ан комендант? Бiлет ма║ш? С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не ма║ права затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського. (Нервово виймае листа з печаткою i показу║ шереговому). П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розгляда║ листа). А чого це панна добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi? С т е с я (згорда). Це вже мо║ дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого листа. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Тво║ дiло? А накладати з гайдамаками теж тво║ дiло? П р о з к а (втруча║ться). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращi. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, берiть ┐┐ за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми поки розпита║мось, що в не┐ за справа. С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не зробите... я мушу зараз ┐хати далi... вiд цього залежить життя людини... чу║те, життя! П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд руки. С т е с я (вирива║ться i кида║ться до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодно┐ хвилини... (Кида║ться до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий, мiй вельможний пане! П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести ┐┐ до вiйта i стерегти до мого приходу. Жовнiри беруть Стесю. С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати! П ш е п ю р к о в с ь к и й (смi║ться). Ще й сама поцiлу║ш, голубочко, лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками. Субординацiя, пане! Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри. К о р ч м а р (жаха║ться). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi платитиме за вино? П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти зна║ш, пся вiро, пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто перехову║ гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, - берiть його мерщiй за хавки. К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй. Усi виходять, крiм слiпо┐ дiвчини. К о р ч м а р (пiсля виходу здiйма║ руки вгору). Три кварти бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Пора║ться, зiтхаючи). Пауза. V Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, тро║ музик: Скряга з бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик - бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько - молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього артиста. Всi тро║ сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи. Ш е н ч и к. Зда║ться, нiкого непевного нема║. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала. С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться. Корчмар пода║ горiлку i страву. Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали. С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiха║ться). Вiд Уманi аж до само┐ Варшави... К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить). Ш е н ч и к. Що ж, попробу║м, раз козi смерть. С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде. Ш е н ч и к. Думка п'║ воду, а одвага мед. (Налива║ чарки). Пий, Iльку, поки п'║ться. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив. С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха! Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався. I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я ┐хати з вами на той бiк... Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й ма║ш! Та чого ж ти ранiш не казав? I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з само┐ Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ята║ш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тi║┐ ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я ┐┐ вiд двох товаришiв, якi несли ┐┐, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я ┐┐, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце... зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я не знаю й досi. С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха! Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути... Ну, i що ж, що далi? С к р я г а. Тьфу! (П'║ горiлку). Пiвтора лиха! I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть ┐┐ Гельця. I ось цей наперсток (показу║), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я - все, що залишилося менi вiд тi║┐ ночi... Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiду║ мене цей чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажа║ душа - знов, хоч на хвилину, побачити ┐┐, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти. С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського - нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу. Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi сво┐ мiсця позаду музик. Прозка пильно прислуха║ться. Ш е н ч и к (милу║ться з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Вийма║ з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плю║ на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере. I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як гра║. Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки? С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити... Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений. К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз ║ дiти... нехай би бавились. Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси? К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь. Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих. К о р ч м а р (смi║ться). Та пан смi║ться. Пiвчервiнця за дитячу цяцьку. Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав? К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей. Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам. К о р ч м а р (вихоплю║ алмаз). Д... добре... зго... згода... Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно. I л ь к о (що весь час придивля║ться до Лi┐, пiдводиться i пiдходить до не┐). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка? К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, ║врейка. Конфедерати забили в не┐ всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiва║, ворожить... I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино? Л i я. То хiба ж ти не зна║ш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою хатку... Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лi┐). Кажуть, що ти вмi║ш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Да║ ┐й наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променiють ┐┐ очi, коли вона всмiха║ться... i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть... Л i я (верта║ йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще ║ час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи менi черевики, козаче... бо змерзли мо┐ бiднi нiжки. I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi. VI Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалю║ться Пшепюрковський з усi║ю сво║ю компанi║ю. П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкида║ться за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не мина║ нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiва║). Липнуть до мене дiвчата, Успiвай лиш цiлувати, Перша, друга зазива║, А та, третя, ще й морга║. А четверта за вус смика, П'ята кличе до музики. Шоста вудкою часту║, Ну, а сьома вже цiлу║. Восьма тягне до стодоли - Ось яка жовнiрська доля. П а у ш. Що й казати - доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв? П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапа║ться за лице). Де? От проклята гайдамачка! П а у ш а. Видно, бува║ i так, що дев'ята трохи пошарпа║. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, ║ про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш - не горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi". П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так ┐┐ i випустив? Пшепюрковський мовчки п'║, сопе. С к р я г а (до Шенчика). От тобi й ма║ш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв - треба тiкати. Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить? Всi тро║ музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар пода║, зiтхаючи, вино й великi кубки. П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану! С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий. Ш е н ч и к (виступа║ наперед i низенько вклоня║ться). До розказу ясновельможного пана. П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди? Ш е н ч и к (вiдповiда║ за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Тро┐ста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга - бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на всiй Укра┐нi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана - Мусiй Шенчик - цимбали. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите? Ш е н ч и к. Гра║мо добрим людям, вельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справдi... Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сяга║мо, натяга║мо маленькi латки на великi дiрки, де ┐дять - там пха║мось, а де б'ють - тiка║мо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть лишень яко┐-небудь весело┐, щоб аж у носi засвербiло. Ш е н ч и к. Слуха║мо, ясновельможний пане. Всi тро║ сiдають лiворуч, Скряга - з бубном. Iлько - зi скрипкою. Шенчик - спереду з цимбалами. Грають. Ш е н ч и к (спiва║). Мала стара бабусенька Чотири доньочки, А всi були такi гладкi, Як тi ластiвочки. Хорошенькi, молоденькi, В личку рум'яненькi, Височенькi, пухнатенькi I чорнобривенькi. Отакi носатi, А такi зубатi, Ой, тра-ра-ра-ра, Вмiли жартувати. У с i (пiдхоплюють хором): Ой, тра-ра-ра-ра, Вмiли жартувати. П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справдi музики. Ану, утнiть яко┐-небудь польсько┐. (Спiва║). Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи, Я би губ не жалувала, якби мати не видала. Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'┐ли вовки Бернадина", або нi. Краще "Мазура". Ш е н ч и к. Слуха║мо, ясновельможний пане. Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiва║, iншi пiдспiвують. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гей, мазуре, бий нiжками, Дiстань вогню пiдкiвками, А ти, Казю, скачи живо, Аби не ходила криво. Панно Зосю, не барися, Веселiше повернися, Тодi мазур тiльки радий, Як танцюють всi до ладу. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиля║ кубок). Що то значить наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справдi музики. Можете йти, коли хочете. Ш е н ч и к (пiдводиться). Дяку║мо, ясновельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне. Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи нема║ в них чого непевного в торбах. С к р я г а. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Пiвтора лиха. Жовнiри i шереговий пiдходять i починають обшукувати музик. Ш е н ч и к. Та що це ви, вельможний пане, хiба ж ми злодi┐! Ш е р е г о в и й (вийма║ з торби в Скряги досить велике кругле люстро в срiбнiй рамцi). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срiбнiй рамi. (Пода║ люстро Пшепюрковському). П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, так ось якi ви музики! Люстро в срiбнiй рамi, та ще з графским гербом! Добре. I справдi, як такому красунчиковi та без люстра? Може, тобi ще й пудри треба? С к р я г а. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще що? (Дивиться в люстро). А й справдi подряпала, проклята гайдамачка... А бодай Ш е р е г о в и й. В цього бiльш нема║. (Обшуку║ Шенчика). Камiзелька, пане коменданте. (Пiдiйма║ вгору блакитну ║двабну камiзельку). П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре. Ще один галанець. Якраз Савцi свитка, тiльки рукавiв нема. Ш е н ч и к. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органiст - не перебираю. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре, добре. Далi. Ш е р е г о в и й (обшуку║ Iлька). Щось у руцi затиснув - не да║. Iлько кида║ на стiл наперсток i одверта║ться. Ш е р е г о в и й (пода║ Пшепюрковському). Золотий наперсток, пане коменданте. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Га! Наперсток! То з кого це ти його зняв, приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець? С к р я г а (хмуро). Шив вас Швачка i без наперстка, вельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ага, не втерпiв, приятелю. Обiзвався. Так ось якi ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене око на гайдамакiв. Ну, що ж, пограли, погуляли - тепер потанцюйте в Коднi. Пане Вержбенто! В залiза ┐х! Так-то, пане, зда║ться, Скряго, хоч i добре ти гра║ш на бубнi, але прийдеться й тобi заспiвати. С к р я г а (кида║ об землю сво┐м бубном i хапа║ бандуру - тепер вiн випростався на весь свiй великий зрiст, i жовнiри мимоволi одступають назад перед його повною дико┐ величностi постаттю i натхненним поглядом). Геть з цим бубном, пане коменданте! Спiвали ми вам не з власно┐ волi, так послухайте ж по нашiй охотi... (I перш, нiж устигли йому перебити, вiн ударя║ зразу в струни i спiва║ на стародавнiй широкий голос з могучою експресi║ю i силою). Перебийнiс водить немного - Сiмсот козакiв з собою, Руба║ мечем голови з плечей, А решту топить водою. Ой, пийте, ляхи, води-калюжi Болотянi┐. А що пивали по тiй Вкра┐нi Меди та вини ситнi┐. Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький На жовтiм пiску пiдбився, Лядськую славу загнав пiд лаву - Вже не вернуть вам Вкра┐ну! П ш е п ю р к о в с ь к и й (схоплю║ться). Зараз же хапайте мерзоту! В залiзо його, поганця! А! Ти заспiва║ш у мене iншо┐, собако! Жовнiри хапають Скрягу; вiн, ухопивши за шийку бандуру, почина║ бити нею жовнiрiв, деякi падають. Пан Пшепюрковський, що пiдходить ближче, теж дiста║ по головi й пада║. П ш е п ю р к о в с ь к и й (пiдводиться i, вхопившись за голову, закрива║ хусткою рану). Бий! Колоти ┐х на мою голову! Так ось якi це музики! Добра музика, до ста дяблiв! Бачите, пане чеснику, яке наше життя з цими лотрами. Нарештi пiсля колотнечi i великих зусиль зв'язують Скрязi руки за спиною, потiм в'яжуть Шенчика й Iлька. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Бачите, пане чеснику, що за звiр? Що й казати - ведмiдь здоровий. От тобi i музики. Шикуйся! Гайдамак наперед! (Придержу║ голову хусткою). А, проклятi лотри... Рушай! Пшепюрковський, Пауша, зв'язанi музики i всi жовнiри виходять, забравши також i конфiскованi речi. На кону тiльки корчмар, обидва пани i слiпа дiвчина. К о р ч м а р (здiйма║ догори руки). Ну й день сьогоднi! Хороша торгiвля, щоб я так жив! По всiй корчмi слiди бiйки, перекинутi лавки, поваленi столи тощо. Слiпа дiвчина сидить у сво║му кутку, притуливши руки до вискiв. VII Л i я. Боже мiй... Як страшно i шумно на цiм свiтi... Чого вони всi так кричали?.. I яка страшна ┐хня музика... Пани Лозка i Прозка, переморгнувшись мiж собою, зараз же рiшуче пiдступають до корчмаря. П р о з к а (виймаючи пiстоль). Ну, пане Янкелю, давай мерщiй алмаз. Живо. К о р ч м а р (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та що це за жарти! Забирайтесь геть! Л о з к а (теж виймаючи пiстоль). Що таке? Що тобi - життя набридло? Зараз же давай алмаз! П р о з к а (шипить од злостi). Мерщiй, пся крев, нам нема часу. К о р ч м а р. Пробi... Кала... Обидва шляхтичi враз притуляють пiстолi до його голови. П р о з к а. Писни тiльки, пся крев... Зараз же давай алмаз. Ах ти, собако! Ми за цим алмазом два тижнi полю║мо. Ну! К о р ч м а р (вийма║ камiнь й одда║ шляхтичам). Ой, вей iз мiр! Гвалтiвники! Гайдамаки! Лотри! Л о з к а. Що таке? (Загрожу║ йому пiстолем). К о р ч м а р. Пробi! (Вибiга║ геть iз репетом). Л о з к а (вихопивши камiнь у Прозки). О... Яка ж розкiш! Ха-ха-ха. Нарештi - таки вiн мiй. Ну, й дурнi ж цi гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свинi, пся крев. П р о з к а (в свою чергу вихоплю║ камiнь у Лоз-ки). Але не так швидко, мiй пане! Зда║ться, i я тут не зайвий. Л о з к а (розлючений). Прошу не хапати з рук, мiй пане! (Знов вихоплю║ камiнь, вiн пада║ i кудись котиться). А, до ста дяблiв, - покотився. (Нагинаються обидва i починають шукати по всiй пiдлозi камiнь). Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев. Лазять, шукаючи та лаючись, по хатi. Нарештi обидва пiдводяться i неймовiрно дивляться один на одного. П р о з к а. Що за чортовиння! То де ж вiн? Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та дума║ш, що так i буде. (Хапа║ його за комiр, почина║ться бiйка). Ах ти, котолупе поганий! П р о з к а (вихоплю║ шаблю). Калавур! Пробi! Л о з к а (теж вихоплю║ шаблю). Вкрав, та ще й пробi! А цього не хочеш! Б'ються. Прозка пада║. Лозка зупиня║ться з жахом, опустивши шаблю. Л о з к а. А, до ста дяблiв. Невже ж у шию... (Нахиля║ться до нього). Так i ║сть... не дише. (Хапливо обшуку║ тiло). От лихо, кзус, Марiя! То невже ж i в нього нема║?.. Зда║ться, йдуть... (Схоплю║ться й озира║ться з жахом). Боже мiй, що ж робити? (Хапа║ться за голову). Де ж камiнь? (Озира║ться). Слiпа! Вона не бачила... тiкати, тiкати мерщiй! (Вибiга║ геть, ще раз озирнувшись на труп). Лi я (опанована безумним жахом, виходить iз свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидвi руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всi мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилi... Менi страшно... менi страшно, мамочко моя рiдна... (Спотика║ться на труп Прозки i, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому... чому мо┐ руки мокрi?.. Ай! це кров! Пуста корчма з перекинутими столами i лавками. Труп довгоносого шляхтича i бiдна слiпа дiвчина, опанована жахом, яка не може зрозумiти, що таке дi║ться навколо. Нарештi вона йде праворуч i наступа║ босою ногою на алмаз. Л i я (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиля║ться й пiднiма║ алмаз). Якийсь камiнь... або бите скло... (Держить алмаз). Вiдчиняються дверi i ввiходить Авраам Цвiкловiц, старий ║врей з виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать. Ц в i к л о в i ц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазя┐н! (Увiходить у хату i здивовано озира║ться). Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Вiн пiдходить до Лi┐). Якась дiвчина... зда║ться, ║врейка. Слухай, дiвчино, чи не бачила ти, де хаза┐н? Л i я. Я не можу бачити. Я слiпа... Виведи, виведи мене звiдси, добрий чоловiче... Менi так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав... Ц в i к л о в i ц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата? Л i я. В мене нема║ хати... Я хотiла вийти сама, але накололася ногою на це скло, - у мене ж нема║ черевикiв. (Показу║ йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Менi було так боляче. Ц в i к л о в i ц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрсько┐. Алмаз, який вона шука║ по всiй Укра┐нi. Скiльки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю i зараз... (Вiн озира║ться на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володiння тобою... а знайшла тебе бiдна слiпа дiвчина, що не зна║ навiть тво║┐ цiни, що навiть не побачить нiколи тво║┐ блискучо┐ краси. (До Лi┐). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки. Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мо┐ бiднi нiжки... Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере ┐┐ за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт. Виходять. Завiса. ДIЯ ТРЕТЯ В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до само┐ землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi - праворуч вхiднi, лiворуч - в iншi кiмнати. I Авраам Цвiкловiц i Лiя. Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни сво║┐ цитри. Цвiкловiц сидить бiля не┐ на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях. Л i я. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як проясню║ться мiй бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що зна║ш тайни великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло мо║ бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закрива║ лице руками). Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино... Тайни цi║┐ не розгадали ще мудрецi людськi┐. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з не┐ народ ║врейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань сво┐х безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi... Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних ║вре┐в, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах - по всiй Укра┐нi i Польщi... I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого... Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити - i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито мо┐х синiв... забито... замордовано з жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на мо┐х колiнах... не побачу i не почую... нiколи. Л i я (знаходить i цiлу║ його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть... вона допоможе тобi перетерпiти горе. Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть... (Гiрко всмiха║ться). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, - то не легше менi вiд мого знання... С л у г а (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана. Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лi║, зда║ться, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли. Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу... II Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська. Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоня║ться гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй мо┐й оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь? Р у ж и н с ь к и й (смi║ться). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося. Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц? Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене нема║ дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина... яку я знайшов пiд час мо║┐ подорожi в однiй корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба. Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмi║ ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить! Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса! Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца. Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закоха║ться в цю дiвчину. Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре зна║, що мо║ серце належить ┐й однiй. Ц в i к л о в i ц. Коли я брав ┐┐ до себе, - не краса ┐┐ мене привабила, а горе... (Пригорта║ до себе Лiю). Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз - алмаз княгинi Вiлькомiрсько┐? Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Ну, якщо за цим при┐хав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно. Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озира║ться). Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi? Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лi┐). Посидь тут, мо║ дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показу║ йому на дверi лiворуч. Обидва виходять). Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiда║ сама рядом). Чи правда, що ти вмi║ш ворожити? Л i я (хита║ головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужо┐ муки. Б р а г i н с ь к а (зiтха║). Так... у кожного власна мука... Л i я (бере ┐┐ за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Зда║ться менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке... Б р а г i н с ь к а (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти зна║ш? Л i я (пригаду║). Стривай... кому це я ворожила... востанн║... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток. Б р а г i н с ь к а (схоплю║ться, вражена, i вiдступа║, хрестячись). кзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця! Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвно┐ казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе... Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiда║ на табурет i бере ┐┐ руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, ║диний, що за ним занудьгувало мо║ серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн ┐хав?.. У якому вiн був убраннi, чи були з ним iншi рицарi? Може, ти зна║ш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, ║дина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, - i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене? Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасно┐ людини може бути такий чарiвний, як музика, голос... Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць. Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на ║дину хвилину... А що було потiм, - не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi зда║ться, що не його ти коха║ш, а якусь мрiю, що склала твоя душа... Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя... Л i я. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I зда║ться менi, що зречешся ти його в чорну його годину. Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумi║ш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч). Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить). III З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову, Ружинський i Цвiкловiц. Ружинський видимо розгнiваний. Р у ж и н с ь к и й. Я нiколи не повiрю, щоб у тебе не було тако┐ дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi тво┐ самоцвiти коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi коли-небудь звернутись до нас - тодi побачимо. Ц в i к л о в i ц. Мо┐ самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав усе мо║ життя, щоб вiдписати тепер Кракiвському унiверситету? Коли це багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В мене нема║ iнших, крiм тих, що я заробляю як лiкар, - ┐х досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я. Р у ж и н с ь к и й. Невже! Тво┐ елiксири продавалися по червiнцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв, коли ти вилiкував вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це! Ц в i к л о в i ц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого. Р у ж и н с ь к и й. Словом, у тебе ║ грошi, як у кожного ║врея. Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст. Ц в i к л о в i ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане... Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнiв). Так ось яка ║врейська вдячнiсть! Багато б ти мав сво┐х самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi пiд обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що пiднявся проти гайдамакiв, цiд захистом великого ловчого Бранiцького! Чи не ми ж вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими рiчками лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй Укра┐нi. (Злiсно смi║ться). Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих гайдамакiв, щоб ти змiг замордувати ┐х власними руками в вiдплату за кров тво┐х синiв. Ц в i к л о в i ц (з гiднiстю). Я не купую людсько┐ кровi, мiй пане. А щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за кров гайдамацьку, що лл║ться зараз рiчкою в Коднi, то не за нас лл║ться ця кров i не за ║вре┐в мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за сво┐ шкоди та втрати, i ║вре┐ - це тiльки один iз записiв у ре║стрi цих втрат. Чи не так само пише регiментар Стемпковський у сво┐м унiверсалi? Не за кров ║врейську дорiка║ вiн хлопiв, а за те, що позбавили панiв того зиску, що належав ┐м вiд оренд, якi держали ║вре┐ по мiстах та мiстечках панських: "забиваючи жидiв, заподiяли ви панам великi шкоди", - ось чим дорiка║ хлопiв вельможний регiментар, а зовсiм не нашою кров'ю. Не ║вре┐в ви жалi║те, а тi грошi, що не встигли з нас дiстати. Р у ж и н с ь к и й (розлючений i обурений). А, так ось якi слова дозволя║ собi ║врей, що нажився в Речi Посполитiй! Та ти зна║ш, що за цi слова я, шляхтич, граф i каштелян Брацлавський, можу зараз же вiддати тебе на суд трибуналу в Люблiнi або навiть до Стемпковського в Кодню! Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смертi, та ще в мо┐ лiта. Р у ж и н с ь к и й. I хто ж обороня║ гайдамакiв! Батько, у якого цi звiрi замордували двох синiв! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дiтей i жiнок? Ти зарився в сво┐ книжки та подушки, ти милу║шся з сво┐х самоцвiтiв i перлiв та дивишся в небо в цю пiдзорну трубу, а не бачиш життя, що люту║ пiд тво┐ми вiкнами. Ц в i к л о в i ц (з перекривленим вiд муки лицем). Годi... Р у ж и н с ь к и й. Нi, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна ║врейка кинулася на шию гайдамацi i благала, щоб вiн ┐┐ помилував, а вiн струсив ┐┐ з себе i тiльки смiявся, дивлячись, як ┐┐ забивали... Ц в i к л о в i ц. Годi! Годi, благаю тебе! Р у ж и н с ь к и й. А, тепер годi. А ти чув, старий, як в одному селi гайдамаки забили ║врея i двох його синiв, а третьому дали в руки пiстоля й обiцяли помилувати, коли вiн заб'║ свою матiр? Ц в i к л о в i ц (пада║ на килим i рида║). Вийди, благаю тебе. Р у ж и н с ь к и й (злiсно смi║ться). Удруге не боронитимеш хлопiв... Прощавай. Виходить. Велика пауза. Музика. Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Чого не в силi були зробити любов i пiснi бiдно┐ дiвчини, те зробила ненависть цього чоловiка... Очi мо┐ повнi слiз, я плачу вперше пiсля того, як забито мо┐х дiтей. (Утира║ очi). Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справдi тiльки слiпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зiр на небi? Вiн не мiг вразити мене сильнiше, але ж нi, нi! Хiба ж я шукаю правди в цих плiснявих книжках та пергаментних сувоях, як нашi раввi або мудрецi Зогара, що тратять весь свiй вiк, щоб знайти та║мний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, i в мене старо┐ закваски, коли вся моя мудрiсть безмовна перед голосом старо┐ ненавистi. Але що ж дiяти... i розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сiда║ край стола, похиливши голову на руки). Пауза. IV Тихо входить Стеся, не вiдважуючись потривожити Цвiкловiца, сто┐ть кiлька хвилин мовчки. На лицi ┐┐ туга, майже розпач, вона ще змарнiла за цей час. Ц в i к л о в i ц (почувши присутнiсть людини, оберта║ться, стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе? С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас... Ц в i к л о в i ц (пильно дивиться на не┐). Я слухаю. С т е с я (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вiлькомiрська i суддя Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували ┐┐ замок. Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно. С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'┐хала майже все Ки┐вське во║водство, я побувала на тiм боцi, я шукала, де тiльки можна, i все то даремно, даремно, не знайшлося i слiду алмаза... Двiчi затримували мене польськi жовнiри... майже перед мо┐ми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, - на мо┐й душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путi. Як не рiшилася я розуму - не знаю. (Закрива║ лице руками). I ось тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень i вночi, щоб успiти до строку, щоб не при┐хати, коли вже буде пiзно. (Вона хита║ться). I ось... I ось... я у вас... голова туманi║... в очах темно... (Кида║ться до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас усiм святим... ради життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам весь свiй вiк... тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче). Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи зна║ш ти, що цього каменя не здола║ купити i сам король польський! С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до ┐┐ нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi. Ц в i к л о в i ц. А чи зна║ш ти, дiвчино, що гайдамаки забили мо┐х синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили мо┐х синiв. Та чи ║ в тобi розум, дiвчино! С т е с я (лата║ руки). Нема║ в мене розуму, нема║. Пауза. Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце... Вiн пiдходить до одних i других дверей i замика║ ┐х. Потiм пiдходить до право┐ стiни над столом i притиску║ якусь пота║мну пружину. Взявши з пота║мно┐ шафи футляр, вiн замика║ дверi, пiдходить до Стесi, що чека║ в попереднiй позi, дивлячись на нього з надi║ю i страхом. Ц в i к л о в i ц (одкрива║ футляр i дивиться на алмаз). Скiльки золота слiз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч ║диний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм пода║ камiнь Стесi). Вiзьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму. С т е с я (цiлу║ його руки, тихо плачучи). Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на не┐). Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi -канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором. I Лебенцький за сво┐м звича║м розбира║ папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоня║ться. Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема? Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде. Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було? Л а б е н ц ь к и й. Теж не було. Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви зна║те, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг ┐й - не знаю, тiльки менi зда║ться, що вона дiстала алмаз. Коли кiнча║ться термiн, що дав ┐й Дубровський? Л а б е н ц ь к и й. Вiн раху║, що сьогоднi о восьмiй годинi... Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський виклика║ ┐┐ сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не зна