вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку. - Вставайте, шайтановi дiти! - весело пiдморгнув товаришам. - Вперед! Вперед! Наш порятунок - довгi ноги! 6 В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй балцi, мiж пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю. Щоб не викликати пiдозри сво┐м одягом i виглядом у допитливих балканджi┐в[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв, а Звенигора - яничара, котрий ┐х супроводжу║. Невiльники, похнюпивши голови, поволi плентали розгрузлою дорогою, i ┐м, здавалося, все було байдуже на бiлому свiтi. Похиленi плечi, безвольно повислi руки, бруднi зарослi обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi, - все це викликало у добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб, овечий сир i сушений виноград. Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу. За першi два днi вони пройшли далеко в глиб кра┐ни i тодi круто повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старо┐ Планини. Звенигора вiв товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподiвався знайти там загiн во║води Младена i Златку. Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких грудях стукало частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки кохано┐. Та вiн i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались величнi верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i хвилювався. Чи не затримають ┐х в останню мить яничари, котрих, як вiн дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля невдалого походу на Укра┐ну? Чи знайдуть вони загiн Младена? Адже його розгромили пiд Чернаводським замком... Нарештi, чи пощастило Златцi i Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарiв Сафар-бея або спагi┐в Гамiда? Iшли найчастiше манiвцями, вряди-годи розпитуючи у пастухiв дорогу. Пересiчена вiдрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лiсами, безлюдна мiсцевiсть надiйно ховала ┐х вiд стороннього ока. В села заходили тiльки тодi, коли допiкав голод, а в кишенях не лишалося нiчого ┐стiвного. Перебрiвши бурхливу Луду-Камчiю, вступили в густий буковий лiс. Безлистий, чорний, похмурий, вiн навiвав смуток. З блискучого мокрого гiлля безперервно падали важкi холоднi краплини. Шамкотiло пiд ногами прiле листя. Дорога круто пiднiмалася вгору. Вечорiло. Десь попереду, за густими заростями, глухо шумiв водоспад. Стомленi, голоднi, втiкачi прискорили ходу. Треба було шукати сухе мiсце для нiчлiгу. Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущiв, раптово зупинився i приклав палець до вуст. - Тс-с-с! - На бога, що там? - спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, i на ┐хнiх кiнчиках сизiли краплини води. - Хатина! I в нiй хтось ║... Бачите - з димаря димок в'║ться. Втiкачi зупинилися, визирнули з-пiд кущiв. Перед ними вiдкрилася велика похила галявина, що тяглася попiд стрiмкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стiною до кручi, стояла стара дерев'яна колиба. Далi, за нею, з гори падав невеликий водоспад. Навколо - нi душi. Тiльки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свiдчив про те, що в колибi хтось живе. Друзi переглянулись. - Обминемо чи зайдемо? - спитав Звенигора. Всi помовчали. Потiм Роман сказав: - Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам боляче дивитися на тво┐ муки, Арсене! Тобi потрiбен знахар, який залiкував би тво┐ рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю, нам не зашкодить зайти до цi║┐ колиби - перегрi║мося, вiдпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого? - Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лiсничi. Чей же не яничари, най ┐х мамi! - пiдтримав Романа Спихальський. - До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках ма║ добрячого бука. А в Арсена - ятаган... Чи ж нам кого боятись, панство? - Тодi ходiмо, - погодився Звенигора. Вони вийшли з лiсу i поволi пiдступили до колиби. Арсеновi здалося, що в малесенькому вiконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тiнь. Хтось уже помiтив ┐х? Однак нiхто не вийшов назустрiч. Грубо збитi з тесаних дощок дверi були щiльно причиненi. Козак вiдхилив ┐х - заглянув усередину. - Здравейте, люди добрi! Чи ║ тут хто? Нiхто не вiдповiв. Звенигора вiдчинив дверi ширше, i всi четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якiй, безперечно, щойно були люди. На широкiй лавi, пiд стiною, лежало два овечi кожухи. На столi стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Бiля миски - двi дерев'янi ложки. Хлiб. В кутку - лежанка з дикого каменю. В нiй весело палахкотiли сухi буковi дрова. Вiд вогню по убогiй кiмнатi розливалося червонясте свiтло i при║мне тепло. - Гм, зда║ться, ми тут непроханi гостi, - сказав Грива. - По всьому видно, що хазя┐ забачили нас i поспiшно сховалися. Куди? В усякiм разi, в дверi вони не виходили! - Але тутай ще ║ однi дверi, прошу вас, - показав Спихальський на темну дерев'яну стiну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпiл. - Побий мене Перун, якщо за нею не сто┐ть принаймнi один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче менi нiздрi сво┐м душком, холера! З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомiтнi в напiвтемрявi дверцята, i здивованi каторжники побачили на другiй половинi колиби невелику отару овець, що спокiйно ласували сухим лiсовим сiном, i високого старого балканджiя. - Здравей, пане господарю! - привiтався вражений не менше за товаришiв Спихальський. - Здравейте, - вiдповiв балканджiй i ввiйшов до хатини. Похмуро спитав: - Кто ║сте? Звенигора виступив наперед. - Другарю, пробач, що ми вдерлися, непроханi, до тво║┐ господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловiк, то не виганяй нас iз тепло┐ хати - дозволь переночувати! Балканджiй пильно оглянув яничарський одяг Звенигори i, нахмуривши сивi брови, показав рукою на лаву. - Сiдайте. Якщо голоднi, прошу скуштувати мо║i страви. - Спасибi, - подякував Звенигора. - Тiльки, я бачу, вас мало дво║ вечеряти. Чи сподоба║ться вашому напарниковi, що ми без його запрошення все по┐мо тут? - Нiкого, крiм мене, в колибi нема║, незнайомцю, - вiдповiв старий. - А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозi. "Гм, хитрий старий - викрутився, - подумав козак. - Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тодi два кожухи простеленi на лавi? Теж для гостя?" Балканджiй подав ще двi ложки, i зголоднiлi втiкачi жадiбно заходилися коло гарячо┐ юшки. Мовчазний господар колиби не сiдав до столу. Пiдкинув у вогнище кiлька сухих рубанцiв, принiс оберемок запашного сiна i, розiславши його в кутку, бiля лежанки, вийшов з колиби. - Не подоба║ться менi його та║мничiсть i замкнутiсть, - тихо промовив Роман. - Блика║ спiдлоба, клятий лiсовик! Чи не краще нам дременути звiдси, поки вiн не привiв яничарiв? Однак його нiхто не пiдтримав, Спихальський пiсля сито┐ гарячо┐ ┐жi розiмлiв i посоловiлими очима поглядав на м'яку постiль. Звенигора зовсiм розхворiвся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тiпала пропасниця. Гривi, видно, теж не хотiлося йти з тепло┐ хати в мокрий осiннiй лiс. - Гаразд, зоста║мося. Лягайте, друзi, спати, а я до пiвночi повартую, - здався Роман. - А потiм розбуджу пана Мартина. Всi полягали покотом на сiнi. Спихальський i Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячцi, марив, та, врештi, i вiн заснув. Тiльки Роман люто боровся зi сном. Коли ввiйшов балканджiй i, дмухнувши на свiчку, лiг на лавi, дончак ущипнув себе за вухо i широко розплющив очi. Прислухався до нiчних шорохiв, вдивлявся в темряву. Пригадував рiзнi iсторi┐ iз свого життя... Потiм дихання стало рiвнiшим, очi мимоволi склепилися, i вiн непомiтно для себе поринув у глибоке забуття. Першим прокинувся вiд рiзкого болю в лопатках Арсен. Вiдколи його побив Абдурахман, вiн спав лише ниць, на животi. Тож вiн одразу вiдчув, як хтось сiв йому на спину, завернув руки назад i почав в'язати вiрьовкою. Вiд його крику прокинулися всi. В колибi було свiтло: на столi горiла свiчка. Кiлька чоловiкiв стояло над втiкачами, держачи в руках пiстолi. Iншi в'язали руки. Зрозумiвши, що вони потрапили в пастку, втiкачi спробували чинити опiр. Грива вирвав руки i зацiдив нападниковi кулаком у груди, але мiцний удар пiстолем по головi поклав Гриву назад. Дiстали сво║ i Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слiд вiд сну i, видно, не до кiнця втямив, що ско┐лося. Тому вiн заборсався i вивергнув цiлий потiк лайок лише тодi, як його руки було вже мiцно затягнуто сирицею. Коли все скiнчилось i чулося тiльки важке сопiння пов'язаних утiкачiв та ┐хнiх ворогiв, один з нападникiв штовхнув Звенигору ногою пiд бiк. - Ну, ти, яничаре, вставай! Розповiдай, який шайтан занiс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати! - Та хто ви такi, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? - спитав обурено Звенигора, дуже пiдозрiваючи, що перед ним таки не яничари, а вiльнi господарi гiр. - Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совiсть i честь! Пригостив, нагодував - i видав цим розбишакам? Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, вiдповiв: - Нiхто вас не запрошував сюди! Ви самi вдерлися, як злодюги! I не дуже тут кричи, ланцю! Вiдповiдай, поки тебе питають по-доброму! Звiдки прибув сюди? Хто прислав? - Нiхто нас не присилав. Ми самi прийшли. - Хто ж ви такi? Яничари? - Звiдки ви це взяли? - Не викручуйся, по шкурi бачимо! Звенигора оглянув свiй одяг i усмiхнувся. Справдi, вiн мав викликати пiдозру в гайдутинiв, якщо це справдi гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зiм'ятий, вiн ще не втратив ознак яничарського вбрання. - Шкуру можна скинути! - Це однак тебе не вряту║, яничаре! - А може i вряту║! Розв'яжiть менi руки! Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит. - Розв'язати, Ганчо? Той ствердно хитнув головою. Сопучи, старий нагнувся i перерiзав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволi скинув з себе яничарський бешмет. Потiм узявся за сорочку. Смикнув - i вiдчув гострий бiль у всiй спинi. Сорочка вкипiла в глибокi виразки. Зцiпивши зуби, вiн щосили рвонув ┐┐ через голову i, зiжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до свiтла. - Дивiться! В колибi стало зовсiм тихо. Чути було, як потрiскувала на столi свiчка. - О леле! - вигукнув Ганчо. - Що це в тебе, чоловiче? Вся спина у виразках, у кровi! Замiсть вiдповiдi Звенигора, перемагаючи бiль, спитав: - Тепер скажiть, хто ви? - Ми гайдутини! Звенигора важко присiв на сiно. Перед очима у нього попливли жовтi кола. Однак вiн полегшено зiтхнув. - Я так i думав... Проведiть нас до во║води Младена! Ганчо перезирнувся зi сво┐ми товаришами. - Ти зна║ш, незнайомцю, во║воду? - Так. - Хто ж ти i тво┐ товаришi? - Ми невiльники. Втекли з каторги... - Руснаки? - Так. - Гм. От так притичина! - почухав голову Ганчо. Видно було, що вiн не знав, як бути. - До во║води Младена далеко... Та я i не маю права туди вести вас, чужинцi. Хiба от що - передам я вас Драгановi, а вiн хай уже вирiшу║, що з вами робити. Чи так я кажу, другарi? Гайдутини на знак згоди закивали головами. - Так, так. - Драгановi? Та це ж мiй другар! - вигукнув Звенигора, намагаючись пiдвестися. - Ведiть нас швидше до нього! Однак сили, врештi, зрадили йому. Голова пiшла обертом, i вiн, весь заюшений кров'ю, похилився на пiдлогу. До нього кинулися Роман i Спихальський. - Сто дзяблiв! Довели, доконали чоловiка! - бурчав пан Мартин. - Лайдаки! МАТИ I СИН 1 Високо в горах, серед неприступних скель, на порослiй соснами та ялинами затишнiй улоговинi, сто┐ть кiлька нових колиб. Складенi iз грубо обтесаних колод, вони вiддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечкiв яких в'ються сизi дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою. Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березi його, на пласкому каменi, сто┐ть дiвчина. Мiцним березовим прачем щосили перiщить мокру бiлизну, - вiд ударiв на всi боки розлiтаються блискучi, мов iскри, бризки. На другому кiнцi галявини, де виднi║ться ║диний вихiд тiсно┐ улоговини на широкий простiр, сто┐ть, спершись на лубовий кийок, середнiй на зрiст ставний чоловiк у гарному мережаному шитвом кожусi i, приклавши до лоба руку, вдивля║ться в ледве помiтну стежечку, що в'║ться мiж скелями. - Ох, горе нам! - голосно вигукнув вiн. - Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана - бережи людей, ┐х у нас i так мало лишилось! Не встрявай у бiй з вiйськами! Захопиш язика - i вертайся назад! Так нi ж... - Кого ж то, татку? - схопилася дiвчина. - Зараз дiзна║мося, Златко. Попереду, зда║ться, Дундьо, за ним - Славчо... Ношi несуть... Бiля них - не впiзнаю хто... Якийсь вусатий! Хто б мiг бути?.. А от Драгана не видно... Невже то його вбито чи поранено? - Драгана? - пiдбiгла Златка. - Бiдна Марiйка! Як же ┐й пережити це? Треба гукнути ┐┐. Вона вся витяглася, нiби збиралася спурхнути, мов пташка, i летiти до сво║┐ подруги. За час перебування в гайдутинському станi, у вiддаленому, дикому закутку Старо┐ Планини, Златка близько зiйшлася з Марiйкою, яка стала дружиною Драгана. Вiд не┐ швидко перейняла звича┐ балканджi┐в, умiння вести нехитре гайдутинське домашн║ господарство, цiлий ряд словечок, характерних для мови горцiв. Батько кожного дня навчав доньку стрiляти з пiстоля, битися на шаблях та ┐здити верхи на конях. Старий во║вода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанцiв, не навчитись того, що умiють вони. Вiльне життя в горах, вiйськовi вправи i посильна робота змiцнили дiвчину. Вона зберегла гнучкiсть стану i матову нiжнiсть обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонцi й вiтрi, в очах, замiсть покори й страху, з'явився вираз спокiйно┐ врiвноваженостi, рiшучостi i готовностi постояти за себе. Це вже була не та Златка, що пiвроку тому, - так змiнило ┐┐ життя. Зараз, у хвилину тривоги, може, навiть небезпеки, цi риси особливо яскраво проявилися в ┐┐ зовнiшностi. Iншим разом во║вода милувався б дочкою - така вона була стривожено-гарна, - але зараз було не до того. - Стривай! - вигукнув вiн. - Не треба лякати Марiйку! Г║н, зда║ться, i Драган з хлопцями... Вiн трохи вiдстав... А на ношах хтось iнший... Бiжи лишень - приготуй усе, що треба, для пораненого! Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручi. Застигла там непорушно, приклавши лiву руку до рота, нiби хотiла щось сказати i враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду. - Що з тобою, дочко? - злякався во║вода. - Що там побачила? - Татку, ти казав - якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобi розповiдала про нього... Дiвчина зблiдла. Во║вода пригорнув дочку. - Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти дума║ш, що зi Спихальським обов'язково ма║ бути i Звенигора? - Не знаю... Але менi чогось так моторошно стало на серцi... - Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзна║мося. Златка тремтiла. Хiба батько розумi║, чому в не┐ так тiпа║ться серце? Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у Чернаводському замку, коли врятувалась тiльки третина гайдутинського загону й во║вода вивiв його в гори i в дикiй неприступнiй мiсцевостi збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за вiдданiсть друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка i Яцько, який врятувався разом з небагатьма iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до них. А Златка тiльки й жила надi║ю на це. I ось з'явля║ться Спихальський! Що то вiн скаже ┐й про Арсена? Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося крокiв триста, наперед вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i во║води Младена. - Златко! Златко-о! - долинув його голос. Златка рвонулася вниз. Во║вода простягнув руки, щоб затримати ┐┐, але дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала назустрiч гайдутинам. Голос Яцька сказав ┐й усе. - Арсен? - Вiн! Живий! - Яцько весело усмiхнувся. - Утiк з друзями з галери... Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помiтила навiть, як розправив рукою вуса i розцвiв в усмiшцi пан Спихальський, побачивши ┐┐. Зразу впiзнала Арсена. Лежав вiн на животi, блiдий, змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд внутрiшнього жару. Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся. - Златко! Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову руку, стримуючи сво┐ почуття. Арсен теж не промовив бiльше нi слова. Тiльки держав у сво┐й гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й винесли ношi на гору, блискучими очима дивився на ┐┐ зблiдле, але таке миле i рiдне обличчя. З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав во║вода Младен. 2 Щастя, як вино, - п'янить... Побачивши Златку, а потiм во║воду i Якуба, Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд хмелю, зашумiло в головi. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому не доводилося так хвилюватися, як сьогоднi. Хотiлося про все розпитати, про все зразу дiзнатися. Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу. - Де ж панi Анка? - спитав Арсен, не бачачи ┐┐ серед гайдутинiв, якi зустрiчали його. На обличчя во║води впала тiнь. - Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла... Але ти побачиш ┐┐, як тiльки сам станеш на ноги. Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всiяна виразками i ранами. - Пiзнаю таволгу, - сказав Якуб. - Яка мерзота! - Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а зда║ться, i досi в тiлi стирчать ┐┐ колючки... - Ну, потерпи трохи, хлопчику, - я допоможу тобi. Зараз ми скупа║мо тебе в гарячiй водi, настоянiй на хво┐ i дубовiй корi. Потiм змащу маззю... I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, - пообiцяв Якуб. Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi, i доклав усiх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган. На другий день, увечерi, коли Звенигора, завдяки лiкуванню Якуба та дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще, бiля його лiжка зiбралися во║вода Младен, Драган, Якуб. В колибi було тепло i затишно. Жовтi стiни пахли свiжою смолою. В лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля. Во║вода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав поранену ногу на ослiн. Насупроти, бiля столу, сiли Якуб i Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став правою рукою во║води i користу║ться загальною пошаною серед балканджi┐в. - Другарi, - промовив во║вода, - ми всi радi, що зiбралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та ┐й не можна хвилюватись, тому сьогоднi обiйдемось без не┐ i навiть не будемо вiдкривати ┐й, про що тут iшла мова. - Трапилося щось надзвичайне? - спитав стривожений Звенигора. - Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамiдом, - тихо вiдповiв во║вода, i Арсен помiтив, як боляче затiпалась у нього лiва щока. Та Младен пересилив себе i говорив далi твердим голосом: - Цими днями Драган, за мо┐м наказом, зробив глибокий розвiдувальний на┐зд до Загори i Слiвена. Ми дiзналися, що вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Укра┐ну, де воно зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало посто║м на зиму по всiй Болгарi┐. Повернулися до Слiвена також Гамiд та Сафар-бей зi сво┐ми загонами. - Невже вони помирилися, Драгане? - швидко спитав Якуб. - Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них i досi холоднi. Загони ┐хнi розквартированi в рiзних частинах мiста. А самi вони майже не зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi. - Стривайте, стривайте, я щось вас не розумiю, - спинив друзiв Звенигора. - Про яку сварку мiж Сафар-бе║м i Гамiдом iде мова? - Справдi, ти цього не зна║ш. Арсене, - сказав Младен. - Пам'ята║ш нашу розмову з Сафар-бе║м у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку з Гамiдом i порвав з ним дружбу... Вiн навiть пiшов геть вiд Захарiадi, вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись про це, Якуб тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея... - Ненка, - вставив Якуб. - Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя... Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Вiн був утратив багато кровi. Я чимало повозився з ним. I, зда║ться, вiн вдячний менi... Правда, всi мо┐ вмовляння, щоб вiн кинув службу в яничарському корпусi i признав Младена й Анку батьками, не принесли успiху. Як тiльки Ненко видужав, вiн зразу ж виступив з загоном у похiд на Укра┐ну... - Тисячi, якщо не десятки тисяч во┐нiв наклали там головами, а от Гамiд i Сафар-бей повернулися цiлi й неушкодженi, - з гiркотою в голосi сказав Младен. - Младене!.. Не говори так про Ненка! - У мене нема║ сина, Якубе. - Але Анка дума║ iнакше! - Вона мати. До того ж хвора... Та не про це зараз мова, другарi. Я хочу говорити сьогоднi тiльки про Гамiда. Ми всi тро║ - Якуб, я, Арсен - ма║мо багато пiдстав ненавидiти цю людину лютою ненавистю i бажати ┐┐ смертi! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок i досi ходить по землi i сi║ зло. Настав час розквитатися з ним за всi його провини! Ми не повиннi втратити тако┐ щасливо┐ нагоди: Гамiд, всупереч сво║му бажанню, змушений цiлу зиму перебувати в Слiвенi. Тож скориста║мося з цього, другарi! - Я давно про це говорю, Младене, - сказав Якуб. - Так. Але ж Гамiд тiльки зараз з'явився в наших краях. - Я не хотiв би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повиннi викрасти його i судити сво┐м судом! - гарячкував Якуб. - Я цiлком подiляю твою думку, Якубе. А що думають нашi молодi другарi? - Я Гамiда не знаю, - сказав Драган. - Однак я з вами. - А я пристаю до вашо┐ спiлки, - промовив Звенигора. - У мене ║ що сказати тому клятому виродковi! Дайте тiльки стати на ноги! - Через два тижнi ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобi не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, - заспоко┐в козака Якуб. - Отже, сто┐мо на тому: всi нашi помисли i зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гамiда, - сказав Младен. - Драгане, повiдом наших людей у Слiвенi, щоб слiдкували за кожним його кроком! - Вiн дуже обережний, собака, - сказав Драган. - З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною. - Ну, що ж, вiзьмемо разом з охороною. Пiдемо всiм загоном! Якщо не пощастить спiймати, поквита║мося на мiсцi! Нiяких iнших дiй проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не пiйма║мо того негiдника! - Младен простягнув руку, i зразу ж три руки простягнулися йому назустрiч i сплелися в мiцному стисканнi. - Клянемося, що доки буде жити на свiтi наш ворог, ми не вiдступимо вiд нашого договору! Якщо смерть спiтка║ кого-небудь iз нас, iншi помстяться Гамiдовi i за нього! - Клянемось! 3 Минув мiсяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах i гiрському привiллi сил. На щоках заграли рум'янцi, а в очах з'явився житт║радiсний блиск. Не впiзнати було i його друзiв. Роман ходив бiлоснiжним гоголем. До його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило гайдутинське вбрання: бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував: "Ти, Романе, як дiвчина! Хоч замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим i опасистим. А пан Мартин, вiдчувши, як знову в жилах заграла кров, непомiтно для iнших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову нiс високо, а ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi й опущенi донизу, хвацько закручував догори. Та радощiв у гайдутинському станi не було: тяжко хворiла панi Анка. Останнiм часом ┐й стало зовсiм зле. Зразу пiсля чернаводського розгрому i зустрiчi з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила ┐┐ пишне волосся, пiд очима лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i тепло┐ осенi вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а потiм задули холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в лiвому боцi, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi топили в колибi. Златка не вiдходила вiд матерi. По┐ла ┐┐ гарячим козиним молоком з гiрським медом, давала лiки, приготовленi Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висiвками i пiском. Во║вода Младен схуд i постарiв. Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка, що Анцi стало ще важче, облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до колиби во║води. Тут пахло настоями трав i зелено┐ хво┐, розкидано┐ по долiвцi. Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сидiла у не┐ в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво. Звенигора i Драган зупинилися бiля порога. Во║вода схилився до дружини, шепотiв: - Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни - тепла, сонця! Я вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору - звiдтам поглянеш на всеньку Болгарiю. Може, ┐┐ милi кра║види вдихнуть в тебе новi сили, а теплий весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрi║ твою кров... Не слабуй, моя дорога! Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!.. Вiн став перед лiжком на колiна i взяв ┐┐ блiдi схудлi руки в сво┐, притиснув до щiк. Плечi здригалися вiд ридання, яке вiн тамував неймовiрними зусиллями. Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi. Якуб перестав помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови. Анка усмiхнулась болiсно, винувато. - Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих гiр, нашо┐ Планини... I не винесеш ти мене на найвищу гору... Хiба що мертву... Щоб я вiчно дивилась на кохану Болгарiю... Але й звiдти я не побачу свого сина... свого Ненка... Я так хочу зустрiтися з ним... востанн║... Хочу надивитися на нього... перед смертю. Бо за життя не надивилась. Вона замовкла i вiдвернулась до стiни. Младен розгублено поглянув навколо. - Але ж, люба, це неможливо зробити, - сказав вiн тихо. - Ненко - яничар. Вiн у Слiвенi... Ти не можеш по┐хати до нього, а вiн... В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло в димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворо┐. - А вiн може прибути сюди! - раптом пролунав голос Звенигори. Анка стрепенулась, пiдвела голову. - Як? Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помiтив того. - Ми привеземо його сюди! Во║вода схопився. В його очах спалахнув гнiв. - Арсене, ти розумi║ш, що кажеш? - I, понизивши голос до шепоту, додав: - Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi вона житиме тiльки майбутньою зустрiччю... Та якщо Ненко не при┐де, де вб'║ i┐ вiдразу! - Вiн при┐де! Не може не при┐хати! А якщо не захоче сам, ми силомiць його привеземо! - Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно вiйська! Крiм того, ми наража║мо свiй новий стан на небезпеку... - Младене, це моя остання просьба до тебе, - тихо промовила Анка. Во║вода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою. - Гаразд. 4 День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки сiкли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерстi опанчицi, глибше натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi. Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля них залишився Дундьо. Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх. - Щасливо, другарi! Коли стемнiло, Драган, Якуб i Звенигора увiйшли в мiсто. Вузьким провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо нiкого нема║, постукав у вiконницю чималого високого будинку. Дверi швидко вiдчинилися, показався господар. - Хто тут? - спитав, приглядаючись до темних постатей. - Бай Димитре, поклiн вам вiд во║води, - прошепотiв Драган, заходячи до сiней. - Прошу до хати, другарi, - також тихо сказав господар i, причинивши за собою дверi, загукав: - Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися! Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi, статечнi, в глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть. Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм - карафка з вином, бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки. - Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати, що вiн - син во║води Младена! - Що ви дiзналися про нього, бай Димитре? - спитав Драган, ставлячи на стiл чарку. - Вивiдав усе, що потрiбно. Сафар-бей розквартирував сво┐х горлорiзiв у замку, а сам зупинився у багатого спахi┐[7] Онбашi. - Це добре. В замку його важче було б узяти. - Будинок Онбашi теж добре охороня║ться. Сафар-бей всюди поставив сторожу. - Он як! - Але поряд з Онбашею живе мiй старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, - усмiхнувся бай Димитр. - Правда, було менi роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Вiн залишить на нiч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, - нею ви скориста║тесь, щоб перелiзти через кам'яну стiну, що вiдокремлю║ обiйстя Онбашi вiд Станкового двору. А на протилежному боцi опуститесь вiрьовочною драбиною, - я приготував... - Спасибi, бай Димитре. - Тепер дивiться сюди. - Бай Димитр узяв з вогнища вуглину i почав швидко малювати на краю стола. - Оце будинок Онбашi. З вулицi в нього тiльки один хiд, - там завжди сто┐ть яничар... Другий вартовий - на розi, бiля ахчийницi[8]. Третiй, кiнний, весь час про┐жджа║ вiд одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не вiдлучилися куди-небудь... Решта яничарiв - щось бiльше десятка - живуть в однiй iз кiмнат у будинку Онбашi, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджу║ться допiзна. - Бiля його дверей нема вартового? - Всерединi будинку нема. А от в саду, куди виходять вiкна з кiмнати Сафар-бея, пiсля того, як ага ляга║ спати, обов'язково ста║ один iз яничарiв. Тому нам треба не опiзнитись. - Ще раз спасибi, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер вислiджуйте другого звiра -Гамiда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре! 5 Якуб перетнув вулицю i зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбашi. У вiкнах блимало мерехтливе свiтло свiчок. Перед дверима стояв вартовий яничар. - Дур! Хто такий? - заступив вiн Якубовi дорогу. - Кагамлик! - зрадiв Якуб. - Це ти? От не гадав зустрiти знайомого! Сподiваюся, ти не забув Якуба? - А-а, старий! Звiдки ти взявся? - витягнув довгу шию яничар i покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою. - Почув, що ага з загоном повернувся з вiйни, i вирiшив провiдати. Дiзнатися про здоров'я. Та й справа ║ в мене до нього... - Гм, ти не мiг, старий, вибрати кращого часу? Вже нiч надворi! - Тiльки вечiр. А вдень Сафар-бе║вi не до мене: служба, по┐здки, друзi. Хiба вiн тодi знайде часину для старого знахаря, коли у нього нiчого не болить? Про нас згадують, як припече! - Ну, тобi вiн зрадi║! Чим ти зумiв прихилити його серце? Якуб не вiдповiв на запитання. - То можна пройти? - Та йди вже... Спочатку прямо, а потiм -- останнi дверi лiворуч. Уявляю, як здиву║ться ага! - Я теж уявляю, - сказав Якуб i вступив у напiвтемнi довгi сiни. Знайшов останнi дверi, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко вiдчинив дверi i зайшов до кiмнати. Вона освiтлювалася скупо, тiльки однi║ю свiчкою, i тому в кутках стояли густi сутiнки. Пiд протилежною стiною, за низеньким столиком на кривих позолочених нiжках, сидiв Сафар-бей. Вiн зразу ж схопився. - Якуб? От не чекав! Заходь, сiдай - гостем будеш! Салям! - Салям! Правда, у гяурiв-урусiв ║ приказка: непроханий гiсть - гiрше татарина! - Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобi завжди радий, сам зна║ш! Сiдай. Якуб сiв на низьку м'яку тахту, що стояла мiж вiкнами. Сафар-бей - на дзиглику насупроти. Вiн був стомлений i блiдий. Очi глибоко запали, мiж бровами з'явилася зморшка. - Як воювалося, Ненко? - Не називай мене так, Якубе, - скривився ага i з гiркотою в голосi додав: - Воювалося? Дуже погано... Гяури не вiдступили анi на крок! I хоча наших було в пiвтора раза бiльше пiд Чигирином, ми не змогли взяти тi║┐ фортецi! А скiльки вiрних захисникiв iсламу наклали головами в напiвдиких сарматських степах! Скiлькох вiдважних лицарiв недорахувався падишах пiсля мiсячно┐ облоги того проклятого мiста! - Чим же це пояснити? - Аллах одступився вiд охоронцiв слави падишаха! - Нi, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, i це подвоювало ┐хнi сили. - Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пiзнього часу? - Звичайно, нi, Ненко. У мене важливiша справа. Нас тут нiхто не почу║? - Нiхто. Говори смiливо. Якуб нахилився вперед i поклав руку Сафар-бе║вi на передплiччя. - Ненко, помира║ твоя мати. - Що? - Сафар-бей сподiвався будь-чого, тiльки не тако┐ звiстки. По його обличчю промайнула важка тiнь, яку ага даремно намагався приховати вiд спiврозмовника. - Моя мати? - Так, мiй дорогий Ненку. пй дуже погано. - Чим же я можу ┐й допомогти? Я навiть не знаю, де вона. - Вона хоче тебе бачити. - Але ж це неможливо! - вигукнув вражений Сафар-бей. - Чому неможливо? Яка б стiна не стояла мiж вами до цього, перед смертю тi║┐, що дала тобi життя, вона мусить упасти! Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливi пальцi мимовiльно м'яли складки широких шароварiв. - Куди ┐хати? Далеко? - спитав глухо. - Я проведу тебе... На третiй день ти будеш знову в Слiвенi. - I гайдутини не побояться ввести мене в свiй табiр? - Ми зав'яжемо тобi очi. Гайдутини змушенi будуть зробити це. - Ти говориш так, Якубе, нiби й сам гайдутин... - Не про це зараз мова. Яке ж тво║ рiшення? - Менi жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не по┐ду. Згодом про це стане вiдомо беглер-бе║вi. Я не можу ризикувати сво┐м майбутнiм. - На вiйнi ти кожного дня ризикував життям, Ненку, i, сподiваюсь, не боявся! - То зовсiм iнше. Там iшла вiйна. - Це тво║ останн║ слово? - Так. Якуб встав, узяв зi столу пiдсвiчник зi свiчкою i пiдiйшов до вiкна. Постояв там деякий час у глибокiй задумi, важко зiтхаючи i з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, вiн би мiг помiтити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вiкном i двiчi пiдняв i опустив перед собою свiчку. Однак ага нiчого цього не помiтив, заклопотаний сво┐ми думками. Якуб повернувся назад i поставив пiдсвiчник на мiсце. - Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко. - Коли б у мене було м'яке серце, я не був би во┐ном, Якубе. За вiкном почувся глухий шурхiт i стук. Сафар-бей схопився на ноги. Пiдозрiло глянув на Якуба. - Що там? - Не хвилюйся, Ненко. Тобi нiщо не загрожу║. Дверi прочинилися - в кiмнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним - Драган. Сафар-бей кинувся до стiни, на якiй висiла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях i направив у груди чорне дуло пiстоля. - Спокiйно, Сафар-бею! Салям! Хiба так приймають гостей? - Що вам потрiбно? - зблiд ага. - Шановний ага Якуб уже все тобi пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи iнакше. Дозволь тво┐ руки! Драгане, давай вiрьовку. - Урусе, ти мстиш менi за те, що в Чернаводi я завдав тебе в полон? Але повiр, я потiм передумав i хотiв вiддати наказ вiдпустити... - Я знаю про це, - вiдповiв Звенигора. - Якуб менi розповiдав. I хоча завдяки тобi я майже рiк провiв на каторзi, мстити я не збираюся. Та про це докладнiше поговоримо в дорозi. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане. В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, i вiн став, похнюплений, бiля стiни. Вони вийшли в сiни i повернули до дверей, що вели в сад. Надворi зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора. - Сюди! - почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелiзли через високу кам'яну загорожу. Поставили на мiсце довгу важку драбину i мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивiв невеликий загiн з мiста, до обрiдного букового лiска. Тут Драган зав'язав Сафар-бе║вi очi, i гайдутини попрощалися з сво┐м провiдником. 6 Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися зимувати в горах, стовпилися бiля колиби во║води. Младен стояв попереду. Тiльки Златка не вiдлучалась од хворо┐ матерi. Знизу, по крученiй гiрськiй стежцi, пiднiмалось п'ять вершникiв. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного - з зав'язаними очима. Вiн ┐хав другим, зразу за Драганом. - Швидше! Швидше! - загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою. Во║вода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як вiн зблiд, а потiм скинув шапку i зiжмакав у руцi, гайдутини догадалися, якi почуття нуртують у серцi ┐хнього ватажка. Рвучкий крижаний вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком, та Младен нiби не помiчав холоду. З кручi гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якiй наближався до нього син. Нарештi, вершники виринули з-за скелi, на якiй сидiв Яцько, i зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався вид на глибоке мiжгiр'я, затягнуте снiговою iмлою. - Здравей, во║водо! Здравейте, другарi! - привiтався Драган, сплигуючи з коня. - Какво правите?[9] - Здравейте! Здравейте! - Младен обняв кожного з прибулих i зупинився перед Сафар-бе║м. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки. Запала глибока тиша. Всi зата┐ли подих. Похмурi обвiтренi обличчя гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття клекотiли в серцях повстанцiв. Так ось який вiн - Сафар-бей, ┐хнiй найлютiший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн прямо сидiв на конi, озираючи жагучими чорними очима гайдутинiв i гайдутинський стан. Незважаючи на втому i хвилювання, що враз охопили його, вiн намагався триматися гордовито, не опускав очей пiд пронизливими поглядами гайдутинiв. Впiзнавши во║воду, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженнi, не випускаючи з рук поводiв. - Здравей, сину! - тихо промовив во║вода, пильно приглядаючись до обличчя аги. Сафар-бей не витримав погляду во║води. Опустив очi. Звенигора, який стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи. - Здравей, тате! Великого зусилля, видно, коштували Сафар-бе║вi цi слова, бо голос його здригнувся i прозвучав хрипко. Натовп сколихнувся, i легке, майже нечутне в поривi вiтру зiтхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало в горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зiр. - Спасибi, сину, .що при┐хав. Ходiмо до колиби, - сказав Младен. - Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна! Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима. - Ми зараз там зайвi, - промовив Якуб. - Хай самi... Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi. Снiг танув на