тець Iсидор. Нарештi важкi, окованi залiзними шпугами дверi князiвсько┐ палати розчинилися, i з них вийшов князь Iгор у похiдному вiйськовому обладунку, княгиня Ярославна з дiтьми та боярин Славута. Вони перейшли двiр i стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Iсидор вiдправив короткий напутнiй молебень, дав князевi i княгинi поцiлувати хреста. Потiм Iгор провiв княгиню з дiтьми до критого вiзка, там попрощався зi Славутою. - Не журися, учителю, повернемося з перемогою! - Щасливо, щасливо! - Славута поцiлував князя i княгиню, пiдняв руку, благословляючи вiд'┐жджаючих. Та погляд його був сумний, - чи то йому не хотiлося залишатися, коли всi вирушають у похiд, чи гризло якесь передчуття, якого вiн не мiг нi висловити, нi пояснити. Iгор скочив у сiдло i став попереду дружини. - В добру путь! - В добру путь! В добру путь! - вiдгукнулися тi, хто залишався. Знову затрубили труби, i дружина рушила. На горi, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшо┐ дружини, а на папертi - весь клiр на чолi з самим ║пископом. Довкола товпилися сотнi людей: проводили на вiйну, бо з кожно┐ сiм'┐ хтось iшов - чи батько, чи син, чи брат, чи коханий. Iгор перед ║пископом преклонив колiно. кпископ теж, як i отець Iсидор, вiдправив короткий молебень, дав князевi поцiлувати хреста. Хор прогримiв "Многая лiта", а дружинники i городяни-севрюки прокричали: - Слава князевi! Слава княгинi! Можна було рушати. Iгор сiв на коня, пiдняв руку. - Людi║ i дружино! - гукнув на весь майдан. - Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки ората┐ нашi, ви┐жджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай - чи не пiдкрада║ться половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити i потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсi, що не нависна орда прокотиться по нiй вогняним смерчем i випалить усе дощенту? Чи не пора нам пiдняти свiй меч супроти ворога? Нинi настав такий час! Нинi вируша║мо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощiя-супостата! Хочу вам честi здобути, а собi - слави! Сотнi во┐в на цi слова пiдняли вгору списи i, потрясаючи ними, прокричали: - Слава князевi Iгорю! Слава! Iгор вклонився городянам, що зiбралися сюди, щоб провести його в похiд. - Прощавайте, люди православнi! Побажайте нам удачi на нашiй нелегкiй дорозi! А нам пора! У путь! Торкнув коня, i вiйсько рушило. Люди доземно кланялися князевi i во┐нам, плакали, щось кричали навздогiн воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо загула, застогнала пiд кiнськими копитами тверда сiверська земля, що за всю весну ще не прийняла в сво║ лоно жодно┐ краплини дощу, - така невидана досi суша встановилася. Услiд за воями довго, аж у поле, бiгли табунцями босоногi хлопчаки й дiвчатка, проводячи батькiв, старших братiв. Та скоро й вони вiдстали, i три стяги князiвсько┐ дружини по битому шляху, здiймаючи куряву, попрямували до Путивська, на переправу через Десну. Коли князь iз княгинею, що ┐хали попереду, наближалися до лiсу, далеко позаду почувся кiнський тупiт. Услiд за вiйськом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бiгу, вiн звернув на обочину дороги, обiгнав молодшу та старшу дружини i, лише порiвнявшись iз князем, зупинив змокрiлого коня. - Славуто! Ти? - вигукнув збентежено Iгор. - Що трапилося? - Нiчого не трапилося, княже... - Старий боярин витер спiтнiле чоло, вiддихався. - Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви по┐хали i я залишився один, що й не сказати! Розумом розумiю - правильно зробив, що лишився, що дiждуся Святослава i з ним через мiсяць чи пiвтора пiду в Степ, а серце розрива║ться вiд болю i велить наздогнати тебе... Отож я, мов отрок, а не сивий муж, послухався серця - схопив коня i навздогiн за тобою, княже, хлопчику мiй-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в походi - пораду дам, билицю розповiм, пiсню заспiваю, рану переважу, серця воям добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмiю! Гай-гай, за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до дiла - i меча в хiд пущу!.. Сина втратив на полi бою - ачей, тебе, княже, при нагодi захищу!.. Ось чому я тут... Не зумiв вiдмовити вiд походу, то хоч у пригодi чимось стану... А Святослав простить старому друговi мою дитячу витiвку!.. Та, може, ми й повернемося, поки вiн ┐хатиме назад... Iгор подобрiв на виду. - Дякую, дорогий мiй учителю! Дякую за щирiсть, за те, що з дитячих лiт i до зрiлостi незмiнно любиш мене, за те, що не залишив мене сьогоднi наодинцi з мо┐ми думами, а йдеш, незважаючи на лiта, в цей многотрудний похiд, щоб роздiлити зi мною радiсть перемоги чи гiркоту невдачi! Вiн перехилився з сiдла i, обнявши Славуту за плечi, поцiлував у блiду пiсля хвороби щоку. Незабаром полк спустився узвозом з гори до Десни, перейшов ┐┐ по зв'язаних плотах i прямим, на┐ждженим шляхом рушив до Путивля. Бо┐ не поспiшали - ┐хали поволi, щоб не запалилися та не пiдбилися конi, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. ┐хали тихо, без розмов, жартiв та смiху Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова прогулянка... У четвер надвечiр Iгор прибув до Путивля. При радiсних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, пiд веселе калатання дзвонiв князь i княгиня в'┐хали в мiсто, ┐х зустрiли з хлiбом-сiллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало не кинувся матерi на шию, та, вчасно спохватившись, лише поцiлував отцю й матерi руки, та князь Володимир Галицький. Хоча дорога була стомлива, Ярославна побажала вiдразу пiднятися на забороло, щоб, як вона сказала, окинути оком всю синову отчину - Путивльську землю - i благословити ┐┐. Вiдправивши дiтей з нянями до палат, князi у супроводi боярина Славути та Володимирового во║води Вовка скрипучими дерев'яними сходами зiйшли на пiвденну вежу. Звiдси вiдкрився величний кра║вид на розлогi яри та долини, порослi густими гаями, на широкi срiблястi плеса Сейму, на безмежнi луги за рiкою та темно-синi бори ген на видноколi. В обличчя вiйнуло теплим вiтром i сонцем Ярославна не стрималася: - Ой леле, яка розкiш! З путивльського заборола вiдкрився величний кра║вид. Повноводий весняний Сейм пiд скiсним промiнням сон ця, що заходило за далекi бори, блищав, мов щире золото Лежав вiн ген-ген унизу, i Путивль з його високими валами i ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золотi, мов велетенський казковий корабель. Ярославна не вперше в Путивлi, та все не може нами луватися красою, що кожного разу вiдкрива║ться ┐й. п┐ око вишукувало i вишукувало щось незвичайне, чарiвне, вiд чого ┐й забивало дух, а з уст зривалося захоплення: - Ой леле, яка розкiш! А довкола справдi було гарно. Буяла рання весна. Нiж ною зеленню вкрилися гори й доли. На сходi, на високих горбах, серед лiсу, блищали золоченi хрести монастиря, на заходi гострим шпилем здiймалася Перунова гора, де, кажуть, був похований прадавнiй сiверський князь Путив, що зрубав цей город, за Сеймом темнiли неозорi бори, а внизу, пiд горою, синiло широке плесо, прозване Братом i Сестрицею, бо там колись, рятуючись вiд половцiв, потопилися брат i сестра... - Як гарно довкола! Яка гарна дунай-рiка! захоплено вигукнула Ярославна. - Не Дунай, а Сейм, княгине, - поправив Iгор. Та Ярославна заперечила: - Дунай... У нас, в Галичинi, всяку рiчку називають дуна║м. Навiть у пiснях про це спiва║ться: Тихо-тихо дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше... Iгор не став сперечатися, а вiдразу погодився: - Хай буде так! - I повернувся до сина: - Твiй полк уже готовий до походу, княже? Володимир радiсно зашарiвся вiд батькового урочистого звернення - "княже". - Готовий, отче, - схилив шанобливо голову. - Чотири стяги гриднiв, окрiм путивльсько┐ залоги, що залиша║ться дома, та шiсть сотень чорних людей, зiбраних з усi║┐ волостi. Всi добре озбро║нi. У кожного - щит, меч, спис, лук, по сотнi стрiл, захалявний нiж... По дво║ коней - верховий та сумний[57]. Володимир i далi розхвалював би свою дружину, та Iгор перебив його: - А що чути вiд Святослава Рильського? - Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як i домовилися, на Пслi. - Це добре... А Ярослав Чернiгiвський прибув уже? - Князя Ярослава нема║. - Тобто... Як нема║? - не повiрив Iгор, темнiючи на лицi. - Мав би уже тут бути! - Його не буде, отче, - опустив ясно-голубi, як у матерi очi Володимир, нiби завинив у тому, що Ярослав не прибув. - Зате прислав тисячу кову┐в з Ольстином Олексичем. Ним же передав, що сам не може прибути, бо захворiв... - Захворiв, захворiв! - вигукнув сердито Iгор. - Знаю я його хворобу! Хитрий лис! Ще нi в один похiд на половцiв не ходив! Недарма Святослав, хоч i рiдний брат, недолюблю║ його! Захворiв!.. Крутiй! Боягуз чортiв!.. Обiцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п'ять тисяч во┐в, а прислав лише кову┐в... Вiн не мiг приховати досади. Славута тихо промовив: - Iгорю, а може, вiдмовишся вiд походу? Адже нема║ тi║┐ сили, на яку ти розраховував. Зате коли долучиш сво┐ полки до Святославових, то буде неабияка помiч князям ки┐вським, а половцям - страх великий! Iгор розсердився. - Ти знову за сво║, боярине! Мабуть, i наздоганяв мене для того, щоб при слушнiй нагодi завернути мою рать назад? Так знай же - нiщо не змусить мене повернутися безславно! Похiд вiдбудеться, хоч би всi сили, земнi й небеснi, ополчилися проти мене! Славута замовк. Видно, не переконати йому Iгоря! Що ж, хай iде! Iнодi з меншими силами князi ходили i поверталися зi звитягою. Сонце хилилося до небосхилу. З лугiв потягнуло прохолодою. Iгор накинув княгинi на плечi теплу вовняну хустку i почав спускатися вниз. Настав погiдний зоряний вечiр. Путивль довго не лягав спати: у таборi, де спинилося на нiчлiг Iгореве вiйсько, горiли вогнi, форкали конi, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людськi голоси, в садках шепотiлися дiвчата зi сво┐ми коханими, що вранцi вирушали в похiд, витьохкували у левадах солов'┐. А в князiвських палатах, у заклечанiй зеленим гiллям гридницi, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню i во║вод. Не поскупився юний князь! На олив'яних та череп'яних блюдах, на срiбних та дерев'яних мисках лежали гори смажено┐ риби та птицi, свинини та яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хлiба. Помiж ними стояли широкi чашi з огiрками, капустою та клюквою. В макiтерках млiли в сметанi гарячi, з печi, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкi золотистi пампушки, перемащенi олi║ю з товченим часником, а над усiм цим здiймалися високi глечики, жбани та барильця iз солодким грушевим узваром, холодним пивом та свiжим березовим соком. Прославляли князя Iгоря, княгиню квфросинiю, князя Володимира Iгоревича. Прославляли во║вод та вiйсько. Бажали один одному удачi в походi - перемоги над поганими. Гридниця шумiла, веселилася, спiвала. Рiжечники та гуслярi вдарили танець, ┐м завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагу┐лович, колесом пiшов по соснових дошках пiдлоги, вибиваючи пiдкованими закаблуками такi дрiбушечки, що пилюка здiймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам собi приспiвував: Ой цур та ще й пек iз його бiдищем! Ой бив мене муж та й вiд бочки днищем! Ой бив, волочив, у грязюцi намочив. "Лежи тут, лежи тут, поки пiду найду прут!" Поки прута найшов, то й одсердився, надi мною, молодою, змилосердився! Всi плескали в долонi, заохочували його до танцю, а вiн високо нiс кучеряву голову, прижмурював сво┐ гарнi очi, блискав бiлими зубами i, похитуючи стегнами та плечима, приказував далi: Ой крiп, та ромен, ще й петрушечка... Кучерявий Iван - моя душечка! Кучерявий Iван на капусту орав, а мене, молоду, поганяти найняв. Ой Iване, мiй Яне, мо║ серденько в'яне! Ой чи в'яне чи не в'яне - поцiлуй мене, Яне! Вiн танцював би й далi, та Рагу┐л махнув рiжечникам, щоб перестали дуднiти, а на сина нагримав: - Досить тобi, баламуте! Здiйняв пилюку - аж дух забива║! Ти не один тут - дай людям повеселитися та поспiвати! Серед нас же ║ соловей Славута. Дозволь його послухати! Та й князюшко наш з княгинею можуть закаблуки вiдiрвати у танцi не гiрше за тебе... Витираючи з чола рясний пiт, Янь востанн║ тупнув ногою i сiв на лаву. А кругом загукали: - Княже, до танцю! Княгине, удар закаблуками! Ярославна глянула на Iгоря, усмiхнулася, повела бровою, нiби запитала: як? Iгор розвiв руками, поморщився. - Друзi мо┐, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить Яневi, те, мабуть, не личить князевi! Личить! Личить! Танець кожному личить! - загукали довкола. Iгор стенув плечима i подав княгинi руку. Вони вийшли з-за столу - i музики почали тихо, плавно, урочисто пiсню про гридня. Князь iз княгинею закружляли у нешвидкому спокiйному танцi. I тут до музик долучився тихий Славутин голос: Понад долом, долом та й пшениченька з льоном, а попiд горою - комиш iз травою. Ой там гридень ходить - коня в руках водить, траву прогорта║ - водицi шука║... Всi завмерли, охопленi чаром пiснi, музики i танцю, забули про все i дивилися, як танцюють князь iз княгинею. Гарна це була пара! Iгор, мiцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем на загорiлому лицi, тримав Ярославну за стан i невiдривно заглядав у ┐┐ великi голубi очi. А вона, у бiлому платнi з широкими рукавами, поклала йому руки на плечi, злегка схилила голову набiк, так що руса коса упала ┐й на груди, i, нiби лебiдка, пливла поперед нього, теж не вiдриваючи погляду вiд свого лада. Були вони задуманi, сумнi: прощалися перед далекою i небезпечною дорогою, що завтра вранцi чекала князя i його во┐в. Чи ж повернеться вiн до не┐? Чи зустрiнуться вони знову? Довго у Володимировiй гридницi стояв гамiр, лунали пiснi, велися неквапливi бесiди, довго ще гостi пили, ┐ли i знову пили, аж поки Iгор не прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотiв наповнити його. Нiхто цього не помiтив, крiм Славути. Старий спiвець недарма все життя провiв поряд з князями - добре вивчив кожен князiвсь кий рух, кожен погляд. I тепер вiдразу зрозумiв, що Iгор хоче припинити, закiнчити учту, бо i вiн стомився, i княгиня стомилася, i юний князь Володимир сидiв зморений, засмучений. Тому вiдклав набiк гуслi i, пiдвiвшись, сказав: - Братi║, пора i честь знати! Складемо князевi Володимиру щиру дяку за хлiб та сiль, за мед та за пиво, за втiху i веселощi та на прощання заспiва║мо йому пiсню. I вiн широко розкинув руки, запрошуючи всiх при║днатися до його голосу: Ой мiсяцю-князю, чого зажурився, чого засмутився? Чи орда напала та полон забрала, чи кiнь притомився, чи кiнь притомився? Орда не напала й полону не брала, i кiнь не стомився, - я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Всi пiдвелися, i грiм дужих голосiв здвигнув стiни, сколихнув стелю, вирвався крiзь розчиненi дверi на волю i гучною луною покотився з гори на широку долину Сейму: Я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Юний Володимир стояв знiяковiлий i щасливий. Це ж вiн мiсяць-князь! Це ж про нього спiвають! Чи ж вiдчував вiн, чи ж вiдав, якою пророчою стане для нього ця прекрасна Славутина пiсня? * * * Тривожним i сумним був прощальний вечiр у Вербiвцi. Всi чоловiки й парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого вiйська. Оскiльки дорога на схiд, у Половецький степ, вела мимо села, во║вода дозволив ┐м переночувати сю нiч дома, а рано-вранцi гуртом ждати на шляху князiв - Iгоря та Володимира. Ждан домовився з братом Iваном провести цей вечiр разом. Як посутенiло, пiшли до нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву, що напередоднi потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житнiх пирiжкiв з сушеними грибами та глечик хмiльного, перебродженого березового соку. Варя теж приготувала на стiл усе, що мала. Довга зима з'┐ла запаси, тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибно┐ юшки, миска гречано┐ лемiшки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало! Коли сiли до столу, Iван, як старший i господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кiлька ложок лемiшки i поставив на покуть - домовикам. Перехрестивши стiл i на┐дки на ньому, сказав: - Во iм'я отця, i сина, i святого духа!.. Щоб усiм нам зiбратися знову пiсля походу та вiдгуляти ваше, Ждане i Любаво, весiлля! А то - як же воно? Вже й поминки, вiдбули по Любавиному дiдусевi, i всi пости минули, а ви все того... ждете... Вже й сусiди питають коли ж. Ждан сумно усмiхнувся. - Ото кому нетерпець!.. Повернуся з походу - поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво? Дiвчина зашарiлася. На очi ┐й навернулися сльози, ┐й стало страшно вiд однi║┐ думки, що Ждан не повернеться. Де ж ┐й тодi подiтися? До кого прихилитися? - Правда, Жданку, - промовила тихо. - Я так виглядатиму тебе! Повертайся скорiше! Бо без тебе... В ┐┐ останнiх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А якщо вiн не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербiвцi, серед чужих ┐й людей? Мабуть, усi вiдчули те ж саме, i за столом на якийсь час запанувала гнiтюча тиша. ПотЛм гуртом заповзялися бiля страви. Малий Жданко, швидко на┐вшись, почав пустувати: то штурне Настуню ложкою пiд бочок - аж та зареве, то потягне кота за хвiст - i той дико заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне пiд пiч, де в старому решетi сидi ла квочка... - Ось як вiзьму деркача! - гримнула на нього мати i пацнула долонею по спинi. Жданко запхикав, спiдлоба поглядаючи на дорослих i щиро не розумiючи, чого мама сердиться. Потiм пригорнувся до стрия. Ждан приголубив хлопця, посадив собi на колiна. - Не треба пустувати, Жданку, бо почу║ злий баба ага[58] - забере тебе в шкiряну торбу i повезе за триде в'ять земель... Аж у Половеччину! Оченята у малого заблищали: запахло цiкавою казочкою, яких так багато знав стрий. - А хто така Баба Яга? - запитав хлопчина, вiдразу переiнакшивши незрозумiле йому слово "баба-ага" на зрозумiлiшу Бабу Ягу. - Не Баба Яга, а баба-ага, - поправив його Ждан, усмiхнувшись з вигадки хлопця. - Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! -заблагав Жданко. - Це не казочка, а билиця, те, що було насправдi, - пояснив Ждан. - Послухай... Була колись у мене та у твого тата сестриця Настя... Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна. Все норовила мене або твого тата, сво┐х братикiв, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути, кота за хвiст потягти чи, як ти, квочку з кубла зiгнати. От i догралася!.. Одного разу налетiв на наше село старий баба-ага, хан половецький, з ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину i дiдуся, а також Настуню пов'язав i потягнув у Половеччину. Ми з дiдусем утекли, i дiдусь по дорозi помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета, i досi десь знемага║ на чужинi. Не вiдпуска║ ┐┐ баба-ага... Такий клятий! - Баба Яга - костяна нога! Баба Яга - костяна нога! - вигукнув Жданко i погрозив кулачком далекому, страшному вороговi, а потiм пiдвiв оченята на Ждана. - А ти, стрию, убий Бабу Ягу, визволь тету Настуню! Щоб не мучилася! Пiдеш? Поборешся з нею? - Пiду, Жданку, пiду! Визволю сестрицю! Догорiла лучина в челюстях печi, вечеря закiнчилася - пора на спочин. Мати зiбрала посуд, Любава зав'язала його в вузол, i всi пiдвелися. Не хотiлося розставатися - коли-то зiйдуться знову разом? Але пора... Бiля хатини, пропустивши матiр у дверi, Ждан притримав Любаву за руку. - Солов'┐ якi! - i потиснув ┐й гарячi пальцi. Вони поволi пiшли стежкою в леваду. Прямо проти них, за Сеймом, на синьому небi висiв круглий мiсяць, мов князiвський щит, i в його яскравому промiннi на городi було видно кожну галузку, кожну травинку. В густих кущах калини витьохкували солов'┐, на плесi скидалася риба, i теплий весняний опар котився понад рiкою. Рання весна, без затяжних холодiв i дощiв, давно пробудила трави й дерева. Все довкола дихало, буяло нестримною жагою життя, насичувало повiтря такими пахощами свiжого зела, що голова йшла обертом. А вiд стiжка, що залишився з зими, пахло далеким торiшнiм лiтом. Ждан зупинився i заглянув Любавi в очi. У них плавав мiсяць в оточеннi зiрок, а в кутиках блищали сльозинки. - Люба моя, як менi важко залишати тебе одну! - Жданку, мо║ серце в тривозi. Ни║ воно, болить... Хоч би чого-небудь не трапилося з тобою! Ждан знав, що з кожним, хто йде на вiйну, може трапитися найгiрше, але втiшав дiвчину: - Не тужи, серденько, я не загину: у мене ║ оберега, яка не дасть менi згинути. - Що ж це за оберега? - Ти, моя люба! I кращо┐ обереги я не бажаю! Любава заховала обличчя у нього на грудях i з тремтiнням у голосi прошепотiла: - I ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля i мiй свiт ясний! А без тебе i свiт бiлий буде менi не милий! Вiн вiдчув у себе на грудях ┐┐ гаряче дихання i сво┐ми вустами знайшов ┐┐ м'якi трепетнi вуста. пм обом здалрся раптом, що земля сколихнулася пiд ┐хнiми ногами, що небо, i мiсяць, i зорi пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов'┐ так розспiвалися-розщебеталися, мов весiльнi дружки. Вони взялися за руки й пiшли до стiжка, а там упали на м'яке прохолодне сiно i забули про все на свiтi - i про Кончака, i про князя Iгоря, i про наступний похiд. Тiльки мiсяць та вони. Тiльки мiсяць, зорi срiбнi та ┐х дво║ на всьому широкому безмежному свiтi. * * * В ту саму нiч на далекiй Росi, де жили чорнi клобуки, вiдбувалася подiя, що мала вiдношення i до сiверських князiв, i до ┐хнiх во┐в, i до Ждана. Аяп, по уруському звичаю, поставив собi дерев'яну хатину i в нiй проводив усю зиму. Однак, як тiльки з землi сходив снiг i починали броститись дерева, як тiльки степ за Россю вкривався молодою травою, вiн виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту i там жив, уже за звича║м сво┐х предкiв, усе лiто. Удень його пiдмiняли батраки, i вiн днював у Торчеську, а на нiч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й iншi причини, про якi вiн не розповiдав нiкому, навiть рiдним, змушували його до цього. Юрта стояла на горбочку, щоб не було в нiй сиро i щоб вiтром здувало мошкару. Тепла мiсячна нiч повнилася та║мничими звуками, що прилiтали зi степу та з лугу. I Аяп, лежачи на теплiй кошмi, дивився крiзь вiдкритий отвiр, бо полог був вiдкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожнi думи снували в його старiй головi. Вже бiльше пiвроку нема║ вiстей вiд Кончака. Що з сином? Живий вiн? Здоровий? Чи досi хижi птахи й кiстки рознесли по бiлому свiту? Собачий гавкiт обiрвав його думи. Невже вовки? Вiн вийшов з юрти i глянув на долину, де паслися конi. Вони спокiйно скубли траву. Отже, не вовки. Собачий гавкiт наближався з боку степу. В синiй iмлi вималювалася постать верхiвця, який довгою хворостиною вiдбивався вiд собак. Хто б це мiг бути? Аяп вiдчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончакiв посланець? - Вiджени собак, старий! - почувся приглушений голос. - А то бабки пообгризають коневi! Тсе-тсе! З вимови Аяп вiдразу зрозумiв, що це справдi гiсть з берегiв Тору, i прикрикнув на собак. - Аяп? - запитав незнайомець. - Аяп, - тремтячим голосом вiдповiв той, - Хто ти, джигiте? Звiдки путь держиш? - Привiт тобi вiд сина Куна, - сказав той, не вiдповiдаючи на запитання старого, i простягнув на долонi ханську тамгу. - Вiн живий? Здоровий? - аж кинувся Аяп. - А що йому подi║ться? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велiв кланятися... - Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'║ш кумису, по┐си бешбармаку, - стара приготувала менi, щоб не голодний був... Як же тебе звати, джигiте? - Джаба║м. - Заходь, Джабаю. Тут безпечно - я сам. Поки зголоднiлий гiсть ┐в i запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закiнчив, запитав: - А що хан Кончак - живий, здоровий? - Живий i здоровий, Аяпе, i велiв тобi передати через мене все, про що ти дiзнався. Що робиться в Ки║вi? Аяп промочив кумисом горло. - Князь Святослав задумав на лiто великий похiд. - Куди? - Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака. - Ов! Якими ж силами? - Зараз вiн поплив Десною у сво┐ землi збирати вiйсько i домовлятися з сiверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готу║ться, - нещодавно прикликав до себе у Бiлгород хана Кунтувдея i наказав на кiнець уруського мiсяця травня з усiма чорними клобуками зiбратися бiля Заруба на Днiпрi i ждати на нього там... Щонайменше сiм князiв - Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Новгород-Сiверський, Всеволод Трубчевський та Давид Смоленський, рiдний брат нашого князя Рюрика, - пiдуть у похiд. Сила велика! - Коли ж на них сподiватися? - Хай великий хан Кончак сам дума║... А я б уже зараз готувався! - Дякую, Аяпе, - сказав Джабай. - Ти зiбрав дорогоцiннi вiстi... Хан Кончак звелiв передати тобi, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти i далi вiрно служитимеш Дешт-i-Кипчаку! - Вiрно служитиму. А що менi робити? - зiтхнув Аяп. * * * Рано в четвер, залишивши в Путивлi за старшого князя Володимира Галицького, Iгор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернiгiвський, вирушив у похiд. В суботу до нього на Пслi при║днався зi сво┐м полком князь Святослав Рильський, i з'║днане вiйсько, що налiчувало тепер шiсть тисяч во┐в, попрямувало ледь помiтним путiвцем на схiд - до Дону великого. Йшло воно з обозом i сумними кiньми i розтягнулося на добрих п'ять верст. Князь Святослав привiв з собою тисячу во┐в, як i Володимир Путивльський. Був вiн веселий, щасливий, сидiв у сiдлi прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, пiдставляв сонцю сво║ довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкiрою, i видно було, що весняний похiд тiшив його, що йшов вiн у Степ, як на веселу прогулянку. При зустрiчi Iгор поцiлував племiнника в обидвi щоки. Святослав спалахнув радiстю. Вiн любив стрия Iгоря, як батька, i в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матерi, княгинi Агафi┐ Ростиславiвнi, за тодiшнiми звичаями вважався пiсля батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Бiлгородi, а Iгор - пiД боком, до того ж не Рюрик, а Iгор видiлив iз Сiверсько┐ землi волость молодому князевi. Тому й тримався вiн дядькiв сво┐х по батьковi - Iгоря та Всеволода. Та й лицем i характером - гарячим, нестримним - скидався бiльше на Ольговичiв, нiж на Ростиславовичiв. - Я такий радий, що полк[59] наш розпочався i що суха сонячна погода сприя║ нам, - признався Святослав, заглядаючи стри║вi в очi. - Я теж радий, але давай вiдкладемо цю радiсть на потiм, коли будемо повертатися з походу, - стримано вiдповiв Iгор. Об'║днаний Iгорiв полк[60] iшов не поспiшаючи: во┐ берегли необ'┐жджепих пiсля зими коней, щоб не пiдiрвати, не запалити. Чотири днi - в дорозi, на п'ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив. Та як не берегли, бiди не минули. На пiдходi до Ворскли несподiвано зашкутильгав пiд Iгорем його улюблений кiнь Сiрий. Славута глянув - трiщина в копитi. Це була погана прикмета! Iгор розгнiвався. - Конюшого Ступку сюди! Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагу┐лiв родич по жонi, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа. - Княже? Iгор ледве стримався, щоб не вдарити. - Я бiльше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тiльки спиш та ┐си! - гримнув зозла. - Зовсiм не дивишся за кiньми! Не пообрiзував копит вчасно - i загубив менi Сiрого, мого найкращого коня! - Я зараз подивлюся, княже... Iгоревi було досадно не тiльки за коня. Головне - що вiщу║ ця прикмета в походi? Поранення, смерть, поразку, нещастя? - Зараз, зараз! - гнiвно обiрвав вiн конюшого. - Я бачити тебе не хочу! Забирай Сiрого - i веди назад! Та доглядай так, щоб по при┐здi я мiг сiсти на нього! Ступка мовчки схилив голову. Славута обрiзав коневi копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкiряну панчоху i зав'язав ┐┐ сирицею вище бабки. Не кажучи нi слова, Ступка вклонився князевi i повiв Сiрого до князiвських коней. - Хай менi приведуть Воронця! - навздогiн гукнув йому Iгор i скрушно розвiв руками: - Ну, от i залишився я без конюшого... - Отче, в мо║му полку йде в похiд твiй колишнiй конюший Ждан, - сказав Володимир. - Може, прислати його? Iгор наморщив лоба. - Але ж вiн сидiв у мене в порубi! Та║мний вивiдач Володимира Переяславського i Святослава! Як же менi довiряти йому? В розмову втрутився Славута. - Нiякий вiн не вивiдач нi Святослава, нi Володимира Глiбовича... Так, чого доброго, княже, ти i мене назвеш вивiдачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрiсть i вiйськове вмiння! - Не вигадуй, Славуто, ти - це ти, а не якийсь там смерд! - Я ручався за Ждана i зараз ручаюся. Це чесний хлопець! - стояв на сво║му боярин. - Вiн хоч i молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим... Вiн i во┐ном буде добрим! Я знаю! Iгор обняв старого. - Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врештi, я й сам мав нагоду пересвiдчитися, що той парубок зна║ться на конях... Так Ждан зовсiм несподiвано для себе знову став конюшим князя Iгоря. Чи зрадiв вiн цьому? Не дуже. Бо ще й досi холодила йому серце темна князiвська в'язниця, ще й досi у вухах лунав брязкiт важкого заiржавiлого ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князевi! Зате безмежно зрадiв, коли уздрiв Славуту. Кинувся до нього i, мов батьковi, поцiлував руку. - Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидiти, то була б теж щаслива! Бо ти ┐┐ врятував! Ти повернув ┐┐ з того свiту! Iгор з подивом спостерiгав цю незвичайну зустрiч. I навiть вiдчув якийсь порух ревностi. Чомусь думалося, що сво║ серце Славута цiлковито i назавжди вiддав йому одному, а виходить - вiн любить багатьох, i його люблять усi, хто зна║ його. Чим же старий прихиля║ до себе людей? Пiснею? Правдою? Добротою? Князевi пiдвели iншого коня - Воронця. Вiн узяв повiд, поклав руку на сiдло, але тут до нього пiдступив Славута. - Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намiрився продовжувати путь? - спитав тихо, щоб чув один князь. - А може... - Нi, учителю! - аж вигукнув Iгор. - Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володiли мо┐ предки. I вiн легко злетiв у сiдло... На девятий день путi, у середу, першого травня, в пiсляобiдню пору, Iгорiв полк досягнув Дiнця. Сторожа розвiдала зручний брiд i вела вiйсько на переправу. Iгор з князями, боярами i во║водами стояв на пригiрку, звiдки було видно i тих во┐в, що вже спускалися в долину, до рiчки, i тих, що ще тiльки пiдходили з глибини степу. День був безхмарний, жаркий, як i всi попереднi днi. Стомленi й спеченi палючим сонцем, припорошенi дорожньою пилюкою во┐ зрадiли, уздрiвши рiчку. Нарештi можна i коней напо┐ти, i самим освiжитися! А може, князь звелить i на спочив стати? Та усмiх на ┐хнiх обличчях здався Iгоревi неясним, неприродним, нiби во┐в прикрила якась тьмяно-багрова, з зеленкуватим вiдблиском тiнь, нiби на них падав вiдсвiт далеко┐ нiчно┐ пожежi. Спочатку вiн не надав цьому значення, та щодалi тiнь згущалась, а во┐ вкрилися якоюсь iмлисто-кривавою пiтьмою. Почали то тут, то там iржати конi. Невже збира║ться на грозу? Так нiде ж нi хмаринки! I тут несподiвано для всiх, а передусiм для князя, зi строю вирвався пiдстаркуватий бородатий вершник i, показуючи вгору списом, заволав: - Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога! Що з ним сталося? Його затуля║ якась нечиста сила! На його ясний божественний лик насува║ться чорний змiй! Вiн хоче поглинути наше денне свiтило! О, ми, нещаснi Дажбожi онуки, велика бiда гряде на Руську землю! Що робити нам, княже? I князь Iгор, i Ждан, що вiдтепер мав постiйно перебувати поблизу князя, у вершниковi миттю впiзнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах свiтився жах. - Який змiй? Яка бiда? Звiдки ти взяв це, Будило? - спитав Iгор. - Та на сонце подивись, княже! На сонце! Воно зника║! Це грiзне знамення, що всiм нам вiщу║ бiду! Iгор увесь час, поки во┐ спускалися в долину, стояв спиною до сонця. Тепер же, пiсля Будилових слiв, повернувся до нього лицем - i остовпiв. У грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справдi насувався чорний круг, схожий на голову змiя. З нього виривалися зеленкуватi полум'янi роги. Той круг закривав уже всю верхню частину сонця, i лише нижнiй його пруг, схожий на серп мiсяця-молодика, ще свiтився, як i ранiш, сво┐м гаряче-жовтим природним промiнням. Князевi на кiлька хвилин вiдiбрало мову. Мов заворожений, дивився вiн на сонце i не мiг вiдiрвати вiд нього очей. Бояри i во║води були приголомшенi теж. - Славуто, що це? - нарештi видавив iз себе Iгор. - Знамення! - голос боярина затремтiв, зазвучав хрипко. - Знамення, що застерiга║ нас вiд бiди i лиха великого! Iгор поглянув на вiйсько, що зупинилося в бентезi i замiшаннi, - i не побачив його. Усi во┐ були тьмою вiд нього прикритi! Нi лиць, нi збро┐, нi коней не видно! Чи то сонце зовсiм погасло, чи останнi його променi ослiпи ли йому очi? - Славуто, я ослiп! - гукнув у тривозi. - Нi, княже, ти не ослiп, то ти довго дивився на сонце. Зараз це пройде! - заспоко┐в його боярин. За хвилину Iгор прозрiв. Знову з'явилося i вiйсько, i небо, i високе дерево, на вершечку якого сидiв диводуд[61], що розпустив свою корону, наставив на сонце, мов списа, довгого дзьоба i тривожно кричав, мовби попереджав Iгоря про небезпеку, що насува║ться на нього iз землi незнано┐ - Волги, i Помор'я, i Посулля, i Сурожа, i Корсуня, i з заморського краю, де стояв Тмутараканський бовван. А що творилося в степу! Тривожно кигикали чайки-зегзицi, б'ючись грудьми об срiбнi плеса рiки, на протилежному березi промчало стадо наляканих турiв - аж земля загула пiд ┐хнiми важкими ногами, заклекотали орли у високостi, дихнуло з далини вiтром, нiби перед грозою, i погнало по молодiй ковилi незвичнi для ока червонястi хвилi. Конi iржали, били копитами, i во┐ в сум'яттi i розпачi кричали, зводили до неба руки, молилися. А сонце зменшувалося i зменшувалося. Залишався лише вузький пруг, як серп мiсяця. Молодi князi, бояри i во║води стояли пригнiченi, наляканi, розгубленi. - Чи видите? - спитав Iгор. - Що означа║ знамення се? Всi мовчали. Хiба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав: - Княже, не на добро ║сть знамення се! Не на добро! Iгор похилив голову. Тривога i розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам i дружинi? Повернути полки назад? Не зустрiвшись iз половцями? Який же сором буде йому! Як же пiсля цього дивитися князям i людям у вiчi! Вiн похитав головою, i цей порух усi розцiнили, як знак, що в Iгоревiй душi боролися два почуття: страху перед грiзним знаменням i сорому, що пектиме його до само┐ смертi, якщо вiн, зганьблений, без бою поверне ться з походу. Славута пiдступив ближче, промовив стиха, i голос його затремтiв: - Княже, знамення грiзне, i я боюся за тебе... - Не слiд боятися, учителю, - похмуро вiдповiв Iгор. - На вiйнi всi ризикують однаково: i князь, i рядовий во┐н. - Ти, мабуть, не зна║ш, Iгорю, що це знамення торка║ться передусiм тебе... - Мене? Чому? - Бачиш, я не казав тобi ранiш, а тепер скажу: над усiм родом Ольговичiв чомусь тяжi║ лиха доля, пов'язана з цим знаменням. Я прослiдкував по лiтописах за сто рокiв твiй родовiд - з тисяча сiмдесят шостого по тисяча сто сiмдесят шостий - i виявив, що за цей час вiдбулося дванадцять подiбних знамень i в тi ж роки, перед знаменням чи зразу пiсля нього, померло тринадцять Ольговичiв... Невже ти хочеш стати ще одною жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Iгорю, сину мiй, вернися додому! Нiякий це не сором! Тебе зупиня║ сама рука долi!.. Ромейськi, гiшпанськi, франкськi та чеськi астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями володарiв, розпоряджаються зорi. А долями Ольговичiв, як бачиш, вершить само сонце. Нi, нехтувати цим знаменням не слiд, Iгорю! Бо це рука самого Дажбога! - Вернiмося, княже! - пiдступив i тисяцький Рагу┐л. - Все вiйсько в тривозi! Поглянь, в якому сум'яттi i молодi во┐, i старi мужi! В нашi серця закрався страх се боже знамення не на добро ║сть нам! Вернiмося, княже! Загули глухо бояри i во║води - Вертаймося, княже! Перст божий застерiга║ нас! Вертаймося, щоб не було нам лиха! Iгор довго сидiв на Воронцi мовчазний, заглиблений у важкi думи. I всiм, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що вiн постарiв на добрих десять лiт. Рiзкi тiнi - чи то вiд того, що сонце пригасло, - упали на його лице i зробили його якимось чужим, суворим, потемнiлим, нiби то був п'ятдесятилiтнiй муж, хоча князевi щойно виповнився тридцять четвертий рiк i вiн, по сутi, був ще зовсiм молодим чоловiком. У вiйську почулися спочатку несмiливi, а потiм усе дужчi й дужчi голоси, в яких забринiла ледь уловима радiсть. Iгор пiдняв голову i стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зi свого ясного обличчя темну облуду! Ще тiльки невеличкий його пруг був закритий круглою заслонкою, та й вiн помiтно зменшувався. Iз Iгоревих грудей вирвалося радiсне зiтхання. Вiн почекав, поки сонце очистилося зрвсiм, а потiм натягнув поводи, пiдвiвся на стременах i голосно, на все поле, де згромадилося вiйсько, промовив: - Браття i дружино! Та║мниць божих нiхто не зна║! Бог - творець i знаменням,! всьому свiтовi сво║му! Ми ж потiм побачимо, що нам бог дасть - добро чи зло... Ви ось наполяга║те, щоб я повертав вiйсько назад. А я не можу повернути його i йти додому! Не можу! На Осколi мене чекатиме брат мiй Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо? Невже залишимо його на поталу вороговi? Нi, я цього не зроблю, хоча б усi знамення свiту стали на мо║му шляху?.. Хочу копi║ надломити конець поля Половецького, з вами, русичi, хочу голову свою зложити або ж iспити шоломом Дону!.. Вiн промовляв натхненно, голосно, i його палкi слова розносилися довкiл, долiтали аж до останнiх копiй, наповнювали серця мужнiстю, пiдносили дух, пiдбадьорили во┐в, змусили ┐х пiдтягнутися пiсля знiчення, приниження i душевного розладу, пiдняти голови i, потрясаючи списами, прокричати славу сво║му молодому войовничому вождевi. - Слава Iгоревi! Слава князевi нашому! А вiн в цю хвилину був прекрасний - Iгор! Гарцював по високому пригiрку на вороному конi, нiби й не було щойно вiдшумiлого лихого знамення, i його легкий червоний плащ майорiв за плечима на вiтрi, мов знамено. Золотий шолом блищав, як сонце, очi сяяли молодецтвом, а мiцна рука вирвала з пiхов меча i показала ним на схiд, за Донець, туди, де в землi незнанiй плинув великий синiй Дон. - Уперед, браття! До великого Дону! Вiйсько пiшло на переправу, i не було серед во┐в жодного, хто б ремствував, огинався чи непомiтно шуснув у кущi, мов останнiй боягуз. РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Iгор тiльки зовнi здавався спокiйним i впевненим у собi. Насправдi ж у його серцi бушувало сум'яття, а голова трiщала вiд тривожних думок i передчуттiв. Вiн розумiв, що без бою з половцями, бодай без коротко┐ зустрiчi з якою-небудь, хай i невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з пiвдороги додому - смертi подiбно. Вся Русь насмiхатиметься з нього! А бiльше всього на свiтi боявся вiн насмiшки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Нi, краще смерть, нiж зневага! Смерть у бою, на людях - красна! Разом з тим його глибоко вразили суворi застереження долi - спочатку кiнь пiд ним пiдбився, а потiм бог явив небесне знам