ка║ вона по полях i по мiсту... сама, нещасна, недужа, убога... I невже ж нiхто не догляда║ ┐┐? Нiхто не дасть ┐й напитися, нiхто не зогрi║ бiдних ┐┐ нiжок? Господи, то де ж твоя правда... де? Ш е н ч и к. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв брав ┐┐ до себе, суддя Дубровський купував ┐й сукнi i черевики, а вона знов порозда║ все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту... все шука║ дороги в Кодню... Х м а р н и й (стиску║ голову). I подумати, що той, хто довiв ┐┐ до цього, - живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так тремтiв, боячись, щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить! Ш е н ч и к (хапа║ його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде i однi║┐ лезоруцi┐, добре, що хоч як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти). Х м а р н и й (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю i нiж. Ходiм краще шукати Стесю... Тiльки б знайти ┐┐ живою, тiльки б пригорнути до себе ┐┐ бiдне, смутне личко, зогрiти ┐┐ худенькi ручки, заглянути в ┐┐ бiднi, нерозумнi, наляканi очi... Потерпи ще трошки, моя бiдна дитино, я верну тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (Iде за браму. Шенчик за ним). II З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд ┐┐ слiпоти i пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах i самоцвiтах: Лiя, немов дитина, порива║ться до всього, що бачить сво┐ми прозрiлими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простiр, що одкрива║ться злiва. Л i я (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке велике щастя бачити сво┐ми очима цей прекрасний свiт... Що за розкiш цi зеленi поля, i темний гай, що синi║ далеко-далеко... i цей плац, весь залитий сонцем... i ошатна юрба, що сновига║ навкруги... i цi самоцвiти, яких я нiколи не бачила... i найкраще тво║ чудове обличчя, срiбна борода i прекраснi очi, що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав менi ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цiлу║ його руку). Чи ║ ж бiльше чудо на свiтi, як розкрити слiпi очi людинi! Ц в i к л о в i ц (усмiха║ться). О, якби я справдi мiг розкривати слiпi очi людям, - це б було дiйсно чудом. Нема║ чуда, що я вилiкував тво┐ очi, якi не бачили тiльки тому, що був замутився твiй розум. А скiльки людей залиша║ться слiпими, хоч i бачать ┐хнi очi, i горе тому, хто розкрива║ ┐хню слiпоту. Хiба ж можу я сказати цим жовнiрам, що не гайдамаки ┐хнi вороги, а пани, якi навмисно тримають ┐х самих у темрявi, крiпацтвi та злиднях. Але слiпi й самi пани, що змагаються в конфедерацiях з королем та промiж себе i не бачать, що хижi сусiди давно вже полiчили днi ┐хньо┐ вiльно┐ i безладно┐ республiки, тiльки чекаючи часу, щоб подiлити ┐┐ мiж собою... I гайдамаки слiпi, бо повiрили в ласку царицi, що продасть весь народ укра┐нський, щоб тiльки держався ┐┐ трон i не луснули стародавнi ланцюги, якими посковуванi хлопи по всiй землi - од Москви i до Мадрiда... Бо добре зна║ цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрiзь, де тiльки працю║ на панiв безправний пригноблений народ... Але бiльш за всiх слiпi ║вре┐, що цiлують панську руку, яка ще вчора ┐х била... Ось поглянь, це ж нашi ║вре┐... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливiше пiднести ┐┐ великому гетьмановi Бранiцькому (з глибоким сарказмом) за те, що вiн врятував народ ║врейський вiд нового Амана* (* Аман - наближений перського царя Артаксеркса, що домiгся в царя указу про винищення iуде┐в (бiблшн.).) i персiв... З правого боку виходить депутацiя ║вре┐в, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю i сувiй тори. Попереду два раввi, за ними кiлька заможних, пишно вдягнутих ║вре┐в. Вони сваряться i сперечаються промiж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо. Ц в i к л о в i ц. О, я б хотiв послухати, як вони будуть рiвняти ясновельможного гетьмана з Мордоха║м, Самсоном i Давидом... Iдiть, слiпi безумцi, шануйте тих, хто зiпсував вашу совiсть, хто ма║ право кинути завтра в свинячий хлiв вас i ваших дiтей за невиплату оренди, рiзати пейси або цькувати собаками за першою сво║ю примхою... Депутацiя проходить за браму. З правого боку виходить молодий ║врей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, iз милицею пiд рукою. Л i я (пригорнувшись до Цвiкловiца). О мiй тату... я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути... Ц в i к л о в i ц (дивиться на не┐ допитливим оком). О, нi, не примушував я тебе зрiкатись старих спогадiв, старого горя, моя доню... Слухай, Лi║, чи хотiла б ти побачити кого-небудь з тво┐х рiдних... з тих, кого так кохало тво║ серце? Л i я (стенувшись). Нащо... нащо ти жарту║ш так жорстоко! Вони ж загинули... загинули всi... i тато, i мама... i Лейзер... Ц в i к л о в i ц. Я не жартую, Лi║... Хотiла б ти побачити свого нареченого? Л i я (схвильовано). Лейзера? Нi... нi! Нащо ти мучиш мене! Ц в i к л о в i ц (пiдзива║ рукою убогого ║врея). Пiдiйди сюди, юначе. (Убогий наближа║ться). Чи пiзна║ш ти цю дiвчину? У б о г и й. Нi, шановний пане, я не знаю цi║┐ вельможно┐ панi. Л i я (що придивля║ться iз страхом i надi║ю до убогого, притуливши, руку до серця, скрику║). Лейзер! Лейзер! Мiй коханий! У б о г и й (випуска║ свою милицю й пада║ на одне колiно, притуливши руки до вискiв, дивиться на Лiю, як на привид). Нi... нi! Цього не може... цього не може бути... Л i я (кида║ться до нього, обiйма║ його голову руками й хоче пiдняти, смi║ться i плаче разом). Лейзер, Лейзер, мiй любий, коханий, рiдний! Бiдний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блiдий, худий! Ходiм же, ходiм скорiше до тво║┐ Лi┐, я змию тобi голiвоньку, я вимию тво┐ бiднi пораненi нiжки, я поцiлую тебе так нiжно, моя любов, моя радiсть безмiрна! Ц в i к л о в i ц (пiднiма║ разом iз Лi║ю убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобi очi, моя Лi║. Бо i в щастi не зреклася ти любовi, бо не зрадили тво┐ очi того, кого кохала твоя душа. Виходять усi тро║. Раптом чути музику, що наближа║ться. III Д е х т о з г о р о д я н. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами! З лiвого боку виходить провiд цехiв з корогвами i музикою. На кожнiй корогвi - герб iз символом ремесла - черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою i т. iн. Спереду кожного цеху - цехмiстри з довгими цiпками iз срiбними головками. Всi цехи проходять пiд музику за браму на плац. Останнiм iде кравецький цех, який зупиня║ться. В цьому цеху, крiм цехмiстра i лавника - статечних гладких мiщан - шiсть кравцiв, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбраннi з ножицями на поясi замiсть кинджалiв, i шiсть кравчих, гарненьких i дженджуристих, в оздобленому мiщанському вбраннi, в лiфах i коротеньких спiдничках (балет). Цех доповнюють ще двi особи: пiдскарбiй - надзвичайно худорлява постать iз довгим носом i великим шкiряним капшуком на поясi, i "новак" - новий член цеху - молодий, гладкий i незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмiстер i лавники сiдають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим пiвколом; "новак" i пiдскарбiй-посерединi спереду. Ц е х м i с т е р (сiдаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхiдчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжу║ себе по череву) i во славу славетного нашого цеху? Л а в н и к и. Такi Так! Давно пора! Ц е х м i с т е р. Пане пiдскарбiй, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону* (* Карбона - посудина для збирання пожертвувань у костьолi. Тут - цехова складчина, скарбниця.) за вхiдчини в славетний кравецький цех доброго мiста Житомира? П i д с к а р б i й (з поклоном). Три кварти горiлки, п'ять кварт вина, кошик пирогiв, чотири ковбаси, один марципан i два фунти свентоянського бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмiстре. (Кашля║). Ц е х м i с т е р (поважно). Чу║ш, пане Круп'янко? Н о в а к. Залюбки, вельможний пане. (Да║ пiдскарбiю грошi). Ц е х м i с т е р. О, зда║ться, ти добрий новак, будеш добрим братом. Пане пiдскарбiю, влаштуйте частування. Пам'ятай же, брате Круп'янко (пiдiйма║ пальця), мудрi регули славетного кравецького цеху: поважай старших, навощуй нитку перш нiж шити, не гуляй з непутящими жiнками, не крой камiзельку попереду штанiв, не позичай грошей i не сунь голови, куди не влiзе. Коли будеш це все робити, то будеш сам добрим кравцем, навiть цехмiстром. Подають вино i страву, всi п'ють. Кравчихи гризуть "свентоянськi" стручки. Ц е х м i с т е р. За нового брата нашого славетного цеху, пана Круп'янку, щоб був вiн добрим кравцем i товаришем! Л а в н и к и. Аксiос, аксiос, аксiос!.. * (* Достойний.) Ц е х м i с т е р. А що ж, панове кравчикове, давно вже ми танцювали обертаса, щось i в мене ноги сверблять! К р а в ч и х и (плещучи в долонi). Обертаса! Обертаса! Балет. б кравчих, 6 кравцiв, пан пiдскарбiй i пан Круп'янка танцюють польку i обертаса, пориваючи при кiнцi танка товстенного пана цехмiстра. Х о р (спiва║). Замовляла раз в Краковi Гречна панна кравчиковi: Сукню зший менi й кошулю, Щоб нiде корсет не мулив. Кравчик хлопець був охочий, Примiряв корсет щоночi, Так i сяк панянку тулив, Щоб нiде корсет не мулив. А панянцi все не досить. Ще кравця до себе просить, Ах, попала, мабуть, голка В серце панни вiд пахолка. Зшив кравець нарештi вбрання, Та не вийшло без догани, Бо не сходиться на станi Нi корсет, нi сукня панни. Пiсля закiнчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку i товстого цехмiстра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком. IV З лiвого боку ввiходить граф Ружинський i Гельця - тепер його дружина. Ружинська змарнiла, на лицi сум i мука. Ружинська зупиня║ться. Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходiм же! Чого це ти знов стала? I так спiзнилась. Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп... менi там робиться страшно... Благаю тебе, йди сам... я по┐ду додому. Р у ж и н с ь к и й (гнiвно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зiтхання, охкання, хвороби. Дай менi хоч на вулицi здихатись тво┐х дурувань. Р у ж и н с ь к а (лагiдно). Я знаю, що я заслужила сво║ лихо i мушу терпiти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всi дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там iз сво║ю журбою... серед весело┐ гомiнко┐ юрби... Самотня, темно┐ ночi, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мiй грiх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя мо║ i честь. Р у ж и н с ь к и й (хапа║ ┐┐ за руку i шипить розлючений). Ходiм! Ти ганьбиш мiй рiд... Хлопська графиня! Р у ж и н с ь к а (з гордiстю, що прокинулась в нiй пiд впливом образи). Геть! (Вирива║ться й одступа║). Не тобi б казати про ганьбу... злодiй... Ще на початку цi║┐ сцени з лiвого боку ввiйшла Стеся, блiда, змучена, в розiрванiй сiрiй сукнi-сорочцi, з яко┐ видно голi плечi i босi ноги. Вона робить кiлька крокiв, озираючись безумними очима, потiм пiдходить до жовнiрiв. Вигляд ┐┐ лагiдний i сумний, в рухах нема║ колишньо┐ енергi┐. С т е с я (до жовнiрiв). Скажiть, будь ласка, добрi люди, де дорога в Кодню? 1-й ж о в н i р (регоче). Спитай, дiвчино, в суддi Дубровського. 2-й ж о в н i р. У Кодню ║ дорога, тiльки назад нема║. С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад нема║, назад нема║... Р у ж и н с ь к а (з жахом i жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволi до чоловiка). Дивись... це та сама дiвчина, що просила тодi за свого нареченого в той самий вечiр, коли... (Вона стена║ться). Вона збожеволiла... бiдна дiвчина... Р у ж и н с ь к и й. Та ходiм же нарештi! (Грубо хапа║ ┐┐ за руку, боязко озираючись на Стесю i пориваючись до брами). С т е с я (пiдходить до Ружинсько┐ i бере ┐┐ за руку). Бiдна, як поколотi голкою тво┐ нiжнi пальчики... бачиш, вони всi в кровi... Чому ж ти шила без наперстка... (Ружинська стена║ться). Де твiй наперсток? Чому ж ти шила без наперстка... саван для свого чоловiка... Стривай, я подарую тобi наперсток. Гельця з жахом вирива║ свою руку i закрива║ обличчя руками. Р у ж и н с ь к и й (грубо сiпа║ ┐┐). Ось тво┐ безглуздi вередування! Кiнчилось тим, що зiбрала юрбу коло себе. I дiйсно, кiлька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену. V Iз-за брами виходить суддя Дубровський з сво┐м гайдуком i секретарем i теж зупиня║ться, хмуро дивлячись на те, що чиниться. С т е с я (що пiзнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мiй алмаз, мо║ алмазне жорно! (На якусь мить розум ┐┐ неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене i кинув у льох i вiдiбрав алмаз, що я купила цiною кровi, цiною кровi мо║┐! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодiя i гвалтiвника! Рух i гомiн серед народу. Р у ж и н с ь к и й. Проклята божевiльна! (Злiсно, зiгнувшись, порива║ться до брами, але вiдступа║ перед Дубровським, що робить крок уперед i навмисно заступа║ йому дорогу). А, проклятий диявол... Д у б р о в с ь к и й (грiзно й поважно). Стiйте, графе Ружинський! Нарештi-таки прояснився розум цi║┐ бiдно┐ дiвчини, i вона прямо й очевисто назвала, хто ┐┐ кривдник i гвалтiвник. Iменем найяснiшо┐ республiки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всiх, хто чув, що казала ця дiвчина, викликаю, яко свiдкiв перед судом. Пане секретарю, запишiть зараз же всiх, хто був тут присутнiй. Р у ж и н с ь к и й (злiсно смi║ться). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя бiльше в Житомирi. Вас вже знято з посади - щоб не захищали бунтiвникiв i хлопiв! Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете! Р у ж и н с ь к и й (вийма║ з кишенi пергамент з печаткою). Ось декрет його королiвсько┐ милостi - завтра я пришлю його до вас. (Хапа║ за руку дружину i виходить за браму. Дубровський сто┐ть якусь мить приголомшений, тодi пiдiйма║ гордо голову i так само спокiйно й поважно iде лiворуч. Юрба шанобливо розступа║ться перед ним). VI Народ хвилю║ться. В и г у к и з ю р б и. Так ось якi цi графи! А Дубровського - чули - таки з'┐ли! Злодi┐, гвалтiвники! - Добра панська правда! - А що вiн зробив? - Хiба ж ти не чув? - А хто ця дiвчина? - Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! - Тихше, дурний, жовнiри! - Ходiм на плац.- Бити всiх панiв! - Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовнiра! С т е с я. Що казав той великий пан?.. Зда║ться, щось добре... Де я його бачила? Чи не зна║те ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на ши┐... (Тре чоло). То хiба ж ланцюжки бувають золотi?.. залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося, що й в нього руки в кровi? Хiба вiн теж був у Коднi? (Озира║ться навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що дi║ться зараз у Коднi... вони довго не хотiли сказати менi правди. (Спiва║). Ой дикi┐ гуси, вам вiльно лiтать Високо в небеснiй безоднi, Скажiть менi правду, чи бачили ви, Що дi║ться зараз у Коднi. "Ми бачили зверху, як гай шелестить, Зеленi┐ сосни кивають, А десь у долинi сокира дзвенить - То, мабуть, хтось дрова руба║". О, нi, не руба║ сокира дубiв, I сосни стоять непохитнi... Скажiть менi правду, що бачили ви, О гуси, мандрiвцi всесвiтнi. "Ми бачили зверху, як рiчка гурчить По темних ярах та долинах..." О, нi, то неправда, там рiчки нема, О гуси, не мучте дiвчини. "Так ось тобi правда, кати гайдамак Сокирою люто стинають, Кривавая рiчка тече крiзь байрак, А голови в яму кидають. А пан регiментар при ямi сидить I голови лiчить козачi. - Стинайте, - вiн каже, - ще мало голiв - Не вся Укра┐на ще плаче". Юрба вдивля║ться на Стесю, глухо хвилюючись С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiга║ до них). Жорна... Жорна... Боже мiй... Як защемiло враз мо║ серце... (Вона хита║ться, схопившись за серце, i сiда║, зблiднувши, на жорна). Боже мiй, що це зi мною... (Схоплю║ться i пiдходить до людей). Ради бога... ради бога... пiднiмiть, пiднiмiть ┐х скорiше. (Хапа║ когось за руку i тягне до жорен). Пiднiмiть цi жорна, бо вони придавили мо║ серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тiльки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камiнь. (Вона засову║ пальцi пiд жорно i хоче його пiдняти. На лицi ┐┐ передсмертна мука). Ю р б а (смi║ться). От нерозумна! Три чоловiки не пiднiмуть його. От дурна! С т е с я (плаче, сидячи бiля жорен i схопившись за серце). Я не можу... давить, гнiтить... серце болить... Знiмiть. (Кричить). Знiмiть жорно з мого серця! (Зрива║ться на ноги). Знiмiть, а то воно... (Враз пада║ навзнак, схопившись за серце). Юрба кида║ться вбiк. Хтось iз народу нахиля║ться над Стесею. Умерла... Народ хреститься, знявши шапки. Глухий гомiн. В цю хвилину з-за брами виходить Хмарний i ззаду через юрбу протовплю║ться наперед. Х м а р н и й (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю! Стесю!.. (Народ розступа║ться, вiн кида║ться до не┐ з риданням). Стесю, Стесю, голубко! (Пiдводить ┐┐ плечi, цiлу║, але вона нерухома). Мовчить... Замовкла навiки... Пiзно ж ми зустрiлися з тобою, моя ластiвко бiдна, бiдна дiвчинко... Скiльки блукала ти, вбога, нещасна, заплакана, по гострому камiнню сво┐ми босими нiжками, шукаючи правди, шукаючи твого милого. Не дiждалась, не дiждалась ти його... Цiлу║ ┐┐ руки й гiрко плаче, похиливши голову. Народ глухо хвилю║ться. В цю хвилину ввiходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступа║ться. Ружинський пiдходить, здивований. Р у ж и н с ь к и й (побачивши Стесю i не впiзнавши Хмарного, що схилився на руки Стесi). А, це та божевiльна дiвчина. (Глузливо). Ну, що ж, зда║ться, вона таки знайшла сво║ жорно. Х м а р н и й (що при перших словах графа пiдвiв голову, зрива║ться). А, це ти! Так i ти знайшов сво║ жорно! (З цими словами вiн хапа║ з нелюдською силою верхн║ жорно i, високо пiднявши над головою, кида║ його на голову Ружинського, який даремно кинувся був тiкати, - юрба не пустила його, i вiн пада║ з розбитим черепом). Крик, рух. Хмарний ще раз нiжно цiлу║ Стесю i зника║. Завiса. 1930