Володимир Малик. Черленi щити ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!_ "СЛОВО О ПОЛКУ IГОРЕВIМ" РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй Руськiй та Половецькiй землях, снiжним i суворим. Рiки й озера закувало мiцним крижаним панциром, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого снiгу мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi га┐, здавалося, дрiмали в холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем. Лише звiрi та птахи iнодi порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд копитами тарпанiв, що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз, на здобич сокiл-гострозорець. Ось тако┐ сонячно┐ морозно┐ днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi ┐хали на захiд, з Половецько┐ землi в Руську, два вершники - старий i молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих - вовною назовнi i вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колiн, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих цупкою повстю. пхнi конi були худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу, ледве волочачи ноги. Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший ┐хав поруч i пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався i закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв. - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тiм боцi. - Руська земля... Переяславська... Там - сво┐ люди, не дадуть загинути... Доберемося додому... На Сейм... Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою i гiркотою в голосi вiдповiдав: - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Вiдчуваю, як тануть мо┐ сили... Як пече в грудях i ноги холонуть... Клята Половеччина всi соки висмоктала... Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побо┐в далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози лл║, якщо жива, за Настею, тво║ю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна чи живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i пустиш у не┐ корiння... Щоб рiд наш не перевiвся! Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо: - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен... Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi... Там обiгрi║мося, пiдгоду║мося - i далi в путь, додому! Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на присталих коней. Зимовий день короткий. Сонце швидко опуска║ться за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витрима║ батько? Юнак пiднiма║ться на стременах, почервонiлими очима вдивля║ться в бiло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних вiтрах. Вiн напружу║ зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б'║ прямо в обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду мерехтить, гра║ веселковими барвами. Небо злива║ться з землею. У серце юнака закрада║ться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися укра┐нному порубiжжю! А його все нема, й нема, й нема... к вiд чого впасти у вiдчай! Десятий день тiкають вони з далеко┐ Половецько┐ землi. Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подi┐ останнiх трьох рокiв. Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато сiл, малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю. пм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочiв'┐ половця[1] Секен-бея, а матiр i сестру запроторили кудись далi. Життя було пiдневiльне, собаче. У кого дома залишилися якiсь статки, тих родичi викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i ┐х нiхто не викупив. Вони стали довiчними рабами - пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежi, тобто половецькi вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу. Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i коли кожен кущик захова║ тебе чи пустить переночувати. Однак влiтку з полоненикiв не спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiля║ Половецьку i Руську землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя вiд нападу руських князiв i виловлювала втiкачiв. Не один такий нещасливець потрапляв ┐й до рук, i тодi йому виколювали або випiкали око, вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2]. Тому вони вирiшили влiтку не тiкати. Краще - взимку. Коли завi║ завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять морози, половцi послаблюють пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто наважиться тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш кiлька крокiв - i слiд миттю викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i вовчi згра┐. Та й половецькi роз'┐зди легко можуть помiтити... Тому майже не було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку. До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табунi, який доглядали, найвитривалiших коней - i однi║┐ ночi, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Снiг вiдразу замiв ┐хнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той бiк. Там, у лузi, попасли коней, що, як i ┐хнi дикi родичi-тарпани, були призвича║нi всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3], а потiм знову рушили в путь. Хуртовина не вщухала п'ять дiб - занесла всi слiди, всi степовi стежки-дорiжки, ┐хати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на порятунок. Коли б тiльки не батькова хвороба! Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а попереду ось-ось покажуться окра┐ннi землi Русi... Там сво┐ люди, там порятунок! Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi на шию. - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже зовсiм близько! Ген-ген лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно, Сула... Ще трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся! Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця. Ждановi стало лячно: невже помре? Вiн у вiдча┐ поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег, що мрiв у надвечiрнiй iмлi. - Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней. Незабаром вони в'┐хали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi. З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр. Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й ║ там поблизу сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в снiговому лiжку..." За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно - переспить. А батько? Йому потрiбна тепла хата, гаряча ┐жа... Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скреготала, перепорхуючи з гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не переправлятися ввечерi через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй, а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i вiдiгрiти батька. Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх яко┐ стримiв дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом сплигнув з коня, розгрiб руками снiг бiля дверцят i вiдчинив ┐х. В зимiвнику давно нiхто не жив. Пахло сирiстю. Дерев'янi стiни i стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закiптюжений горщик, а попiд стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах. Ждан вискочив надвiр. - Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь, нагрi║мось, щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю. Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс у землянку, простелив кошму на лавi, поклав на не┐ хворого. - Полеж тута! Я принесу дров! Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк i смолистих сучкiв, поламав ┐х на дрiбнi цурупалки, щоб швидше загорiлися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь, кресало i трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготiло полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все примiщення, скоро знайшов собi вихiд через димар, i дихати стало легше. Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що вiдiгрi║ батька, вилiку║, поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снiгом, внiс торбинку, де ще було трохи пшона, перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш. Коней стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров. За якусь годину в невеликiй землянцi стало тепло. Зварилася нехитра страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батьковi. - пж! Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко, болiло в грудях, його знову почала тiпати пропасниця. Тодi Ждан приклався до кулешу i ви┐в пiвгорщика. Тепла сита ┐жа розморила хлопця, i вiн, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батькiв голос: - Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або приймiть мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. - I ти, Дажбоже, i ти, Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з мене злого духа, що вселився в мо║ тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востанн║ поглянути на рiднi мiсця!.. Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб не перервати батьково┐ молитви, його задушевно┐ розмови з богами - нинiшнiми, ромейськими, i старими, прабатькiвськими. Бо хто вiда║, якi боги справжнi, сильнiшi, - сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у три║диного бога - бога-отця, бога-сина i бога - духа святого. Однак i давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем, щоб нiхто не почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дiзна║ться хто-небудь з людей можновладних - пiп, ║пископ, посадник, огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я вони не терплять, особливо попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та старi боги живучi: бог сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог весни - Ярило, бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун... Попи повикидали в рiчки або поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi людськiй самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд роме┐в нових, як кажуть, справжнiх, люди вiд старих богiв не вiдцуралися i на свята дають ┐м требу[5] - ставлять на покуть у горщику та в мисцi кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих рiзнi напо┐ та на┐дки, у мiсяцi червнi на честь Купала молодь розклада║ в лiсах, бiля рiчок, великi багаття, веселиться, спiва║, стриба║ через той священний вогонь, щоб очиститися вiд всiляко┐ скверни, тобто нечистих духiв, а дiвчата плетуть вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I вже всi без винятку - старi, малi, князi й смерди - вiрять у нечистi сили: у чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та мавок, водяникiв, лiсовикiв, у домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд i можуть вчинити людинi добро або зло, найчастiше - зло. пх задобрюють, ┐м виносять потай требу, а коли це не допомага║, прикликають на помiч попа - i той хрестом проганя║ нечисту силу або освячу║ осквернену нею оселю чи мiсцевiсть... Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили i не здивувався, коли почув, як батько молиться всiм тим богам, благаючи ┐х вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому. Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав: - Жданку, Жданку! - Чого тобi? - Якщо помру, не залишай мого тiла звiрам та хижим птахам на розтерзання... Спали мене тодi... По предковiчному звичаю племенi нашого!.. - Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужа║ш... Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий бiк, обличчям до стiни, i затих. Ждан довго прислухався до його важкого нерiвного дихання, а потiм заснув. Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн спав зовсiм недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, i в землянцi вiяло холодом. Крiзь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння. Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув надвiр. Над лiсом пiдбива║ться зимове сонце. Оце так поспали! - Вже ранок, отче... Як тобi? Батько мовчав. - Ти спиш? Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд. - Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче! Батько лежав на лавi неприродно витягнутий, мовчазний i застиглими очима дивився в закiптюжену стелю землянки. Ждан опустився бiля нього на колiна i беззвучно заплакав. Тепер вiн залишився один у цьому чужому холодному свiтi i, хоча вже мав дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою. Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi пiдвiвся i вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його на вогнищi. Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до зимiвника, потiм настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав на не┐ батька. Робив це, як увi снi, все ще не вiрячи в те, що сталося. Стомившись, присiв пiд деревом на пеньок - трохи вiдпочив, поринувши у сво┐ важкi думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню. Жовтогаряче полум'я несмiливо лизнуло смолистi трiски, згодом затрiщало, завирувало i шугнуло високо вгору, поглинаючи i кострубате суччя, i товстi смолистi гiлляки, i задерев'янiле тiло покiйника. Вiд багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив назад i знову сiв на пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло, а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм полум'я, крiм трiску палаючих головешок та шипiння снiгу, що танув довкола. Так сидiв довго, то дивлячись, як обвуглю║ться труп батька, то завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не двiчi летiв до не┐ через безмежнi степи, повноводнi рiки, через лiси i байраки! Як хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища ┐┐! Сподiвався, що, може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе. Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над головою i встромилася в малинову купу жару. Вiн отетерiло оглянувся i побачив позад себе чималий загiн половцiв, що поволi наближався. Тiкати було нiкуди та й нiяк. Запiзно. * * * Це був лише передовий загiн. Невдовзi галявину вщерть запрудили половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кiнськiй збру┐, були беями або ханами. Ждана пiдвели до них. Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не вiдзначався нi зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн у сiдлi, як лантух, стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в очах - нiяких почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, мiцна рука, що держала повiд, крупний дзьобатий нiс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю. Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм з легкою насмiшкою в простудженому голосi сказав: - Я Кончак! Ой║!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус? Ждан i так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечi, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь зна║ його! Матерi лякають ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно: не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв приходив вiн з мечем на Переяславську та Ки┐вську землi i проявляв там нечувану жорстокiсть - села i мiста палив, старих i немiчних вирiзував, дужих у полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева, об стiни будiвель або просто об землю, аби ┐хнi голiвки репалися, мов гарбузи. За час сво┐х спустошливих нападiв Кончак знiс майже все Посулля. Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульсько┐ оборонно┐ лiнi┐, зрубанi ще князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Во┐нь у гирлi Сули, Римiв, Лукомль, Снiпорiд, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрiв... Тепер, видно, вiн добирався i до них. Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половцiв, бо зумiв збро║ю, хитрiстю, пiдкупом та умовляннями пiдбити пiд свою руку або поставити собi в залежнiсть багато половецьких родiв i племен, якi кочували на широкому просторi мiж Волгою, Днiпром та Азовським морем. Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих "диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений визнати зверхнiсть Кончака. Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвiялися його надi┐ на визволення. Замiсть того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю, про яку мрiяв довгi роки i до яко┐ добирався так важко, з такими труднощами, вiн знову сто┐ть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом Кончаком, i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею, жде на його вiдповiдь. - Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус. Судячи по слiдах, на якi ми випадково натрапили сьогоднi вранцi, ти ┐деш з Половецько┐ землi... Ти був там у полонi? - Так. - Де? - У Секен-бея, що з племенi хана Кзи. - Ти добре розмовля║ш по-нашому... - Я жив серед половцiв три лiта. - Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак i, помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто? То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер. - Ви з батьком смiливi люди. Не кожен зважиться взимку тiкати через безлюднi заснiженi степи... - Краще смерть, нiж неволя! - Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але ж тепер ти знову невiльник, раб! Тепер менi однаково... Ви уб'║те мене? Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iне║м вуса блиснули мiцнi бiлi зуби. Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя. - Нi, не вб'║мо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш мо┐м!.. А от якщо спробу║ш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й стратити. Зрозумiв? - Зрозумiв. - Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо тво┐ такi загнанi, що годяться тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш - матимеш достатньо ┐жi, хитруватимеш - будеш битий! На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою. Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня i прилаштувався поряд. Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла ┐┐. Першою жертвою стало невелике сiльце, що заховалося мiж лiсами у розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, - жоднiй живiй душi не пощастило вислизнути з нього. Кончак i Туглiй зi сво┐ми почетами зупинилися на узвишшi i спостерiгали, як во┐ни вривалися в хатини, виводили надвiр переляканих людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих жiнок та чоловiкiв - в'язали сирицею по десятку, щоб вiдправити пiд вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула пiд шаблями нападникiв. - Так ми всiх переб'║мо! - вигукнув Туглiй, побачивши, як лютують во┐ни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб потiм мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глiбовича добряче потрусити кишенi! Кончак думав iнакше. Вiн зверхньо глянув на невисокого товстуна i жорстоко кинув: - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусiв розплодилося!.. Я поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни i Сейму, а Ки┐вську - до само┐ Либедi! Цi землi повиннi належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть сво┐ юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого Ки║ва, i я сво┐м списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе! Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловiкiв, рев худоби, гоготання вогню - i невтримний дрож стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину! Коли закiнчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв во┐нiв погнали полон, табуни скоту i нав'ючених всiляким добром коней на схiд, Кончак пiдвiвся на стременах i гукнув: - Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу залиша║ться у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо всi поселення мiж Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати - це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана! I вiн, широко розпроставши сво┐ могутнi плечi, вдарив коня i перший помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi кiнськими копитами снiги... * * * Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили села, спустошили ┐х дощенту i врештi обложили Дмитрiв - чимале городище, розташоване на рубежi Переяславсько┐ i Новгород-Сiверсько┐ земель. Кончак хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти ┐хнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом. Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озбро║нi дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували ┐х набiк або просто назад, i вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них лiз. Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що не хотiло здаватися. - Спалiть його! - вигукнув, окрилений новою думкою. - Закидайте палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз ┐хнiх гнiзд! Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося, нiщо тепер не вряту║ його. Однак приметенi снiгом солом'янi та очеретянi дахи не хотiли займатися. - Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо ┐х голодом! Я змушу ┐х ┐сти собак i котiв! Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишнi села, а награбоване багатство та полонених з охороною вiдправляв у Половеччину. Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища, вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував усе новi й новi способи, щоб узяти ┐┐, та всi намагання були марнi, i вiн, змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги, i урусiв, що не хотiли здаватися, i сво┐х батирiв, котрi, на його думку, проявляли слабодухiсть i невмiння воювати. - Ждане, ти урус, ти зна║ш свiй народ i сво┐ звича┐ краще, нiж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а й дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого, якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи - топити печi, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи рубати дрова. Ждан тiльки здвигнув плечима. Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж сво┐ми родами. Нещаснi полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був без шапки, без верхнього одягу - в однiй сорочцi; на ногах - незвичнi для слов'янина половецькi стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око запливло синцем, а з розбито┐ губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду, мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, докона║ бiдолаху! Та й чи дотягне вiн до ночi? Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у нього стискувалося серце: замерза║ старий, на очах замерза║! Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi чоботи-шкарбуни, зав'язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв i тицьнув вузла старому в руки: - Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили ┐х, щоб не помiтили вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi - взувся. - С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто? - Мене звати Жданом. - А мене Саму┐лом... - i замовк. На подвiр'я у супроводi кiлькох бе┐в та хана Туглiя в'┐хав Кончак. Вiн змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi. Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв назустрiч йому виступив Саму┐л i перегородив дорогу. - Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! - процокав зубами i низько вклонився. - Дозволь слово мовити! Кончак суворо глянув на нього, але зупинився. - Ти хто? - Я ки┐вський к-купець... Саму┐л... Н-не впiзна║ш?.. Позаторiк я привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут тво┐ люди пограбували мiй обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса... Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши Ждана, кинув нетерпляче: - Що каже цей урус? Чого вiн хоче? Ждан швидко переклав. Кончак з цiкавiстю глянув на купця. - А й справдi, менi пригаду║ться тво║ обличчя... Чекай, чекай... Це ж у тебе мо┐ доньки купували i намисто, i мило, i лляне полотно, i рiзне узороччя[7]? - Так, так, хане, у мене, - зрадiв Саму┐л. - Такi гарнесенькi дiвчатка - кароокi, чорнобривi! - Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак i, враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе... Там i поговоримо, бо маю щось тебе розпитати... I швидко попростував до хати. Коли Саму┐л у тiснiй, але теплiй кухнi трохи вiдiгрiвся, умився i розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут за столом уже сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий так на честь свого дiда, та кiлька бе┐в. Кончак показав на вiльний ослiн: - Сiдайте! - i вп'явся у смажену баранячу лопатку. - пжте. Всi були голоднi i довго ┐ли. А коли наситилися, Кончак запитав: - Зiгрiвся трохи, Саму┐ле? Купець витер рота полою кожуха. - Дякую, хане, зiгрiвся... А то думав - пропаду. - Де ж тебе перестрiли мо┐ люди? - На Уда┐, бiля Прилуки. - Куди ж ти прямував? - У Путивль... Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль... I все пропало... Та ще й четверо холопiв на додачу, а з ними - сани, конi, збруя... Накажи,хане, хай тво┐ люди повернуть менi мо║ майно! - Чого захотiв! Пiди дiзнайся, де воно!.. Е-е, чоловiче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий... - Я й дякую. - От i добре... А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли ┐хав з Ки║ва, князiв з дружинами? Саму┐л поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi. - Аякже, бачив. - Де? - Стоять за Альтою. - Хто саме? - А хто?.. Великий князь ки┐вський Святослав, великий князь землi ки┐всько┐ Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернiгiвський Ярослав... Схоже, очiкують ще когось. - Невже до Ки║ва дiйшла чутка, що я перейшов Сулу? - До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад... А от чи до князiв дiйшла, того не знаю... - Однак вони чогось стоять, - замислено проказав хан Туглiй. - Не на прогулянку ж вийшли! Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися до перенiсся, як двi грозовi хмари. Грубе тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт. А Туглiй не вгавав: - Я так i знав, що ми пiд цим клятим городищем прогайну║мо дорогий час! - грюкнув кулаком по столу. - Вся Русь уже оповiщена про наш напад! Добре, якщо князi й досi стоять за Альтою... А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!.. Кончак ще дужче засопiв носом, похмуро глипнув очищами. - Помовч, хане! Поговоримо про це пiзнiше! А зараз подяку║мо нашому друговi Саму┐ловi за таку важливу звiстку. - I повернувся до купця: - З цi║┐ хвилини ти вiльний i можеш ┐хати на всi чотири сторони! Що б ти хотiв у мене попросити? Саму┐л пiдхопився на ноги i низько вклонився. - Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини - то найбiльший скарб!.. Але якщо ти дозволя║ш звернутися до тебе з просьбою, то я насмiлюся попросити у тебе... Купець замовк у нерiшучостi. Кончак пiдбадьорив його: - Ну ж, кажи! Не бiйся! - Якщо твоя ласка, то вiдпусти зi мною ось цього хлопця, - i поклав руку на плече Ждановi. - Тво┐ люди забрали у мене аж чотирьох холопiв, то дай менi хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно - сам зна║ш... Кончак махнув рукою. - Гаразд, бери... Бранцiв ма║мо досить... А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобi моя тамга - з нею безборонне про┐деш через усi половецькi заслони. Привозь товари на Тор - вигiдно продаси. - I кинув на стiл кружало вичинено┐ шкiри з намальованою на нiй собачою головою i двома перехрещеними пiд нею стрiлами - це був родовий знак хана. - Тобi i тво║му супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй! - Задоволений, хане, - схилив знову у поклонi голову купець. - Тодi йдiть! Коли вийшли, Ждан сказав: - Дякую тобi, дядьку Саму┐ле, що не забув про мене - визволив з неволi тяжко┐... Однак скажи менi - навiщо ти розповiв про князiв? Навiщо розпатякав, що вони стоять на Альтi? Не вистачало тiльки шепнути Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада! Саму┐л усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi. - Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують - аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не зна║ш ти дядька Саму┐ла!.. Та набрехав я ┐м усе вiд початку й до кiнця! - Як? I про князiв, i про Альту? - I про князiв, i про Альту... Як тiльки Кончак запитав, я вiдразу змикитив, що вiн бо┐ться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?..А я йому i про ки┐вських князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв, iнших очiкують... Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звiстка... Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину... - Ну, якщо так... - Завтра побачимо - як... А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут ║ теплий куток... - Куток ║, ходiмо, - i повiв свого рятiвника у запiчок. ...Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом i з ще бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах бранцiв, худобу та везучи на запасних конях iншу здобич, вирушають у степ i прямують на схiд. Саму┐л не помилився - Кончак злякався можливого нападу руських князiв i зняв облогу. Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розоренi околицi Дмитрова, вiдокремилися вiд них i повернули на захiд. То були купець Саму┐л i Ждан. РОЗДIЛ ДРУГИЙ На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села й хутори. По бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви i попелу, рознесенi вiтрами з похмурих згарищ. Ждан i Саму┐л ┐хали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi звiрами й хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в одному селi на майданi побачили задубiлi тiльця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Саму┐л зупинився i заплакав. - О боже! Яких мук зазна║ нещасний люд Переяславсько┐ укра┐ни[8]! I як вiн тiльки живе тута! Як вижива║! Зда║ться, всi бiди, всi лиха цiлого свiту зiбралися разом i впали на нього, пригнули, до землi, клубищем холодних змiй обплутали його тiло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленнi орди на погибель люду християнського? Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд слiз очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм перехрестився, витер сльози i торкнув коня. - Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напiвспаленiй хатинцi-мазанцi, вони ви┐хали на битий шлях, що з'║днував Ки┐в та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи. - Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Саму┐ле. Звiдси поверну до Путивля, у свiй Сiверський край... Купець витрiщив очi. - Як? Ти кида║ш мене одного? Серед цi║┐ безлюдно┐ снiгово┐ пустелi? Бiйся бога, отроче! - А куди ж менi ┐хати? До Ки║ва? Там у мене нi кола нi двора! - Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам же казав - половцi все спалили... - А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв? - Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що ┐стимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку! - А в Ки║вi хто мене жде? - Чоловiче! - вигукнув Саму┐л. - У Ки║вi у тебе ║ добрий приятель! - Хто ж це? - От тобi ма║ш! - Купець аж руками ударив об поли. - Невже не здогаду║шся? Таж я! Хто ж iще?.. Невже гада║ш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитровi?.. Нi, синку, нiкуди я тебе не вiдпущу! Бiдуватимемо разом - до кiнця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди... Та мало яка трясця може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо до Ки║ва, погостю║ш у мене до весни, а там - куди хочеш! Ти вiльна птаха!.. Та й не до Ки║ва ми зараз попросту║мо... А куди ж? До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад. Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан. - А як же iнакше, хлопче? - i, зрадiвши, купець торкнув коня. До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озбро║ного люду, а також дiтей, жiнок, старих. Найближчi села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не луна║ веселий смiх. Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у пам'ятi, як шiсть рокiв тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких винищив без лiку! Саму┐ла i Ждана завели у гридницю[9], де попiд стiнами на широких лавах сидiли бояри та лiпшi мужi. Прямо проти входу, на узвишшi, - князь Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава. Подорожнiх пiдвели до них. Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм - двадцять вiсiм. Лоб високий, вiдкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими вусами та борiдкою стиглими вишнями червонiли по-юнацькому свiжi уста. Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовтi, з блискучо┐, гарно вичинено┐ шкiри. При боцi, на широкому, оздобленому срiбними бляшками поясi, - короткий меч. Княгиня Забава - така ж красуня, як i князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в ┐┐ жилах, як i в усiх Ольговичiв, сiверських князiв, нуртувала домiшка половецько┐ кровi. Тому ┐┐ схiдна дикувата краса здавалася яскравiшою поряд зi спокiйною слов'янською красою князя. Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе. - Ви стомилися - сiдайте ось тут... Я пiзнав тебе, Саму┐ле, хоча ти й дуже змiнився з того часу, як при┐здив востанн║ до Переяслава... Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда? Саму┐л i Ждан сiли. Купець хитнув головою. - Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi. - Але ж там половцi! - Там був Кончак з ханом Туглi║м... I ми бачили Кончака, як тебе, княже. I навiть обiдали за одним столом. Володимир Глiбович пiдняв брови. - О! З чого ж така честь вам випала? - Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, ┐дучи з Ки║ва у Сiверську землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на Альтi, ждуть пiдмоги. - Це ти все вигадав? Про князiв? - Вигадав. - Для чого? - Та просто так... Щоб налякати! - Ну й що? Налякав? - Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати Кончаковi, що даремно вони зав'язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив - другого дня зняв облогу i вiдступив за Сулу[10]. - Не може бути! - вигукнув вражений князь, бо не сподiвався тако┐ звiстки. - Невже це правда? А чи не обманю║ вiн усiх нас? Вiдступив, щоб iншою дорогою рушити на Переяслав... - Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гiднiстю промовив Саму┐л. - Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i худоби, i коней, i всiлякого добра? Бояри загули. Пролунали голоси: - Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi! Володимир Глiбович ледь помiтно кивнув головою. - Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславсько┐ укра┐ни.