_. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани-браття. Пiшли. ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського. Гнат. _Ти зна║ш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву. Послали двох на це║ дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвiт, сам смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн предав? Знахар._ Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш, тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньо┐ руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину - при ньому смерть до вас не доторкнеться! Гнат. _Коли призначено - то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину та й зараз же пiду. Знахар._ Iще моя вам рада: покладiть у чоботи сво║┐ ви землi, щоб нiхто не знав вашо┐ пiдмови. Вистрiл. Гнат. _Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам, сво║ю власною рукою його скараю! Завiса. ДIЯ П'ЯТА Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами турецькi канапи; напередi стiл. Вглибинi колиска. ЯВА I Зося_ колише дитину; бiля не┐ сто┐ть баба. Зося_. Заснуло. Iдiть, бабусю, вiдпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас покличу. Баба. _А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора: чотири недiлi минуло, як дитя родилось, а ще й досi в хрест не ввели. 3ося_. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Вiн буде кумом! Баба. _А який пiп, панi, буде хрестить: чи наш, чи унiятський, чи ксьондз? Зося_. Отець Iван. Баба. _Оце добре. Дiти повиннi йти по батьковi... А де ж пан Шмигельський? Його вже третiй день не бачу, а вiн же в нас щодня? Зося_. Пан Iван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь мiстечко i костьол геть обiбрали... А господи, коли б уже тих гайдамакiв не стало! Ловить ┐х Сава, ловить, а вони ║сть i ║сть. Та ще похваляються на Саву... Менi таки боязко за нього, а особливо, як пана Iвана нема║ дома. Баба. _О моя кохана панi, хто осмiлиться до такого лицаря, як Сава, доступити? Кругом нас милицiя, i вся у пана Сави пiд рукою. Зося_. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже смiливий, а через те в дворi у нас, бува, частенько зовсiм нема║ козакiв. Та от хоч би й сьогодня - всiх розiслав. Баба. _А двiрня в нас хiба мала? ЯВА II Тi ж i Сава._ Баб а, уклонившись, виходить. Зося_ обнiма Саву, потiм бере його за руку i веде до колиски, одводить частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, сто┐ть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилi спуска полог, цiлу║ Зосю i одходить вiд колиски. Сава._ Мiцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синовi дать iм'я Гнат? Зося._ Нi, нi! Менi той Гнат страшний, i я не хочу, щоб сина нашого так звали. Назвем його Савою. Це iм'я для мене миле, а коли тебе не буде дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мiй милий, мiй коханий", - i так менi здаватись буде, що я з тобою розмовляю. Сава._ Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий буде, нiж його батько! Зося._ Кращим вiд тебе не буде! Сава зiтха║. Чого ти, Саво, так зiтха║ш тяжко? Сава (то нервово, то запальчиво)._ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани неправдою сво║ю до вiри нашо┐ грецько┐ й до люду ображають, що каюсь iнодi за те, що до Потоцького пристав, i навiть... мучусь! Я кожний день все бiльше й бiльш помилку свою бачу... Кругом вовки, що ┐сти овець хотять, а пасти ┐х i стерегти - не мають навiть в думцi, i кривда через те, як панувала скрiзь, так i пану║, i не менi, я бачу, ┐┐ на Укра┐нi побороти! Зося._ Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе? Сава._ Був я у попа! I так наскаржився менi отець Iван на пробоща, що я хотiв по┐хать зараз у.Немирiв i власними руками розбити голову лукавому ксьондзу. Зося._ Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ? Чалий._ Що?! Вiн навпаки мо┐м наказам дозволив унiятському поповi Антонiю вигнать отця Iвана з церкви! Так я оце одняв в Антонiя ключi вiд церкви, оддав отцю Iвану; Антонiя ж так настращав, що вiн утiк в Немирiв! Зося._ То й заспокойся, коли поставив по-свойому. Чалий._ Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам i шляхтi говорив, що, поки я живий, тут унi┐ не буде! А вони на те║ не вважають i, змовившись, навмисне йдуть всi проти мене, знаючи, що я лиш в тiм утiху маю, що можу заступатися за люд свiй i за вiру. Зося_. А ти все-таки заступайся i борони. Чалий._ Iнодi я навiть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, i хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то ║дине страх на них наводить! 3ося_. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить i слуха! Чалий_. Та воно нiби й так, а тiлько став я помiчать, що там, на днi, у його панськiй душi, живе ненависть i до хлопа, й до його вiри, i часто вiн почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от Шмигельський, я не мав? Вiн один боротись проти кривди помага║. О, як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братiв!.. (Глянув у вiкно.)_ Що це за люде? (У дверi.)_ Джуро! Зося (пiдбiга до вiкна)._ Цiла юрба! Входить Джура._ Джура._ Люде хотять бачить пана. Чалий._ Звiдкiль вони? Джура._ Не знаю. Мiж ними один Кульбаба з слободи пансько┐, а то чужi. Чалий, бере шапку, хоче йти. Зося (бере у нього шапку)._ Любий мiй, будь обережний, не довiряй себе так смiливо юрбi! Чалий_. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Мiж ними ║ Кульбаба з нашо┐ слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах мо┐х. 3ося_. Ти ┐х не зна║ш, мiй коханий, а я боюся посполитих з того часу, як, пам'ята║ш, два гайдамаки, одягненi мов кметi, вмiшались у юрбу посполитих i вбить тебе хотiли... Мiж ними ж був, зда║ться, i Кульбаба... Чалий._ Так же ж не вбили! Горицвiта повiсив я, а Кульбаба став першим мiж хазя┐нами у Степашках! Зося_. Тво║ життя, коханий мiй, дорожче вiд мого, - храни його для сина нашого. Чалий._ Заспокойся, моя любко! Що з тобою? Зося_. У тебе так багато ворогiв: i гайдамаки, i пани, й ксьондзи, а хiба не можна пiдкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного i сам до бока шаблю причепи. Ч_алий (в дверi)._ Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в свiтлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокiйнiща? Зося_. Надiнь же шаблю. Чалий._ Зосю! I не сором? Гайдамацька жiнка бо┐ться посполитих. 3ося_. Бо я свого гайдамаку без мiри кохаю; а пiсля того, як дав нам господь сина, я стала занадто полохлива, i все мене страшнi думки гнiтять... Може, через те, що я ще хвора... Прошу тебе: поки я видужаю i вернеться до мене прежнiй спокiй, постав ти варту у дворi, бо в нас частенько, от як i сьогодня, нема нi одного озбро║ного чоловiка. Чалий_. З завтрiшнього дня цiлий десяток добрих козакiв буде сидiть у нас в дворi i оберiгатиме дорогий для мене спокiй мо║┐ любо┐ жони. Тiлько не тривож себе даремно, будь спокiйна, моя голубко, бо тривогою сво║ю i в мою душу смуток налива║ш, i невiдомий перше страх мене тривожить почина║. Зося_. Я вже не буду. ЯВА III Тi ж i Джура._ Чалий._ Ну?.. Чом же Кульбаба не йде? Джура._ Гостi при┐хали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба пита║: чи пiдождать, чи прийти завтра? Зося_. Чи не Шмигельський? (Глянувши у вiкно.)_ Нi, Жезнiцький пан, а з ним Яворський._ Чалий._ Чорт ┐м рад! (До джури.)_ Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горiлки з льоху: нехай всi люде вип'ють за здоров'я панi i мого сина. Джура вийшов. ЯВА IV Т i ж, без джури. 3ося_ (бiля вiкна)._ З ними мало не цiла хоругв надвiрних козакiв... Чого б то? Чалий_. То так бояться. Жезнiцькому ввижаються скрiзь гайдамаки. Вiн хоробрий тiлько в замку, а за стiнами замку тремтить, як за║ць. Я його терпiть не можу! I чого це вони притислись? Зося_. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гостi не в пору. ЯВА V Тi ж, Яворський i Жезнiцький._ Яворський i Жезнiцький._ Пану полковнику чолом б'║мо. Чалий._ Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тiлько, навiщо ж велича║те полковником мене? Яворський._ Слухаю пана. Жезнiцький (пода║ лист, Сава чита)._ Це не жарт, ми б жартувать так не посмiли! Пан Сава справдi ║ полковник! Полковника ж достав за те, що у поход послiднiй розвалив град запорозький на рiчцi Буговi i розiгнав вiдтiль ватагу запорожцiв-гайдамак, спаливши церкву ┐х!.. Вiта║мо ще раз полковника!.. Зося_. Саво! Ти церкву спалив? Чалий._ В запалi, моя голубко, в кривавiм бою не розiбрали, чи то церква, чи просто будинок, - i спалили!.. Це грiх великий на мо┐й душi... Я каюсь i жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про це... Зате, як бачиш, тепер полковник я i справдi! Вибачайте, панове, що зразу не повiрив. Жезнiцький._ I не тiлько полковник, а вiднинi Сава Чалий благородний шляхтич Речi Посполито┐! А от i грамота вiд короля! (Кланя║ться, за ним Яворський.)_ Чалий (розвернувши грамоту, поцiлував)._ Спасибi вам, панове, за добрi вiстi! Прошу сiдати. Сiдають. Тепера, Зосю, не будуть родичi тебе цуратись. Зося_. Байдуже. Шляхтичiв багато, а Сава один! Жезнiцький._ Ясновельможний гетьман теж вiта полковника свого з королiвською милостю i просить прибуть до нього завтра на обiд i разом з тим принять ще подарунок. (Пода║ ще лист i кланя║ться.)_ Яворський теж кланя║ться. Зося_. Що там ще? Чалий (чита)._ Ясновельможний гетьман дару║ синовi нашому сто тисяч злотих i просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку вiру!.. Зося_. Для чого ж то? Сава_. Об цiм ми побалака║м з тобою опiсля... Стiлько, панове, разом наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра при┐ду сам в Немирiв i там подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду! Жезнiцький._ Тепер пану полковнику i шляхтичу не випада стоять, як перше, за хлопськi iнтереси, повинен вiн оберiгати iнтереси панськi. Джура вносить мед. Чалий (палива кубки)._ Холопський i панський iнтерес один: спокiй i добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезнiцький занадто розходиться зо мною у поглядах i вийде суперечка, а у такi щасливi┐ хвилини я б не хотiв сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове. Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана! Жезнiцький._ За здоров'я прекрасно┐ панi полковниково┐ i ┐┐ сина. П'ють. Чалий (знов налива║)._ А пан Шмигельський ще не вертався? Жезнiцький._ Нема ще й досi, i ясновельможний гетьман тривожиться. Чалий._ Я й сам в тривозi немалiй, бо маю вiдомостi, що тут десь недалеко Гнат Голий, i завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу, панове! Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана! Жезнiцький_ (бере кубок)._ Пан Шмигельський заздрить пану полковнику i, не пораявшись, пiшов сам у погоню, щоб самостiйно лаври взять. Чалий (налива║)._ Пан Шмигельський - лицар. Велику ма║ честь i славу при всiх дворах панських i нiкому не завиду║! Панове, прошу! (Бере кубок.)_ Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана. Жезнiцький._ Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить мед! Чалий_. Зосю! Почастуй нас, рибко! 3ося_ (налива║)._ Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки! Жезнiцький._ Шляхтича! Яворський (бере кубок)._ Слухаю панi! Жезнiцький._ Прекрасну панi Зофiю пан Яворський слуха, а свою панi не слуха! Яворський._ Ба, слухаю! Присягаю! Ми так коха║мось, що жить одно без другого не можем. От я вже занудився за мо║ю панею, бо хвилина без не┐ менi вiком зда║ться! Жезнiцький (Чалому)._ Бреше! Щодня б'║ канчуком! Ну, пане Яворський, ┐демо до Немирова. Яворський._ Слухаю пана. Жезнiцький._ А як же б пан не послухав, коли вже сонце над заходi i треба засвiтла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестiя Голий! Чалий._ При вас мало не цiла хоругв козакiв - i пан бо┐ться? Яворський._ Я? Нi крапелини, присягаю! Що я ┐м зробив?.. Чалий._ I правда. А пан Жезнiцький? Жезнiцький._ У-у! Противнi морди! Але i я ┐х не боюся, коли вони сидять у мене в тюрмi. (Смi║ться.)_ Прощайте! (Iде до дверей.)_ Яворський._ Завтра побачимось! Чалий._ Як будем живi! Жезнiцький._ А чого ж нам помирать?.. Певно, пан полковник дума, що ми пiйма║мось i справдi Гнатовi у лапи? Не пiйма║! У нас конi добрi... Вийшли. Чалий за ними. ЯВА VI Зося_ одна, iде до дверей. Зося_. Бабуню! А йдiть сюди! (Iде до колиски, тихо, замислившись. Здригнула.)_ Сава сказав, що Гнат тут близько десь, i в мене ноги затремтiли... I раз у раз так страшно робиться менi, коли я чую iм'я Гната!.. Сава його так любить, а вiн на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай вiн згине... Входе баба. Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню. ЯВА VII Тi ж i Чалий._ Чалий._ Вже виносите мого козака вiд мене? Ну, прощай, сину, рости здоров! Баба. _Я сама, панi, однесу. (Виносить.) _ Чалий._ Га? Зосю, чула? Зося_. Що, Саво? Що? Чалий (запальчиво)._ Мало ┐м, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку вiру?.. Яка образа, яка зневага! Зося_. Хiба ж вони тебе примусить можуть! Тепер ти шляхтич, рiвний гетьману самому, то й король заступиться за тебе! Чалий._ Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому рiч! Ти тiлько подумай! Чого хотять? I хотять, знаючи, що я за вiру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всi лiчать, що я за грошi i почестi, i вiру промiняю, i стану люд свiй до унi┐ примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки-одно, а вiра-друге!.. Не вiд гетьмана ця думка йде, а вiд ксьондзiв! Зося_. А коли так, то не тiлько син твiй не буде католиком, але i я, жона твоя, пристаю до грецько┐ вiри, i не посмi║ нас нiхто за те судить, бо жона i муж - тiло одно, а в однiм тiлi i дух повинен буть один! Чалий._ О горлице моя! Я родину покинув, по нiй тужив би я безмiрно, коли б краса душi тво║┐ менi боротись з ними не помагала всякий раз, - як от хоч би й тепер! Ти - родина моя, ти - все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тодi, коли ти бранкою була, в корчмi сидiла, не одруживсь з тобою i не покинув все, щоб тихе, мирне║ почать життя там далекодалеко -десь над Днiпром!.. Навiщо слава, почот, ма║тки? А там з тобою був би рай! Зося_. Так що ж, тiкаймо звiдцiля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо тi гайдамаки, що ┐х звелiв повiсить ти, казали, що ┐х послав убить тебе Гнат Голий! Тiкаймо! Менi так хочеться десь жить далеко вiд людей, з тобою щохвилини вкупi, а тут ти ходиш у походи i кида║ш мене, i раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу! Чалий._ IIрийдеться утiкать... (Пiднiма║ться i слуха.)_ 3ося_. Чого ти? Наче що побачив, слуха║ш! Чалий_. Ти нiчого не чула? 3ося_. Нi. Чалий_. Менi здалося, наче хто пiд вiкном сказав: "Добривечiр!" Зося_. Ой! Чалий (ласкаво)._ Бог з тобою. А може ж, i справдi хто сказав: "Добривечiр". Входить джура i ставить свiчку на стiл. А подивися, чи нема кого там на подвiр'┐. Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан i садовить бiля себе. Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко! Зося_ (сiла i пригорта║ться)._ Бранка! Ох, як гарно тодi було, коли я тебе щовечора у корчмi ждала, аж радiсно згадать! Сидю, в вiкно дивлюся i вся тремтю... Та тiлько то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла i прудко гнала кров, малюючи у мрiях чарiвну постать страшного всiм i славного на Укра┐нi Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву),_ що батька, матiр, все для нього забувала i рада б з ним була в корчмi весь вiк сидiть - отак! (Обгортав його шию i цiлу║.)_ Чалий._ Чого ж ти вся тремтиш? Зося_. Вiд щастя, милий, бiля тво┐х грудей - страху нема! Я зараз смiлива така, я - справжнiй гайдамака i нiчогiсiнько вже не боюсь: з тво┐х грудей в мо┐ перелилася смiлiсть i одвага. Входить Джура._ Джура._ Не видко нiде нiкого: нi бiля свiтлицi, нi на подвiр'┐. (Вийшов.)_ Чалий._ Отак, коли стривожишся чого, тодi i вбача║ться, i вчува║ться. Зося_. А, пусте. Входить баба. ЯВА VIII Баба. _Iдiть, панi, погодуйте сина. 3ося_. Плаче? Баба. _Нi, тiлько мурчить. Чалий._ А нiхто не приходив у двiр? Баба. _Нi, нiкого не було! Чалий_. Почулось!.. Iди ж, голубко, та й спатоньки лягай, а я листи ще напишу i сам прийду до тебе. Зося_. Може б, я ще прийшла сюда? Чалий._ Краще спи! Нехай тебе хранить господь! Зося_ (iде, i од дверей)._ А може б, ти завтра листи написав, бо вже нерано... Чалий._ Не будь же дитиною, моя люба, у мене дiло ║. 3ося_. Ну, то я вже пiду... (Постоявши.)_ Слухай, Саво, i я з тобою по┐ду завтра в Немирiв, i сина вiзьмемо. Добре? Чалий._ Гаразд. Зося_. Мерщiй же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пiшла.)_ ЯВА IХ Сава_ один, сiда до столу. Сава_. В Немирiв завтра не по┐ду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свiй рiд у католицьку вiру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всiх панiв, яко одступника вiд предкiвсько┐ вiри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потiм переста║, пiднiма║ться i слуха.)_ Проклятий пугач, як засмiявся погано!.. (Сiда i пише.) I_ де вiн взявся? Учора двох убив, i бiльш, зда║ться, тут ┐х не було. (Пише, по хвилi здригнув, пiдняв очi на вiкно i слуха.)_ Що це? Здалося, наче знову хто сказав "добривечiр"! А, дурiсть! Ну, добривечiр, то й добривечiр... Коли б мерщiй вертавсь Шмигельський._ Я цiлий день сьогодня жду його i тим себе так розтривожив, що нiяк не вiджену тяжких . думок, все бiльше й бiльш нагнiчують вони мiй мозок... Дивна рiч... Коли я жив в степу, в норi, у лiсi, - не знав тодi тако┐ я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь, - нiчого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оцi награди мов ранили чим гострим i отру┐ли мою душу... От чую, наче хто шепче менi i зараз, що праця та, яку я у сво┐х думках лiчив корисною народовi, була i ║сть на користь лиш панам! I чую я, що ║сть тут правда - страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, сво┐х братiв, ловив i смертi предавав найкращих оборонцiв прав народних, за те, що церкву божую спалив, - полковник я i шляхтич!.. Шляхтич? Рiдня, виходить, всiм панам!.. Ох, як мен.i нудно i на серцi трудно! Зда║ться, зараз би вернувся до сво┐х у лiс, у нори... Зося пiде скрiзь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! I вiн закри║ батьковi грiхи! Ох, нi!.. Заросли мо┐ шляхи тернами - нема║ повороту... Нема! Нема! (Б'║ кулаком об стiл, говоре нервно, нiби хоче заглушити тривогу душi.) I_ не треба! Дитячий страх напав на мене, i я себе мордую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так... Так!.. Як море зрадливе сьогодня на лонi сво┐м гойда║ тихо байдак i мов присипля║ пливця, а завтра в мент один скаженi║ i б'║ на трiски той самий байдак i топить у хвилях сво┐х навiсних необачного пливця - отак i народ: коли розiрве ланцюг покори, подiбен морю навiсному! Покiрний ще сьогодня й тихий, - вiн в мент один страшну пiднiме бурю, i Посполиту Рiч потопить в кровi, i все оберне у ру┐ну! Прiч же, сумнi думки, прiч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народовi ж бажаю миру i спокою, щоб вiн пiд панською рукою добув широко┐ освiти i прав на вiльне й корисне життя для всього краю. (Здригнув i прислуха║ться.)_ Знову хтось сказав "добривечiр"! (Iде до вiкна i, заглянувши, одскаку║.) _Що це? Ввижа║ться менi! Чи й справдi то Шмигельський?!! (Пiдходе до вiкна.)_ Пан Шмигельський, блiдний, i з уха кров дзюрчить! Пане Iване! Чого ж ти... Щез!.. Це мана... Це так менi здалося... ЯВА Х Чалий _i Джура._ Чалий._ Це ти в вiкно заглядав? Джура._ Нi. Чалий._ I нема нiкого? Джура._ Ба, при┐хав зараз козак з хоругви пана Шмигельського. Чалий._ Де вiн? (Хутко, не дiждавшись одповiдi, вийшов.)_ З других дверей виходить Зося._ ЯВА XI Зося._ Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Менi здалось, що пан Шмигельський при┐хав? Джура._ Нi, панi, козак з його хоругви. Зося._ То, певно, вiн вернувся? Джура._ Не знаю. Зося._ Зда║ться, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнiвавсь. Джура._ Слухаю, панi. Зося зника║ за дверi. ЯВА XII Чалий i надвiрний Козак._ У козака голова перев'язана. Чалий_. От через що я так тривожусь цiлий день - душа нещастя чула! Ну, ну - далi розказуй... Козак._ Я певен, що всi там полягли, до одного усi. I ┐х там полягло багато. Коли уранцi пiсля бою до мене знов вернулося життя, то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом - немовби хто позвозив ┐х багато так навмисне. Шукав мiж трупом я сотника пана Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горi з десяток наших коней уже здихало, бо в них'розпоренi були ┐х животи, а далi паслось скiлько коней, так я пiймав одного i от до тебе прискакав з цi║ю звiсткою лихою! Чалий_. О боже мiй, яка потеря! Це Гнат - його робота, бачу... Ти зна║ш мiсце добре? Козак._ Знаю. Чалий._ Так ти нас проведеш туди. Iди тим часом спочивай, обмий i перев'яжи сво┐ рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сiдлали, i сам вертайсь сюди. Джура i козак вийшли. (Сава сiда║ i пише лист, а написавши.)_ Сто душ лягло на полi i з ними кращий друг! Друг, котрий пiдтримував всякчас мiй дух, друг, що вмiв розгонити найтяжчi хмари житт║вi, якi гнiтили часто мозок мiй, i душу, й серце!.. О, тепер я попалю усi лiси, я виверну все гайдамацьке гнiздо, я заплатю за смерть Шмигельського вам всiм сторицею, страшно, страшно заплатю!! Входить Джура._ ЯВА XIII Чалий _i Джура._ Чалий._ От три листи; один, що згорнутий удво║, - в Немирiв! Другий, що край один заламаний, -у Тульчин; а третiй, одкритий, - в Рубань! Птицями нехай летять всi три! Джура._ Тодi у нас нiкого не останеться в дворi, бо Харко й Трохим пiшли на слободу i досi не вернулись. Чалий._ Так ти на слободу йди зараз i в двiр до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб вiн узяв з собою всiх сво┐х товаришiв, що колись були у гайдамаках. Вони менi потрiбнi i за послугу будуть мати добру плату. Iди ж мс'рщiй! А не забув, куди який послати лист? Джура._ Цей - в Немирiв, цей - у Тульчин, а цей - у Рубань. Чалий._ Так. Джура пiшов. Годi вагатись, годi! Входить 3ося_. I ти не спиш ще на лихо? Зося_. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я нi жива нi мертва! Чалий._ Молю тебе, не заважай менi! Сотня Шмигельського пропала, i я пiду шукать ┐┐. Скоро збереться сюди вся близька милицiя, i я виступлю зараз, по дорозi захоплю решту - i в поход! 3ося_. То нехай коней зараз запрягають, i я по┐ду у Немирiв з сином, бо тут без тебе я не зостанусь. Чалий_. Я вже послав на слободу, i зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодцiв, що i на сотню пiдуть. Для всiх роздам я списи, порох, кулi i мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш ┐хать, то завтра вже по┐деш у Немирiв; а варта все ж таки нехай сто┐ть в дворi... Iди ж, моя голубко, i спи спокiйно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворi у тебе буде п'ятнадцять добрих молодцiв! Iди i спи спокiйно. Менi нема║ часу: треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемiнилось! Зося_. Я слухаю тебе, i спокiй мов росте в мо┐й душi. Прощай, мiй сокiл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись... Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо бiля мене малий Сава! Прощай! Сава._ Будь здорова, моя зоре. (Цiлу║ ┐┐.)_ Зося_. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла.)_ ЯВА XIV Сава один, пише. Сава._ Увесь тремтю вiд злостi... Коли б мерщiй милицiя... (Пише.)_ Кипить моя душа!... Я не так до вас приймуся... Коли б пiймавсь менi тепер сам Гнат - я i його без жалю на палю посадю! (Пише.)_ По хвилi входять тихо Гнат, Медвiдь i Кравчина. ЯВА XV Чалий, Гнат, Медвiдь i Кравчина_. Гнат. _Добривечiр! Чалий поверта║ться i схоплю║ться з крiсла. Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданi┐ гостi ма║ш, чим будеш вiтати? Чалий (шука очима броню)._