риголомшила всiх, мов грiм, вiдiбрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пiшли його два сини. Славутi довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгинi, щоб повiдомити про страшне лихо. - Де вона? Ще спить? - Де там! - махнув рукою Володимир. - Уже на валу... Вiдколи князь Iгор пiшов, вона, бiдолаха, не зна║ нi сну, нi спочинку - нi свiт нi зоря пiднiма║ться на вал i подовгу сто┐ть там, мов сновида, дивиться в той край, звiдки ма║ прилетiти ┐┐ ладо... Славута сумно похитав головою. - Не скоро прилетить... Шаблями поганих пiдрiзано йому крильця! На вал Славута вирiшив пiднятися сам. По вичовганих соснових сходах зiйшов на забороло i побачив Ярославну - в самому кутку, бiля пiвденно┐ вежi, звiдки вiдкривався неозорий кра║вид на Сейм, на широкi засеймськi далi. Там десь залягла та║мнича i хижа Половецька земля. Княгиня не помiтила його. Стояла в задумi, заломивши руки, дивилася, як виплива║ з ранково┐ iмли велике червоне сонце, як починають золотом горiти чистi плеса рiки, як тануть, розвiюючись по лугових заростях, рожевi тумани. Дивилася. Та чи бачила те все? Бiле шовкове платно з довгими i широкими рукавами вiльно спадало з плiч, невиразно окреслюючи струнку ┐┐ постать. Тут, на горi, подихав свiжий вiтерець, та вона, зда║ться, не помiчала того, - невiдривне зорила в той край, де сходило сонце. - Княгине! - тихо окликнув ┐┐ Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечi велику квiтчасту хустку, що висiла поряд, на поручнi, i повернулася на його голос. В ┐┐ очах спочатку сяйнула радiсть, промайнув подив, а потiм, коли придивилася до боярина пильнiше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце. Зблiдла. - Славуто, що? Чому ти такий змарнiлий i засмучений? Чому сам? Де князь? Славута поволi, не поспiшаючи, нiби збираючись з думками, рушив до не┐. - Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку... - Поранений у руку! I ти так спокiйно мовиш про це!.. Чому ж не йде? I що з Володимиром? - Голос ┐┐ затремтiв. - Усi князi живi, Ярославно! - Повернулися? - Нi. - Чому? - Вони в полонi. - В полонi! Боже мiй! А вiйсько? - Вiйсько теж... Однi во┐ загинули, iншi потрапили в неволю. Ярославна зблiдла ще дужче. В очах зблиснули сльози. - Однi загинули, iншi в неволi!... Так ось чому останнi днi я не знаходила собi мiсця! Ось чому люта туга тиснула менi серце. Мiй коханий ладо в полонi! Його во┐ погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! - Вона затулила обличчя долонями i заридала. Потiм, схлипуючи, витерла сльози кра║чком хустки, сiла на приступець сходiв, що вели на вежу, i якимось чужим, здерев'я-нiлим голосом сказала: - Розповiдай менi все! Все, як було! Хочу знати! Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В ┐┐ очах стояли сльози, а бiлi руки, мов ча┐нi крила, трiпотiли-тремтiли у великому збудженнi. Особливо вразило ┐┐ те, як страждали вiд спеки й безводдя люди й конi, як хмарами летiли на Iгоревих во┐в половецькi стрiли, як мучився Iгор вiд болючо┐ рани та ще бiльше вiд думки, що то вiн став винуватцем великого нещастя рiдно┐ землi. Коли Славута скiнчив свою сумну оповiдь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по ┐┐ зблiдлому обличчi, потiм раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки i неголосно, зi щемким болем затужила-заквилила: - Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дуна║вi[67], омочу бебряний[68] рукав у Каялi-рiцi, утру князю кривавi його рани на дужому його тiлi! Ой Вiтре-Вiтрило! Чому, господине, насупроти вi║ш? Чому мечеш хановськi стрiлки на сво┐х легких крильцях на во┐в мого лада? Хiба мало тобi простору вгорi, пiд хмарами, вiяти, гойдаючи кораблi на синьому морi? Чому, господине, мою радiсть по ковилi розвiяв? Ой Днiпре-Славутичу! Ти пробив ║си кам'янi гори крiзь землю Половецьку, ти нiс на собi Святославовi човни до полку Коб'якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього слiз на море рано! Ой свiтле i трисвiтле Сонце! Всiм тепле i красне ║си! Чому, господине, простерло гарячi сво┐ променi на во┐в лада, в полi безводному спрагою ┐м луки стягнуло, тугою ┐м тули заткнуло? Вона все далi простягала через забороло сво┐ трепетнi руки, мов i справдi збиралася полетiти по дуна║вi, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, нiби сво┐ми мольбами-заклинаннями хотiла допомогти i коханому ладу-князевi, i його во┐нам у ┐хнiй важкiй бiдi. Вражений Славута занiмiв вiд глибини почуттiв, що виривалися з серця цi║┐ незвичайно┐ жiнки, i довго мовчав, не знаючи, з якого боку пiдступити до не┐, а коли вона замовкла i здригнулася вiд ридання, обережно торкнувся ┐┐ лiктя, промовив тихо: - Годi тужити, Ярославно! Ходiмо! У мене зовсiм мало часу - я зараз же мчу до Ки║ва! Бо захмелiлi вiд перемоги половцi, як виводок барсiв, от-от накинуться на Руську землю, i хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сiверу... Тож хай князь Володимир готу║ться. Вона перестала плакати, ще раз глянула в iмлисту далину, що роздiляла ┐┐ з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потiм покiрно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. I Славута почав поволi зводити ┐┐ з високого путивльського валу вниз. ...I покотилася страшна звiстка про загибель Iгоревого полку по всiй Сiверськiй землi, i застогнали, заплакали люди вiд велико┐ бiди-напастi. "То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские i бисть скорбь i туга люта, яко же нiколи те не бивало во всiм Посемь┐ i в Новiгородi-Сiверьском i по всiй волостi Чернiговьской: князi iзиманi, i дружина iзимана, iзбита. I мятяхуться, аки в мотвi. Городи воставахуть i немило бяшеть тогда комуждо сво║ ближн║║, мнозi тогда отре-кахуся душь сво┐х, жалующе по князях сво┐х", - записав лiтописець. У доброму настро┐ повертався до Ки║ва князь Святослав iз сво┐х корачiвських та вщизьких земель, що на багато десяткiв, ба навiть сотень верст простяглися по верхнiй Деснi аж до Оки. Чотири полки вiдбiрних во┐в вiв вiн звiдти: два кiнних iшли правим, високим берегом - старою, на┐ждженою дорогою, а два пiших пливли разом з ним на човнах. Поспiшали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не за┐здив- проплив його вночi з надi║ю, що ранком, на снiданок, прибуде в Новгород-Сiверський, до Iгоря, i там остаточно домовиться з ним про майбутнiй похiд. Нiч була тиха, ясна. Мiж скромними, сором'язливими зорями гордо красувався мiсяць-молодик. В його срiблястому холодному сяйвi мрiли далекi веснянi береги. За кормою шумiла темна вода. Спали во┐, вiльнi вiд веслування, спали на помостi, вкрившись кожухами, молодi князi - син Володимир та Олег, а Святославовi не спалося: нили суглоби, i в головi ро┐лися думки. Зда║ться, все вiн зробив, аби наступний похiд на Дон був найбiльший з часiв Мономаха i закiнчився щасливо. Зiбрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорнi клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi║ю... Напевне, прийдуть самi, як i торiк, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пiнський, його брати Глiб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович - обидва iз смоленських князiв. Обiцяв прибути сам Давид Ростиславович Смоленський, Рюрикiв рiдний брат, який не брав участi нi в походi 1168 року, нi в походi 1184 року, вiдмовившись тим, що нездужа║... Написанi й вiдправленi з гiнцями листи у Галич Ярославу Осмомислу i в Володимир Всеволоду Юрiйовичу, князевi Володимиро-Суздальському[69] - двом наймогутнiшим володарям. Якщо вони при║днаються i пришлють сво┐ полки, тодi хай тремтить Кончак - майже вся Руська земля стане на нього! Лише опiвночi Святослав заснув. Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу. - Новгород-Сiверський! - почувся голос княжича Олега. Святослав вiдкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'яко┐ деснянсько┐ води, хлюпнув собi на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника - витерся, звiвся на ноги i глянув на безлюдний причал. "Гм, нiхто не зустрiча║, - подумалося прикро. - Невже сторожа на валу не помiтила сотень човнiв, що спiнили всю Десну?" Але тут почувся тупiт копит. З узвозу виринуло кiльканадцять вершникiв. Попереду на сiрому огиревi мчав боярин Черниш. На березi кинув поводи гридневi, швидко збiг на дощаний причал. - Княже, я радий пригостити тебе, тво┐х синiв i бояр на Горi, - вклонився вiн. - А тво┐м воям снiданок привезуть сюди. - Де ж князь Iгор? Бува, не захворiв? Черниш витрiщив очi. - А хiба князь не зна║? - Що? - Ну, як же? Минув майже мiсяць, як князь Iгор пiшов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернiгiвськими ковуями у похiд на половцiв... Святослав сторопiв. Аж вiдсахнувся, мовби вiд невидимого удару. - Як - на половцiв! Не дiждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи вiн сповна розуму? Оте║ так новина для мене! - А я гадав, князю вiдомо... Розгубленiсть, що вималювалась на обличчi боярина, свiдчила, що вiн дiйсно був глибоко вражений i збентежений. Пiдiйшли княжичi Володимир i Олег, наблизилися бояри та во║води. Вiстка про те, що скоро мина║ мiсяць, як сiверськi князi пiшли в похiд на половцiв, приголомшила всiх. - Що ж чути вiд Iгоря? - ледве спромiгся на слово Святослав. - Нiчого не чути. - А боярин Славута? Живий вiн? - Боярин Славута помчав услiд за князем Iгорем. - Як - помчав? - вигукнув ще бiльше вражений Святослав. - Та чи вони не показилися тут? Хай Iгор - вiн завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовiрно!.. - Наскiльки менi вiдомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як вiн прощався з князем та княгинею. А потiм, коли я порядкував у городi, бо князь Iгор усе залишив на мене, вiн вибiг з палат, скочив на коня i помчав услiд за вiйськом... З того часу я його не бачив. Гадаю, вiн наздогнав князя Iгоря i пiшов з ним... - Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна - вона де? Теж пiшла в похiд? - Святослав сумно усмiхнувся. - Нi, вона з дiтьми залишилася в Путивлi. Вiд не┐ були гiнцi. Святослав розвiв руками. - О боже! Дивнi дiла тво┐, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину! Вiн затулив обличчя долонями i скрушно похитав головою. Всi мовчали. Було ясно, що в серцi старого князя зараз бушу║ буря, i нiхто не наважувався розраджувати, втiшати його, а головне, нiхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душi. Нарештi Черниш порушив тяжку мовчанку. - Княже, прошу до снiданку, бо лихо лихом, а ┐сти все одно треба... - Та який може бути снiданок! - скипiв князь. - Iгор ута┐вся вiд мене, обманув мене, а я за його столом стану нинi трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернiгова! Поснiда║мо на човнах! Два днi, що пливли до Чернiгова, Святослав був сердитий i все пiдганяв гребцiв: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотiв заявитися несподiвано як снiг на голову i виказати йому все, що накипiло на душi. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на помiч Iгоревi кову┐в, а промовчав! Iгор став йому ближчий, нiж рiдний брат! Ну, що ж коли так, то й вiн не буде з ним няньчитися, потурати його витiвкам. Тепер або зi мною, або проти мене! - вирiшив Святослав. Нiхто не зустрiчав його. I справдi з'явився в Чернiгiв мов снiг на голову. В'┐здив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе! I все ж Ярослава встигли попередити. Чернiгiвський князь зустрiв старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором i вiдразу кинувся йому на груди. - Брате мiй, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тiльки знав! - схлипнув вiн, обнiмаючи i цiлуючи Святослава в обидвi щоки. - Що трапилося? Хтось захворiв? Помер? - сторопiв Святослав, вiдчуваючи, як щось обiрвалося в грудях i з серця щезли всi гiркi слова, якi вiн приготував для молодшого брата. - Нi, нi, дякувати всiм святим, усi живi й здоровi. - Так що ж тебе так схвилювало? Кажи! - Iгорiв полк загинув! А сам Iгор, поранений, потрапив до Кончака в полон! - Звiдки ти дiзнався? - Святослав вiдчув раптову слабiсть, нiби ноги пiдiгнулися. - I невже так-таки весь полк? Це ж шiсть, вiсiм або й десять тисяч во┐нiв! - Щойно прискочив Бiловолод Просович, боярин торкський, - вiн i розповiв... - Веди мене до нього! - аж крикнув Святослав. Обидва князi в супроводi княжичiв та Святославових во║вод зайшли до гридницi. ┐м назустрiч пiдвелися чернiгiвськi во║води i могути[70]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Бiловолод Просович, а коли пiдняв голову, то всi побачили в його запалених, почервонiлих очах сльози. Святослав зупинився перед ним. - Бiловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гiркий клубок, що здавив йому горло. - Княже, це був з самого початку нещасливий похiд. Сонячне знамення застерiгало князя Iгоря i всiх нас вiд велико┐ бiди, але князь Iгор не зважив на нього i повiв нас далi - аж на Сюурлiй та Каялу. У першiй битвi з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранцi побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Вiдразу був поранений у руку князь Iгор. Весь день i всю нiч ми пробивалися до Дiнця, але дiстатися не змогли. Стрiли летiли на нас хмарами спозаранку й до вечора, конi знесилiли вiд голоду й спраги, багато во┐нiв полягло в тiй битвi. У недiлю опiвднi упали знамена Iгоревi... - Де ж князi? - Усi в полонi. - А вiйсько? - Половина во┐в лягли трупом у степу понад Каялою та були пораненi, iнших похапали половцi. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побо┐ща... - А тобi? - Коли нас притисли до озера, многi кинулися вплав до протилежного берега, але i люди, i конi були такi стомленi, такi спраглi i так понапивалися води, що не могли пливти i всi потопилися. А я та ще кiлька мо┐х во┐в зумiли перепливти, заховатися в кущах i пересидiти там, поки стемнiло... Святослав важко зiтхнув: - О любi мо┐ братiя, i синове, i мужi землi Русько┐! Дав би менi бог притомити поганих, та не стримав юностi i цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскiльки ранiше ремствував я на Iгоря, настiльки нинi жаль менi Iгоря, брата мого!.. О, мо┐ синовцi, Iгорю i Всеволоде! Рано ║ста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собi слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Вашi хоробрi серця з твердого булату скованi, а в звитязi загартованi! Що натворили ви мо┐й срiбнiй сивинi? - Вiн знову заплакав, а заспоко┐вшись, махнув Бiловолоду Просовичу, щоб вийшов, i, коли той причинив за собою дверi, повернувся до Ярослава: - Брате, збирай боярську думу - будемо радитися, що нам тепер робити. - Майже всi мо┐ бояри тут, княже, а тво┐ теж, - вiдповiв Ярослав. - Ти старший - сiдай на мо║ мiсце i кажи, що нам робити, а ми послуха║мо. - Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, - погодився Святослав i зайняв чiльне мiсце за князiвським столом. Коли всi повсiдалися довкола, змiцнiлим голосом, у якому вже вiдчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: - Братi║ i дружино, замислив я цього лiта великий похiд на половцiв - аж на Дон. Та бог розсудив iнакше. Молодi, нерозумнi князi Iгор та Всеволод, ута┐вшись вiд мене, самi пiшли в степ, щоб тiльки собi слави зажити, - i зазнали страшно┐ поразки. Тако┐ ще й не бувало на Руськiй землi! Не бувало! Вся Сiверська земля залишилася оголена, беззахисна. Iгор та Всеволод вiдчинили половцям ворота на Русь! Не сьогоднi, то завтра вони будуть на Сеймi - i потече кров люду нашого, запалають городи i села... Вiн замовк i задумався. Пригнiченi бояри мовчали теж. - Що ж нам робити? - спитав Ярослав тихо. Вiн вiдчував свою провину. - Що нам робити? - перепитав Святослав i тут же твердо вiдповiв: - Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака i Кзу та iнших ханiв! Рятувати землю нашу вiд спустошення, а люд наш вiд загибелi!.. Передусiм треба захистити беззахисне Посем'я! - I як же це зробити? Якими силами? - А ось як... Мо┐ сини Олег i Володимир з двома полками, що йдуть зi мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними пiде во║вода Тудор, во┐н смiливий i досвiдчений... Зробiть там, князi, все, аби захистити ту землю! Не гайте нi хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дiтьми!.. - Слуха║мося, княже, - схилили голови молодi князi. - Ти, Ярославе, негайно збирай дружини сво┐ i стань по Острi! Жди з Ки║ва мо┐х нарочних. Може бути, що половцi, охопленi гординею пiсля перемоги над Iгорем, пiдуть не на Сейм, а на Переяслав або й Ки┐в. Швидше всього на Ки┐в! Тодi ми станемо проти них! - Добре, - вiдгукнувся Ярослав. Нинi ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турiв, у Пiнськ, у Луцьк пошлю гiнцiв, щоб iшли князi, не барячись, на допомогу Ки║ву... I зразу ж, ще сьогоднi, сам вiдправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похiд. Тепер головне - зiбрати всi сили Русько┐ землi на вiдсiч Кончаковi та його ордам!.. Iдiть усi i робiть те, що велить вам ваш обов'язок! Iдiть! * * * Любава витягла з жлукта ще гарячi, добре визоленi сорочки та спiдницi, повiсила на коромисло, пiдняла на плече i гукнула в розчиненi дверi хатини: - Мамо, я до рiчки! Поперу бiлизну! З хати долинув материн голос: - Iди, доню... Та будь обережна - не впади в воду, бо кладка ще вiд батька залишилася - стара i хистка вже! Вони вже звикли одна одну називати матiр'ю i донею, i були радi, що мiж ними установилися такi приязнi, родичiвськi вза║мини. З дверей вибiг Жданко. У вибiлених на сонцi полотняних штаненятах, що трималися на шлейцi, перекинутiй через плече, у такiй же сорочечцi, бiлявочубий та синьоокий, вiн скидався на тендiтного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зi стрiлки. - I я з вами на рiчку! - гукнув з порога i застрибав на однiй нозi. - А бабуся пуска║? - Пуска║, пуска║! Вона году║ Настуню, бо та маленька... А я сам по┐в! Я вже великий! Любава усмiхнулась i подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цi║┐, по сутi, чужо┐ ┐й дитини! - Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у рiчку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! I ми всi будемо плакати! - Я не пустуватиму! Я слухняний! - гукнув зрадiлий Жданко i вистрибом пустився по стежинi. Кладка була справдi стара, почорнiла, хистка i на два чи три пальцi покривалася водою. Однак прати на нiй було зручно. Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сiть, та липовий ковшик - вичерпувати воду. Вiдколи Ждан пiшов у похiд, сто┐ть човен без руху - чека║ на свого господаря. Склавши в нього бiлизну, Любава заходилася прати. Жданко бiгав понад берегом - ловив прудкокрилих метеликiв. Сонце пiдбивалося все вище й вище. Скоро й обiдати пора!.. Та раптом вiдчайдушний жiночий крик струсонув i сонячну тишу, що зависла над Сеймом i над левадами, i все навкiл: - Людоньки-и! Половцi!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав iз Любавиних рук. Дiвчина глянула на село i завмерла вiд жаху: з трьох бокiв його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлiвах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тiкали в поле чи до рiчки, в левади чи в лiс, одних в'язали, iнших убивали, тягнули все, що потрапляло пiд руку, виганяли з повiток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимiв другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо... Всюди крики, тупiт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогiн поранених, чоловiчi прокляття... Жданко зiщулився, притулився до Любавиного колiна голiвкою i тремтiв, мов перелякане пташеня. - Менi страшно! Вона теж боялася. Страх скував ┐┐ серце льодяним панциром, а потерплi ноги мов прикипiли до землi. Щось подiбне вона вiдчула торiк у Глiбовi, коли на нього несподiвано напали сiверяни. Жданкiв голос вивiв ┐┐ з остовпiння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матiр. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половцi нагрянуть i до них! - Мамо! Варю! Тiкайте сюди! У леваду! - гукнула вона щосили. Та ┐┐ голос розтанув, загубився у страшному гвалтi, що охопив усеньке село. Тодi вона кинулась бiгти - i враз зупинилась. Хiба встигне? Ген на ┐хн║ подвiр'я заверта║ один чужинець, другий, третiй... Вриваються в хатину... Чу║ться приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там дi║ться!... Невже i мати, i Настуня вже мертвi, загинули? Вона переводить погляд на Iванове обiйстя. Звiдти долiта║ несамовитий крик Варi: - Дiтоньки-и! Половець тягне ┐┐ за коси, вона пруча║ться. Тодi вiн б'║ ┐┐, мов скотину, ногою в живiт, в'яже сирицею руки.. Любава хапа║ Жданка, хоче занести його за кущi, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос i кричить щосили, пронизливо: - Мамо-о! Половцi почули той дитячий крик, побачили Любаву i Жданка. Один з них вiдразу ж метнувся вниз, до рiчки, швидко зачеберяв сво┐ми викривленими ногами, що зви кли до верхово┐ ┐зди. На ходу ладнав лука... Любава iз Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили вiдштовхнулась вiд берега. На той бiк! В очерети! До лiсу! Швидше! Швидше! Тiльки там можна сховатися вiд хижих людоловiв! Яка, одначе, широка рiка! Як поволi пливе човен! А половець уже збiга║ в леваду, пiднiма║ лука, цiлиться. Стрiла плюха║ться в воду зовсiм недалеко - за кормою. Половець вищирив зуби, регоче i наклада║ другу стрiлу. Вiн упевнений, що влучить! Швидше! Швидше! Вона упира║ться бовтом у дно - раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стiна очеретiв. Чи ж устигне? Стрiла цвьохнула над вухом, опекла плече. - Тетю Любаво! У тебе кров! - кричить Жданко, показуючи на бiлий рукав, що почав червонiти. Та думати про це нiколи. До кущiв, до заростей зовсiм недалеко - десять крокiв, п'ять... Вона огляда║ться. Половець усе ще регоче i наклада║ третю стрiлу. Ну, кiнець! Тричi долю не випробовують! Але тут човен iз шелестом розсува║ високий очерет i хова║ться в густих його заростях, а через мить упира║ться в твердий берег. Любава хапа║ на руки Жданка i, прозидираючись крiзь жовто-зелений верболiз, бiжить лiсом. Бiжить, не вiдчуваючи болю нi в плечi, нi в босих ногах, що ступають по колючiй глицi, натикаються на сухе гiлля та пеньки, нi в обличчi, по якому шмага║ ялинове вiття... Бiжить до знемоги... I коли вже вiдчула, що останнi сили залишають ┐┐, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тiльце хлоп'яти i безсило заридала... * * * В той час, як хан Кза iз синами Романом та Чуга║м, зятем Костуком та сво┐ми прибiчниками плюндрував обидва береги Сейму, поволi наближаючись до Путивля, Кончак, роздiливши сво┐ сили на кiлька загонiв, напосiвся на Посулля i винищував тi поодинокi селища й городки, якi уцiлiли вiд попереднiх нападiв або зусиллями Володимира Переяславського були вiдбудованi. Терьтробичi спалили П'ятигiрцi, Тарголовичi - Лукiм'я, Токсобичi дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичi приступом узяли мiцний кснятинський городок, а ктебичi винищили все, що було живого, мiж Щеками i Сенчою. I тiльки сам Кончак забарився пiд Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це мiцний горiшок - не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичiв та Колобичiв. Посадник Мотига стояв на заборолi i дивився вниз, на берег Сули, де спiшувалися свiжi половецькi загони. Був вiн заклопотаний, сумний. За чотири днi облоги i безперервних бо┐в на валах схуд, змарнiв, очi запали, почервонiли вiд безсоння, борода скошлатилася, а рудi вуса пiдгорiли, коли гасив пожежу, i з двох бокiв пiдковою охоплювали мiцно стиснутого рота. Причому один кiнець ┐х був довший, а другий, бiльше присмалений, коротший, i вiд того обличчя здавалося скривленим, нiби болiв зуб чи пiдпухла щока. - Що, брате Мотиго, сунуть поганцi? Тепера нам непереливки будуть? - прогув у нього над вухом Кузьмищiв голос. - Бачу, бачу... Що ж робити? Кузьмище тихо пiдiйшов i став поруч. Вiн теж змарнiв. Воронячим гнiздом стирчав на всi боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов лiс, бородище, як i вуса Мотиги, присмалилося на вогнi i позакручувалося порудiлими баранчиками. - А що робити - триматися! - вiдповiв Мотига. - Скiльки сил наших стане!.. Iншого виходу в нас нема║! - I я так думаю... От тiльки чи довго протрима║мося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися - вони, зда║ться, вiдразу пiдуть на приступ! Га? Кузьмище показав рукою вниз. Половцi справдi заворушилися. Однi погнали коней на луг, а тi, що лишилися, - не менше двох тисяч, - почали здиратися по крутому схиловi до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу. - А йдуть, клятi! - I Мотига раптом загукав охриплим голосом: - Браття! Пильнуйте! Знову почина║ться!.. На забороло! На забороло! Вiн залишився на схiдному валу - вiд Сули, а Кузьмище прудко побiг до ворiт. Там було найбiльш небезпечне мiсце, бо коли зi всiх бокiв городище оточували глибокi яри та урвища, бiля ворiт, вiд материка, його вiддiляв лише сухий рiв. У городищi тривожно сурмили труби. З усiх усюд до валу зiбралися лубенцi. Вони несли луки-самострiли, довгi дерев'янi вила-дворiжки, щоб вiдштовхувати драбини нападаючих, лозовi кошелi з пiском та землею, щоб засипати ┐м очi, розтоплену смолу та окрiп... Чоловiки ставали до бiйниць, жiнки, пiдлiтки й старi подавали ┐м усе, що потрiбно для оборони. Навiть пораненi, хто ще почувався на силi, брали списа чи сокиру i ставали в ряди захисникiв. Всюди дiжки та цебри з водою, щоб гасити пожежi. Лубен в котрий раз готувався дати вiдсiч вороговi. Кузьмище пiднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячi половцiв оточували городище - i понад ровом, i по горi, i по яру, що зразу стрiмко падав у кiнцi рову, i по широкiй i глибокiй долинi, де текла Луб'янка, i попiд Нижнiм валом побiля Сули... За ровом, на високому горбi, стояв гурт вершникiв - ханiв та ханських охоронцiв. Серед них горбатилася могутня постать великого хана. Кончак! Його Кузьмище впiзнав вiдразу, хоча й минуло кiлька рокiв, як разом з князями гнався за ним та за Iгорем вiд Щекавицi аж до Днiпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий бiля берега, не проливали б нинi лубенцi свою кров, не всiвалася б Переяславська укра┐на трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило! Сонце опускалося на захiд i, визираючи з-за ханських спин, слiпило Кузьмищевi очi. Хитрий гаспид - Кончак! I тут усе обмiркував! I сонце, заслiплюючи очi русичам, допомага║ йому! Кузьмище застромив за пояс бойовий топiр, взяв до рук важкого довгого списа. - Ну, братця, стiймо крiпко, бо чи так, чи iнак - все одно смерть! Зараз почнеться! Нiби вгадуючи його думки, Кончак пiдняв руку i подав знак до наступу. На приступ ринули тисячi воякiв. Вони, мов мурашки, лiзли по крутих схилах нагору, пускали стрiли з прив'язаними до наконечникiв палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Тi, що ринули через рiв, несли з собою довгi штурмовi драбини. I над усiм лунав протяжний грiзний рев - а-а-а!.. В городищi спалахнули пожежi, ┐х гасили жiнки й дiти. По всьому околу городища, де вал здiймався над крутими схилами яруг, половцi зумiли пiднятися лише до пiднiжжя валу, а в багатьох мiсцях взагалi не пiднiмалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стiнах? Вони тiльки запускали вгору стрiли з палаючою смолою, сподiваючись пiдгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусiв жаху i щоб тi, перебуваючи в постiйному страховi, не мали змоги перекидати пiдмогу туди, де вона потрiбна. Зате бiля городо сько┐ брами зав'язалася люта сiча. Хоча степовики не були навченi штурмом брати укрiпленi городи i неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях i, користуючись цим, все лiзли i лiзли на заборола, мов сарана. Кузьмище ледве встигав зi сво┐ми людьми вiдштовхувати драбини i скидати з заборол тих найспритнiших, яким пощастило задертися нагору. Вiн носився по дощатому помосту, як буря, i його громовий голос лунав усюди, де було найважче. - Тримайтеся, братця! Тримайтеся! - пiдбадьорював во┐в. - Половцi видихаються! Уже всi драбини лежать унизу потрощенi! А без драбин ┐м не залiзти на вал! Та й вечiр незабаром - i ми матимемо передишку! Сонце справдi Щоцвидко сiдало за далекий небокрай. Ще година-друга - i стемнi║! Розумiв це i Кончак. Коли стало ясно, що захисникiв на заборолах так просто не дiстати i що вони, незважаючи на великi втрати, i не думають здаватися, вiн наказав пустити в дiло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стiнобитний пристрiй - важка дубова колода, яку на арканах, на вiжках та обротьках несли пiвсотнi дужих воякiв. Простий, але небезпечний. Во┐ни перетягли його через рiв i поволi наближалися до ворiт. Ще сотня воякiв iшла поряд i щитами закривала i товаришiв, i себе вiд руських стрiл. Кузьмище вiдразу зрозумiв, яка це велика загроза - цей порок - для ворiт, i для городища, i для лубенцiв. - Братця, стрiляйте! Та стрiляйте не поспiшаючи! Цiльтеся не кваплячись! В ноги, в руки - куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидiв! - гукав вiн, а молодому довгов'язому кметовi, що трапився поруч, наказав: - Бiжи хутко до посадника Мотиги - нехай бере сотню чи й двi людей i мчить не гаючись сюди! Та хай захопить мiхiв i заступiв - закладати землею ворота! Бiжи! Жiнкам звелiв нести i тягти до ворiт усе, що згодилося б для цi║┐ мети: дошки, плахи, кошелi з землею, лави, столи, рогачi, вози, засiки, кадуби - все, чим можна загатити, забити велику дiру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубовi, обкованi залiзними шпугами ворота. - Давайте сюди окрiп! Пiдiгрiйте смолу! Наливайте ┐┐ в горщики, в глечики, в череп'янi кухлi! Щоб трiскалися на головах тих нечестивцiв! Несiть усе, що можна пожбурити на них, - камiння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе - навiть одяг, постелi, сiдла... Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тi║ю колодою! I полетiло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищi. А тим часом Мотига з сотнею во┐в закладав ворота мiхами з землею, i незабаром тут виросла важка i мiцна загорожа... Коли уже в сутiнках, незважаючи на втрати, половцi розтрощили дубовi бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стiну. Хан Туглiй, що керував наступом, кинувся до Кончака - що робити? Кончак скрипнув зубами, вилаявся i наказав знiмати облогу. I так вiн згаяв тут скiльки днiв! А попереду ж новi бо┐ - Переяслав, Ки┐в! Що цей Лубен! Вiн вiзьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Ки┐в, цей горiшок сам упаде йому до рук! Ой-бой! Уранцi лубенцi висипали на вали i з подивом i радiстю побачили, як величезне половецьке вiйсько, здiймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захiд. Важко було повiрити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кiлькох сотень воякiв i чимало даремно згаяних днiв. Кузьмище змахнув з ока сльозу, згрiб друга Мотигу у ведмежi обiйми i радiсно загукав: - Вистояли, братику! Вистояли, мат-терi його ковiнька! * * * Кончак iшов на Русь швидко, а чутка про нього летiла ще швидше. Люди кидали все i тiкали в лiсовi нетрi, в непрохiднi болота, в глибокi яруги, ховалися за високими валами найближчих городiв та острогiв. Переяслав переповнився вiйськовим i невiйськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремiсники, огнищани, купцi брали мечi, списи, луки, щити i ставали на заборола. Сам Кончак iде! Всi готувалися до зустрiчi з жорстоким, безпощадним ворогом. I все ж поява половцiв, якi в недiлю вранцi мов чорна хмара посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто бува║ в подiбних випадках, i несподiваною, i приголомшливою. Всi - вiд старого до малого - висипали на вали i вжахнулися: нiколи ще не приходили степовики такою силою! Розумiючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не вишмигне, Володимир Глiбович поспiшив послати гiнцiв до Святослава, Рюрика i до всiх князiв: "Се половцi у мене - а поможiте мi!" Гiнцям вiдчинили Ки┐вськi ворота - i найбистрiшi князiвськi скакуни вихором понесли ┐х у рiзнi боки до Днiпра: до Ки║ва, до Трипiлля, до Iвана[71], Чучина[72], Канова, де, напевно, не сьогоднi, то завтра, як повiдомляв Святослав, стануть вiйська для оборони того берега. А половцi все сунули, каламутячи копитами свiтлi води Трубежу, i поволi охоплювали весь город зi всiх бокiв. Володимир Глiбович обняв княгиню Забаву, мов хотiв захистити вiд бiди, i з гiркотою вигукнув: - Ну, от, удружив Iгор! Не дiждався, щоб сукупно з усiма пiти в Поле! I свою силу погубив, i на нас погибель навiв!.. Бiдна укра┐на Переяславська! I знову ти розплачу║шся, як не раз бувало, за чужi грiхи! I знову пролл║ться невинна кров люду твого! Прокляття! - А може, i нема Iгорево┐ вини в цьому? Може, Кончак i без того посунув би на нашу землю? - висловила сумнiв княгиня Забава. - Нi, княгине, зараз в усьому, що ско┐лося на нашiй землi, князь Iгор винен, - пiдтримав Володимира Глiбовича боярин Шварн. - Це вiн вiдкрив ворота половцям на Руську землю! Надвечiр Кончак обложив Переяслав зi всiх сторiн, а рано-вранцi розпочав сильний обстрiл городських заборол звичайними i запалювальними стрiлами. Сухе дерево займалося швидко, i в багатьох мiсцях спалахнули пожежi. ┐х заливали водою. На валах появилися першi вбитi та пораненi. Особливо сильний натиск вчинили половцi на острог, що захищав Ки┐вськi ворота. В ньому зачинилася хоругва стрiльцiв, i вони були Кончаковi як бiльмо на оцi, - не давали змоги наблизитись до найбiльш вразливого мiсця, де вiн сподiвався добитися успiху. Кончак кинув на нього орди Туглiя, колобицьких та терь-тробицьких ханiв. Тi пiшли на приступ. Спочатку обложенi в острозi успiшно вiдбивались, та перед вечором сили ┐хнi пiдупали. - Шкода витязiв! Треба рятувати! - занепоко┐вся Володимир Глiбович. - Коня менi! Вiдчинiть ворота! Молодша дружина, за мною! Iвашко пiдвiв йому коня. Поблискуючи золотим шоломом i золотими стременами, князь вирвався з ворiт на чолi невелико┐ дружини i щодуху помчав до острогу. Туглi║ва орда не витримала несподiваного удару i сипонула врозтiч. Туглiй у штовханинi ледве не впав з коня - його пiдтримав Трат, що випадково був поруч. - Вiдчинiть ворота! Виходьте до нас у поле! - гукнув князь обложеним. - Та швидше! Кожна хвилина дорога! Ворота розчинилися - i з них ви┐хало сотнi двi вершникiв. Багато хто вiв на поводi запасних коней з пораненими. - Вiдступа║мо до Ки┐вських ворiт! Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимiв, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглiй, оговтавшись вiд переполоху i холонучи вiд страху, що цей переляк не залишиться непомiчений Кончаком, завернув орду i вдарив на переяславського князя Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Вiн незграбно скакав на сво║му миршавому соловому нонi i, пiддаючи собi хоробростi криком, потрясав важким ханським списом. Бiдак з бiдакiв, вiн добровiльно зголосився пiти в похiд, щоб чим-небудь поживитися в землi урусiв. Як пастух ханських табунiв та стад, мiг i не йти, однак Туглiй не заперечив i вiдразу погодився взяти з собою, навiть зброю порядну дав. Трат був щасливий Не знав вiн, що цим щастям мав завдячувати ханшi Настi, яка давно вже протурчала хановi вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловiка подалi i щоб Рута хоч на якийсь час зiтхнула вiльнiше. Трат скакав поряд з усiма, кричав, розмахував списом i вiдчував у животi якийсь непри║мний холодок. Вiн був добрим чабаном i неабияким вершником, але давно вже не ходив у походи i зi страхом думав тiльки про те, як би щитом захиститися вiд урусько┐ стрiли i не впасти з коня. Бо хто у такiй круговертi падав на землю, той уже не пiдводився нiколи. Ось передня лава половцiв зiткнулася з переяславцями, i Трат зовсiм несподiвано для себе побачив перед собою багато одягненого вершника - у харалужнiй кольчузi, золотому шоломi, з легким червоним плащем за плечима, що розвiвався, як знамено, i довгим двосiчним мечем у мiцнiй руцi. Князь! Уруський князь! Якщо зараз Трат не зляка║ться i настромить його на списа або вiзьме в полон, то прославиться на весь Дешт-i-Кипчак i стане багатим чоловiком. Трат направля║ вiстря свого довгого важкого списа прямо в груди князевi. А що йому було робити? Праворуч i лiворуч вiд нього - суцiльна лавина во┐нiв, позаду - ще бiльше. Куди дiватись? Тiльки вперед! I хай великий Тенгрiхан допоможе йому! Та в останню мить Трат зажмурив очi, спис похитнувся i, замiсть того щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але в сiдлi утримався. А Трат з неймовiрним страхом раптом побачив збоку вiд себе молодого уруського во┐на з високо занесеним мечем - то був Iвашко - i ще почув важкий посвист того меча. I тут свiт перевернувся в його очах. Обидвi його витягнутi наперед руки - лiва, що тримала повiд, i права, що тримала списа, - вiдсiченi тим мечем по самi лiктi, упали на гриву коневi, а звiдти провалилися кудись у безвiсть. Це було останн║, що вiн бачив у сво║му життi, - сво┐ вiдсiченi закривавленi руки. Потiм вiн уже вiдчував якийсь час, як сповза║ з сiдла, пада║ в темну яму, де несамовитi кiнськi копита рвуть його тiло, трощать кiстки. Потiм вiн зник. Зник навiки, втоптаний у чужу землю, багатством яко┐ так хотiлося йому поживитися... Незважаючи на рану, Володимир Глiбович бився затято. Не один раз його меч падав на голови ворогiв, що, привабленi блиском золотого шолома, оточували його все тiснiше i намагалися дiстати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Iвашко, билися ще десятки юних витязiв, що мечами, щитами i власними тiлами затуляли свого князя вiд чужинських шабель i списiв. Та сили були нерiвнi. Все рiдiли i рiдiли ряди Володимирових охоронцiв. Другу рану князевi половцi нанесли теж списом - у спину, пiд праву лопатку. Вiн схитнувся, але в сiдлi утримався, лише перекинув меча у лiву руку. На валах, бiля Ки┐вських ворiт, зчинився крик. - Нашi знемагають! - Князь поранений! - Допоможiмо ┐м! Допоможiмо! Во║вода Шварн стрiмголов скотився з заборола вниз, скочив на коня. - Дружино, за мною! Виручимо князя! Вперед! Двi тисячi кiнних во┐в вимчали з Переяслава як вихор i всi║ю сво║ю залiзною силою вдарили на половцiв, що оточили князя i його невелику дружину. I прорвали кiльце. I вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третiй удар, найсильнiший, хтось iз нападникiв нанiс йому в груди, i князь упав на руки кмета Iвашка. - Це смерть моя! - прошепотiв вiн, спльовуючи кров'ю. - Iгор доконав мене! Вiдступаючи з бо║м, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжi палати, поклали на лiжко. Лiкарi i знахарi поспiшали вже з полотном, зiллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цiлувала його зблiдле обличчя, гладила густого сплутаного чуба[73]. В кутку, стримуванi нянями, голосили малi дiти. А вiн прикликав до себе Шварна i прошепотiв, стримуючи стогiн, що рвався з грудей, i витираючи криваву пiну з уст: Во║водо, вручаю тобi долю княгинi, i дiтей мо┐х, i всього Переяслава... Бийся до останнього, скiльки сил тво┐х стане, на валах! У поле не ви┐зди i ворога в город не впускай!.. Князi виручать нас... Повиннi виручити, бо ми ж тут i ┐х захища║мо... На них уся надiя наша!.. * * * А що ж князь Iгор? Всi днi пiсля Каяли вiн був мов сам не свiй, мов закам'янiлий. пв, пив, перев'язував рану, розмовляв, але i сам вiдчував, i всiм, хто жив з ним разом, здавалося, що то не вiн, а якийсь iнший, мертвий душею чоловiк. Видно, там, на Каялi, йому було завдано рани не тiльки в руку, а передовсiм у серце, в душу, i якщо рана на руцi швидко загоювалася i вже майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожно┐ хвилини вiн усе бiльше роз'ятрював, розвереджував власним