х, сво┐ голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто зна║, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер ма║ш. Хита║ш головою! Не вiриш в безлюддя? Хiба я що знаю? Хiба я знаю... Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi... отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомо┐ темряви, тако┐ глибоко┐ та безконечно┐, не почнуть виходити люди... всi тi, що складали у мо║ серце, як до власного сховку, сво┐ надi┐, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили... Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть... От я ┐х вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатсько┐ кульки, а се ви... сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки... Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Зна║те, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять... Цiлих дванадцять... i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв за┐в стиглою сливою. Так взяв, зна║те, в пальцi чудову сочисту сливу... i почув в ротi при║мний солодкий смак... Ви бачите, я навiть не червонiю, лице мо║ бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячо┐ кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мо┐ вуха криком свого життя або сво║┐ смертi, i всi лишають на душi мо┐й слiди сво┐х пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний! ...Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Ку║ зозуля. Б'║ молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сi║ тишу по травах. Уявля║ться раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.." Ах, як всього багато: неба, сонця, весело┐ зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годi, Оверко... Не чу║, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибоко┐ пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять тво┐ червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з мо║┐ литки... Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг... Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене... То через нього тво┐ переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганя║ назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкида║ вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть. Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i ┐┐ другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накида║ться ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсу║ блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звиса║ мокрий язик з iкласто┐ пащi. * * * Мо┐ днi течуть тепер серед степу, серед долини, налито┐ зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в кра┐ неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посува║ться разом iз сателiтами. Бачу, як син║ небо надво║ розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила. На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосисто┐ хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче... тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилю║ серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, ┐х око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'║ по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть. Врештi стаю. Мене спиня║ бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю. Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад верта║ вiдбитий вiд себе блиск. Раптом все гасне, вмира║. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до кра┐в синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi - все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забира║ в полон. Молода сила тремтить i поривав з кожно┐ жилки стебла; клекотить в соках надiя й те велике жадання, що його звати - плодючiсть. Я тiльки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве помiтне. Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для то┐ сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiва║? I робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпа║ ними аж в кра┐ неба. Над всiм пану║ тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно... так буде вiчно... in saecula saeculorum... in saecula saeculorum ...[1] * * * Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках сво║┐ одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi стiни, а коли все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокiйно спати, тво┐ мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату тво║ жiноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько. * * * Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот - i дикий степовий свист. Бiжать. Як тро║ бiлих ведмедiв. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стриба║, наче дурне теля, i скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава ступа║ поважно, меланхолiйно хита║ задом i одста║. Я йду за ними, i менi видно легке гойдання всiх трьох крислатих хребтiв, м'яких, вовнистих й звiряче сильних. пм трохи не до вподоби, зда║ться, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сi║ш у мою душу золотий засiв - хто зна║, що вийде з того насiння? Може, вогнi? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною пану║ - всi ночi, половину мого життя сто┐ть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi тро║ ми зна║мо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi мо┐м, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фей║рверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей кохано┐. Коли ж ти гаснеш i тiка║ш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення ┐й "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живо┐ iстоти. Невже се значить, що менi вже браку║ товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збира║ться в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомка║ перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно. Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки диха║м. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Лiниво всi встали, лiниво ступа║м з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надi┐. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар... * * * Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до не┐. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожн║ вiдро плескалось денцем об ┐┐ груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив ┐┐, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице. Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то влива║ться в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на мо┐х очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигина║ хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мо┐ стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю ┐┐, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю ┐┐ наново, вдруге, - i тодi зда║ться менi, що ще бiльше права маю на не┐. * * * Коли лежиш в полi лицем до неба i вслуха║шся в многоголосу тишу полiв, то помiча║ш, що в нiй щось ║ не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити ┐┐ переливiв. Може, спiва║, може, смi║ться, а може, зайшлось вiд плачу. Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, зда║ться... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно. Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля? Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi. А згори сипле та й сипле... витрушу║ душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сi║ регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем. Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня ма║ у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слуха║ш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити. Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри. Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим. Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Цiкавий я знати, як вони оте роблять? Врештi таки пiдгледiв. Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. кднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля. Се було прекрасно. * * * Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй мо║┐ душi. З-пiд старо┐ сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь прича┐лось i чигав на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Тво║ журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому. * * * Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужо┐ роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами... блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що виклика║ раптом з мертво┐ тишi цiлу хуртовину згукiв. Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi. Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн ма║ тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна. "П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка". Говори, говори... Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто ┐сть сиру, хто копа║ ┐┐ в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'║ йому морду... "Раз на тиждень б'ють людину в лице". Говори, говори!.. Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд сво┐х. Бо┐шся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, прода║ тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам. "Найближча людина готова продати". Говори, говори!.. Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина. "Мiж людьми, як мiж вовками". Говори, говори... Людей ┐дять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий ┐┐ хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори... * * * Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востанн║, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж стро┐ла струни мо║┐ душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чу║те? Ось вони бренькнули навiть... Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже гра║... Вересень 1908 р. [1] На вiки вiчнi