... Князь з княгинею квфросинi║ю приймають гостей. Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом. - Хлопче! Та чи ти вiда║ш, що говориш? У нас до князя спiшнi вiстi! Похiд на половцiв готу║ться! А ти - до вечора! Ха! Бачили таке? Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i жартома штурхнув старого гридня в груди. - Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! - I розчинив дверi: - Заходьте! У великiй свiтлицi, незважаючи на те, що день був сонячний, стояли сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед образами, горiли свiчки. Гiнцi вклонилися, привiталися. Ждан вiдразу впiзнав князя Iгоря, хоча бачив його лише один раз кiлька рокiв тому, коли той при┐здив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i широкi плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки. Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона - княгиня квфросинiя... А далi за столом темнiло кiлька чоловiчих постатей, але розглядати ┐х бу ло нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Iгор розкинув руки: Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив? - Та вже, мабуть, чотири лiта... З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Ки┐в iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обiйшов нас з тилу та й припер до Днiпра. Мусив я шугнути у кущi!.. А тобi ж, княже, як поталанило? - Ха-ха-ха! - зареготав Iгор. - Ну, й нагадав ти iсторiю!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега, i теж втекли - перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти - мiй син Володимир, а ханова дочка, - стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нинi ти з чим до мене завiтав? Кузьмище подав пергаментний сувiй. Iгор зламав воскову печать, розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам. - От тобi й сват! - вигукнув, дочитавши, Iгор. - От тобi i Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндру║ Руську землю! Га? Дуже вiн знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд i вважа║ себе великим ханом... Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi! - Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, - подав голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. - Хай Володимир Глiбович i чуха║ боки! А ми далеко! - Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм недалеко! Звичайно, син Глiбiв загордився, вважа║, що вiн зi сво┐м Рюриком - пуп землi Русько┐. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичiв, цура║ться, не родича║ться!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiда║, куди б вiн повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твiй благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Ки┐вський правильно чинить, що йде в похiд. - Вiн знову повернувся до гiнцiв: - Князi уже виступили? - Коли ми вiд'┐здили з Ки║ва, то вже збиралися. Вони мали перейти Днiпро i ждати в Ольжичах Ярослава Чернiгiвського, а потiм рушити до Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав при║днатися переяславський полк... - Отже, нам теж iти до Лохвицi... Ти готовий, Всеволоде? - запитав Iгор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв по праву руку вiд нього i спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi дiла, обгризав гусяче стегно. Це був Iгорiв молодший брат, князь Всеволод Трубчевський Мо┐ кмети[23] завжди готовi. Два днi на збори i ми в путi, - вiдповiв Всеволод - Я з радiстю розiмну сво┐х коней та й сам погуляю в степу... А ти, Святославе, княже Рильський? - повернувся Iгор до молодика у червоному корзнi. Той розпростав вузькi юнацькi плечi, гордо випростався. На його жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум'янець, а трохи розкосi очi блиснули молодецтвом. - Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до Рильська! А за два днi виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стри║м Всеволодом. - Ну, от про все i домовилися! Тут пiдвiвся отрок, що сидiв досi непорушне по праву руку князя Всеволода. Було йому лiт чотирнадцять, але темнi брови i густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд. - Княже, - промовив вiн деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвiнкiсть i почав ламатися, - а менi ти дозволиш пiти в похiд? Iгор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула нiжнiсть. Це був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей. - Володимире, я радий за тебе. Ти справжнiй Ольгович! - з гордiстю промовив князь, милуючись сином. - Менi при║мно, що в тобi живе ратний дух наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати! Але пiдеш уже не простим во║м, а князем, на чолi путивльських стягiв, бо вiднинi Путивль належить тобi! - Отче, який я радий! - вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя, поцiлував його в плече. - Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля! Я зберу свiй полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi! Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Iгорю свiй сувiй. Iгор почав, як i перший лист, читати вголос. Святослав Ки┐вський розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з Кончаком i Саму┐лом. А наприкiнцi радив Iгоревi взяти Ждана на князiвську службу, "понеже отрок мiцний, смiливий i розумний вельми i буде князевi не тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сi║". Iгор з цiкавiстю оглянув добре скро║ну постать отрока, так розхваленого Святославом. - Ти севрюк? - Севрюк. Я з Путивльсько┐ волостi, княже. Над Сеймом було колись сiльце Вербiвка, якщо зна║ш... - Чому було? - Половцi дотла його спалили. - Воно й зараз ║... Правда, в ньому кiлька хат усього... Але ║! - То, може, i з мого роду хто залишився? - скрикнув Ждан. - Ото була б радiсть! - Коли-небудь дiзна║шься... А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити до мене на службу. I за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмi║ш? - Руки й голову маю - то й умiю немало... Чого не вмiю - навчуся! - Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмi║ш? З лука стрiляти? Мечем та списом орудувати? - Бiля коней я змалечку... А в Половеччинi три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути! - А ще що? - Читати вмiю i писати... - Навiть так! Та ти просто знахiдка для мене! Ви чу║те? Вiн навiть читати й писати вмi║! А по-половецькому гомонiти навчився? - Був час i для цього, княже... Який бiс хотiв би, так бiда навчила! - Гм... Ти з простих смердiв? - З простих, княже. - А хочеш iз грязi та в князi? - Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже? - Ще б пак! Це ж мiй учитель... Вiн навчав багатьох Ольговичiв!.. Ким же ти хочеш бути? - Ким накажеш, княже... Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна - був би кусень хлiба та куток теплий... Iгор замислено затарабанив пальцями по столу - щось мiркував. Однак було видно, що хлопець йому подоба║ться. - То кажеш - любиш коней i вмi║ш доглядати ┐х? - Люблю, княже, i вмiю. - Тодi я беру тебе... Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упоко┐вся. - Дякую, княже. Старатимуся. - Але не думай, що тобi в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усiх походах, у битвах! Якщо бо┐шся, то ще ║ час передумати й вiдмовитися. - Я залишаюся у тебе, княже, - твердо сказав Ждан. - От i гаразд, - завершив розмову Iгор i повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем: - Рагу┐ле, покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв, потурбуйся про житло та одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!.. - Слухаюся, княже, - статечно вклонився, пiдводячись, Рагу┐л. - Зараз ми з Янем все зробимо! * * * У полi, бiля Ольжич, на лiвому березi Днiпра, розкинувся вiйськовий стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, во┐ варили кулiш з яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що гулко лопотiли пiд вiтром, ходив мороз. Довкола наметiв у два ряди поставленi сани - голоблями в поле на випадок несподiваного нападу. На санях - зброя, кольчуги, щити, сухарi, крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгава║ тисячоголосий людський гомiн та кiнське iржання. А во┐ все прибувають i прибувають. Великi князi Святослав i Рюрик ждуть з Чернiгова князя Ярослава з дружиною. Святославовi не терпiлося побачитися з братом - ви┐здив назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише надвечiр. Без вiйська, з невеликою дружиною для охорони. Святослав глянув - потемнiв на лицi. Невже i цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки посiв пiсля нього чернiгiвський стiл, так i став гнути по-сво║му - сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Iгорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Ки║ва, ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв, загравати з ними i навiть укладати якiсь там угоди... Хотiлося Святославу сказати рiзке слово, але стримався, тiльки подумав: "Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже i тебе, як iнших, спокуша║ великокнязiвський стiл? Дурний ║си! Не зазнав ти гiркоти мого становища - бути великим князем i мало що могти! Сидiти на золотому столi ки┐вському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i вiдчувати себе другорядним князем землi Русько┐! Бо хiба ж зрiвня║шся по кiлькостi во┐в та по багатству з Ярославом Осмомислом Галицьким чи, особливо, з Всеволодом, князем Володимире-Суздальським? Тiльки й слави, що князь великий Ки┐вський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!.. Ох, брате, брате! Ось i тепер явився без вiйська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий - з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!" Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв рiзке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого - на цiлих п'ятнадцять лiт! - брата, любив у ньому сво║ дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi очi - мовчки обняв, поцiлував у шорсткi, покритi iне║м вуса i повiв до натоплених князiвських поко┐в. А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi - Всеволод Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi сво┐ми чорними клобуками сидiли по Росi та Стугнi i за це служили збройне ки┐вським князям, во║вода Андрiй та во║вода Роман Нездилович, боярин Славута, старий во║вода Тудор. Пiсля вза║мних привiтань сiли до столу, ┐ли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав: - Братi║, нинi зiбралися ми всi тут, окрiм князiв Володимира Переяславського, Iгоря Новгород-Сiверського, Всеволода Трубчевського та Святослава Рильського. Вони мають при║днатися до нас на Сулi, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогоднi, то вiн, возгордившись, нападе на землю Ки┐вську, i Чернiгiвську, i Сiверську завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу - то, може, й рушимо? Хто як мислить? Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братово┐, i чекав, що скаже Ярослав. Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i, розчервонiлий з морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу чорну бороду. Був вiн не старий, мав сорок чотири роки, а поряд iз обважнiлим, зовсiм сивим Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було прийняти швидше за сина Святославового, нiж за брата. Тишу порушив Рюрик: - Що ж тут мислити? Зiбралися всi - отже, в похiд! Завтра ж i рушаймо! - i пристукнув рукою по столу. Це був дiяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши ки┐вський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава, який всiма силами намагався вигнати його з Ки║ва. Не раз спалахували мiж ними котори[24] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах Днiпра кров ┐хнiх во┐в. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Iгор навiть привiв з собою Кончака та Коб'яка з ордами на допомогу. Правда, всiм - i Святославу, i Iгорю, i Кончаку - довелося тiката без оглядки. Половцi були порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончакiв брат клтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повнiстю скористатися з цi║┐ блискучо┐ перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому на перешкодi стало впливове, багате i могутн║ ки┐вське боярство, яке стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць, однак не хотiло мати в Ки║вi сильного князя, бо боялося обмеження сво┐х прав i свобод. Тому лiпшi ки┐вськi мужi порадили Рюриковi, нiбито для блага Русько┐ землi, поступитися владою i вiддати Святославовi Ки┐в, а собi залишити Ки┐вську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що вiн мав робити? Без боярства, без ки┐всько┐ ратi, без пiдтримки чорних клобукiв, що набирали все бiльшо┐ сили на окра┐нах Ки┐всько┐ землi, вiн мiг би втратити все... Ось так у Ки┐вському князiвствi з'явилося два спiвправителi - Святослав i Рюрик. Обидва досить могутнi володарi, бо Святослав, крiм Ки║ва, ще мав обширнi володiння у Сiверськiй землi, а Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi i Росi на пiвднi до Горинi i Прип'ятi на заходi та пiвночi. I все ж цей двуумвiрат[25] означав разом з тим i слабкiсть Ки┐вського князiвства, бо мiж спiвправителями хоч i панував мир, одностайностi не було. Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитру║? Який смисл? Сам же затiяв похiд! - Безперечно, йти! I погромити поганих! - повторив вiн i обвiв усiх присутнiх суворим поглядом сво┐х холодних крицево-сiрих очей. Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[26] рокiв сорока. Вiн долонею потер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима. Чому князь Святослав так пита║? Для чорних клобукiв хан Кончак, а особливо хан Коб'як - ворог... Людей б'║, скот грабить... Чорний клобук iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан! Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колiр чуба i бороди, здивовано знизав плечима. Хто ж проти походу? Хiба ║ в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в путь - не розпускати ж його по домiвках! Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племiнник! I, зда║ться, натяка║ на нього, пуска║ невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж, вiн прийме виклик! - Я проти, - промовив вiн тихо i ще тихше повторив: - Я проти... Всi голови повернулися в його бiк. Чи не почулося ┐м? Святослав стиснув зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий Ярослав при┐хав лише для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника! Чому, брате? - запитав, ледве стримуючись. - Ти ж зна║ш, що без тебе, без твого могутнього i хороброго полку ми не можемо сподiватися на остаточний успiх... Для задуманого походу в глибину Половецько┐ землi потрiбнi великi об'║днанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх! - Нинi, браття, не ходiть! - з притиском сказав Ярослав. - Який зимою похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней... На носi - весна. Розтане - буде ще гiрше... Давайте виждемо час i, якщо дасть бог, влiтку пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося ж зовсiм небагато ждати - березень, квiтень, травень... Зате пiдготу║мося як слiд!.. Та й недужий я зараз... - У нас уж все готове, княже, - чого ждати? Нiби для нас первина робити зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютiшi морози, в снiгопади. I безкормицi не боявся! - вигукнув Рюрик. За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi на його справедливi слова, кривив губу. Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм тихо почав: - Княже Ярославе, якщо мiж братi║ю не буде злагоди, то нi сьогоднi, нi завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо ┐х за Дон чи в Обези. Всi бiди землi нашо┐ - вiд гординi князiвсько┐, вiд того, що князi про мале "се велике" почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже - се мо║ i те мо║ теж!.. Нi, братi║, так не годиться! Котори та усобицi - то загибель землi нашо┐! Поганi дивляться, що мiж князями нема║ миру, i без страху нападають на нашi села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають... - Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу йти зараз у похiд, - стримано заперечив Ярослав. - Не хочу мордувати нi во┐в, нi себе... - Коли б тiльки це, Ярославе, - перебив його Святослав. - Коли б тiльки це... Та боюся, що причина в чомусь iншому... От тiльки не розумiю в чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при цьому не раз повчав, що не книжна премудрiсть прикраша║ князя, а його бажання служити землi сво┐й, умiння смиряти свою гординю перед старшим князем - батьком чи братом, вуйком чи стри║м, що посiдають великокнязiвський стiл. Смирення молодших змiцню║ Руську землю, зарозумiлiсть руйну║ ┐┐. Пощо руйну║ш братню злагоду i любов? Ми з князем Рюриком нарештi дiйшли згоди - i настав мир на Руськiй землi, а ти хочеш його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже! Ярослав почервонiв, на лобi у нього виступив пiт. Комусь iншому вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних слiв. Та Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг, а прямо, вiдверто сказати не смiв. Тому заперечив тихо: - Брате, все, що ти мовиш, то iстинна правда. З одним не можу погодитися - що я сiю зерно незгоди мiж братi║ю. Не йти в похiд - це ще не означа║, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не готовий до походу. I вiйсько мо║ не готове, i сам я погано себе почуваю. Хiба можна за це осуджувати? Всi надовго замовкли. За столом запала гнiтюча тиша. Святослав вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а не в недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi Всеволод Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не смiли нiчого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли сво┐х почуттiв. А во║води Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного закону, що меншi говорять тiльки тодi, коли ┐х питають, взагалi за вечiр не проронили жодного слова. Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його була для всiх як грiм серед ясного неба. - Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Русько┐ землi - наш спiльний обов'язок, а не тiльки мiй чи Святославiв! Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще не вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як пояснити, що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нiкого там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чека║ сигналу... Ох, як усе негарно склада║ться! - Братi║, бачу, поспiшив я з походом, - почав вiн з болем у голосi. - Не домовився заздалегiдь, не попередив... Хотiв швидше, щоб до весняного бездорiжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити? Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори - не легко його зупинити... Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то й менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому... Однак вiйсько пiде в поле! Замiсть себе я настановляю князя Iгоря як найстаршого i найбiльш смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе мiй син князь Всеволод... Мета походу та ж сама - перейти Ворсклу, знайти половецькi кочiв'я i погромити ┐х! Бажано зустрiтися з самим Кончаком... Ти не перечиш, княже Рюрику? - Нi, не перечу... Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А до зустрiчi з ним поведе його во║вода Андрiй. Святослав полегшено зiтхнув. Зда║ться, пощастило виплутатися iз безглуздого становища, в яке завiв усiх сво┐м лукавством брат Ярослав. - Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi сходом сонця! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Двi ратi - ки┐вська i сiверська - зустрiлися у недiлю вранцi бiля Лохвицi на Сулi. У полках - нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як це звичайно бува║, коли кiнча║ться важкий перехiд. Во┐ похмуро, з жахом i люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укрiпленi городки взятi приступом i спаленi, навколишнi села лежали безлюднi, мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд диму i попелу. Нi людини живо┐, нi худоби, лиш де-не-де помiж пустками гарчать здичавiлi голоднi собаки, гризучись бiля замерзлих трупiв, та вороння тривожно карка║, кружляючи в холодному сiрому небi. Страшнi спустошення викликали в серцях во┐в ненависть, а ненависть поривала до вiдплати, до зустрiчi з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою дiлить здобич та полон. Особливо лютував князь Володимир Глiбович. Це ж була його земля - Переяславська укра┐на. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в ру┐нах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати в шаленство! Вiн зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем! Дiзнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об'║днаними силами, Iгор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi: - Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака! - Погляньте, що натворив окаянний! - Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо - розоримо гнiзда степових стерв'ятникiв! - Кончак сплюндрував Переяславську укра┐ну, а ми вiддячимо йому тим же - спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! - кричав нарiвнi з простими во┐нами Володимир Глiбович. Його пiдтримали князi Всеволод Чермний, Всеволод Трубчевський, Володимир Рильський i хан Кунтувдей. - Ось-ось почнуться веснянi вiдлиги - ми повиннi поспiшати, а то повернемося нi з чим, - сказав Всеволод Чермний. Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними ратними законами на п'ять-шiсть днiв походу належало давати день вiдпочинку. Iгор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо з п'ятнадцяти рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але знав вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу вiйська йди далi, зовсiм не наполягав на сво║му. - Братi║ i дружино! - сказав вiн. - Се бог уклав слова сво┐ в уста вашi - тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде, i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i вiдплатимо за все, що вчинили супостати на нашiй землi! Його слова були зустрiнутi гучними схвальними вигуками. Всi почали пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу. Ще два днi об'║днана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла його по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли. Простiр мiж Сулою i Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi i половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на промисли - бити звiра, ловити рибу - руськi бродники, тут нерiдко випасали сво┐ табуни та череди i половцi. За Ворсклою починалася Половецька земля - потрiбно було пильнувати. Iгор послав далеко вперед сторожових во┐нiв-розвiдникiв, виставив посилену сторожу перед сво┐м, головним, полком, наказав, щоб дружинники i во┐ узяли зброю, яку до цього везли на санях. На правому крилi у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину ратi займали чорнi клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з во║водами Андрi║м i Романом, замикало довгу, на кiлька поприщ, похiдну колону вiйсько Володимира Глiбовича. Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення i його бояри, дружинники та во┐. - Плента║мося три днi в хвостi! Так i в дiлi не побува║мо! - бурчав боярин Шварн, ┐дучи по праву руку вiд князя. - Iгор хитрий! Поставив свiй полк у голову! Стрiнемо половцiв - вiн перший похапа║ здобич, а нам - що з носа спаде! - пiдтримав його муж Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. - Найбiльше постраждала вiд половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба це справедливо? Пiд'┐хав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову. Князь помiтив його, спитав: - Що кажуть Рюриковi во┐? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi? - Княже, во┐ думають так само. Про нас забули. Князь Iгор дба║ лише про себе та сво┐х родичiв. Був би з нами князь Рюрик - не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолi ратi - двоюрiдного брата свого! А ми - пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо во┐ ремствують!.. - Я по┐ду до нього, - сказав Володимир. - Я скажу йому! Рюриково┐ ратi тут бiльше, нiж Святославово┐! Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Iгоря пiд'┐хав пiсля швидко┐ ┐зди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце. - Що трапилося, княже? - спитав Iгор стривожено, помiтивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. - Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, i кожно┐ хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом! - Саме тому я й при┐хав до тебе, княже! - з притиском сказав Володимир. - Поговорити хочу! Iгор уважко глянув на нього i помiтив, як у Володимира вiд збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв, а може, не хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, непри║мною. Iгор здогадався чому. Вiн кивнув бояриновi Рагу┐лу, Яню та лiпшому мужевi Федоровi Уму, з якими ┐хав поряд, щоб тi вiдстали. I коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав: - Кажи, княже, що трапилося? - Нiби сам не вiда║ш, Iгорю! Несправедливiсть чиниш! - Се новина для мене! Яку? - Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А по закону мiй мав бути попереду! - Чому? - Бо Кончак на мою землю напав, мо┐ волостi попалив, пограбував, мо┐х людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди - аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже всi стали жебраками: коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в рiллю, теж нема. Все забрали клятi! Ось чому мо┐ во┐ ремствують на тебе! Ти позбавля║ш ┐х здобичi! Бо всiм вiдомо, що лiпший кусень дiста║ться тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже! - Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi! - Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич захопити хочете ви, сiверяни! - Дурницю мовиш, Володимире! - Княже! - спалахнув Володимир Глiбович i зблiд. - Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити - в головi, на правому крилi, на лiвому чи позаду... - Воно й видно! Дба║ш тiльки про себе, княже! Не мене поставив у головi, а себе! А по якому праву? Тiльки тому, що Святослав послав тебе замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi вiйська? - Може, й так, але тодi мене тут не було б! - Чому? - Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною! Обидва молодi й гарячi, вони настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови. Володимир зблiд ще дужче. - Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спiлцi зi сво┐м сватом Кончаком хотiв заволодiти Ки║вом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз! Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Iгоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану iце бiльше. Смаглявi князевi щоки спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю. - Ти чого при┐хав сюди, княже? - голос його прозвучав лиховiсне. - Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо додому! - Це тво┐ останнi слова? - Останнi. - Ну, пожалi║ш, княже! - вигукнув Володимир i, приостроживши коня, шпарко помчав назад. Невдовзi до Iгоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калiчив слова: - Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Iгор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його укусив! Во║води Андрiй i Роман не знай, що робити, - iти за тобою чи повертай за Володимиром... ┐хн║ вiйсько зупиняй i сто┐ть на мiсцi! Що робити, княже? Хан Кулдюр пiдтакував: - Чорний клобук теж не зна║, що робити. Iти за тобою, княже, чи повертати назад? Iгор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй. - Як - повернувся назад? Як же вiн смiв? - Я не знай. Моя умовляй - i слухай не захотiв, - стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Iгоря. - Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!.. - Подума║ш - образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на вiйну! - Що ж робити, княже? - спитав знову Кулдюр. - Може, скликати князiв та порадитися? Становище справдi склалося раптом так, що сам Iгор не мiг вирiшувати, як бути, - зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою потер лоба i пiдкликав тисяцького: - Рагу┐ле, зупини рать i сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гiнцiв, щоб князi прибули до мене, - я буду в Рюриковому полку. I не гайся! Всю складнiсть i серйознiсть становища Iгор оцiнив лише тодi, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюрикiв полк. Тут стояв глухий гомiн, во┐ни вiдкрито ремствували на князiв, проявляли незадоволення Iгорем, вимагали вiд во║вод теж повертатися назад. - Князь Iгор образив Володимира! - I всю Ки┐вську землю! - Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив! - Повертаймо до Ки║ва! Хай Iгор вою║ сам! Во║води Андрiй та Роман Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi, розгублено поглядали один на одного. При┐зд Iгоря ще бiльше роздратував вiйсько. Гомiн не стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози: - Додому! Волi║мо з князем Рюриком ходити в похiд! - Iгор зло чинить! - Зарозумiвся! Прискакали князi з правого крила та лiвого - Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Iгорович. Всi були стурбованi. - Що трапилося, Iгоре? Iгор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським i про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому. - А полк князя Рюрика, пiдбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, - додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi: - Що робитимемо, братi║? Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Iгор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшу║, як бути далi. - Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а тепер сили нашi зменшилися, - знову почав Iгор, збентежений тим, що князi мовчать. - До того ж, гадаю, треба вiдправити додому i ки┐вський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю нi з ким. По┐здимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду... - Ки┐вський полк вiдправляти без князя не слiд, - сказав Всеволод Чермний. - В дорозi все може трапитися! - Андрiй i Роман - досвiдченi во║води. Доведуть! - Нi, Iгорю, послухайся Всеволода, - втрутився брат Всеволод Святославович. - Сво║ вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя... А як чорнi клобуки? - спитав Святослав Рильський. - Вони теж повертаються чи залишаються з нами? - Моя залиша║ться з вами, - вiдповiв Кунтувдей. - Хан Кулдюр теж. Половцi набiгай на Рось, грабуй нашi села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний клобук - мирний люди, половець - злий люди!.. Грабу║, убива║... Моя буде воювати з половець!.. - Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть ┐хати попереду. Пiдеш зi сво┐ми во┐нами в сторожу, - сказав Iгор. - А ки┐вський полк, аби якось довести цiлим додому, поведуть князi Олег i Святослав, синовець мiй!.. - Стрию! - вигукнув князь Рильський. - Але ж я хотiв би побувати в дiлi! - Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! - суворо вiдповiв Iгор, а потiм, обнявши молодого князя за плечi, лагiднiше додав: - Так треба, синовцю... Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi нинi важливiше, нiж поганятися за половецькими вежами[27]... Вирушайте вiдразу ж! Ки┐вський полк вирушив у зворотну путь. Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк повернув, як кажуть, голоблi назад i рушив на захiд. Князi, бояри, во║води, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також во┐ни найближчих стягiв теж мовчки дивилися довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою. У всiх було важко на душi. Кожен розумiв, яке нещастя спiткало ┐хню рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити майже половину вiйська - що може бути гiрше? Всi намагалися не зустрiтися поглядом з Iгорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах, а сам Iгор кляв у думцi i князя Володимира Глiбовича, i себе за гарячковитiсть, за поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив йому верховенство над об'║днаною раттю. Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей. - Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу... - Гаразд, хане, ┐дь, - погодився Iгор. - Але тепер змiнимо напрям - по┐демо до рiчки Хирi┐... Туди завжди в лютi зими, в часи безкормицi, половцi приганяють сво┐ стада i табуни. Може, нинi ми ┐х там i застука║мо... * * * Кiннi роз'┐зди Кунтувдея вiдiрвалися вiд головного полку на цiлих десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв. Останнi два днi йшов теплий весняний дощ, снiги стали рихлими, сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла, в долинах i ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода. Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав на змокрiлому огиревi десятник Аяп. Скинув з кругло┐ лисо┐ голови заячого малахая, вклонився. - Великий хане, половцi! - Де? За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять... Нас не помiтили. Багато ┐х? Багато... Може, три сотнi веж, а може, й п'ять... - Де тво┐ люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу? - Нi, я наказав вiдiйти i заховатися в байрацi... Там залишився за старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений во┐н, - не пiдведе! - Гаразд, Аяпе, ┐дь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо пощастить, матимеш подвiйну здобич... Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в засiдку! - Дякую, хане, - розпливлися в радiснiй усмiшцi рiдкi сивуватi вуса десятника. - Пощастить нам, пощастить! Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi, щоб далi не йшла i не сполохала половцiв, а до Iгоря - щоб швидше пiдтягував рать. Залишивши обоз, Iгор звелiв дружинникам i воям пересiсти на свiжих запасних коней i швидко повiв ┐х до рiчки Хирi┐. Вiн був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася - це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли ┐┐ побити, взяти в полон, то слава розiйдеться по всiй Руськiй землi, а в Половецькiй буде плач i стогiн великий. I Кончак зрозумi║, що це помста за його напад на Дмитрiв. Руська рать розтягнулася по чолу[28] на кiлька поприщ. Iгор вирiшив оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки. Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз полком князя Всеволода раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною, i з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi. В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти, чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi стрибали в сiдла i шикувалися бойовим стро║м, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв. Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв та курян на горбах показалися дружини Iгоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половцi зрозумiли, що ║дний ┐хнiй порятунок - втеча. Хто встиг запрягти коней, той погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що лiд уже був покритий водою. Iншi хапалися, поспiшали, але, так i не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн вершникiв, оголивши шаблi, навскач помчав понад берегом на пiвдень, сподiваючись прорвати праве крило урусiв. Iгор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре видно все половецьке кочовище. Во┐ни Кунтувдея i Всеволода Трубчевського вже наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами. Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися тiкати через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряженi конi болiсно i злякано iржали, борсаючись у темнiй холоднiй водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули. Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко згасали: половцiв було значно менше, i чорнi клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою. Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не мертвий. За нього можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв. Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Iгор покликав Ждана. - Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побо┐ще! Хай краще глянуть праворуч - там для них, зда║ться, ║ дiло. Двi чи три сотнi половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка! Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину. * * * Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах, невiдривно спостерiгали з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр'┐ та по затопленому водою лузi, у вiдча┐ метаються, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi. пхня сотня сто┐ть на горi, у невеликому гаю, в засiдцi, i жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд окида║ всю долину разом. Що там дi║ться? Чи потрiбно.вже вводити сотню в дiло, чи нi? Нiщо особливо не трубу║ його i не приверта║ уваги: нi тi вежi, яким пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламано┐ криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди чинять опiр, нi жiнки та дiти, яких руськi во┐ни тягнуть у полон, нi навiть табуни коней та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi боки... Приверта║ його увагу лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобукiв, тiка║ по узбережжю на пiвдень. Його помiча║ i десятник Аяп. - Ого, скiльки ┐х суне! Забагато для нашо┐ сотнi! Сотник Аббаз, не повертаючи голови, вiдповiв на це: - Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам голови! - i, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: - Вперед! За мною! Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi, понеслася по схиловi навперейми половцям. Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно кричали й улюлюкали во┐ни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом вiдчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п'ятдесят лiт! Рiдко кому випада║ таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде i