Богдан Лепкий. Мазепа ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ НЕ ВБИВАЙ ДОРОГОМУ ШВАГРОВI IВАНОВI ЛIЩИНСЬКОМУ В БОРИСЛАВI У ЖОВКВI Вiдколи Жовква Жовквою, таких Великоднiх свят, як 1707 року, вона не переживала. Ще зимою за┐хав туди цар Петро з Меншиковим i з новим сво┐м канцлером Гаврилом Iвановичем Головкiним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги та вiйськових старшин. Невеличке мiсто заро┐лося людьми, не було двора, де б не стояли москалi. Жовкiвцi тулилися по повiтках i "маштарках", а були й такi, що залишали сво║ хазяйство та пере┐здили жити на село до родичiв або до знайомих. До царя часто-густо прибували пани польськi, що вороже ставилися до Карла i до нового польського короля Станiслава Л║щинського i обстоювали за Августом, хоч вiн ще влiтку зрiкся корони i 14 вересня пiдписав мир у Альтранштадтi. Вiдвiдували царя у Жовквi навiть такi вельможi, як кракiвський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький во║вода Хоментовський. Вони без великого почоту i кроку ступити не вмiли, тому-то на час тако┐ гостини у мiстi за жоднi грошi зайво┐ квартири не знайшов би. Були, щоправда, такi шинкарi та властителi гостиниць, що гарнi грошi тодi заробляли, але загал терпiв i молився до Бога, щоб раз увiльнив ┐х вiд тих непрошених гостей. Цар Петро бiсився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло трiумфував. Цар боявся, що Карло, покiнчивши з Августом, усi сво┐ потуги на Московщину кине, i заздалегiдь давав накази, як народ ма║ на той час поводитися. Росiя велика, впустити ворога, а тодi не дати йому нi хлiба для людей, нi пашi для коней,- це дуже простий спосiб, щоб загнати його в бiду. Тому-то цар i писав до Апраксiна, щоб усi хлiбороби, великi й малi, не тримали хлiбiв по клунях та по коморах, а закопували зерно в лiсах та дебрях, звiдки б ворог не легко мiг його добути. Царськi люди, навiть найчiльнiшi, знайомилися тодi з його славною дубинкою i благословили такий день, коли ┐м поталанило не досвiдчати царського гнiву. Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа. "Весь тягар вiйни ляга║ тепер на нас",- писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на во║нну раду. * * * Саме в страсну п'ятницю при┐хав гетьман з невiдступним Орликом i з деякими старшинами до Жовкви на тую раду. Ледве пiднайдено для них квартири, i то примусом, а не з добро┐ волi, i навiть не за добрi грошi. Малий городок перемiнився у якийсь венецький маскарад. Зеленi московськi кафтани змiшувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови - укра┐нська, польська i московська - зливалися у якусь мiшанину, вiд яко┐ аж вуха пухли. Матiркування, шлякування i псякревання чути було на кожному кроцi, ┐х заглушувало хiба тарахкання хлопцiв дубовими довбеньками до церковних парканiв у велику п'ятницю i в глуху суботу. А коли прийшов Великдень, то жовкiвськi дiвчата не зважилися виводити гагiлки на цвинтарях бiля церков, не спiвали про Романа, бо бачили, що при┐хав ще хтось могутнiший i небезпечнiший вiд нього. Гiрка була паска цього року, i не один та й не одна слiзьми ┐┐ обiлляла, порiвнюючи минулi страстi Христовi з власними терпiннями, котрi ┐м отсе доводилося переживати. Нi слiду колишньо┐ радостi в це найнадiйнiше весняне свято. Хоч Великдень був пiзнiй i природа вспiла вже прибрати нове - зелене, бiле, рожеве й син║ - вбрання, хоч цвiли фiалки й пахла черемха, хоч у збiжжях могла сховатися курка, нiхто не втiшався весною i кожний з острахом дивився на пiвнiч - чи не надсува║ться нова туча у виглядi нових царських або яких iнших вiйськ. Жовкiвцi, як звичайно мешканцi малих мiст, не дуже-то розбиралися в полiтицi. Куди там ┐м було розумiти хитрощi Петровi, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав i королевичевi Соб║ському, i Ракочому, i якомусь там герцоговi англiйському, котрий одиноким сво┐м союзником признавав Мазепу, а рiвночасно чужинцям пропонував князiвство ки┐вське або володимирське, як нагороду за спiлку або хоч би навiть за посередництво в замиренню Росi┐ зi Швецi║ю... Хто дасть бiльше?.. Навiть люди, що не раз мали з полiтикою дiло, не годнi були стежити за дивними скоками гадок, якi вiдбувалися у великiй, але неспокiйнiй i ненормальнiй головi молодого царя. Тому-то мешканцi славного й гарного города Жовкви несотворенi речi розказували собi тихцем. Не один, дивлячись на солдатiв, полякiв i навiть на сво┐х, на козакiв, хрестився, бо нiяк зрозумiти не мiг, звiдки й пощо вони тут взялися. Нiби Пандора ящик свiй над Жовквою вiдчинила i, що в ньому було, висипала нараз на мiсто. До того, вiдома рiч, що цар несамовитий, на нього всi дивляться, як на антихриста,- який же тут Великдень? Добре, що минув i що кiнця свiта не було. * * * Бiльше нiж тиждень i мало що не два довелося ждати гетьмановi Мазепi на тую во║нну раду. Правда, у Жовквi вiн не потребував скучати. I вiн ┐здив, i до нього при┐здили люди, але треба було дуже секретно видiтися з ними й дуже полiтично балакати, бо в Жовквi пiд тую пору i стiни вуха мали. Гетьмановi старшини теж не були радi. Весна. В ма║тках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тiй Жовквi не знати пощо й нащо. Нарiкали старшини, зiбравшись в гетьманськiй господi, коли ┐м довелось на гетьмана ждати, так як нинi, у вiвторок по провiднiй недiлi. * * * Гетьмана ще вранцi покликали на раду, бо Цар скоро вста║. Сидiти може геть поза пiвнiч, а вставати мусить разом зi сходом сонця, i зараз за роботу береться. Чорт, не чоловiк! Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вiсть як довго тривати! Петро не любить зайвих слiв. Або говори до речi, або мовчи. Декому вже й язик вiдрiзали за те, що непотрiбне балакав. З Петром короткий процес. Чекають старшини, гетьмана нема. "Ясновельможний сам пiшов?" - пита║ Орлика компанiйський полковник Танський. "Сам, як палець". "Також новi звича┐, щоб гетьман одинцем ходив, нiбито в нього надiйних людей нема". "Видно, нас там не треба",- дода║ обозний Ломиковський. "Нас тiльки тодi кличуть, як голову пiд кулi та пiд шаблi треба наставляти,- зауважу║ Танський,- а до вiйськово┐ ради - то ми за дурнi. Москалi всi розуми по┐ли". "Звичайно, вони барини, а ми холопи ┐хнi". "Царськi люди in spe". Говорили чимраз тихiше, щоб який чорт не пiдслухав. Хтось добув iз шароварiв добре вже постиранi кiстки. "Кидаймо!" Скорочували час, як могли. Але нервувалися, i навiть костi не могли цьому нервуванню зарадити. "Хтось iде!" I властитель костей сховав ┐х назад у сво┐ глибокi шаровари. Увiйшов покойовий гетьманський Кендз║ровський, оженений з сестрою Настi Скоропадсько┐, чоловiк молодий, не дуже ще бувалий, але вiдомий сво║ю вiрнiстю Мазепi. "Як же там, Кендз║ровський,- стали питати його,- не чув, що там дi║ться на тiй радi?" "Звiдки я, вашi милостi, чути маю. Дверi позамиканi наглухо, скрiзь варти, туди й миш не пересунеться". "От, як москалi вмiють секретнi ради тримати!"- зауважив хтось. "То правда, а ми свобiдний народ i не любимо секретiв. Що на серцi, те й на язицi". "Бiжимо з язиками, чи треба, чи не треба". "Але як же там, пане Кендз║ровський, не чув, коли гетьман поверне?" "Кажу милостям вашим, нiчого я не чув, i сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звiдси до царського постою недалеко. Пiду назустрiч". "Iди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так i нас iсповiсти". I Кендз║ровський пiшов. Ломиковський потягнувся i позiхнув на всю губу: "пй-Богу, вже менi того всього забагато!" "А менi обiдати хочеться,- сказав, утираючи губи, полковник Танський.- Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо ма║ чоловiк себе морити?" "На гетьмана з обiдом чека║мо". "Може, вiн у царя обiдатиме". "А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар сво┐х радних на обiд запросить. Iду я. У мене тут i знайомi ║. Хоч медку поп'ю. Тутешнi люди вмiють добрi меди ситити". I Танський вийшов. Ломиковський знову протягнувся, аж крiсло затрiщало, i позiхнув вiд вуха до вуха. "Не люблю я цього Танського",сказав. "А це чому?" "От так, не люблю, та й годi! Непевний вiн для мене чоловiк. Нiколи тобi не подивиться в очi, як кiт". "Щось нiби Кочубей". "А гада║те, панове, що Кочубей певний?" "Хто його зна║, чи певний вiн, чи нi, а грiха на совiсть не треба брати,- зауважив Орлик.- Щодо Танського, то гадаю, що вiн, як компанiйський полковник..." "Компанiйський, охочекомонний чи сердюцький - один чорт. Тут не в ранзi дiло, а в людинi",- замiтив прилуцький полковник Горленко. Вiн недолюблював тих нових формацiй i, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всiляких попридумуваних ним старшин. Взагалi генеральнi старшини i полковники старих, справжнiх, козацьких полкiв тримали себе за щось окреме. "Молоде вино вишумiти мусить. Так i тi новi гетьманськi полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не пiдходи". Критикували однi других, аж до Кочубея дiйшли. "А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму пiд Самойловичем копав, а тепер, мабуть, пiд Мазепою гребе". Апостол боронив свого свата. Не такий-то вiн небезпечний. От, звичайно, бiда, коли жiнка чоловiком нiби швець шкурою крутить. "Нi, нi, пане товаришу, не борони ти генерального судцi. Побачиш, вiн колись ще таку штуку затi║, що всiм одне горе вийде",- обстоював Горленко. "Наш судень Чуйкевич куди краща людина". "Золото - не чоловiк!" "А син?" "Яблуко вiд яблунi недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався". "Гадаю, що в нього ще бiльше характеру, нiж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубе║ву Мотрю, ну, як чорт у вербу". "Добра менi верба, Кочубе║ва Мотря! Це ж найпишнiша троянда, пане товаришу!" - зауважив Орлик. "Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жiнку ма║ш, але й на iнших не вiд того, щоб глипнути оком. Звичайно - молодий. А менi вже не до жiнок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а вiн ┐┐ у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вiрнiсть!" "Бувають ще характернi люди на нашiй Укра┐нi". "Укра┐на буйна, а на нiй усяке квiття процвiта║". "Але будяччя найбуйнiше буя║!" "Звичайно - степ. Та ми вiдбiга║мо вiд речi. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, вiн тепер знову до Мотрi свата║ться". "Говорять". "Кажуть, нiбито Кочубей i старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб ┐м дiтей повiнчати дозволив". "А гетьман що?" "Викручу║ться,- прошептав Горленко.Кортять Мошка гуглi",- i старшини стали голосно смiятися. "Такий старий, а на жiночу вроду -пес". "Тут не в старостi дiло, а в комплекцi┐. Тако┐ комплекцi┐ наш гетьман i - годi". "Але що йому не наскучать тi юбки?" "Доброму козаковi гостра шабля i гарна юбка не наскучать нiколи. Шабля на вiйнi, а юбка дома, от воно як!" Апостол крутив свiй дивно закоцюрблений вус. "Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" - жартував Ломиковський, а Горленко вiдповiв: "Товариш Данило, бачите, кiнець вуса такий гачок чiпа║, щоб на нього жiнок ловить". "Як риб на вудку". Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло i вiдповiв: "Тво║┐, товаришу, не зловлю. Не бiйся?" "Тс!.." На порозi появився Кендз║ровський, цитьнув i нараз вискочив на двiр. "Гетьман iз во║нно┐ ради верта║!" Полковники попричiсували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували i поховали. "Та й накурили ж ми в тiй хатi". "Нiби архi║рей у церквi накадив". Орлик вiдчинив вiкно i здалеку побачив гетьмана, котрому назустрiч бiг Кендз║ровський. * * * Орлик знав гетьмана, як тiльки можна було його милiсть знати. Вгадував, коли вiн у доброму, а коли в поганому настро┐. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликовi потемнiло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого вiн бачив по вiд'┐здi царя Петра з ки┐вського бенкету... "Слухай, що Меншиков каже". Орлик вiдскочив вiд вiкна i почав згортати та порядкувати на сво║му столi якiсь папери. Деякi ховав у нагрудну кишеню. "Не остався наш гетьман у царя на обiдi",- зауважив Данило Апостол i перестав крутити свiй ус. Нагло вiдчинилися дверi, i в хату увiйшов Iван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блiдаве, нiби зi слоново┐ костi, паленiло. Мiж бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтiв. "Здоровi були!" - сказав, не пiдводячи задуманих очей, перейшов хату i вступив у свою спальню. Кендз║ровський занiс за ним туди кирею i шапку, замкнув дверi i вийшов до старшин. Тi стояли, збитi в гурт, збентеженi i не знаючи, що ┐м робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний? Тако┐ ситуацi┐ вони не пам'ятали. Гетьман дуже вважав на товариськi форми. Хоч як був iнодi стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зi старшинами чемно i ввiчливо вiтався. А тепер вiн перелетiв через кiмнату як вiтер, i тiльки його сап'янцi проскрипiли, аж, здавалося, долiвка пiд ногами застогнала. Що такого зчинилося на радi, що вивело старого гетьмана з рiвноваги? I старшини стали перешiптуватися мiж собою. "Навiть у царя на обiд не залишився!" Це ┐х турбувало найбiльше. Це був дiйсно поганий знак. Крiзь зачиненi дверi чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив... "Що сталося?" - питали Кендз║ровського. "Не знаю. Його милiсть словечком не вiдзивалися до мене",- вiдповiв i, зiтхаючи, вийшов. Пристали тодi до Орлика. Але й вiн нiчого сказати не мiг. "Може, якi листи?" "Нiяких таких листiв не було. Видно, на радi збентежився". "Цар - нахабна людина. Чи не обидив вiн його?" "Не гадаю, щоб аж до того дiйшло. Цар потребу║ наших людей i - червiнцiв, а вони ║ тiльки в Мазепи". "Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тодi у сво┐х покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обiд зварити, а в Хмельницького все грошi знайшлися..." - зауважив хтось. Гетьман ходив, ходив, ходив. "Ви, як собi гада║те,- озвався Апостол, шарпаючи свiй вус,- а я таки йду. Не люблю тако┐ гостини". Вийшов Апостол, а за ним й iншi. Дверi, немащенi, мабуть, вiдколи ┐х у завiси поклали, заскрипiли так жалiбно, що гетьман, зда║ться, цей скрип почув i вийшов зi сво║┐ вiдпочивальнi. Явився на порозi не рум'яний уже, а бiлий. Орлик стояв при столi, Горленко пiдпирав пiч, Ломиковський дивився у вiкно. "А тамтi де?"-спитав гетьман, розглядаючись по хатi. "Обiдати пiшли". Орлик несмiливо приступив до гетьмана: "Ваша милiсть теж зводять прийняти обiд". Гетьман заперечив головою: "Не хочу!" Це "не хочу" було так сказано, що Орлик i не питався далi. Гетьман переступив порiг. Прискореним кроком пiдiйшов до Ломиковського, подав руку, потiм до Горленка i теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?" - спитав, силуючися на усмiх. "Спасибi милостi вашiй. Живемо помаленьку". "Гiрке це наше життя, панове товаришi, ой гiрке! Вороговi сво║му такого не бажаю". Орлик подав гетьмановi якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сiв, спираючи руки на непевнi поручча. Прикра мовчанка запанувала в кiмнатi. Нараз - гук! Гетьман здригнувся: "Стрiляють царевi до обiду!" - процiдив крiзь зуби. Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вiкна. Вiд цi║┐ зеленi падали вiдблиски на бiле гетьманське обличчя i робили його нiби мертвим. Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу i ┐м жаль зробилося старого. На гадку, що його на царськiй радi могла стрiнути обiда навiть дiлом, а не лиш словом, кров ударила ┐м до вискiв. Це ж не лиш для нього, але й для них усiх обiда. Невже ж посмiв би цар тепер, коли стiльки тисяч козацького вiйська, кiнного й пiшого, б'║ться за його престол, котрий трiщить, як отсе старе крiсло, на якому сiв гетьман,- невже ж смiв би вiн вiддячуватися Укра┐нi каменем за ┐┐ хлiб? Гетьман мовчав. Всi три його вiрники не спускали з нього очей. Як же вiн за останнi мiсяцi подався! З то┐ пори, як Мотря вiд'┐хала вiд нього, нiби й життя покида║ Мазепу. Нiби Мотря молодiсть з собою забрала. Гетьман схуд, посивiв, морщинами покрилися лиця, тiльки тi очi свiтяться, як свiчки. Як свiчки над усопшим,- прийшло Ломиковському на гадку. I вiн стихiйно i не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша милiсть, зводьте прийняти обiд, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голодi сидiти. Будь ласка!" "Спасибi вам. Такого вони менi пива наварили, що й страви не хочу". У словах гетьмана почувся жаль. Старшинам дивно було слухати таких слiв i дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарiкати й жалiтися не любив. "Коли б я так вiрно i дбало служив Боговi, то дiстав би найбiльшу нагороду, а тут, хоч би ти i в ангела перетворився, то й тодi, мабуть, жодно┐ подяки не зажив би за службу i за вiрнiсть свою". Знов залунали голоснi стрiли, перебиваючи гетьмановi слова. "На вiват стрiляють проклятi!" - вихопилося Горленковi. Гетьман пильно подивився на нього. "Стрiляють!" I вiн гiрко всмiхнувся, i поправився у старiм i невигiднiм крiслi. Як же вiн постарiв,- знову промайнуло ┐м через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком. I мороз пiшов ┐м поза плечi. Якби так вiн, не дай Боже, покинув ┐х тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а погано┐ царсько┐ на кращу, божу, службу, що тодi сталося б з ними i з цiлою Укра┐ною? Нема чоловiка, щоб мiг зайняти його мiсце й гетьманувати так, як вiн. Мазепа нiби ┐х гадки вiдгадав: "Га, що ж, в ложцi кашi з'┐сти себе не дамо, хоч роти в них широкi й апетити великi". Горленко стиснув рукоять шаблi, Ломиковському очi засяяли. "Милосте ваша! Не журiться. Ваш розум, а нашi руки - не пiдемо в Москву шукати науки". "Не пiдемо!" "Чого ж ви сто┐те? - перебив ┐х нараз гетьман.- Сiдайте! Подай, Пилипе, три крiсла. Ближче! так". Старшини крiсла до гетьмана притягнули. "Присуньтеся, щоб не балакати голосно". Присунулися крiсло в крiсло, i гетьман почав: "Кажете, не пiдемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на свiтi, вiд котрого не можна би чогось навчиться. А вiд москалiв таки чимало. Подивiться на них. Не знаю, як вiйна скiнчиться, але як тепер воно ║,-- то цар програв. Август зложив королiвську корону, на польському престолi засiв царський супротивник. Станiслав Л║щинський. Карло побiджу║ i трiумфу║. А дивiть, який послух у царському вiйську! Чи чували ви, що там про якiсь бунти, про якусь супротивнiсть царевi? Анi слiду чогось подiбного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скiнчилася б баталiя, а вже горлали б нашi всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гiршого, залунав би клич - переходiть на другий бiк! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфiрста був i з ним з високо┐ вежi одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловiка, що поруч нього стояв: "скачи!" "I що?" "I - цей скочив..." "Монгольська деспотiя". "А в нас анархiя слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархiю переломити". Нiхто не перечив. Зеленi вiдблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотiли. Сонце схилялося на захiд, а в хатi були вiд заходу вiкна. I знов забринiли шибки. "Але ж стрiляють до бiса!" - зауважив Ломиковський, i гетьман знову допитливо глянув на нього. Годi було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи нi. Чому вiн нiчого не говорить? Мовчить, як грiб! - питалися в душi старшини. Це ж така непевнiсть, що довше й витримати годi. Висить над тобою скеля i гнiтить. Нi втiкати вiд не┐, нi трутити, щоб покотилася до чорта. Натяки, натяки й натяки, а нiчого певного, нiчого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блука║ш. I Ломиковський, як близький до гетьмана чоловiк, зважився завдати йому питання: "Що ж там на тiй радi було?" Гетьман здивовано подивився на нього. "Нарада тайна була. Зна║те, що таке тайна?" - вiдповiв нерадо. "Прощення вашо┐ милостi за смiливiсть прошу, але ж ми не чужi до вашо┐ милостi люди, не стороннi, а так сказати, сво┐, близькi, з чого собi i честь велику ма║мо. Бачили збентеження свого регiментара i радi б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойно┐ особи, щось такого, за що ми, як вiрнi його старшини, повиннi б з усiх сил сво┐х крiпко за ним постояти". Усi три припiднялися з мiсць. Видно, слова не сказанi були на вiтер, а добулися десь iз глибин душi. пх обличчя зробилися поважнi й грiзнi, в ┐х очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав ┐м був у цей мент: "Так, зневажено мене. Iдiть i боронiть мою честь!" - вони безперечно пiшли б, не зважаючи на нiщо. Але гетьман не сказав того. Ще не пора. Потягнув ┐х злегка за поли: "Чого ж би ви зрива║теся, сiдайте! Невжеж гада║те, що Мазепа дасть обiджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене нi за грошi, нi за титули. Грошi я й царевi даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь i начальник Укра┐ни, теж не потребую.. Мiй титул нинi не згiрший вiд королiвського польського, а за значiння я з ним також не мiнявся б. Але болять мене тi┐ торги, що за живу шкiру укра┐нського ведмедя iдуть. Мене герцогом хочуть зробити, а ки┐вське, волинське й чернiгiвське князiвства другим дають. До чого воно подiбне? Це ж фантазi┐, на якi я, старий, досвiдчений i практичний чоловiк, нiяк не пiду. Мазепа - гетьман i гетьманом усi║┐ Укра┐ни хоче зостатися. Мазепа нiяким чином не допустить до того, щоб чужинцi сидiли на нових престолах пошматовано┐ укра┐нсько┐ землi. Досить менi цього, досить!" Гетьман зiрвався з дряхлого крiсла i став нервово ходити по хатi. Повставали й старшини i попiдпирали собою стiни, щоб не спиняти його. Крiзь вiкна залiтав спiв птахiв i свiжий запах розквiтлих бузкiв, котрих було повно по городах i попiд плотами. "Або отсе перестроювання Укра┐ни на московський лад. Замiсть виборних старшин мають командувати нами, козаками, московськi бояри. Що п'ятий чоловiк з полку перейде в компанiю, дiстане мундир i солдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сiяти i орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажiть, можемо ми на таке пристати?" Гетьман встав i глянув старшинам в очi. "На таке ми нiяким чином пiти не можемо". "Краще зi шаблею у руцi згинути чесно, нiж соромно пхати шию в ярмо". Гетьман значуще подивився на вiкна. Орлик зрозумiв цей знак i позачинював ┐х. "Милосте ваша,-- почав палко Ломиковський,- регiментаре наш, надi║ ти наша! Пощо ж нам гаятися, яко┐ ще бiльшо┐ наруги дожидатися? Затягають петлю на ши┐ нашiй чимраз то крiпше, зашморгнуть нас. Усi ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Укра┐ну не лиш поневолити до решти, але хочуть злити ┐┐ з Московщиною в одно, хочуть переорати нашi останнi межi, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами i шаблями i гно┐ть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а вiдвернеться вiд Карла й Станiслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, ┐й же Богу, або тепер, або нiколи. Гнiвайся на мене, пане гетьмане, вiдбери вiд мене ранг й ранговi ма║тностi, роби зi мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобi сказати, бо так само, як я, гада║ нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловiк на сто!" Гетьман узяв Ломиковського за руку, i його уста осiнив знову звичайний, приязливий усмiх: "Приятелю мiй! Ти зна║ш, як поляки кажуть: ц о н а г л ║, т о п о д я б л ║. Не хочу я, щоб i в нас сталося п о д я б л ║. Розумi║ш мене?" Ломиковський глибоко зiтхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виля║ хвостом. "Не на те я,- говорив гетьман,- цiле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все дiло попсувати. Полiтика, товаришi, не така проста рiч, як декому зда║ться. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вiрте ви менi, старому. Бачу це не вiд нинi, що ви напира║те на мене, мо л║сту║те мене, щоб я зробив, як вам завгiдно, а я казав уже це не раз i нинi кажу, що зроблю так, як менi мiй розум i мо┐ полiтичнi плани велять. Не iнакше! Мусить же в кожному органiзмi бути якась голова. Хвiст конем не вертить, а кiнь хвостом. Не обiджайтеся на мене. Я вас люблю i за вами й жiнками й дiтьми вашими постою, бо на це я хрест святий цiлував, але лишiть ви отсi намови. Я вам довiряю, довiряйте ж i ви менi". Гетьман устами всмiхався, а очима грозив. "I ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокiйно могли вiдiйти вiд мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чу║те - не здасть себе живим у полон нiколи й нiкому! Але того самого вiн i вiд вас бажа║. Побачимо, чи дотрима║те з ним кроку". На улицi затупотiли чоботи. Весняне болото пiдсохло, чути було здалеку, як хто йшов. Орлик вiдчинив квартирку i глянув. "Меншиков!" - прошепотiв. Старшини скоро попрощалися з гетьманом i подалися в дверi вiд подвiр'я. Гетьман ще скорше пустився у свою вiдпочивальню. Орлик скоренько постелив йому лiжко, зачинив дверi вiд свiтлицi i сiв при сво┐м столi писати. Гетьман роздягнувся i поклався в постiль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його свiтлостi назустрiч. Забагато честi, та ще пiсля нинiшньо┐ во║нно┐ ради. Треба ж цiну собi знати. Хто не цiнить себе, того й не дооцiнюють iншi. Помиля║ться цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нинi позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'║. Гетьман столик з медицинами ближче до свого лiжка присунув. ПОСОЛ ВIД ЦАРЯ Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена комедiя дуже подобалася. Хай знають наших! Цар горо┐житься, бо гада║ криком вiдстрашити лихо, як китайцi ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совiсть нечисту ма║, або бо┐ться. Одне i друге криком хоче вiдвернути вiд себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, i цар з таких-то людей, але гетьман iз iнших. Вiдчинилися дверi, i черговий офiцер Меншикова оповiстив, що його свiтлiсть князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зводив прибути. Орлик на рiвнi ноги зiрвався. Лiвою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, гудзики позащiпав i вискочив на ганок. Його свiтлiсть якраз на останнiй схiд ногою ступав. Високi чоботи з чуткого юхту, прилягаючi до тiла лосевi ясно-жовтавi споднi, зелений, золотом гаптований кафтан, андрi┐вська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристiйним, але мало iнтелiгентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замiсть гетьмана його генерального писаря. Орлик поклонився у пояс. "Його милiсть гетьман дома?" - спитав князь. "В лiжку лежать, недужi",- вiдповiв Орлик. "Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер i недужий!" "Його милiсть пан гетьман в доброму здоров'┐ на раду до його величества пiшли, а недужими вернули". "Можна провiдати? Не стурбую його?" "Перед вашою свiтлiстю дверi до вiдпочивальнi його милостi пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!" I Орлик вiдчинив дверi до свiтлицi, в котрiй перед хвилиною велася розмова гетьмана зi старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно сво┐м звича║м накурили. Меншиков, переходячи свiтлицю, кинув оком на Орликiв стiл, потягнув носом дим i, повертаючись до Орлика, завважив: "Не дуже то в тiй домiвцi Iвановi Степановичевi вигiдно. Мала вона, i не ма║ тако┐ обстановки, до яко┐ вiн привик". Крiзь дверi вiд гетьмансько┐ вiдпочивальнi чути було сухий, вiдривний кашель. Орлик постукав щиколодками право┐ руки i спитав: "Його свiтлiсть князь Меншиков. Чи вiльно?" "Проси!" - почувся голос з-мiж подушок. Орлик вiдчинив низькi однокрилi дверi, як до келi┐ чернечо┐. Меншиков увiйшов. Орлик подався назад, зачиняючи дверi за собою. Меншиков поклонився до iкони, котру гетьман привiз i наказав почепити в утлi, праворуч вiд свого лiжка, перехрестився тричi, доторкаючись пальцями свiжо вимито┐ i жовтим пiском ради гетьманового при┐зд витерто┐ долiвки, а тодi, стаючи перед лiжком i заломлюючи руки, питався нiбито дуже тривожно: "Невже ви справдi нездужа║те, шановний Iване Степановичу?" "Вдаю! - вiдповiв гетьман i вказав на крiсло.- Сiдай, князю!" "Спасибi милостi вашiй. Висидiвся на радi". "Я також. I досидiвся, бачите, до чого". "Невжеж?" "Вдаю, жартую, брешу - що хочете гадайте собi". Свiтлiйший збентежився. Гетьман нiколи таким тоном не вiдзивався до нього. "Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Iване Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга". Гетьман з докором подивився на нього: "Зна║те що, князю?" "Що такого?" "Не будемо гратися словами, бо менi тепер не до того. Якщо вам дiйсно моя недуга не впору, так чого ж ви тодi наклику║те ┐┐ на мене?" "Ми? На вас? Iване Степановичу, що це ви? В гарячцi балака║те чи як?" "Балакаю я те, що гадаю, свiтлiйший князю, а гадаю я, що людинi старiй i такiй заслуженiй, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч бiльша увага. На всякий спосiб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком i стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих мо┐х не гукали, а тепер я тим бiльше не бажаю собi того". Меншиков ноги розкрачив i руками за пiд боки взявся: "Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, нiби царя-батюшки нашого не зна║ш. Подивись, я, може, й найлюбiший з близьких до нього людей, а спитай, яко┐ зневаги менi не доводиться вiд його величества зазнавати". Гетьмановi було того забагато. В нiм накипiла злiсть ще зранку, розмова зi старшинами долила оливи до вогню, так тепер вiн, не витримавши, й вiдповiв: "Це, князю, ти, а це я". Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Вiн же був у Москвi, що в Москвi, в цiлiй Росi┐, перша пiсля царя людина, що хотiв, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотiти. Вiн з бублейника вибився в князi, в генерали, блистiв вiд орденiв, купався у достатках, гордощi розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нинi-завтра вiдберуть iз рук булаву, смi║ так спокiйно казати: "це ти, а це я!"... Вiдповiв би гетьмановi свiтлiйший, коли б не дiстав був вiд царя виразного наказу йти i заспоко┐ти старого. А наказ царський сильнiший вiд почуття особисто┐ честi i вiд обiджених гордощiв свiтлiйшого. Тому-то це "ти i я" Меншиков сховав у сво║ серце, як гадючку, проковтнув, як гiркий лiк, i вiдповiв спокiйно: "Знаю я, Iване Степановичу, що ти чоловiк достойний i великозаслужений, але цар-батюшка над усiма нами сто┐ть. Йому й покоритися треба. У нього сильний темперамент, а до того часи такi, що треба бути святим, щоб не бентежитися зело. Потерпiм ради царя-батюшки нашого i рада вiри нашо┐ свято┐ православно┐". "Терпiв я, князю, i терплю чимало, але зневаги стерпiти не можу. Хто зневажа║ мене, той мене до гробу заганя║, як ось тепер... Не посила║те ви тепер якого пiсланця до Львова?" - спитав нараз гетьман, змiнюючи свiй голос. "Або що?" "Бо менi хотiлося б тамошнього митрополита попрохати, щоб вiн з маслосвятi║м при┐хав до мене. Може покраща║ менi, а як нi, то, може, Бог якого грiха вiдступить... Грiшнi ми, князю, ой грiшнi!" Меншиков сiв. "Пощо такi гадки? Ваша милiсть доживуть ще вiкторi┐ над ворогами нашими, доживуть ще нашого спiльного трiумфу". "Не гадаю",- заперечив головою гетьман. "До митрополита у Львовi посилати не раджу. Вiн чоловiк непевний. Ще вас католицьким миром намастить". "Краще католицьке, нiж жодне". "А менi зда║ться, що краще пiдiждати, аж вернете в Ки┐в". "Пiдiжди, Iване, аж приложу гiрчицi до рани". Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нинi. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талерiв, а вже й помину по них нема. Скiльки тих грошей на вiйну треба: грошей, грошей i ще раз грошей! Найкраще забрати б ┐х насильно, а гетьмана вiдсунути вiд них, десь на Сибiр або у якусь глуху провiнцiю за Москвою. Але цар тако┐ нагло┐ перемiни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От i взяв би вiн того старого за вуси, от i поторгав би тою хитрою головою, а тодi: "пашов вон, сякий-такий сину!" Так цар не да║. I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь Меншиков: "Так тодi ма║мо в Боговi милосердному добру надiю, що вiн зглянеться на нашу о п р е с i ю i не позбавить нас такого мудрого й вiрного союзника, яким ти ║си, Iване Степановичу". "Спасибi, князю, оставайся в здоров'ю. Твiй свiт перед тобою, а мiй уже геть-геть!" "Не треба, Iване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Вiн також не молодик, а нашi бояринi i генеральшi зiтхають до нього як до Адонiса". Гетьман зрозумiв натяк на свою слабiсть до жiнок, зокрема, може, i до Кочубе║во┐ Мотрi, i вiдповiв: "Бо Толстой еротики класичнi┐ на теперiшню мову i теперiшнiм ладом переклада║, а я i книжки мудро┐ прочитати не маю коли. Все гонять мною з одного краю у другий, з одно┐ небезпеки в другу, i ще одно┐ пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества i ради блага церкви нашо┐, а з поминенням всякого взгляду на життя i здоров'я ваше. Нiчого я за тую службу вiрную не бажаю, як тiльки шани, яка належиться чоловiковi старому i чесному". "Що тодi маю переказати його величеству царю, батюшцi нашому?" "Передай йому мiй поклiн i впевни у вiрностi гетьмана Iвана Степановича". Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами i вийшов. _ЧОГО ПРИХОДИВ?_ "Як ти гада║ш, Пилипе, чого це свiтлiйший до мене приходив?" - спитав гетьман Орлика, коли той, вiдпровадивши Меншикова, повернувся у вiдпочивальню. "Не можу я, ваша милосте, знати, не вiдаючи, що на радi зайшло". "Щоб там i не зайшло, а без причин вiн не приходив. У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тодi з серцем, спершу полають, тодi обiймають: "мо┐ ж ви!"... Настрашилися, що розгнiвали Мазепу. А в того Мазепи все ще i козакiв нових набереться, i червiнцiв дещо знайдеться.Жаль утратити союзника такого. Поки коника тягне, не вiдпрягай". Орлик бачив, що в гетьмановому серцi злiсть у гореч перемiнилася. "Ваша милiсть подоброму з князем Меншиковим розiйшлися?" - спитав. "Чеши дiдька зрiдка, вiн i так кострубатий. Чу║ серце мо║, що мiж нами ще до великого дiйде. Вiн менi ногу пiдставля║. Котрийсь iз нас конечно спотикнеться i впаде... А все ж таки спасибi йому, що до лiжка поклав". I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я й досi сновигав би по хатi, а менi вiдпочинку треба. Кожна кiстка болить. Погадай, я все при роботi i при турботi. Як не похiд, то фортеця, як не фортеця, то на раду ┐дь, як не з чужими, то зi сво┐ми сво║ серце гризи. А тут уже й вiк. Коли б менi тво┐ лiта, Пилипе, я цiлий свiт догори ногами перевернув би, а так - слухай, що Меншиков скаже!" "Ваша милiсть ще й мене можуть пережити". "Можу, можу! Але я того навiть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чека║. Чую, що воно надовго затяга║ться. Ходимо, як у хмарi. А хто з нас угада║, чи нинiшнiй вiтер тую хмару розвi║". Вечорiло: Останн║ промiння заходячого сонця падало з вiкна просто на гетьманову голову, осяювало ┐┐ краще вiд герцогсько┐ корони. Мазепине обличчя, недавно блiде, аж зеленаве, оживало тепер, променiло. Орлик з насолодою дивився на нього. "Пилипе!" "Слухаю милостi вашо┐". "Я на тебе великi надi┐ покладаю, на тебе й на Войнаровського". Орлик нахилився до гетьмансько┐ руки. "Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно бiля мене сидиш. Може, я ще проживу декiлька лiт, а може, мене Господь нинi-завтра i покличе до себе. Щоб ти тодi з Андрi║м попiд сили не брався, щоб ви менi в мирi i в добрiй згодi тою дорогою iшли, яку я вам в останнiй хвилинi покажу. Розумi║ш - в останнiй хвилинi, бо часи змiняються, як погода в мартi, i нiчого певного я нинi сказати не можу i не хочу, а роблю так, щоб для нашого спiльного дiла добре було". "Ваша милiсть можуть покладатися на мене; надi┐ не заведу". * * * Останнi слова заглушив крик, зразу далекий, а потiм чимраз ближчий, нiби хтось порятунку просив i з цим проханням добивався до гетьманських вiкон. Орлик побiг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тiнями. Подушки з бiлих робилися сiрими, стеля нависала над лiжком, iкона з невгасаючою лампою вiдривалася вiд стiни i нiби у повiтрi плила. Гетьман передумував нинiшню во║нну раду, розмову зi старшинами i гостину Меншикова. Все воно переконувало його i впевняло, що наближа║ться рiшаючий момент, рiшаючий не лиш для нього i для Укра┐ни, але, мабуть, для iсторi┐ цiлого Сходу. Тендiтна сiтка, котру вiн так хитро й обережно сплiтав, доснована до решти. Треба вважати, щоб ┐┐ не порвали. Кiнець дiло хвалить - треба подбати, щоб кiнець не обезславив дiла. Мазепа дорожив тим сво┐м дiлом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покiнчивши з Мотрею, нiчого бiльше в життi сво┐м не бачив, що могло б приманювати його. Так, так. При┐хали бiлi конi в Бахмач i повезли вiд гетьмана Мотрю. Бiлi конi!.. Коли б тiльки на тому й покiнчилося! Пiслав би гетьман свою шестiрню чорну i в золоченiй каретi привiз би назад Мотрю. Та чи при┐де вона? Для не┐ Iвана Степановича вже нема║, ║ тiльки гетьман Мазепа... Зрозумiй ти ┐┐! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрi знов з мамою попсулось, навiть, мабуть, до великого доходить... Бiдна, бiдна Мотря! Старий Чуйкевич i Василь Кочубей радi би дiтей сво┐х повiнчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай iде. Вiн ┐┐ силувати не стане. Щастя бажа║ Мотрi. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночi нема, ще й сумеркiв не було. Тепер лише пiдвечiр'я... Чого в тiй хатi такi малi вiконця? Вiдчинити б ┐х, щоб видно було кущi розквiтлого бузку i син║ небо над ними, i багато, багато зiр. Хай би чути було, як солов'┐ спiвають i як любi розмови гомонять по садочках... А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке? Вернув Орлик i донiс, що це наших людей знов москалi "пороли". Побилися з солдатами чи з рейтарами, мабуть, i польськi драгуни теж були. Намiшали вiйська, як в казан гороху з капустою, i тепер клекотить. Нiхто не розбира║ться в тiй стравi. Гетьман, почувши, аж на лiжку присiв: "От, бачиш, якi то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут свiтлiйший до мене вiд царя приходив, а там мо┐х людей зневажають. Яке ┐м дiло до нас? Мо┐ люди пiд мо┐м регiментом стоять. Карати ┐х нiхто не ма║ права. Не стерплю того, не стерплю!" Вiн кулаком бив об нiчний столик, аж плящинки з лiками скакали. "Провiриш менi, Пилипе, це нове, нiкчемне дiло. Переслухати свiдкiв, розслiдити, хто винуватий, i звiдомлення подати на письмi. Досить менi тi║┐ зневаги. Мо┐х людей я маю судити, я ┐х вождь. У всьому руку свiтлiйшого бачу. На царську гарячу комплекцiю вину спиха║, а сам вiн воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто такий гетьман Мазепа!" ТАНСЬКИЙ Якось на провiдному тижнi зiбралися в гетьмана старшини, давали йому сво┐ звiдомлення i накази приймали. Вечором розiйшлися: хто до себе на квартиру вiдпочивати, хто до знайомих, а хто до за┐здного дому, де в боковiм, окремiм, покою можна було тихо й незамiтно старого меду попити. Бiля гетьмана остались тiльки Орлик i Ломиковський. Цей почав. "Не хотiв я вашiй милостi при людях цього казати, знаючи, що не мило буде милостi вашiй таку новiсть почути". "Що ж там знову нового?" - спитав нiби байдужо гетьман, привиклий до всiляких немилих новин. "Компанiйський полковник Танський вiд кня