Володимир Малик. Фiрман султана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША НА КАТОРЗI 1 Каторга - успадковане турками новогрецьке слово, що означа║ загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в кра┐нах Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та злочинцiв, засуджених до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж з'║днували одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими в кайдани ногами i примкнутим до кормово┐ i носово┐ перегородок мiцними хитромудрими замками. Тут, пiдстьобуванi батогами наглядачiв, веслярi беззмiнне сидiли бiля важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали вiд виснаження i хвороб. Не було страшнiшо┐ неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ║вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання. До весла невiльники були прикованi по тро║: скраю вiд проходу - Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Во┐нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку. Так ┐х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма║ найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком. Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено┐ в морськiй водi бичачо┐ шкури. Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше. Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав: - Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай! Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ║ сили в руках - греби! Iнакше... Свистiв над головами гребцiв гарапник i гаряче опiкав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належно┐ старанностi. Наглядач був невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз скуштував безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити вiльнiше i ситiше життя, намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що примушував сво┐х колишнiх товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало вiд поту: сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi для невiльникiв ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали люки, крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря. Абдурахман змахнув з лоба краплини ┐дко┐ вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i дотепна вiдповiдь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмiшка. - А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смi║шся?.. О нi, ти в мене працюватимеш як слiд! - зарепетував наглядач i кiлька разiв шмагонув невiльника по плечах. Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора здригнувся. В очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i всi, навiть мiцнiше, бо мав набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби, що багато часу провели бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, вiн, скiльки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотiли кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, - вiн вiдлетiв назад i мiцно стукнувся головою об стiнку. Це сталося так несподiвано, що невiльники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд. Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом. Потiм застогнав i розплющив очi. Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався пiдвестися, але нiяк не мiг i тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима. - На бога, Арсене, що ти наробив! - вигукнув вражений Спихальський i настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. - Вiн же, холера ясна, тебе заб'║ ниньки! Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах. Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумiв, що треба охолонути, заспоко┐тись i щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'║, засiче гарапником до смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому в голову. Та й що тут придума║ш? До того ж вiд лютi й хвилювання перед очима все ще плавали червонястi кола. Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною об стiну, звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося i чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й досi гули джмелi. Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника. Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закiнчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби. - Гяурський пес! Невже ти гада║ш, що аллах дарував тобi безсмертя? Ти жорстоко помиля║шся! Твоя смерть - на кiнчику мого гарапника, нещасний! - зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору. - Ось тобi! Ось тобi! Ма║ш!.. Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i Во┐нов зчинили крик. До них при║днались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами, бо тут були люди з усiх кiнцiв неосяжно┐ Османсько┐ iмперi┐ та з багатьох сумiжних кра┐н. - Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? - почулося з корми. - Ти забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай - настане i для тебе чорний день! - Скажений вiслюк! - Негiдник! Чума б тебе забрала! - Стамбульський злодюга! Розбiйник! Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще бiльше розпалювала його, i вiн, оскаженiвши, бив Звенигору смертним бо║м. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупiт багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз. - Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? - розлiгся гучний владний голос. - Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову! Абдурахман вiдскочив од Звенигори, виструнчився, зiбгавши в руцi гарапника. З обличчя враз злетiв вираз скажено┐ лютi. Натомiсть усi побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу. - Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику капудан-паша Семестаф, - пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. - пх пiдбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову! Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори. Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i зупинився перед Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з сивуватою бородою i красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть шрам, що червонiв на щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги. - Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей скот працювати як слiд? - похмуро запитав паша Семестаф. - Я саме цим i займався перед вашим приходом, найяснiший пашо, - вклонився Абдурахман. - Але цей гяур ударив мене в обличчя. Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi чи теплоти, - так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати. - Бунт на кораблi кара║ться смертю. Та не станемо ж ми непокiрливого вiслюка карати на горло, - досить для нього кiлькох ударiв гарапника! Тож усипте цьому негiдниковi так, щоб порозумнiшав, але мав силу тягнути весло. В морi менi потрiбнi гребцi живi, а не мертвi! Та невiльник, на подив пашi, випростався, високо пiдняв голову i доброю турецькою мовою сказав: - Шановний паша помиля║ться, вважаючи мене за вiслюка. Хоч я сьогоднi раб, та все ж не втратив людсько┐ гiдностi, як оця свиня Абдурахман! Тому я волiю краще померти, нiж зносити незаслуженi знущання! Капудан-паша з неприхованою цiкавiстю глянув на невiльника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очi, почувши добiрну мову брудного гяура. - Ти турок? - спитав паша Семестаф. - Як ти тут опинився? - Я купець, ваша милiсть. Мене пiдступно схопили мо┐ вороги i завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовiрного, вiд якого вiдступиться аллах, хай славиться його iм'я! - Як тебе звати? - Кучук, ефендi. Iбрагiм Кучук, купець i син купця, а тепер - раб нашого найяснiшого падишаха, хай живе вiн десять тисяч лiт! - Гм, це цiкаво, - буркнув паша Семестаф. - I багатий твiй батько? - Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний дракон", i поставити на нього гребцiв. - О! - вирвалось у пашi. - Чому ж вiн не викупив тебе? - Вiн не зна║, де я подiвся. А я не можу подати йому звiстки про себе. Як паша догаду║ться, в мо║му становищi це нелегко зробити. До того ж мiй батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистанi, в мiстi Кам'янцi, пiд мурами якого наш звитяжний хондкар[2] уславив себе невиданою вiкторi║ю над невiрними. Звенигора хотiв зацiкавити пашу можливiстю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою - забезпечити собi його заступництво перед Абдурахманом, який пала║ бажанням засiкти невiльника. Звичайно, рано чи пiзно цей обман викри║ться, i тодi паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутн║ мало турбувало козака. Головне - уникнути небезпеки зараз. А що буде через рiк чи два, Звенигора не хотiв i думати. - Ну, ось що, ага Кучук, - сказав паша, - ми пливемо в Килiю, i там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звiстку тво║му батьковi. Хай старий готу║ грошi. Однак до того часу, поки я напевне не дiзнаюся, що за тебе дадуть, ти сидiтимеш бiля весла i гребтимеш нарiвнi з усiма. Якщо ж проявлятимеш непокiрнiсть, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чу║ш, Абдурахмане? - Чую, ваша милiсть, - зiгнувся в дугу наглядач i спiдлоба зловтiшно глипнув на невiльника. - А тепер за роботу, негiднi свинi! - раптом закричав паша. - Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твiй гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слiд? Абдурахман нiби чекав такого наказу. З високо пiднятим гарапником вiн кинувся до веслярiв. Удар! Ще удар! - За весла, проклятi гяури! За весла! Невiльники поспiшно почали гребти. Кожен намагався ухилитися вiд дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного - всiх почастував, окрiм Звенигори, котрого боявся поки що чiпати, не знаючи, як подивиться на це паша. 2 Днi були тяжкi, а ночi ще тяжчi. Короткий час вiдпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла пiд вiтрилом, якщо дув попутний вiтер, невiльники проводили тут же, на широких лавах. Стомленi нелюдською працею, голоднi, вони довго не могли заснути, - стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю. Звенигору вночi мучили кошмари, обсiдали чорнi думи. Кiлька ночей пiдряд йому снився Гамiд. Страшний, брезклий, з перекошеним вiд лютi обличчям, з виряченими очима, вiн тримав у руцi розпечений до бiлого залiзний прут i цiлився ним козаковi прямо в очi... Прив'язаний вiрьовкою до дерева, Звенигора не мiг нi втекти, нi вiдвернутися. Гострий прут, з якого вiялом бризкали голубi iскри, все ближче, ближче пiдсувався до нього. Вже пашить з нього жаром - ось-ось вiн увiп'║ться в око, i настане вiчна пiтьма! Козаковi чоло рясно всiялося потом. Вiн хоче скрикнути - i не може. Всi м'язи напружилися, вiрьовки врiзалися в тiло... I в останню мить, коли залiзо, зда║ться, от-от штрикне в око, вiн прокида║ться. Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропiння i стогiн невiльникiв. Звенигора полегшено зiтха║, витира║ рукавом чоло i вдивля║ться в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силку║ться заснути знову, але не може. В головi ро║м в'ються думки i спогади. Вiн згаду║ матiр, сестричку Стеху, дiдуся, якi, напевно, вже втратили надiю побачити його живого, згаду║ Златку... Та чи║ б обличчя вiн не уявив, якi б картини минулого не спливали перед ним, вiн не мiг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останнi роки життя на каторзi? Невже не трапиться щасливо┐ нагоди втекти? Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришiв, пiдводиться, сiда║ на лавi i почина║ перебирати в думцi всi можливi варiанти визволення. Нападуть на судно запорожцi - захоплять його. От i вiльний... Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять рокiв - i, врештi, не дiждавшись, загинути у вiдча┐? Можна використати Сiркове золото... Але як? Паша Семестаф дiзна║ться - просто вiдбере! Пропаде пояс iз монетами нi за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволi Спихальський i Роман. А такого вiн i в гадцi не ма║. Якшо визволятися, то тiльки разом! Перебити сторожу i захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити - нiяко┐ можливостi. I передусiм через цi проклятi кайдани i ланцюг, на який ┐х нанизано, як тараню на шворку. I все ж вiн розумiв, що ║диний шлях до визволення - перерiзати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений помiж закованими ногами веслярiв, чорною змi║ю звива║ться попiд лавами i не дозволя║ жодному невiльниковi вiдступити вiд свого мiсця далi нiж на один крок. Звенигора в темрявi намацав кiлька його ланок, пiдняв, поклав на колiна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Сiчi було вдосталь, - ┐х виковували в кузнях для рiзних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити. Та як? Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим. Що ж робити? Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг на обидвi руки i щосили рвонув... Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося з його даремних потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi сво║┐ на┐вностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву. Та думки точать мозок, мов шашiль дерево. От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, - ним би можна було поволi перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег невiльникiв не пускають. Нiхто з туркiв тако┐ послуги тобi не зробить... Тож годi тiшити себе марною надi║ю! Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу собака й накинувся на жебракiв, що зайшли на подвiр'я. Арсен був тодi хлопчаком, але й досi пам'ята║, як могутнiй гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, вiдбиваючись вiд пса палицями. Батько вибiг з майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби ┐х вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп. - Сильний наш Циган, - сказав тодi малий Арсен. - Не в силi справа, - вiдповiв батько. - Глянь-но сюди - бачиш? - I показав обривок ланцюга. Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'║днання так перетерлися за довгий час, що були не товщi капустяного листка. - Чи ти ба! - здивувався тодi вiн. - Таке мiцне залiзо - а перетерлося... - Час i залiзо пере┐да║, сину, - вiдповiв батько i вiдбив молотком скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки. В той час Арсен так i не зрозумiв, як то час пере┐да║ i залiзо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i миттю пiдхопився з лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв: - Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала! - Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? - очамрiло спитав Спихальський. - Але ще ж рано, псякрев! Звенигора затулив йому рота. - Тс-с-с, пане Мартине! Думка ║ цiкава! Чи не хотiло б товариство послухати? - Най його мамi стонайцять болячок, то для того треба чоловiка розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи. - Нишкни, пане Мартине! - прошепотiв з кутка Роман. - Дай послухати! Кажи, Арсене! Звенигора нахилився, прошепотiв: - Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але ми ма║мо бути готовi до не┐. Що я маю на увазi? Ми повиннi та║мно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це ║дина наша надiя, ║диний шлях до волi! I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки. - Як, Арсене? Ти ма║ш якесь причандалля? - Нi, друзi, нiякого причандалля я не маю... Але наше терпiння i залiзо пере┐сть! Будемо терти одну ланку - залiзо об залiзо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примiтили, як окремi ланки стираються так, що ┐х дужi козарлюги, як ми з вами. могли б легко розiрвати? - Ланцюг перетерти? - розчаровано прошепотiв Спихальський. - О матка боска! - Не за день i не за два, пане Мартине! Може, за пiвроку чи й за рiк... Ма║ ж залiзо колись пiддатися нам!.. А врештi, що ма║мо робити? Сидiти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га? Спихальський промовчав. А Роман, напираючи по-тульському на "а", швидко заговорив: - Iншого виходу у нас справдi нема! I чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогоднi! Негайно! Я згоден цю нiч не поспати - буду до самого ранку працювати! Та ще як! I самого чорта перетру!.. А наступну нiч Звенигора, а там - ти, пане Спихальський... Отак i чергуватимемось... Чи як? - Дiло кажеш, Романе, - схвалив Звенигора. - Працюватимемо тiльки вночi. - Як же нам впiзнати поночi ту ланку, що ма║мо терти? - спитав Спихальський. - Чей же не кошачi очi ма║мо? - Е, якби тiльки ця перешкода була найважча, - промовив Звенигора. - Зав'яжемо на сусiднiй ланцi стьожку якусь - от i мiтка! - Й одiрвав вiд шаровар вузьку смужку. 3 Минуло лiто. Непомiтно прийшла осiнь з рвучкими пiвнiчними вiтрами i надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривiтне. З його поверхнi зникла при║мна голубизна, що милувала око, - натомiсть дедалi частiше схоплювалися пiнистi буруни, i важкi бризки залiтали на палубу до гребцiв. Невiльникам дали старi дiрявi каптани та бешмети. Але вони не рятували вiд холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, i веслярi безперервно бухикали - аж надривалися. "Чорний дракон", як i iншi турецькi вiйськовi кораблi, все лiто й осiнь снував мiж Стамбулом i фортецями в гирлах Днiпра, Днiстра та Дунаю. Туреччина вела велику вiйну проти Росi┐ та Укра┐ни пiд Чигирином, i 150-тисячне вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi потребувало багато бо║припасiв та харчiв. Усе це перекидалося переважно морем - силою невiльницьких рук. Назад везли поранених, награбоване на Укра┐нi багатство та ясир - живий товар. З кiнця лiта, коли Iбрагiм-паша зазнав поразки, "Чорний дракон" перевозив недобитi вiйська в Болгарiю, на зимовi квартири. Невiльникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотiв кожну ходку зробити швидше, нiж iншi кораблi, тому вимагав вiд наглядачiв пильно слiдкувати за веслярами. Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Вiн бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не досить, i обзавiвся таволгою й терном. Пов'язане в тугi пучки пруття рожево┐ таволги i цупкого терну, всiяне мiцними i гострими, як голки, колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярiв та балок i милувала око сво┐м при║мним кольором, стала для невiльникiв найжахливiшою карою. Замашнi рiзки колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг. Все лiто Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча i кидав на нього лютi погляди. Але це тривало тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що вiн наступить десь, може, через рiк або й два. Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невiльникiв - а вiн вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля - i сказав Звенигорi: - Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця... Виявля║ться, там справдi ║ кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них нема║. Чим це пояснити, Кучук-ага? Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзна║ться про обман, i, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся. - Як нема║? Невже вiн помер? - Справа в тому, що вiн i не помер. Просто не мiг вiн померти, бо взагалi не iсну║ на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився за сво║ легковiр'я - викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав надiю повернути з лихвою. А тепер утратив ┐х безповоротно! Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха. - Дивно, - сказав Зенигора. - Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4] - Не думаю. пй не вперше це робити. - I все ж ┐┐ було обмануто в Кам'янцi! - Ким? - Тими мо┐ми ворогами, якi завдали мене в неволю. - Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! - рiзко промовив паша i, круто повернувшись, вийшов геть. В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини вiн не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкiшу рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i з розмаху вдарив по спинi. Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала вiд кровi червоною. Кров'янистi бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Вiн шмагав невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що вiн ждав цi║┐ митi довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу. Во┐нов i Спихальський зчинили крик. До них при║дналися iншi невiльники. Корабельний ага, який прибiг на цей гвалт, вiдтягнув Абдурахмана i з огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток. Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й горiла вогнем. Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався за держално весла. А кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд знову покарати його. Спихальський i Во┐нов гребли самi. Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навiть спати вiн не мiг. Лежав на животi i широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський i Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нiчно┐ Арсеново┐ роботи, а пан Мартин, хоч i любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не мiг заснути. - Треба щось придумати, братове, - шепотiв вiн. - Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй клятiй каторзi, перун би ┐┐ вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев, не дасть тобi жити, друже мiй укоханий... Тьфу, голова трiщить вiд думок, а нiц нiчого надумати не може! - Що тут надума║ш, пане Мартине? - озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. - Ось зiрвемося з прив'язу, тодi будемо гадати... Вже не багато зосталося - бiльше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався! - Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена... Та й з нас заодно з ним! - Ну, що ж - треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, рокiв шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону та на Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi ма║тки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив пановi, що я пiдмовляю хлопцiв iти на помiч загонам Разiна. Пан звелiв схопити мене i до смертi засiкти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi про таке, я з друзями пiдстерiг осавулу в перелiску, коли вiн повертався додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi, та║мно пробрався до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав вогню i гарненько роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серцi було весело, що не з порожнiми руками прибудемо до славного отамана Разiна... - Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, - промовив Спихальський. - А я i не знав... Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе... Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га? - Всi ми з одного тiста, пане Мартине, - морщачись вiд болю, усмiхнувся Звенигора. - Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди! - Га-га-га! - зареготав Спихальський. - Я в цьому й не сумнiвався... Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од вас духу лайдацького i сво║воленства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, пiдбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан кзус! - Спершу дай вибратися з цi║┐ дiри, пане Мартине. - А то так, прошу пана... Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити i нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га? - А чого ж. Це славна думка! - погодився Звенигора. - Тiльки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга. Час не жде! Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто на них не звертав уваги, нiхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумiв вiтер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибинi море. Чувся стогiн невiльникiв, що марили ввi снi, та брязкiт кайданiв, коли хтось перевертався чи розпростував ноги. 4 Другого дня вiтер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку. З палуби доносилися стурбованi голоси корабельних старшин. З окремих слiв, що долiтали в тiсне примiщення веслярiв, Звенигора зрозумiв одно: буде буря! Вiн одразу ж сказав про це товаришам. - Романе, брате, роби що хочеш, а сьогоднi треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самi... Остерiгайся тiльки, щоб не побачив Абдурахман! - Для чого ризикувати? - здивувався Роман. - В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручнiше злапати. Бач - як кида║ його, сатану! Не вдержиться на помостi та, дивись, якраз опиниться у мене в обiймах! Отут йому i гаплик! - Не розмовляйте, собаки! - закричав здалеку Абдурахман i, прискочивши до Звенигори, кiлька разiв ударив гарапником. Невiльники похилили голови i завзятiше налягли на опачину. - Ну, зачекай, псякрев, - прошепотiв Спихальський, - потрапиш ти менi до рук! Весь день Звенигора i Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярiв, люто тер залiзнi кiльця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тодi вiн плював на розжарений метал i заходжувався терти ще лютiше. Перед вечором "Чорний дракон" здригнувся, нiби налетiв на якусь пiдводну перепону. Гребцiв шарпнуло так, що вони злетiли з лав. Трiснуло кiлька весел. Абдурахман розпластався на помостi i довго не пiдводився. Почулися крики вiдчаю i жаху. Хтось почав молитися. Роман не держався за весло, i його кинуло сильнiше за iнших. Вiн упав з лави i, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носово┐ частини судна. Щось обпекло ноги, - невидима сила здирала кайдани разом зi шкiрою. В ту ж мить болiсно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовiрний шум i гвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив i стогiн невiльникiв, i трiск весел, i рев бурi. Нiхто не знав, що трапилось. Помалу пiдводилися, охкаючи i потираючи боки, невiльники. Абдурахман позеленiв од страху, посiрiлими губами шептав молитву. I тут усi раптом вiдчули, що корабель не так хита║, як ранiш. - Браття, тонемо! - пролунав чийсь переляканий голос. - кзус-Марiя! - прошепотiв Спихальський. Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходiв i подерся нагору. Та незабаром вiн повернувся в супроводi корабельного аги. - Тихо! - гаркнув ага.- Чого розкричалися, скаженi вiслюки! Корабель не потопа║! Славу аллаху, паша Семестаф - хай живе вiн сто лiт! - майстерно ввiв його в тиху бухту, i ми тут перебудемо бурю! Розберiть весла - i всi за роботу! Треба вiдтягти судно в безпечнiше мiсце - там заночу║мо. Гомiн улiгся. Поламанi весла було викинуто. Невiльники взялися до роботи. Нiхто на них не покрикував, нiхто не лупцював: усiх пiдганяло бажання врятуватися вiд смертi. Навiть Абдурахман якось притих i тiльки спiдлоба позирав на веслярiв. Знову вдарив барабан, однак його глухi звуки уже не падали важким каменем на серця невiльникiв, не викликали огиди i ненавистi, а здавалися провiсниками порятунку. Звенигора й Спихальський теж мiцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, - аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розмiреного темпу, щоб не вiдстати вiд iнших. Арсен допомагав йому зовсiм небагато: знiвечена спина вiд кожного руху вiддавала таким болем, нiби на не┐ хто кидав гарячим приском. Роман вовтузився в сво║му кутку з цепом. Раптом вiн тихенько скрикнув. - Друзi, готово! - Вiд радощiв голос його тремтiв. - Погляньте, ланцюг перервався! Недарма менi мало не вiдiрвало нiг... Такий удар був! Спихальський на радощах пiдстрибнув на лавi. - Ха, холера ясна! Дiждались! Арсене, брате!.. - Тс-с-с! Спокiйно, панове-браття! - прошепотiв Звенигора одними вустами. - Романе, берися за весло! Ми не повиннi жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережнi... Поговоримо вночi! Не вiрячи сам собi, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга i взявся за весло. За стiнами корабля шаленiв пiвнiчний вiтер. 5 "Чорний дракон" злегка погойдувався на каламутних водах невелико┐ затишно┐ бухти, оточено┐ з сушi високими горбами. Коли було кинуто якорi, паша Семестаф вiдпустив стомлених морякiв на спочинок, а сам, лишивши на палубi двох вартових, у сво┐й каютi став на колiна, пiдняв угору молитовне складенi руки i прошепотiв: - О аллах! Всемогутнiй i всемилостивий аллах! Ти один дав мо┐м рукам твердiсть, а серцю - мужнiсть! Спасибi тобi за це!.. I я врятував корабель падишаха, а з ним - сво║ життя i честь. Хай славиться тво║ iм'я до самого воскресiння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всiх землях невiрних! Пiдвiвшись, паша роздягнувся, дмухнув на свiтильник i лiг на вузьке лiжко. Йому було легко на серцi: смiливим входом у знайому бухту вiн урятував судно i сам уникнув певно┐ загибелi. Тепер можна спокiйно поспати! Однак сон довго не йшов. Грiзно ревла за кам'янистим пасмом, що вiдгороджувало бухту вiд моря, буря, i думка про те, що "Чорний дракон" в цей час мiг би ще бути серед розбурхано┐ стихi┐, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врiзалося в пiщану мiлину i замалим не перекинулось. Вiн ледве втримався за поручнi на капiтанському мiстку... Але, слава аллаховi, пронесло! Тепер корабель у безпецi! За день-два буря вщухне - i знову можна буде випливати в море. Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув. Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi - на кормi i на носi судна - понатягали на голови башлики, закуталися тугiше в довгi аби[5] i, примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в сво┐х тiсних задушливих каютах яничари. На нижнiй палубi час вiд часу дзенькали кайданами ввi снi невiльники. Не спали тiльки Звенигора, Во┐нов i Спихальський. Лежали мовчки в пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть. Протяжний свист вiтру i приглушений рокiт розбурханого моря сприяли ┐хньому задумовi. Десь опiвночi Роман обережно витягнув з-помiж нiг обривок ланцюга. Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi! Правда, лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це вже не лякало. Пересилюючи бiль, що пронизував спину, Звенигора перший встав iз ненависно┐ лави, пiдiйшов до дверей комiрчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини неслося потужне хропiння наглядача. - Чекай, Арсене! Дай-но я! - заблагав Спихальський i протиснувся в комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi сво┐ довгi мiцнi руки i намацав лiжко Абдурахмана. - Псякрев! Добрався я ниньки до тебе! Вiдчувши на ши┐ цупкi пальцi, наглядач прокинувся i злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота. - Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жалi║мо, що не ма║мо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла! - Не треба! Кiнчай, пане Мартине! - прошепотiв Звенигора. - У нас ще багато дiла. Абдурахман так, мабуть, i не зрозумiв, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго i незабаром затих. - кден готовий! - коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув. Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв. - Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя! Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий довгий ланцюг, який тримав ┐х бiля опачин на прив'язi. Звiльнившись вiд нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темрявi один на одного, гримкотiли кайданами. - Та тихше, чорти! - прошепотiв Звенигора. - Варта почу║! Невiльники застигли на сво┐х мiсцях. Спихальський тим часом знайшов у кишенi Абдурахмана кресало i трут - викресав вогню, запалив свiтильник. Тьмяно-жовте свiтло вихопило з темряви напруженi, закам'янiлi обличчя веслярiв. Звенигора вийшов наперед. - Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi! Берег - рукою подати! Доберемося плавом... Зосталося одно - зняти вартових на верхнiй палубi! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятованi! На березi зiб'║мо кайдани - i хто куди! Там уже кожен - пан сво║┐ долi!.. А зараз дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен ще один мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий? - Я, пане Звенигора, - пролунав з корми голос. Там поволi пiдвелася височенна постать. - Хто ти, чоловiче? Звiдки мене зна║ш? - спитав здивовано Арсен. - Грива я. Пам'ята║ш семивежний замок у Стамбулi? Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них ще один дужий i хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невiльникiв найманцiв-зрадникiв для допомоги турецькому вiйську в його походi на Укра┐ну, Грива дав гнiвну i рiзку вiдсiч перевертневi Свириду Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу ма║ чолов'яга! - Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався? - Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та й сидiв далеко - не з руки було! - прогув Грива, тримаючи рукою кайдани i пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi. Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали сигналу. Звенигора, Спихальський, Во┐нов i Грива, мiцно натягнувши кайдани, щоб не дзвенiли, тихо пiднялися по сходах нагору. На верхнiй палубi було темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву - ледь-ледь вимальовувались неяснi обриси високого берега. Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потiм Звенигора з Гривою, помiтивши на носi темну зiгнуту постать вартового, стали поволi пiдкрадатися до не┐. Спихальський i Роман повернули на корму. Вартовий куняв i не чув, як до нього наблизилося дво║. Грива високо пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв на палубу i навiть не трiпнувся. Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi. Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку. - Зажди! Знiмемо одяг - пригодиться! Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони? Тi виринули з-за палубно┐ надбудови, мов тiнi. Спихальський важко дихав. Впiзнавши сво┐х, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав велику та║мницю, сказав: - кще ║ден! Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище лiктя. Сказав: - Тепер - добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарiв. Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному почали виходити невiльники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi. Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми. Холодна солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. "Не всi допливуть! Хто погано плава║ -потоне!" - майнула думка. Та вiн й одразу ж прогнав, - потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'┐дала рани, хотiлося вити, кричати. Натомiсть тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками. Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув з полегкiстю. Пiд ногами - галька i зернистий пiсок. Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi i кiлька хвилин лежав вiдсапуючись. Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по тро║, як сидiли на лавах, виявилося, що не вистача║ шiстьох чоловiк. Нiхто не бачив, де вони подiлися. - Ждати не будемо, - сказав Звенигора. - Якщо втопилися, то нiчим уже не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний розсуд обрали собi шлях втечi, то хай ┐м щастить у всьому!.. Та й ми, друзi, повиннi зараз розлучитися. Iти по чужiй ворожiй землi таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарi┐, а може, i в Волощинi. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обира║ собi найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по дво║, по тро║ розiйдемося в рiзних напрямках - тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу? - Так, так, - погодилися втiкачi i, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтiкатися по узбережжю. З Арсеном зосталися Роман, Спихальський i Грива. Мокрi, замерзлi, видерлися вони на порослий густим чагарником горб i швидко, наскiльки дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли геть вiд моря. Його могутнiй глухий шум поволi зменшувався, стихав i десь пiд ранок зовсiм зник. Починало свiтати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осiннiй день. Втiкачi камiнням збили з нiг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надiв каптан i шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсеновi голову, пiдрiвняв бороду й вуса - i козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий бiль, на те, що рани на спинi роз'ятрилися i кровоточили,