Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев http://www.ukrlib.km.ru/ │ http://www.ukrlib.km.ru/ Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Укра┐нське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняно┐ неволi на ши┐, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги... Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицi┐ волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднято┐ в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизовано┐, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала ┐┐ туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi... От хоч би там, за Дуна║м, гей, там, за Дуна║м!.. Недобитки сiчово┐ ру┐ни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкра┐ну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства. Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живо┐ душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами... А тим часом ворог не дрiмав. Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного,, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом укра┐нська земля, вiковiчна боротьба двох станiв - панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним кра║м,- нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи сво┐ права на живий робочий iнвентар - хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабi┐ ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабi┐, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дуна║м, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй кра┐нi... Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину..ЛI Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талi┐ води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкра┐нське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на вiчний спочинок... - То ти, Остапе? - Я, Соломi║... - Що ж воно буде? - А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш - сакви... Бувай здорова, Соломi║... - Тiка║ш... покида║ш мене... I оте║ яiiишуся сама з тим осоружним чоловiком... Нi, тiкай, тiкай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа Мандрику..." - Так... - "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую... Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню..." - Так... - "В некрути, каже, оддам..." А паня бiла, бiла, трясця трясе ┐┐, а вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi..." Тiкай, Остапе, тiкай, серце... Спiймають - катуватимуть нелюди, живого не пустять... - Враг його бери... Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, пiду, де воля, де iншi люди... Бувай здорова, Соломi║... - Перелазь, хоч попроща║мося. Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину. - Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломi║? Поночi й не видко. - Ось я...- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика, постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^ Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в та║мнiй глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зогрiто┐ води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекiй околицi, Остап iз Соломi║ю сiли пiд вербою, але ┐м не говорилось. Подi┐, що несподiвано привели ┐х до розлуки, ба й невiдома будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться доля... Та й нiколи вже... пора рушати. - Ти ж кудою подасися, Остапе? - Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже... - Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечнiше буде. Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi. - Капосний дiд, однiс весло у катрягу... Ну, та дарма - обiйдемось. Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка. Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi блакитно┐ безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по ┐┐ виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну. Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману. Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв сво┐ сакви i поцiлувався з Соломi║ю. - Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дiдуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду... - Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати божа... Прощавай! Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало ┐┐ щастя. Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нiчно┐ темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi. Чи то пiд впливом прощання й Соломi┐них слiз, чи внаслiдок реакцi┐ по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може. Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломi║ю та силою оддати ┐i за свого хурмана, не мiг би сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями... не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово. - Оббiлу║ш...- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в полi... I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк. Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його... Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму... На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, зата┐вши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрi┐, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або умансько┐ рiзнi, виконано┐ пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiвничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, при┐здили до них у село емiсари. Вiн ┐х добре пам'ята║. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на сво┐й сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкра┐ лани зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихо┐ ночi. Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току. Але вiн тога не помiчав; якне помiчав велично┐ лiтньо┐ ночi, що розлягалась по безкра┐х просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд прудко┐ ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся. При║мний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть... Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко. Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати його. Але вiн здержавсь. Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявля║ться йому Дунай, широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дуна║м - Сiч. Басують пiд козацтвом конi, мов змi┐ тi, повигинали ши┐... Козацтво - як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду... попереду - Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi; одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i одняти Соломiю вiд ┐┐ чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, коха║... Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi, кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломi║?.. Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг Остапових i черкнулось крилом об його груди... Остап так i одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i стало. По плечах полiзла вгору мурашня. - Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I пiшов далi. Але мрi┐ вже щезли, мов птах розвiяв ┐х крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всяко┐ небезпечностi. Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки. Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху, немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки, мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гука║. Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи сво┐ клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його струнку постать. Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чута┐нцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз несподiванки скрикнув: - Соломi║!.. Чи ти здурiла? - Може, й здурiла...- смiялася Соломiя. - Пек тобi, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що? - За Дунай, у Сiч iз тобою... Прийма║ш товариша чи не прийма║ш? - Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?.. - Якi там жарти... Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя мо║ безщасне... Пропадай воно все пропадом... Пiду i я свiт за очi... Вже ж за тобою хоч серцевi легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з'┐сть, що спiйма║... Метнулась до комори - чоловiка нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й штани... Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чуга┐нку, а на голову шапку-i козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали... Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла сво║ пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала камiнь - i шубовсть у воду... Вiчная пам'ять. А тодi селом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, прийма║ш парубка у товаришi чи нi? - А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок да║ землю - займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне зна║ од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi на┐здитиме додому, а то й зовсiм облишиться на господарствi... А iим часом у дорозi вона хустя випере йому, догляне, голову зми║. При сво┐й небозi добре i в дорозi... Хiба не зна║ приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломi┐, лише ота несподiванка збила його" з пантелику. - А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..- повеселiшав Остап.- Та чого ми тут сто┐мо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он курить щось шляхом... Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви. Остап iз Соломi║ю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого ┐м було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди трапились ┐м: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3'ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною - дорешти помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспоко┐ли Соломi┐нi доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями, твердо поснули сном молодостi. Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на не┐, як схопився за боки вiд шаленого реготу. - Ха-ха-ха!.. От козак - разкозак!..- реготався Остап.Ха-ха-ха!.. Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась 1, протираючи очi, здивовано зиркала на Остапа. - Ти чого?.. - Продери, продери очi... Ха-ха-ха!.. - Бачу вже... Та чого ти? - Ну, тепер ходiм. Остап пiдвiв Соломiю й потяг ┐┐ до кринички. Стань на колiна i дивись у воду... Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на не┐ свiже, повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка. - Тепер глянь на сво┐ ноги. Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом. - Ха-ха-ха!..-оне вгавав Остап.- Голова молодицiiна, а ноги парубо┐чi... Вони реготались, мов дiти: вона - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн - грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка. - Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап.- Таж як хто пiдгледить твiй очiпок, не мине нас халепа. - А ось що буде! - рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали ┐й на плечi й вкрили ┐х нижче пояса.- На, рiж... - Що ти кажеш? - жахнувся Остап. - Рiж, кажу... - I тобi не жаль, Соломi║? - Анi крихти... Рiж! - уперто намагалась молодиця й сiла долi. - Та в мене й ножиць чортма. - Рiж ножем!.. Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся. Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними покосами. Однак Соломiя ^дурила себе, запевняючи, що ┐й не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломi┐них упало перше пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози. Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломi┐, щоб здалека краще придивитись до сво║┐ роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр. Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i ┐┐, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця дивилась у простiр засмученими карими очима. - Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати - Семеном чи як? - Про мене й Семене...- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця. II Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом ║днала з небом спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi. То був Дунай. Ще густiший морок виповняв глибокi чортори┐, що збiгали в долину по схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Дунаю. Було i▒ там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi. По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос оповiдав звичайну iсторiю втiкача... "I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршо┐, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку... Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала, ┐сть... I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазя┐новi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак..." - Ох-хо! - вирвалось iз чи┐хось грудей i тихою скаргою загинуло в темному проваллi. Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня. - Отче наш... да будеть воля твоя...- молився хтось iз притиском, iз чуттям. Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й Остап iз Соломi║ю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вкупi з iншими чекали перевозу. - Ти ще не заснула, Соломi║? - стиха обiзвався Остап. - Та мало що... Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше рушати звiдси... - Ще рано, до пiвночi далеко... Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! - обернувся Остап у другий бiк.- Як дума║ш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га? - Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву. - I куди його посила║ш? Адже вiн на сво┐х коротких ногах не злiзе на гору,- кинула Соломiя. - Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив...- образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи. - Бач, стара║ться Котигорошок...-промовив хтось iз темряви,- аби молодиця слово сказала - в пекло полiзе. За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван. - От i не вилiз... от i короткi ноги... ге! Якби не короткi ноги - сидiв би один iз другим поночi... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе... Кресало ║?.. к!.. А губка ║?.. к!.. Ну, викрешемо... ге!..- торохтiв вiн, мов горохом сипав. Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу. Врештi черкнулась криця о кремiнь... спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигнулись. Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до яко┐ вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториi. Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок. Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки, почувся кiнський тупiт. Усi насторожились. - Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще помiтять... Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося. Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось. Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих. У проваллi знов стало темно. Усi мовчали. - Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била та як ти од не┐ забiг аж сюди... - Оте║ вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було... хехе-хе...- непевно якось смiявся Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе. Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть села ┐х були близько. Се ┐х з'║днало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала ┐м у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про сво║ життя домашн║; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так од панщини, як вiд люто┐ жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жартами. Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вражень покори. Вiн прив'язався до Соломi┐, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим ┐┐ словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломi┐ помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря. - Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. '" - Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край, бiльш не встанеш. - Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi... - Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов булькав iз повно┐ пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля. - Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломiя. - Про те вже дiд Овсiй зна║, вiн тут порядку║,- обiзвався Остап. Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора... I почалося збирання. - Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж люди, усе толочив ┐м ноги. Рушили. Вибратися, однак, iз темно┐, покручено┐ та вузько┐ чортори┐ було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистро┐в усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна було розiбрати. Легкий туман вставав над Дуна║м, повз берегами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися. - А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломi┐, йдучи за нею.Куди ви - туди й я... Щоб бути разом... А може, вам важко, то дайте менi клунок, я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи... - Та не сопiть так, мов ковальський мiх,- напучувала його Соломiя.- А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою разом.. - Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпля║ться до нiг, не пуска║. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне пiд ногою суха очеретина. Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти сво┐ клунки й бути напоготовi, а сам десь зник. Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч ┐┐ не видко було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з невiдомих вiльних кра┐в та визволити з неволi,- напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло... раз, другий... Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в берег... Однак скрiзь тихо... Широка рiчка спокiйно дрiма║ в легкому туманi, чорне небо безперестанку сi║ росу... Зда║ться, що ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться... марнi надi┐, даремнi сподiвання... нiхто не прибуде, нiхто й не дума║ про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку... Усе намарне... Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу... Тiло терпне, тiло деревенi║, кудись подiлись ноги, що мокли в водi, не чуть ┐х, напiвсолодка втома обхоплю║ людину, байдужнiсть закрада║ться в серце... Все так, як слiд, як ма║ бути, i чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволi... Ураз - що се? Сон сниться чи чудо дi║ться? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горiли, як свiчки в церквi,- i не можна було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дi║ться. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогнi згасли i одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв. - Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя. - Ая!.. ая!.. Ще й не тако┐ заспiва║ш, як живiт присохне до спини... А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти... хе-хе!.. - Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,- невдоволено промовив Остап. - А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?.. - Поснули? Га? - прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А зараз перевiз буде... Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз... Груди вiльно зiтхнули... Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок. - А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся. - А щоб же вас ведмiдь загриз... борони боже! - здивувався той.- А я ж не казав, а я ж не мовив... I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така на┐вна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiхнулися. Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi. Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспоко┐ти ┐х. Мiсце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожно┐ хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку. Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав: - Ви усi тут? На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, примостити сво┐ клунки. Дiдовi Овсi║вi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломi┐н клунок. - Соломi║... Остапе... сюди... до мене! - кликав вiн пошепки, i сопiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком. Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли. - Сiдай швидше,- сикнув перевожчик. Та було пiзно. - Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi. - Еге-еI - протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишклих втiкачiв. Люди опам'яталися. Адже вiн один, а ┐х багато. Смiливiшi кинулись на козака, та голiруч нелегко було його взяти. Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв кiнська тупотнява, брязк збро┐ i грубi людськi голоси. - Лови ┐х! В'яжи! - гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося. Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю. - Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби. А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й скакали на водi, як живi. - Стiй! - неслось iз берега,- будемо стрiляти! - Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря. Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав: - Остапе!.. Соломi║!.. А якi ж бо ви... сiдайте швидше... сюди, до мене...- i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос... * * * Що далi було - нi Остап, нi Соломiя не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй темрявi, з почуттям звiрини, за якою женуть собаки. Кiлька разiв Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломiя з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед, добуваючи останнi сили. Врештi щось перепинило ┐м дорогу, i вони попадали. Ся пригода була ┐м навiть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути. Ноги в них тремтiли, груди важко дихали. Вони лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук - очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбненький дощик, темрява знов стала густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу опам'яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег". Вони спочили трохи, осмiленi тишею, звелися i обережно побрели вздовж гiр, в надi┐ натрапити на яругу, де можна б було захиститися вiд дощу й холоду. I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну пащу провалля. Тут вони намацали сухе, затишне мiсце i тiльки тодi почули, що страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що брала верх над усiм: вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном. Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промiнь його повз по стiнi урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба. Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на розвiдки i скоро вернувся, щоб заспоко┐ти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно, днина тепла й ясна. Почали радитись. Обо║ згадали, що один мiрошник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що зна║ спосiб переправити ┐х у Туреччину, i вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дiд Овсiй не пiдбили ┐х тiкати разом iз ними через Дунай. Тепер нiчого iншого не лишалося, як звернутися до того мiрошника, бо переховуватися далi на сьому боцi було небезпечно: ┐х могли спiймати, одiслати до пана або запроторити в тюрму. Вони ледве вилiзли з глибокого провалля i опинилися на спаленiй сонцем сiрiй полонинi. Низина, що приймала вночi фантастичнi, непевнi форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий i тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi шпилi далеких гiр. Розглянувшись уважно, Остап змiркував, що звiдси до Кишницi, де стояв вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспiшитися, то до вечора можна б iще постигнути туди. I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги. - Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiду║,- обiзвалась Соломiя. - Як не году║ ракiв дунайських,- кинув Остап. I ┐м уявилися нiчнi пригоди. Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скiльки око сягало, рудiли стиглим комишем плавнi i хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи над берегом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки. За Прутом була Туреччина. Вже була нiч, коли вони пiдходили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво помахували крилами. На радiсть ┐м, у Якимовому вiтряку свiтилось. Вони одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломi║ю присiли на мiшках. У млинi стояв теплий, при║мно солодкуватий запах свiжо┐ кукурудзяно┐ муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав були обсипанi ним, як снiгом. Бiле павутиння фестонами висiло вгорi, гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому свiтлi одиноко┐ лiхтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у пропасницi; вгорi щось жалiбно скрипiло. За стiнами вiтряка, в селi, валували собаки... Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись сво┐м одним оком, вiн впiзнав Остапа. Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов. - Добре...- коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо. Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те. Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мiшки. Так коло пiвночi Яким ┐х покликав: