ла зазнайомлюватися з людьми, котрi не пiдходять пiд ваш смак, тiточко... хоч би й були менi симпатичнi. Я признаюсь, що тепер каюсь того. На Манi Обринськiй нема нiчого, хiба що не бридка дiвчина, а вiдколи чула, що вона виходить замiж... Мене мов несподiваним громом вдарило, i я витрiщився на не┐. - Виходить, Богдане, виходить, - повторила вона, i по ┐┐ лицю перебiгла якась ледве замiтна злорадна усмiшка. - Так я чула, - додала, мов вибачаючися. - Чи правда, не ручу. Вiд не┐ само┐ знаю, що взимi ви┐жджа║. Чи з мужем, чи сама... не знаю. Може, при┐де старий i забере ┐┐, - додала i тут же обмiнялась з матiр'ю поглядом. - А про те, що ви┐жджа║, як кажу, вiд не┐ само┐ знаю. - Байки чула ти! - вiдповiв я сухо i, мов невидимою силою обернений у цiй хвилi до матерi, я побачив, як на ┐┐ лицi загорiли двi великi червонi краски незата║ного замiшання. Я вiдвернувся. Якесь несказанно гидке, а заразом смутне почуття опущеностi обгорнуло мене, i я встав вiд столу й приступив до вiдчиненого вiкна. Тут вихилився я низько через нього, щоб через хвилину набратися в свiжiм повiтрi спокою й рiвноваги та не сказати чогось, чого б колись мiг пожалувати. Надворi затягнулося небо хмарами, i вiтер шелестiв опалим з дерев листям, що заносилося аж на грядки в зiльник пiд нашi вiкна. Мов смутком, проносилося городом, а заразом якоюсь меланхолiйною тугою, болем. Я вiдгорнув волосся з чола й обернувся до кiмнати. - Хто зна║, чи не розпливеться твоя проектована прогулка в дощi, Доро! - сказав я, надаючи тими словами бесiдi iнший оборот. - Ось поглянь, як затягнулося небо темнотою. Дора пiдступила до мене. - I справдi! - зойкнула сумно, розглянувшися через хвилину на всi сторони по небi. А за хвилину надуми додала: - А як лиш трохи буде дощ падати, Богдане? От, так лиш покропить собi, то що зробити в такiм разi? Ризикувати i ┐хати? - Ризикувати й ┐хати, - вiдповiв я твердо, не оглядаючися за нею. - Ти чула, Доро, матерi конче треба, щоб ця прогулка вiдбулася тепер, а не десь там аж за тиждень-два. Значить, ми по┐демо. * * * _ (По прогулцi). Погода була якнайкраща, все зложилося вiдповiдно до бажань матерi й Дори. Сiвши з нею в малу повозку, ми по┐хали вдвiйцi вперед, за нами мати i проче товариство. Минаючи попри город Обринських, я бачив, як Маня сходила в тiй хвилi з сходiв веранди в сад. У не┐ була шия пiдв'язана бiлою хустиною, а через плечi звисали коси. Була, очевидно, реконвалесцентка[23], i гарна днина заманила ┐┐ в город. Я не тямлю. Поздоровив я ┐┐? Знаю лиш тiльки, що вона, зацiкавлена правдоподiбно туркотом повозiв, звернула голову в сторону дороги i, побачивши нас, вiдвернула ┐┐ назад. Нiжна гармонiйна стать з похиленою вниз головою спуска║ться з сходiв чимраз нижче в сад, - такою не опускала мене в уявi через .цiлий час у лiсi, дарма що кругом мене гомонiло й веселилося товариство; Зо мною й попри iмене йшла заодно - вона. У мене болiла голова. Розстро║ний, з думками, зверненими до не┐, я терпiв у товариствi невимовне. До того лиш ще недавно киненi слова Доринi, що вона виходить замiж, вiдбирали менi чи не всей спокiй душi! Правда це? Вiд кого довiдатись? Мати сво┐м безвзглядним поведениям проти них унеможливляла й менi приступ до тих чесних i щирих людей, що в сво┐й щоденнiй працi й турботi були далеко вiд того, про що вона молоду дiвчину й чи не всю родину пiдозрiвала. Без найменшого гумору, з думками, зверненими в себе, блукав i вештався я мiж гiстьми, вдаючи з себе добре настро║ного, щоб не звернути уваги матерi й Дори. Що дiяла вона там тепер у садi? - питав я себе, затаюючи сам перед собою бажання бути якраз тепер з нею, коло не┐, далеко вiд всього цього, менi так дуже байдужого, майже болючого гурту, - притиснути ┐┐ дрiбнi руки до свого лиця, чола... поглянути в ┐┐ очi. Що дiяла? Думала ще коли-небудь про мене? Вiдколи повернула, ми ще й словечка не промовили з собою, ще я нiчого не знав про не┐. Правда, що ви┐жджала, виходила за старого замiж? Вiдки Дора це знала? Окрiм ┐┐ брата Романа й мене, не знав про той ┐┐ лист i замiр нiхто на свiтi. А лист той був замкнений у мене в бюрку. Щоб Маня сама могла якраз Дорi про те розказувати, я не мiг i припускати, а що брат ┐┐ так само мовчав, як i я, я був переконаний. Значить, наколи Маня сама про все не звiрилася Дорi, то вона яким-небудь способом мусила той лист прочитати. Але - яким? Отворила мо║ бюрко? Це неможливо! Хiба одно. Чи не забув я коли ключа вiд нього? Це було неможливо. А одначе... коли б вона, ведена простою, грубою жiночою цiкавiстю, мусила створити бюрко та перешукувати в нiм за чимсь-то i найшла листа? А може, показувала ще й матерi? Обi з матiр'ю дуже згоджувалися. Мати любила оцю найстаршу дочку сво║┐ сестри, мов рiдну дитину, i прощала ┐й усi примхи i вади, котрi не була б простила другiй нiколи. Значить, простила й цей некоректний учинок дiвчини. Одначе що думала мати, прочитавши такий лист, що був, як знав я надто добре, саме водою на ┐┐ млин? Коли так, то в такiм разi бiдна ти, цвiтко моя! В листi тiм осуджала ти не лиш .мене i ┐┐, але заразом i себе. !А себе - найгiрше. Нiколи не простить мати тобi того листа, в котрiм освiдчалася ти мужчинi, нехай щоб ти й не зреалiзувала нiколи твого замiру, нехай щоб вiн i з якого шляхетного iмпульсу походив. Перед ┐┐ очима твоя мораль назавсiди звихнена. Перед нею ти сплямлена. Ця думка, мов блискавиця, роз'яснила менi настрiй матерi й захитала до решти мiй душевний супокiй. Тут же пригадалася менi нараз i хвилина при чаю, в котрiй, при заявi Дори, що Маня вiдда║ться за старого, я оглянувсь за матiр'ю i побачив, як на ┐┐ звичайно блiдiм лицi загорiли червонi плями замiшання. Вона змiшалася за перечитання тайком письма. О, тепер я вже був певний. Обi читали листа нещасливого дiвчати, знали все, що знав i я, i лиш затаювали це передi мiною, об'являючи лише сво║ невдоволення й антипатiю проти не┐. У мо┐й головi ро┐лися тисячi думок, одна дразлнвiша вiд друго┐. Думаючи й дратуючи себе такими й подiбними гадками, я вже не мав i терпеливостi перебувати довше в товариствi в лiсi, i мав лиш одне бажання - покинути всiх i вдатись до не┐... що осталася там одна в саду. Вiд поступування Дори й матерi проти мене й невинно┐ дiвчини менi нараз мов свiт обрид. Та ось чи справдi й мати була в тому винна? Мати? - питався якийсь внутрiшнiй голос у менi. - О, нi! вона - нi. Вона була в сво┐х осудах строга, особливо проти жiнок без взгляду, деспотична, вузькоглядна, - але до некоректностей, як оце з листом, вона б нiколи не причинялася. В тiм була Дорина рука сама. Сама одна. Але чому? Що була ┐й молода дiвчина винна? Чи не пiшов усе-таки до того iмпульс вiд матерi? О, як боляче! Але те все мусило вияснитися, мусило вирiвнятися, - успокоював я себе й ходив, мiшався майже безцiльно мiж присутнiми, неначе шукав за ким, вiдповiдаючи розсiяно на киданi до мене кокетливi запитання дiвчат i молодих пань, аж опинивсь нараз перед матiр'ю, що сидiла мiж кiлькома старшими дамами. - Ти б зааранжував[24] яку забаву, Богдане, - кликнула вона до мене, здалека побачивши мене. - Ходиш сам без пари, - додала, кали я до не┐ зблизився. - Ось дивись, там iдe проти тебе Дора з паном К., порадьтесь i розпiчнiть! Я вважаю, панночки радi б яко┐ гри, а ти ходиш отак, мов визира║ш за ким! - Ай справдi так! Я це також уже завважала, - вмiшалася одна з пань, якраз моя антипатiя, що неустанно обсервувала мене в товариствах, чи не займаюся я ┐┐ крикливою донькою, що, як смiялася, звертала увагу чи не всiх на себе, вважаючи себе за першорядну партiю. - Я справдi не помiчаю тут декого, - вiдповiв я ┐дко. - А щодо забави, то, зда║ться, всi, оскiльки я вважаю, бавляться знаменито. Кому б там у лiсi захочувалось ще яко┐сь гри! - Пан Олесь вимовля║ться, - обiзвалася моя антипатiя й усмiхнулася солодко. - Когось, очевидно, дожида║. Чи не так? Моя мати поглянула на мене майже з переляком - i я вичитав запитання з затривожених ┐┐ очей. "Чи не вижида║ш ти тут ┐┐? Ти неспокiйний i не находиш собi мiсця. Я вiдчуваю. Але тут ┐┐ не вижидай". Я вклонився перед панями й пустився йти глибше в лiс, коли на мо║ превелике зчудовання станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому, що сповняв в однiй особi чин лакея, iнодi й фiрмана i т. iн. Вiн передав менi мовчки листець вiд батька, в котрiм той просив вислати йому якнайскорiше коня з бричкою, котрою я з Дорою при┐хав сюди. По нього вислано пiсланця, i вiн мусив зараз ви┐жджати до тяжко хорого. - Ти пiхотою? - спитав я хлопця в поспiху. - Так, - вiдповiв той, - але я йшов направцi через гору, тому йшов лиш коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рiшився. - Вертай назад пiшки направцi, - наказав я хлопцевi. - Вертай i скажи панотцевi, що я сам ви┐жджаю зараз за тобою конем. Вони нехай будуть готовi, я не пiзнiше як через пiвгодини буду вдома, i вони зможуть ┐хати, куди ┐м треба. - I вiдправивши хлопака додому, я вiднайшов Дору, що, ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкiшне розположена. Я об'яснив ┐й кiлькома словами причину свого вiд'┐зду, попросив об'яснити все й матерi, вiдтак поручаючи матiр i Дору опiцi д. К., я, мов визволяючись з неволi, вiдiтхнув широко й поспiшив до свого коня. Вiддалений уже добрий шмат вiд товариства, я почув нараз за собою голос Дори. Немило вражений, мов на лихiм учинку спiйманий, я став i оглянувся. Чого ┐й було вiд мене треба? Вона вiдiйшла вiд товариства за мною й стала. - Ти не мiг би ще до нас за годину назад вернути? - кликнула допитливо, а заразом мов наказуючи. - Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо? Я здвигнув плечима. - Побачу, - вiдповiв. - Старайся. Саме тепер найкращий осiннiй час. Хто зна║, що буде вже за кiлька день пiзнiше? - Власне тому! - вiдповiв я й усмiхнувся. Вiдтак, махнувши востанн║ на прощання рукою, я вiддалився, мов вогнем гонений. * * * _ Я ┐хав. Мiй пишний гуцул-кiнь летiв шаленим трапом, потрясаючи вiд часу до часу сво║ю густою гривою, а враз з ним летiли й мо┐ думки. Там у саду сусiдiв перебувала ще, може, та, що не покидала мене в лiсi анi на хвилину й манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там... Я вiддихав широко, i вiд довшого часу неначе вперше вiджив знов i почув у жилах кров. Ось, нарештi, я таки успiв вирватись з неволi й побачу ┐┐, - спiвало, трiумфуючи, чи не все нутро мо║. - Чи буде вона сама в саду? Чи, може, з матiр'ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор, вiн, мов той хрущ, придержу║ться заодно ┐┐. Вона ж лише з ним була тепер вдома, решта братiв роз'┐халася, - тому обо║ i держались... Я пiдогнав свого гуцула, котрий i без того додому гнав, майже землю копитами розривав. I, врештi, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дiм Обринських виринув перед нами. Бiлий, спокiйний, з низькими старосвiтськими вiкнами, чистими, снiжнобiлими занавiсами, i зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий сад. Я стягнув коня, щоб звiльнив кроку, i глянув жадiбно в глибiнь саду. В ньому лежав спокiй, тишина, мов усе вiдтепер ладилось до сну, дарма що сонце клонилось лиш до заходу. На верандi на сходах не було нiкого. Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я пере┐хав попри нього, не побачивши нiкого. Якось чудно стиснуло менi жалем серце, i за кiлька хвиль пiзнiше я опинився на подвiр'┐ нашо┐ хати. * * * _ Пiвгодини пiзнiше вiд'┐хав батько до хорого, а я залишився сам один. Не надумуючись довго, я увiйшов у наш сад перед домом, звiдки можна було найлiпше переглянути сад Обринських. Всюди осiнь. У нашiм зiльнику перед вiкнами цвiло лиш небагато цвiтiв... I хоча я й як шукав за якою цвiткою, котра б була оказалась менi вiдповiдна для Манi, я не найшов нiчого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при тiм очима мiж деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не находив ┐┐. Стiльки туги намулилося вже в мо┐й душi, стiльки слiв спочивало чуттям на днi нутра, а ┐┐ не можна нi побачити, нi дiждатись. Але сьогоднi я мусив поглянути в ┐┐ обличчя, мусив розвiдатися, що з нею дiялося. I так, переступаючи рiшуче до одного мiсця коло бiлих штахет, де не раз з нею перемовлявся, я впослiдн║ глянув у глибiнь саду й задержався. Мене мов полум'ям обгорнуло, i я витрiщив очi. Чи я був справдi такий короткозорий, що не бачив вiдразу того, за чим так тужливо визирав i дожидав? Вона ж була там на городi, - а я чи не цiлий час дивився на не┐ i не бачив. Пiд стiною павiльйону, зверненою до нас, що була тепер облита свiтлом сонця, сидiла, а радше лежала Маня в великiм огородовiм крiслi, лицем звернена в ту сторону лiсу, з котрого я щойно перед пiвгодиною вернувся. Закинувши руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко не┐ стояв Нестор коло якогось дерева й займався чимось, чого я здалека не мiг розрiзнити. Всюди вокруги тишияа, а на землi повно опалого почервонiлого й пожовклого листя. Я був, мов та с грiла, напружений i тепер уже довго не надумувався. Я перескочив невисокi бiлi штахети, як колись малий Нестор, щоб показати менi свiй перший нотес, i пустився просто до павiльйону, до не┐. Я не йшов головною але║ю - це було для мене задалеко, а мiж дерева, "направцi", i, йдучи, вiдкидав нетерпеливо тут i там грубi верстви листя, справляючи тим мимоволi шолопання, що переривало потрохи навкруги дрiмаючу недiльну тишину. Вже бачив я ┐┐ потрохи перед собою. Напiвлежачи в крiслi, вона була звернена трохи до мене плечима, з закиненими над головою руками, що, зцiпившись, дрiбнi, мов двi агрифи, в темнорусявiм волоссi бiлiли якраз проти мене. В першiй хвилi мене покортiло приступити до не┐, притиснути уста до тих малих рук, котрi я так любив i якi так зручно вмiли поводити конем, одначе щось здержало мене. Але в тiй же хвилi ┐┐ руки розв'язалися над головою, i вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя, зсунула голову над поруччям крiсла й трохи позад себе i доглянула мене. Я спинивсь мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у крiслi i мов умощуючись до ново┐ позицi┐, старалася зата┐ти сво║ раптове збентеження, що, помимо всього ┐┐ намагання, не вдавалося ┐й, бо гаряче полум'я, що розiллялось при мо┐м видi по ┐┐ лiлi║вобiлiм лицi, не хотiло нiяк уступати. - Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровiли вже? - спитав я зворушений, одначе на внутрiшнiй якийсь приказ прибрав байдужний тон, яким орудували ми найчастiше мiж собою, i подав ┐й руку. - Здорова, - вiдповiла, усмiхаючись сво┐м, менi так добре знайомим, гарним усмiхом. - Вже вiд трьох день, лиш оце тут... - i вказала на хустину коло ши┐, - мушу ще зо днину-двi носити. В тiй хвилi побачив я доперва малого Нестора, що стояв спокiйно бiля мене i мов ждав, щоб я йому за його дрiбний поклiн подякував його очi блистiли з радiсного якогось внутрiшнього вдоволення, i вiн пiдсунув мовчки до сестри довгу солом'яну плетiнку, з котро┐, догадувавсь я, мало ше iно щось дальше витворятися. - Що це ти таке скомпонував? - спитав я, звертаючись до нього, що майже не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. - Це якась дуже довга композицiя... Сестра всмiхнулася. - Це його найновiша мрiя, - вiдповiла вона, звертаючись напiв до мене. - Вiн майже все по укiнченню обов'язково┐ сво║┐ працi, себто шкiльних задач, котрi, мимоходом скачавши, виробля║ дуже добре й точно, вдоволя║ вимоги свого малого мiстичного розуму й фантазi┐, i витворю║ дещо на ┐х . приказ Не так, Несторе? Вiн, не зрозумiвши зовсiм ┐┐ слiв, зарум'янився й не вiдповiв. Вiдтак, прив'язавши мовчки кiнець плетiнки шнурком до Маниного крiсла, побiг з другим кiнцем до штахет у сторону нашого саду i там щось робив. - Вiн щось мiрить, - закинув я. I справдi, малий хотiв плетiнку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук i впала на землю. - Завтра докiнчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас. - А вiдтак буду знати! - Що? хлопче... як задалеко вiд мене до тебе i тво║┐ сестри? - спитав я, притягаючи прибiгшого до себе й вiдгортаючи йому волосся з бiлого чола. - Воно не так далеко, Несторе. - Ой, далеко ще... - вiдповiв вiн, висовуючись несмiливо з мо┐х рук. i почав плетiнку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше вiд нас назад вiдходити. - Чи Нестор не на будучого технiка квалiфiку║ться? - спитав я, - що почина║ вiдтепер мiряти землю? Дiвчина, як перше, всмiхнулася. - Нi! - вiдповiла. - Вiн заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши ┐┐; а по-друге... щоб знав, скiльки лiктiв вiд нас до вас. Плете плетiнку вiд передучора з витривалiстю, гiдною дорослого чоловiка, а тепер вiн щасливий, хоч i не показу║ цього, бо його твiр бачили й ви. Вас вiн дуже поважа║... - Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен iнодi до мене заходити. - О, щодо того, то... нi, - вiдповiла вона, уникаючи мого погляду, i поглянула за малим, що, вiддалений уже вiд нас, не чув нашо┐ розмови i то розвивав, то звивав свiй твiр. - Вiн дуже несмiливий, помимо сво║┐ тринадцятилiтньо┐ розваги, i не да║ться до нiчого силувати. До того... - I не докiнчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: - Чому ви не на прогулцi? Я, зда║iься, бачила, як ви ┐хали... - Був i вернув уже, - вiдповiв я i, не надумуючись, сiв близько не┐ на малiм стiльчику, що належав малому Несторовi, який, не звертаючи на нас бiльше уваги, бавився дальше в городi. - Не добре випала прогулка? - спитала дiвчина й поглянула допитливо на мене. - О, щодо того, то навпаки! - вiдповiв я, усмiхаючися. - Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув ┐х усiх i втiк. Ви сидiли тут, зда║ться, цiлий час, i вам, певно, анi разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради кон-семвенцi┐ жертвували себе й пiшли в противну ┐х душi сторону й напрямок. Вона не вiдповiдала, i з ┐┐ зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозумiла мене. - Там у лiсi, в товариствi... - тягнув я зворушено дальше, - бачив я мiж iншим бiлу мрiю. За цiлий час мого побуту в лiсi й товариствi вона анi на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рiвно менi консеквентна й вiрна сво┐й вдачi. Остаточно взяла так верх надi мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за помiччю випадку вiд'┐зду мого батька, вернув i прийшов... сюди! Я поглянув на не┐, i мiж нас вступила нараз мовчанка. - З нею, - сказав я з притиском, i потонув на мить в ┐┐ очах. Вона вiдвернулась, мов попечена несподiвано вогнем, не обзивалася, i лиш надих блiдостi уклавсь на ┐┐ лице. За хвилину надуми спитала: - З Дорою? - О, нi! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товариствi пана К. Хто б був такий немилосердний i розбивав ┐х гармонiю? - вiдповiв я. Вона, не вiдповiвши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, мiж тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже вiддавна для не┐, не сполошити ┐┐, що, неначе заглибившися над "мрi║ю", чимраз бiльше нiмiла пiд ┐┐ впливом. - Вас давно не було в наших горах... - перебив я, врештi, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось iнше. - Це правда, - вiдповiла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - i за кiлька мiсяцiв ┐х знов покину... - Чи справдi? - спитав я, прикро вражений. - Через що? - Так. Я йду на становище. - Як то? - спитав я вдруге, не зрозумiвши ┐┐. - А так. Як вам вiдомо, я мала весною ┐хати до Ч., щоб там забратися до академiчних студiй, однак мусила це ще на рiк-два залишити, i на той час прийняти в однiм домi мiсце виховавчинi. - Хто вас до того всього силу║, панно Маню? - спитав я похмуро. - До чого? - спитала. - Iти за виховавчиню... - вiдказав я з нета║ним невдоволенням. - О, щодо того, то це на спецiальне бажання батька: i я сповняю його радо, - вiдказала майже з захватом, - тим бiльше, що я йду в дiм гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дiвчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кiлька годин денно, виключно буде до мене належати, котрi посвячу науцi й музицi. Я ┐ду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче... i... - I з душею, повною iлюзiй, розумi║ться, - докiнчив я. - Чи вiльно спитати, з яко┐ причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дiм, у котрiм... - У котрiм е доволi мiсця й працi й для тако┐ велико┐ дiвчини, як я? - докiнчила вона замiсть мене майже весело. - Так, панно Маню. Яка пiдстава цьому бажанню? - О, вона дуже проста, - вiдповiла вона. - Батько, вагаючися заодно вдоволити мо║ бажання допомагати менi до осягнення вищих студiй, що було б потягнуло й мiй ви┐зд з дому мiж чужi люди й обставини, поставив менi умову, коли я на сво║му обставала. Я маю дати йому доказ витривалостi й консеквенцi┐ в сво┐м бажаннi. Так само витривалостi в працi й умiннi пристосовуватись до тяжких i взагалi вiдмiнних обставин життя. Маю перебути рiк-два в чужiм домi в характерi виховавчинi; а коли перебуду той час, задоволивши сво┐х хлiбодавцiв цiлковито, залишившись сво┐м планам вiрна, вiн, на пiдставi того, вишле мене за границю для укiнчення студiй, а з тим i до осягнення самостiйного становиська. Я пiдчинилася його волi й бажанню, i ось це й причина, чому я покину свою батькiвщину. - Ну, щодо консеквенцi┐... - обiзвався я, - то, зда║ться, браку ┐┐ в вас не мiг би вам i ваш ворог закинути. Iменно, та консеквенцiя ваша доводить iнодi... людей... до розпуки. - Чи справдi вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши менi недовiрливо в очi. - Таке мо║ пересвiдчення, - вiдповiв я. - А я часом сумнiваюсь в ┐┐ витривалостi... - сказала вона пiвголосом. - В якiм напрямi, панно Маню? - О... це вiдноситься чисто до мене само┐. - Як то? - А так. к дещо в людинi дiюче, i... дещо, що здiйма║ться проти того. Я хочу побороти те дiюче... - сказала, уникаючи мого погляду. - Отже... боротьба в нутрi проти себе! - сказав я преспокiйно й старався заглянути в ┐┐ очi. - Я боюся, - сказала вона. - Чого, Маню? - Що... як не буду консеквентна i проти себе, менi вийде з того горе, а щонайменше пониження... - Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав я i тут же згадав свою матiр, з ┐┐ натяками проти дiвчини, i майже здержав свiй вiддих. Вона вiдвернула голову вiд мене i, замiсть вiдповiдi, зморщила брови, мов у фiзичнiм болю, а вiдтак, звертаючи на iншу тему, додала. - Найкраще бути якнайдовше собi самому цiллю. - А далi: - З мо┐м вiд'┐здом буде все добре. - Що буде добре? - допитувався я, стараючись вхопити хоч один ┐┐ погляд. Одначе вона, вiдчуваючи це, уникала того й сказала: - На чужинi буде добре. - I вмовкла. Я зрозумiв ┐┐ i сказав спокiйно: - Ви того таки певнi? - Так, пане Олесь. - У нас ║ дещо й не збагненне, невмолиме, - обiзвавсь я. - Бува║ й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказу║ться сильнiше вiд нас... - I тодi? - спитала вона i звернула по раз перший сво┐ очi, майже благаючи, до мене. - Тодi? - повторила ще раз ледве чутно. - Тодi ми програ║мо, Маню, i пiдда║мося. Але... - додав я лагiднiше, - покора не все ║ болюча й понижаюча, часом вона й гарна. - Для мене вона була болюча... - вiдповiла вона. Вiдтак, мов опритомнiвши мо┐ми словами, додала: - Я вижидаю часу вiд'┐зду в чужину, мов спасения. Я дививсь на не┐ i на ┐┐ внутрiшню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася. - Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я i взяв ┐┐ руки мiж сво┐ долонi. Вони були зимнi, як лiд, а ┐┐ уста здригнулись у кутиках, наче до плачу. - Я мучуся! - вiдповiла безгомiнним голосом i, вириваючи сво┐ руки, сказала: - Може бути, що все, що я роблю, не ║ добре, може - погане, безсердечне, в грубiм смислi слова - навiть не практичне, але помимо того я пiду. Я йду в надi┐, що роблю праве дiло й колись переможу, а та гадка дода║ менi сили. Хвилину дививсь я на не┐, вражений болюче, а вiдтак, наче потягнений нею на силу в iнший напрям, обiзвався: - Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене. - Чому ж?.. - Ви вiрите, що, осягнувши колись самостiйнiсть i незалежнiсть матерiальну, здобудете вже тим справдiшн║ щастя? Але колись ви, може, й гiрко пока║теся того. Та так звана самостiйнiсть i незалежнiсть бува║ в жiнки iнодi дуже гiрка й сумна. Гада║те, ми вже такi щасливi, добившися свого становиська? Нi, якраз тодi ста║мо ми правдивими рабами i невiльниками нашого фаху хлiба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити вiдповiдно до свого лiпшого, нiяким матерiальним вимогам не пiдчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалi. До чого доведе остаточна жiнка-урядовка в вищiм смислi? До бiльшо┐ досконалостi свого типу, роду? О, нi, панно Маню... це - нiколи. Те, що вона здобуде на ширинi свiтогляду, втратить вона на глибинi душевнiй. Господь зна║, до чого воно доведе. Розумiю: хто виходить на арену житт║во┐ боротьби лиш зi становиська простого розуму, в того, очевидно, ║ лиш одна певнiсть: матерiальне iснування. Але ви? Дайте собi спокiй з усякими професiями. Ви жийте, як той цвiт. - Паразитом? - спитала вона. - Нi, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичiв... а далi... далi колись i як жiнка чоловiка. Чи ви над тим нiколи не застановлялись? Цьому я не можу вiрити. - Ваших вiрувань я не маю права осуджувати, - вiдказала вона й додала: - я пiду в свiт за тою, я собi того свiдома. гiркою матерiальною незалежнiстю, щоб з тим усунутись вiд понижаючо┐ свiдомостi, що живу без мети й працi, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити... або й нi. - Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти замiж? Або не вийдете? - Я нiчого позитивного не кажу, бо не маю довiр'я... - До кого, Маню? - спитав я i вп'ялив вигребущо очi в ┐┐ лице. - До тих установ, в яких нас виховують змалку. - А вiдтак, завертаючи на попередню тему, сказала: - Не задля самого кусника хлiба йду я, як гада║те ви й будуть гадати й Другi, але йду i за якоюсь силою в собi, що не да║ застоюватися мо┐м думкам, хоч воно, може, й не доведе на практицi до жодного матерiального здобутку. Та, господи боже! - додала. - Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гни║мо. Масою й одиницями!.. Я не знаю... я пiду... може, дiйду до кращих моральних успiхiв, а там i матерiальних. - I сказавши це, вона пiдперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася. - Чи не вистачить вам бути гарною особистiстю в сво┐м крузi й мiсцевостi, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню. - О, для "мiстично-артистичного розуму" це безперечно вистарчало би, - сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, - але... - Але, Маню?.. - Але для того, як ви сказали самi першi, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все сво║ п'ятно i пха║ нас силою свого панування до чисто матерiальних низин, воно не вистарчить. I тому й я складу вперше йому жертву й вiддам часть сво┐х сил, а далi нехай дi║ться божа воля, нехай беруть мене iншi властi пiд свою опiку й керують до цiлей, якi знають. - Значить, ви оста║те непохитно при сво┐й постановi? - спитав я. - Так. - То менi не лиша║ться нiчого бiльше, як поблагожелати вам, як уже раз давнiше, на новий шлях i повторити першу свою цiлком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро ┐дете ви в чужину. - А на якiй пiдставi се, пане Олесь? - спитала й подивилась вижидаюче на мене. - На пiдставi самого мого внутрiшнього голосу. - Щось подiбне не смi║ бути для мене мiродайним, - вiдповiла вона й опустила нагло очi. - Так? - спитав я. - Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрiшньо┐ сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин. - Так. Але ви ставитеся на становисько вiщуна, - закинула вона. - Вiщуна? Нi, Маню. А людини, що зна║ться лiпше на життi, як молода дiвчина. - На життi зi становиська ситих i гордих? Через хвильку я витрiщився на не┐ з переляком, а вiдтак схаменувся. - Нехай i так, панно Маню, - вiдповiв я, вiдчувши добре, що вона вела боротьбу зi мною за пересуди мо║┐ матерi, котрi, очевидно, вiдкись добре знала, iгноруючи тут мою особу цiлковито. - В такiм разi ми на тiй точцi не погодимось нiколи, - сказала. - Ви сто┐те на становиську старосвiтства ситих i гордих, а я поминаю те й iду шукати щось нове. - Iдiть! - вiдповiв я з глумом. - Iдiть! Одначе не забувайте, що велика часть нашо┐ iнтелiгенцi┐, i навiть так звано┐ лiпшо┐ iнтелiгенцi┐, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважа║, хоч. i не призна║ цього нiколи, дiвчину, що покида║ батькiвську стрiху i йде в цiлi виборення собi незалежного становиська або й просто задля матерiального удержання, за щось в родi невiльниче й понижаюче, хоч не ма║ ще для того певно┐ назви, або, щонайменше, соцiальне нижче поставлене, особливо учительок i виховавчинь! - В тiм ви, може, й не помиля║тесь, - вiдповiла вона поважно. - Але йдучи, я нiчого не трачу. Я iду з вiрою в лiпшi прикмети людськi i в те, що все сильнiше й лiпше не дасться нiколи побороти. А що, може, тут i там бува║, що стремлiння до лiпшого й вищого iдеалу було поборене грубшими iнстинктами грубших iндивiдуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Менi зда║ться, що нi! Може, я через те не втону. - Про те я переконаний. - Так про що ж вам розходиться? За себе, сво┐ вчинки й за свою мораль вiдповiдаю я сама. Нi батько, нi мати, нi нiхто iнший. Праця й наука не обезсилять лiпшо┐ частi мого я, не потягнуть ┐┐ в низини. Я можу лиш хiба через те фiзично потерпiти, значить, зужитися, але бiльше, пане Олесь, бiльш нiчого. - Нi! - вiдповiв я лаконiчно. - Хiба ще й те, що будете нараженi на гiркi психiчнi терпiння й грубi пониження. О, не одна вже ризикувала сво║ю молодiстю, всiм запалом свого серця, сво┐ми силами, щоб опiсля дiйти до переконання, що краще було б вибрати старосвiтську долю при домовiм вогнищi, але це вже було запiзно. - Чи дума║те, що i я ризикую сво║ю так званою будучнiстю? - спитала, i ┐┐ очi спалахнули якимось чудним вогнем. - I ви, - вiдповiв я спокiйно. - Сво║ю молодiстю i будучнiстю, всiм свiжим, недiткненим грубiстю життя нутром. - Що ж, не вiддамся? - спитала й поглянула на мене великими очима. - Щось гiрше хiба не стрiне мене? п┐ оця вiдповiдь, яко┐ я не сподiвався, довела мене в тiй хвилi до яко┐сь крайностi. - Може й те, - вiдповiв я твердо й пiднявся. Про те, що я ┐┐ люблю.... щоб стала мо║ю - я не мiг уст створити. Я вiдчув у цiй хвилi всiма нервами, що вона менi вiдмовить. Вона, не промовивши бiльше анi слова, разом iз мною пiднялася. ┐┐ лице було бiле, мовби й послiдня крапля кровi зникла з нього, а очi, тi дорогi менi очi, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востанн║ зi мною. Вiдтак, зiбравши свiй шалик з крiсла, пустилась вона рiвною але║ю додому. Я йшов мовчки поруч не┐. Коли ми, не промовивши до себе нi слова, зблизились до веранди i я задержався на хвилину, щоб попрощатися з Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав: - Коли вiд'┐жджа║те? - Не зараз ще. Аж по рiздвi. Але кваптеся... - додала нараз з нервовим усмiхом i вказала головою в сторону вулицi, де саме пере┐жджало попри сад Обринських кiлька повозiв, мiж котрими пiзнав я й наш з Дорою i матiр'ю. Я повiв руку до капелюха, щоб поздоровити ┐х, але вони поглянули з таким очевидним зацiкавленням у саму противну сторону, що я не мiг не зрозумiти ┐х... i залишив це. В кiлька хвилин пiзнiше я опустив ┐┐ сад... * * * _ Вертаючи додому й переходячи наш невеличкий садок в┐д дороги, зачув я вже з повiдкриваних вiкон, що там знаходились гостi, i тому пiшов я просто до сво║┐ кiмнати, де кинувсь на отоману. Отже, не годен був я змiнити постанову дiвчини, закинути сво┐ плани й остатись вдома. Бо й чим? Затаюваною любов'ю сво║ю? Хвилями, може, й вiдчува║ вона ┐┐, пiдда║ться ┐й... але чи я певний того? Крiм того, вона так загналась сво║ю фантазi║ю в сво┐ викоханi плани й мрi┐, що ледве чи повiри ла б, що саме той, що хоче ┐┐ вiдвернути вiд них, не робить цього переважно з его┐зму... ради свого "я", щоб мати ┐┐ виключно - для себе. А далi, чи маю я, дiйсно, право здержувати ┐┐ поважно вiд зреалiзування ┐┐ намiрiв? Дам ┐й справдi себе? Я ж сам того не певний, бо нiяк менi перед собою затаювати, що не годен ┐┐ ще власними силами удержувати. А в злиднi ┐┐ пхнути або в безнастанну боротьбу з матiр'ю... я ще менш годен. Чую, що не маю тi║┐ сили, хоч би ставив i якi принципи й розумування проти того... * * * _ Вечором, по вiддаленню гостей, коли я вийшов до чаю, привiтала мене Дора з усмiшкою, по котрiй пiзнав я, що обi, т. ║. вона й матiр, з мене невдоволенi. - Що ж, Богдане, вже по вiзитi? - спитала мене Дора, займаючися коло самовара й склянок. - Як бачиш, - вiдповiв я спокiйно й витягнув з грудно┐ кишенi найновiше число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди, йду "на сцену", мiж тим коли мати при другiм кiнцi столу викладала свiй пасьянс, iгноруючи мою присутнiсть чи не цiлковито. - Що ж, Маня подужала? - А вже, за кiлька днiв побачиш ┐┐ безперечно знов на конi. - Добре, однак... - тягнула далi, - не був би ти ласкав об'яснити нам, чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в тiй цiлi був висланий Федорко? - Тому, що менi не хотiлось оставати довше в товариствi, що мене сво║ю мертвотою й поверховнiстю мучило, мiж тим коли я повинен був, iдучи за голосом свого лiпшого "я", не ви┐жджати цiлком або щонайменше пiти в глибiнь лiсу й набрати там сили й свiжостi духу. - До любовних сходин? - обiзвалась тут моя мати голосом, повним жалю й образи до мене. - Не до любовних сходин, мамо, а до працi, яка в мене щораз бiльше нагромаджу║ться i яку сповняти ║ мо┐м обов'язком. Крiм того, ║ передi мною ще й студi┐, про котрi не згадую вдома, бо це нiкого не обходить. Ви, мамо, бачите в менi лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда, виховували ви з пожертвуванням сво║┐ iстоти. Однак що той син, вийшовши на громадянина, ма║ обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти свого "я" i сво║┐ суспiльностi, ви нiколи не гадали. Вона вислухала мене мовчки, а потiм усмiхнулася. - Що ма║ те все до дiла й за зв'язок з утечею вiд товариства й спиненням у садi панства Обринських, я цiлком не розумiю. - То я вам зараз об'ясню, мамо, - вiдповiв я спокiйно. Вiдтак, поглянувши проникливе на Дору, що сидiла передi мною, я додав: - Довiдавшись недавно вiд Дори, що панна Обринська ма║ ви┐жджати з дому, а може й вийти замiж за якогось там... старого, я хотiв переконатись, звiдки повзяла Дора ту новину. - I ти питав Маню Обринську про те? - кликнула Дора з нета║ним переляком, змiшавшись сильно. - Нi, Доро, я залишив те, - вiдповiв я з холодним усмiхом. - Не питав, бо дiйшов i без того до переконання, що тобi цього Маня нiколи не говорила. Цiкавiше ║ за те для мене питання, яким способом ти до то┐ новини дiйшла? Зрештою, - додав я погiрдливо, вдоволяючись у тiй хвилi вже доволi ┐┐ невисказаним збентеженням, - найкоротша дорога ║ найлiпша. Будь ласка, вiдповiдж менi на питання, де знаходигься лист Манi до професора М., котрого я в сво┐м бюрку не замiчаю? - Я поставив питання, не звертаючи ока з лиця дiвчини, i потiм наступила хвилина цiлковитого мовчання. Дора поблiдла. - В мене! - обiзвалась тут, замiсть дiвчини, з противно┐ сторони столу моя мати. - Дора в тому не винувага. Однак... - додала згiрдливо, - наколи б не довгий ┐┐ язик, ти б про те i до судно┐ днини не дiзнався. А що лист той опинився в мо┐х руках, це вина скорiше твоя власна. А я хiба подякую долi, що вiн опинився, власне, в мо┐х руках. Але успокiйся, не наслiдуй батька, - додала ┐дко, коли побачила, що я, спалахнувши по приказу мого "мужицького" "я", встав з свого мiсця, щоб бодай щонайменше перемiряти кроком хату, поки вибухну одвертим гнiвом... - Одного разу... - почала вона, - це було тодi, як твiй шеф занедужав небезпечно й пiслав за тобою, щоб ти найскорiше явився в нього, ти пiшов i перебув при ньому, як пригаду║ш собi, несподiвано чи не цiлу нiч. Я, пригадавши собi вночi, що вiкно тво║┐ кiмнати вiдчинене, а в нiй нема нiкого, встала з постелi й пiшла до кiмнати, щоб його зачинити. При тiй нагодi завважила я, що тво║ бюрко створене i ключi при ньому. Не знаючи в першiй хвилi, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи вчинила це, може, якась рабiвнича рука, я кинулась перешукувати ┐┐, i... вiр менi, з не малим зворушенням, чи не пропали з не┐ тво┐ цiннi льоси [25], про котрi я знала, що ти заховував ┐х якраз у тiй шуфлядi, котру застала я висуненою. Богу дякувати, вартнi папери були не дiткненi, як i все iнше, в порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотiла я вже бюрко замкнути й забрати ключi з собою, коли ж оце мiй погляд упав на великий якийсь, подобаючий на купецький, конверт. Зацiкавлена грубiстю i об'║мом письма, висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише на пiдпис, не маючи зовсiм замiру перечитувати його. Пiдпис панни Обринсько┐ здивував мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше iм'я в листi, що здержало мимоволi мо║ око. Я прочитала кiлька слiв, а коли подибала там осуд про тебе й твою матiр, тодi вже перечитала лист згори аж до самого краю. Дора, що знала не менше про тво┐ романтичнi зворушення до то┐ ексцентрично┐ особи, як i я, занепоко║на мо║ю вiдсутнiстю, вийшла за мною, i так ми вдвiйцi, при свiчцi коло твого бюрка, дiзнались про змiст того, подиву гiдного, глупого документа, завдяки якому я стала ще бiльша противниця того твого iдеалу, як ранiше. До того часу, Богдане, я вважала ту дiвчину бодай за моральну, але коли я дiзналась тепер, що молода, вiсiмнадцятилiтня дiвчина освiдчу║ться мужчинi сама, вона стратила в мене найменшу вартiсть. Нiколи, Богдане, не допустила б я, щоб така особа, як вона, мала опинитись коло тебе як твоя жiнка. Нiколи! Радше волiла б бачити тебе ченцем, нiж мужем тако┐ пусто┐, неймовiрно глупо┐ жiнки. Це мо║ перше й послiдн║ слово в тiй справi; а лист зверну тобi неушкоджений назад, i про змiст його будь спокiйний. О, мо║ чуття! - додала по якiйсь хвилi, - мо║ прочуваюче чуття, що так противилось тому, щоб та родина спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрi сцени з тво┐м батьком, не компрометувати його перед самим Обринським, що його одного найбiльше шаную, а котрому дав вiн слово, що дiстане наше мешкання, я не спиралася його вирiшенню, i вийшло з того, що мо║ нутро, хоч i не виразно, вiщувало добре. Вже пiд час ┐┐ оповiдання, проходжуючись по кiмнатi, я був успоко┐вся. Вiдгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола, я обвинувачував себе гiрко, що був сам один всьому винен, i через свою неосторожнiсть стягнув ще бiльше знеохочення до невинно┐ дiвчини, ┐┐ бiле лице з молодими очима виринуло живо перед мо║ю душею, i я мов чув ┐┐ потрохи альтовий голос, як, зворушений, впевня'в мене: "Я вижидаю хвилини вiд'┐зду в чужину, мов спасения!" Не зараз ще на все оце материне об'явлення я обiзвався. Ще мали ми й будучнiсть перед собою (думав я), а з тим - i час. Ще не стратили ми нiчого, хоч i як прикро укладались подi┐. Одначе... Час? - обiзвався тут же якийсь глумливий голос у менi. Саме той час мiг статись для мене горем. Вона пiде в чужину, стратить мене з очей, i хто поручить менi, що ┐┐, може, i там слабi почування для мене, про котрi ми досi навiть словом не доторкались, не затруться назавше? Досi здержувалась вона, щоб не дати менi анi словечком доказу сво║┐ любовi, коли я вiв чи не постiйну боротьбу за не┐... за те сво║ "блудне", а так менi дороге свiтло... * * * _ Проходившись ще якийсь час по кiмнатi, я врештi обiзвався. -