Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Оповiдання з минулого I На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозько┐ Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом'яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади. То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалеко┐ Запорозько┐ Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього почина║ться мо║ оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману сво┐м жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчо┐ до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi. зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж ┐┐ та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна - права рука; замiсть лiво┐ ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок Коли старий козак позбувся сво║┐ руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам'ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п'ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий - за часiв кошового Гордi║нка. - Було се тодi,- одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,- коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи сво┐м трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками. Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Укра┐нi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили укра┐нський люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн пере┐хав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Укра┐ну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi сво║ю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю. На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу. Хоч i дуже тужив старий за сво║ю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху сво║ горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло. Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовля║ i не любу║ться, як бувало щодня, сво┐ми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозько┐ Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди зна║. Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати сво║┐ збро┐, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край. Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без сво┐х синiв i оборонцiв - запорозьких козакiв. Поки Дмитро Балан сидiв з сво┐ми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися сво┐ми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках дво║ парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло дво║ дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Укра┐нi всi люди, але ┐хнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки. Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса. Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза. Пiд час зруйнування Запорозько┐ Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Ки┐вськiй бурсi; коли ж пiд час велико┐ пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити сво┐х братiв-недолiткiв, забрав усiх ┐х до Сiчi i повiддавав: середнiх - Демка та Гната у молодики, себто чурами до значно┐ старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги. Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi. Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iваново┐ сестри Галi. Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на не┐ глянув. Кругленьке та рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких ┐┐ очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя ┐┐ кохання. Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, при┐хав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до ┐┐ батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося ┐й по волi батька частувати його й медом, i вечерею. Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про сво║ майбутн║ щастя. Подруга Галi пвга, що крутилася зараз бiля не┐, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку ┐й у вiночок. Зимовник Iвжиного батька - Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що пвга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з сво║ю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одно┐ дiвчини й нi одного хлопця. Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi сво┐ми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце ┐хнього батька - про скасування Запорозько┐ Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини. - Глянь, Галю,- обiзвався помiж жартами Рогоза до сво║┐ наречено┐,- яка чудова смуга на лиманi од сонця! - Справдi,- вiдповiла дiвчина,- неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть. Козак пiдсiв до сво║┐ наречено┐ i пригорнув ┐┐. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одклада║мо? Нащо марну║мо днi? Дiвчина глянула на нього з коханням. - Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала сво┐ очi. - Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам. - Про що ж то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши: - Хотiли ми, тату, просити вашо┐ милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти. Старий козак докiрливо похитав головою. - Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiша║шся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла. Од тако┐ вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку. Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю: - Сядемо, дiти, та поговоримо... Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку. - Як його, дiти мо┐, про шлюб та весiлля тепер думати,- почав старий запорожець,- коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч? Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись. - Та що ж, тату... - сказав вiн.- Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапля║ться, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав головою. - Не розумi║ш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже нема║... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували ┐┐ й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили ┐┐... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б мо║ серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю ┐┐ шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, да║ паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, ║ смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi? - Не знали ви, що робити? - в запалi скрикнув Балан.Та коли б за мо┐х часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як оте║ у вас, так ми нагодували б ┐хнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що! - От ви, тату, й у цьому менi дорiка║те i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай! - Тяжке горе! Смерть козацькiй волi! - Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дуна┐ нова Сiч Запорозька - от i все. - А тут же?... Тут що буде з нашими безкра┐ми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв? Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи. - А що ма║ статися з степами? - сказав вiн.- Степи несходимi... безкра┐... ┐х нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде - на Дуна┐, а проте ви знатимете, що вона ║сть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашо┐ дочки не завезу - будемо обо║ вашу старiсть доглядати. Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку. - Ох, дiточки мо┐... - сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i цiлуючи дочку в голову.- Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщу║... Чи буде ж ваше життя щасливе? - Та якого ж, таточку, ще треба щастя,- обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,- як всiм укупi жити? - А якщо, тату, ви занудьгу║те за Сiччю,- все смiливiше i веселiше говорив Демко,- так ми з вами й по┐демо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiда║мо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi! Старий козак повеселiшав - очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися. - А що ж, справдi...- сказав вiн.- Невже б же я не до┐хав? Ото! Ще й як би до┐хав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дуна┐... Та й то ще як повагом ┐хати, а коли б узяти на перемiну по дво║ коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були! - От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж тро║ братiв. - Головна рiч,- сказав старий,- щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звича┐в. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити ┐┐. Старий запорожець забув уже про сво┐ лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дуна║м - по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело: - Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Микола┐вську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем по┐демо подивитись. II Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печено┐ птичини; ще й риби вона не забула, тi║┐, що Iвась напередоднi натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала ┐м роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина ┐де. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно. Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали, "щоб на подорожнiх усе добре сiдало", i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель. - Гей, круторогi! - сказав старий, любуючись сво┐ми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень. У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам ┐хати аж за Днiпро у Самар? - спитав Демко, коли вiз за┐хав уже од зимовника за гору.- Адже по сей бiк Днiпра ║ церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину,- одповiв старий козак,- яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Микола┐вська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства - запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього за┐демо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе. Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпарено┐ сонцем, соковито┐ степово┐ трави й квiток. Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання. У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили ┐х пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони по┐хали знову, прямуючи на пiвнiч. Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над ┐хнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос. Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокро┐ Сури, i Балан, пере┐хавши ┐┐ бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ┐вши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнi║ вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi за┐дки, що Галя зiбрала з дому. На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися сво┐м про,мiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи сво┐ми пишними китицями, про щось перемовлялися та║мним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту. Пiд чарами лiтньо┐ ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi. Тiльки не дуже довго довелося ┐м спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд'┐здять дво║ озбро║них вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйновано┐ Запорозько┐ Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх. Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза. - Глянь! - скрикнув один з них до товариша по-росiйському.- Он як нам доля всмiхнулася: хохол ┐де возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли нема║ й оковито┐! - Го, го! - радiючи скрикнув другий.- Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза. - А що вам, добрi люди? - спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували. Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза. - Тягни лиш сюди, старий...- сказав один з них, засунувши руку в сiно.- Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку! - Що ж ви за люди? - спитав старий козак. - Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi! - Якщо ви, добрi люди, голоднi,- сказав Балан,- так ми вас нагоду║мо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попо┐сти. - Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! - одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були без збро┐, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав сво║┐ шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали ┐┐ москалi. - Хто ж так робить? - скрикнув старий козак. - Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками. - Мовчи, поки цiлий, Мазепа! - почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули ┐х у рядно щоб покласти на коня. - Та що ж це ви, харцизи? - скрикнув Рогоза.- Ото такi ви царськi люди? Грабу║те подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв! Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. - Нехай беруть! - сказав старий козак.- Нехай ┐дять на свою загибель. Я скажу ┐м услiд таке слово, що та ┐жа ┐м каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки - та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв - вiзьмуть було скiльки ┐м треба, щоб на┐стись, а останн║ лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба! Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв'язали рядно, кажучи: - Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надво║ - половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не по┐сти! Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi по┐хали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий - вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звича┐, колишнiм же власникам сих земель тепер нема║ вже й захисту. Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, ви┐хав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на кра║вид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил. З шпилю могили був чарiвний кра║вид. З лiво┐ руки, з-за високо┐ гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним кра║м пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала сво┐ми бiлими водами рiчка Самар. Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав ┐й батько про сi дивнi мiсця. - Через що ж, тату,- спитала вона згодом,- той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, сто┐ть аж за Самаром? - Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його зна║: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од сво┐х батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як ┐хав Днiпром до Ки║ва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з'явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували - аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир. - А сi могили чому Близнюками звуться? - А се теж не за наших часiв так ┐х прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнi║ та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над ┐х домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть. Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив сво┐ очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi. - Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi - Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Укра┐ни, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашо┐ козацько┐ пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка сто┐ть... - Кажiть, тату, краще: була паланка! - похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозько┐ Сiчi з усiма ┐┐ паланками дуже зворушив старого сiчовика. - Боже мiй, Боже мiй! - сказав вiн, ковтаючи сльози.Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб ┐хати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком. III В обiдню пору подорожнi почали з'┐здити з велико┐ гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв. Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до не┐. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордi║нка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату. Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно. Працюючи у сво║му куточку, Глоба нiкуди не ┐здив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все сво║ хатн║ господарство до рук його жiнки. Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi за┐дки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду. За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи сво║ козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подi┐ останнiх часiв - пригадали, що нема║ вже ┐хньо┐ неньки Сiчi Запорозько┐. - Все минулося!..- сказав наприкiнцi обiду Глоба.Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка ║сть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок. Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками сво║┐ працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив: - Ось де мо┐ укоханi дiти! Ось де мо┐ нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi. Далi Глоба показав Бадановi все сво║ господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни. - Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад ║сть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенi║ душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Микола┐вський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати. Увесь вечiр приятелi згадували про сво║ минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ┐хнiм возом i волами на той бiк Днiпра. Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широко┐ рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба. Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ┐м не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк велико┐ рiчки. За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, по┐хали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху. Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'┐хали у стародавн║ запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi[1], не схотiв ставати у Самарi на нiч. - Цур ┐м, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться! Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони пере┐хали мiсто, москалi дуже зачiпали ┐┐, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою. Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв. Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олi┐, що ┐┐ кухар чимало всипав у таганок. Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки.. За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй про┐хав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря. Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря. Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозько┐ душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi. Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньо┐ вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев'язуючи ┐хнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста. Смутний ходив по шпиталю Балан. - За що ж i за кого проливали ви свою кров? - встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв. I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця. Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келi┐ скарбника колишнього кошового Запорозько┐ Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Ново┐ Сiчi Запорозько┐. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордi║нка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Старо┐ Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч сво┐м вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Укра┐ну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвсько┐ Сiчi на ┐хнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиля║ться до знищення стародавнiх запорозьких звича┐в i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Микола┐вську пустинь. Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келi┐ сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак. - Сiдайте, друзi мо┐ й товаришi... - промовив чернець, показуючи на лаву - i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi. - От свiдок всього, що було... - одповiв Балан, показавши на Рогозу.- Нехай вiн сам тобi розкаже. Молодий козак розказав про всi подi┐, що сталися пiд час скасування Запорозько┐ Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви свято┐ Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата. Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi: - Нехай почую все! Може, скорiше мо║ серце розiрветься у грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешн║ царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли? Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою: - Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости ме