сумнiваюсь, - вiдповiв я. - Найкраща забез-пека жiнки вiд всяко┐ недолi - це матерiальна. Коли пустити ┐┐ в свiт, вона сама себе знищить, ┐┐ вдача й чуття нанесуть ┐й багато горя. Старайтесь забезпечити ┐┐ хоч почасти матерiально... а там... - I я урвав. Вiн не вiдповiв, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: "Ми те зна║мо... але поки що..."" - А щоб уже зайняти ┐┐ чим iнтенсивнiше, то нехай вiддасться музицi, як ┐┐ сестра, - обiзвався я наново. - Вона займа║ться нею. Але це не вистарча║ ┐й цiлком, - вiдповiв вiн. - Вона хоче щось бiльше. Впрочiм, до консерваторi┐ також не пiде, на те треба також бiльше засобiв. Батько взагалi з хати не конче похочу║ дати ┐┐, а тепер, коли старша сестра вiдда║ться, не вчинив би цього за жодну цiну, любить ┐┐ безгранично. Хотiв би, щоб усi дiти сидiли гуртом коло нього, за винятком нас, старших синiв. Дiвчатами, говорить, вiн не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Манi шмат землi закупити, щоб його на всякi випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Менi одному розходиться о те,шоб ┐┐ чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свiй план. Я спаленiв на його слова, а далi, усмiхаючись, вимушено кликнув: - То посадiть ┐┐ на коня i нехай верхом ┐здить. Вкоротцi запалиться так до того, що свiй план, хоч би й за старого вченого вийти, покине! Молодий чоловiк витрiщився зчудовано на мене, а далi усмiхнувся й собi й вiдповiв: - Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождiм ще... Я попробую намовити ┐┐ вiддатися краще однiй лиш музицi. В не┐ гарний талант. Попри те нехай чита║ i вчиться й здобува║ освiту на власну руку... А там... побачимо, що дасться зробити. - Це слушне, що ви кажете, - вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свiй патент на долю це┐ молодо┐ незвичайно┐ дiвчини. Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися. * * * _ Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав листа. Ось i скритикувала мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого я люблю на все класти, i перед формами клонюся бiльше, як треба, i мороз наводжу на людей, i господь зна║, чим ще прогрiшаюсь... такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить? Не вiдчува║ш ти? Я не вiдчуваю. * * * _ Це було рано. Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з гiр i лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо в пораннiм сонцi. Поранковi проходи на гори в лiс - це була найкраща часть мойого побуту лiтом у родичiв. Iдеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i купа║шся в чистiм неповорушнiм воздусi. Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i глибоко в лiсi, станеш, розглянешся - i слуха║ш. Не йде щось лiсом непорочне - святе? Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину. Господи, ти тут! Як нiде тебе нема - нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут... ти ║! * * * _ (Пiзнiше). Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашо┐ i Обринських хати на гору, а далi й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так i я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу, я пiшов прямо, так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади, котра вела до одно┐ кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк. Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега рiки й звiдти на кладку, я побачив нараз на противнiм березi дiвочу постать, у котрiй по рухах пiзнав я молодшу Обринську - Маню. Я станув i, вагаючися, ждав. Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала. "Рано вилетiла, як той жайворонок, - подумав я. - I коли я доперва виходжу, вона вже вiдкись верта║. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла трохи? Вiд послiдньо┐ дискусi┐ в садi ми ще не бачилися. Коли б нагода, - обiзвалося нараз щось у менi, - щоб потрохи пiмститися, - i з тим враз я злобно усмiхнувся. - На разi студiю║ фiзiономi┐ "старих", - пригадались менi слова найстаршого ┐┐ брата. - Побачимо... побачимо, серце... коли наспi║ вiдповiдь вiд твого вченого". Вiдтак, не вагаючись уже до┐вше анi на хвилину, я ступив смiлим i певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тiм кинув оком вперед себе на молоду дiвчину. Що вона там гадала? "Очевидно, перечiку║, аж я не перейду перший, щоб не стрiнутись упосерединi кладки", думав я. Гада║те? Де ж там. Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз нiби блискавкою рiшилася i, неначе заповiдаючи менi якусь боротьбу, пустилася й собi переходити кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи ┐┐ ще зовсiм на кладцi, я йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак, уже десь поза серединою рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на не┐. Обо║ не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться? Але нi. Ось вона нiби не замiча║ мене i йде далi проти мене. В менi спалахнуло гнiвом, i я приспiшував ходу. "Пожди, пташко, - подумав я, - нинi ти побачиш, куди веде упiр". I пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зi мною й вона станула. Я поглянув на не┐. Була бiла, як снiг, очi мала спущенi, брови зморщенi, а уста були затисненi. Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв ┐┐ нараз, i менi стало жаль молодо┐ дiвчини, що так наслiпо, майже дитинячо, пiддавалася якомусь, як менi здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на ┐┐ думку, ненавистi до мо║┐ особи... Як казав я - я станув. - Добрий день вам, панно Маню! - обiзвався я з уданим супоко║м i подав ┐й руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi набрали виразу гордо┐ вiдпорностi, - i "Добрий день"... бовтнула стисненим голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, i я виразно мiг бачити, як у не┐ з внутрiшнього зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка. - А тепер що буде? - спитав я, усмiхаючися. - Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка глибока, панно Маню! - додав я остерiгаюче. - Впавши, можна навiть i утонути! - Бажа║те, щоб я назад вернулася? - обiзвалася дiвчина врештi, i ┐┐ уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв. - Так воно виходить, - вiдповiв я. - Як бачите, я маю за собою бiльшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався. Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей... перелякався, а заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу вiдвернувся, щоб не пiрвати ┐┐ в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi й молодi, такi повнi Несторового ║ства... а тепер у тiй хвилi стали такi чимось переповненi, блискучi й поважнi... - Бажа║те, щоб я вернувся, панно Маню? - спитав я замiсть всього лагiдно й приступив до не┐ цiлком близько. Вона мовчала й подивилась на воду. - Хочете? Мовчання. - Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала. - Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? - спитав я терпеливо й схиливсь до не┐... Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув. - Я не вернусь. Маню... - сказав вiдтак, вкладаючи насилу супокiй i твердiсть у свiй голос. - Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi. Однак вам... як догадуюсь, залежить бiльше на тiм, щоб бити головою об мур... моцуватись... проти... ну, може й проти себе... чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина! Вона, не поглянувши на мене, викривила погiрдливо уста, нiби всмiхаючися, а властиво закриваючи в тiй хвилi якесь сильне внутрiшн║ зворушення, й обiзвалася спiшно: - На вашу думку. - На мою думку. Так воно i ║, - сказав я. - Я питаю вас: не приходить вам нiколи на думку, що, будучи такою неприязною, справля║те тим декому прикрiсть? Вона поглянула на мене. - Менi не зда║ться, пане Олесь, - вiдповiла холодно. - А що там, взагалi, може кому на тiм залежати, якою я ║, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб сво║ю особою справляти кому при║мнiсть або прикрiсть. Я зiгнорував ┐┐ послiднi слова. - Що маю я зроби ┐й, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажа║те того? - спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала: - Не хочу. Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся. - Не хочете! Значить, цiкаву нашу ситуацiю розв'яжемо так, як гордiйський вузол, що одне з нас... скочить у воду! - мучив я ┐┐ далi, не зверiаючи ока з ┐┐ нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далi, - не буде жодному з нас хiсна[17], то я поступлю так, як поступають старшi з капризними дiтьми. I поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши бiльше й слова, обняв ┐┐ мов справдiшню дитину за стан, обернувся з нею й поставив ┐┐ позад себе. - Так, - сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. - Тепер можете вертати далi. Сьогоднi, як менi зда║ться, ми собi послiднiй раз у дорозi станули Бiльше цього не буде. З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в ┐┐ очi, що заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив кiнця кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега? Нi! Саме доходила. А тепер... ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх... поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi. Гу! Яка дика, упряма! Така була вона. В лiсi ходив я довго. Нiколи досi не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося менi, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне ┐┐ ясна одiж з-помiж смерек. Нiжна, з гордим капризним елементом у душi, з надвишкою яко┐сь сили, що мучилася сама, неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцi║ю, - а там i я станув на ┐┐ дорозi... Що поборювала вона? Мене? чи себе? Чи я помилився? О, гордий мужику ти, Богдане... Куди загнався! * * * _ _ (Пiзнiше). Сьогоднi мав я з сво║ю матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по довгiм часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме тодi гарнi гвоздики, мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi. Зiрвавши два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути ┐х у тонкий папiр, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату. - Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слiдуючiй я вiдповiв спокiйно: - Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти. - Дiвчатам, Богдане? - спитала мати й тут же споважнiла. - Старша заручена, як сам зна║ш, у не┐ може буде незабавки[18] й весiлля: отже, ┐й цвiти вiд молодих людей приймати, зда║ться, ледве чи випада║. Оскiльки я ┐┐ знаю, вона ┐х i не прийме. Вона дiвчина зарозумiла. Я думаю, що ти молодшiй несеш ┐х. Признайся! - Послiднi слова сказала голосом твердим, приказуючим. Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме в тiй хвилi, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв. - Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на не┐. - Що вам, мамо, сьогоднi? - спитав я. - Несу цвiти, то й несу. Чи варто з цього робити квестiю? - Варто остiльки, мiй хлопче... - обiзвалася вона, пiдсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали ┐й у тiй хвилинi дивитись повним поглядом на сина. - Варто, оскiльки вже давно хотiла я спiмнути, щоб ти... там... - вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собi з дiвчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе. Менi вiд ┐┐ слiв вдарила вся кров до лиця. - Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я. - Воно манi не вiднинi на думцi, не новина для мена, - вiдповiла вона сухо. - Я завважила вже вiд довшого часу, що ти тою дiвчиною займа║шся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не ║ партiя для тебе. А бiльше нiчого. Обринський хоч чесний i вищий урядовець, але вбогий. Родина бiльша, видатки великi... що вiн може донькам дати? Нiчого майже. Я розсмiявся вголос, не вiдповiвши нiчого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене. - Тако┐ голо┐ невiстки, - почала наново, - я не приймаюся, сину, i не дозволю нiколи, щоб мiй син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь зна║, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей... бо батько, як сам зна║ш, за сво┐ми требами... а там... (тут вона викривила гiрко уста) - i за... склянкою... не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер... де б я мала сво┐м сином, чоловiком уже на становиську, радуватися ┐й гордитися, вiн зверта║ свою душу до... тако┐ Манi! Де твоя розвага, де твiй звичайний розум? Тепер я вже не смiявся. Випростувавшись проти не┐, що була висока ростом, так що майже перевищив ┐┐ статочну постать, я спитав: - До яко┐ Манi, мамо? Чи ма║те ви тут на думцi панну Обринську? - Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про не┐ виразилася, - вiдказала глумливо. А вiдтак додала: - Ми розумi║мооя добре, мiй сину, i не потребу║мо мiж собою полiтикувати. Я тобi повторяю ще раз: я завважила вiд довшого часу, що ти займа║шся Обринською, хоч нiколи про те й не згаду║ш. А ця дiвчина не для тебе, Богдане. Дай собi з Обринськими спокiй, а найбiльше з нею. Дiвчина готова вро┐ти собi, що справдi будеш з нею женитися, мiж тим коли ти повинен сам обчислити, що з тако┐ женячки нiчого для тебе не вийде, i що передусiм я ║ тi║ю, що для одиноко┐ сво║┐ дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти мiж урядовцiв. Що там знайдеш? Статок, ма║тки? Там усе без фундаменту. Дiвчата виховуються для ока. Все ┐х майно: поверховнiсть. А щодо розумiння господарки тако┐, як твоя мати ┐┐ розумi║, то анi не питай! Звiдки? Там з шелюга та в рот. Дай собi спокiй, Богдане, не вона для тебе. Господь зна║, чого вчепилася вона до тебе! - i почервонiвши нараз з яко┐сь, менi незрозумiло┐ лютостi, вона урвала i вмовкла. Я був, щоправда, вдачi бiльше спокiйно┐ i поважно┐, але оцим словам я не мiг довше спокiйно прислухуватись. - Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку менi анi не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жiнку не я, а родичi, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жiнку утримаю? Отже, куди загоню║теся ви з нею? Чим тота дiвчина така велика в очах? Дали б спокiй такiй бесiдi, мамо, був би я вам далеко вдячнiший. - Мо║ вона, Богдане, - обiзвалася вона наново, - це те, що дiвчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, "поступовим" вихованням не найшла би вiдповiдного мiсця в нашiй хатi, де все дi║ться по традицiях стародавнiх добрих газдинь, де заховуються старi, давнi обича┐, хороняться народнi святощi... а нараз мiж усе те в опокiй мо║┐ поважно┐, взiрцево┐ хати донька урядовця, емансипантка!.. Ма║ш! Сам скажи. З одно┐ сторони, вона собi голову наукою забива║, а другим боком... i хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи ┐┐ за жiнку? Що вона? Чи то яка репрезентацiя? Вправдi, Обринськi - гербовi, але що з ┐х герба без ма║тку? Не укра┐нцям бавитися в герби, як iншим народам, ┐м що iнше треба. Вже би вся моя фамiлiя, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дiзнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, - додала лагiднiше, побачивши, що я анi словом не перебиваю ┐┐, - спам'ятайся, поки заженешся. Бiльшого добра, як його твоя мати тобi бажа║, не придума║ для тебе нiхто. - Дякую вам, мамо! - вiдповiв я ┐й спокiйно, мiж тим коли в мо┐й грудi щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дiвчина з диким вихованням i, на вашу думку, хоч до науки хапа║ться, а з друго┐ сторони i мужчинам рада, то ви помиля║теся! Вона дика, мамо, але дика, як i вони всi тi Обринськi, вздержливi, амбiтнi. А щодо друго┐ точки, що вона рада мужчинам, то ви ще бiльше помиля║теся. Коли ви це бачили, завважали? - спитав я i тут же нервово розсмiявся. Спитайтеся мене, мамо, яка вона дiйсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я вам скажу. О, матерi, матерi! - кликнув я гiрко. - Хто б годен вам догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б сво║ щастя у вашi руки уклав! Однак я знаю, - Додав я вiдтак, - що найбiльше паде на вагу в оцiнцi це┐ молодо┐ дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без ма║тку. Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось я зiрвав цi бiлi цвiти. - То ти легковажиш мо┐ слова, сину? - спитала i глянула на мене з жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем i не все хотiв пiддаватися ┐┐ приказам. - Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокiйно, - але просто ви уро┐ли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навiть не сказав вам, чи люблю ┐┐... Вона всмiхнулася й махнула рукою. - Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, - сказала. - А ти зна║ш, сину, що стiльки всього мого щастя, що ти i твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула тихше, неначе за ┐┐ словами крилося ще щось бiльше за те, що вже одверто заявила, - твердого, що... якби не вiн у мене, Богдане, ми б сьогоднi не були заможними, а цiлком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що ║. - Я знаю, мамо, - вiдповiв я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи не буду невдячний проти вас. Одначе... - Одначе... женитись... будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання тво║┐ матерi? Правда? - настоювала на сво┐м. - Як буду коли женитися, мамо, - вiдповiв я, усмiхаючись, - з Манею чи iншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мiй, женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати й прирiкати, бо нiчого й сам не знаю. А тепер не журiться бог зна якими видiннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Зда║ться, я лиш один у вас, мамо, - додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю ┐┐ неабияк. - Один, синку мiй... один... - сказала вона i, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова, притиснув ┐┐ руку так само до сво┐х уст. - Не дивуйся мо┐м словам, сину, - додала, нiби шукаючи помирення за сво┐ слова. Менi серце само не да║ супокою. Все щось вiщу║ про тебе... i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i вночi, як не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе. Кiлька разiв уже й самiй панi Обринськiй, хоч i як ┐┐ люблю й шаную, ба самiй дiвчинi от так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що нiколи не дозволю, щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! I зда║ться, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось мiж нас мов уступило, хоча... я проти старо┐, дiйсно, нiчого не маю i люблю й шаную наскрiзь, як добру й чесну людину. Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на не┐. - Мамо! - кликнув з жахом. - Ви справдi могли щось подiбне панi Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i ┐┐ доньцi натякати? - Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, - вiдповiла. - Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а ┐й, щоб собi непотрiбних речей у голову не брала. Не бiйся! Я лiпше знаюсь на жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i чесний. I щоб дiвочi уро║ння не розбивати, запхав голову в ярмо, i лиш тодi отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбно┐ долi? Я тебе не вiддам з-пiд свого надзору так легко, як дума║ш. Будь ти собi i який повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся. Ти передусiм моя однiська дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина... не менше. Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котро┐ любов становила мо║ буття-щастя, а заразом мене, як от i в цiй хвилi, просто тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську, i враз з нею i ┐┐ непорочну пташину сво┐ми натяками обидити, вiдбирала менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей. - Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала "стiй!", а був у не┐ голос напрочуд гарний i владiючий. Я станув. - До них, - вiдповiв я з твердим супоко║м. - Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою матiр? Залиши це. Я свого слова не вiдкличу... як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, - додала гiрко. - Що сказали вони'? - спитав я вмiсто всього. - Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода... оскiльки собi пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла. Але що анi одна, анi друга, особливо молода, нe взяла собi мо┐х слiв надто до серця, свiдчить факт, що в кiлька тижнiв пiзнiше бачила я, як та сама, по-твойому, "дика, як i всi Обри'нськi", вилетiла ранесенько в лiс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладцi, щоб вiн, син мiй, котрого амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв ┐┐ в обiйми i... - Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася. - Ти вже тепер так говориш, сину, хоч ┐┐ ще не ма║ш? - О, мамо, ви страшнi! - Я те бачила. На сво┐ очi бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за пастухом, чи вiн, ведучи худобу на пашу, по┐ть ┐┐ при рiцi. Отже, те, що бачила сво┐ми очима, тебе й ┐┐, не змiню. А тепер iди й стережись, бо, як бачиш, у мене очi одвертi... I справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко. О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна... * * * _ Що вона подумала? Вона з сво║ю чистою непорочною душею, що була так далеко вiд того - "ловити" мужчин. "Мужчин, - заговорило щось голосно в мо┐х грудях, i нараз я пiдняв голову. - Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало ┐й на ┐х ласцi? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?" I я вiдчув у тiй хвилi... (о, нiчого iншого в тiй хвилi, читачу) як... зависть... Погану, грубу зависть. Анi не бачила вона його, анi не знав вiн ┐┐, а вона, молода, напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала... I майже не тямлячись, я розреготався, а далi станув i рiшився. Тепер пiду до не┐. Зараз. Зараз, щоб поглянути в тi очi, що з виразу молодi, дитиннi, умiють так добре ховати за собою тайни. Пiду. Мушу бачити, як вигляда║ вона, вiдколи почула вiд мо║┐ матерi, щоб не ро┐ла собi на мене "надi┐". I забравши сво┐ цвiти, я пiшов до них. * * * _ Пiшов просто в сад. У них у саду гарно й тихо. Я пiшов але║ю, що вела до павiльйону. Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати. Дiйшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос: - Па-не Олесь! Зчудовано пiдняв я голову й побачив на однiй високiй грушi старшого трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без сурдутини й босоногий, за┐дав грушки й оглядав цiлий город. - Ти що там, хлопче? - спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха. - Я дивлюсь на свiт i ┐м грушi! - вiдкликнув дзвiнко-весело. - пж здоров, - вiдказав я. - Але скажи, будь ласка, тво┐ сестри й браття вдома? - к... всi, зда║ться; он там, у павiльйонi. IКожне уткнуло нiс у книжку й чита║. Лиш Маня, зда║ться, ши║. Зрештою, тепер уже не знаю. I мене хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! - I сказавши це, хлопчина кинув менi пiд ноги, замiсть одно┐, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з сво┐х малих кишенят. Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi все┐ сили: - Маню... пан Олесь iде! На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по саду, менi вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi? Але... сталось уже. Я пiшов далi й був уже недалеко павiльйону, коли оце вийшов малий Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий: - Василько, не кричи! Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов побачивши мене доперва тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому, - зда║ться, сповiстити мiй прихiд. Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор. "Павiльйон" - це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив (на англiйський лад) ноги аж через низьке вiкно. Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна для себе окремо. З усiх них був, зда║ться, малий Нестор чи не найповажнiше перейнятий сво║ю працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних метеликiв, що ┐х мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власно┐ фабрикацi┐. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi, не звертав на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займа║ться, вiн обернув свою голову й поглянув на мене! Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього нiжнi i як на дитину поважнi, а сво┐ми темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн, малий, мене все однаково. Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами, котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi не конче пожаданий гiсть; особливо молодшому з англiйською позицi║ю коло вiкна. Вiн лиш неохоче змiнив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, i, подавши менi мовчки ру┐ку на привiтання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дiвчатами, сiдати, - i з словами: "Я зараз скiнчу", затопився наново найспокiйнiше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крiсло й сiв коло Манi. Вона змiнила незамiтно барву i, спустивши над шитвом очi, зморщила злегка чоло. - Ось, мо┐ панi, якi в нас гвоздики, - почав я i поставив перед дiвчатами на стiл бiлi, як снiг, цвiти. Старша сестра почала любуватися ними, подивляти ┐х, мiж тим коли Маня, поглянувши на них пiвпоглядом, сказала: - Справдi, чудовi. Бiлi, - i вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвiти, одначе розмова чомусь не кле┐лась. Маня мовчала. Молодий Обринський пiднявсь з помосту й подав папiроси, мiж тим коли мною заволодiло несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпiв, як може i хтось з присутнiх. Нараз ситуацiя змiнилася. В кiмнату вбiг Василько, живий i жвавий, як завше, i кликнув: - Оксано! - звернувся до старшо┐ сестри. - Мама кличе. При┐хав пан С. (себто наречений дiвчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всi нехай прийдуть! - I сказавши це, вибiг, зник з очей. Я пiднявсь, щоб попрощатися, бо вiдчув, що слово "всi" не вiдносилося в цiй хвилi до мо║┐ особи. Одначе Обринський (Роман було йому на iм'я) обiзвався: - Пождiть, пане Олесь, не вiдходiть, - i здержав рукою. - Загра║м у шахи. Ви давно не були. Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе вiн наставав на сво┐м. Вiдтак звертаючись до Манi, що й собi пiднялася з мiсця на поклик малого, щоб iти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив: - Проси маму, щоб нам вислала пiдвечiрок сюди, ми загра║мо в шахи. Дiвчина вийшла, i ми остались оба з Нестором, що не рухався з свого мiсця, занурений у сво┐м заняттi. Пiдтягнувши ноженята пiд крiсло, сидiв, не займаючись, як звичайно, окружениям, неповорушно, мов той павучок. Обринський сягнув за шахiвницею, що десь на столi мiж книжками лежала, i почав укладати фiгури, а я приступив до малого. - Що ж, Несторе. Пiдеш уже незадовго знов до школи? - спитав я, схиляючися над ним. - Так. - А що зробиш з тво┐ми метеликами? - Буду ┐х у пуделку держати, як i досi, - вiдповiв i, сказавши це, вiн нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сидiли ранiше сестри, i, побачивши там бiлi цвiти, принесенi мяою, що лежали там ще досi, кликнув: - Вашi цвiти, пане Олесь! Дайте менi ┐х тут; я ┐х до води вложу. Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони ┐х не взяли? Я здвигнув плечима. - А менi ┐х можна взяти? - Можна. Вони такi, як ти. - Вони дуже гарнi. Мама дуже любить гвоздики. Я ┐м дам води. I сказавши це та замкнувши щiльно пуделко з метеликами й засунувши його старанно пiд софу, мов перед рабiвничою якою рукою, вибiг прудко з хати. Тимчасом я засiв з його братом за шахи. Я грав розсiяно. По правдi сказавши, я був би найрадше встав i пiшов, але в надi┐, що, може, Маня верне в павiльйон, i я з нею зможу на самотi поговорити, я остався й грав. За якийсь час вернув Нестор. Вiн нiс склянку з свiжою водою для цвiтiв i з тою самою уважнiстю, з якою займався щойно недавно сво┐ми метеликами, вкладав тепер цвiти у воду. - Так. Маня або Оксана будуть ┐х у мене просити, - промовляв нiби бiльше до себе, - але я, може, не дам ┐х. Чому Маня ┐х вiдразу не взяла? Я всмiхнувсь i здвигнув плечима. Я один знав, чому вона ┐х не взяла, - знав аж надто добре. Скоро по тiм увiйшла Маня до павiльйону, а за нею дiвчина з тацею, на котрiй знаходився для нас, що осталися в павiльйонi, панею Обринською висланий чай. Маня поставила його для нас на невеличкiм столику перед софою. Вiдтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозi в дверях, мов виглядала когось. У кiлька хвиль пiзнiше обернулась, бистро пiдiйшла до вiкна, де малий Нестор стояв коло сво┐х цвiтiв, i взяла склянку з цвiтами в руки. - Добре, що ти дав ┐х до води, Несторку, - сказала, схиляючись над ними, - я забула за них. - Ти забула?! - обiзвавсь хлопчина, поглянувши на не┐ щиро, - а за той час пан Олесь подарував ┐х менi. Чи┐ вони тепер? Вона змiшалась, усмiхнулась i, не вiдповiвши, переклала ┐х у склянцi. Одначе малий, очевидно не маючи намiру зрiктись так скоро свого недавно набутого права власностi, звернувся до мене й спитав з сво║ю звичайною дитячою щирiстю, котру я над усе в того хлопця любив: - Чи┐ вони тепер, пане Олесь? Мо┐ - чи Манинi? Ви ж ┐х менi подарували й сказали, що вони такi, як я. Роман також чув, - i показав на найстаршого брата. Хлопчина говорив з такою повагою й натиском, що ми, хоч i всмiхнулись, все-таки споважнiли. Тому що Маня мовчала, i я завважив, що уникала стрiнутись у тiй хвилi з мо┐м поглядом, я встав, притягнув хлопця до себе i, притискаючи його малу головку до себе, сказав: - Цим разом будуть вони вже тво┐, бо ти вмi║ш вступатися за сво║ право, а паннi Манi принесу я другi. Добре? З словом "добре" я схиливсь над ним i подав йому руку. Вiн вложив у не┐ свою дрiбненьку, а вiдтак, поглянувши на сестру й неначе надумавшись, сказав: - А тепер я ┐х дам Манi. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь? - Як хочеш, товаришу, - вiдповiв я спокiйно, - вони твоя власнiсть, можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рiшати. - Я хочу! - вiдповiв вiн i вiдсунув назад склянку вiд себе, котру Маня була вже вiдсунула. Вона всмiхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвiтiв бiльше не дотикалась. Замiсть того засiла на порожн║ мiсце свого брата, що пив чай коло шахiвницi, i почала вглиблятися в позицiю шахових фiгур обох сторiн, мiж тим коли ми оба кiнчали чай, балакаючи. * * * _ - Пан Олесь тебе поб'║, - обiзвалася нараз Маня до брата, коли ми врештi станули наново коло столика з шахiвницею, щоб зайняти сво┐ мiсця. - Його позицiя лiпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту. - Ого! - кликнув брат, усмiхнувшися. - Ти ┐┐ поправиш? - Може й поправлю, - вiдповiла вона, i ┐┐ очi промайнули спокiйно по менi. - Хiба тiльки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти гра║ш. Тебе пан Олесь ще скорiше поб'║. Я лиш втратив королеву й вежу, але позицiя моя ще далеко вiд небезпеки. Зрештою, як хочеш - грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина. - Ну, як поб'║, так i поб'║, - вiдповiла дiвчина, умощуючися вигiдно при столику, - а в полон не вiзьме. - Хто зна║, чи нi... - вiдповiв я. - Нi, пане Олесь, - сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; i при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що - нi. Ми остались самi, бо Нестор ще перед братом вибiг. Жодне з нас не промовило бiльше й слова. Вона грала бистро, вiдважно, майже визиваючи катастрофу, зовсiм як ┐┐ брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фiгурами або щоб час здобути. Так минав час. - Ось тепер ви знов були думками деiнде, - завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона пiдняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслiд за тим, затопилася наново в гру. В слiдуючiм моментi я загнав ┐┐ короля в критичну позицiю i, завдавши "шах", я пiдпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свiй погляд мимоволi хвилями на ┐┐ нiжнiм лицi, що було так близько мого, менi нараз видалось, що на спущених ┐┐ вiях збираються сльози. Вона раз по раз пiдiймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само вiдтягала ┐┐, не можучи рiшитися. - Уважно, панно Маню, не спiшiться, - упiмнув я ┐┐ нараз з уданим споко║м, мiж тим коли сам був зворушений i чув, як менi щоки горiли. Так через декiлька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуацiя ┐┐ короля була майже безвихiдна. Вона не обзивалася, гризла уста, не пiдводила очей, а одначе я вiдчув усiма нервами, що в тiй хвилi - був я в нiй, i вона боролася не проти мо║┐ гри, а одиноко проти мо║┐ особи. Боролася з всею молодою енергi║ю, з усiм чуттям, що бувало чи не завше мотором всiх ┐┐ вчинкiв. Та, як кажу, це тривало кiльканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слiдуючiй уже погнала ┐┐ рука погiдливим рухом по шахiвницi й розбурхала всi фiгури. Сама пiднялася живо з софи. - Я не можу, - сказала стисненим, зворушеним голосом, i ┐┐ лице покрилося цiлковито блiдiстю. - Уважайте мене за побiджену, - сказала гордо. I сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила ┐х, лежачи, до нiг мого короля й королеви й, усмiхаючися, з нервово здригаючимися устами вiдступила вiд столу. Зчудований ┐┐ наглою змiною й таким вчинком, пiднявсь я й собi й приступив до не┐. - Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушу║тесь? - Радуйтесь... - сказала вона, все ще всмiхаючись глумливо. - Трiумфуйте! - Чому б мав я радуватись?.. невже тим, що ви грали неосторожно, ризикуючи? - спитав я, силкуючись бути якнайспокiйнiшим, i взяв ┐┐ за руки. - Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор. Вона вiдтягнула руку й вiдвернулась хутко до вiкна. - Ви гнiва║тесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав замiру зробити вам прикрiсть... - говорив я далi, силкуючись успоко┐ти зворушену дiвчину, мiж тим коли мою грудь якась, чи не дика, радiсть, здавалось, ось-ось розсадить. - Чи, може, не можете простити те, що зайшло мiж нами на кладцi? Обидив я вас? Коли так, то простiть. Я Це не в злiм замiрi вчинив. - Я вам не маю нiчого до прощення, - вiдповiла вона все ще схвильовано, - лиш прошу вас, залишiть мене тепер. Вас, може, вижида║ ваша маги... залишiть мене. Ви бачите, я зворушена. Менi нараз, мов блискавкою, просвiтило в головi й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася пiд впливом нещасливо┐ замiтки мо║┐ матерi, а побачивши мене перед собою, терпiла вiд того. Терпiла... а може... може, й рiвночасно боролася з собою в душi проти впливу мо║┐ iстоти. - Маню! - сказав я поважно, приступаючи наново до не┐. - Чи ми не будемо нiколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе мiж нами блукати якесь роздражнююче, блудне свiтло? Схаменiться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, нiколи на думку не приходить, як дуже вража║те ви мене сво║ю несправедливiстю, сво║ю непокiрною вдачею, i як глибоко я це вiдчуваю. Коли будете ви раз добрi? Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очi, в котрих зiбралися сльози, i сказала: - Ви найлiпше зробите, як залишите мене. - Я залишу вас, Маню! - вiдповiв я. - Залишу. Але не в цiй хвилi, коли бачу, що ви зворушенi чимсь, терпите. Гада║те, менi легко на вас глянути з свiдомiстю, що десь там у глибинi вашо┐ чисто┐ душi видобува║ться кров жалю до мене? Не мучте себе й мене i будьте одвертi. Воно присто┐ть краще вашiй вдачi, як оця замкнена боротьба. Вона поглянула на мене, а вiдтак сказала: - Ви ма║те слушнiсть, що воно пристояло б лiпше мо┐й вдачi. Одначе коли одвертiсть сполучена в деяких разах з немилою задачею заподiвати другим прикрiсть, то чи не лiпше вимовчатись i терпiти самому? - Це значить, iншими словами, по-вашому так: "Як буду я проти вас одверта, то заподiю вам тим прикрiсть". Чи не так? - натискав я на дiвчину, що, очевидно, боролася в тiй хвилi за щось з собою. - Я не обов'язана розкривати перед вами те, що мiж нас не належить, - вiдповiла вона, паленiючи й вiдвертаючи вiд мене сво║ лице. - Нi. Справдi нi, Маню. Хiба що, може, з спiвчуття. А спiвчуття вашого я не потребую. Та будь-що-будь, - додав я гордо, - я вiдчуваю, що ви сто┐те пiд впливом якогось непорозумiння, бiльшого, може, нiiж я догадуюсь. Я йду з пересвiдченням, що колись ви самi перекона║тесь, що я в тiм не винен, i прийдете з тим, що "не належить мiж нас", самi до мене. - Нiколи! - почулось вiд не┐ твердо. - Нiколи, панно Маню? - Нiколи, пане Олесь! Говорячи, ми вiддалялися мимоволi вiд себе. Тепер по цих ┐┐ рiшуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками бiля не┐ i, поглянувши в ┐┐ розгорiлi очi, я сказав цiлком спокiйно: - Прийдете! Розумi║ться, в тоншiм значеннi слова. Я бачу лiпше в будучнiсть, як ви. З усi║ю вашою вiдпорною вдачею... з вашою хоробливою амбiцi║ю ви не вдi║те нiчого. Дарма, що боретесь. Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнiлими очима й сказала: - Нi. Недарма! Я розсмiявся. Тодi вона, мов приведена мо┐м смiхом до крайностi, сказала: - До кiнця цього року залишаюсь ще тут, а в лютiм слiдуючого, по весiллю мо║┐ сестри, я ┐ду до Ч. i записуюсь на фiлософiю. Отже "недарма". Такого обороту я не сподiвався i в першiй хвилi зчудувався. - Ви, справдi, не покинули сво║┐ думки? - опитав вiдтак, маючи на гадцi весiлля з старим професором. - Нi, цiлком нi. Воно вже вирiшено. - За згодою родичiв? - спитав я. - За згодою родичiв. - Вiддатися? Тепер прийшла черга на не┐ чудуватися. Одначе по хвилинi вона, мов надумавшися, вiдповiла: - Може, й вiддатися. Чому би нi? - З цього не буде нiчого, - вiдказав я твердо. - Ого! Може, й тут присвою║те ви собi право сягати активно в мо║ життя? - спитала вона, приступаючи до мене ближче? - Так, панно Маню. Цим разом i тут. Вона розсмiялася подразнюючим смiхом. - Слава богу! Тут ви не ма║те анi одного словечка анi пiвсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рiшала б я одна, сама. Чу║те? Виключно сама одна. Нi батько, нi мати, нi обставини, а сама я одна - I я, Маню! - докинув я i вказав на груди, де в кишенi знаходився й догi ┐┐ лист до старого, i споглянув ┐й у лице Вона, зворушена, аж пополотнiла. - Не мучтесь, - додав я спокiйнiше. - А схаменiться, до чого воно доведе. Боротьба .проти ворожих, нашу iстоту й гiднiсть пони