менюку. Спагi┐ з виском сипнули врозтiч. Користуючись замiшанням серед ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi чорнi║ дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в сукняному спагi┐вському жупанi?.. Чекай - чому в жупанi? А може... А може, то Сiркiв пояс, що подарував кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн не догадався про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн став надiйною перепоною для олов'яно┐ кулi! Звенигора швидко розстебнув бекешу i жупан, зiрвав з-пiд сорочки широкий i важкий ремiнний пояс. Золото - ось що зупинить спагi┐в, затрима║ ┐х, поки стемнi║, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi! Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет. - Аскери! - крикнув голосно. - Я вiддаю вам усе, що ║ цiнного у мене! Ось - ловiть! Вiн сiйнув монетами по кам'янистому схиловi. Золотий дощ блиснув у повiтрi, бризнув на спагi┐в i з дзвоном розсипався серед камiння. Якусь мить спагi┐ стояли остовпiлi. Потiм враз пригнулися - кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця. - Вперед! Вперед! Гнiв аллаха на вас, шайтанове насiння! - гримiв Гамiд. - Ми повернемось назад - i все буде ваше! Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило - вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу i заздрощi iнших. Почалася суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб здобич було подiлено порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи один одного, вiдмовлялися дiлитися з товаришами. Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ; - Паскуднi шакали, смердючi гi║ни! Я пострiляю вас! Запроторю на галери, гяурськi свинi! Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де можна було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапля║ться не щодня! Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В долинах погустiла iмла. Тiльки захiдна половина неба горiла малиновою загравою, i на верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за сво┐м загоном - вiн пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за обрi║м. Коли б ще хоч трохи затримати спагi┐в, щоб у сутiнках вони не побачили, в якому напрямку вiн пiде! Та раптом Гамiд викрикнув: - Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Вiн несе гайдутинську казну! Доженемо його - i вся здобич буде ваша! Вперед, смiливцi! Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагi┐ подерлися знову на гору. Тепер вони не вiдступлять: ┐х гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливiсть поживитися. - Стiйте, аскери! - гукнув Звенигора. - Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останн║!.. Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет. Спагi┐ знову зупинилися. Даремно Гамiд кричав, погрожував страшними карами, лаявся, - нiщо не помагало. Люди мов ошалiли - кублилися серед камiння i пiску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу. Звенигора швидко надiв на себе пояс, що значно полегшав, i кинувся навздогiн за товаришами. Незабаром зовсiм стемнiло. Коли вiн вибiг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма. В гайдутинському станi втiкачi зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджiй пригостив ┐х вечерею, осiдлав для всiх свiжих коней, внiс iз комiрчини спагi┐вський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада. - Гадаю, нам не завадить переодягнутися, - сказав Младен. - По Старiй Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагi┐в i яничарiв. Тож надiнемо на деякий час i ми ┐хню шкуру, щоб ввести ┐х в оману. А султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере - пропуском... - Гарна думка, - зразу погодився Звенигора, i в його головi вмить народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього во║вода, козак понизив голос i почав здалеку: - Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати, як доставити фiрман на Укра┐ну. Час iде. Вже наступила весна. Через мiсяць-другий турки розпочнуть похiд... Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного. - Що ж ти пропону║ш? - нарештi, порушив мовчанку во║вода. - Я пропоную всiм: рушаймо на Укра┐ну! Вам, бай Младене, однак потрiбно довго лiкуватися. А з нами буде Якуб. Вiн i в дорозi знайде для вас лiки... Пiд виглядом спагi┐в, що везуть султанський фiрман, ми легке подола║мо наш шлях! - Младеновi важко буде ┐хати верхи, - промовив Якуб. - Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. - А там ми купимо у волохiв добру каруцу... Вiн запитливо глянув на во║воду. Той довго мовчав. Усi чекали, що вiн скаже. Порушила тишу Златка. - По┐демо, тате, - промовила тихо. - Однак ти не скоро повернешся в загiн... А Драган - надiйний юнак. Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослонi, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий бiль у ранах почав поволi затухати. Во║вода думав. - Я згоден, другарi, - прошепотiв вiн. - Врештi, наша по┐здка до руснацьких во║начальникiв завдасть велико┐ шкоди османам, а вiдтак - на користь Болгарi┐! Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну! В головi ро║м завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить на рiдну землю? Невже вдихне ┐┐ солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого жита i кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про свою мандрiвку в чужi кра┐ та вип'║ з товариством кiвш палючо┐ горiлки чи пiнистого меду? Невже, врештi, вiдчинить скрипучi дверi невисоко┐ хатини над Сулою, пригорне до сво┐х грудей посивiлу неньку, занiмi║ вiд щастя, вдивляючись у дорогi серцю обличчя сестри i дiда? Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима i, мов марево, миттю щезали. Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше затримати в уявi картини рiдно┐ землi, що зринали перед ним. О рiдна земле! Ти, як мати, - ║дина i неповторна! Ти не обов'язково найкрасивiша. У свiтi ║, можливо, iншi кра┐, сповненi чарiвно┐ краси, кра┐, де ласкавий шум морського прибою по║дну║ться з нiжним спiвом барвистих птахiв, а пахощi лавру чи магнолiй - з свiжiстю грозових пiвденних вiтрiв. Та що з того? Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна i не кожному впада║ в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом старо┐ верби у воротях, з квилiнням чайки бiля степового озерця i золотим дзвоном пшенично┐ ниви за селом, iз звуками рiдно┐ мови та пiсень вечорових дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi тако┐ сили, яка вирвала б iз нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу. В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi ми вiдда║мо тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи сплива║ш кров'ю i на пожарищах здiйма║ш до неба в прокльонах i благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'║ться в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле! 10 Минув мiсяць. Одно┐ весняно┐ днини, подолавши чимало труднощiв i перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'┐жджав до Канева. Те, що Звенигора i його товаришi побачили на Правобережжi, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi чоловiкiв, жiнок i дiтей татари потягли в неволю. Бiльшiсть населення втекла на Лiвобережжя. Лише ближче до Днiпра, серед канiвських гiр, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i татар. Але люди були пригнiченi i з дня на день чекали бiди. Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева. Там у нього жили старi батьки, дружина, п'ятеро дрiбних дiток. Радiсть i тривога навперемiну бентежили його душу. - Ех, i почастую вас, браття! - вигукував вiн, коли був у доброму настро┐. - Тiльки б швидше дiстатися менi додому! Весь Канiв скличу! Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки закуплю у шинкаря! Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з неволi бусурменсько┐! Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i гнiвно стискував величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго вiд нього не чути було й слова. Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi, звiдки видно було все мiсто, зупинився i злiз з коня. Тут i наздогнали його друзi. Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова не промовив. Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби, де колись стояв Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло смородом. А в небi кружляло гайвороння... Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече. - По┐демо, Степане. Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до Днiпра. Там вiн завернув у бiчну вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня. - Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе. Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена пiч та обгорiлi чорнi ушули. Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива пiдiйшов до не┐, обхопив руками, притулився лобом до твердо┐ порепано┐ кори. I застиг так у нiмому горi. У Златчиних очах заiскрилися сльози. Всi стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша? Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх. - Ха-ха-ха! При┐хали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди! Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi, коли ┐хав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину. I теж на сплюндрованому дворищi, пiсля татарського нападу. Так ось як зустрiча║ його рiдна земля! Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з палаючими очима на худому чорному обличчi. Коси розпущенi, в них сухi реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах. - Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер ще й милу║тесь нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору скоцюрбленi руки i йшла прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мо┐ очi не бачили цього горя! Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважа║ ┐х за туркiв, ┐┐ ввiв в оману ┐хнiй спагi┐вський одяг. - Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до не┐. - Ми сво┐! З Туреччини тiка║мо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся. Вiн показав на похилену постать товариша. Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви. Той повiв на не┐ невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старо┐. - Тiтко! Тiтко Катерино! - Степане! Вони обнялися. - Де ж... мо┐? - видавив Грива. Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо не┐, i раптом вид ┐┐ почав втрачати ту задерев'янiлiсть, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози. - Спалили... Спалили усiх тво┐х, Степане, недовiрки! - Хто спалив? - Татари. - Тут? У хатi? - Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всi чоловiки загинули в бою. А потiм... - А потiм? - Жiнки, дiти й старi заховалися в соборi. Заперлися там... Татари обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем i згорiли всi... i тво┐ теж... На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В очах - вiдчай i лють. - Ходiмо до церкви. - I рушив перший. На горбi, де стояв Канiвський собор, зараз лежала купа сiро┐ золи. Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до не┐, упав на колiна i довго стояв так, схиливши голову. Потiм вийняв з кишенi спагi┐вський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срiбний дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками, i почепив кисет собi на шию. - Носитиму вас бiля серця, - сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уявi, - до сво┐х дiтей, дружини, до стареньких батькiв. - Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть i жадоба помсти! Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло. - Арсене, брате, по┐демо! Менi тут бiльше нiчого робити! Горить моя душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече менi нутрощi... По┐демо!.. Прощайте, тiтко Катерино. Вiн ударив коня i вихором помчав крутою дорогою вниз до Днiпра. Звенигора скрушно похитав головою i дав знак ┐хати слiдом за ним. ЧАСТИНА ДРУГА СЕСТРА 1 Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi димки стрiмко пiднiмаються вгору над коминами бiленьких мазанок, що розсипалися в широкiй долинi понад Сулою. З води вста║ прозорий вранiшнiй туман. В одному з дворiв, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жiночi голоси. - Стехо, доню! - загукав перший голос. - Пора вставати! День бiлий надворi! - Так уже й день, - почувся з клунi голос молодо┐ дiвчини, невдоволений, але при║мний. - Самi, мамо, з дiдусем товчетесь вiд свiту дотемна, та й iншим не да║те поспати... Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi. - Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь - уже сонце купа║ться в Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час... - Зараз! Iду! Мати пiшла до хати. Перегодя з клунi вийшла дiвчина. Потягнулася, трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце. - Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя сво║ проспиш, небого! - докорила сама собi. Перебiгши двiр, порослий морiжком, вiдчинила дверцята виплетеного з лози i обмазаного рудою глиною сажа. - Гиля, гиля! - гукнула на гусей. Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i пiшов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двiр враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком. Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до рiчки, а сама обережно зайшла по колiна в холодну воду i заглянула в не┐, мов у дзеркало. - Фе, яка заспана! - повела грайливо тонкою бровою i показала сво║му вiдбитковi у водi язика. Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З води на не┐ глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне личко. Коси пiсля ночi ще не заплетенi i розсипаються по плечах, як шовк. Бiла сорочка вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягу║ стрункий стан... Стеха нагнулася, набрала повнi жменi води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще... Озирнувшись, чи нiхто не пiдгляда║, пiдiйшла до жовто-зелених кущiв верболозу, пiдняла бiлi подолки сорочки i витерлась ними. Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина закинула назад руки i почала пальцями, мов гребiнцем, розчiсувати коси. пй хотiлося спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усi милувалися нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо де i як, оповивала ┐й серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце ни║, мати щодня плаче, а дiдусь ходить, мов хмара, важко зiтхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса: Ой, що за кiнь сто┐ть, що сива гривонька. Ой сподобалася, ой сподобалася козаку дiвчина! Стеха зiтхнула. Спiвала про кохання, а думала про Арсена. Бiдний братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була остання звiстка... Ох! Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив ┐┐ руками, а шорстка долоня, що тхнула кiнським потом, мiцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепiлка в сiльцi, намагаючись вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув ┐й серце. Татари? Вона хотiла крикнути i не змогла: ганчiр'яний кляп забив ┐й рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й ноги зв'язано цупкими вiрьовками. Дво║ - це вона ясно вiдчувала - пiдняли ┐┐ i понесли. По тому, як шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть до лiсу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий вiд весняно┐ зеленi, вiн широко розкинувся попiд горами i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули. "Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай хуторян - доганяй злодi┐в i посiчи ┐х шаблею, триклятих! Визволь мене вiд каторги агарянсько┐, неволi бусурменсько┐! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке страшне лихо впало на не┐. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!" Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не могла вдiяти, ┐┐ довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомiн ┐хнiх голосiв. Нарештi ┐┐ поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали до сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" - i пiд копитами кiлькох коней загула земля. Куди ┐┐ везуть? Спочатку ┐хали лiсом, - це Стеха визначала по хльосканню гiлля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невiдомi ┐й вершники загомонiли голоснiше, ударили ногами коней - i та║мничий, хижий загiн людоловiв шпарко помчав у невiдому далину. 2 Тiльки опiвднi, коли Стеха не з'явилася i на обiд, мати й дiдусь Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповiдала, як вона збудила дочку i послала вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала. - А може, вона, зна║ш-ма║ш, того... i справдi втопилась? - розмiрковував маленький за┐куватий чоловiчок, якого на хуторi звали не iнакше, як Зна║ш-ма║ш за його безглузду приповiдку або Iваником за малий зрiст. - Треба пошукати в Сулi! - Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в невтiшному горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до рiчки! Чого ж ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду! Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Iншi шукали на березi одягу. Нi тiла, нi одягу не знайшли. - Зна║ш-ма║ш, може, вона того... на глибочiнь запливла, - продовжував вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась? - В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що! - То де ж вона подiлася... того... зна║ш-ма║ш? Дiд Онопрiй здвигнув плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним рушили всi. На березi лишився один Iваник. Мати голосила. Жiнки заспокоювали ┐┐. Говорили, що Стеха зросла дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, ┐й забаглося пiти десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки, сусiднього села... "Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi. - Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березово┐ кашi в одно мiсце, то б не голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала ┐й, а тепер - плачте, очi, хоч повилазьте! - пащекувала на вулицi огрядна червонощока молодиця. Iнша з гурту ┐й заперечила: - I що бо ви, Зiнько, говорите! Стеха зовсiм не зманiжена дiвчина. Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила ┐┐. Може й справдi дiвчина втопилась. Рiзноголосий шум розмови, плач, зiтхання i пересуди, що лунали на дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надi║ю й острахом вдивляючись у загiн дивно вбраних вершникiв, якi вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора. - Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка. - Де б вони тута взялися? - Справдi - турки! Гляньте! Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про ┐┐ зажурених матiр i дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я, чоловiки, особливо козаки, якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед. Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня чвалом. З-пiд копит сiрого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи пiною з роздертого вудилами рота, зупинився. - Люди, що тут трапилося? - вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку. - Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi. - Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас дома нещастя? Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр... Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед. - Та бачиш, козаче, i самi не зна║мо - нещастя чи нi... Стеха зникла... Твоя сестра... Погнала вранцi гусей на луг - i от ма║ш! Чи пiшла куди, чи втопилася, може... Нiхто нiчого до пуття не зна║... Мати плаче, побива║ться... Та ось i вона! Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що при┐хав син. Жiнка схопилася за серце i подибала на вулицю. За нею пiдтюпцем поколивав дiд Онопрiй. Люди i собi посунули з двору. - Арсене! - зойкнула мати, i в тому зойковi забринiли одночасно i радiсть i горе. - Стехи нема║! Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати: - Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю... Щось будемо робити! Знайдеться Стеха... Не голка ж... Не плачте, рiдненька!.. А ось i дiдусь! - Козак почоломкався з дiдом. - Побiлiв ще бiльше... - Хiба тут не побiлi║ш, за вами побиваючись? - Не тужiть! Знайдеться Стеха! - заспокоював рiдних Арсен, хоча в самого вiйнуло холодком попiд серцем. - А зараз приймайте гостей... Мо┐х друзiв... З само┐ Туреччини добиралися... Пiд'┐хали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен. Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на ┐хнi обличчя. - Перун ясний! - пробубнiв Спихальський. - I тутай лихо! Коли ми позбудемося його! Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена занесли в хату, поклали на лiжко. Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися на смаглявого срiбноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському. Раптом до двору прибiг схвильований Iваник. - Знайшов! - вигукнув вiн. Побачивши Звенигору i незнайомих людей, знiяковiв i вже тихше додав: - Зна║ш-ма║ш, того... знайшов слiд! - Де? Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече. - Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди? - Е-е, зна║ш-ма║ш, того... я цього не знаю... Я тiльки знайшов бiля кущiв кiсник дiвочий... Ось! Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка. - Це Стешина! - скрикнула мати. Арсен довго не роздумував. - Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване! Всi повалили на луг. - Ось тут! - показав Iваник на столочену траву пiд розложистим кущем верболозу. Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому наносному глею. Ось слiд невелико┐ босо┐ ноги. Це, безперечно, Стешин... Тут вона довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку - слiди вiд чобiт... - Романе, поглянь! - Звенигора показав друговi на них. Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном. - Крiм дiвчини, тут було дво║ чоловiкiв, - сказав вiн упевнено. Як i запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину, а якщо треба, то й ворога. - Бачиш - слiди рiзнi: один, вiд чобiт, вузький, довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий - коротший, на ньому ясно видно вiдбитки пiдкiв... - Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв та й нiколи не бувають на пiдковах. - Без сумнiву, не татарськi... Але чи┐? Арсен не вiдповiв. Махнув Романовi рукою i, придивляючись до притоптано┐ трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi. Роман поспiшив за ним. Незабаром слiд вивiв ┐х у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд. Земля тут була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях. У яру, пiд горою, натрапили на рештки нiчлiгу. Витоптане кiнськими копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що тут ночувало кiлька верхiвцiв i що вони по┐хали звiдси не ранiше, як сьогоднi вранцi. Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко: кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi, нiж Звенигора i Во┐нов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман знайшов пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета. Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався степ, i побачивши, що звiдси слiди повертають на пiвдень, у напрямку до Днiпра, козаки зупинилися. - Не доженеш, - промовив скрушно Роман. - Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та ма║мо коней!.. Крiм того, я, зда║ться, догадуюсь, чия це робота. - Чия? - Чорноба║ва! Я розповiдав тобi про нього... Викрадення i продаж красивих дiвчат вiн зробив сво┐м ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака! - А може, хтось iнший теж займа║ться цим негiдним промислом? - Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплута║ться! Однак менi чомусь дума║ться, що Стеха не мине Чорноба┐вки... Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому! На хуторi ┐х ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд. - Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися. Арсен обняв матiр за плечi. - Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшнiй небезпецi. п┐ викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем... Не плачте, - ми постара║мося визволити ┐┐. Готуйте, нене, обiд, бо ми з далеко┐ дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою наречену Златку, ┐┐ пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть ┐х, ненько, в сво║ серце так, як я ┐х прийняв у сво║... - Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей. 3 З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, ви┐хало з Дубово┐ Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвiдченi козаки Лубенського полку. Один Iваник нiколи не нюхав порохового диму i не чув посвисту татарсько┐ стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже вже просився чоловiчок. - А, хай ┐де! - махнув рукою i зразу ж пожалiв. Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому вiн не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя ┐┐ розпашiлося, очi блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-пiд очiпка. Побачивши, що Iваник пригина║ться до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак. - А, трясця тво┐й мамi, чоловiченьку! - заверещала. - В яку це ти дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об не┐!.. Придбав дiток, а тепера на кого покида║ш ┐х, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний? Шибайголова i харцизяка знiтився i зблiд, - вiд того здавався ще меншим. - Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. - Люди ж навкруги! Що подумають... зна║ш-ма║ш! - Начхати менi на тво┐х людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач - вiн розприндився, що жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кида║ дiтей - i в свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш? - Зiнько... - Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь, кажу тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б тебе настигла на наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш! Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, i той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в гриву, нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки жiнки от-от досягнуть його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так нi ж, клята баба хоче осоромити його перед усiм хутором!.. - Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не чiпай! Бо от тобi... того... зна║ш-ма║ш... хрест - кину все i пiду на Запорожжя козакувати... зна║ш-ма║ш! - Що? Ти мене ще лякати? - Жiнка зблiдла i вчепилась руками в чоловiковi штани. - Ану, злазь! Теж менi запорожець знайщовся! Зна║ш-ма║ш!.. Це вже було занадто. Смiялися козаки, жiнки, ба навiть дiтлахи реготали. Iваник не стерпiв тако┐ наруги i вихопив з пiхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу. Зiнька деякий час стояла розгублена. З ┐┐ обличчя враз злетiв злий рум'янець, нижня губа затремтiла. - Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди! Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до узвозу, що жовтiв серед зеленi лiсу. Тiльки аж там зупинився i помахав рукою. Зiнька теж було пiдняла руку, щоб вiдповiсти йому, та ┐й у голову раптом ударила думка, що чоловiк насмiха║ться з не┐. Очi ┐┐ знов блиснули, обличчя, хоч i запечене на весняному сонцi, а все ж досить миловидне, побуряковiло. Вона взялася в боки i гукнула так, що аж луна пiшла лiсом: - Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся! Спихальський, який з подивом спостерiгав разом з iншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса i штовхнув Гриву пiд бiк. - Ну й кубiта, пане Гриво! Га? - I прицмокнув язиком. - Та вже ж! - погодився Грива. - Не те, що вашi зманiженi панянки! Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не вiдповiв нiчого i ще довго не мiг вiдiрвати очей вiд заживно┐ постатi молодицi. Тiльки коли Арсен, попрощавшись з рiдними i Златкою, дав наказ рушати, зiтхнув i скочив на коня. Незабаром загiн пiднявся узвозом нагору i зник у лiсi. А хуторяни ще довго стояли бiля двору Звенигорихи i судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати i визволити Стеху. 4 На третiй день, надвечiр, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаiвки. Дубовi ворота фортечки були зачиненi. З вiконця над ворiтьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагi┐в (Звенигора, Спихальський, Во┐нов i Грива не встигли навiть переодягнутися), вiн повагом спустився додолу i, вiдiмкнувши хвiртку, впустив ┐х на подвiр'я. - Господар дома? - спитав Звенигора. - Вiдпочивають, - вiдповiв, позiхаючи, пахолок. - Проведи нас до нього! - Хе! Так i проведи! А чубитиме хазя┐н кого? Мене чи вас? - За вiщо? - За те, що розбудив... Вiн недавно прибув з далеко┐ дороги i лiг спочивати. - Не чубитиме, - усмiхнувся Звенигора. - Вiн так зрадi║ нашому при┐здовi, що барило меду накаже принести з льоху. - Ну, якщо так... - Пахолок розвiв руками i пiшов попереду. Грива залишився бiля коней. Вiн зразу ж дав знак козакам, i тi, спiшившись, виринули з засiдки, наблизилися до брами. Звенигора, Во┐нов i Спихальський попростували до будинку. Надворi - анi душi. - Де ж челядь пана Чорнобая? - спитав Звенигора. - Господарчий двiр ген там, внизу, над рiчкою... Там i челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селi... "Добрий знак, - подумав Арсен. - Чорнобай з пахолками сьогоднi повернувся з далеко┐ дороги... Чи не з Дубово┐ Балки?" Поминувши напiвтемнi сiни, вони вступили до просторо┐ свiтлицi, заставлено┐ широкими фарбованими лавами, рiзьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настiльником. З сусiдньо┐ кiмнати крiзь прочиненi дверi доносилося гучне хропiння. - Хазя┐н сплять, - прошепотiв пахолок i навшпиньках почав крастися до спальнi, але Звенигора випередив його. - Стiй тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадi║ твiй господар, уздрiвши спросоння свого давнього знайомого! Пахолок знизав плечима i вiдступив пiд стiну. Спихальський зостався бiля вхiдних дверей, а Во┐нов, поклавши руку на пiстоль, зупинився посеред свiтлицi. Хоч надворi стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах i кунтушi, розстебнувши його i широко розкинувшись горiлиць на бiлих пуховиках. Його блiде нездорове обличчя вкрилося дрiбними росинками поту. При боцi - шабля, а на стiнi, в узголiв'┐ - багато оздобленi пiстолi. Звенигора постукав пiхвою шаблi в пiдошву Чорноба║вого чобота. - Вставай, сотнику! Проснись! Хропiння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака i знову заплющив очi, перевертаючись на лiвий бiк. Але, видно, щось дiйшло до його свiдомостi, бо раптом схопився i сiв на лiжку, втупившись у незнайомця. - Ти хто такий? Звiдки? - В його голосi почувся страх. - Не впiзна║ш, Чорнобаю? - спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пiстоль i зводячи курок. - Що це означа║, добродiю? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!.. Голос загубився в кiмнатах. Пахолок хотiв було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вiстря ятагана в руцi Спихальського, вiдступив назад пiд стiну. Тим часом Чорнобай схопився з лiжка. Мертвотна блiдiсть розлилась по його лицi. В очах свiтився жах. -Боже! Звенигора! - скрикнув вiн. - Звiдки? - З того свiту, пане ЧорнобаюI Ти таки ще не стратив пам'ятi!.. Спасибi, що впiзнав... Виходь у свiтлицю - там поговоримо! - Звенигора схопив Чорнобая за плече i шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його пiдхопив Роман i одним помахом ятагана вiдрiзав вiд пояса шаблю, яка з брязкотом упала на пiдлогу. Пахолок отетерiло переводив погляд з хазя┐на на незнайомцiв, ще не розумiючи, що ж, власне, ско┐лося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго вiн ждав цi║┐ хвилини! Скiльки разiв у безсоннi ночi в пiдземеллi Гамiда чи прикований до весла на галерi уявляв, що скаже при зустрiчi сво║му вороговi! I ось ця мить настала! - Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав? Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди. - Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дiвчат? Чи жалi║ш, що тодi, коли я був у тво┐х руках, не перерiзав менi горла, га? - Чого ти вiд мене хочеш? - прохрипiв Чорнобай. Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе. - Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi прибув! З Дубово┐ Балки?.. Де подiв мою сестру Стеху, яку тво┐ люди там викрали? Ну! Говори! - Я там не був, - прошепотiв Чорнобай, але по тому, як сiпнулися його брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв, що вiн бреше. Стеха в його руках. - Ми прибули сюди по тво║му слiду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалi з тобою не варто було б панькатися жодно┐ хвилини, - ти давно заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу пригадувати старого... Вiддай менi мою сестру! - п┐ нема у мене! - Але ж ти був у Дубовiй Балцi! - Не був! Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши останню вiдповiдь Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i ткнув нею сотниковi пiд носа. - А це пiзна║ш, собако? Ми ┐┐ знайшли на мiсцi вашого нiчлiгу, в лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий з тво┐х коней загубив цю пiдкову? Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсило┐ лютi закусив до кровi губу. - Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора. - Та що з ним говорити, панове! - вигукнув Спихальський.- Пальни, Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла! - I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзiв. Вiн ще вагався. - А як же сестра? - Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут! - Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль. - Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись перед смертю!.. Не губiть душi без сповiдi! Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами. Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до iкон, що пiд рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна, обiперся обома руками об нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд носа. Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком, щоб Чорнобай i пахолок були в полi зору. Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i на очах ошелешених воякiв Чорнобай зник. На тому мiсцi, де вiн стояв навколiшки, зяяв чорний отвiр. - Прокляття! - вирвалось у Звенигори. Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крiм дерев'яно┐ ляди, що хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав ледь чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля. Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Во┐нов схопив його за руку. - Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто зна║, якi несподiванки приготував там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр. Позаду грюкнули дверi: переляканий на смерть пахолок чкурнув iз свiтлицi. - Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок вiдбiг не далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки. Звенигора вiдвiв важку руку товариша. - Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! - I до пахолка: - Якщо хочеш жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина, яку Чорнобай привiз сьогоднi? Куди ви ┐┐ подiли? - Господар мене заб'║. Помилуйте, вашмосць! - Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз! - У нього кiлька тайникiв... - Кажи всi!.. Один - у вiтряку - я сам знаю... - Два тут, у фортецi. Один - у стiнi, хiд з конюшнi... Я покажу. Але там зараз нема║ нiкого... - А другий? - Поклянiться, що вiдпустите мене живого. - Вiдпущу. Ось тобi хрест! Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув. - Тодi скажу. Може, легше на душi стане, а то носив цю та║мницю в серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися. Помiтили в дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою... Ото хiд в тайник! Пiд будкою глибокий льох, а в будцi-собака... Зрозумiли? - Зрозумiли. А бiльше нема нiде? - к ще в лiсi. За двi версти звiдси, в урочищi Журавлi, насупроти джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб... Але то для зими. - Ясно. Як же тебе звати? - Минкою. - Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе вiдпустимо. Хоча, по правдi кажучи, все Чорноба║ве кодло заслугову║ однi║┐ гiлляки. Веди нас до будки! Викопаний у твердiй глинi та║мний хiд мав кiлька колiн. Це врятувало Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту, i, боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав на стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же на скрутний випадок, i в думцi похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у цiй тiснiй норi, де двом не розминутись. Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазiвки, закрито┐ мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята i вилiз iз нори. Опинився в напiвпорожнiй i напiвтемнiй клунi. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого - ятаган i поспiшно вийшов на подвiр'я. Тут вешталося чимало людей - наймитiв, наймичок i пахолкiв. Однi готували на завтра зерно для посiву - саме сiяли пiзню гречку, другi чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла. Побачивши господаря, всi враз заметушилися. Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув: - До збро┐! До збро┐! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота! Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю - шаблi, мушкети i бiгли до Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох - i уривчастi згуки дзвону полинули ген-ген по околицi. - Сiдлайте коней! Пахолки виводили з ст