жаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас i вашо┐ енергi┐. Тут не вдi║те ви нiчого. Ви не самi сто┐те в тiй боротьбi. - I сказавши це, я пошукав свого капелюха i, вклонившися, вийшов. п┐ погляд промайнув по менi. Стояла на сво┐м мiсцi, звернена лицем до вiкна, з зморщеним, мов з фiзичного болю, чолом i затисненими устами. Виходячи вже з але┐, я побачив Нестора й Василька, якi силкувалися пустити в повiтря свого паперового "драха"[19]. В тiм я ┐м помiг, ii коли вiн справдi чимраз вище пiдiймався, несений вiтром угору, я схиливсь над Нестором i шепнув йому до уха: - Пiди до тво║┐ сестри, там у павiльйонi, i попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить. Сказавши це, я хутко пiшов. * * * _ (По довгiм часi). Я не бачу ┐┐ i не чую про не┐ нiчого. Чув лиш вiiд Василька, що незадовго ма║ вiдбутися Оксанине весiлля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всi, очевидно, зайнятi, хоча весiлля ма║ цiлком тихо вiдбутись. * * * _ (Пiзнiше). Вже по весiллю, i молодi вiд'┐хали. Ми лиш у церквi на вiнчаннi бачилися, а радше сказавши, собi в очi поглянули. Ви┐жджаючи, забрала свекруха молодо┐ Оксани i ┐┐ з собою. Нащо? Цiкаво б знати! Там на селi в не┐ вона ма║ довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна панi (чую, посiдателька невеличкого ма║тку), живе враз з нежонатим сво┐м старшим сином, управляючим тим ма║тком. Чи не "математика" яка кри║ться за тим усiм? Син той не жонатий, мати "старша" вже жiнка, - майся на бачностi, емансипантко, бо син той симпатичний . мужчина, а обставини могли б потягнути й деякi кансеквенцi┐ з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай ┐де або не ┐де, я ┐┐ плану не розiб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Зда║ться, наш роман(!), ледве розпочатий, скiнчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушностi, коли остерiгала мене перед нею, вiдчуваючи материнським iнстинктом невидимi ┐┐ поступки на будуче... Добре, що при┐жджа║ до нас Дора Камiнська з Ч., улюблена донька тiточно┐ сестри матерi мо║┐. Донька консисторiального совiтника, дiвчина не без ма║тку, i саме iдеал, з котрим, на тайну думку матерi, я мiг би спокiйно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б ┐┐ не знав так, як я, i на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - i мене... * * * _ (Знов пiзнiше). Сьогоднi здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який iшов до школи. Розумi║ться, я його задержав. - Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першiй. Вiн поглянув на мене поважно й вiдповiв: - Я обiцяв одному хлопцевi в школi показати нiмецьку задачу. А що вiн далеко вiд школи мешка║ (вiн селянський син), i через полудн║ оста║ться в школi, я йду скорiше, щоб ми повчилися, поки зiйдуться iншi ученики або й сам професор. Сказавши це, вiiн вклонився й уже хотiв iти дальше. Хлопчина очевидно спiшився, i моя задержка не була йому пожадана. - Пожди, не спiшися так! - задержав я його. - Ще ма║ш доволi часу. Тепер, як кажу, саме по першiй; розкажи менi, що вдома чувати, i чи всi здоровi. Хлопець з чемностi станув, хоча по ньому було видно, що мо║ здержування його майже болiло, так спiшно було Йому йти, i не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, вiдповiв коротко: - Всi здоровi. - А сестра твоя... Маня, що пише? - спитав я просто. - Не знаю, що пише. Лиш прислала менi великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко. - Хто ║ пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю. - Брат Влодка (себто мужа Оксани). - Так? - Так, - вiдповiв малий i додав радiсно: - Рогач такий гарний, я його все в садi пасу. Я всмiхнувся. Вiн був ще подеколи дуже дитинний. - I нiчого не писала Маня? - Нiчого, - вiдповiв, а вiдтак додав: - Вона там вчиться на конi ┐здити! - Як, Несторе? - На конi вчиться там ┐здити, - вiдповiв малий твердо. Менi при його словах вдарило полум'я до лиця. - Хто ┐┐ вчить? - Пан Янко. I ┐й там дарували красне сiдло. - Хто? - Я не знаю, але мама зна║. - А коли вона верне? - Не знаю. Мама казала, що за чотири тижнi. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обiцяв. - Iди! - сказав я, - i додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж. Малий, щоб здогонити втрачений зi мною час, вiддалився поважно кiлька крокiв, а вiдтак, оглянувшися за мною, пустився бiгцем. * * * _ Я пiшов, мов засоромлений, i якийсь гарячий бiль стиснув мо║ серце. "Вона вчиться там на "конi" ┐здити (як колись я це ┐┐ братовi раяв. О!.. яка iронiя!), i пан "Янко" вчить ┐┐, - повторились самi з себе дитячi слова в мо┐й душi. - Розумi║ться, це якраз щось для не┐, вона все коней у свого батька випещувала. Розумi║ться також, що сама не буде вона там ┐здити, що "пан Янко" буде ┐┐ супроводжати; буде нею на полях, на самотi опiкуватись. - I тут, при тiй гадцi, я погано сам до себе всмiхнувся. - Коли буде всiдати на коня, вiн ┐й пiдставить руку пiд ногу, i тодi буде мусила до нього зближатися. Нi. Обо║ - зближуться до себе. О, ми те зна║м... ми те все добре зна║м!" I знов викривив ┐дкий усмiх мо┐ уста. Роздразнений такими й подiбними думками, я згадав мимоволi свою матiр, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало менi, може, колись у життi нанести горе, - старалася мене вiд того охоронити, а я опирався, мiж тим коли вона ось... уже вчиться верхом ┐здити! I вже не покидали мене думки про не┐. Я бачив ┐┐ заодно на самiтних полях на конi, а коло не┐ його, котрого бачив я на вiнчаннi ┐┐ сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був ┐┐ дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партi║ю в сво┐й околицi. Вона молода, чутлива, мо║ю матiр'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу ┐┐ фантазiю i ┐┐ амбiцiю, вона готова менi й мо┐й матерi наперекiр вийти за нього! А вiн може "кожно┐" хвилi женитися! Мiж тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В менi здiймився знов жаль у грудях - i вiн гнав мене так, що я в сво┐й задумi майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, iдучи й вертаючи з уряду, минати - i тут же отверезився. В вiкнi, де iнодi бачив я молоду-дiвчину або ┐┐ сестру, побачив я тепер у тiй хвилi ┐┐ матiр, яка пiдносила жалюзiю. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усмiхнулася. О, усмiх то┐ жiнки, о, той усмiх ┐┐!.. Кiлька разiв згадував я його в сво┐й уявi, нав'язував до ┐┐ дiтей у пiзнiшiм життi. I доброту зраджував вiн, i нiжнiсть, i бiль... а заразом був мов освячений чимось з нутра ┐┐... Вмить змiнився образ Манi в мо┐й уявi й неначе побачив я нараз ┐┐ лице з ┐┐ молодими непорочними очима, що найкраще свiдчили про свою душу. Нi, нi, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собi ┐┐. Вона не була такою. Вона була дочка це┐ жiнки, була добра, чесна, а я... I, мов опарений... поспiшив я далi. Що був би я дав у тiй хвилi, щоб моя мати була не робила тих натякiв вiдносно мо║┐ особи... до оце┐ жiнки i... ┐┐ дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весiллю сказала панi Обринська до одно┐ знайомо┐, котра ┐┐ чiпнула, що, мабуть, незабаром вiддасть i другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини ┐┐ чоловiка погорджувати, вона волiла б ┐┐ побачити - мертвою. Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такi слова! Чому ви не були тою. Але... о, матерi, матерi! Сторожi дiтей ваших, з бажанням i терпiнням, з вашим небом i пеклом для ваших дiтей!.. * * * _ (Пiзнiше). З города чiпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, мiж листям за годiвлею для сво┐х гусiльниць, рогача вiд пана Янка i т. iн. з запитанням, що робить?.. Вiд пiдвiв голову й поглянув на мене очима, мов був у тiй хвилi в цiлком iншiм свiтi. - Що там поробля║ш? - повторив я лагiднiше сво║ питання. - Нiчого. Шукаю за одним павуком, що впав менi ось тут десь на землю мiж малинами, i не знаходжу, - вiдповiв затурбованим голосом. - Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобi до павукiв? Лиши ┐х у супокою... ще колись вколять тебе... - Нi. Я йому хотiв лиш докладно придивитися. - Побачиш другий раз! - Нi. Я сьогоднi мушу бачити, - вiдповiв малий. - Вiн десь буде... тут... я... зараз... - I не звертаючи бiльше на мене уваги, роздiлив корчi малин i нишпорив далi... - Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш вiн один павук у городi? Вiн знов поглянув на мене... Одначе шукав далi. - Що то ма║ з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я. Малий вiдступив вiд корчiв з резигнуючим поглядом i не вiдповiв нiчого. Очевидно, не зрозумiв мо┐х слiв i не був мною вдоволений. - Вiн не був великий, - обiзвався врештi. - Тим менша шкода, - потiшив я й усмiхнувся. - Але я хотiв його бачити, приглянутись йому цiлком зблизька. - А я тобi перешкодив. Правда? - питав я i вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закро║нi ┐┐ уста. Вiн не вiдповiв. По ньому було видно, що не хотiв заперечувати мо┐м словам, але не хотiв i признати. - Може, вже й не побачу бiльше такого, - сказав, нiби вибачаючись. - А цей був такий дрiбнесенький... а такого ще я не бачив, шкода. - Правда, то велика шкода, - вiдповiв я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш ┐х бачити досить, поки покiнчиш школи. А тепер скажи... коли верта║ твоя сестра Маня? - Маня? - (I знов той гарний задуманий погляд). - Маня, хлопче... сестриця твоя. - Маня верне... вже, може, незадовго. - Сама? - Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - вiдповiв вiн. - А то чому? - Бо вона менi помага║ в науцi. Братiв нема... а я часом не знаю, як виробляти математичнi задачi. А вона .менi часом показувала... Але... я б i так хотiв, щоб вона вже вернула. - Любиш ┐┐? Вiн усмiхнувся мило. - Люблю, - вiдповiв щиро, схиливши по свойому звича║вi головку в один бiк. - Отже, бачиш. А пан Янко не при┐де? - Не знаю. Але вона при┐де. На суботу маю я мати математичну задачу. - Трудна? - Я пробував зараз, як професор завдав, i трудна. Але потiм я ┐┐ виробив. Я усмiхнувся. - Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... - додав я, - як ще колись трапиться тобi така, що не зможеш ┐┐ i "потiм" виробити, то прийди до мене. Я тобi поможу. Вiн заперечив головою. - Що ж, не хочеш? - Я ┐┐ може прецiнь сам вироблю, - вiдповiв. - То й добре, - вiдказав я. - А до сестри не пишеш? - Лиш раз писав. Але сьогоднi, може й зараз, буду писати. - Лист? Вiн заперечив головою. - Що ж? - Щоденник, - вiдповiв таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався. - Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив? - Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тодi, як щось маю до записування. Ви не зна║те? - Нi, товаришу, не знаю. А що ти сьогоднi, наприклад, запишеш? Вiн поглянув на мене, заклопотаний... а я, вiдгадавши його дитячi думки, сказав: - Про павучка? Вiн спустив очi вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я. - А про мене запишеш що коли? Вiн почервонiв. - Як прийду до вас з математичною задачею, то тодi запишу. А тепер... - Тепер нi. Я розумiю, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобi поможу в задачi, чи... Маня... ти приходь... Я подав йому через штахети руку, котро┐ вiн несмiливо доторкнувся, а вiдтак вiдбiг... * * * _ Через три тижнi нiчого, крiм дощу, мряки й сухо┐ притуплюючо┐ урядово┐ працi. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дiм Обринських, про не┐ я нiчого не знаю. Вернула? Нi? Не знаю. Навiть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, порина║ в сво┐х задачах, щоб ┐х самому виробити, - i його не бачу. Ба нi, раз таки бачив. З пiдкоченими аж по колiна шарова┐рками - я бачив його, вертаючи додому в обiдню пору, як ходив у саду в високiй травi босоногий, i шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, вiн став i дивився за мною, мов хотiв щось менi сказати, а вiдтак, не .рiшившись, не сказав нiчого. Отже, й вiн нi. Сьогоднi третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припiка║, дарма, що кiнець вересня. Вернувшись з проходу в лiсi, де щохвилi мусив лицем стрiчатись з павутиною, що простягалася вiд смереки до смереки, я кинувся в сво┐й кiмнатi на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую пiд одвертими вiкнами мо║┐ кiмнати, в зiльниiку, голос матерi. - Що ти тут шука║ш, хлопче? - питала когось. - Загубив що, чи що? I куди ти перейшов? Чи не через штахети? - Через штахети, - вiдповiв на мо║ превелике здивування голос Нестора. - Так, я добре вiдгадала. Та стережись, щоб я тебе бiльше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвiртку, а не штахетами передрапуватись. Розумi║ш? Мовчання. - А тепер iди! - Я до пана Олеся... - обiзвавсь знову голос малого. I тепер, схопившися, я став на рiвнi ноги. В першiй хвилi хотiв я через вiкно до нього вихилитись, але, обмiркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самотi, я здержався, подаючись на хвильку назад вiд вiкна, тим бiльше, що слова й iнтонацiя голосу мо║┐ матерi, якi зачув я саме в тiй хвилi, заставили мене мимоволi перебрати роль пiдслухуючого. - Чого тобi до пана Олеся? Може, по цвiти для тво║┐ сестри? - говорила вона з роздразнюючою гостротою. - Цвiтiв нема. - Я не по цвiти, я... до пана Олеся... - вiдчувся шовковий дитячий голос у вiдповiдь. - По цвiти, кажу, - наставала мати на сво┐м. - Не вмi║ш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов. Мого сина нема вдома, iди! "Мамо! - вирвалось тут глухо з мо║┐ грудi. - Мамо!" - а далi й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цiй хвилi вiкном i понизити ┐┐ перед дитиною, виказавши себе, що "дома"? Цього я не мiг. Не мiг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з сво║ю несмiливiстю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, пiд час то┐ хвилини чулося з-пiд вiкна дальше: - Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мiй син не для вас. Затямте це собi всi. Всi що до одного, раз на все! Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, i так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподiвано мiж ними. Мати. станула, мов укопана, почервонiвши аж пiд сиве волосся, побачивши мене... А малий Нестор, з побiлiлими устами й очима широко створеними, кинувсь з усiм дитячим довiр'ям до мене. - Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвiти! - виговорив вiн насилу, поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотiв, - i з тим обернувся, щоб вiдiйти. Одначе тут я заступив йому дорогу. - Я знаю, що не по цвiти... ти мiй гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвiти. I майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у мо┐й грудi, я притягнув малого до себе й притиснув до сво┐х грудей. У тiй хвилi розсмiялася моя мати... О, яким морозячим, до се┐ хвилi незабутнiм менi смiхом. I не поглянувши на мене нi одним поглядом, вiдiйшла без слова попри мене в хату. Ми остались самi. Малий держав мене судорожно за руку й глядiв незрозумiле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати вiдiйшла i ┐┐ не стало видно, я схиливсь над хлопцем i спитав: - Що тобi, Несторко? Ти задачу хотiв? Ходи, я поможу. Ось сядемо собi там пiд деревом на лавку перед столиком, i я покажу тобi. Та тут вiн заперечив головою. - Не задачу... - сказав вiн, i нараз несподiвано усмiхнувся. - Не задачу, пане Олесь... але ось що... - I сказавши це, вiн витяг спiшно малесенький нотес[20] з бiчно┐ сво║┐ грудно┐ кишенi й показав. - Маня привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як при┐хала, i я принiс вам показати. Досi був дощ... вас не було в городi, i я тому сьогоднi прийшов, не хотiв довше ждати. Але не по цвiти, - впевняв з вибухаючою враженою амбiцi║ю. - Ми ма║мо сво┐. I Маня також привезла великий букет вiд пана Янка. Я усмiхнувсь насилу. - Так, так, - вiдповiв я. змiшаний. - Гарний нотес, - погладив хлопчину, що так довiрливо притуливсь до мене, а вiдтак з раптовим бажанням остатись на самотi сказав: - А тепер iди, щоб тебе вдома не шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш тво┐й сестрi, що був у мене? - спитав я й вiдвернувсь, щоб малий, що не вiдвертав сво┐х очей вiд мене, не бачив, як я в цiй хвилi почервонiв. Малий надумався. - Я запишу в денник, що був у вас, а вона як схоче... то нехай собi чита║. I сказавши це, не прощаючися зi мною, вiн спiшно вiдiйшов. * * * _ Я залишився в городi. Був надто несподiваною й немилою сценою зворушений, щоб мiг спокiйно вернутися в хату. Хвилювався матiр'ю, ┐┐ невимовним, незрозумiлим менi пересудом i - заразом радувався вiдомiстю, що вже вона повернула. До того, мiж одним i другим вертiлись заодно слова малого, що привезла з собою i букет, i не давали спокою та викликували бiль у душi. "Вiд нього, вiд нього... - обзивалось раз у раз у серцi... - А далi: чи не ма║ та моя мати, що iнодi жорстокiстю сво║ю пригаду║ вовчицю, слушностi? Матерi - вiщунки, i з ┐х почуттям не годен нiхто рiвнятися. Вiн вивчив ┐┐ ┐здити, виправив на дорогу з цвiтами, - чим ще те все доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собi тим голову сушу? Погано на душi, ну, то й погано; а пониження, зда║ться, чи не найпiдлiше з почувань. Гречкосiй якийсь, не будучи, може, й нiякою особистiстю, витиснув з серця молодо┐, як здавалось, по вдачi значнiшо┐ поступово┐ дiвчини - iнтелiгента. Але... ага, правда! Фiзична сила вiдiгра║ також свою роль в людськiм життi; забира║ в полон, побiджаючи якимсь несвiдомим гiпнозом. Отже, бути може, що в тих спiльних прогулках верхом по лiсах i полях розвинулося щось, що не далося зiгнорувати, i не раз уже навiть у значних мужчин i жiнок рiшило долю. Отже, чого я роздивувався? Яке право менi до не┐, а радше до них мiшатися? Ет, божевiльний я, що бог зна║ куди думками поринав, стрiляв, мрiяв, жив якимсь життям поза межею реального життя, мiж тим коли тут вiдогралась цiлком звичайна iсторiя. Моя мати мудра. Недармо про не┐ говорять, що вона повинна замiсть мого батька ставати на казальницю й проповiдувати". Так. Моя мати мудра. Ет!.. - Я махнув рукою й зайшов, перебравши уста в усмiх i посвистуючи, в хату. * * * _ Проти мене вийшла мати. - Не ма║ш охоти ви┐хати з нами (себто з нею й Дороюо К." що перебувала вже в нас) поглянути, що дi║ться з нашим сiном в С.? - Вона спитала голосом рiвним i в тiй хвилi таким спокiйним, неначеб лиш я один був тим, що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала, - вернемо. Я хочу переконатися, чи пообертали робiтники ввесь покiс, як наказала я. Але ти мусив би цим разом сам кiньми поводити, бо я вислала i фiрмана з дому, щоб помагав при роботi. - Добре. Нехай i так, - вiдповiв я i був у душi тiй нагодi рад, що мiг зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нiкого говорити. Я запряг з помiччю малого хлопчика конi, i ми ви┐хали. Мати сiла ззаду сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлi обiч мене сидiти, коло мене, й ми по┐хали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив, що за┐зна брама вiд дороги була вiдчинена, i малий Нестор стояв з батогом у руках, мов когось визирав. Побачивши мене, вiн щось кликнув до мене й показав у сторону, куди ми саме ┐хали. Я не зрозумiв його. - Оцей малий такий iнтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо. - Так. Це чудовий хлопчина. - Що кликав вiн? - допитувала вона. - Не знаю, - вiдповiв я сухо б затяв конi. Конi нашi були бистрi й швидкi, i ми скоро ви┐хали за мiсто. Погода була чудова, i ┐зда за недовгий час успоко┐ла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками бiльше про дiвчину, що по довшiй неприсутностi вернула, врештi, додому. Коли, властиво, вернула, що я досi не бачив ┐┐? I якою вернула? Свобiдна ще? Чи вже як власнiсть того, що вивчив ┐┐ верхом ┐здити, передав цвiти на дорогу!.. А тепер, думав я далi, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про не┐ думками й концентруючись одиноко перед собою на конi, я ┐хав, так задуманий, довший час... ┐хав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко лiктем, i я зчудовано поглянув на не┐. - Дивись направо! - кликнула вона пiвгалосом до мене. Я глянув. Недалеко перед нами з вузько┐ одно┐ бiчно┐ вулицi, що вела глибше в гори, в лiс, ви┐хала проти нас на конi Маня. пхала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленiла i, кланяючись з ушануванням перед мо║ю матiр'ю, вдарила коня й майнула далi. Яка гарна була в тiй хвилi! Одначе ┐┐ очi, тi молодi чудовi очi, що кермували мною, випивали несвiдомо спокiй з душi, то знов викликували бiль у нiй, - чому не бачили мене?.. Була надто змiшана несподiваною стрiчею? Не знаю. Я вiдчув лиш, як менi вiдступила вся кров з лиця, як менi серце холодом обняло, - i я мов цiлий сам похолодiв. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матерi, а я мовчав, мов камiнь. Коли вернули ми додому, i проти нас вийшов мiй батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько не чудувався. - Я ж ┐┐ бачив уже разiв кiлька, - вiдповiв байдужне. - Справдi? - скликнула вона. - I як ще! Кiлька разiв уже. Я йшов до церкви, а вона вже звiдкись вертала, навiть у дощ. Вйдко, вста║ ранiше, як ти, мiська панно! - Яз нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре, що вернула! - Як хочеш, - вiдповiв я лаконiчно i, знявши з голови капелюх, вiдкинув його на стiл. Я кинувсь, втомлений, у крiсло. - Ти втомився? - спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом. - Трохи... - Конi гострi, ┐х треба сильно держати, - додав батько. - Ти зарiдко правиш тепер ними. - Справдi! - вiдповiв я, як перше, i з тим вставши, вiддалився з кiмнати. * * * _ Сонату заграйте менi, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в нiй пiрнув, i себе, i всiх забув... * * * _ Нинi щось про свого батька й матiр. Мiй батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголiк, що протрачу║ перiодично грубi суми в картах. Одначе, щоб це перед сво║ю совiстю й сво┐ми парафiянами залагодити, скупову║ невеличкими шматками землю, переплачуючи ┐х часто вдво║, i вiдда║ за незначну суму тим парафiянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як i подiбнi тому iншi вчинки, до того, що коли б не велика тверезiсть i огляднiсть матерi, було б те все довело нас до злиднiв. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у життi добре. - Сво║ життя й працю дiлю, - говорив вiн, - на двi частини. Одну - для себе, а другу - для парафiян, котрi мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зi мною й матiр'ю) я мало маю спiльного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо вiн мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усмiхаючись сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лiзти нам обопiльне в нашу капусту. Головна рiч, щоб все-таки щось робити. Будь воно "панське", будь "Iванське", лиш без працi не оставай. Я з собою в рiвновазi, а ви як хочете! Це був мiй батько. I справдi. З собою був вiн у рiвновазi. Як сам гуляв, потопаючи в сво┐й пристрастi до нестями, мусили й другi того зазнавати, - не жалував нiкому. Коли ж забирався до працi, не смiли й другi супочинковi вiддаватися. Все мусило за дiло братися. Не щадив нiкого. Мати хоче з сво║┐ сторони вдержати нормальнi вiдносини мiж парафiянами й нами, а з тим i матерiальним нашим битом, головно сво║ю працею. Вста║ о 3 - 4 удосвiта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вiрнiсть, вiдданiсть i пильнiсть на сво┐й службi робiтникiв i вiдносини парафiян до нашого майна, - творячи тим (хоч i не такий уже, як ┐й зда║ться) ма║ток. I ┐й, як пересвiдчуюсь я часто, з тим також добре, ┐┐ люди бояться i шанують, вiдчуваючи в нiй якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. I коли вже деякi кланяються перед батьком за його широку попiвську гойнiсть i благороднiсть душi, то, певно, - ще бiльше матерi за ┐┐ характернiсть i працьовитiсть, котру кожний на свiй лад пiзна║ й цiнить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матiр, що, як мур, за свою хату перед людьми обстою║, не любити. В нiй ║ щось геройське. Нiколи скарга, дрiбний лемент не отворять ┐й уст, але й нiколи приниженiсть духу, обезсилення не найдуть у не┐ спiвчуття. Вона зна║ й держиться одного. Вперед i вперед. Духом не падати й на поверхнi життя держатися. З внутрiшнiм життям вона менше числиться. Вийшовши з любовi за свого чоловiка з мужицького роду, славного з сво║┐ поверiхавно┐ краси й опiву, як донька загальношановного панотця Б., а пiзнiшого владики буковинського, здавила все сво║ розчарування в подружньому пожиттi, красу й молодiсть душi сво║┐ в собi раз на все. Мов махнувши на молодiсть, вона все йшла вперед. Iдучи, тягнула й мене за собою; вдержуючися силою духу свого на поверхнi життя, мов уходила з тим вiд терпiння й знесилення в дальшу, як ┐й здавалося, досконалiшу добу життя, яке мав утворити ┐й одинокий син, одинока дитина ┐┐; зриваючи з тим усi мости за собою, що лучили ┐┐ з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею. Мiж ними обома з противними ┐х стремлiннями, характерами й працею - я. Цiлком сам один. Я, становлячи цiле щастя матерi, осередок зата║них ┐┐ мрiй, що завдяки найбiльше ┐┐ старанню i працi вийшов, на ┐┐ думку, вже на якусь укiнчену (га-га!) людину, жив i живу ще й досi доволi безжурно, не зазнавши нiчого гiркого вiд життя, - я невдоволений. I - як би нi? З неясним почуттям обов'язку, мовби мав з життя батькового й матерi випровадити сво┐ми силами, як третя цiлiсть, щось лiпше, нове. Це раз. Друге - устро┐ти iнтимне щастя й собi (з бажань переважно матерi!), держатись, iдучи чимраз вище, на кращiй поверхнi життя, в котре поставив мене степiнь мого образования, iнтелiгенцi┐ й становиська,станути понад рiвень буденно┐ людини, - а тут щось, мов друге "я", будиться в менi, зачина║ критично до мене вiдноситись. Я невдоволений. Я невдоволений батьком, невдоволений залiзною матiр'ю, невдоволений з суспiльностi нашо┐, а найбiльше з себе. Чи видобувсь я на укра┐нця - ║вропейця? Пробував хоч ступити на iнший шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Нi. Я - iнтелiгент-мужик, що (вiдчуваю) не вилупився ще цiлком а усiх лушпин мужицтва, i тому й дiла й поступування його ще отяжiлi, безправнi й недалекосяглi, що топчуться на одному мiсцi без ширшаго горизонту, крiм погляду в заплакану традицiйну минувшину, i вузько┐ перспективи будучини. Як казала ота молода дiвчина, що й поглядом не окинула мене тодi, освiдчаючись, мов божевiльна, старцевi, щоб лиш свого дiпняти i йти далi? "Старосвiтський!" Га-га! Старосвiтський! Нi. Не старосвiтський. Маню, а мужик. Безiдейний, котрому лежить ще в кровi пiдданство, пiдлiсть, покора, прокляте безсилля, i котрого досi задовольняла пересичена буденщина, - не старосвiтськiсть. Так, Маню, я мужик i не дав ще нiкому чогось нового. Все, що робив, наприклад, i для свого народу досi, не було чимсь свiжим (а може - навiть i правдою), бо не було внутрiшньою потребою, а слiпим наслiдуванням дрiбних учинкiв таких iнших, як i я... Якась ненависть порива║ мене проти себе. Ненависть, коли питаю, чим об'являю я свою силу iнтелiгента... сво║ так зване вперед? Якi мо┐ жертви? Ах, Маню! I в усiм тiм пiзнав я тебе. Чудове ти мо║ блудне свiтло, що гра║ зi мною несвiдомо, драту║ мене, зближа║ться до мене, уходить i оставля║ мене з усiм тим тяжким i пригнiтаючим мене невидимим мо┐м тягарем, з чого мо║ мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами тво┐ми торгала ти мене, називаючи старосвiтським i т. iн. Затям! Тво║, майже дитинне, а таке вже сильне, свiже нутро, твiй несформований iмпульс до дальшого кращого говорили з тебе несвiдомо, i щось, що з тебе вироста║, суне й на мене, будить i мене... Всi "моднi" жiнки - то блуднi свiтла, без поваги й жертволюбностi; без то┐ непорочно┐ правдиво┐ жiночостi, що одна вдержу║ лад на свiтi мiж обома полами, - впевняла мене раз моя мати, i з тим запевненням стала мiж нами обома, мов неповорушна сила скелi. * * * _ (По довгiм часi). Цими днями здибав я знов малого Нестора, що вертав iз школи, вже недалеко його мешкання. Надворi падав дощ, а вiн iшов звичайним кроком i лиш вiд часу до часу здiймав капелюшину i стрiпував з дощу. Я здогонив його й силував iти враз зi мною пiд парасолем, що вiн не дуже радо чинив. - Я не маю парасолi... - впевняв щиро. - То треба так iти. Але це нiчого, вдома переберуся, i буде добре. Сьогоднi. - додав живо, - завдав нам професор знов тяжку математичну задачу, по обiдi буду ┐┐ виробляти. - Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, - предложив я йому. Вiн пiдняв голову i, поглянувши на мене, похитав головою. - Попробую ┐┐ сам виробити, i може не буде така тяжка, - i вмовк. Ми зблизились до його мешкання. Вiн зняв капелюшину й, окинувши мене, як звичайно, несмiливими сво┐ми прегарними очима, забiг хутко на подвiр'я. Я пiшов далi. Навiть i вiн буде вперше пробувати сам виробити собi задачу, що, може, не буде така "тяжка". Справдi, Несторе, пробуй, щоб не коритись другiй силi. Вона, твоя сестра, також виробля║ сама сво┐ задачi, душевнi й житт║вi. Не цiкаво? Сам. А ти, Богдане, велика слiпа сило? В чiм твоя задача? Сам! Велике, горде слово! Воно розiгралось у мо┐м нутрi рiзними голосами, i спiва║, драту║ мене. Сам, сам... сам... * * * _ Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею i вже разiв кiлька вiдвiдувала ┐┐, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе, тому що Дора оста║ться, на ┐┐ бажання, в нас до рiздвяних свят, вона не противиться дiвчинi нi в чiм, - тим бiльше, що я майже нiколи в ┐х присутностi про Обринських не споминаю, мовби для мене вони не iснували. Сам бачив я Маню кiлька разiв, як пере┐здила верхом; але й то скоро й несподiвано. А що я знаходився в товариствi iнших, - отже, досi ще й кiлька слiв з нею не обмiнив. Значить, бiльше як три мiсяцi ми не говорили з собою. Що з нею ║, заручена вона чи нi - я не знаю. Все вокруг нас мов мрякою оповилося... * * * _ Дора збиралась урядити бiльшу прогулку в лiс i запросила й Маню взяти в нiй участь. Маня подякувала. Була хора, цiлий тиждень пролежала. Зiгрiлась - як пояснила панi Ординська - одною про┐здкою верхом, простудилась i тепер мусила вiдлежувати. Вона, мати, рiшуче не позволить опустити постiль скорiше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась i впевнила, що без не┐ прогулки не урядить; хiба що пережде, аж Маня подужа║. Маня прирiкла, виздоровiвши, взяти участь у прогулцi. Одначе заявила рiшуче, що при┐де просто в лiс. - Вiдразу i просто в лiс! I ненадовго. Дора супротивлялася. - Нi вже, Маню... - просила дiвчину. - Вперед я прошу до нас. Тiтка просить уперед усiх запрошених до себе на каву, а по кавi сiда║мо всi в брички i ┐дем! На те Маня схвилювалась i вiдмовлялася. В не┐ небагато часу. Вона опустить каву, а щоб уже Дорi зробити волю взяти участь у прогулцi - вона при┐де на часок у лiс верхом або прилучиться вже до ви┐жджаючих. Iнакше годi ┐й прилучитися до товариства. Та тут знов панi Обринська вмiшалася в справу. Вона Манi якийсь час цiлком заборонить ви┐жджати верхом, - значить, i на прогулку вона не по┐де... хiба в бричцi, а й то не тепер, хiба аж за два тижнi, як уже подужа║ цiлком. Тепер уже осiннi днi, оправдувалася, вправдi теплi й гарнi, але вечором холоднi, i вона не позволить. Остаточно по невеличкiй суперечцi стало на тiм, що Маня, може, й зовсiм не буде на прогулцi. Коли Дора це в нас при чаю оповiдала, сидiла моя мати так мовчки, мов не чула, що ┐┐ улюблена сестрiниця оповiдала, а мiшала заодно чай. Я так само мовчав. Те, що в менi дiялось, я зачинив у собi. - Ти б сказав, Богдане, що тут робити! - накинулась нараз дiвчина на мене. - Чому маю я тут справу згармонiзувати? - боронивсь я, отрясаючи попiл з папiроси спокiйно. - Ти дала iмпульс до се┐ прогулки, то й доведи ┐┐ до кiнця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвiдчений, що панна Обринська не прийде, як лиш вчув вiд нашого лiкаря, що в Обринських не всi здоровi. Ти наставала так сильно на сво┐й постановi - без Обринсько┐ не уряджувати прогулки, що я остаточно не мав нiчого до сказання, хiба деякi тво┐ бажання нiмо вислухувати. - Я бачу, що прогулка не кле┐ться! - кликнула Дора з смутком. - А я собi то так гарно уявляла. От як ми всi будемо через лiс ┐хати. Хто з ким буде сидiти i т. п. незначне, а важне! Я, примiром, хотiла ┐хати лиш з тобою, Богдане, в маленькiй елегантнiй бричцi вуйка й поводити сама гарним тво┐м гуцулом, а коло нас Маня на конi верхом. Чи не гарно? - Як жокей, Доро? - спитав я з легкою неповздержаною iронi║ю, знаючи добре, чому ┐й цим разом було конче коло нас Манi треба. Вона витрiщилась на мене з переляком. - Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" - повторила з уданою уразою упавшим голосом. - Начеб я Маню мала за щось нижче вiд себе. пй мав би прецiнь товаришити добродiй К., i обо║ мали б вести перед. Тому хотiла я ┐┐ бiля себе мати. А за всiма нами, трохи оподалiк, усе проче товариство. А тепер бачу, нiчого з того всього... Я здвигнув плечима й не обзивався бiльше. В душi подумав: Маня мала держати собою, як амазонка, молодого панка при боцi дiвчини, котрим вона (Дора) над мiру зацiкавилася, а котрий, як здавалося, не реагував доволi на ┐┐ ласкавi погляди й слова. Але я мовчав. - А тепер бачу, з цiло┐ прогулки не буде нiчого! - повторила, як перше, дiвчина визиваюче. - Я розстро║на! - Ми можемо й без панни Обринсько┐ так само ┐хати, - закинув я. - А добродiй К. так само товаришити нам, вести перед. Пощо тут панни Обринсько┐? Чи, може, ┐┐ присутнiсть на конi додасть тобi бiльше певностi в правленнi iмого коня, що мала б тратити ти без не┐ свiй "настрiй"? Зрештою, iншi гостi чи будуть вони тобi нiчим? Вона зарум'янилася й запротестувала. - О, нi! Щодо того, то нi. Я найповнiша тодi, як ┐деш ти зо мною, хоча могла б навiть i цiлком сама ┐хати. А щодо iде┐ з Манею, то... я лиш собi так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню на конi коло себе. Вона iнодi дуже бистра й дотепна. Та тепер хто зна║, як то буде з тою прогулкою. Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався. - Не знаю, чому прогулка ма║ через панну Обринську розбитись! - обiзвалася тут моя мати, що досi нi одним словом не обзивалася. - Коли ти не будеш настоювати при тво┐х химерах i вичiкувати цiлковитого виздоровлення панни Обринсько┐, прогулка вдасться тобi, певно, якнайкраще. А менi буде остiльки милiше, коли прогулка вiдбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обi пари коней дати. Пiзнiше зачнеться звоження сiна, i я не радо переривала би роботу. Ось що... - докiнчила i налляла свiжий чай. - По правдi сказавши, Доро, - почала по якiйсь хвилинi знов, - менi твоя пересадна приязнь до то┐ дiвчини вида║ться потрохи робленою. Вона й так зарозумiла, а то, як застановиться над тво┐м поведениям, ще готова подумати, що без не┐ ти й товариства не найдеш, мiж тим коли ти повинна себа завсiди ставити вище. - З яких причин, мамо? - вмiшався я тут майже проти сво║┐ волi i чув. як у мо┐х очах спалахнуло вогнем. - З тих причин, - вiдповiла вона спокiйно, iгноруючи якесь подразнення в менi - що, Дора походить з родини, котра носить шановане iм'я, ма║ батька на високiм становиську(!) i ма║ток. - То ж то й ║... - сказав я з притиском i викривив уста. В тiй хвилi уявивсь менi мiй батько мужик. Скiльки разiв мусив вiн у сво┐м життi наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скiльки разiв! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нинi, а гарний, як сама мати казала, мудрий, смiливий муж. А оженившися, як бiдний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначнiших консисторiальних совiтникiв, з часом чи не головне через не┐, ┐┐ вродженою зарозумiлiстю понижуваний i подразнюваний до крайностi, почав шукати, як "вiчний мужик", розради i втiхи в сво┐м розчаруваннi в чiм iншiм, нiж в подружнiм пожиттi, пiддаючись чимраз бiльша сво┐м наклонам, доки не став, яким i був. А я, потомок мужика й гордо┐ безсердечноi┐ жiнки, мав це все направити i, на думку ┐┐. затерти сво┐м життям найменшi слiди того ненависного мужицтва! - Обринська ║ донька звичайного вбогого, хоч i дуже чесного, урядовця, - почала знов мати, - обтяженого бiльшою родиною. Яка будучнiсть може ┐┐ ожидати? Така, як ┐┐ сестру? На мою думку, вона мiзерно вiддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти замiж за першого, хто ┐й навинеться... А до того ще й квапитися! - Що вона цiлком напевно не вдi║, мамо┐ - впав я ┐й твердо в бесiду. - Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тiй хвилi ┐й заважали. - Ти вже про те поiнформований? - Настiльки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна вiд не┐ сподiватися, - вiдповiв я спокiйно. - Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра заповiда║ на будуче вчену. - Хiба гувернантку або препарандистку... - закинула Дора пiвголосом i бiльше до себе. - А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула мати, неначе не зачула злобно┐ замiтки сво║┐ улюблено┐ сестрiницi, - вона виучу║ться всяких "Feuerwerk'ia"[21], як от i ┐зда кiнно, i маневру║ ще тим перед молодими й слiпими. Я не можу собi порадити, - додала з роздразненням, - але менi каже мiй iнстинкт, що в усiм поведеннi се┐ дiвчини кри║ться якась потайна вирахованiсть, i що в грунтi речей вона пряму║ до iнших цiлей, як до тих, про котрi впевня║, що ними перейнята. Блудне свiтло, як казала я вже, - закiнчила зневажливо й почала нервово витирати сво┐ стекла. - Така вона не ║... - обiзвався я все спокiйно. - Справдi? - спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: - Зрештою, може ти це будеш i лiпше знати, як я. Менi Обринськi не були нiколи симпатичними, а найменше - панна Обринська (так називала вона вiднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пiзнавати модернiстичнiсть ближче. Я - жiнка старо┐ дати. - I я нi, мамо, - вiдказав я, не звертаючи уваги на ┐┐ подразнюючий тон. - Для вашого заспоко║ння можу вас запевнити, що я вже бiльше як три мiсяцi не говорив з нею анi слова. В ┐┐ очах, при мо┐х словах, заблисло щось, мов радiсть, але стрiнувшися в тiй хвилi з мо┐м поглядом, вона опустила ┐х i додала: - Може. Але зате в ┐┐ братi, малiм полiцмейстрi, обiбрав ти собi предмет глибших студiй. - Мамо! - обiзвався я з щирим обуренням. - Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я iнодi стрiчаюся з малим ┐┐ братом, як верта║ з школи, i одна дорога злуча║ нас, як iдемо враз? Ви забува║те, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережiться, щоб не збудився колись дрiмучий у iменi "мужик" i не пiрвав гамулицi[22]... Вона пiднялася i, не спускаючи з мене очей, мов гiпнотизуючи мене, сказала: - Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як i з тво┐м батьком упоралася. Зрештою, ти надто мо┐м вихованням став уже мо┐м сином, щоб мiг ще до мужицтва взагалi вертатися. Я пiд тим взглядом спокiйна, а ти також успоко┐шся. - Послiднi слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тiй хвилi проти не┐ пiднятися. - Не числiть надто багато на виховання, мамо, - сказав я i почав, силуючися до супокою, крутити папiроску. - От i зворушилися ви, тiточко, бог зна чого, - вмiшалася тут з уданим жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна бу